Пригоди поштових мишок на Півночі ebook

Іґне Зарамбайте

Пригоди поштових мишок на Півночі

Ілюстрації: Грета Аліце

Переклад з литовської Беатріче Белявців

УДК 821.161.2

З 34

Зарамбайте Іґне, Аліце Грета

Пригоди поштових мишок на Півночі / Іґне Зарамбайте, Грета Аліце; пер. з литовської Беатріче Белявців. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2023. — 104 с.

ISBN 978-617-614-464-9 (електронне видання)

Мишки Берта, Людвік і Гоя вночі працюють на пошті, а у вільний час втілюють у життя мрії та бажання мешканців свого містечка. Урешті-решт вони вирішують відпочити і втілити власну мрію — поїхати на Північ до Різдвяного Дідуся!

Мишки завжди уявляли, що він разом із командою крутих помічників живе у затишній хатині, яка пахне печивом і шоколадом. Однак реальність зовсім інша. Дім Різдвяного Дідуся більше схожий на фабрику чи лабораторію, де про все піклуються роботи й комп’ютери. Дідусь задоволений — залишається вдосталь часу на сон, йогу, танці та інші розваги, але поштові мишки з цим не можуть змиритися. Комп’ютери ж покладаються не на почуття, а на алгоритми. Хто вникне в дитячі мрії та надішле дитині найбажаніший подарунок?

Відпустка трійці раптом перетворюється на глобальну місію! Якщо мишки змогли допомогти людям у своєму містечку, можливо, вони допоможуть і Різдвяному Дідусю?

Адже Різдво без щирості — не Різдво…

The translation and the publication of this book was supported by Lithuanian Culture Institute.

Переклад та видання цієї книжки здійснено за підтримки Lithuanian Culture Institute.

Text copyright © Ignė Zarambaitė

Illustrations copyright © Greta Alice

Originally published in Lithuania in 2021 by Nieko rimto, Dūmų str. 3A, LT-11119 Vilnius, Lithuania.

Усі права застережено. Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмової згоди правовласників.

ISBN 978-617-614-464-9 (електронне видання)

© Видавництво «Книги — ХХІ», видання українською мовою, 2023

© Беатріче Белявців, переклад, 2023

Вступ

— Берто, ти вже цілих десять хвилин витріщаєшся на цю картонну коробку!

— Може, занедужала? — захвилювався Людвік. — Якщо хочеш, піди відпочинь, ми завершимо.

— Все гаразд. Тільки не можу розгледіти, що там написано, — виправдовувалася старша мишка.

— Треба було одразу казати, — крикнула з полиці поруч Гоя Швидконога. — Ось, тримай, — підстрибуючи, вона принесла окуляри Довгохвостої.

— Дякую. Ви обоє — мої молодці! Я вже це казала, чи не так?

— Щодня повторюєш! — розсміялися мишки.

Між нами кажучи, окуляри для неї були лише прикриттям. Берта ще зовсім непогано бачила. Однак останнім часом була трохи розсіяна й усе блукала у своїх думках. Про що думала? Здебільшого про час. Можливо, у тому був винний містечковий годинник, який тихими осінніми ночами дзвінко і трошки жалібно пробивав години. А може, й кілька сивих вусів, які того разу зблиснули у дзеркалі. Ні-ні, вона не боялася старішати. Берта вже багацько чого зробила у житті й мала все, що їй було потрібно: дім, улюблену роботу, сім’ю, гарних друзів, книжки й запаси шоколаду. Справді, небагацько можна знайти мишей, які живуть або вже прожили цікавіше життя. І все ж її точила якась дивна туга… За чим вона тужила?

Колись, коли вона була молодшою, час летів так, що мишка й не помічала, як змінювалися пори року. Он дерево за вікном пошти вже скидає листя, тоді вкривається памороззю, а потім знову зеленіє і розцвітає. А вона, сповнена сил та наснаги, усе порається по ночах, уявляючи себе маленькою феєю, яка робить дива.

І дива, безсумнівно, траплялися.

Берта Довгохвоста зітхнула.

Тепер усі дні однакові, тихі й радісні. Вона вже не намагалася випередити час. Зазвичай крокувала з ним нога в ногу й не гризлася, навіть коли ледь відставала. У разі потреби Гоя з Людвіком допомагали наздогнати. Роботи на пошті — досхочу, але вони втрьох чудово давали їй раду.

Цієї ночі робота вже добігала кінця, проте, насадивши на носа окуляри, Берта вирішила ще раз перегорнути конверти, які вона перед тим уже посортувала. Сама не збагнула навіщо. Неначе боялася пропустити щось важливе.

Тоді вона помітила його — лист Еміля, як і колись, адресований до Різдвяного Дідуся. Стиснуло серце, знову нахлинули спогади.

Так ось за чим вона тужить… Можливо, вона вже сива й в окулярах, проте серце аж підплигує — прагне ПРИГОД! Хоча б дрібного відриву від щоденної рутини. Щодо Еміля та його листів голову Берта не сушила, як і щодо інших городян. Допомогла їм, чим могла. Мабуть, варто щось зробити і для себе? Наприклад, утілити в життя потаємну мрію. Зі старістю час уповільнився, але не зупинився. Якщо й далі відкладатиме, то так і закінчить свої дні, жодного разу не вистромивши носа за межі містечка.

Тепер або ніколи.

Вона відклала вбік листи, квапливо побігла в нірку й витягла з шухляди комода червоний конверт. Повертіла в лапках, понюхала. Від нього все ще віяло Північчю.

О, так! Час на мандри!

Різдвяний Дідусю, ми їдемо!

Після того як завершили розкладати посилки, інші дві мишки теж повернулися до нірки. Довгохвоста варила перлову кашу. Можливо, і не дуже смачно, зате корисно. Після роботи було важливо поновити сили. Тупцюючи біля баняка, що рясно парував, Берта обмірковувала, чи казати новину зараз, чи пізніше, коли зранку всі прокинуться. Зрозуміла, що не засне, якщо промовчить.

Коли трійця вмостилася за круглим столом і зібралася їсти, Берта промовила:

— Пам’ятаєте, аби подякувати за добрі справи, Різдвяний Дідусь запросив нас до себе в гості? Може, настав час прийняти його запрошення? Як вважаєте?

Людвік і Гоя кліпнули й перезирнулися.

— А ти… не жартуєш? — з повним ротом каші, заїкаючись, спитав Людвік. І раптом так захвилювався, що аж проковтнути не міг.

— Я цілковито серйозно.

— А потім не передумаєш?

— А часто я так роблю? — затурбувалася Довгохвоста.

— Та ні…

— Утім, ти постійно казала: «Може, наступного року», а наступного знову казала «наступного», й так далі, — втрутилася в розмову Гоя, розмахуючи ложкою.

— А тепер кажу: цього року найкращий час! — Берта всміхалася, але її голос ледь помітно тремтів. Вона відкинулася на кріслі, глибоко вдихнула і знову запитала: — Чи хочете вирушити в подорож?

— Хочемо, хочемо, хочемо! — упевнено затріскотіли мишенята.

Усе одразу випарувалося геть: і втома, і сонливість, й апетит. Мишки не барилися ні хвилини — почали складати план. По-перше, необхідно було знайти когось, хто міг би замінити їх на пошті. Якщо ніхто не погодиться — кінець їхній мрії. Вони ж не залишать дім і роботу без нагляду. По-друге, мусили настрочити листа до Різдвяного Дідуся.

Бертина каша так і залишилася непочата.

Берта, Людвік і Гоя мали купу домашніх та вуличних друзів, однак одразу було ясно, що не кожний схоче й зможе відповідально подбати про справи на пошті. Миші обміркували кандидатури й зупинилися на щурі Дуду та шиншилі Роло. Незважаючи на те, що Дуду був дещо примхливий і полюбляв вештатися по різних закутках, він накопичив великий життєвий досвід і, коли було дуже потрібно, міг опанувати себе. Роло — напрочуд мудрий та кмітливий юнак. Він був домашній, але ночами вислизав на вулицю. На пошті допомога була потрібна саме в темну пору доби. Міг би долучитися й енергійний Волохатько — моторний цікавий собака. Однак лише у крайньому разі — йому тільки поїсти та побавитися, а робота, з його слів, може й зачекати. Коти були надто схильні до волі та ледарства, а голуб Вова й інші птахи — добре організовані, проте навряд чи дали б раду з важкими посилками. Про інших ліпше й не згадувати.

Миші подрімали годинку-другу й поспішили до Дуду. З неба падали великі важкі краплі дощу, але це не псувало настрою. Радше навпаки. Вже розвиднилося, скрізь снували люди, а під час зливи було легше проскочити непоміченими.

Мишки постукали у віконце півпідвалу — і звідти виліз щур Дуду. Він потягнувся й позіхнув — напевно, щойно з ліжка.

— З ваших серйозних писків здається, що ви прийшли у важливих справах, — мовив він, потираючи очі.

— А ти проникливий! — хихикнув Людвік. — Недарма ми тебе вибрали.

— Звісно, що проникливий, — пробурмотів щур. — Та чекай, чекай… Вибрали мене? Куди?

— На вулиці прохолодно… — натякнула Гоя.

Щур хекнув і помахом лапки запросив трійцю зайти.

Старий Дуду — невеликий поціновувач порядку. Це було помітно одразу. У півпідвальній кімнатці, що тхнула сирістю та пліснявою, височіли кучугури різного мотлоху. Однак якщо ліпше придивитися, тут можна було знайти дуже цікаві речі: антикварні вазочки, секретні пуделка, кишенькові годинники та кілька дивних картин. Усе це сюди щур приволік зі смітникових контейнерів, із закинутих будівель та з брудних провулків.

Здається, що Дуду знову прочитав їхні думки.