Вересневі вогні ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

ISBN 978-617-12-9166-9 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Zafón C.-R. Las Luces de Septiembre : Novela / Carlos Ruiz Zafón. — Barcelona : Planeta, 2016. — 256 p.

Дизайнер обкладинкиІван Дубровський

Сафон Руїс К. 

С21 Вересневі вогні : роман / Карлос Руїс Сафон ; перекл.з ісп. І. Шевченко. — Харків : Книжковий Клуб «КлубСімей­ного Дозвілля», 2021. — 256с.

ISBN 978-617-12-8933-8

ISBN 978-84-08-16356-5 (ісп.)

Юна Ірена разом із мамою та братом вимушенапокинути рідний Париж і перебратися до провінційного містечка на узбережжі Нормандії. Її мати працюватиме економкою в маєтку видатногомеханіка та інженера Лазаруса. Цей будинок повен надзвичайних загадкових механізмів: роботів, щовідчиняють двері, годинників із таємничими посмішками, ляльок-танцівниць, які у своїй пластичності не гірші за живих людей. Та однієїночі до чарівного маєтку з похмурих закутків минулого вривається Тінь. Ірен дізнається, що прекрасна дружина винахідникавже двадцять років не покидає будинок. Двадцять років тому тут сталося дещо незворотне. Та що саме?Ляльки Лазаруса бережуть страшну таємницю їхнього творця. І їхні погляди вже не видаються такими привітними…

УДК 821.134.2

©Carlos Ruiz Zafón, 1995;DragonStudios LLC, 2007

©Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2021

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021

Передмова автора

Шановні друзі!

Часом читачі краще пам’ятають твір, ніж його автора. Вони не випускають з пам’яті героїв, сюжетні лінії, мову й образи, виявляючи поблажливість, що обеззброює письменника, який починає забувати деякі епізоди й подробиці книжок, котрі він написав так давно, що в це несила повірити. Зі мною теж таке траплялося; іноді я не міг пригадати сюжетні по­вороти трьох «юнацьких» романів, що їх написав і опублікував у дев’яності роки: «Володар Туману», «Опівнічний палац» і, власне, «Вересневі вогні» — книжки, яку ви тримаєте в руках. Я завжди вважав, що ці три романи утворюють один цикл, адже мають чимало спільного й певною мірою нагадують книжки, які я залюбки прочитав би у підлітковому віці.

Я написав «Вересневі вогні» у Лос-Анджелесі, між 1994—1995 роками, плануючи довести до пуття те, що мені не вдалося втілити в романі «Володар Туману». Перечитуючи «Вересневі вогні» зараз, я усвідомлюю, що композиція тут має більше кінематографічних елементів, аніж літературних. Для мене цей роман завше асоціюватиметься з довгими годинами, проведеними в товаристві героїв за письмовим столом у моєму тодішньому помешканні на Мелроуз-авеню. З третього поверху мені було добре видно напис «Голлівуд» на пагорбах.

Роман замислювався як пригодницько-містична історія для читачів, молодих духом (і молодого біологічного віку, якщо поталанить), подібних до глядачів більшості фільмів, що надихали мене у той період. Відтоді мій задум анітрохи не змінився.

Щоправда, відбулись інші доречні зміни: вперше з 1995 року ця книжка побачила світ у гідному виданні з чудовими ілюстраціями. На жаль, раніше я не мав нагоди надрукувати її у такому вигляді.

Сподіваюся, що книжка принесе вам задоволення, якщо ви молода людина або бажаєте перенестися в юнацькі роки. Мене тішить думка, що з вашою допомогою я відтворю в пам’яті як цей роман, так і два його попередники. І дозволю собі розкіш знову пережити пригоди «Вересневих вогнів» та тих далеких часів, коли я теж вважав себе молодим і мені здавалося, що мої слова й створені мною образи можуть змінити геть усе.

Приємного читання і до нових зустрічей.

Карлос Руїс Сафон

Травень 2007 року

Люба Ірен,

вересневі вогні навчили мене не забувати минуле, тож я чудово пам’ятаю, як приплив змивав твої сліди на піску. Ще тоді я розумів, що зима швидко розвіє магію останнього літа, яке ми провели разом у Блакитній Бухті. Ти була б здивована, якби побачила, як малозмінилося наше містечко. Вежа маяка досі височіє посеред туманів, наче вартовий на чатах, а дорога, якаогинає Пляж англійця, перетворилася на вузеньку стежку, що петляє на піску і веде в нікуди.

Огорнені темрявою і тишею, руїни Кравенмору вид­ніються над лісом. Я дедалі рідше виходжу в море на вітрильнику. Якщо ж це трапляється, то все ще можу розгледіти потріскані вікна західного крила, що виблискують в імлі, немовби подаючи якісь загадкові сигнали. Іноді, зачарований спогадами про ті часи, коли ми вечорами перепливали бухту, повертаючись до порту, я придивляюсь уважніше, і мені ввижаються вогні, що блимають у темряві. Та я знаю, що зараз там нікого немає. Анікогісінько.

Напевно тобі цікаво, що сталося з Будиночком-на-мисі. Самотній, відрізаний від усіх, він стоїть там, де й завжди, дивлячись на безкраїй океан із вершини мису. Минулої зими шторм розніс ущент те, що зали­шалося від маленького причалу на пляжі. Один замож­ний ювелір, що приїхав з якогось невідомого міста, хотівкупити його, спокусившись сміховинною ціною, але західні вітри й величезні хвилі, що б’ються об стрімкі скелі, змусили передумати. Сіль глибоко в’їлася у вибілену деревину. Таємна стежина, що вела до лагуни, перетворилася на непрохідні хащі, зарослі дикими чагарниками й завалені вітроломом.

Час від часу, коли можу відпочити від роботи на пристані, я сідаю на велосипед і прямую до мису, щоб подивитися на захід сонця з веранди, що нависає над бескидами. Там нікого немає, крім мене та зграї мартинів. Судячи з усього, птахи наділили себе правами нових мешканців, не навідавшись до жодної нотаріальної контори. З того місця досі видно, як місяць, піднімаючись над лінією горизонту, малює сріблясті візерунки, що довгою гірляндою простягаються до Печери кажанів.

Пам’ятаю, що якось я показав тобі цю печеру і розповів історію про злого корсиканського пірата, чийкорабель затонув у гроті однієї штормової ночі 1746 року. То була вигадка. Не існувало ніякого контрабандиста, ніякого відчайдушного розбійника, який насмілився заплисти в той темний грот. На свій захист можу сказати, що це єдина брехня, яку ти почула від мене. Мабуть, ти одразу здогадалася, що я обманув тебе.

Цього ранку, коли я витягав сіті, що зачепилися за риф, у мене знову виникла галюцинація. На якусь секунду я «побачив» тебе на веранді Будиночка-на-мисі:ти мовчки дивилася в далечінь, як часто полюбляларобити. Мартини злетіли в небо, і я пересвідчився, що там нікого немає. Десь за туманами височіла гора Сен-Мішель, наче плавучий острівець, що сів на мілину.

Іноді я замислююся над тим, що всі покинули Блакитну Бухту, чкурнули подалі звідси. І лише я потрапив у пастку часу, марно чекаючи, що одного дня багряний вересневий приплив поверне мені щось вагоміше за спогади. Не зважай на мене. Такий ефект справляє на нас море: рано чи пізно воно все повертає, особ­ливо спогади.

Якщо не помиляюсь, я відправив тобі сотню листів (рахуючи і цей) на вашу останню паризьку адресу, яку мені вдалося роздобути. Інколи я запитую себе, чи отримала ти бодай один із них, чи згадуєш ти мене і той світанок на Пляжі англійця. Може, так, а може, життя занесло тебе надто далеко від цих місць, від усього, що пов’язано з війною.

Тоді життя здавалося нам значно простішим. Па­м’ятаєш? Хоча… навіщо я обманюю себе? Звісно, ти забула. Часом мені спадає на думку, що лише я, бідолашний дурень, досі живу спогадами про літо 1937 року — в моїй пам’яті закарбувався кожен день, коли ти була тут, поряд зі мною…

1. Небо над Парижем

Париж, 1936 року

Коли Арман Совель помер, небесним склепінням пронеслася пурпурова комета, чий вогняний слід простягся аж до обрію. Люди, які пам’ятають ту ніч, присягаються, що на власні очі споглядали це видовище. Ірен, донька Совеля, нічого не бачила, але чарівний відблиск комети осяював її сни впродовж багатьох років.

Стояв холодний зимовий ранок, і вікна чотирна­дця­тої палати лікарні Сен-Жорж вкрилися тонкою плівкою інею, що нагадувала химерну акварель, де зображу­валося місто у золотавих передсвітанкових сутінках.

Арман Совель тихо згас: одне ледь чутне зітхання, і все закінчилося. Його дружина Симона та донька Ірен підняли погляд, коли перші вранішні промені, що прорізали нічну темряву, прикрасили світлими смугами стіни й підлогу палати. Молодший син Доріан спав на стільці. У палаті запала зловісна тиша. Не було жодної потреби щось казати, аби зрозуміти те, що сталося. Після шести місяців страждань чорний привид хвороби, назву якої хлопчик ніколи не міг вимовити, забрав життя Армана Совеля. От і все.

Отак розпочався найгірший рік в історії родини Совелів.

Арман Совель забрав з собою в могилу свою харизму і заразливий сміх, проте його численні борги не вирушили з ним в останню подорож. Невдовзі цілий легіон кредиторів і різноманітних хижаків у сюртуках, які могли похвалитися поче\

сними званнями, взяв собі за звичку навідуватися до помешкання Совелів на бульварі Осман. Формальні візити ввічливості змінилися завуальованими погрозами, а трохи згодом — арештом майна.

Престижні коледжі й елегантні вбрання залишилися в минулому. Для Ірен та Доріана настав період тимчасо­вих підробітків і скромнішого одягу. Таким був початок стрімкого спуску Совелів у безодню реальності. Найтяжче випробування на цьому тернистому шляху випало на долю Симони. Хоча вона повернулася на посаду шкільної вчительки, її зарплати не вистачало, абизупинити лавину боргів, що пожирала весь сімейний бюджет. Звідусіль на них обрушувалися нові документи з підписом Армана й нові несплачені векселі; на кожному кроці їх підстерігали нові бездонні чорні діри.

Саме тоді маленький Доріан запідозрив, що половину населення Парижа складають юристи й лихварі — особливого виду щури, що кишать на поверхні. Приблизно у той час Ірен погодилася підпрацьовувати в танцювальній залі (без відома матері). Вона танцювала з солдатами — сором’язливими, наляканими підлітками, отримуючи за це заняття кілька монет. (На світанку дівчинка складала зароблені гроші в коробку, яку Симона ховала під холодильником.)

Совелі зробили ще одне болісне відкриття: кількістьлюдей, які проголошували себе друзями й покровителями, зменшувалася швидше, ніж іній, що тане насонці. Ситуація дещо покращилася влітку, коли Анрі Леконт,давній друг Армана Совеля, запропонував їм оселитися у маленькому помешканні на Монпарнасі.Нова домівка розташовувалася над крамницею малювального приладдя, що належала Анрі. Господар відмовивсябрати від них гроші, відклавши оплату до кращихчасів. Він лише попросив Доріана допомагати йому розносити замовлення, оскільки біль у колінах обме­жував його рухливість. Симона не могла підібрати слова, аби віддячити старому мсьє Леконту за його доброту. Втім,торговець не очікував жодної подяки. У світі, де переважали щури, їм пофортунило зустріти янгола.

Коли зима тихенько підкралася до міста, Ірен випов­нилося чотирнадцять років, хоча вона почувалася двадцятичотирирічною жінкою. У день народження вона витратила гроші, зароблені в танцювальній залі: купила пиріг і відсвяткувала цю подію з Симоною та Доріаном. Відсутність Армана важким тягарем тиснула на їхні плечі. Зібравшись у тісній вітальні крихітної оселі на Монпарнасі, вони разом задули свічки на пирозі й загадали одне-єдине бажання: нехай згасле полум’я забере в небуття привид нещастя, що переслідував їх останніми місяцями. Цього разу молитви були почуті. Вони ще не здогадувалися, що похмурий рік добігав кінця.

Минуло кілька тижнів, і за обрієм несподівано за­жев­ріла іскра надії. Завдяки старанням мсьє Леконта та його широкому колу знайомих Симона отримала шанс влаштуватися на пристойну роботу в Блакитній Бухті — маленькому приморському містечку, далеко від сірих паризьких туманів, далеко від сумних спогадів про останні дні Армана Совеля. Один заможний винахідник і виробник іграшок шукав економку, якій можна було б довірити управління його розкішним маєтком, зведеним посеред лісу Кравенмор.

Винахідник та його дружина усамітнено жили у величезному будинку поряд зі старою іграшковою фаб­рикою, яка наразі не працювала. Олександра, дружина лялькаря, була тяжко хвора й понад двадцять років не виходила зі своєї кімнати. Новій економці пропонувалася щедра винагорода. Крім того, Лазарус Жандозволяв усій родині оселитися у Будиночку-на-мисі — скромному помешканні, зведеному над скелястим урвищем, на самісінькій вершині мису, з протилежного боку Кравенморського лісу.

У середині червня 1937 року мсьє Леконт попрощався з Совелями на шостій платформі Аустерліцького вокзалу. Симона та її двоє дітей сіли в поїзд, що мав відвезти їх до узбережжя Нормандії.

Спостерігаючи за тим, як вагони повільно зникають удалині, старий Леконт подумки усміхнувся. Його охопило передчуття, ніби історія родини Совелів — справжня історія — тільки-но розпочалася.

2. Географія й анатомія

Нормандія, літо 1937 року

Перебравшись до Будиночка-на-мисі, Ірен та їїмати першого ж дня спробували навести ладу своїй новій оселі. Тим часом Доріан відкрив для себе нове захоплення — географію, або, якщо точніше, креслення мап. Озброївшись олівцями й альбомом, подарованими Анрі Леконтом на прощання, молодший син Симони Совель сховався в улоговинці між скелями, природному оглядовому майданчику, звідки поставала казкова панорама.

Містечко з маленькою риболовецькою пристанню розкинулося посеред просторої бухти. На схід простягався неозорий піщаний берег — перлинна пустеля біля води, — відомий як Пляж англійця. Трохи далі вістря мису націлювалося на горизонт. Нова домівка родини Совелів була побудована на його краєчку, що відділяв Блакитну бухту від широкої затоки, яку місцеві називали Чорною бухтою через темний колір води й велику глибину.

Десь там, у відкритому морі, Доріан міг розгледіти вкритий прозорим серпанком острівець із маяком, розташований за пів милі від узбережжя. На острівці височіла темна й загадкова вежа маяка, напівприхована довколишніми туманами. Спрямувавши погляд униз, на землю, хлопчик добре бачив свою матір і сестру Ірен, які сиділи на веранді Будиночка-на-мисі.

Нова оселя, двоповерхова будівля з білого дерева, примостилася на стрімчаках, наче тераса, що зависла над проваллям. За будинком починалася лісова гуща­вина, а за кронами дерев височів Кравенмор — величний маєток Лазаруса Жана.

Кравенмор радше нагадував замок, кафедральну споруду, плід бурхливої, збоченої уяви. На гостроверхому даху було видно справжній лабіринт арок, аркбутанів, веж і бань. Хрестоподібна будівля мала кілька крил. Доріан уважно роздивився зловісні обриси домівки Лазаруса Жана. Армія гаргуйль та ангелів, вирізьблених з каменю, охороняла фриз фасаду, неначе збіговисько привидів, що завмерли в очікуванні ночі. Згорнувши альбом, Доріан зібрався вертатися. Йому було цікаво, якого штибу людина могла поселитися в такому дивному місці. Невдовзі він матиме нагоду з’ясувати це —сьогодні ввечері їх запросили повечеряти у Кравенморі. Знак увічливості з боку їхнього нового покровителя — Лазаруса Жана.

Вікна кімнати Ірен виходили на північний захід. Звідти було видно острівець маяка й морську гладінь, поцятковану палаючими сріблястими кружальцями, що їх малювали сонячні промені. Після кількох місяців замкненого життя у тісному паризькому помешканні окрема кімната видавалася дівчинці немислимими розкошами. Можливість зачинити двері й насолоджуватися самотністю сповнювала її душу п’янкими відчуттями. Спостерігаючи за тим, як призахідне сонце розфарбовує море у мідний колір, Ірен напружено розмірковувала над важливим питанням: яке вбрання обрати для першої вечері з Лазарусом Жаном? Від її чималого гардеробу майже нічого не залишилося. Уявляючи прийом у великому маєтку Кравенмор, Ірен відчувала сором — усі її речі здавалися вбогим дрантям. Приміривши дві єдині сукні, що більш-менш годилися для такого візиту, Ірен зіткнулася з несподіваною проблемою.

Відтоді як їй виповнилося тринадцять років, її тіло невпинно змінювалося, округлюючись в одних місцях і зменшуючись в інших. Тепер, коли вона наближалася до п’ятнадцятиріччя, її відображення у дзеркалі чітко давало зрозуміти, що з нею відбулися невідворотні трансформації, обумовлені примхами природи. Нова фігура не була створена для поношених дитячих вбрань строгого крою.

Незадовго до настання сутінків, коли довкола Блакитної бухти замерехтіли пурпурові відблиски, Симона Совель тихенько постукала до кімнати.

— Заходьте.

Жінка зачинила за собою двері й окинула приміщення швидким поглядом. Усі речі Ірен були розкидані на ліжку. Одягнена у просту білу футболку, дівчинка стояла біля вікна, дивлячись на далекі вогні кораблів. Симона глянула на струнку фігуру Ірен і подумки усміхнулася.

— Час летить, а ми навіть не помічаємо цього,правда?

— Я не можу влізти у жодну сукню, хоча дуже старалася, — відказала Ірен. — Мені прикро.

Симона підійшла до вікна й стала навколішки поряд із донькою. Вогні містечка в центральній частині затоки вкривали поверхню води золотими акварелями. Якусь мить мати з донькою милувалися дивовижним видовищем — сутінками над Блакитною бухтою. Усміхнувшись, Симона ніжно торкнулася щоки Ірен.

— Гадаю, це місце нам сподобається. Ти згодна?

— Чи сподобаємося ми йому?

— Кому? Лазарусу?

Ірен кивнула.

— Ми — чарівна родина. Він буде в захваті, — відповіла Симона.

— Ти певна?

— Краще відкинути сумніви, мадемуазель.

Ірен вказала на свій гардероб.

— Візьми одну з моїх суконь, — усміхнулася Симона. — Підозрюю, що вони личитимуть тобі більше, ніж мені.

Ірен злегка зашарілася.

— Ти перебільшуєш, — докірливо мовила вона.

— Час покаже.

Доріан підійшов до підніжжя сходів і побачив сестру в материній сукні. Він ошелешено витріщився на неї — такий погляд посів би перше місце на конкурсі роздивлянь. Ірен впилася у брата своїми зеленими очима й, загрозливо здійнявши вказівний палець, попередила його виразним жестом:

— Жодного слова.

Доріан мовчки кивнув, не в змозі відірвати очі від незнайомки з обличчям Ірен, яка розмовляла її голосом. Вираз його обличчя так розвеселив Симону, що вона ледве стримала усмішку. Посерйознішавши, жінка поклала руку хлопчикові на плече й присіла перед ним, щоб поправити фіолетову краватку-метелик, успадковану від батька.

— Синку, тебе оточують жінки. Доведеться звикнути.

Доріан удруге кивнув, виражаючи покірність і здивування. Коли настінний годинник пробив восьму вечора, вся родина вже одягла свої найкращі вбрання і приготувалася до урочистої події. Щоправда, в глибині душі вони помирали від страху.

Із моря дув легкий бриз, розхитуючи віти дерев у лісовій гущавині, що оточувала Кравенмор. Шарудіння листя доповнювалося відлунням кроків Симони та її дітей. Вони простували стежкою, що нагадувала спра­вжній тунель, прорубаний у чорних непрохідних хащах.Блідий серп місяця марно намагався прорватися крізьщільну запону темряви, яка окутала увесь ліс. Щебетан­ня невидимих пташок, що гніздилися у кронах гігантських вікових дерев, зливалося у тривожну літанію.

— Мені моторошно від цього місця, — зізналася Ірен.

— Дурниці, — поспішила перебити її мати. —Звичайний ліс. Ходімо.

Доріан мовчки крокував позаду, роздивляючись химерні тіні. Йому ввижалися зловісні силуети. Розбурхана уява малювала десятки демонічних істот, що зачаїлися поблизу.

— При денному світлі тут немає нічого цікавого — лише чагарники й дерева, — зауважила Симона, розвіявши мимолітні чари, якими насолоджу­вався ­Доріан.

Після кількахвилинної нічної прогулянки, що видалася Ірен нескінченною, перед ними постав масивний кутастий силует Кравенмору, наче огорнений туманом замок із якоїсь легенди. У широких вікнах величезного дому Лазаруса Жана миготіли золотаві вогні. Вервечка гаргуйль чітко вирізнялася на тлі неба. Трохи далі виднілася фабрика іграшок — прибудова до основного будинку.

Вибравшись із лісових хащ, Симона та її діти зупинилися, роздивляючись монументальний маєтоквласника фабрики. Тієї миті з кущів випурхнув схожий на крука птах і, залопотівши крилами, окреслив вигадливу траєкторію над садом, що оточував Кра­венмор. Потім він кілька разів облетів один із кам’я­них фонтанів і приземлився біля ніг Доріана. Тріпотіння крил припинилося. Перевернувшись на бік, крук якийсь час ритмічно похитувався туди-сюди, але зрештою заціпенів. Хлопчик став навколішки й повільно простяг праву руку до птаха.

— Обережно, — попередила його Ірен.

Не зважаючи на її пораду, Доріан погладив крукове пір’я. Птах не подавав ознак життя. Хлопчик узяв його на руки й розправив крила. На обличчі промайнув розгублений вираз. Кілька секунд по тому він розвернувся до Ірен і Симони.

— Він дерев’яний, — пробурмотів Доріан. — Це машина.

Усі троє мовчки перезирнулися. Симона Совель зітхнула й попросила дітей:

—Я хочу, щоб ми справили гарне враження. Домовилися?

Вони ствердно кивнули. Доріан поклав дерев’яного птаха на землю. Симона злегка усміхнулася і жестом заохотила їх іти вперед. Вони почали підніматися біло­мармуровими гвинтовими сходами, що вели до великого бронзового порталу, за яким ховався потаємний світ Лазаруса Жана.

Двері Кравенмору розчахнулися перед ними, тож їм не довелось скористатися дивним бронзовим клепалом у формі голови янгола. Зсередини будинку линуло яскраве золоте сяйво. На освітленому порозі завмерла темна постать. Силует ожив і раптово нахилив голову. Почувся тихий механічний тріск, і сталовидно обличчя. На них витріщалися мертві очі — звичайні скляні кульки, вставлені в очниці маски, позбавленої будь-якого виразу. Губи кривилися у моторошній посмішці.

Доріан знервовано сковтнув слину. Ірен і Симона — більш полохливі за своєю натурою — відступили на крок. Фігура простягла до них руку і знову заклякла.

— Сподіваюся, що Крістіан не налякав вас. Це старе дурне створіння.

Совелі одночасно розвернулися до підніжжя сходів, звідки лунав голос. Вони побачили приємного чоловіка, який явно насолоджувався періодом щасливої зрілості. В його усмішці відчувалося певне лукавство. Блакитні очі виблискували під густою гривою сивого, ретельно розчесаного волосся. Господар будинку був бездоганно одягнений і тримав у руці різно­барвну палицю з чорного дерева. Наблизившись до гостей, він шанобливо вклонився їм.

— Мене звуть Лазарус Жан. Гадаю, я маю вибачитися перед вами, — мовив чоловік.

Його голос був теплим, м’яким, одним із тих, що вміють заспокоювати й викликати довіру. Великі блакитні очі пильно оглянули кожного гостя і зрештою зупинилися на обличчі Симони.

— Я здійснював мою звичну вечірню прогулянку лісом і трохи запізнився. Мадам Совель, якщо не помиляюсь…

— Приємно познайомитися, мсьє.

— Будь ласка, зовіть мене Лазарус.

Симона кивнула.

—Моя донька Ірен. А це Доріан, молодший син.

Лазарус Жан обережно потиснув дітям руки. Дотик його долоні був приємним і впевненим, а заразлива усмішка викликала симпатію.

— Чудово. Що стосуєтьсяКрістіана, вам не варто його боятися. Я зберіг його як спогад про мої перші експерименти. Він тупуватий і має не надто приязний вигляд. Я знаю.

— Невже це машина? — захоплено скрикнув Доріан.

Симона не встигла зупинити його докірливим поглядом. Лазарус усміхнувся хлопчикові.

— Можна і так сказати. З технічного погляду Крістіан є тим, що ми називаємо роботами.

— Ви самі його виготовили, мсьє?

— Доріане, — втрутилася мати.

Лазарус знов усміхнувся. Цікавість хлопчика вочевидь не дратувала його.

— Так. Я виготовив його й багатьох інших. У цьому полягає — точніше полягала — моя робота. Втім, вечеря зачекалася нас. Може, ми обговоримо всі ці теми й краще познайомимося за столом, поки куштуватимемо смачні страви?

Чудові пахощі печені вабили їх, мов чарівний еліксир.

Ні зустріч із дивним роботом, ні чудернацький фасад Кравенмору не підготували відвідувачів до сюрпризів, що чекали на них усередині маєтку Лазаруса Жана. Переступивши поріг, вони опинилися у фантастичному світі, який перевершував усі їхні фантазії.

Розкішні сходи спіраллю злітали у безмежжя. Піднявши очі, Совелі побачили проліт, який вів до центральної вежі Кравенмору, увінчаної чарівним ліхтарем, що випромінював примарне, невловиме світло. Під пеленою цього ірреального сяйва виднілася нескінченна галерея механічних істот. Гостям усміхався великий настінний годинник із живими очима й карикатурною гримасою. Балерина у прозорій фаті крутилася навколо власної осі в центрі овальної зали. Кожен предмет, кожна дрібничка були частиною магічного всесвіту, створеного Лазарусом.

Ручки дверей були виготовлені у вигляді усміхнених облич, які підморгували, коли хтось повертав їх. Окутаний туманом великий пугач із прекрасним оперенням витріщав очі з розширеними зіницями й повільно змахував крилами. Десятки чи навіть сот­ні мініатюрних фігурок та іграшок займали всі стіни й вітрини — знадобилося б ціле життя, аби роздивитися це немислиме розмаїття. Маленький грайливий механічний цуцик метляв хвостом і гавкав на металеве мишенятко. З невидимої стелі звисала карусель із феями, драконами, зірками, які танцювали під акомпанемент далекої мелодії музичної скриньки й ширяли в повітрі, оточивши хороводом замок, що ледь вид­нівся серед ватяних хмар.

Куди б Совелі не спрямовували погляд, їм відкривалися нові дива, нові чудернацькі винаходи, геть не схожі на те, до чого вони звикли. Лазарус весело спостерігав за завороженими гостями, які на кілька хвилин скам’яніли на місці.

— Це… неймовірно! — скрикнула Ірен, не вірячи власним очам.

— Ви побачили лише вестибюль. Але я дуже радий, що вам подобається, — мовив Лазарус, церемонно кивнувши. Потім він повів їх до просторої їдальні Кравенмору.

Онімілий від подиву Доріан роздивлявся всі ці дивовижі широкими, як блюдця, очима. Симона й Ірен були вражені не менше; вони докладали неабияких зусиль, щоб не піддатися магії цього будинку і не впасти у стан трансу.

Як і передбачалося, зала, де подавали вечерю, перевершила те, що вони побачили у вестибюлі. Всі предмети — келихи, столове приладдя, тарілки, розкішні килими — несли на собі відбиток особистостіЛазаруса Жана. Жодна річ не належала до реального світу — буденного, сірого й відразливо нормального, — що простирався за межами маєтку. Особливу увагу Ірен привернув величезний портрет над каміном із вирізьбленими драконами, з чиїх пащ вивергалося полум’я. На полотні була зображена сліпучої краси пані в білій сукні. Магія її очей стерла межу між реальністю і творінням художника. На кілька секунд Ірен потонула в цьому чарівному, гіпнотичному погляді.

— Моя дружина Олександра… Тоді вона ще була при доброму здоров’ї. Щасливі часи, — пролунав за її спиноюголосЛазаруса,сповнениймеланхолії і смирення.

Вечеря в осяяній свічками залі протікала приємно. Лазарус Жан виявився чудовим господарем і швидко завоював прихильність дітей своїми жартами й захоп­ливими оповідками. Крім усього іншого, він повідомив їм, що дивовижні наїдки, які вони куштували, приготувала дівчинка Хана — ровесниця Ірен, що працювала у нього куховаркою і покоївкою. За кілька хвилин початкова напруженість зникла, і всі заглибилися у невимушену розмову, яку лялькар уміло й непомітно скеровував у потрібне русло.

Коли принесли смаженого індика, коронну страву Хани, родина Совелів почувалася так, наче вони завітали до давнього знайомого. Симона помітила, що між її дітьми й Лазарусом виникла взаємна симпатія. Це заспокоїло її, тим паче що вона теж не залишилася байдужою до привітного господаря.

Підтримуючи цікаву бесіду, Лазарус детальнішерозказав їм про все, що стосувалося маєтку й обов’яз­ків, передбачених новою посадою Симони. Щоп’ят­ниці Хана брала вихідний і проводила увесь день зі своєю родиною — простими собі людьми, що мешкали у Блакитній Бухті. Лазарус запевнив їх, що вони ще матимуть нагоду познайомитися з нею, щойно вона повернеться на роботу. Крім господаря та його дружини, Хана була єдиною особою, що проживала у Кравенморі. Вона мала допомогти їм адаптуватися до нового місця і розв’язати всі питання, пов’язані з переїздом.

Щойно подали десерт — напрочуд смачний малиновий торт, — Лазарус пояснив, чого очікував від ново­прибульців. Попри те що власник фабрики відійшов від справ, час від часу він працював в іграшковій майстерні, розташованій у додатковому крилі на прибудинковій території Кравенмору. Совелям заборонялося навідуватись як на фабрику, так і до кімнат на горішніх поверхах. Вони не повинні були заходити туди за жодних обставин. Особливо це стосувалося західної частини маєтку, де були покої Лазарусової дружини.

Понад двадцять років Олександра Жан страждала від дивної невиліковної хвороби, що прикувала її до ліжка. Дружина Лазаруса усамітнено жила в своїй кімнаті на третьому поверсі західного крила. Ніхто, крім чоловіка, не переступав поріг її спальні. Він доглядав її й робив усе необхідне, щоб полегшити їїмуки. Лялькар розповів їм страшну історію про те, як його дружина — за тих часів вродлива життєрадісна жінка — заразилася загадковою хворобою, коли вони подорожували країнами Центральної Європи.

Вірус, від якого вочевидь не існувало ліків, поступово заволодів її тілом. Невдовзі вона вже не могла ходити й тримати в руках навіть найлегші предмети. Упродовж наступних шести місяців її стан так погіршився, що вона перетворилася на інваліда, бліду тінь тієї красуні, з якою Лазарус побрався за кілька років до трагедії. Коли минув рік, її пам’ять почала слабшати, і за кілька тижнів жінка насилу впізнавала власного чоловіка. Вона припинила розмовляти, а її очі стали схожими на бездонні колодязі. Їй було двадцять шість років. Відтоді Олександра Жан ніколи не виходила за межі Кравенмору.

Совелі слухали печальну оповідь Лазаруса, зберігаючи шанобливу мовчанку. Було очевидно, що лялькар дуже настраждався за двадцять років відлюдницького життя. Засмучений спогадами, він спробував розрядити атмосферу і змінив тему, заходившись нахвалювати надзвичайний торт Хани. Проте Ірен не могла не звернути увагу на його скорботний погляд.

Їй неважко було уявити безрадісне життя Лазаруса Жана. Втративши все, що любив, він сховався у світі власних фантазій, створив сотні предметів, прагнучи втекти від цілковитої самотності, що оточувала його.