Великий український роман. День до вечора ebook

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Розділ 9. Інструктаж

Наступного дня на небі з’явилися хмари, вітер шарпав і розгойдував гілля. Спека вже не була такою страшною, тож Вова вийшов на город і порався коло полуниці й малини. Діти допомагали, та більше з’їдали, ніж клали до мисок. Мама, йдучи на роботу, звеліла обірвати все, що червоніло, бо насувався дощ, і якщо не зірвати ягоду тепер, то вона згниє. Коли повернеться, то варитиме на зиму варення.

До обіду все було зірване, немов сарана пробіглася. Батько пішов до дядька Колі, бо той просив допомогти, а діти лишилися вдома.

Вони повмощувалися перед телевізором і чекали, поки скінчиться день.

Більше за всіх нетерпеливився Андрій. Його захопила пропозиція дядька Вані. Він уже рахував, скільки збере помідорів, поки приглядатиме за хатою, і скільки з того заробить. І всі гроші – його! А по роботі – то не важко. Хіба він теплицю не поливав? Поливав, ще й із відра. А у дядька Вані помпа качає воду. Нічого витягувати не треба, просто вмикай у розетку і чекай, доки електрика зробить свою справу. Збирати помідори? Простіше простого!

Одного тільки боявся Андрій. Що, як залізуть злодії й доведеться від них відбиватися? Він же слабкий проти них. Не вбереже добро дядькове. А той йому довіряє. Хоча чого перейматися через злодіїв? Там же пес є великий. Здоровенний! Злющий, але справедливий: чужих не пропустить.

Уже й мама повернулася, уже й тато діставав з горища банки на варення, уже й Настя пішла до Яни гратися, уже й Марійка побігла до подружок, а вечір ніяк не наставав.

Надя бачила, як її син тиняється туди-сюди і не знає, чим зайнятися.

- Ну чого ти? Нема що робити? Сідай, мий банки.

Перемив. Його тонкі, ще дитячі руки пролазили у всі банки. На якийсь час це відвернуло його увагу, але банки скінчилися. Знову в голову полізли нав’язливі думки.

- Тепер наріж полуницю, скибочками.

Він різав, різав, а полуниця все не закінчувалася.

- Ма, можна я піду до дядька Вані? – нарешті не витримав хлопчина.

- Для чого? – здивовано поглянула на нього мама.

- Так він же вчора казав, що вони всі йдуть у похід.

- Ну то й що?

- А я маю подивитися за хатою у них, і за теплицею.

- А, це... Зовсім забула. Можна, чого ні.

Андрій встав і зібрався йти.

- Чекай, а дорізати хто має? Я, по-твоєму?

Він зітхнув і неохоче узявся за ніж.

- Сідай-сідай, усе одно ще не вечір. Дядько досі на полі, мабуть.

Дядько Ваня мав велику ділянку землі у полі. Гектарів шість-сім, напевно. Насадив картоплі, насіяв соняшників і щодня їздив туди, щоб перевірити, чи не гуляють серед його добра злодії. Підсапував щось, підгортав. Торік дядько купив собі мотоблок. Возив його на причепі, робив роботу й пізно ввечері повертався додому.

- Вечір, узагалі-то, з шостої, – сказав Андрій.

- Де це ти таке почув? – усміхнулася мати.

- В Англії так.

- А ти, значить, джентльмен? – запитав тато, ввійшовши на кухню. – Ох, і задуха у вас тут!

- Так, він у нас джентльмен, – погодилася мама. – Тільки фрак одягти забув.

- Який фрак! – почервонів Андрій. – Кажу вам, що в Англії з шостої вже вечір. Що тут такого?

- А у Франції за часів Людовика XIV снідали в полудень. То що, значить, і нам спати до обіду?

Андрій змовчав. «Нічого вони не розуміють і тільки насміхатися годні», – думав про себе. Зненацька відчув, що тут, на кухні, справді немає чим дихати.

- Добре, – зглянулася мама, – я зараз його наберу.

Вона дістала мобільник.

- Не відповідає.

Андріїв настрій упав нижче долівки. Невже це просто так було сказано, невже дядько пожартував?

Батьки побачили, як хлопець засмутився.

- Ну добре, – сказала мама, – дорізай – і підеш.

- Ану, вставай, – мовив батько. – Я тебе заміню. Йди на свій інструктаж. Записуй кожне слово, щоби потім визубрити конспект.

Тільки-но Андрій вибіг на вулицю, йому полегшало. Сутінки падали на землю і навіть вітер не міг їх розвіяти. Скоро вони накриють цю хату, вулицю, село. Вечір дарував свіжість, і хлопець вдихав її на повні груди.

До будинку дядька Вані дістався дуже швидко. Пес, зачувши чужого, несамовито загарчав. На цей звук вийшла тітка Люда.

- Добрий вечір! – привітався Андрій.

- Здоров, – непривітно відповіла тітка. – Ти чого прийшов?

- А дядько Ваня вже приїхав?

- А ти що, бачиш тут його машину?

Андрій не бачив тут його машини. Блін, міг же здогадатися!

- А тобі що від нього треба? – тітка свердлила хлопця очима, немов хотіла дізнатися щось таємне.

- Та він казав, щоб я зайшов, – відповів, потупивши очі.

- Коли казав?

- Учора.

- Коли у вас був…

- Ага.

- А більше він нікого сюди не запрошував?

Андрій не зрозумів запитання. Тітка Люда чомусь була дуже зла. Не просто буркотлива, як завжди, а особливо роздратована.

- Гаразд, – вона розвернулася, – Зайди пізніше. Скоро має бути.

Андрій зрадів, що його не запросили всередину. Подався на майданчик біля школи.

У Заваллі була своя школа на дев’ять класів. Упродовж усього навчального року в ній бувало менше людей, ніж за один літній тиждень на цьому майданчику. Тут збиралася молодь з усього села, сім’ї гуляли з дитячими візочками, парочки намотували кола в садку, школярі грали у футбол чи підтягувалися на перекладині, малеча дивилася на старших і коментувала те, що бачила.

Андрій знав усіх. Його тут поважали, бо він був хорошим футболістом і компанійським хлопцем. Не найсильнішим чи найсміливішим, але завжди добрим. Умів говорити, проте зайвого не молов.

- Ти за кого станеш, Андрюхо?

То футболісти, побачивши його, закликали до гри.

- Я сьогодні не граю, – відповів він.

- А що таке?

- Та нічого, просто не хочу. Та й скоро піду.

- Ну дивись.

Хлопці повернулися до гри. Андрій сидів на брусах і спостерігав за тим, що відбувається на полі. Ось його друг, Макс, з яким він завжди ходить у школу, веде м’яч, обходить захисника праворуч і б’є. Оце удар! Не поцілив у ворота, але вгатив так, що м’яч полетів аж за огорожу.

- Вдарив – побіг!

Максу не треба були нагадування. Він уже перестрибнув паркан і шукав м’яч у кущах бузку через дорогу. Знайшов, узяв і побіг назад.

- Кидай, а завтра сам прийдеш!

Макс з усієї сили вдарив м’яч угору. Бідолашний м’яч злетів над деревами, затримався у крайній точці на мить, і, як комета, полетів донизу.

- Ого! – захоплено зраділа малеча.

Гра продовжилася. М’яч знову потрапив до Макса, але цього разу той не промазав.

- Може, підемо? – запропонував Макс. – Я вже майже не бачу нічого.

- Давайте до забитого.

- Самі напросилися.

Макс несамовито загарчав, від чого діти аж зайшлися реготом, побіг до свого воротаря, сказав: «Заміна воротаря», забрав у нього круглого, запхав собі під футболку і промчав через усе поле. Оббіг навколо чужого захисника воріт і буквально запхав м’яч за лінію.

- Го-о-о-ол!

Відхекуючись, попрощався з усіма і підійшов до Андрія.

- Чому не грав? Щось сталося?

- Та ні. Я до дядька прийшов. Буду жити в нього тиждень.

- Чого так?

- Вони їдуть в похід.

- А, то ти наглядатимеш за хатою?

- Щось типу того.

- Артур, твій родич дорогий, хвалився, що в нього дуже крутий комп’ютер. Ти перевір. А, може, заведеш мене, покажеш?

- Ну, не знаю. Не можна, напевно.

- Він так хвалився, так хвалився – ти ж сам чув. Виходить сюди – і давай тараторити: в мене така відеокарта, в мене такий процесор! Задовбав уже.

- Так, він такий.

- Я думаю, що там простий комп’ютер, ну, може, трохи потужніший, ніж у мене.

Вони поговорили трохи про комп’ютери, трохи про Артура, про ставок і навіть про школу, аж тут затарабанив причеп дядька Вані. Всі на вулиці добре знали цей звук. Мотоблок, хоч і був прив’язаний, все одно вдарявся об бортик невеликого причепа. Автомобіль завернув у вуличку, ще там поторохкотів. Стало тихо.

Хлопці постояли мовчки. Підтягнулися на перекладині кілька разів.

- Ну, все, мені час.

- Пока.

З другої спроби Андрій все ж зайшов на подвір’я, яке охороняли пес і тітка. Пес мовчки лежав у будці. Цього разу Андрій не чекав, доки до нього вийдуть, а на правах запрошеного гостя підійшов просто до дверей і постукав.

Ніхто не відповів. Андрій постукав іще раз. Знову тиша. Хлопець обійшов хату і став під вікном. Підмурок з того боку був дуже високий, тож, аби дістатися до вікна, треба було залізти на ящики, складені під стіною.

Він обережно постукав у вікно і прислухався. Всередині лунали збуджені голоси. Один голос, тонший, зривався на крик, а інший огризався у відповідь. Андрій зрозумів, що це сварка.

Не встиг Ваня вийти з авта, як Люда накинулася на нього зі звинуваченнями:

- Усе село говорить, як ти катаєшся ночами з Ларискою! Що це таке? Знову за своє? Мені людям в очі соромно дивитися! Що їм казати? Що в мене чоловік завів собі пасію? І кого? Лариску! Теж мені, знайшов кого катати. Що, вернулись почуття? Думав, ніхто не побачить? А люди все бачать!

- Що ти мелеш?

Ваня ніяк не міг второпати, в чому винен.

- А! Ти ще будеш прикидатися, що нічого не знаєш? Святошу із себе корчити будеш? Ти вчора возив на машині Лариску, ту любов свою молоду?

- Та яку любов, Люда! Я тебе прошу! Спокійно. І пішли всередину, бо ця сварка нікому не треба.

Вони зайшли в дім, але виявилося, що сварка була-таки комусь потрібна. Люда давно не мала приводу поскаржитися на долю, тож тепер не могла просто так відпустити ситуацію. Вона лаяла Ваню за те, про що той навіть не думав. У сусідній кімнаті сиділи їхні діти й усе чули, та Люда вже «роздраконилася» й дихала вогнем.

- Якщо вона тобі треба, то чого ти сюди прийшов? – верещала вона, даючи волю емоціям.

- Це мій дім! – вигукнув чоловік. – Тому й прийшов. А Лариса мені не треба.

- То чого ти з нею катався?

- Я її просто підвозив. Бо у неї дитина мала! Чи треба було сказати їй, щоб пішки йшла із сонною дитиною на руках?

- А, тепер ти благодійник! Увага, дивіться усі, увага! Перед вами – Іван Благодійник. Не пройде повз ваше горе, заступиться і допоможе!

- Яка ж ти дурепа! – не витримав він, червоніючи.

- Іван Благодійник не такий уже й добрий!..

- Людо, помовч! – грізно перервав її чоловік. – Як не вмієш бути людиною, то хоча б мовчи!

- Ти рота мені не затикай, паршивий! Я тобі зараз його сама заткну! Люди говорять, мені нікуди очі дівати, – всякий знає, що поміж вами «шури-мури». А я не знаю, сиджу тут, жду тебе...

- Сидиш? Правильно, ти сидиш собі цілими днями. А щоб зробити щось – того ти не знаєш і того ти не можеш!

- Ах ти!..

У цей момент Андрій наважився постукати ще раз, уже голосніше.

У хаті стало тихо.

Ваня радий був вийти на вулицю, хай би навіть його там чекав сам чорт.

- А, привіт, Андрію, – привітався, відчинивши двері.

- Добрий вечір!

- Ти чого так пізно?

- Так ви ж вчора сказали, щоб я прийшов, бо...

- А, зрозуміло.

Чоловік потоптався на місці, не знаючи, чи йому вертатися, чи вийти до Андрія. Хоча чого тут вагатися!

- Ходімо за мною.

Дядько провів племінника в теплицю, показав і розказав, як працює помпа. Провів до ящиків, у які треба буде збирати помідори. Показав, де живуть кури, де брати для них зерно. Розповідав про все детально, затримувався на кожному пункті. Наостанок підійшов до собаки.

- Ось це – твій помічник. Будете разом охороняти цей замок.

Додому Андрій повертався щасливий.

Тільки-но вийшов з двору, до Вані подзвонила Надя.

- Що там, де мій малий?

- Та щойно випровадив його. Скоро буде.

- Ти йому все розказав?

- Все.

- Дякую, що дав йому таку роботу.

- Дякую, що дала такого робітника.

- Ти там як? Втомився сьогодні?

- Та нормально.

- Точно? Бо голос в тебе якийсь не такий.

- Все нормально. Точно. Пока!

Ваня зайшов у хату.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Розділ 5. Пансіонат

Дядько Коля вирішив здавати хату в оренду.

- А сам де житимеш? — запитав Вова.

- У літній кухні. Я туди газ провів. Там у мене хороми!

- І кому ж ти хату здавати хочеш? Хто тут житиме?

- Та вже є клієнти, — загадково всміхнувся сусід. — Приїде сім’я з Києва.

- Куди — сюди? Не сміши мене. Що вони тут забули?

- На фармацевтичний підуть. Вони на пів року сюди приїхали. Я зустрів Почекайла недавно, ну, того, із заводу. Він каже, так і так, курси підвищення кваліфікації намічаються. Приїде інженер. Треба житло. Готель не підходить, хто в готелі хоче жити пів року? Завод дає квартиру прямо в центрі. Але той інженер хоче в хаті пожити. Бачиш, каже Почекайло, які міщани, каже, які буржуа! В хаті вони хочуть жити! Бідкався, що немає хати. А я сказав, що у мене хата вільна. Та й таке.

- Ого! — дивувався Вова. — І правда, може бути... То це так, за спасибі чи платитимуть?

- Ні, ти що! Яке спасибі! Платитимуть, тільки я поки не знаю як і скільки.

- От молодець, вітаю!

Вова прикинув, скільки міг би заробити, якби взявся хату здавати. Але одразу себе зупинив: хто ж в такій дірі що забув? А як навіть хтось і захоче, то місця нема, так тісно... Пощастило сусідові!

Вова перебивався тим, що ходив помагати Клименку — колись той був держслужбовцем, багато заробляв, а тепер жив на пенсію — теж чималу. Той Клименко старий, поховавши жінку, приохотився до пляшки. Йому потрібен був співрозмовник. А ще потребував помічника, точніше, того, хто виконував би всю роботу: на городі, в хліві, по хаті. Він не міг розігнутися, та й ходив поганенько. З Вовою йому пощастило — той і діло робив, і поговорити за чаркою умів. Вдома ж у себе Вова не поспішав за роботу хапатися — а нащо? Від самого ранку йшов із дому, ввечері повертався — але іншим.

Так, Колі пощастило, і пощастило дуже. Щастя, можна сказати, на голову впало. Просто так, ні за що отримає якісь гроші. А скільки тих грошей — усі його.

У перших числах грудня на подвір’я сусіда заїхав автомобіль — щось схоже на джип, але менше. Виліз із нього лисий кремезний чоловік у пальті. Потиснув руку хазяїну, оглянув двір.

- Негарно у нас в цю пору, — виправдовувався дядько Коля. — Ні снігу нема, ні зелені — таке щось. Мокро, болото, туман, дерева голі...

- Та що ви так негативно? — зупинив його чоловік. — Бачили б ви, який зараз Київ! Суцільна сірість, а люди злі. Тицяють своїми зонтами в очі, стрибають через калюжі — і перестрибнути не можуть. Ой, та що там казати — фу!

- Може й так, — визнав дядько Коля. — Я в Києві був останній раз у вісімдесят шостому — на футбол їздив, але то влітку було...

До них підійшли жінка й дівчина.

- Жоро, ти б допоміг сумки дістати!

І зовсім іншим, привітним тоном до дядька Колі:

- Добрий день, — жінка простягнула руку. — Це ви господар нашого пансіонату?

Той зареготав.

- Пансіонату! Ха-ха-ха-ха! Пансіонат «У Колі». Ні-ні, «У Миколая». Ну ви даєте!

Його регіт заразив усіх.

- Можна просто «Коля». А ви?

- Каріна, — відрекомендувалася пані.

- Дуже приємно. А це донька ваша, правильно я розумію?

- Так, наша. Юля.

- Доброго дня, — сором’язливо привіталася дівчина. Господар поводився не просто впевнено — він нахабно розглядав усю сімейку.

Роздивлявся й роздивлявся, та так уважно, що людям стало незручно. Хотів побачити у них щось особливе, проте нічого такого не знаходив. Одяг як одяг, зачіски як зачіски. Все як у людей, знайомих йому, тільки ці — охайніші. І постава пряма.

Хіба ж міг він оцінити, що пальто у жінки дібране у тон взуття, що стрижка дівчини — то свіжий тренд? Певна річ, що не міг. Люди як люди, привітні, добрі.

Коля допоміг дістати з авта валізи, рюкзаки й пакети, а потім на правах головного зайшов до господи. Гості попрямували слідом. Було помітно, що вони хвилюються. Що ж їх там чекає? В яких умовах доведеться жити наступні шість місяців?

А в дуже простих умовах. Туалет — надворі. Душ такий, що треба спочатку набрати води в бак, що стояв на горищі. Гарячої води, звісно, немає. Три кімнати майже порожні. Тільки ліжка, диван під стіною, прикрашеною килимом, дві старі шафи з поламаними дверцятами. Господар, чекаючи гостей, прибирав як міг, але скільки не наводь красу в старій хаті, вона все одно залишиться старою. І краса та буде своєрідна.

Коля розказав, показав і стояв мовчки, чекаючи на реакцію гостей. А тим нічого, наче сподобалося. Вони гуртом іще раз обійшли всі кімнати.

- Сантехніку зробимо у рахунок платні за місяць-два? — запитав глава сімейства.

Коля завагався. Зважив, чи йому це треба.

- Гаразд, — нарешті махнув рукою.

- То ми не будемо затягувати, швидко це питання вирішимо. А далі вже — що там лишиться, заплатимо.

- То вже потім вирішимо.

Так до дядька Колі, який зі своєю покаліченою рукою жив на скромну пенсію, до хати прийшла цивілізація — хоча користуватися її благами світило господареві тільки через півроку, коли хата звільниться. Поки що, як звик, мусив бігати ночами надвір, а мився тоді, коли мав настрій гріти воду, прибирати з підлоги килим, щоб не намочити, витирати калюжі й висушувати ганчірку, — саме нагадування про цю непросту процедуру відбивало бажання митися. Середньовіччя, але що поробиш.

- Як вони? — запитав Вова у сусіда через два тижні після приїзду гостей.

- Та нормальні люди, — відповів Коля. — Інженер — він і є інженер: за тиждень зробив сантехніку. Робочих привів, заплатив, усе купив сам. Поки що з криниці воду качаємо, а з весни підключимося до загальної лінії.

По вулиці уже було прокладено трубу з водою з якоїсь там свердловини. Платну, ясна річ. До кожної хати підвели стояк, причепили лічильник.

- І охота їм було сюди приїздити? — не переставав дивуватися Вова.

- Та кажуть, подобається їм. А що? Зручності є, машина — є, робота — є. Жора — спеціаліст, вчить на заводі працювати з новим обладнанням. Щось він мені пояснював, та я нічого не второпав. Усе тепер на заводі сучасне, комп’ютерне. Я не розбираюся. Грошей, видно, заробляє вдосталь, бо Каріна ніде не працює. Що саме він робить, я не знаю. Ти краще в нього розпитай.

- Та що ти! Я що, ні з того, ні з сього припруся до них і спитаю: «А чого це ви, леді й джентельмени, тутечки намалювалися?»

- Ну чому ж «ні з того, ні з сього»? Я тебе познайомлю. Спитаю, коли вони час матимуть, та й поясню, що так і так, друг мій, а ваш сусід, зайти хоче, познайомитися. Чаю поп’ємо. У них часу вдосталь — вони ж не так, як ми влітку — по двадцять годин на добу ішачимо. По вісім відпрацювали — і гайда додому книжку читати.

- Що, читають? — зацікавився Вова.

- Читають, ще й як! Приходжу до них увечері, а він у кріслі сидить, у руках книжку держе, вона — на дивані з якимось журналом. «Де мала ваша?» — питаю. «Вчиться», — кажуть. Словом, ти приходь.

- То коли?

- Уточню й зайду по тебе.

Увечері Вова сидів за стареньким комп’ютером і творив свою двадцяту книжку. За ті роки, що писав, видати вдалося лише дві повісті й одну збірку оповідань. Посилав твори на конкурси, кілька разів потрапляв до коротких списків, якось навіть виграв електронну книжку, яку тут-таки продав за копійки, — оце й усі письменницькі успіхи Володимира Романця. Але він писав. Писав, знову і знову обмірковуючи сюжети, героїв, ідеї. Набирав текст як професійний друкар, стер клавіатуру начисто. Його пальці пам’ятали, де яка літера, який знак. Надя користувалася комп’ютером не так часто.

- Ну як мені зрозуміти тепер, що натискати! — сварилася вона.

Чоловікові книжки їй не подобалися. А чого ж мали подобатися, коли у них Вова пробував описати її, їхнє життя? Хто ж любить читати про себе правду? Та й не зовсім правда була у тих книжках. Вова починав із правди й поступово з’їжджав у містику. Відчував усе дуже тонко, дуже правильно, але так і не навчився розуміти причини того, що відбувається з ним, з рідними й сусідами, з усім світом. Абстрактно відчував, а щойно намагався пояснити якесь явище, процес, — його заносило в містичні «дебрі».

От навіть та повість про роботу на комбікормовому заводі. Почав із цілком реальної історії. Головний герой, дуже схожий на самого автора, шукає підробітку. Грошей немає, все стоїть, роботи немає — повна безвихідь. Якимось дивом йому пощастило влаштуватися на сушарку. Не все так гладко на тій роботі: нелюдські умови праці, мало платять, та ще й недоплачують. Герой запитує себе, чому так відбувається, дошукується причин такого життя — не лише свого, а життя багатьох людей. «Чому ми змушені жити саме так? Невже це ми винні? Ні, не ми. Наші проблеми — це плід неправильно влаштованого світу». І додавав: «Ми мусимо покласти край цьому несправедливо влаштованому існуванню».

Хіба може для книжки бути краща ідея, ніж оця? Тільки — от біда! — сушарка в його книжці збожеволіла, почала поїдати робітників, винищувати їх. Якесь таємне товариство сатаністів чекало на прихід чергового сина диявола, і чекало саме на тому комбікормовому заводі. Герой повісті почав боротьбу проти сушарки і всіх її підданців, і, зрештою, переміг. Наче й правильно. Вова зумів показати, як виробництво і нудна важка робота поглинають людину, знищують її. Підвів до думки, що людина мусить боротися за себе. Але у нього це вийшло надто просто — боротися проти машини, встромити, так би мовити, меч у металеве уособлення вселенського зла.

У новому романі автор міркував над житейськими питаннями, але вирішити їх «земним способом» не міг. Хоча сам не вважав це проблемою. Важкі місця заретушовував власними міркуваннями в дусі Ніцше; де не розбирався — іронізував, а де нічогісінько не розумів — наслідував Стівена Кінга: вигадував чудовиськ і намагався налякати читача. Таких важких місць було чимало.

Вова підвівся з-за комп’ютера, не знаючи, куди вести історію далі. Вийшов надвір і запалив цигарку. Ці моменти, коли був вільний від думок про городи й заробітки, про те, що приготувати дітям на сніданок, і трудився лише над утіленням свого творчого задуму, шукав способи його розвитку, — такі моменти були втіхою. До нього навідувалися музи, як він сам пояснював, і він шанував їхню компанію. І хай із ним не розмовляла дружина, діти не радилися, не цікавилися його книжками, — він тішився, коли, як казав, «річ вдавалася».

- Ну то що, ходімо? — почулося з темряви.

- Ай, ти налякав мене! Як ти підкрався так тихо?

- Та що тут підкрадатися — снігу нема, морозу нема, під ногами не рипить. Пішли? Тебе ждуть.

- Просто так?

- Ну, можеш смокінга надягти, — пожартував Коля.

- Та не смійся ти! Хоч у штани чисті влізу, бо, чого доброго, злякаються твої квартиранти. Уно моменто!

Він забіг у хату і зняв зі стільця акуратно розвішені штани. В обід ходив у них у центр. Перевдягнувся і накинув на себе легку куртку.

- А куди ти? — запитала Настя.

Надя, хоч і вдавала, що їй до Вовиних справ діла немає, теж чекала відповіді.

- До сусідів піду. Познайомлюся. Подивлюся, що за люди.

- Можна з тобою?

Дочка відчувала, що там, де знайомства, має бути щось смачненьке.

Батько завагався. Цього вечора йому не хотілося зводити себе до ролі батька.

- Та ну... Негарно буде, якщо ми разом отак прийдемо. Давай, я сьогодні подивлюся, що там і як, а наступного разу підеш зі мною, добре?

- Ну, добре, — зітхнула Настя. — Але якщо там буде щось смачненьке, то принесеш?

- Принесу, — всміхнувся він. — Я ненадовго.

…Зайшов до хати, коли всі вже спали. Повернувся щасливий, спокійний. Залишив у холодильнику кілька тістечок. Накрившись ковдрою, ще довго не міг заснути. Зранку, прокинувшись, насамперед відшукав серед інших книжок свої і відклав, щоб пізніше віднести сусідам.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Розділ 2. Бочка меду

Перші дні Андрій ніяк не міг звикнути до нових умов, та вже через місяць згадував своє життя у Заваллі, у Калинівці як неймовірно далеке. «То було давно й неправда».

З багатьма людьми познайомився: старшими, однокурсниками, сусідами на поверсі. Артем, іще один сусід по кімнаті, взяв якось новачка із собою на «клітку» – асфальтований майданчик для футболу, обгороджений дірявою сіткою. У грі все легше пізнається, у грі люди краще розкриваються. Біля «клітки» зібралося понад десять команд по четверо осіб у кожній. Грали навиліт, до двох голів. Програв – ідеш із поля, виграв – зустрічаєш нову команду.

Програвши першу гру, хлопці мусили чекати своєї черги пів години. Цього часу Андрію вистачило, щоб непомітно роздивитися людей довкола. Отой, крикун, який гаркає на своїх гравців під час гри, дуже схожий на однокласника, Володьку. Кричати – кричить, а не зачепить. «Так! – приструнює його інший. – Розбір польотів тут не влаштовуй!» Перший замовкає. Виходить нова команда. Воротар такий широкий, що закриває значну частину воріт. Андрій думає: «Точно, син директора якогось». Погляд у воротаря впевнений, нахабний. Щось підказує гравцям. Пропускає гол – розводить руками. «Що ж ви так?!» – сварить захисників. Він, звісно ж, не винен...

Біля Андрія стоять у жовтих футболках хлопці, які коментують події на майданчику. Коментарі небагатослівні: «Диви, який!», «Ахахаха!», «Як скосив!», «Теля!». На них уже інші скоса поглядають, а їм хай би що.

- Хто це такі? – питає тихо Андрій у товариша.

- Це з восьмого гуртожитку. Торік виграли чемпіонат студмістечка. Вони перед нами вийдуть.

Он як! Чемпіони, значить. Нічого, ми теж не абихто! А колінця затремтіли…

Чемпіони виграли, вийшов Андрій на поле. Спочатку гра не йшла, пропустили гол. Але зібралися. У їхній команді хлопці хороші: не кричать, не сваряться, усміхаються. З такими грати приємно. Забили раз, забили другий, а потім іще годину з поля не сходили.

- Як тобі? – запитав дорогою додому Артем.

- Та нічого. Добре. Так само десь, як і у нас. Тільки тут краще грають.

- Ну, а ти думав! Сюди ж поз’їжджалися з усієї країни. І нормальні люди. Вміють, знають. Ті, хто нічого не вміє, сюди не потрапили.

Андрій постійно відкривав для себе нових людей. І правда, на поверсі жили таланти. Кожен щось умів краще за інших, мав захоплення, а то й не одне. Але були «кадри», які потрапили в університет дивом. Той самий Толік, третій сусід по кімнаті.

- Толіку, ти видатна особистість, –кпинив Сашко. – Ти скільки разів приходив у корпус?

- Два, – чесно відповідав той.

- А із цих двох, скажи, ти скільки приходив саме на пари?

- Один.

- А того разу, що ти приходив на пари, – то для того, аби послухати лекцію?

- Ні, я з другом поговорити хотів.

- Отак от, шановні, – звертався до сусідів Сашко, вказуючи на приятеля, – запам’ятайте це обличчя. Колись він сам стане викладачем і зробить кар’єру в науці.

Толік сміявся, приймаючи такі жарти, всі також не соромилися. Хлопець сам розумів, що перебуває у виші лише завдяки своїй інвалідності – щось у нього було вроджене, а що – ніхто не розпитував. Отримував він стипендію, радів життю як умів: спав до обіду, курив «траву» вечорами, тинявся коридором ночами, намагаючись зав’язати розмову з дівчатами. Але дівчата його уникали, бо від парубка жахливо смерділо.

- Толіку, – питав Саша, – чому ти не миєшся?

Той ображався, залазив під ковдру і відвертався лицем до стіни. Який він там був, але мав рису, що врівноважувала усі недоліки. Він був добрим. Тому Саша через якийсь час приходив миритися. А Толік тільки того й чекав: встане з ліжка, зарегоче й дасть щигля по кучерявій голові друга. Сусідів по кімнаті беззастережно вважав своїми друзями, близькими людьми.

Артем вчився сумлінно. Підказував Андрієві, які викладачі суворі, а де можна прогуляти, хто вимагає конспект, а хто любить, коли відповідають власними словами. Він здавався Андрію надто правильним, дуже методичним у всьому, за що брався. Це спочатку насторожувало Андрія, але згодом він звик і навчився довіряти товаришеві.

- А чому в сусідній кімнаті ніхто не живе? – запитав він якось Толіка.

- Живуть там. Пацани живуть, на рік менші за мене. Просто ще не приїхали.

- Нормальні пацани?

- Нормальні.

Дивно, що ще не приїхали, бо вже вересень закінчувався.

- Як же вони вчаться?

- А їм не треба, вони на четвертому курсі.

Андрій поки цього усвідомити не міг. Щось йому в них уже не подобалося.

Навчання захопило Андрія одразу. Хоча правильніше буде сказати, що це він взявся за навчання. Перші два тижні семінарів не було. Лише лекції. Хлопець із трепетом заходив у великі аудиторії, заповнені відповідальними першокурсниками. Швидко здружився з одногрупниками, щоправда, з тими, хто жив у гуртожитках. З київськими якось не пішло: вони трималися окремою помітно дрібнішою зграєю і не пускали до неї провінціалів.

- А це правда, що у вас у селі корови є? – запитала якось одна киянка.

Андрій знітився від цього запитання. Не тому, що корови у селі – це щось, чого потрібно соромитися, а тому, що перед ним стояла симпатична, дуже навіть симпатична дівчина, яка, виявляється, носить на плечах порожню голову.

- А дахи у вас солом’яні? – цілком серйозно запитала інша.

З такими говорити не хотілося, не те що товаришувати. Дикі люди у самому центрі цивілізації.

Посвята у першокурсники відбулася у величезній аудиторії. Декан, оточений іншими викладачами, розповідав з-за трибуни, що ті, хто сьогодні тут сидять – це найкращі люди сьогодення.

- Ми абикого не беремо. Коли я започаткував цей факультет, то вирішив, що він збере найкращих із найкращих. Зверніть увагу: найкращих не з хороших, а з найкращих. Хтось сюди потрапив випадково – такі тут не затримаються. Хтось ішов цілеспрямовано, точнісінько в цю аудиторію. Таким честь і хвала. Ви самі розберетеся, що вам потрібно. А поки не розібралися – поводьтеся як у давньогрецьких школах. Знаєте, як поводилися давньогрецькі учні? Перший рік – мовчиш. Другий рік – мовчиш. На третій можеш щось сказати. От і ви мовчіть, слухайте, вбирайте знання, наче губки. А далі видно буде, може, щось розумне з ваших вуст і вилетить.

І зовсім іншим голосом:

- Одного не потерплю! Не ображати дівчат! Ти, – звернувся декан до хлопця у першому ряді, – не смій. Не смій! Бачиш, тут три чверті популяції – дівчата. Якщо хоч одна заплаче через тебе, то, я тобі обіцяю, навчатимешся тут рівно доти, доки висихатиме чорнило на наказі про твоє відрахування. А я підпишу наказ негайно.

А закінчив майже ласкаво:

- Від цього дня починається ваше життя. Все, що було з вами раніше, – то було не життя. То була не ваша історія. То була передісторія. Я он колись думав, що живу. Чотири рази ломився в університет. Дорослим мужиком був, після армії. Вступив. «Вляпався». Відтоді – наче уві сні. Заснув – і досі не можу прокинутися. І вас це чекає, якщо захочете.

А потім по черзі кожен підходив до нього, щоб потиснути руку і отримати залікову книжку – першу ознаку студента.

- Ні, ти ще не студент, – махнув рукою Толік. – Здаси першу сесію – тоді станеш студентом.

Усі викладачі на лекціях заспокоювали, що жодних проблем на сесії не буде. Перші лекції починалися однаково: викладач оголошував назву свого предмета, називав об’єкт науки, предмет, функції, зв’язки з іншими дисциплінами. Потім переходив до історії становлення предмета.

Андрій чекав зовсім іншого. І не тільки Андрій – усі сонно, без особливого ентузіазму, неакуратним почерком конспектували слова викладачів. А ті здебільшого читали з листочків. Хтось розкривав теку і, немов ведучий якогось свята у селі, урочисто начитував лекцію. Хтось не соромився і обходився без папки і урочистого голосу, бубнячи щось неясне й ковтаючи цілі речення. На таких лекціях було нудно.

- А що зробиш? – розводив руками Артем. – Треба перетерпіти.

- Не ходи, – радив Сашко.

- Правильно, Саньок, правильно кажеш! – погоджувався Толік.

Сашко мало ходив на пари, але, на відміну від Толіка, усе знав. Він вчився сам, у кімнаті. Рідко виходив на пари, обираючи лише ті, які були йому цікаві. Як він учився, Андрій збагнути не міг. Тому скористався порадою батька: читати першоджерела.

- На першому ж занятті, – повчав його тато, – викладач дає список обов’язкової літератури і дає рекомендовану. Рекомендовану зазвичай не читають. А вона часто важливіша за те, що вимагають. Читай її, хай це стане для тебе звичкою.

З великим ентузіазмом Андрій взявся за формування нової звички, але – біда! – та література була дуже нудною і ніяк не захоплювала хлопця.

Математика – то жах!. Ніколи Андрій її не знав, а тут довелося вчити. Викладачка пригрозила: хто не буде знати таблицю похідних напам’ять, не отримає допуску на залік. Задавала приклади й рівняння на кожному занятті. Така була домашка – і Андрій її успішно списував у одногрупниць.

А українська мова! Нащо вона тут? Всі ж її тільки-но визубрили, аби тести скласти. Нічого нового дідусь-викладач, що плутав слова, не сказав. Але хлопці застерегли, що треба ходити на пари, бо той, у кого більш як три пропуски, матиме на іспиті проблеми.

- Він такий добренький-добренький, а потім себе покаже, повір!

Новачок дослухався до того, що йому радили Артем і Саша. Саша взагалі був дуже розумним. Усе знав, геть усе.

- Звідки ти все те знаєш?

- Книжки треба читати.

Андрій ніби й читав у школі більше за інших, але до Сашка йому було як до неба рачки. Але той не тільки книжки читав. Він був у курсі всіх новин, знав усі фільми, рекомендував музику, якої Андрій ніколи раніше не чув.

«Оце я відстав, – думав Андрій. – Стільки всього закрито було від мене! Але нічого, розберуся».

Нашвидку прочитавши розділи з підручників, вечорами Андрій, якщо не гуляв надворі, сидів за комп’ютером Сашка, бо свого не мав. Слухав музику. Окрім «попси», деякої класики і чогось із вісімдесятих він нічого раніше не чув. Дивився серіали, фільми – глядачі вже й забули про них, але хлопець те кіно ніколи не бачив. Такий був перший етап освіти.

Надійшла довгоочікувана стипендія.

- Першу стипендію треба прогуляти одразу, – заявив із виглядом експерта Толік.

- Не спіши витрачати, – застерігав Сашко.

- Економ, – радив Артем, хоча сам цього не вмів і щотижня отримував гроші від батьків.

Андрій знав, що батьки точно не зможуть допомогти йому грошима, тому вирішив економити. Але «виставитися» за першу стипендію мусив: традиція. Домовилися, що того ж вечора він пригостить сусідів.

Одразу після пар зустрівся з Ніною, яка привезла з дому для нього передачку. Перекинулися двома словами, далі якось не мали про що говорити. Надто вже кислий вигляд мала сестра. Поїхав у гуртожиток, дорогою забіг у магазин, купив дві пляшки вина, які тут-таки сховав у рюкзак. Казали, що алкоголь до гуртожитків проносити заборонено. Кого спіймають – негайно виженуть.

Андрій пройшов через турнікет, намагаючись не дивитися в очі черговим деендешникам і піднявся на свій поверх. Підійшов до блоку, взявся за ручку дверей – зачинено.

Постукав. Тиша. Дістав ключ, але вставити його у замок не зміг – мабуть, хтось залишив ключ з іншого боку. Знову постукав, уже голосніше. Не відкривають. Постояв трохи, подумав, а потім уже щодуху почав гупати у двері.

Якісь звуки почулися зсередини. Прокрутився замок. Нове незнайоме розпашіле обличчя витріщалося на Андрія.

- Чого треба?

- Я тут живу.

Той придивився уважніше.

- А, ти новенький?

Андрій протиснувся у напіввідчинені двері і опинився у темному блоці. Смерділо цигарками і «травою». З ванної кімнати лунали грубі голоси.

- Ти слухай сюди, перший курс! – уже сп’янілий бурмило узяв Андрія за плече. – Ти тут не гупай більше! Ясно? Ти мене зрозумів?

- Так а чому ти не відкривав так довго? – розвів руками Андрій.

Це була фатальна помилка. Андрій не знав, що коли старшокурсник щось наказує молодшому, то молодший мусить слухати. Вважав, що тут кращі з кращих, а виявилося – дідівщина.

- Ти що, перший курс, – сказав іще один високий хлопець, який вийшов із ванної, видихаючи дим, – сміливий? Чого стартуєш?

Підійшов до Андрія, зазирнув йому в очі, застиг на одному місці, а потім різко вдарив у ніс своїм лобом. Це називається «на Одесу взяти». Андрій знав, як це називається – уже не вперше «їздив» у це місто. Миттю згадалися Нінині слова: все буде добре. Хотілося, щоб спрацював рефлекс і кулак сам полетів у нахабну пику. Але не мав таких рефлексів Андрій. Він примусив себе вдарити нападника. Вдарив раз, удруге. Хлопець зігнувся, притулився до стіни. Не встиг Андрій подумати, що досить, як відчув, що ззаду його гепнули чимось важким. Він з’їхав додолу і, ледь не втративши свідомість, відчув, що його б’ють ногами.

Чи стогнав він, чи не стогнав, але двері в його кімнату відчинилися, в очі вдарило світло. Це був Артем. Він узяв Андрія під пахви, відтягнув його у кімнату і спробував зачинити двері. Та де там!

Уже троє хлопців увірвалися в кімнату і накинулися на Артема. На Андрія, який сидів, нічого не розуміючи, спершись на ліжко, вже не звертали уваги. Артем відбивався, розмахував кулаками, не підпускаючи до себе нападників. Ті трохи заспокоїлися. Один із них підійшов до Андрія, нахилився і з усієї сили вгатив по щоці. Андрій впав, та одразу схопився на рівні. Не так уже й сильно його вдарили. Розмах на «рубль», удар – на копійку.

До кімнати набігли ще люди, все хлопці.

- Що тут у вас? – запитав один невисокий, але дуже впевнений.

- Не влазь, – відсторонив його бугай. – Хлопці базарять.

- Я бачу, як «базарять». Ану вийшли всі звідси!

- Ти чого командуєш, Рома? – запитав той, що з розпашілим обличчям. – Тут перший курс розпустився, лізе битися. Треба йому розказати, які тут у нас правила. Не заважай. Іди куди йшов.

Але Рома нікуди не збирався йти. Він схилився над Андрієм і запитав його:

- Ти як?

Андрій у відповідь кивнув, мовляв, все гаразд.

- Ну то скажи щось.

- Я... нормально, – відповів.

- Та де «нормально»? – скривився Роман. – Губи розбиті, ніс розбитий, будуть синці.

- Голова болить, – сказав Андрій.

- Де?

- Тут, – він показав на потилицю.

- Ай-ай-ай!

Рома підвівся і повернувся до Артема. Перепитав, як той почувається.

- Я то нічого, майже не зачепили, – відказав хлопець. – Тільки коли Андрюху відтягував, трохи влетіло по зубах. Але не сильно, нічого страшного.

Рома випровадив усіх з кімнати, викликав деендешників. Ті щось записали у свій зошит. А наступного дня у блок прийшов заступник декана. Подивився, поговорив з усіма по черзі.

- Все ясно. Вас, – звернувся до кривдників, – точно виселять, якщо він, – вказав на Андрія, – заяву напише. Ти заяву писатимеш?

Андрій не знав, чи треба. Усю ніч Толік йому розказував, що сусіди - хлопці хороші, просто були не в гуморі. Вигороджував їх, перепрошував за них.

- Подумай, якщо схочеш писати, до вечора передай через Ромку, старосту гуртожитку. Артеме, ти, до речі, теж можеш написати.

Коли він пішов, хлопець з уже не таким розпашілим обличчям постукав у двері. Зайшов, вибачався, хотів «нормально поговорити». Пропонував гроші, аби лиш тільки обійшлося без заяв. Нічого не вийшло. Рома Гримчанівський, староста гуртожитку, до вечора відніс заступнику декана дві заяви.

- Ну, гниди! – чули хлопці лайку із сусідньої кімнати. – Та я їх повбиваю зараз!

Андрій тривожився, але Артем його заспокоїв:

- Чого ти? Хай тільки зайдуть. Їм і тепер буде по заслугах, а якщо припруться й полізуть битися знову – сядуть. Боятися таких не треба. Хай вони нас бояться.

Наступного ранку всі «учасники конфлікту» сиділи у кабінеті декана. Зневажливим поглядом він повільно роздивився кожного із присутніх, а потім сказав так:

- Є бочка меду. І якщо в неї покласти ложку... дьогтю – зіпсується весь мед. Ви – якраз та ложка. Всі відраховані! Пішли звідси!

Та то він тільки налякав. Нікого з університету не відрахували через цей випадок. Сусідів виселили з гуртожитку – та й усе. Тепер одна кімната в блоці була порожня, а в іншій усе-таки відсвяткували першу стипендію.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Розділ 7. Воля

Андрій хотів допомагати батькам удома, та йому заборонили. «Найкраща поміч від тебе буде, якщо ти займешся собою. Розвивай себе, іди вперед, а на нас не оглядайся. Працюй сьогодні так, щоб завтра не довелося повертатися сюди». Хоча вечорами батько без нього все-таки не зумів би поливати дві теплиці.

- Осточортіли ці городи! – лаявся він, але тут-таки визнавав: – А що лишається?

Андрій речі кинув удома, але часто ночував у бабусі. Старенька радо прийняла гостя. Тільки тепер не будила о пів на сьому ранку, як кілька років тому. Тепер хлопець сам за себе відповідав, сам вирішував, коли прокидатися. І тепер на столі його не чекав сніданок – готував собі сам.

- Все не як у людей, – грав обділеного він. – Інші приїжджають до бабусь, а ті їм кажуть: «Ой, яке худюче! Бідолашне, йди я тебе погодую!» А я – як та коза-дереза: який кленовий листочок вхоплю, то і є моя їжа.

Бабуся не ображалася. Вона насправді ще у перший день хотіла частувати онука, але той відмовився. Сказав, що сам може за собою доглянути, а вона хай відпочиває. «Не для того Ви все життя трудилися, щоб замість відпочинку тепер за мною ходити. Я ж не каліка!» Але такий в Андрія характер – щось вирішить, а потім сам же з себе й інших кепкує.

Цілий день, аж до сутінків, коли треба було тягати з криниці воду, Андрій належав собі. Спочатку він, як і запланував, прокидався о шостій ранку і виходив на пробіжку. Та його запалу вистачило ненадовго. Вже за тиждень майстерно знаходив причини, щоб полежати у ліжку подовше. «Вчора пізно ліг», «Надто спекотно», «Не дуже добре почуваюся» і, звісно, «Вчора бігав, а треба через день». Пропустив раз, пропустив другий... Кажуть, що для того, щоб виховати у собі нову звичку, потрібні три тижні. Проте, аби звикнути пропускати пробіжки, достатньо двох-трьох разів.

Андрій бачив, що виходить зовсім не так, як він собі планував. Кудись поділася злість на себе, з якою він покидав гуртожиток, вивітрилися неприємні думки. Свіже молоко з улюбленим десертом – хлібом із малиновим варенням – зранку. До обіду – лежання то на ліжку, то в гамаку, то на дивані, перед телевізором. Після обіду – тиха година. Потім купання у ставку. Ввечері, якщо не треба було поливати теплиці, – футбол. Дні пролітали непомітно. Сільська ідилія поглинула його.

Для нього це справді була ідилія. Але для решти людей, не розбещених університетами, ця ідилія була зовсім не такою. Бабуся прокидалася разом із сонцем, виходила на город, збирала свіжі овочі, щоб вистачило на день. До сніданку встигала попоратися біля свиней та курей, назбирати малини онукам. Після сніданку, перепочивши зовсім трохи, бралася закривати варення, а після обіду знову йшла на город. Ввечері дозволяла собі розслабитися – прибрати клумбу. «Квіти – це для душі, – казала вона. – Хіба ж це робота?»

Батьки Андрія працювали ще більше. Хоч Надя дедалі гірше почувалася, але щодня трудилася. Щойно коліно трохи попустить, побачить, що може стиснути пальці в кулак, – і на город. Простоїть, зігнута, із сапою в руках три години – потім три дні лежатиме, поки знову зможе встати. Вова також сильно підупав здоров’ям. Після базарів ноги просто не слухалися. Та ще й спина нила, спати не давала.

Повернулася з Києва Ніна. З усіма речами.

- Лишаюся тут назавжди! – заявила майже урочисто.

- Дитино! Що ти тут робитимеш? – відмовляла її бабуся. – Тут ти щасливою не будеш!

- Чого ж? Тут яка природа, яка краса...

- Ну, а робота яка?

Ніна чудово знала, що за спеціальністю працювати не зможе. Тут не потрібні психологи. Які психологи в Калинівці? У великому місті – інша річ. Там люди дуріють від тісняви, гамору, натовпів, бруду, там для психологів – рибна місцина. А тут у людей уже є психологи – город, сапа і лопата. Якщо важкий випадок, то є пилка: замов собі причеп дров і пиляй їх цілісіньку осінь.

У місті хворих на депресію стільки, що здоровим інколи стає незручно від власного здоров’я. А в Калинівці, тим паче у Заваллі, про депресію хіба з телевізора знають. Ніколи тут думати про себе, про свої проблеми: людина ними живе і весь час їх вирішує, долає їх як може.

Надя з Ніною посварилися. Мама взялася радити, як влаштувати життя. Сварка спалахнула на порожньому місці, ні за що.

- Негоже, Ніно, так даремно витрачати роки своїх старань, роки навчання. Ти тут пропадеш! Хіба задля того стільки сил було покладено?

Ніна, видно, тільки цього й чекала. Вхопилася за ті слова, як за рятівну соломинку. Далі вже знала, куди вести розмову.

- Не треба мені докоряти, мамо! Я й так зробила все, що ти хотіла! Думаєш, я хотіла того навчання? Думаєш, мені треба був той інститут? Але я бачила, як ти того хотіла, – і не могла відмовити. Та більше не поступлюся!

Вона подумала коротку мить, чи треба загострювати, та, мабуть, щось не додумала.

- Про себе я сама потурбуюся. Ти спершу власне життя налагодь. Подивися, як ти живеш! Як так можна?

Батько не витримав, вигнав дочку з хати. Вилаяв, поки та кричала, доводила щось. Лаяв і тоді, коли Надя стала захищати Ніну. Сказав, що хотів, і сам пішов з двору.

Ввечері Надя його сварила, зверталася до його серця, до його почуттів батьківських.

- Що ти напустився на дитину? Це ж рідна кров!

- Рідна, кажеш? Як можна таке матері казати? Що вона собі думає? А ти – чому дозволяєш так із собою поводитися? У тебе є почуття гідності?.. Боже, нащо ми тягнули те навчання?! Нащо трудилися, коли вона нічого не навчилася?.. Страшну ми з тобою виховали... як би сказати?.. Людинку. Як же так сталося?

Доки батьки шукали той самий «один неправильний крок», ту саму помилку, якої припустилися у вихованні старшої дочки, Ніна оселилася у бабусиній хаті. Розклала речі гарненько, розвісила прикраси на стіни. Хоч займала лиш одну кімнату, у хаті стало тісно. Всюди відчувалася її присутність, вона немов нависала над іншими мешканцями.

Зранку прокидалася і вилежувалася у ліжку, поки бабуся для неї готувала. Снідала, поверталася до себе. Сиділа за комп’ютером, листувалася з кимось. Любила фільми дивитися. Після обіду могла вийти у місто, поїсти морозива у парку. Ввечері, зморена спекою, верталася додому. «Ну й погода! – скаржилася. – Так намучилася!» Виснажена, вечеряла й лягала у ліжко.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.