Пасажири ebook

Пролог

ЧАСТИНА 1

Розділ 1

КЛЕР АРДЕН

Щойно зачинилися вхідні двері, машина вмить припаркувалась біля будинку Клер Арден, чекаючи на неї.

Клер затрималася на ґанку, перечитуючи записи, зроблені на своєму телефоні, допоки не почула тихеньке біп-біп-біп, коли будинок поставив себе на сигналізацію. Вона крадькома поглянула на заміську садибу, одну з багатьох дуже схожих у Пітерборо. Сундрадж з двадцять сьомого будинку був єдиним сусідом, що перебував надворі. Він спрямовував свою галасливу молоду родину до невеликого фургона, неначе фермер, що намагається перегнати овець з одного поля на інше. Помітивши Клер, сусід привітався з нею напівусмішкою і таким самим половинчастим помахом руки. Вона відповіла йому так само.

Клер пригадала вечірку з нагоди п’ятнадцятої річниці подружнього життя Сундраджа та його дружини Шібон, що відбулась минулої весни. Вони відзначили цю подію з барбекю, запросивши майже всю вулицю. Вже напідпитку, Сундрадж знайшов час загнати Клер до кута у ванній внизу і зауважив: якщо вона та її чоловік Бен одного дня забажають запросити до своєї спальні третю особу, він готовий до пропозицій. Клер чемно відмовилась, і він запанікував, благаючи її не розповідати Шібон. Вона пообіцяла не розповідати й дотримала слова, не сказавши навіть Бену. Клер ладна була заприсягтися, що у кожної людини з її вулиці є принаймні один секрет, який вона приховує від решти світу, зокрема й у неї самої. Особливо у неї.

Коли машина Сундраджа вислизнула з тупика, Клер кілька разів глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, і стривожено поглянула на свою автівку. Минуло вже три тижні відтоді, як Бен підписав договір оренди, а вона все ще намагається опанувати численні нові функції. Найбільша відмінність її нової машини від попереднього транспортного засобу полягала у тому, що автівка не містила керма, педалей і опції переходу на ручне керування. Машина була абсолютно безпілотною, і це лякало Клер.

Вони зачаровано спостерігали за приїздом машини, коли та доправилась до їхнього будинку і припаркувалась на під’їзній доріжці. Відчуваючи неспокій і несприйняття Клер, Бен запевнив її, що будь-хто може керувати цим автомобілем, навіть вона, і що машина досить «дурнестійка». Щойно вони персоналізували свої налаштування за допомогою застосунку, Клер зіщулила очі й штурхонула чоловіка в руку. Бен заперечив, що зовсім не мав на увазі, нібито саме вона дурепа.

— Мені не подобається, коли я не контролюю ситуацію, — сказала Клер Бену під час їхньої першої поїздки до лікаря. Вона схопилася за сидіння, коли машина позначила поворот і обігнала іншу автівку за власним бажанням.

— Це тому, що ти схиблена на контролі, — відказав їй чоловік. — Тобі треба навчитися довіряти речам, що тобі не підпорядковуються. До того ж страховка майже нічого не коштує, а нам треба починати заощаджувати гроші, чи не так?

Клер неохоче кивнула. Як людина, уважна до деталей, Бен витратив чимало часу та зусиль, обираючи транспортний засіб з огляду на мінливі обставини їхньої сім’ї. І після кількох пекельних місяців Клер була рада, що він знову повернувся до свого звичного стану. Бен намагався залучити дружину до цього процесу, пропонуючи їй вибрати колір покриття машини та тканину для обшивки сидіння. Однак вона відкинула чоловікові слова як жіночоненависницьки, оскільки він зауважив, що придбання автомобіля — це «чоловіча справа», а естетика — це усе, на чому вона спроможна розумітися. В останні кілька днів Клер частенько могла накинутися на Бена, хоча той зовсім нічим не завинив, і одразу ж про це шкодувала. Однак це не заважало Клер повторювати все знову, і вона боялась, що її затаєна образа на чоловіка спливе на поверхню.

Клер на мить затримала погляд на задній частині машини, аж раптом тупе штурхання в нирку відвернуло її від думок.

— Доброго ранку, — прошепотіла вона і погладила свій великий опуклий живіт. Крихітка Тейт вперше виявив свою присутність того ранку. Батьки дали малюкові це прізвисько після того, як акушерка повідомила їм, що він важить приблизно фунт, так само як і мішок цукру фірми «Тейт і Лайл». Однак жартівливе прізвисько прижилося, і вони почали замислюватись про нього серйозно.

Якщо усе йтиме за планом, через два місяці Клер вперше стане матір’ю. Лікар Беркло попереджав її, що з таким високим кров’яним тиском необхідно уникати стресу. Та це було легше сказати, ніж виконати. А за останні кілька годин це стало взагалі неможливо.

— Ти впораєшся, — промовила Клер вголос, відчиняючи дверцята машини. Вона поклала сумочку на переднє праве сидіння, а потім, задкуючи, сіла до автівки. Її живіт почав випирати значно раніше, ніж у подруг, коли ті були вагітними, і часом жінці здавалося, ніби вона виношує маленьке слоненя. Тіло Клер постійно суперечило само собі — деякі його частини обвисали, а інші, здавалося, ось-ось вибухнуть.

Жінка натиснула кнопку, щоб зачинити двері автівки, і повернула голову для сканування сітківки ока. Швидко оглянувши себе, Клер помітила, що її блакитні очі облямовані рожево-білим обідком, а довкруж них виднілися темні кола, яких не приховав макіяж. Того ранку Клер не розчесала свою біляву чілку, тому вона вільно спадала на брови.

Щойно сканування підтвердило, що Клер — зареєс­трована Пасажирка, електродвигун беззвучно завівся, а центральна консоль та операційна система приладової панелі засвітилися білим і синім кольорами.

— Бенова робота, — промовила вона, і на екрані з’явилась тривимірна карта, де було позначено шлях від її будинку до офісу чоловіка в кількох милях від міста.

Щойно машина вирушила, Клер аж підскочила, коли з колонок без попередження залунав плейліст рок-хітів 1990-х років. Вона ненавиділа жахливий смак Бена у музиці, а також гучність із якою він її слухав. Однак їй ще треба розібратися, як відключити автоматичний список відтворення та скласти власний плейліст. Потім, коли зазвучала стара пісня групи Arctic Monkeys, яку дуже любив Бен, Клер не змогла стримати сліз. Він знав напам’ять кожне її слово.

— Навіщо ти так вчинив з нами? — прошепотіла вона. — Чому саме зраз?

Клер витерла долонями очі та щоки, вимкнула музику і залишилась у страхітливій тиші, тоді як машина продовжувала подорож. Вона знову пробігла очима список справ; їй потрібно було так багато встигнути до обіду, аби все вдалося. Вона постійно нагадувала собі, що вчиняє так з поважних причин; що усе це заради Тейта. І як би сильно Клер не жадала зустрічі з малюком, якась крихітна часточка її все ж воліла, аби він назавжди залишався у безпеці всередині неї, де вона могла б і надалі захищати його від жорстокого світу.

Клер поглянула крізь лобову шибку саме тієї миті, коли машина несподівано звернула праворуч, а не ліворуч, тобто в протилежному напрямку від офісу Бена на околиці Пітерборо. Клер зіщулилась, розглядаючи карту маршруту в навігаційній системі, впевнена, що правильно її запрограмувала. Потім вона згадала, як Бен розповідав їй, що іноді безпілотні автомобілі їдуть альтернативними маршрутами, якщо знають про затори попереду. Клер сподівалась, що це не набагато збільшить час подорожі. Що швидше вона залишить цю автівку, то краще.

Раптом консоль згасла. Після недовгого вагання Клер почала тицяти у неї пальцями, натискаючи випадкові значки і сподіваючись знайти спосіб перезавантажити її, але безрезультатно.

— Чорт забирай, — пробурмотіла вона. Це ж треба, щоб з усіх днів саме сьогодні опинитися всередині несправної автівки! Машина обрала інший маршрут, цього разу прямуючи по ковзкій дорозі до автостради, яка, як знала Клер, ще більше віддалить від місця призначення.

Клер стало моторошно.

— Що відбувається? — запитала вона, проклинаючи рішення Бена, який переконав її обрати машину без можливості ручного керування. Клер натискала дедалі більше кнопок, сподіваючись, що відбудеться бодай щось, і вона зможе відновити контроль, наказавши машині зупинитися.

— Запрограмовано альтернативний пункт призначення, — почувся м’який жіночий голос, в якому Клер упізнала операційну систему автомобіля. — Маршрут змінено. До обраного місця призначення дві години тридцять хвилин.

— Що? — вигукнула Клер. — Куди ми їдемо?

Коли машина зупинилась біля світлофорів, їй спало на думку, що це шанс утекти. Клер швидко відчепила ремінь безпеки й натиснула кнопку для відкриття дверей. Опинившись на вулиці, вона могла б сконцентруватися і переосмислити свій план. Клер розуміла, що, який би вихід не обрала, вона за жодних обставин не зможе залишити машину без нагляду. Проте дверцята були міцно зачинені. Знову і знову вона щосили штовхала їх, але вони не піддавались. Малюк знову копнув ногою.

— Все буде добре, все буде гаразд, — повторювала Клер, намагаючись переконати їх обох, що вона здатна знайти рішення.

Біля світлофора Клер повернула голову до машини поруч із нею і почала махати руками, щоб привернути увагу водія. Однак він був надто захоплений переглядом фільму на своєму смарт-екрані на лобовому склі. Вона махала все несамовитіше, допоки нарешті не перехопила його погляд. Водій повернув голову до Клер, але за якусь мить її шибки перетворились із прозорих на матові. Хтось встановив віддалений контроль конфіденційності, отже ніхто не міг бачити її відчаю.

Клер охопив страх, коли вона нарешті усвідомила, що відбувається: хтось інший контролює її машину.

— Доброго ранку, Клер — пролунав з динаміків чоловічий голос.

Клер мимоволі скрикнула. Голос був спокійним і розслабленим, майже доброзичливим, але однозначно небажаним.

— Можливо, ви звернули увагу, що більше не керуєте своїм транспортним засобом, — продовжував він. — Відтепер я визначаю ваш пункт призначення.

— Хто ви? — запитала Клер. — Чого ви хочете?

— Жодне з цих запитань наразі не має значення, — відказав голос. — Єдине, що вам потрібно знати на цей момент, це те, що за дві години тридцять хвилин, цілком ймовірно, ви помрете.

Розділ 2

ДЖУД ГАРРІСОН

Очі Джуда Гаррісона були прикуті до зарядного пристрою, що тягнувся від стіни й був закріплений у решітці радіатора його машини. Він не мав жодної гадки, як довго просидів у машині, дивлячись на зарядний пристрій, а також чим саме той привернув його увагу. Розуміючи, що він втратив будь-яке відчуття часу, Джуд перевірив годинник на своїй приладовій панелі. Для того щоб не порушити свого розкладу, він мусив незабаром вирушати. Джуд кинув погляд на заряд батареї — до повного зарядження залишилося десять хвилин. Відстані, які йому доводилось долати, не вимагали повного заряду батареї, однак у випадках, коли заряд сягав менш ніж три чверті, Джуд починав нервувати.

Більшість транспортних засобів на стоянці біля супермаркету заряджаються значно розумнішими засобами, ніж його машина. Вони підзаряджались на ходу за допомогою зарядних пристроїв, вбудованих в асфальт перед світлофорами, на кругових перехрестях, в місцях для паркування і навіть в автокафе швидкого харчування. Джуд придбав свій безпілотний автомобіль на початку неймовірно розрекламованої урядом «дорожньої революції». Упродовж однієї ночі він перетворився із водія на Пасажира, тобто людину, в чиєму транспортному засобі відсутнє ручне керування. Усі рішення машина приймала самостійно. Порівняно з іншими автомобілями модель його машини вже застаріла і незабаром перестане автоматично завантажувати програмне забезпечення для керування, змушуючи Джуда модернізувати її. Йому пропонували різноманітне фінансове стимулювання для придбання досконалішої високотехнологічної моделі, але він відмовився. Безглуздо було б витрачати гроші на те, що потрібне йому лише зрідка.

У Джуда гучно забурчав живіт, нагадуючи йому про те, що він також потребує їжі. Джуд знав, що мусить їсти, аби зберігати життєву енергію і протриматись до ранку, однак у нього не було апетиту, не хотілося навіть шоколадок, які він поклав до бічних кишень дорожньої сумки, що стояла на задньому сидінні. Вийшовши з машини, Джуд попрямував до супермаркету, але не до продовольчого відділу, а до вбиральні. Там він сходив до туалету, вимив руки та обличчя і висушив їх під настінною сушаркою. Він вийняв з кишені одноразову зубну щітку, що містила пасту, яка починала пінитися, змішуючись зі слиною, і почав чистити зуби.

Різке світло від лампи над дзеркалом відблискувало від шкіри Джудової голови й підкреслювало, наскільки тонким стало його волосся навколо скронь. Віднедавна він почав підстригати його, а не зачісувати так, щоб приховати залисини. Джуд пам’ятав, як батько попереджав їх із братом, що почав лисіти ще до свого тридцятиріччя, а він вдався у батька. Джудові друзі приймали ліки, аби зберегти своє волосся, проте він відкинув таку можливість разом з усіма популярними косметичними засобами. Джуд навіть не виправив два нижніх зуби, що похилились один до одного, внаслідок чого він завжди посміхався зі стуленими вустами.

То була найкраща частина тижня, відтоді, як він востаннє провів бритвою по обличчю, від чого його оливкова шкіра виглядала ще темнішою. Попри втому білки Джудових очей залишались яскравими, надаючи зеленим райдужкам кольору стиглих яблук. Приклавши долоні до футболки, Джуд провів пальцями по контуру живота і ребер. Помітивши, що впродовж останнього місяця втратив вагу, він вважав причиною стрес через усе те, що йому довелось організувати, аби цей день став успішним.

Джуд поглянув на годинник, аби перевірити час, забувши, що давно викинув його. Той годинник вимірював пульс і температуру Джуда, аби визначити рівень метаболізму, кров’яний тиск та поставити багато інших діагнозів, про які Джуд не бажав бути поінформованим. Немає потреби читати цифри на дисплеї, аби дізнатися, що рівень його стресу стрімко зростає.

Повернувшись до своєї машини та із задоволенням переконавшись, що батарея повністю заряджена, Джуд вимкнув зарядний пристрій і зробив перше із низки глибоких зітхань, перш ніж залізти всередину і повідомити операційну систему автомобіля, що активувалася голосом, про свій наступний пункт призначення.

Автомобіль почав петляти приміськими дорогами, не перевищуючи швидкості двадцять п’ять миль на годину, і Джуд згадав, як колись насолоджувався власноручним контролем над своєю машиною. Він склав іспит для отримання водійських прав у свій сімнадцятий день народження і на той час вважав це найбільшим досягненням у світі, що давало йому омріяну свободу. Джуд отримав можливість за власним бажанням виїжджати за межі поселення, у якому народився і виріс. Більше не треба було покладатися на нерегулярний розклад руху автобусів, батьків чи старшого брата, щоб скласти власне уявлення про зовнішній світ. Джудові важко було змиритися з тим, що нинішні чотирнадцятирічні діти ставали Пасажирами вже абсолютно автономних транспортних засобів. Все це виглядало як обман.

Джуд іще пам’ятав ті часи, коли подібних доріг слід було уникати в такий вранішній час. У годину пік вони були заповнені машинами, що тулилися бампер до бампера. Нині ж автомобілі плавно ковзали вулицями, з’єднуючись між собою через мережу системи внутрішнього зв’язку з метою зменшення вузьких місць та заторів. Яку відразу він не відчував би до безпілотних автомобілів, все ж були певні переваги від володіння одним із них.

Більшу частину приладової панелі займали пристрій керування звуком і великий інтерактивний OLED-екран, на якому Джуд міг контролювати все, від вибору телевізійних програм до електронної пошти, соціальних мереж та матеріалів для читання. Він прогортав екран донизу, аж поки не знайшов синю папку з написом «Сімейні свята». Всередині він обрав папку «Греція», яка містила добірку відео. Джуд обрав запис із назвою «Ресторан» і натиснув кнопку відтворення.

Зображення за такої надвисокої роздільної здатності дисплея було настільки кришталево чистим, що здавалося, ніби Джуд і нині перебував там, закутавшись у теплий джемпер і умостившись у шезлонгу на терасі ресторану поруч зі Стефені, коли вони насолоджувались заходом сонця, що ховалося за безмежний обрій. Камера повільно рухалась зліва направо, охоплюючи бухту у формі півмісяця та безлюдні острови. Кілька хмаринок над ними виблискували блакитним і помаранчевим сяйвом, проте кидали тінь на острови.

— Бачиш той човен вдалині? — почув Джуд її запитання. — Там, за островом. Корма ледь помітна.

— О, так, тепер бачу, — вголос відповів Джуд, повторюючи колись записану фразу. Він знав їхню розмову напам’ять і самими губами промовив відповідь Стефені.

— Одного разу нам треба замовити подорож на навколосвітньому круїзному лайнері, — сказала вона. — Тоді ми зможемо проводити час на пенсії, милуючись заходом сонця з усіх океанів і на усіх континентах. Як тобі таке?

— Ідеально, — відказав Джуд. — Просто ідеально.

Лише в останні роки він усвідомив, що «ідеал» — то нереальна концепція.

Джуд закрив папку і запрограмував на екрані зниження температури. Весняний ранок виявився теплішим, аніж прогнозували синоптики. Однак дисплей вперто продовжував показувати двадцять сім градусів.

— Машино, — розпочав Джуд, не персоналізуючи операційну систему автомобіля, подібно більшості власникам, що давали їй ім’я, — увімкни кондиціонер.

Нічого не відбулося. Зазвичай автомобіль виконував будь-яке завдання, бо голос Джуда був єдиним, на розпізнавання якого машину було запрограмовано.

— Машино, — твердо повторив він, — виконай моє прохання.

І знову нічого не відбулось.

Вилаявши збій програми, Джуд закасав рукава сорочки. Потім, вийнявши безпровідну клавіатуру з бічної кишені дверей, він увійшов до системи й почав складати електронного листа. Джуд вирішив набрати листа на клавіатурі, віддаючи перевагу старомодним засобам, замість того, щоб надиктувати його або відправити як відеограму.

«Шановні всі, — розпочав він, — перепрошую за безособову форму цього листа, але…»

— Доброго ранку, Джуде.

— Дідько! — голосно випалив Джуд, упустивши клавіатуру в заглиблення для ніг. Він оглянув свій автомобіль, ніби намагаючись знайти іншого Пасажира, що там переховувався.

— Як ви почуваєтесь сьогодні? — продовжував голос.

— Добре… дякую, — відказав Джуд. — Хто ви та звідки дізналися мій номер?

Він спробував відшукати очима піктограму телефону на екрані, але той було вимкнено.

— Мені потрібно, аби ви уважно мене вислухали, Джуде, — спокійно продовжував голос. — Приблизно через дві з половиною години ви помрете.

Джуд швидко кліпнув очима.

— Що ви сказали?

— Пункт призначення, який ви запрограмували у своєму GPS, невдовзі буде змінено на альтернативний за моїм вибором.

Він кинув погляд у бік приладової панелі, де на екрані з’явились нові координати.

— Серйозно, що відбувається? — запитав Джуд. — Хто ви?

— Невдовзі отримаєте докладнішу інформацію, але поки що відкиньтесь, будь ласка, на спинку сидіння і максимально насолодіться цим чудовим весняним ранком, оскільки він, ймовірно, стане для вас останнім.

Раптом вікна в машині змінили колір з прозорого на матовий, а відтак ніхто знадвору не міг побачити, що він ув’язнений всередині автомобіля.

Розділ 3

СОФІЯ БРЕДБЕРІ

— Скажіть мені, куди я маю їхати, бо, хоч убийте, не можу пригадати, — пробурчала Софія Бредбері.

— Знову? — роздратовано запитав Руперт.

Софія була не в тому настрої, аби приймати роль опікуваної. Знеболювальні та протизапальні таблетки, які вона випила за сніданком разом зі склянкою бренді, майже не допомогли стишити біль від остеоартрозу хребта в попереку. Не сприяло покращенню настрою й те, що її слухові апарати погано працювали й деякі слова важко було розчути.

— Лікарня, пам’ятаєте? — продовжував він із нотками втоми. — Запевніть мене, будь ласка, що ви зараз у машині.

— Ні, я у клятому космічному кораблі. Де, на вашу думку, я іще можу бути?

— Я надішлю адресу на ваш GPS.

— На мій що?

— О, Господи! На карту на вашому екрані.

Софія побачила, як на центральній консолі з’явилися координати й почався розрахунок маршруту, яким мусив їхати автомобіль від її будинку у Річмонді в Лондоні. Двері автомобіля у вигляді чайки автоматично зачинились, і машина вирушила. Єдиним звуком, який вона видавала, був хрускіт гравію під товстим протектором покришок під час їзди довгою під’їзною доріжкою.

— А також нагадайте, навіщо я туди їду, — попросила Софія.

— Я вже говорив їй сьогодні вранці, — почула вона слова Руперта. Софія припустила, що він звертається до хлопчика з жіночими манерами, який стажувався в його офісі. На її думку, Руперт міняв помічників із приголомшливою регулярністю і вони завжди мали схожу зовнішність — щільні футболки, щільні джинси та захлялі торси.

— Руперте, ви мій агент і мій піар-менеджер, тож коли я ставлю вам запитання, то очікую отримати відповідь.

— Це зустріч і знайомство із дітьми, хворими на рак.

— О, так! — В думках Софії промайнуло занепокоєння, що змусило її насупити брови. Однак її лицьові м’язи все ще були надто паралізовані після візиту до дерматолога минулого тижня, аби вона могла відчувати якийсь рух вище рота. — Сподіваюсь, це не буде одним із тих заходів, де ніхто не знає, хто я в біса така?

— Ні, звісно ж, ні.

— Не звісножнікайте мені так, ніби цього ніколи не траплялося раніше. Згадайте, як я відвідувала ту школу в Ковентрі й усі діти були занадто юні, аби впізнати мене? Це було принизливо. Вони думали, що я — дружина Санта-Клауса.

— Ні, як я вже пояснював вам, у цій групі пацієнти раннього підліткового віку і мене запевнили, що усі вони є пристрасними фанатами «Простору і часу».

— Я завершила зйомки у цьому фільмі десять років тому, — відмахнулася Софія.

— Ні, невже настільки давно?

— Можливо, мені й сімдесят вісім, але я ще не вижила з розуму. Я пам’ятаю це так ясно, ніби вчора, оскільки то було востаннє, коли ви здобули для мене акторську роботу на телебаченні у прайм-тайм. Таке важко забути, еге ж?

Попри те, що Софія прочитала сценарій з десяток разів, навіть впродовж зйомок вона й гадки не мала, в чому полягає сюжетна лінія популярного науково-фантастичного шоу. Все, що вона зрозуміла, граючи на фоні зеленого екрана й утікаючи від людини за кадром з тенісним м’ячем, прикріпленим до палиці, так це те, що до кадру під час поствиробництва буде додано голову інопланетянина. Не кажучи вже про те, що вона взагалі не бачила готового продукту. Софія рідко переглядала власні роботи, особливо в останні роки. Вона не відчувала ніякого задоволення, дивлячись на себе літню.

Останнім часом її акторська робота стала епізодичною, а пропоновані ролі — прісними. Софія намагалась залишатися помітною, відмовившись від гонорару за кілька студентських кінопроектів і гастролюючи країною заради гри у відомих регіо­нальних постановках «Макбета» і «Бурі». Також їй пропонували величезні суми грошей, аби вона взяла участь у зйомках двох багатосерійних мильних опер. Однак її не тішила перспектива грати бабусь, одягнутих у костюми з благодійного магазину, та ще й з легким макіяжем, і від обох пропозицій вона відмовилась без вагань.

Натомість Софія покращила свій настрій, піднявши підборіддя і груди за допомогою скальпеля хірурга з Харлі-стріт. Тепер лише зморшки й складки на тильному боці кистей були єдиними ознаками її справжнього віку.

— Ох, Оскаре, що ти їв? — вилаяла вона білого померанського шпіца, що спав біля неї, намагаючись розвіяти рукою випущене ним смердюче повітря. Собака ненадовго розплющив одне каре око, підсунувся ближче до стегна господині й знову його заплющив.

Розстібнувши застібку своєї вінтажної сумочки Chanel, Софія вийняла маленьке дзеркальце. Вона нанесла на губи ще один шар помади малинового кольору, що стала її особливою відзнакою, і незадоволено спостерігала, як та розтікається, потрапляючи у вертикальні зморшки під носом. Примружившись, Софія побачила, наскільки зблідли її сірі очі, й подумки запланувала запитати в асистента Руперта, чи існують якісь медичні процедури, які допомогли б позбутися цього молочного відтінку. Розглядаючи свої вініри, випнуті вилиці, накладне волосся і збільшені груди, вона раптом подумала, що від колишньої Софії Бредбері зосталися лише її амбіції.

— Чи є у вас для мене якісь нові сценарії для розгляду? — запитала вона у Руперта.

— З’явилось кілька пропозицій, але я не думаю, що вони вам підходять.

— Дозвольте мені самій скласти думку про це.

— Добре, одна із пропозицій — це роль літньої повії на останній стадії раку в багатосерійній лікарняній драмі, а інша передбачає зйомки у музичному кліпі для дівчачої групи. Ви мусите… зіграти привида.

— Боже милий, — зітхнула Софія. — Отже, вони хочуть або побачити мене на смертному ложі із розставленими ногами, або щоб я повернулася з могили. Іноді мені цікаво, який у всьому цьому довбаний сенс.

— Зараз я відправлю сценарії до вашої машини, ви зможете прочитати їх по дорозі.

Не встигла Софія й оком кліпнути, як слова персонажів з’явились на лобовому склі, яке одним натисканням перемикача перетворювалось на панорамний монітор і телевізор. Варто було їй прочитати лише перші два рядки в описах кожного з персонажів, як вона відразу відмовилась від ролей.

Софія не потребувала грошей, а лише любові й визнання. І щорічних виступів на науково-фантастичних конференціях та участі в телевізійних ток-шоу було недостатньо. Її обурювало те, що Британська академія кіно і телевізійних мистецтв досі не запропонувала їй довічного членства, хоча вона вперше ступила на сцену у семирічному віці.

«Чи знають вони? — раптом запитала вона себе. — Чи не поширились якісь чутки? Можливо, БАКТ знає, що ти накоїла, і карає тебе?» — Софія ненавиділа цей голос. Він переслідував її майже сорок років. Потім вона викинула його з думок так швидко, як він і з’явився.

Софія занурила у сидіння свій болючий поперек і натиснула кнопку, щоб помасажувати його за допомогою глибоких проникливих вібрацій. Вона налила собі ще одну склянку бренді з підлокітника із холодильником. Софія зауважила, що найбільшою перевагою безпілотного автомобіля є можливість випивати та подорожувати машиною цілком законно. Вона провела своїми нафарбованими нігтями по оксамитовій оббивці з телячої шкіри, потім постукала по макассарській дерев’яній панельній обшивці й занурила босі ноги в товстий перуанський килим із хутра вікуньї. Позбувшись водія, Софія змогла собі дозволити найкращу модель «Імперіал GX70» — найдорожчого автономного автомобіля з-поміж тих, що були у виробництві. Вона й гадки не мала, як працює безпілотний автомобіль, однак її це не обходило, допоки Руперт за допомогою дистанційного керування забезпечував їй вчасне доправлення з пункту А до пункту Б. То було все, чого вона потребувала.

— Руперте? — невпевнено запитала вона. — Ви ще на зв’язку?

— Авжеж. Чим можу допомогти?

— Чи мій… мій Патрик приєднається до мене сьогодні?

— Так, його обліковий запис все ще наявний у вашому щоденнику. Він виявив зацікавленість щодо участі в заході, отже, я забронював машину, яка забере його з поля для гольфу. Він зустріне вас у лікарні.

Софія залишила відповідь Руперта висіти у повітрі, розуміючи, які ускладнення може викликати поява її чоловіка.

— Поговоримо пізніше, — тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, відключила зв’язок. Лише тоді Софія усвідомила, що встромила нігті собі в долоню ледве не до крові.

— Доброго ранку, Софіє, — промовив до неї незнайомий чоловічий голос.

Вона гнівно глянула на консоль, припускаючи, що випадково щось натиснула, і відповіла на телефонний дзвінок.

— Руперте? Чому у вас такий дурнуватий голос?

— Це не Руперт, — відказав голос. — А також ви, мабуть, здивуєтесь, дізнавшись, що ваш автомобіль більше не перебуває під вашим контролем.

Софія засміялась:

— Він ніколи й не був під моїм контролем. Саме для цього мені й потрібні люди, аби контролювати все заради мене.

— На жаль, я не належу до ваших людей. Однак я визначаю місце вашого призначення.

— Чудово! А тепер чи не могли б ви перестати клеїти дурня і перемкнути мене на Руперта?

— Руперт не має до цього жодного стосунку, Софіє. Сьогодні вранці я запрограмував вашу машину на інший маршрут. І через дві з половиною години, цілком ймовірно, ви будете мертвою.

Софія зітхнула.

— Я читала сценарій, дорогенький. Я не гратиму схиблену повію, котра вмирає, в лікарняній драмі, що показують суботніми вечорами. Я — Софія Бредбері і вважаю, що Софія Бредбері заслуговує на краще.

— Невдовзі ви знову мене почуєте.

У машині знову запанувала тиша.

— Алло? Алло?

Софія поглянула на карту на лобовому склі й, лише побачивши піктограми М1 і M25, зрозуміла, що виїжджає з Лондона і прямує на північ, а не до лікарні в Ессексі.

— Руперте? — промовила вона. — Руперте? Заради бога, що відбувається?

Раптом Софія примружилась і похилила голову набік, нібито щойно дещо збагнула. Широка посмішка осяяла її обличчя.

— Руперте! Ах ви маленьке підступне чортеня, це ж ви зробили, чи не так? Ви залучили мене до цієї програми!

Посунувшись на край сидіння, Софія відчула пощипування у спині. Насупившись, вона озирнулась.

— Де вони приховали камери? Чи вони використовують лише ту, що на приладовій панелі?

Існувало всього три телевізійних реаліті-шоу, у яких Софія будь-коли хотіла взяти участь. Однак спроби Руперта організувати зустрічі з продюсерами постійно зазнавали невдачі. Софію вважали непридатною для танців і занадто старою, аби залишатися впродовж місяця в перуанських джунглях. Однак «Знаменитості проти Долі» — це нове захопливе шоу, про яке усі говорили й до якого кожний представник шоу-бізнесу, чия кар’єра призупинилась, відчайдушно бажав потрапити.

У вступному епізоді кожної серії десятьох відомих осіб без попередження виривають із повсякденного життя. Їх везуть у невідомому напрямку, де вони змагаються, виконуючи низку фізичних і розумових завдань. Упродовж тижня кожний їхній рух фіксують камери. Минулого року Софія із заздрістю спостерігала, як Трейсі Фентон, її конкурентка в акторській діяльності впродовж більше ніж сорока років, стала однією з небагатьох обраних. Трейсі також викрали в машині, а відновлення її популярності привело до того, що її запросили грати у двох гучних мережевих драмах. А нині схоже на те, що продюсерам шоу «Знаменитості проти Долі» потрібна Софія.

Актриса стиснула кулаки, аби стримати хвилювання — її повернення до слави було неминучим, вона це відчувала. Тепер їй не доведеться грати бабусь у мильних операх. Вона, сама по собі, щодня сяятиме в будинках, автомобілях, на екранах телефонів та планшетів.

Софія знову вийняла люстерко із сумочки й ретельно перевірила свій макіяж, підмазуючи, розгладжуючи та підводячи контури там, де це необхідно. Потім вона прийняла ще одну таблетку знеболювального, запиваючи її ковтком бренді.

— Оце воно, Оскаре, — гордо промовила Софія, гладячи голову собаки. — Матуся на шляху до вершини. Лише зачекай, сам побачиш.

Вона впевнено усміхнулась і поглянула просто в камеру, вперше за багато років не боячись побачити власне зображення, що з’явилося перед нею на екрані.

Розділ 4

СЕМ І ГАЙДІ КОУЛ

— Ти впевнена, що твої батьки вільні цього дня? — запитав Сем. — Твоя мама просто безнадійна, коли треба пригадати, що вона зголосилась побути за няню.

— Так, я впевнена, — відказала Гайді. — Я вже внесла цю дату до сімейного календаря, тому напередодні річниці вона щодня отримуватиме текстове сповіщення. А як щодо тебе? Ти точно повернешся до Лутона до того дня?

— Так, мушу повернутися.

— Отже, коли ти збираєшся мені розповісти, що ти організував?

— Я тобі не розповім. Як я вже сказав, це сюрприз.

— Ти ж знаєш, що я ненавиджу сюрпризи.

— Більшість жінок їх люблять.

— Більшість жінок не є офіцерами поліції, а в моїй роботі сюрпризи зазвичай неприємні.

— Тоді нехай цей стане винятком. Хоча б раз довірся своєму чоловікові.

Гайді хотілося засміятись, але вона стрималась. Натомість вона закінчила підпилювати нігті й пригадала торішню спробу чоловіка — рибну вечерю в їхньому місцевому пабі. Грошей було обмаль, тому Гайді не висловила свого розчарування. Багато місяців по тому вона з’ясувала справжню причину їхніх фінансових ускладнень, але вирішила тримати усе при собі.

Гайді перевірила на приладовій панелі автомобіля час прибуття — до місця призначення залишилося двадцять хвилин. Їй потрібно було якось відволіктися від тривожних думок про те, що буде далі, і вона вирішила нафарбувати нігті. Гайді відкрила сумочку і вийняла звідти три білих лаки різних відтінків.

— Який лак мені обрати? — запитала вона, підносячи їх до камери на приладовій панелі.

Через консоль чоловікового автомобіля Гайді побачила, як Сем уважно оглянув кожний із лаків.

— Білий, — відказав він, поклавши до рота ще одну ложку теплої каші з термоса Tupperware. Гайді ненавиділа бути ранковим Пасажиром в автомобілі чоловіка — там завжди пахло або вівсянкою на молоці або добре підсмаженим беконом.

— Який саме з білих? — наполягала вона і спостерігала за ваганнями Сема, якому неначе інстинкт підказував, що це перевірка.

— Той, що зліва.

— Ти добре запам’ятав. Це саме той лак, який я обрала в день нашого весілля.

— Хіба я зможу це забути?

Гайді знала, що її чоловік бреше, оскільки сама робила так само. Того дня лак у неї був дитячо-рожевий. Нещодавно вона помітила, що все частіше і частіше випробовує чоловіка в різних дріб’язкових і несуттєвих питаннях, аби пересвідчитися, скільки він готовий навигадувати.

— Цей колір нагадує мені, як ми сиділи з Кім та Лізою в манікюрному салоні, — продовжувала Гайді, вигадуючи на ходу. — Ми ледве не звели з розуму власницю салону, намагаючись вирішити, який відтінок обрати. Кім наполегливо радила мені обрати колір слонової кістки, бо він пасував до моєї сукні, а мені хотілося чогось блискучішого.

— Ти зробила правильний вибір і виглядала дивовижно.

Гайді намагалась прочитати Семову усмішку, таємно сподіваючись, що вона щира. Вона пригадала, як Сем чекав її біля церковного вівтаря, повернувши голову, коли органіст заграв вступні такти «Весільного хору» Вагнера, і як протер очі, побачивши її. Навіть зараз, після всього, що сталося, Гайді була готова на все, щоб знову, хоча б на мить, пережити ті перші казкові моменти їхніх стосунків.

— Пам’ятаєш, де відбулося наше перше побачення? — запитала Гайді.

— Авжеж, у тому рибному ресторані на головній вулиці Олдборо.

— Ні, то був другий вечір.

— Я не рахую перший вечір, бо тоді ми лише зустрілися.

— Це правда, ти був на пекельній хлоп’ячій вечірці.

— Шафер Боба забронював для нас усіх два трейлери, що стояли на приколі в парку, заселеному пенсіонерами, в містечку з єдиним клубом, що закривався об одинадцятій. Потім я побачив тебе і твоїх подруг, коли ви поверталися до кемпінгу, і все, що я пам’ятаю, це те, як ми всю ніч посьорбували із пляшки просекко, а потім спостерігали, як сонце сходить над пляжем.

Гайді відчула, як тепло розливається по її обличчю, так само як тоді, коли Сем нахилився до неї, щоб вперше поцілувати. Тоді, після розпаду шлюбу її батьків, вона не вірила у щастя навіки. І ні на мить не допускала думки, що може закохатися так сильно й так швидко. Відчуття тепла зникло в одну мить, так само як і з’явилось. Гайді легенько дмухнула на нігті однієї руки, перш ніж взятися до іншої.

— Хто б міг подумати, що колись ми святкуватимемо нашу десяту річницю? — запитала вона.

— Я вірив у це, тому що ніколи раніше не зустрічав нікого, хто був би зі мною настільки на одній хвилі, як ти. Я нізащо не відпустив би тебе. І допоки я не забув: окрім ножівки для позбавлення ланцюгів, що ми повинні купити одне одному на святкування річниці?

— Щось олов’яне.

— Отже, якби я подарував тобі святково упаковану бляшанку спагеті, ти була б щаслива?

— Лише спробуй і побачиш, наскільки довго проктолог хірургічно вийматиме її з тебе.

— І що ж є в сучасному списку подарунків на річницю, який ти нагуглила?

— Діаманти. Мабуть, вони все ще найкращі друзі дівчат.

— Я думав, що я твій найкращий друг.

«Ти був ним, — подумки промовила Гайді. — Колись ти був для мене усім».

Гайді побачила, як Сем протер краваткою окуляри. Коли вони вперше зустрілися, Сем не носив окулярів, проте його волосся та борода також не були посивілими й на шкірі довкола очей не було зморщок, коли він сміявся. Гайді замислилась, чи помічає Сем її вік так само, як вона відзначає його старіння? Можливо, так все і почалося. У всьому винна її генетика. Тіло Гайді вже не було настільки привабливим, як тоді, коли спалахнуло їхнє з чоловіком кохання. Однак чи не в цьому й полягає сенс шлюбу? Не в церемоніях, не у величних жестах чи пишних святкуваннях річниць, а в тому, щоб попри всі труднощі залишатися поруч з людиною, разом із якою можна старіти й любити одне одного, попри взаємні недоліки.

«Допоки смерть не роз’єднає нас», — подумки промовила вона.

Гайді було цікаво, якою її бачили інші, коли дивились на неї. У своїй уяві вона залишалась двадцятирічною дівчиною, у якої все життя попереду. Насправді ж вона була сорокарічною мамою двох дітей, чия колись густа копиця білявого волосся поступово втрачала свій блиск. Її зуби потребували відбілення, а лінія підборіддя швидко втрачала пружність. Коли сила тяжіння похилила її вниз, вона торкнулася також і її веснянок. Нині вони були мало схожі на милі коричневі крапочки, а більше на жирні чорнильні плями. З роками загрубіла не лише її зовнішність, але й особистісні риси. Робота Гайді заважала їй бачити в людях щось хороше. І вона забула, як це плакати від щастя чи від горя. Іноді Гайді здавалося, ніби вона зроблена з каменя; навіть якщо зламати зовнішню оболонку, всередині вона залишалась такою ж міцною.

— Ти коли-небудь сумував за тими днями? — несподівано запитала Гайді.

— За якими днями?

— Тими днями, коли ми могли пити й палити, ходити куди заманеться і вештатися усією Європою впродовж туру вихідного дня, не турбуючись про дітей.

— Іноді, наприклад тоді, коли вони підхопили ту шлункову інфекцію напередодні Різдва і наш будинок тхнув, як римський воміторій. Проте, загалом, ні. Та пригода, до якої ми вдалися, з ними значно веселіша.

— Якщо нам вдасться роздобути дешеву гарячу путівку, треба буде повезти дітей до Південної Франції на кілька днів у серпні. Просто зберемо найнеобхідніше, запрограмуємо адресу, вирушимо в дорогу вночі й спатимемо в машині, допоки вона нас везтиме. Ми зможемо дістатися Ліона вже під ранок.

Гайді знала Семову відповідь, перш ніж він її ви­мовив.

— Подивимось, — відказав він. Коли мова заходить про поїздки за кордон, Сем каже «подивимось» упродовж усього подружнього життя. Кожного другого Різдва він відвідував свою матір в Алгарве*, однак щоразу сам.

— Нагадай мені, куди ти мене повезеш на нашу річницю? — запитала Гайді.

— Ох, заради бога, якщо ти дійсно хочеш знати, я тобі скажу, але потім не ний, що я зіпсував тобі сюрприз.

— Тоді давай. Розповідай.

— Добре, я винайняв для нас на вихідні трейлер в Олдборо і планував влаштувати ранковий пікнік, аби ми змогли розпочати день там, де усе розпочалося, спостерігаючи, як сходить сонце.

— О, як чудово, — промовила Гайді, хоча насправді була іншої думки. Сем явно вважав, що то був витончений романтичний жест. — Це дійсно прекрасна ідея.

— Я так вважав, — відказав Сем. — А потім згадав вираз обличчя моєї дружини, коли минулого року повів її до пабу, і натомість купив для нас квитки на мюзикл у лондонському Вест-Енді, а потім замовив вишукану вечерю в розкішному ресторані та номер у готелі в Ковент-Гардені.

Гайді знала, що такого ніколи не станеться, але все одно підіграла чоловікові:

— Ти серйозно? Хіба ми зможемо собі це дозволити? У нас попереду шкільна лижна прогулянка Джеймса…

— Так, ми можемо собі це дозволити, — відказав Сем, і Гайді відчула нотки роздратування в голосі чоловіка через те, що запитала про таке. — Я деякий час відкладав гроші, щоб заплатити за це.

Гайді хотіла ще щось сказати, але передумала. Натомість вона піднесла щойно нафарбовані білим лаком нігті до камери.

— Що скажеш? — запитала вона, однак, перш ніж Сем встиг відповісти, екран вимкнувся.

— Семе? Нас роз’єднали?

Тим часом Сем, їдучи у своїй машині за кілька миль позаду Гайді, ляснув долонею по приладовій панелі, сподіваючись, що екран знову запрацює. То була його розплата за ігнорування автоматичного нагадування автомобіля про необхідність техогляду кожні шість місяців, оновлення програмного забезпечення і застосунку для діагностики проблем. Автівку Гайді він також іще не записав на техогляд, але їй не варто про це знати. Їй багато про що не треба знати.

— Я все ще чую тебе, — відказав Сем.

— Що тут відбувається?

— Ми, напевне, потрапили в чорну діру вай-фаю.

— Тоді чому мій GPS перепрограмовує себе на інший маршрут?

Сем поставив тепер уже порожній термос з-під каші на сусіднє сидіння.

— Іноді так буває, еге ж? Знаєш, якщо попереду сталася аварія чи є якісь проблеми. — Сем поглянув на свій екран. — Зачекай-но, мій робить те саме. Що?.. Куди в біса ми їдемо?..

Він не зміг завершити своє речення. Голос, що пролунав із динаміків, не належав жодному з них.

Розділ 5

ШАБАНА ХАРТРІ

— Я зможу, я зможу, я зможу…

Шабана знову і знову повторювала собі під ніс цю мантру, коли машина увозила її, залишаючи за собою єдиний будинок, який вона знала впродовж двадцяти років.

«Це дійсно справдилось», — думала Шабана. Неймовірне ставало реальністю.

Минуло лише тридцять хвилин відтоді, як її син Реянш з’явився у дверях їхнього сімейного будинку, благаючи вислухати його. Хоча Шабана й зраділа, побачивши його, передусім вона турбувалась про синову безпеку.

— Що ти тут робиш? — запитала вона, торкаючись долонями його щік і дивлячись то на свого первістка, то на будинки сусідів, аби пересвідчитись, чи ніхто не помітив повернення Реянша. У неї збилось дихання. — Ти знаєш, що тобі не можна сюди приходити, — продовжувала Шабана. — Це небезпечно для тебе.

— Це вже не має значення, — відказав Реянш. — Прошу тебе, мамо, ти мусиш мене вислухати. Це той шанс, на який ти чекала, — утекти звідси.

— Про що ти говориш, синку? Що сталося?

— Це пов’язано з батьком. Його заарештували.

Шабана на крок відступила на ґанок і похитала головою так, ніби не зрозуміла слів сина.

— Як це заарештували? За що?

— Я не знаю усіх подробиць. Усе, що мені відомо, це те, що дзвонив його адвокат з проханням, аби ти внесла заставу за батька. Проте, оскільки ти не говориш англійською, він подзвонив мені. Все, що сказав адвокат, це те, що арешт пов’язаний із торгівлею людьми.

Шабані доводилось чути таку фразу, однак їй не спало на думку запитати про її значення.

— Це коли людей незаконно вивозять з однієї країни до іншої, — продовжував Реянш. — Чоловіків часто продають для рабської праці, а жінок примушують займатися проституцією.

Шабана затулила рота руками.

— І вони стверджують, що твій батько таке робив?

— Його у цьому звинувачують, так. Рохіта і Санджая також заарештували у ресторані вчора ввечері разом з низкою інших людей за різними адресами. Поліція стверджує, що вони є учасниками банди, яка вивозила дітей і жебраків з нетрів Ассана, аби потім продати їх.

Шабана упізнала імена інших чоловіків, однак не могла згадати їхні обличчя. Коли її чоловік Віхаан приводив друзів додому, він наказував Шабані підійматись нагору і не з’являтися, допоки гості не підуть. Часто вони засиджувалися в їдальні до самого ранку, напиваючись секмаєм**. Також нерідко бувало, що чоловік не приходив додому по кілька днів, тому Шабана й не бачила його вчора увечері.

— Мамо, це твій шанс залишити його, — переконував її Реянш. — У тебе більше ніколи не буде такої нагоди.

Шабана розуміла, якщо син говорить правду, все, про що вона мріяла, може здійснитися. Проте вона все ще вагалася.

— Я не готова, — прошепотіла Шабана, відчуваючи калатання серця. — Мені треба зібрати одяг, підготувати дівчат… Що я їм скажу? Я не заощадила ніяких грошей, що ми їстимемо? Де ми житимемо? Куди нам піти?

— На нас чекають два таксі, — пояснив Реянш і повернувся, щоб показати на них позаду. — Одне з них відвезе тебе до адвоката, а друге доправить дівчат до притулку. У батьковій записці до адвоката сказано, що в сараї заховані гроші — тисячі фунтів, яких достатньо, щоб внести заставу. Ніщо не завадить тобі взяти їх собі.

— Та це ж крадіжка!

— А він украв двадцять років твого життя.

— Що то за притулок?

— Він для таких родин, як наша, і жінок, схожих на тебе; дружин з індійської общини, які все життя прожили під владою чоловіків; жінок, яким набридли побиття і знущання, коли до них ставляться, мов до собак, і яким потрібна допомога, щоб розпочати нове життя.

— Але… але…

Шабана не знала, що відповісти. Впродовж багатьох років вона фантазувала, як втече від Віхаана. Минуло дев’ять років від її останньої серйозної спроби втечі, коли Шабана планувала здійснити подорож від їхнього будинку в Лестері до Ньюкасла, де жила її далека родичка. Їй допомагала місіс Патель, яка володіла місцевим супермаркетом. Проте, коли чоловік місіс Патель знайшов квитки на автобус «Нешенл експрес» для Шабани та її дітей, які заховала його дружина, він повважав своїм обов’язком повідомити Віхаану про Шабанині плани. Її покаранням стало настільки жорстоке побиття, що вона й досі не могла перенести всю вагу тіла на праву ногу.

Відтоді єдиною надією Шабани стало сподівання та те, що рання смерть позбавить світ від Віхаана. Він викурював за день пачку сигарет з високим вмістом смоли, а внаслідок споживання жирної їжі мав щонайменше двадцять кілограмів зайвої ваги. Це лише питання часу, коли його серце не витримає. Іноді Шабана фантазувала, як її чоловік валиться на підлогу в кухні, хапаючись руками за груди й благаючи її покликати когось на допомогу. «Не можу, — відказувала йому вона. — Я говорю лише на бенгалі. Ти не дозволив мені вивчати англійську, пам’ятаєш?»

— Мамо, — промовив Реянш, повертаючи Шабану до реальності. Він взяв мамині долоні у свої. — Це саме те, чого ти бажала, чи не так? Можливості для вас усіх поїхати якнайдалі від нього? Тому що саме це й відбувається нині.

— Коли він повернеться додому, він вирушить за нами, знайде нас і уб’є. Я знаю, наскільки мстивий твій батько, якщо його зачепити.

— Ні, він цього не зробить, бо не зможе. Я зустрічався з жінками, що керують притулком, і пояснив твою ситуацію. Вони запевнили мене, щойно ви з дівчатами будете готові, вас там радо приймуть. Це абсолютно анонімно, і ніхто ніколи не дізнається, де ви. Я знову розмовляв з ними дорогою сюди — вони готові прихистити усіх вас цього ранку. На вас вже чекають ліжка. Також вони зв’язали мене з адвокаткою, з якою активно співпрацюють. Вона зустрінеться з тобою негайно, аби запровадити запобіжний захід проти батька. Все готове. Усе, що потрібне тобі й дівчатам.

— А як же ти? Куди ти підеш?

— Мені залишилося всього пару місяців до початку занять в університеті. А до того ночуватиму у друзів. Мені пощастило — якщо батько вижене мене з дому, оскільки вважає, що бути геєм гірше, аніж бути небіжчиком, — це найкраще, що він для мене зробить. Мамо, світ чудовий за цими стінами, лише скористайся своїм шансом.

— А твоя подруга-адвокатка знає, що я не говорю англійською?

— Так, і вона просить, щоб ти не хвилювалась. Вона багато разів працювала з такими випадками й хоче тобі допомогти.

— І ти обіцяєш наглянути за дівчатами, допоки я розмовлятиму з нею?

— Так, звісно, я нагляну за ними.

Несподівано тепло розлилося по жилах Шабани, потрапляючи в усі частини її тіла. Вона ледь помітно закивала головою, уявивши, наскільки інакшим може бути її майбутнє, якщо вона довіриться синові й людям, яких він залучив, аби допомогти їй. Те, що вони прагнули допомогти комусь, кого зовсім не знали, захоплювало Шабану. Вона поглянула Реяншеві просто у вічі.

— Допоможи мені зібрати твоїх сестер, — промовила Шабана з дедалі більшою впевненістю

Шабана запаковувала у дві господарські сумки все, що їй могло знадобитися впродовж кількох наступних днів, зокрема одяг, спідню білизну і туалетно-косметичні засоби. Зі своєї спальні вона чула, як Реянш керує чотирма сестрами у сусідніх кімнатах. Шабана дуже пишалася своїм єдиним сином; попри те що Реянш дізнався про чоловіків, спостерігаючи за своїм батьком, він все ж розумів, що це неправильно. Натомість її син зберіг добру, ніжну і чутливу душу. Ім’я, яке Шабана дала йому, перекладається як «перший промінь сонячного світла» і нинішнім дарунком, який він підносив їй, була можливість побачити прийдешній день в новому світлі. Вона була готова вийти з тіні й потрапити до світу, осяяного таким світлом, про існування якого вже ледь пам’ятала. Почувши, як дівчата спускаються, вона прочитала за них коротку молитву. Шабана прийняла материнство з найкращими намірами й хотіла навчити доньок бути незалежними та не дозволяти нікому владарювати над ними. Однак її старша чотирнадцятирічна донька та молодші дівчата бачили свою матір лише підкореною й нажаханою жінкою. Шабана сподівалася, що навіть після того, як вони виросли під цим дахом, для них ще не пізно змінити своє уявлення про шлюб. Якщо доньки повторять материні помилки, це буде не їхня вина, а її. І цього вона собі ніколи не пробачить.

Упакувавши сумку, Шабана поспішила на кухню, щоб взяти ключа, а потім прокралася до замкнутого на підвісний замок сараю, куди її ніколи не допускали. Вона хапала контейнери з полиць і перебирала коробки та мішки, допоки не вийняла всю готівку, пачку за пачкою. Шабану приголомшила сума грошей. Допоки вона мусила викроювати гроші з мізерного бюджету на їжу та одяг для родини, що постійно зростала, Віхаан сидів на тисячах і тисячах фунтах стерлінгів. Це лише посилило її ненависть до чоловіка.

Розклавши гроші по кишенях, Шабана приєдналася до решти родини у вітальні, яку Віхаан вважав своєю кімнатою і забороняв туди заходити. Побачивши дівчат зі шкільними сумками на плечах, заповненими одягом, книжками та іграшками, вона відчула в собі таку силу, про існування якої навіть не здогадувалась. Тим часом готовий до втечі Реянш нервово визирав з-за щільної сітчастої штори, перевіряючи, чи все гаразд надворі. Ця штора надто довго приховувала від світу все, що сталося з Шабаною. Та більше цього не буде. Шабана смикала штору, допоки не зірвала її й та не впала на підлогу. Нарешті вона змогла усе чітко розгледіти з вікна.

— Нехай дивляться на мене, — зухвало мовила вона.

Коли Шабана поцілувала в щоки усіх дітей по черзі, дві наймолодші доньки, Адітья і Кріш, заплакали. У відповідь мати міцно-міцно обійняла їх.

— Я покажу вам, що означає бути щасливими, — прошепотіла вона, перш ніж відпустити їх.

Реянш провів дівчат до одного з двох безпілотних таксі, припаркованих надворі. Потім він допоміг Шабані перенести сумки до другого автомобіля, припаркованого позаду першого, і запрограмував у GPS адресу адвоката.

— Побачимось сьогодні вдень, — промовив Реянш і вручив матері мобільний телефон, перш ніж згадав, що вона ніколи раніше ним не користувалась. — Я подзвоню тобі на нього, натисни зелену кнопку, щоб відповісти, а потім я запрограмую машину, щоб вона привезла тебе до нас.

Шабана обійняла Реянша і притиснула його до себе.

— Дякую тобі, — прошепотіла вона, перш ніж відпустити сина.

Шабана вперше подорожувала в безпілотному автомобілі, однак довіряла синові, Реянш запевняв, що машина сама доправить її до потрібного місця. Її єдиному хлопчику не виповнилось іще й вісімнадцяти, але він був єдиним чоловіком, якому вона довіряла. Шабана не вірила ані батькові, який влаштував її шлюб з чоловіком, про жорстоку вдачу якого знав, ані братам, які ледве не забили до смерті її хлопця з нижчої індійської касти, коли вони були підлітками.

Шабана дозволила собі мріяти про те, куди матиме змогу піти, опинившись на волі. Їй було б достатньо невеликої муніципальної квартири з радіо і телевізором, аби вона могла дивитись фільми, коли дівчата повкладаються спати. З роками фільми стали для неї єдиним засобом втечі. Іноді, коли Віхаана не було вдома і він забував заховати пульт від телевізора, Шабана дивилась індійський канал, опосередковано проживаючи найвеличніші історії кохання, зняті в Боллівуді. Її зачаровували вродливі дівчата з бездоганним волоссям у яскравому барвистому одязі, які танцювали з радістю, якої Шабані так рідко вдавалось пізнавати. Ті дівчата неначе були благословенні іншим Богом, відмінним від того, якому поклонялась вона.

Шабана поглянула на карту, що з’явилась на моніторі приладової панелі, коли машина їхала дорогами, якими вона ходила лише пішки. Жінка вже звикла до мозолів на руках, які пекли, коли вона йшла додому, несучи важезні сумки із продуктами.

Ніколи знову. Незабаром вона зможе їздити на автобусі чи на таксі або, можливо, знайде подругу і ходитиме з нею разом на закупи. Завдяки наполегливості Реянша перед нею та її родиною тепер відкривається величезний світ. Два слова, які Віхаан вибив з неї, повільно почали повертатися до її словника.

«Я зможу, — говорила вона собі. — Я зможу».

Її внутрішній голос був останнім, що почула Шабана, перш ніж з динаміків автомобіля, неначе нізвідки, пролунав голос, що говорив англійською. Він прозвучав так раптово, що налякав її.

— Що відбувається? — запитала Шабана своєю рідною мовою. Її очі забігали по салону автомобіля. Голос продовжував говорити, але Шабана змогла зрозуміти лише кілька слів, то тут, то там. Одне з них прозвучало як «померти».

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.