Марина ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2022

ISBN 978-617-12-9815-6 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням: Zafón C.-R. Marina : Novela / Carlos Ruiz Zafón. — Barcelona : Planeta, 2016. — 296 p.

Дизайнер обкладинкиІван Дубровський

Руїс Сафон К. 

Р83Марина : роман / Карлос Руїс Сафон ; перекл. з ісп.І. Оржицького. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2022. — 304с.

ISBN 978-617-12-9783-8

ISBN 978-84-08-16357-2 (ісп.)

Барселона, 1980 рік.

Оскар — звичайний підліток, який одного дня знайомиться з незвичайною дівчиною на ім’я Марина. У покинутому, колись величному будинку в старовинному районі містапочинається їхні історія. Марина та Оскар несвідомо воскрешають примари минулого та міські легенди.Вони жадаютьрозгадати таємницю дами в чорному, яка останньої неділі кожного місяця відвідує закинуте кладовище. Розкритимістичний секрет генія Міхала Колвеника, одержимого подоланням смерті та виправленням людських деформацій. Хлопець і дівчина крокуютьнебезпечними, сповненими вирв та скелетів хідниками чужого минулого. Та найбільшою таємницею, яку вузькі, темні та прохолодні вуличкиБарселониховають від Оскара, є секрет його супутниці — Марини, дівчини, яка прийшла з нізвідки і крокує в нікуди…

УДК 821.134.2

©Carlos Ruiz Zafón, 1999;DragonStudios LLC, 2017

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2022

Від автора

Друже читачу!

Я завжди вважав, що кожен письменник — погодяться вони з таким чи ні — деякі зі своїх книжок вважає улюбленими. Така прив’язаність зрідка має щось спільне з літературною цінністю самої книжки, так само як і зі сприйняттям, яким вона тішилася в читачів, або зі статками чи нуждою, які приніс авторові її вихід у світ. З якоїсь дивної причини автор може почуватися ближчим до якогось зі своїх творінь, не будучи здатним як слід пояснити, чому саме. З усіх книжок, що я видав відтоді, як розпочав це дивне заняття романіста, далекого 1992 року, «Марина» є однією з моїх улюблених.

Цей роман я писав у Лос-Анджелесі у 1996—1997 ро­ках. Тоді мені було тридцять три роки, і я вже почав підозрювати, що ота сама пойменована якоюсь благословенною людиною перша молодість вже вислизає мені з рук із крейсерською швидкістю. До того я видав три романи для молоді й невдов­зі по тому, як узявся за «Марину», був упевнений, що це буде остання моя книжка, написана в цьому жанрі. У міру того як посувалося написання, все в цій історії починало набувати присмаку прощання, і на момент її закінчення у мене склалося враження, ніби щось усередині мене, щось таке, про що я й сьогодні не розумію, чим воно було, але за чим щоденно скучаю, лишилося там назавжди.

Мабуть, «Марина» з усіх романів, які я написав, є найважчим для означення й характеристики та, мабуть, найбільш особистим. За іронією долі, його публікація завдала мені найбільше прикростей. Роман пережив десять років жахливих видань, а часто ще й хибних, які подекуди — і я майже нічого не міг зробити, аби цього уникнути, — уводили в оману багатьох читачів, бо намагалися представити роман таким, яким він не був. Та все одно читачі всілякого віку та соціального становища надалі знаходять щось на його сторінках і доступаються до висот душі, про які нам каже його оповідач Оскар.

Марина нарешті повертається додому, і оповідь, яку Оскар за неї докінчує, читачі тепер уперше можуть для себе відкрити у тому вигляді, якого завжди бажав автор. Можливо, тепер, з їхньою поміччю, я буду здатен зрозуміти, чому цей роман і далі так само присутній у моїй пам’яті, як того дня, коли я завершив його написання, і я зможу пригадати, як сказала б Марина, те, що ніколи на сталося.

К. Р. С.Барселона, червень 2008 р.

***

Марина сказала мені якось, що ми пам’ятаємо тільки те, що ніколи не сталося. Мала минути ціла вічність, перш ніж я зрозумів ці слова. Та краще почну з початку, який у цьому випадку є кінцем.

У травні 1980 р. я на тиждень зник для всіх. Протягом семи днів та семи ночей ніхто не знав мого місця перебування. Друзі, однокласники, викладачі і навіть поліція кинулися на розшуки втікача, якого дехто уже вважав мертвим або через раптову амнезію зниклим поміж вулиць із поганою славою.

Тижнем пізніше одному поліцейському в цивільному здалося, ніби він пізнав того хлопця: опис збігався. Розшукуваний блукав по Французькому вокзалу, немов загублена душа по собору, зведеному зі сталі та імли. Службовець підійшов до мене з виразом обличчя ніби з кримінального роману. Він запитав, чи мене звати Оскар Драй і чи не я той хлопець, що безслідно зник з інтернату, де навчався. Я кивнув, не розтуливши губ. Пригадую відблиск склепіння вокзалу в скельцях його окулярів.

Ми сіли на лавку на пероні. Поліцейськийповагом запалив сигарету. І лишив її жевріти в пальцях, так і не піднісши до губ. Він сказав, що є купа людей, які хочуть поставити мені багато запитань, що на них мені слід мати ясні відповіді. Я знов кивнув. Він допитливо подивився мені в очі. «Оскаре, іноді розказувати правду — не найкраща ідея», — сказав він. Тоді простяг мені кілька монет і попросив подзвонити моєму вихователю в інтернаті. Я так і зробив. Поліцейський дочекався кінця розмови. А потім дав мені грошей на таксі й побажав усього найкращого. Я спитав його, чого це він вирішив, що я не зникну знову. Той довго дивився на мене. «Зникають лише ті люди, які мають місце, куди податися», — тільки й відповів він. Потім поліцейський супроводив мене на вулицю й там попрощався, не спитавши, де ж я перебував. Я подивився, як він віддаляється по проспекту Колумба. Дим від його так і не доторкнутої сигарети тягся за ним, наче вірний пес.

Того дня привид Ґауді різьбив неймовірні хмари на небесній блакиті, що аж усотувала в себе погляд. Я взяв таксі до інтернату, де, гадав, на мене чекає розстрільний загін.

Чотири тижні вчителі й шкільні психологи довбали мене, щоб я розкрив свій секрет. Я брехав і кожному подавав події так, як той хотів їх почути або як міг би сприйняти. З часом усі намагалися удавати, що забули про той випадок. І я наслідував їхній приклад. Ніколи нікому не розказав правду про те, що трапилося.

Тоді я не знав, що океан часу рано чи пізно повертає нам спогади, які ми поховали у ньому. Через п’ятнадцять років пам’ять про той день повернулась до мене. Я побачив, як той хлопець блукав по оповитих туманом залах Французького вокзалу, й ім’я Марини знов заятрилося в мені свіжою раною.

У всіх нас є секрет, замкнений на ключ у вежі душі. Оцей є моїм.

1

На початку сімдесятих Барселона була міражем, утвореним із проспектів та провулків, де можна було здійснити подорож у часі на тридцять або сорок років назад, просто переступивши поріг якого-небудь під’їзду або кафе. Час та пам’ять, історія та вигадка зливалися в одне у цьому чаклунському місті, немов акварельний малюнок під дощем. Саме там, у відлунні вже зниклих вулиць, собори й будівлі, що вибігли з казок, утворили декорації цієї історії.

Тоді я був п’ятнадцятирічним хлопцем, який нидів поміж мурів інтернату, названого на честь одного святого і розташованого наприкінці шосе Вальвідрера. У ті дні район Сарр’я́ ще зберігав вигляд маленького містечка, що застрягло на краю модерністської столиці. Моя школа височіла на горішній частині вулиці, яка повзла вгору від проспекту Доброї Новини. Її монументальний фасад більше нагадував замок, ніж школу. Кутастий обрис глинистого кольору являв собою головоломку з веж, арок та огорнутих сутінками прибудов.

Школа була ніби в центрі фортеці, утвореної садами, водограями, замуленими ставками, патіо та зачарованими сосняками. Довкола неї були розташовані похмурі будівлі, що приховували у внутрішніх дворах басейни, вкриті маревом випарів, спортивні зали, заворожені на мовчання, й темряві каплиці, у яких зображення святих усміхалися під сяйвом свічок. Будинок був п’ятиповерховий, не рахуючи ще двох сутеренів та мансарди, де мешкали ті нечисленні священники, що досі працювали викладачами. Кімнати вихованців розташовувались уздовж печероподібних коридорів на п’ятому поверсі. Ці нескінченні галереї перебували в постійному напівмороку, огорнуті бринінням якоїсь примарної луни.

Цілими днями я снив наяву в авдиторіях цього безмежного замку в очікуванні на чудо, яке відбувалося щоденно о п’ятій вечора. У цю магічну годину сонце вбирало у пливке золото височезні вікна. Лунав дзвоник, провіщаючи кінець занять, і ми, вихованці, насолоджувалися майже трьома вільними годинами до вечері у великій їдальні. Узагалі задум був, щоб ми присвячували цей час самостійному навчанню й духовним роздумам. Не пам’ятаю, щоб я хоч в один із проведених там днів віддався цим достойним справам.

То була моя улюблена мить. Перехитривши швейцарів, я вирушав пізнавати місто. Я навчився повертатися до інтернату саме перед початком вечері і бродив по старих вулицях та проспектах, поки довкола западали сутінки. Під час тих довгих прогулянок я мав відчуття п’янкої свободи. Моя уява линула понад будівлі й здіймалася в небо. На кілька годин барселонські вулиці, інтернат та моя похмура кімната на четвертому поверсі щезали. На кілька годин, з кількома монетами у кишені, я ставав найщасливішою особою у всесвіті.

Часто мої прогулянки приводили до місця, що тоді називалося пустищем Сарр’я, яке насправді було таким собі гаєм, загубленим на нічийній території. Більшість старовинних великопанських садиб, що свого часу височіли на півночі проспекту Доброї Новини, ще якось трималися, хоч і були напівзруйновані. Вулиці довкола інтернату справляли враження міста-привида. Мури, повиті плющем, не давали змоги увійти до здичавілих садів, посеред яких височіли монументальні обійстя. Палаци у полоні чагарників та запустіння, у яких, здавалося, плавали спогади, наче туман, що ніяк не розвіється. Багато з цих споруд чекали на знесення, а інші обкрадалися протягом років. Проте деякі ще були замешкані.

Їхні пожильці були забутими членами занепалих родів. Людьми, чиї імена ще писалися аж у чотири стовпчики в газеті «Ла-Ванґуардія», коли трамваї вже починали породжувати побоювання щодо новітніх винаходів. Заручники свого вмирущого минулого, що відмовлялися покинути свої кораблі без керма. Вони боялися, що, як тільки наважаться вийти за межі своїх побляклих садиб, їхні тіла попелом розвіються по вітру. Ув’язнені в себе, вони поступово хиріли у мерехтінні свічників. Іноді, коли я прискореним кроком проходив повз іржаві загорожі, мені здавалося, ніби відчуваю на собі їхні недовірливі погляди з-поза побляклих віконниць.

Одного вечора наприкінці вересня 1979 року я вирішив пройтись навмання по одному з тих проспектів, усіяних модерністськими палациками, на який раніше не звертав уваги. Вулиця описувала дугу, що впиралась, як і багато інших, у якусь огорожу. Далі тяглися рештки старого саду, позначеного десятиліттями занедбання. Проміж заростей виглядав обрис триповерхового будинку. Його похмурий фасад височів за водограєм зі скульптурами, які час укрив мохом.

Почало сутеніти, й цей закуток видався мені дещо зловісним. Він був занурений у могильне мовчання, й тільки вітерець шепотів без слів якесь застереження. Я зрозумів, що потрапив в одну з «мертвих» зон цього району. І тоді вирішив, що краще рушити у зворотному напрямку й повернутися до інтернату. Я вагався поміж хворобливим зачаруванням від цього покинутого місця та здоровим глуздом, коли помітив, як у напівтемряві загорілися жовтим сяйвом двоє очей, устромившись у мене, наче два кинджали. Я проковт­нув слину.

Сірий кіт із шовковистою шерстю недвижно застиг на тлі огорожі. В його пащі тріпотів, умираючи, горобчик. Із котячої шиї звисав сріблястий бубонець. Кілька секунд кіт вивчав мене поглядом. А тоді розвернувся й прослизнув поміж металевими прутами. Я дивився, як він зникає у безмежжі цього проклятого раю, тягнучи горобця в його останню подорож.

Вигляд цього маленького хижака, гордовитого й нахабного, зачарував мене. Судячи з його лискучої шкурки та бубонця, він мав господаря. Мабуть, цей будинок таїв у собі щось іще, окрім привидів зниклої Барселони. Я наблизився й поклав руки на пруття воріт. Метал був холодним. Останні промені вечірньої заграви запалили слід від крапель горобиної крові, що тягся через хащі. Шарлатні перлини позначали шлях крізь цей лабіринт. Я знов сковтнув слину. Точніше, спробував. У роті пересохло. Мій пульс, ніби відаючи щось таке, чого я не знав, стукотів у скронях. І саме тоді я відчув, як під моєю вагою брама прочинилася, і зрозумів, що вона не була замкнена.

Коли я зробив перший крок досередини, місяць уже освітлював бліді обличчя кам’яних ангелів на водограї. Вони споглядали мене. Мені аж ноги в землю вросли. Я чекав, що ці істоти зістрибнуть із п’єдесталів і перетворяться на демонів із вовчими кігтями та зміїними язиками. Проте нічого такого не трапилось. Я глибоко задихав, міркуючи, як би приборкати свою уяву, а ще краще — облишити це боязкеобстеження маєтку. І знов хтось вирішив за мене. Небесні звуки заповнили собою сутінки саду, ніби пахощі парфумів. Я слухав віддалене бриніння голосу, що виводив арію під акомпанемент фортепіано. Це був найпрекрасніший голос, який я коли-небудь чув.

Мелодія видалась мені знайомою, та я не міг пригадати, звідки вона. Музика долинала з помешкання. І я пішов на цей гіпнотичний звук. Проміння імлистого світла сочилося крізь прочинені двері заскленої веранди. На одному з великих підвіконь другого поверху я впізнав устромлений у мене погляд котячих очей. Тоді підійшов до освітленої веранди, звідки лилося це неописанне звучання. Жіночий голос. Усередині миготіло м’яке сяйво сотні свічок. У ньому можна було розгледіти позолочену трубу старого грамофона, на якому крутилася платівка. Не здаючи собі справи з того, що роблю, я раптом збагнув, що вже йду по веранді, причарований цією замкненою в грамофоні сиреною. На столі, де стояв пристрій, я розрізнив якийсь блискучий круглий предмет. Це був кишеньковий годинник. Я узяв його й почав розглядати у промінні свічок. Стрілки не рухалися, а скло потріскалось. Він здався мені золотим і таким же старовинним, як і дім, де я тепер перебував. Трохи далі, перед каміном, стояв спинкою до мене величезний фотель; на каміні я розгледів олійний портрет убраної в біле жінки. Її великі сірі, сумні й бездонні очі панували над усім залом.

І раптом чари розбилися вщент. Чиясь постать підвелася на кріслі й обернулась до мене. Довге біле волосся та іскристі, наче присок, очі сяйнули в темряві. Я тільки зміг розрізнити, як дві довжезні білі руки потяглися до мене. Охоплений панікою, я кинувся навтьоки до дверей, наштовхнувся по дорозі на грамофон і звалив його. Почулося дряпання голки по платівці. Зламавшись, небесний голос перетворився на пекельний стогін. Я кинувся в сад, відчуваючи, як ті руки торкаються моєї сорочки, і побіг навпростець; на ногах мені наче виросли крила, а страх палав у кожній по́рі тіла. Я не зупинявся ні на хвилю. Біг і біг, не оглядаючись, аж доки боляче закололо в боку і я зрозумів, що вже майже не можу дихати. У ту мить я весь був укритий холодним потом, але вогні інтернату вже світилися за тридцять метрів попереду.

Я прослизнув у двері поруч із кухнями, де ніколи не було сторожі, й поволікся до своєї кімнати. Інші вихованці вже, мабуть, перебували у їдальні. Я витер піт на чолі, й потроху серце почало битися у звичайному ритмі. Уже заспокоювався, коли хтось застукав мені у двері.

— Оскаре, вже час спускатися на вечерю, — пролунав голос одного з вихователів, єзуїта на ім’я Сегі́, який ненавидів виступати в ролі поліцейського.

— Зараз, отче, — відповів я. — Одну секунду.

Поквапом одягнув формений піджак і загасив у кімнаті світло. За вікном примарний Місяць височів над Барселоною. І допіру тоді я збагнув, що досі тримаю в руці золотий годинник.

2

У наступні дні ми з клятим годинником зробилися нерозлучними товаришами. Я скрізь тягав його з собою, навіть спав з ним, поклавши під подушку, боячись, що хтось натрапить на нього й питатиме, де я його дістав. А я не знав би, як відповісти. «Це тому, що ти його не знайшов, а вкрав», — нашіптував мені осудливий голос. «Юридичною мовою це називається крадіжка з проникненням у чуже житло», —додавав цей голос, що мав підозріливу подібність до голосу актора, який дублював Перрі Мейсона1.

Пізнього вечора я завжди терпляче вичікував, доки всі мої однокласники заснуть, і тоді розглядав мій особистий скарб. Коли все затихало, я, присвічуючи ліхтариком, роздивлявся годинник. Жодні звинувачення у світі не змогли би зменшити чарів, що справляла на мене здобич моєї першої приключки на стежці «неорганізованої злочинності». Годинник був важким і здавався викуваним із золотого злитка. Тріснуте скло свідчило про удар або падіння. Я припустив, що той удар і поклав край життю його механізму, заморозивши стрілки на шостійдвадцять три, точці їх довічного ув’язнення. Назворотній стороні було видно напис:

Херманові, у якому промовляє світло.

K. A.

19.01.1964

Мені подумалося, що цей годинник мав коштувати купу грошей, і докори совісті не забарилися. Ці вигравіювані слова змусили мене почуватися викрадачем спогадів.

Одного дощового четверга я зважився поділитися цим секретом. Моїм найкращим другом в інтернаті був хлопчина з проникливими очима й нервової вдачі, який наполягав, аби його називали на абревіатуру ХФ, хоча ці букви майже або й просто ніяк не стосувалися його справжнього імені. У ХФ була душа поета-вільнодумця і язик такий гострий, що він часто мусив його прикушувати. Статуру він мав крихку, й достатньо було вимовити слово «мікроб» у радіусі кілометра від нього, аби він почав думати, що вже підхопив заразу. Якось я відшукав у словнику термін «іпохондрик» і зробив йому копію.

— Не знаю, чи відомо тобі, але твоя біографія присутня у Словнику Королівської академії, — повідомив я йому.

Він поглянув на ксерокопію і зиркнув на мене гостро, наче цвяха встромив.

— Спробуй ще пошукати на букві «і» слово «ідіот», і побачиш, що не тільки я прославився, — відрізав він.

Того дня під час великої денної перерви ХФ та я прослизнули до напівтемного актового залу. Наші кроки по центральному проходу розбудили луну від сотень тіней, які теж заходи́ли навшпиньки. Два снопи потужного світла падали на запилену сцену. Ми всілися в тому світляному колі, перед рядами порожніх сидінь, що розпливалися в напівмороку. Шемрання дощу чулося за скляними дверями другого поверху.

— Ну, викладай, — мовив ХФ, — що в тебе за таємниці?

Замість відповіді я дістав годинник і простяг йому. ХФ вигнув брови й почав уважно оглядати. Якийсь час ретельно роздивлявся, а тоді повернув і цікаво подивився на мене.

— Що думаєш? — запитався я.

— Думаю, що це годинник, — відказав ХФ. — І хто такий Херма́н?

— Поняття не маю.

І я почав розповідати йому мою пригоду, що сталася за кілька днів перед тим у занедбаному будинку. ХФ слухав оповідь про події з характерними для нього терпінням та увагою. Наприкінці він, здавалося, ретельно зважив мою історію, перш ніж поділитися першими враженнями.

— Тобто ти його вкрав, — підсумував він.

— Не в тім річ, — заперечив я.

— Треба б дізнатися, що про це думає отой Херман, — додав ХФ.

— Отой Херман, можливо, вже кілька років як помер, — припустив я не надто впевнено.

ХФ потер підборіддя.

— А я от питаю себе, що Карний кодекс каже про умисну крадіжку особистих речей та годинників із присвятою… — зауважив мій друг.

— Та не було тут ніякого умислу, — заперечив я. — Все сталося так раптово, що я навіть не мав часу подумати. А коли усвідомив, що в мене годинник у руці, вже було пізно. На моєму місці ти вчинив би так само.

— На твоєму місці в мене б серце зупинилося, — зізнався ХФ, людина, яка краще говорила, ніж діяла. — І це якщо припустити, що в мене б вистачило навіженства проникнути в цей будинок услід за диявольським котом. Щоб дізнатися, куди така тварюка може завести.

Ми помовчали кілька секунд, слухаючи далекий відгомін дощу.

— Добре, — підсумував ХФ, — зробленого не переробиш. Ти ж не думаєш туди повернутися?

Я усміхнувся.

— Сам — ні.

Очі друга округлились, як дві тарілки.

— Е, ні! І не думай про це.

Того самого вечора після занять ми з ХФ вислизнули через кухонні двері й попрямували по тій загадковій вулиці, що вела до палацика. На брущатці було повно калюж та палого листя. Небо загрозливо нависало над містом. ХФ, якому було явно не по собі, був блідішим, ніж зазвичай. Від вигляду цього застиглого в минулому закутка шлунок йому стисся до розміру кульки. Стояла оглушлива тиша.

— Гадаю, найкраще — розвернутися і дати звідси ходу, — промурмотів він, відступивши на кілька кроків.

— Не будь мокрою куркою.

— Люди недооцінюють курей. Без них не було б ні яєць, ні…

Раптом у повітрі розляглось дзеленчання бубонця. ХФ занімів. Нас роздивлялися жовті котячі очі. Раптом тварина зашипіла, немов змія, й випустила кігті. Шерсть на спині стала сторч, а паща вишкірилась іклами, що кілька днів тому вже позбавили життя горобця. Далека блискавка сяйнула світлистим казаном на небесному склепінні. Ми з ХФ переглянулися.

П’ятнадцятьма хвилинами пізніше ми вже сиділи налавці поряд зі ставком у дворі інтернату. Годинник і далі лежав у кишені мого піджака. Важчий, ніж будь-коли.

І пробув він там решту тижня, до суботнього світанку. Я прокинувся вдосвіта з невиразним відчуттям, що ніби чув уві сні схований у грамофоні голос. За вікном, на тлі шарлатних тіней лісу, антен та дахів, уже спалахувала Барселона. Я зіскочив з ліжка й дістав клятий годинник, що чаклував моє існування протягом останніх днів. Ми дивилися одне на одного. Нарешті я озброївся рішучістю, яку ми знаходимо, коли стаємо лицем перед абсурдними завданнями, й вирішив покласти край цій ситуації. Я мав його повернути.

Я тихо вдягся й навшпиньки пройшов через темний коридор п’ятого поверху. Моя відсутність не мала бути поміченою до десятої чи одинадцятої ранку. Я сподівався вже повернутися о тій порі.

Вулиці міста були вкриті тим імлистим пурпуровим покривалом, що огортає Барселону на світанку. Я спустився до вулиці Марженат. Довкола мене прокидався район Сарр’я. Низько навислі хмари причісували квартал, збираючи в золотистий пучок перші промені. Фасади будинків проглядали крізь залишки туману й безладний вихорець сухого листя.

Я швидко знайшов потрібну вулицю. Пристав на хвилину, щоб увібрати в себе цю тишу, цей дивний спокій, що панував тепер у тому закинутому куточку міста. Я вже починав відчувати, що світ зупинився разом із годинником у моїй кишені, коли почувза спиною який звук. Обернувшись, я побачив видін­ня, ніби вихоплене зі сну.

3

Із туману повільно випливав велосипед. Дівчина, одягнена в біле плаття, крутячи педалі, прямувала по схилу просто до мене. Крізь бавовняне вбрання проти світанкового світла можна було вгадати обрис її тіла. Довге волосся пшеничного кольору тріпотіло на вітрі, закриваючи її обличчя. Я так і застиг, наче ідіот паралізований, споглядаючи, як вона наближається. Велосипед зупинився за кілька метрів від мене. Мої очі чи уява вгадали обрис струнких ніг, що саме торкнулися землі. Мій погляд ковзнув угору по платтю, що ніби зійшло з картин Сорольї2, і зупинився на її сірих очах, таких бездонних, що втопитися можна. А вони ущипливо встромились у мене. Я усміхнувся, зробивши наскільки міг ідіотське обличчя.

— А, це, мабуть, ти потягнув годинник, — мовила дівчина тоном, цілком відповідним її погляду.

Я прикинув, що вона мала бути мого віку, може, роком старша. Вгадувати вік жінки було для мене немов мистецтвом або наукою, але ніколи розвагою. Шкіра її була так само блідою, як і сукня.

— Ти тут мешкаєш? — пробурмотів я, вказавши на огорожу. Вона кліпнула очима. Ця пара очей свердлила мене з такою люттю, що мені потім, мабуть, кілька годин знадобилось, аби збагнути, що переді мною стояла найчарівніша істота, яку я в житті бачив чи сподівався побачити. І по всьому.

— А хто ти такий, аби запитувати?

— Та, певно, отой, хто годинник потягнув, — зна­йшовся я. — Мене звати Оскар. Оскар Драй. Я при­йшов повернути його.

І, не давши їй часу на відповідь, я дістав із кишені годинник і простяг їй. Дівчина кілька секунд дивилася мені в очі, перш ніж узяти його. А тоді я помітив, що її рука була білою, наче в сніговика, і на її підмізинці виблискував золотий перстень.

— Він уже був розбитий, коли я його взяв, — виправдався я.

— Він уже п’ятнадцять літ як розбитий, — пробурмотіла вона, не дивлячись на мене.

А коли нарешті підвела погляд, то лише для того, щоб оглянути мене згори донизу, ніби оцінювач старих меблів чи посуду. Щось у її очах казало мені, що вона таки не вірила, ніби я справжній крадій; можливо, записала мене в розряд кретинів чи дурнів звичайних. Натхнення, яке я зобразив на лиці, не дуже помагало. Дівчина підвела брову, загадково всміхаючись, і простягла годинник мені назад.

— Ти його забрав, ти його й віддаси господареві.

— Але ж…

— Годинник не мій, — пояснила дівчина. — Він належить Херманові.

Згадане ім’я викликало в моїй пам’яті видіння величезної постаті з білою шевелюрою, яка сполохала мене на веранді будинку кілька днів тому.

— Херманові?

— Моєму батькові.

— А хто ти? — запитав я. — Я хотів сказати: як тебе звуть?

— Я чудово знаю, що ти хотів сказати, — відрізала дівчина.

А тоді знов осідлала велосипед і проїхала через браму. Перше ніж загубитися в саду, вона на мить обернулась. Ці очі заливалися сміхом наді мною. Я зітхнув і почимчикував за нею. Мене привітав старий знайомий. Кіт дивився на мене зі своїм звичайним презирством. Мені захотілося бути доберманом.

У супроводі кота я пройшов через сад. Продерся крізь ці джунглі й опинився перед водограєм із херувимами. Велосипед був приставлений до цямрини, а його хазяйка діставала сумку з кошика на багажнику біля керма. Пахло свіжим хлібом. Дівчина витягла з сумки пляшку молока й стала навколішки, наповнюючи піалу, що стояла на землі. Тварина метнулася до сніданку. Певно, це був щоденний ритуал.

— Я гадав, що твій кіт їсть лише беззахисних пташок, — промовив я.

— Тільки ловить. Але не їсть. Це для нього питання права на свою територію, — пояснила вона мені, неначе дитині. — Йому молоко смакує. Правда ж, Кафко, тобі смакує молоко?

Кафкіанський представник котячого роду лизнув її пальці на знак згоди. Дівчина лагідно усміхнулася, гладячи його по спині. Коли вона це робила, під складками плаття окреслилося мускулясте тіло. А вона саме підвела очі й заскочила мене у мить, коли я, облизуючися, споглядав її.

— Ну а ти? Снідав? — спитала вона.

Я помотав головою.

— Тоді ти, мабуть, голодний. Усі дурники голод­ні, — проказала вона. — Ану ходи, з’їж чого-небудь. Тобі краще мати повний шлунок, коли будеш пояснювати Херманові, чому поцупив годинник.

Кухня являла собою великий зал, розташований у тильній частині будинку. Моє несподіване снідання складалося з круасанів, які дівчина привезла з кондитерської «Фош», що на площі Сарр’я. Вона налила мені величезну чашку кави з молоком і всілась навпроти, поки я жадібно поглинав оце пирування. Вона споглядала мене, ніби підібраного на вулиці зголоднілого жебрака, — із сумішшю цікавості, жалкування й недовіри. Сама не відкусила ні шматочка.

— Я колись уже бачила тебе тут, — зауважила вона, не зводячи з мене погляду. — Тебе й того дрібненького пацана з переляканим обличчям. Ви ввечері часто проходите по вулиці, що позаду, коли вас випускають з інтернату. А іноді ти, наспівуючи, блукаєш сам. Закладаюся, що вам дуже класно у тій буцегарні…

Я збирався відповісти що-небудь дотепне, коли над столом нависла величезна тінь, неначе чорнильна хмара. Моя господиня підвела погляд і всміхнулася. Я застиг із круасаном у роті, а серце застукотіло, наче кастаньєти.

— У нас гість, — весело виголосила вона. — Тату, це Оскар Драй, викрадач-любитель годинників. Оскаре, це Херма́н, мій батько.

Я миттю проковтнув шматок і повільно обернувся. Переді мною стриміла фігура, яка видалася мені височенною. Вона була одягнута в альпаковий костюм із жилеткою та краваткою. Біла, ретельно зачесана назад чуприна спадала їй на плечі. Сиві вуса оздоблювали вилицювате обличчя з темними й сумними очима. Але особливо вражали руки. Білі руки ангела з пальцями тонкими й напрочуд довгими. Херман.

— Пане, я не злодій, — проказав я нервово. — Все має пояснення. Якщо я наважився влізти у ваш дім, то це тому, що вважав будинок покинутим. А щойно потрапивши всередину, просто не знаю, що зі мною трапилось, тобто ні, тобто так, коротше, я увійшов і побачив годинник. Я не мав наміру забрати його, клянуся, але потім перелякався, а коли усвідомив, що годинник зі мною, я опинився вже далеко. Тобто, ну, я не знаю, чи ясно кажу…

Дівчина єхидно посміхалась. Херманові очі, темній непроникні, затрималися на моїх. Я поліз у кишеню, а тоді простяг йому годинник, очікуючи, що будь-якої миті цей чоловік вибухне криками й почне погрожувати мені поліцією, національною гвардією та судом у справах неповнолітніх.

— Я вам вірю, — люб’язно сказав він, прийнявши годинник з моїх рук і сівши за стіл поряд із нами.

Голос його був тихий, майже нечутний. Його дочка поквапилася поставити перед ним тарілку з двома круасанами й чашку кави з молоком, таку саму, як у мене. Роблячи це, вона поцілувала його в чоло, а Херман обійняв її. Я споглядав їх на тлі великих вікон, через які променіло світло. Обличчя Хермана, який раніше здався мені людожером, було витонченим, майже хворобливим. Він був високий і надзвичайно худий. Підносячи чашку до уст, він привітно усміхнувся, і я на мить відчув, що проміж батьком і дочкою струменіла приязнь куди глибша за слова й жести. Мовчазна сув’язь поглядів єднала їх у сутінках цього будинку наприкінці забутої вулиці, де вони опікувалися одне одним удалині від світу.

Херман доїв сніданок і сердечно подякував мені зате, що я взяв на себе труд повернути годинник. Така люб’язність змусила мене почутися двічі винним.

— Добре, Оскаре, — сказав він утомленим голосом, — було приємно познайомитися з вами. Сподіваюся побачити вас іще, коли захочете знову нас відвідати.

Я не розумів, чому він наполегливо називав мене на «ви». Щось у ньому ніби з іншої епохи промовляло до мене, з інших часів, коли ця сіра чуприна ще лисніла, а цей будинок був палацом на півдорозі між Сарр’я та небом. Він потис мені руку й, попрощавшись, пішов у глиб цього неосяжного лабіринту. Я дивився, як він віддаляється по коридору, злегка накульгуючи. Його дочка дивилась йому вслід, і погляд її затягала пелена смутку.

— Херман не дуже здоровий, — прошепотіла вона. — Втомлюється швидко.

Але тут-таки стерла з обличчя цю зажуру.

— З’їси чогось іще?

— Та я вже запізнююсь, — відказав я, борючись зі спокусою знайти будь-який привід, аби продовжити перебування в її товаристві. — Я вже краще піду.

Вона не заперечувала й вийшла в сад проводити мене. Ранкове світло розігнало туман. Рання осінь барвила дерева міддю. Ми попрямували до огорожі; Кафка муркотів на осонні. Підійшовши до брами, дівчина не вийшла на вулицю, пропускаючи мене вперед. Ми мовчки подивились одне одному в очі. Вона подала мені руку, і я потиснув її. І відчув, як б’ється живчик під її оксамитовою шкірою.

— Спасибі за все, — промовив я. — І вибач за…

— Це не має значення.

Я стенув плечима.

— Ну гаразд…

І попростував униз по вулиці, відчуваючи, як магія того будинку з кожним кроком покидає мене. Раптом за моєю спиною пролунав її голос:

— Оскаре!

Я обернувся. Вона так і стояла там, за вхідною брамою. Кафка лежав у неї в ногах.

— Чому ти пробрався до нас тоді, вночі?

Я озирнувся довкола, ніби сподівався знайти відповідь написаною на брущатці.

— Не знаю, — зізнався нарешті. — Якась таємниця, мабуть…

Дівчина загадково всміхнулась.

— Тобі подобаються таємниці?

Я кивнув. Гадаю, якби вона запитала, чи подобається мені миш’як, моя відповідь була би та сама.

— У тебе завтра є які-небудь справи?