Ракетне літо ebook

Рей Бредбері

Ракетне літо

Була зима, сніжинки падали на землю, з дахів звисали бурульки - загалом, звичайний зимовий день. Але раптом місто наповнилося теплом, лавина гарячого повітря обрушилася на нього ззовні, подарувавши місту чергове ракетне літо.

Цього холодного сірого ранку натовп нетерпляче гув, очікуючи на запланование на сьогодні Народження. Люди ще на світанку приїхали сюди на своїх сяючих червоних «скарабеях» і жовтих пластикових «жуках», і тепер стояли, позіхаючи, та співали напередодні дуже важливої для них події — Народження.

Він самотньо стояв біля вікна свого просторого кабінету на останньому поверсі та спостерігав за цією метушнею з сумом і деякою роздратованістю в ясних сірих очах. Його звали Вільям Стенлі. Він був президентом компанії, яка володіла і цією офісною будівлею, і всіма ангарами на злітній смузі, і летовищем довжиною в дві милі, яке зараз було вкрите густим джерсійським туманом. Вільям Стенлі теж думав про Народження.

Але про Народження чого? Стенлі здавалося, що його голова стала більшою, важчою, старшою. Наука гострим скальпелем нещадно розкроїла черепи інженерів, хіміків та механіків, і в результаті цього феноменального кесарева розтину на світ з'явилася Ракета!

— Агов, сер! Так, сер! — лунали десь з вулиці вигуки торговців і кликунів. — Купіть іграшкову ракету! Купіть ракетну гру! Ракетні листівки! Ракетне мило! Ракети-гризунки для малюків! Ракета, ракета, ракета! Агов!

Його тонкі губи стиснулися, і він різким рухом зачинив прочинене навстіж вікно. От уже кілька днів поспіль щоранку з усіх куточків Америки до цього святилища інженерної думки з'їжджалися прочани. Вони жадібно роздивлялися залізне чудо техніки, пригорнувшись до напівпрозорого обмежувального бар'єра, немов Ракета була якимось дивовижним звіром у клітці.

Він побачив, як маленька дівчинка у штовханині впустила свою іграшкову ракету, яка вже за мить була розтрощена ногами шаленіючого натовпу.

— Містере Стенлі?

— Що? О, капітане Грінвальд, вибачте, я геть забув, що ви все ще тут, — Стенлі повільним розміреним кроком підійшов до свого ідеально чистого столу. — Капітане, перед вами найнещасніша людина у світі, — втомлено зітхнув він і пильно подивився на Грінвальда, який сидів навпроти нього. — Ця ракета — дар занадто щедрої науки поколінню незрілих і розбещених, наче малі діти, дорослих, які ніяк не можуть награтися з динамітом з тих пір, як Нобель винайшов його. Вони…

Він не закінчив речення. Двері офісу з гуркотом відчинилися і в кімнату влетів високий чоловік, весь вимазаний у машинному маслі, з блискучою від поту шкірою і засмаглим зморшкуватим обличчям. У його темних пронизливих очах, здавалося, горіло ракетне полум’я. Він зупинився біля столу Стенлі, і, важко дихаючи, сперся на ідеально відполіровану стільницю.

Стенлі кинув погляд на великий гайковий ключ, який чоловік міцно стискав у руці.

— Доброго ранку, Сімпсоне.

Сімпсон брутально вилаявся.

— А що це за розмови такі, що ви збираєтесь відкласти завтрашній старт Ракети? — з обуренням запитав він.

Стенлі кивнув.

— Мені здається, її ще рано запускати.

Сімпсон невдоволено хмикнув.

— Мені здається, її ще рано запускати, — кривляючись, передражнив він. Потім він знову вилаявся. — Це все одно, що сказати жінці, що її дитина народилася мертвою!

— Я знаю, що це важко зрозуміти…

— Важко? Дідько! — крикнув чоловік. — Я головний механік! Я працював два роки, не покладаючи рук! І решта моїх хлопців теж гарували! Або ви зараз же пояснюєте причину затримки, або ракета завтра злітає!