Смерть — діло самотнє: роман ebook

Бредбері Р.

Смерть — діло самотнє : роман / Р. Бредбері ; пер. з англ. В. Митрофанова. — Тернопіль : Видавництво – Бог­дан, 2025. — 376 с.

ІSBN 978-966-10-1853-1

Copyright © 1985 by Ray Bradbury

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Ray BradburyDeath is a Lonely Business

Death is a Lonely Business © 1985 by Ray BradburyДрукується з дозволу правовласникаThe Ray Bradbury Literary Works LLC,c/o Don Congdon Associates, Inc.

Переклад з англійської Володимира Митрофанова

У романі Рея Бредбері порушується одвічна тема боротьби Добра зі Злом, Світла з Мороком, викладена в досить незвичній для письменника детективній формі. Атмосфера, в яку поринає читач, відразу ж приголомшує своєю понурістю та страхом. Тут усе просякнуте вмиранням, і здається, що сама Смерть уже дихає тобі в спину у пошуках Самотніх душ. Але прагнення жити перевершує цей смуток і зневіру, а пам’ять про минуле допомагають зберегти численні побутові дрібнички, які оточують нас усіх, але на які мало хто по-справжньому зважає: старі газети, котрими встелені пташині клітки, конфеті з використаних трамвайних квитків чи навіть платівки з голосом Карузо.

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворенав будь-якому вигляді без дозволу видавництва.

З любов’ю — Донові Конґдону, з чиєї спонуки з’явилася ця книжка.

А також пам’яті Реймонда Чандлера, Дешіла Геммета, Джеймса М. Кейна та Росса Макдональда.

А також моїм друзям та вчителям Лі Бреккетові й Едмонду Гамільтону,яких мені так бракує

Смерть — діло самотнє

У ті давні дні наша каліфорнійська Венеція мала багато чого до послуг людей, схильних удаватися в зажуру. Майже щовечора містечко повивав туман, від прибережних нафтових свердловин линув стугін машинерії, а коли знімався вітер, тужно виспівуючи на пустирищах і безлюдних вулицях, у шибки із сичанням мело піском.

То були дні, коли прогулянковий поміст у Венеції занепадав й осідав у море, і там-таки можна було побачити схожу на кістяк величезного динозавра естакаду «Крутих гірок», яку заливало хвилями припливу.

У кінці одного довгого каналу ви могли натрапити на старі циркові фургони з клітками, не знати вже й коли скинуті у воду, і, придивившись до них опівночі, побачити, що там точиться своє життя: із припливом у клітках з’являлися риба та раки; здавалося, що загинути отак від іржі приречені цирки всіх часів.

А ще був гримкий і навальний, як гірська лавина, ве­­ликий червоний трамвай, який щопівгодини мчав до моря, а опівночі востаннє виписував коло на розвороті, сиплючи іскрами з високих дротів, і гнав назад із таким стогоном, із яким, мабуть, перевертаються мерці у домовинах, — наче й самі трамвайні вагони, й са­мотні вагоноводи, що, погойдуючись у своїх кабінах, правили ними, вже знали: наступного року їх тут не буде — колію заллють асфальтом, а високе павутиння дротів змотають на величезні котушки й повезуть геть.

Й ото тоді, в одне з тих самотніх літ, коли не пересідалися тумани й не вщухало жалісливе квиління віт­ру, якось, їдучи пізнього вечора під гуркіт громовиць старим червоним трамваєм, я, сам того не відаючи, зіткнувся з повірником Смерті.

Надворі дощило, я сидів із книжкою в руках на кот­рійсь із задніх лав старезного вагона, що з гуркотом і стогоном мчав від одної безлюдної зупинки, всіяної конфеті зужитих квитків, до іншої. Тільки я, та великий рипучий дерев’яний вагон, та вагоновод попереду, що орудував мідною рукояткою швидкості, попускав гальма і, коли треба, давав різкий сигнал.

Та ще чоловік у проході позад мене, що якимсь чином з’явився у вагоні, а я того й не помітив.

Зрештою я відчув його присутність, бо він усе хитався та хитався з боку в бік, уже довгенько стоячи там, так наче не знав, де сісти: перед ним було сорок вільних місць, і належало спинити вибір на одному, а це серед такої опівнічної пустки річ нелегка. Та кінець кінцем я почув, як чоловік сів, і зрозумів, що він просто позаду, бо на мене війнуло його духом, як ото віє від берега духом припливу. Від чоловіка тхнуло заношеним одягом, а ще дужче — надміром спиртного, випитого за короткий час.

Я не озирався, бо давно уже знав, що це тільки за­­охочує до балачки. Приплющивши очі, я тримав голову дуже рівно. Та все було марно.

— О-ох, — простогнав чоловік.

Я відчув, як він нахилився вперед на своєму сидінні, і моєї потилиці торкнувся його гарячий віддих. Я сперся руками на коліна й пригнувся.

— О-ох, — простогнав він знову, ще гучніше.

Здавалося, хтось падає зі скелі й кличе на допомогу чи заплив ген у море й гукає, аби його помітили.

— О-о-ох!..

Надворі вже лило мов із відра, великий червоний трамвай мчав через опівнічні луги, а дощ усе періщив у шиби, змиваючи навколишній краєвид. Ми пропливли крізь Калвер-Сіті, навіть не побачивши його кіностудій, і помчали далі; великий вагон шарпався на стиках, підлога потріскувала, порожні лави рипіли, і він раз у раз озивався пронизливим сигналом.

Ззаду на мене повіяло гидотним смородом, і невидимий попутник вигукнув:

— Смерть!..

Сигнал трамвая заглушив його, і він мусив почати спочатку.

— Смерть…

І знову сигнал.

— Смерть, — промовив чоловік позаду мене, — діло самотнє.

Мені здавалося, що він ось-ось заплаче.

Не повертаючи голови, я втупив очі у перед­ню шибу, в яку, зблискуючи проти світла, періщив дощ. Трамвай сповільнив швидкість. Чоловік позаду роз­лючено підвівся, так наче ладен був накинутись на мене, якщо я й тепер удам, нібито нічого не чув, і не обернуся. Він хотів, аби я побачив його. Хотів утягти мене в якусь свою скруту. Я вже відчував, як його руки поривалися до мене, тільки не міг угадати, стиснуті вони в кулаки чи розчепірені, мов пазури, наготувалися бити мене чи душити. Я вп’явся пальцями у спинку передньої лави. Наді мною гримнув його голос:

— О смерть!..

Трамвай загальмував і почав зупинятися.

«Ну, кажи ж далі, — подумав я, — докінчуй!»

— …То діло самотнє! — промовив він жаским шепотом і подався геть.

Я почув, як відчинилися задні двері. Й аж тоді обернувся.

У вагоні нікого не було. Невідомий зник разом зі своєю панахидою. Я почув, як надворі на доріжці зашурхотіла жорства.

Коли грюкнули, зачиняючись, двері вагона, той невидимий чоловік продовжував бурмотіти щось сам до себе. Я й тепер чув за вікном його голос. Щось там про домовину. Щось про домовину. І про самотність.

Трамвай сіпнувся й із гуркотом покотився далі крізь грозу.

Я підняв шибку, висунувся надвір і втупив погляд назад, у просякнуту дощем темряву.

Та якби там було навіть ціле місто, чи багато людей, чи бодай одна людина зі своїм гірким смутком, я б однаково нічого не побачив і не почув.

Трамвай мчав до моря.

А мене охопило жахливе відчуття, ніби він отак, на повній швидкості, і вженеться у глибочінь.

Я рвучко спустив шибку і, весь тремтячи, сів на місце.

Усю решту дороги я мусив твердити собі: «Тобі всього двадцять сім, і ти непитущий». Одначе…

Тієї ночі я таки випив.

Тут, аж на самісінькому краю континенту, де колись зупинилися валки кінних фургонів, а з ними і люди, я знайшов останню незачинену пивничку, де не було нікого, крім власника, що залюблено дивився на екран телевізора, де по нічному каналу крутили «За мною, Кессіді!».

— Подвійну порцію горілки, будь ласка.

Я не впізнав власного голосу. Навіщо мені було пити горілку? Задля хоробрості, щоб зателефонувати своїй дівчині Пеґ за дві тисячі миль, аж до Мехіко? Аби сказати їй, що я живий-здоровий? Але ж зі мною таки нічого не сталося, хіба не правда?

Нічого особливого, крім того, що я їхав нічним трамваєм під холодним дощем і чийсь жаский голос позад мене промовив сповнені загрози слова. Але тепер я боявся повернутись до свого найманого помешкання й лягти в ліжко, де було порожньо, мов у холодильнику на покинутій оклахомській фермі, господарі якої подалися на пошуки кращої долі у західні штати.

Порожніше було хіба що на моєму рахунку Великого Американського Романіста в банку, що містився у старовинному, схожому на римський храм, будинку на самісінькому березі моря і якого мало змити в небуття одним із найближчих економічних відпливів. Щоранку касири чекали біля берега у веслових човнах, тоді як управитель заливав очі в сусідньому барі. Та я бував у банку рідко. Із тих мізерних гонорарів, що вряди-годи перепадали мені від якогось дешевого детективного журнальчика, покласти щось у банк не випадало. Отож…

Я надпив горілки, і мене аж пересмикнуло від огиди.

— Боже, — мовив бармен. — Ви наче вперше у житті заглянули до чарки!

— Так воно і є.

— Вигляд у вас доволі кепський.

— Я й почуваюся кепсько. Вам ніколи не здаєть­­ся, ніби має статися щось жахливе, але ви не знаєте, що саме?

— Це називається: у страху великі очі.

Я відпив ще трохи горілки й здригнувся.

— Ні, ні. Я маю на думці щось справді жахливе, коли воно підступає до тебе ззаду…

Бармен позирнув через моє плече, так ніби побачив там привид того чоловіка з трамвая.

— Ви не привели його за собою?

— Ні.

— Тоді нічого такого тут немає.

— Але ж, — заперечив я, — він озивався до мене… той дух зла.

— Дух?

— Я не бачив його обличчя. О боже, я почуваюся ще гірше! На добраніч.

— Пити треба менше!

Та я уже був за дверима й пильно видивлявся на всі боки, чи не чатує хтось на мене. Якою дорогою піти, щоб не опинитись у темряві? Нарешті я зважився.

Й, усвідомлюючи, що зробив хибний вибір, швидко подався понад темним каналом туди, де були потоп­лені циркові фургони.

Як ті лев’ячі клітки потрапили на дно каналу, ніхто не знав. Ніхто, мабуть, уже не пам’ятав і того, як з’яви­­лися самі канали посеред старого містечка, що помалу оберталося на порох, який шурхотів ночами під дверима будинків разом із піском і потертю висх­лих водоростей та тютюну із недокурків сигарет, розкиданих на всьому березі, починаючи з 1910 року.

Так чи інак, а канали ті були, і в кінці одного з них, у темно-зеленій воді, затягнутій масною плівкою наф­­ти, лежали старезні циркові фургони з клітками, на яких уже майже облупилась біла емалева й золотиста фарба, а товсті ґрати роз’їдала іржа.

Певно, багато років тому, на початку двадцятих, ті клітки на колесах тріумфально, наче літня гроза, гуркотіли вулицями, і в них неспокійно кидалися леви, роззявляючи пащі, з яких вихоплювався гарячий м’ясний дух. Запряги білих коней тягли всю цю пишноту через Венецію та навколишні луги ще задовго до того, як МҐМ1 звела свої фальшиві фронтони й започаткувала новий різновид цирку, що вічно житиме на кінострічці.

І ось тепер рештки тих давніх кавалькад знайшли собі спочинок тут, на дні каналу. Декотрі фургони з клітками стояли у глибокій темній воді рівно, на колесах, інші завалились на бік і показувалися з-під води лише зрідка на світанку, під час відпливу, а опівночі приплив ховав їх від очей, і тоді між ґратами снувала риба. Удень туди приходили хлопчаки й витанцьовували на тих чималих покинутих островах із заліза та дерева, а іноді й залазили в клітки, шарпали за ґрати й грізно рикали.

Але тепер, глибокої ночі, коли останній трамвай помчав понад безлюдним піщаним узбережжям до свого місця призначення на півночі, чорна вода каналу хлюпотіла й усмоктувала клітки, як ото старі баби всмоктують свої беззубі щелепи.

Я простував бігцем, нахиливши голову проти дощу, аж поки він раптом не ущух. Із темряви визирнув місяць, наче величезне око, що мало стежити за мною. Тепер я ступав по дзеркалах, з яких на мене дивився той-таки місяць і хмари. Я ступав наче по небу, й отоді… отоді щось і сталося.

Звідкись іззаду раптом наринула висока припливна хвиля й безгучно покотилася між темними берегами каналу. Мабуть, десь розмило піщану перепону, і в канал линула солона морська вода. І ось вона вже сягнула сюди. У ту мить, коли я ді­йшов до середини пішохідного містка, приплив мало не затопив його.

Вода із сичанням вирувала навколо старих лев’ячих кліток.

Я наддав ходи. Тоді вхопився рукою за поруччя міст­­ка і став.

В одній із кліток за ґратами, просто піді мною, невиразно відсвічувало щось біле.

Із клітки махала чиясь рука.

Мабуть, якийсь старий приборкувач левів колись заснув і, оце щойно прокинувшись, не міг збагнути, де він.

Ось уже його рука мляво випросталась у клітці. Приборкувач остаточно прочнувся від сну.

Вода у каналі впала, а тоді знову піднялася.

І примару притисло до ґрат.

Перехилившись через поруччя, я дививсь і не міг повірити власним очам.

Але тепер та невиразна світла пляма прибрала обрисів. Уже не тільки долоня чи рука, а й усе тіло ворушилось і незграбно жестикулювало, мов величезна лялька-маріонетка, що попалася в залізну пастку.

Бліде обличчя з невидющими очима, в яких відбивалося тільки місячне світло й більш нічого, лисніло у воді, наче срібна маска.

Раптом припливна хвиля гойднулась і впала. Тіло зникло з очей.

Десь у мене в голові величезний трамвай виписав коло по іржавих рейках, завищав гальмом, сипонув іскрами й зі скреготом зупинився; і за кожним ривком, за кожним поштовхом, за кожним посмиком якийсь невидимий чоловік випалював оті слова: «Смерть!.. діло!.. самотнє!..».

Ні, не може бути!

Приплив знов шугнув угору, мов на спіритичному сеансі, що запам’ятався мені з якоїсь іншої ночі.

І та примара знову зринула до ґрат клітки.

То був мертвий чоловік, і він хотів вибратись назовні.

Хтось страхітливо закричав.

Аж коли засвітилося з десяток вікон у будиночках над темним каналом, я збагнув, що то кричав я сам.

— Ану, відступіть, відступіть!

Над’їжджали інші машини, інші полісмени, спалахувало світло у вікнах інших осель, і з дверей виходили у халатах інші люди, ще не отямившись від сну, й приставали до мене, а я не міг прийти до тями від чогось куди гіршого, ніж сон. Ми розгуб­лено товпилися на містку, наче гурт жалюгідних клоунів, і дивилися вниз, на наш потоплений цирк.

Я стояв, тремтів, дивився на жаску клітку й думав: ну чому я не озирнувся тоді в трамваї? Чому не подививсь на того чоловіка, що напевне уже знав про оцього мерця в цирковому фургоні?

О боже, промайнуло у мене в голові, а що, як той чоловік сам і запхав цього бідолаху в клітку?

Докази? Їх немає. Усе, що я знаю, — це оті троє слів, почуті в останньому нічному трамваї. Усе, що я знаю, — це лопотіння дощових крапель по високих дротах, яке немовби повторювало ті слова. Усе, що я знаю, — це навальна й холодна припливна хвиля, яка, наче смерть, прокотилася каналом, залила клітки й відлинула ще холодніша, ніж була перед тим.

Зі старих будиночків вийшло ще кілька химерних клоунів.

— Ну ж бо, люди, вже третя година ночі. Розходьтеся!

Знову дощило, і полісмени, ще тільки приїхавши до каналу, поглянули на мене так, ніби хотіли сказати: «І чого б ото лізти не в своє діло? Або почекав би вже до ранку, а тоді подзвонив, не називаючи себе».

Один із полісменів уже стояв на краю каналу в чорних плавках, відразливо дивлячись на воду. Тіло його давно не бачило сонячного світла й було дуже біле. Він стояв і чекав, поки припливна хвиля знову сколихне мерця й підніме у клітці. І ось за ґратами показалося примарне обличчя. Воно було таке далеке й відчужене, що аж туга брала. У грудях мені болісно стислося. Я мимоволі відступив назад, бо відчув, як до горла підкочується тугий тремтливий клубок.

Нарешті біле полісменове тіло розітнуло воду. Він пірнув.

Я вже було подумав, що він теж потонув. Дощ поливав масну поверхню каналу.

Потім полісмен виринув, уже в клітці, і, наблизивши обличчя до ґрат, хапнув ротом повітря.

Я вжахнувся, бо мені здалось, ніби то виплив мрець, востаннє намагаючись удихнути в себе ковток життя.

Та за хвилю я побачив, як живий плавець вибирається з дальшого кінця клітки, тягнучи за собою довгу примарну річ, схожу на жалобну гірлянду зі збляклих водоростей.

Хтось голосив за померлим. Милий боже, майнула в мене думка, та невже це я?!

Тим часом тіло вже витягли на берег каналу, і полісмен-плавець витирався рушником. На патрульних машинах зблискували мигавки. Три полісмени, нахилившись над тілом, присвічували на нього ліхтариками й стиха перемовлялися.

— Я б сказав, усього кілька годин тому…

— Де слідчий?

— Він вимкнув удома телефон. Том поїхав по нього.

— Чи є гаманець… якесь посвідчення?

— Анічогісінько. Мабуть, приїжджий.

— Ні, не приїжджий, — озвався я і замовк.

— Ви його знаєте?

— Ні.

— То чого ж…

— Чого я так побиваюся? Та того… Він же мертвий, навіки. О боже! І це я його знайшов…

У моїй пам’яті нараз зринув спогад.

Кілька років тому, йдучи вулицею ясного літнього дня, я повернув за ріг і раптом побачив чоловіка, на якого щойно наїхала машина. Водій саме вискочив з кабіни й нахилився над тілом. Я ступив був уперед, тоді зупинився.

На тротуарі біля мого черевика лежало щось рожеве.

Мені пригадалися заспиртовані наочні посібники зі шкільної лабораторії, і я збагнув, щó воно таке. То був шматочок людського мозку.

Якась незнайома жінка зупинилася поруч і довго дивилась на розпростерте під машиною тіло. А тоді раптом зробила таке, чого, певне, й сама від себе не чекала. Вона підійшла і повільно вклякла біля трупа. Потім, лагідно доторкнувшись до нього, злегенька поплескала по плечі, немовби хотіла сказати: «Ну, ну, нічого страшного, ну ж бо…»

— Його… вбили? — почув я власний голос.

Полісмен обернувся до мене.

— Чому ви так подумали?

— А як би ж він… як би він потрапив у ту клітку… під водою… коли б хтось не… запхав його туди?

Знову спалахнув промінь ліхтарика й торкнувся мого обличчя, немов рука лікаря, що шукає симптомів хвороби.

— Це ви подзвонили до поліції?

— Ні, — моїм тілом перебіг дрож. — Я тільки стра­шенно закричав і збудив людей, що мешкають поблизу.

— Гей, — пошепки мовив хтось.

Детектив у цивільному, невеличкий на зріст, лисуватий, стоячи навколішки біля тіла потопельника, вивертав кишені його піджака. Із них випадала збита у жмутки й кавалочки біла маса, схожа на мокрі пластівці снігу чи на пап’є-маше.

— Що воно в біса таке? — спитав хтось.

«Я знаю», — подумав я, але нічого не сказав.

Руки мої тремтіли. Я нахилився поряд із детективом і почав підбирати з землі ті мокрі паперові жмутки. А детектив уже вивертав інші кишені, де була така сама маса. Я затиснув у руці те, що підібрав, і, випростуючись, засунув собі до кишені. І в цю мить детектив звів на мене очі.

— Ви ж геть змокли, — сказав він. — Назвіть своє прізвище та адресу отому полісменові й ідіть додому. Обсушіться.

Знову дощило, і мене кидало в дрож. Я повернувся, продиктував полісменові своє ім’я та адресу й швидко подався до своєї оселі.

Та не пройшов і кварталу, як мене наздогнала машина й загальмувала поряд. Дверцята відчинилися, і невеличкий лисуватий детектив глипнув на мене.

— О боже, ну й вигляд у вас! — мовив він.

— Мені вже про це казали, з пів години тому.

— Сідайте у машину.

— Та мені ще тільки квартал…

— Сідайте!

Весь тремтячи, я заліз у машину, і детектив довіз мене до мого вбогого, схожого на коробку від крекерів помешкання, яке я наймав за тридцять доларів на місяць. Вилазячи з машини, я мало не впав — так мене трусило.

— Крамлі, — відрекомендувався детектив. — Елмо Крамлі. Подзвоніть мені, коли здогадаєтесь, що то за паперова каша, яку ви сховали до кишені.

Я винувато здригнувся. Рука моя потяглася до тієї кишені, і я кивнув головою.

— Неодмінно.

— І нема чого так побиватися й розкисати, — сказав Крамлі. — Він же був ніхто… — і вмовк, засоромившись власних слів, а тоді нахилив голову, щоб увімкнути швидкість.

— А мені чомусь здається, що він хтось, — мовив я. — Коли пригадаю, хто, я вам подзвоню.

Я стояв, мов закляклий. Мене страшило, чи не станеться ще чогось жахливішого. Коли я відімкну свої двері, чи не затоплять і мене чорні води каналу?

— Біжіть! — й Елмо Крамлі захряснув дверцята машини.

І ось уже тільки два червоні вогники видно крізь зливу, що вперіщила з новою силою, аж я мусив приплющити повіки.

Я поглянув через вулицю, туди, де біля бензозаправної колонки стояла телефонна будка, з якої я вів ділові переговори з редакторами, хоч самі вони ніколи мені не дзвонили. Потім пошукав у кишенях дрібняків. Ось зараз подзвоню до Мехіко, розбуджу Пеґ, замовлю розмову за її кошт і розповім і про клітку, й про того бідолаху, і… боже ти мій, і налякаю її отак до смерті!..

Послухайся детектива, подумав я.

Біжи!

Мене вже так тіпало, що я ледве втрапив ключем у замкову шпарину.

Дощ сипонув мені вслід, аж за поріг.

За порогом на мене чекала порожня кімната шість на шість метрів, із пролежаною канапою, книжковою шафою з майже вільними полицями, де стояло лише чотирнадцять книжок, м’яким кріслом, купленим на дешевому розпродажу, нефарбованим сосновим письмовим столом та величезною, як піаніно, давно не мащеною друкарською машинкою «Ундервуд-стандарт» зразка 1934 року, що стукотіла, наче дерев’яні черевики об голу підлогу.

У машинці вичікувально стримів аркуш паперу. У дерев’яній скриньці збоку зберігався мій літературний доробок, увесь в одному стосику. Там були примірники «Десятицентового детективу», «Детективних історій» та «Чорної маски» — кожен із тих журнальчиків платив по тридцять-сорок доларів за оповідання. З другого боку стояла ще одна скринька, призначена для рукописів. У ній біліла одна-однісінька сторінка книжки, що її я ніяк не міг розпочати.

РОМАН БЕЗ НАЗВИ.

А нижче — моє ім’я та прізвище. І дата: 1 липня 1949 р.

Цебто три місяці тому.

Я здригнувся, зняв із себе мокрий одяг, витерся рушником, загорнувсь у халат і, повернувшись до столу, знову втупив у нього очі.

Тоді доторкнувся до машинки, розмірковуючи, ким вона мені доводиться: втраченим другом чи зрадливою коханкою.

Ще кілька тижнів тому вона видавала звуки, що нагадували мені голос музи. А тепер я все частіше сидів перед цією бісовою машинерією так, наче мені відтяли пальці. Три чи чотири рази на день я сідав до столу й мучився творчими потугами. І нічого не виходило. А коли й виходило, то незмінно летіло на підлогу, зібгане у жмутки, які я щовечора вимітав геть. Я немовби брів через оту безкраю аризонську пустелю, відому під назвою Сухі Піски.

Великою мірою це спричинялося тим, що Пеґ була так далеко, аж у тих мексиканських підземних печерах із муміями, і я почувався самотнім, і що у Венеції ось уже три місяці не прозирало сонце — весь час стояв туман, потім починалася мжичка, потім дощ, а потім знову мжичка й туман. Щовечора, лягаючи спати, я вгортавсь у холодне бавовняне укривало, а на світанку розгортався, неначе весь обліплений пліснявою. І щоранку подушка моя була волога від сліз, але я вже не міг пригадати, що ж таке сумне мені снилося.

Я визирнув у вікно на свій «приватний» телефон, до якого прислухався день у день, від ранку до вечора, марно чекаючи дзвінка з пропозицією одержати зав­даток на мій геніальний роман, якщо я закінчу його до кінця року.

А тоді я побачив, як мої пальці незграбно потяглися до клавішів машинки.

І подумав, що вони схожі на пальці того потопельника у клітці, що колихались, як морські анемони, або ж на невидимі пальці чоловіка позад мене у нічному трамваї.

І той, і другий ворушили руками.

Повільно, дуже повільно я сів до столу.

В грудях у мене гупало, неначе хтось бився у ґрати покинутої клітки.

Я відчув на потилиці чийсь віддих…

Мені потрібно було прогнати їх обох від себе геть. Потрібно було якось угамувати їх, щоб я зміг заснути.

Із мого горла вихопився хрипкий звук, так ніби я ось-ось мав виблювати. Але я стримав напад нудоти.

Натомість пальці мої почали друкувати, забиваючи слова РОМАН БЕЗ НАЗВИ, поки їх не стало видно.

Потім я перевів рядок і трохи нижче від забитих слів почали з’являтись інші:

СМЕРТЬ, далі тире, тоді ДІЛО і, нарешті, САМОТНЄ.

Від захвату я скорчив дику гримасу, голосно хекнув і цілу годину друкував не спиняючись, аж поки не зник за суцільною запоною грозового дощу той нічний трамвай і чорна морська вода не затопила лев’ячої клітки й навальною хвилею не винесла потопельника на волю…

Усе те спустилося по моїх плечах, руках, долонях і вилилося з холодних пальців на папір.

І тоді на мене нахлинула темрява.

Я зрадів їй і засміявся.

І впав на ліжко.

Серед ночі я розічхався і все чхав та чхав, безпорадно лежачи без сну й зуживши цілу пачку паперових носовичків, і мені здавалося, що я вже ніколи не зігріюсь і не оклигаю.

Тієї ночі туман погустішав, і десь ген у затоці все гучала й гучала загублена у темряві застережна сирена. Той звук скидався на крик якогось величезного, давно вимерлого морського чудиська, що із жалобним плачем, на який ніхто не зважав і не озивався, віддалялося від берега, шукаючи своєї домовини.

Тієї ночі у вікно кімнати завівав вітер і ворушив на столі друковані сторінки мого роману. Я наслухав, як легенько шурхотить папір, немов вода у каналі або чийсь віддих у мене на потилиці, і зрештою заснув.

Прокинувся я пізно, від сонячного сяйва. Чхаючи, підійшов до дверей, розчинив їх навстіж і ступив у потік світла, такого яскравого, що мені враз захотілося жити вічно, і водночас мене пойняв сором за те, що я, мов той капітан Агав2, у першу мить ладен був відвернутися від сонця. Я швидко вбрався. Речі, які були на мені минулої ночі, ще не просохли. Я одягнув тенісні шорти та легку куртку, тоді вивернув кишені ще вогкого піджака, шукаючи жмуток розмоклої паперової маси, що випав із кишені мерця всього кілька годин тому.

Торкнувшись нігтем того жмутка, я зітхнув. Я знав, що воно таке. Але ще не був готовий дати відповідь.

Бігун з мене ніякий. Одначе я пустився бігти…

Геть від каналу, від клітки, від голосу, що промовляв у трамваї лиховісні слова, геть від своєї кімнати й від надрукованих уночі сторінок, на яких я почав викладати всю цю історію, — їх належало перечитати, але я поки що не хотів цього робити. Я просто біг собі берегом на південь.

До країни Загублений Світ.

Потім на хвильку став подивитись, як розбрелися на випасі під полудневим сонцем химерні механічні чудиська.

Нафтові свердловини. Нафтові помпи.

Ті гігантські птеродактилі, як я часто розповідав друзям, поналітали сюди з повітря на самому початку століття і, спускаючись на землю о пізній нічній порі, споруджували собі гнізда. І люди, що жили на узбережжі, прокидались, налякані гримким стугоном величезних ненажерливих помп. Люди підхоплювались у ліжках о третій годині ночі, розбуджені скрипом, скреготом, шерехом схожих на кістяки потвор, двигтінням їхніх припнутих до землі безперих крил, що здіймались і опадали, мов тяжкі зітхання доісторичних пращурів. Їхній дух, як сам час, плинув узбережжям, беручи початок у глибокій давнині, давнішній від доби печерної людини, — то був дух зогнилих у землі незапам’ятних нетрів, що за багато віків перетворилися на нафту.

Я біг крізь цей ліс бронтозаврів, що топталися в густій чорній рідині, провалюючись у в’язке, як смола, місиво. Їхній предковічний лемент відлунював від берега, звідки хвилі океанського прибою відкидали його назад.

Я біг повз невеликі білі будиночки, що їх спорудили згодом серед тих чудиськ і прокопали там канали, у яких мала відбиватись ясна небесна блакить 1910 року, коли на чистій хвилі плавали білі гондоли, а пішохідні містки, винизані лампочками-світляками, обіцяли втішні прогулянки, що й почалися свого часу, як оголошені наперед гастролі заїжджої балетної трупи, а потім припинились, щоб так і не відновитися по війні. Тільки оті чорні чудиська й далі всмоктувались у пісок, тоді як білі гондоли поринули на дно, а з ними назавжди згинув і сміх останніх веселощів.

Звісно, дехто з людей і досі жив на узбережжі, сховавшись у своїх хатинах або ж замкнувшись у поодиноких середземноморських віллах, розкиданих то там, то сям із якоїсь архітектурної іронії.

Отак я біг, біг — і нараз став як укопаний. І вже ладен був повернути назад, додому, взяти жмуток розкислих папірців, а тоді податися на пошуки слідів та імені їхнього загиблого власника.

Та, як на те, край піщаного пляжу переді мною стояв один з отих середземноморських палаццо, осяйно-білий, наче місяць уповні.

— Констанс Реттіґен… — прошепотів я. — Може, вийдеш до мене й зіграєш?

Власне, то було щось на зразок арабсько-мавританської фортеці, яка стояла лицем до моря й ніби спокушала припливи сягнути її і змити з берега. Угорі споруду прикрашали вежі та мінарети, а внизу, понад самим піском, вона була укріплена обличкованими синьо-білою плиткою укосами досить сумнівної надійності, бо всього за три десятки кроків звідти шанобливо вклонялися й відкочувались назад невгамовні хвилі, над ними, визираючи випадкову здобич, кружляли галасливі чайки, і там-таки стояв тепер і я.

— Констанс Реттіґен!

Ніхто не з’являвся.

Самотній і неповторний на цьому довгому, наче ящірка, гримкому березі, палац вірно охороняв непов­торну королеву кіно.

У віконці однієї з веж і вночі, і вдень світилося. Я ніколи не бачив, щоб там не було світла. Чи вона й тепер там?

Так!

У віконці швидко майнула легка тінь, так ніби хтось підійшов, позирнув униз на мене й одразу пурхнув геть, мов нічний метелик.

Я стояв і пригадував.

У двадцяті роки вона стрімко злетіла вгору, але досить скоро так само стрімко канула в глибочінь фільмосховищ. Її режисер, як писали тоді в газетах, застукав Констанс у ліжку зі студійним перукарем і полоснув ножем по сухожилках на її ногах, так що вона втратила ту граційну ходу, якою він так захоп­лювався. А сам кинувся в море й поплив світ за очі. Відтоді Констанс Реттіґен більше ніхто не бачив. Ніхто не знав навіть, чи вона взагалі може ходити.

— О боже! — почув я власний шепіт.

Я здогадувався, що пізніми вечорами вона таки зважується з’являтись у моєму світі й водить знайомство з людьми, з якими знайомий і я. І напевне були випадки, коли ми мало не зустрічались особисто.

Ну йди, під’юджував я себе подумки, йди і постукай отим бронзовим молотком у вигляді лева в її чільні двері, що виходять до моря.

Ні. Я похитав головою. Боявся, що відповіддю мені буде тільки примарне чорно-біле зображення на кіноплівці.

Та, по суті, ти й не хочеш зустрітися зі своєю неповторною любов’ю — тобі досить мріяти, що колись уночі вона вийде зі свого палацу й рушить берегом, не залишаючи на піску слідів, які замітав би за нею вітер, рушить просто до твоєї оселі, а тоді тихенько постукає в шибку, ввійде і розгорне на білій стіні кімнати довгі кінострічки, що зберегли її примарне сяйво.

«Люба Констанс Реттіґен, — подумки благав я, — ну вийди до мене! Скоч у свій великий білий “дюзенберґ”, що сяє і виблискує на піску, запусти мотор, помахай рукою і відвези мене далеко на південь, до затоки Коронадо, на залитий сонцем берег!..»

Та ніхто не запускав мотора, ніхто не махав рукою, ніхто не віз мене на південь, до сонця, геть від тієї туманної сирени, що поховала себе десь у морі.

Отож я позадкував і з подивом відчув, що мої тенісні туфлі захлюпнуло морською водою; а тоді рушив туди, звідки прийшов: до залитих дощем кліток у каналі, — і то я, найвидатніший у світі письменник, хоч цього ніхто, крім мене, не знав.

Коли я ввійшов у єдине місце, куди, як сам напевне знав, неодмінно мав прийти, у кишені моєї куртки була ота мокра паперова січка, схожа на злипле конфеті.

У цьому місці збиралися місцеві діди.

То був маленький тьмяний павільйон на кінцевій трамвайній станції, де продавалися цукерки, сигарети, журнали та квитки на великі червоні трамваї, що ганяли між Лос-Анджелесом і морем.

Цей павільйончик, у якому завжди стояв міцний дух тютюнової сушильні, тримали два геть прокурені брати, що постійно бідкалися й бурчали один на одного, наче двійко старих дівок. Саме там, на довгій лаві під вільною стіною, день у день від ранку до ночі й стовбичили рядком, мов кури на сідалі, кілька дідів, глухих до будь-чиєї думки і сонних, як глядачі на нудному тенісному матчі, аж поки мова не заходила про їхній вік: тоді вони наввипередки брехали, додаючи собі літ. Один казав, що йому вісімдесят два. Другий хвалився, ніби йому вже перейшло за дев’яносто. Третій приписував собі дев’яносто чотири. Числа були щораз інші, бо кожен забував, що казав тиждень чи місяць тому.

За дверима павільйончика час від часу гуркотіли важкі вагони, і якби добре прислухатись, то можна було б почути, як від навколишнього двиг­тіння зі старечих кісток обсипалась іржа, як воно зрушувало кров у застиглих жилах і на мить про­яснювало тьмяні очі; а потім старі знову поринали у свою передсмертну сонноту і довгими годинами не озивалися й словом, намагаючись пригадати, про що була розмова, яку вони розпочинали опівдні, а закінчити могли десь над північ, коли брати-підприємці з бурчанням зачиняли крамничку й похмуро вирушали додому, до своїх парубоцьких ліжок.

Де мешкали ті старі, ніхто не знав. Щовечора, після того, як сварливі брати зникали у темряві, діди й собі розкочувалися хто куди, неначе клубки перекотиполя, гнані солоним вітром.

Я ступив у одвічну сутінь павільйону й став, утупивши погляд у лаву, на якій від початку світу сиділи діди.

Мені одразу впало в око вільне між ними місце. Там, де звичайно сиділо четверо, тепер було тільки троє, а з виразу їхніх облич я здогадався: щось негаразд.

Я поглянув на підлогу біля їхніх ніг, усипану не лише попелом із сигар, а й легкою порошею з вибитих компостером химерних клаптиків паперу — таким собі конфеті із трамвайних квитків у формі різних літер: Р, X, М…

Я вийняв руку з кишені й порівняв свою вже майже висхлу паперову січку з порошею на підлозі. Потім нахиливсь, підняв жменьку тих папірців, подивився на них, а тоді випустив з руки, і в повітрі замигтіли всі літери алфавіту.

Я перевів погляд на порожнє місце на лаві.

— А де той літній джентль… — та й затнувся.

Бо старі витріщились на мене так, наче я порушив їхню мовчанку пострілом із гармати. До того ж їхні погляди говорили, що я не був належно вдягнений для похорону.

Нарешті один, найстаріший, запаливши люльку й пахкаючи димом, пробурмотів:

— Ще прийде. Він завше приходить.

Проте інші двоє збуджено ворухнулись, й обличчя їхні спохмурніли.

— А де він мешкає? — наважився спитати я.

Найстаріший дід перестав пахкати люлькою.

— Кому це треба?

— Мені, — відказав я. — Ви ж мене знаєте. Я вже багато років тут живу.

Старі занепокоєно перезирнулись.

— Справа дуже нагальна, — додав я.

Старі ворухнулись востаннє.

— Де канарки, — пробурмотів найстаріший.

— Де, де?

— Де жінка з канарками, — його люлька вже згасла. Він знову запалив її і стривожено поглянув на мене. — Але не турбуйте його. Із ним усе гаразд. Він не захворів. Він прийде.

Старий надто палко запевняв мене, і двоє інших нишком засовались на лаві.

— Як його звуть? — запитав я.

Це була моя помилка. Не знати, як його звуть! О боже, та це ж відомо кожному! І старі обпекли мене гнівним поглядом.

Я почервонів і позадкував до дверей.

— Жінка з канарками, — мовив я сам до себе, а тоді вискочив за двері, і мене мало не збив трамвай, що промчав за кілька кроків від павільйону.

— Придурок! — гукнув мені вагоновод, вистромившись із вікна й махаючи кулаком.

— Жінка з канарками! — безглуздо крикнув я у відповідь і теж махнув кулаком, даючи зрозуміти, що живий.

А тоді почалапав шукати ту жінку.

Я знав, де вона мешкає, з оголошення на вікні.

Канарки на продаж.

У Венеції тоді було, та й тепер є, безліч занепалих куточків, де люди виставляють на продаж останні вживані речі, відриваючи їх від душі й сподіваючись, що на них не знайдеться покупця.

Навряд чи є такий старий будинок із давно не праними завісками, де на вікні не біліло б оголошення:

Автомобіль «неш» зразка 1927 року. Ціна помірна. З подвір’я.

Або:

Бронзове ліжко, що мало було в ужитку. Недорого. Нагорі.

Ідеш далі та й думаєш собі: а який бік того ліжка був в ужитку і скільки років ним уже ніхто не користується — двадцять, тридцять?..

Або ще:

Скрипки, гітари, мандоліни.

Й у вікні — старезні інструменти, тільки замість струн на них — павутиння, а в глибині кімнати видно старого чоловіка, що зігнувся над столярним верстатом і випилює якісь дощечки, незмінно стоячи спиною до вікна й не даючи перепочинку рукам, — він один із тих, хто залишився тут ще відтоді, як білі гондоли знайшли свій останній причал на задвірках і почали правити за квітники.

Скільки минуло часу, відколи він востаннє продав скрипку чи гітару?

Постукай у двері або у вікно. Старий і далі випилюватиме й шліфуватиме шкуркою свої дощечки, тільки плечі його затрусяться. Може, він сміється з того, що ти стукаєш, а він удає, ніби не чує?

Поминаєш вікно з останнім оголошенням:

Кімната з гарним краєвидом.

Кімната дивиться вікном на море. Але до неї вже років десять ніхто не заглядав. А може, й того моря вже немає…

Я востаннє повернув за ріг і натрапив на те, що шукав.

Папірець висів у поруділому від сонця вікні, і кволі, геть збляклі літери, виведені колись олівцем, були ледве видимі, як ото лимонний сік, що роз’їв сам себе й знебарвився ще десь — боже ти мій! — років п’ятдесят тому.

Канарки на продаж.

Атож, пів століття тому хтось лизнув кінчик олів­­ця, написав на аркушику ці слова й виставив його вицвітати, прикріпивши до шиби смужками мушиної липучки, а сам подався пити чай у кімнати нагорі, де порох укривав суцільним масним шаром поруччя балюстради і так обволік лампочки, що вони ледь жевріли, де подушки стали наче повстяні, а в порожніх шафах із кілочків звисали темні тіні.

Канарки на продаж.

Я не постукав у двері. Колись давно я вже був постукав у них — просто так, з легковажної цікавості, — і, почуваючись дурнем, пішов ні з чим.

Я повернув старовинну кулясту ручку. Двері легко подалися досередини. На нижньому поверсі панувала пустка. У жодній кімнаті не було ніяких меблів. Я гукнув нагору, у просякнуте порохом сонячне світло:

— Є хтось удома?

І мені причувся шепіт звідкись із горища:

— …нікого.

На підвіконні лежали здохлі мухи. На сітці, якою була затягнута зовнішня рама, виднілися рештки крилець нічних метеликів, що загинули влітку 1929 року.

Десь високо нагорі, де була замкнена у вежі казкова принцеса, наче пір’їнка впала:

— Хто там?

А між темних кроков ледь чутно писнула миша:

— Заходьте…

Я штовхнув внутрішні двері, розчиняючи їх шир­­ше. Вони гучно, зі скреготом зарипіли. Мабуть, їх навмисне не змащували, аби непрохані гості, зачувши рипіння іржавих завіс, повертали назад.

Нагорі затріпотів крильцями об навіки згаслу лампочку нічний метелик:

— …сюди, нагору…

Я піднімався у полудневий присмерк, повз дзеркала, повернуті лицем до стіни. У них не відбилось, як я прийшов. Не відіб’ється, і як піду.

— Хто там?.. — прошепотіло.

Біля дверей проти сходів я нерішуче спинився. Можливо, сподівався побачити там, у кімнаті, величезну канарку, простерту на килимі пороху, вже нездатну співати, а тільки говорити пошепки.

Я ввійшов.

І почув уривисте зітхання.

Посеред порожньої кімнати стояло ліжко, а на ньому, склепивши очі й ледь чутно дихаючи, лежала стара жінка.

«Археоптерикс», — подумав я.

Справді. Отак і подумав.

Колись я бачив такі кістки в одному музеї — ламкі рептильні крила того вимерлого, зниклого з лиця землі птаха, чиї обриси відбилися на пісковику тонким різьбленням, що могло б належати якомусь давньо­єгипетському жерцеві.

Ліжко й те, що лежало на ньому, було немов намул посеред обмілілої річки. У її повільному потоці вгадувалась купа розшарпаних жалюгідних лахів і тендітний кістяк.

Вона лежала крижем, така заклякла й тиха, аж я не міг повірити, що то жива істота, а не доісторична окам’янілість, якої не торкнувся плин віків.

— Вам чого? — на невеличкому жовтуватому обличчі над укривалом розплющились очиці. Крихітні блискітки світла блимнули на мене.

— А де… канарки? — почув я свій голос. — Оте оголошення у вашому вікні… Де ж пташки?

— Ох! — зітхнула стара. — Милий боже…

Вона забула. Певно, вона вже багато років і вниз не спускалась. А я, мабуть, перший, хто піднявся сюди нагору за сотні днів.

— О-о, — прошепотіла вона, — це було так давно. Канарки… Атож, у мене водилися гарні пташки… У двадцятому році, — потім, так само пошепки: — У тридцятому… тридцять першому… — голос її завмер. Тут літа зупинялись.

Просто настав ще один ранок. Минав ще один день.

— І співали вони в мене, о, ще й як співали. Але ніхто не приходив купувати. Чому? Я так і не продала жодної.

Я озирнувся навколо. У кутку кімнати стояла порожня пташина клітка, ще дві виглядали із шафи.

— Ви вже пробачте, — прошепотіла стара. — Видно, я просто забула зняти з вікна те оголошення…

Я підійшов до кліток. Мій здогад виявився слушним.

Дно першої клітки було застелене клаптем «Лос-Анджелес Таймс» за грудень 1926 року.

ХІРОХІТО СХОДИТЬ НА ТРОН

Сьогодні пополудні новий двадцятип’ятилітній монарх…

Я перейшов до другої клітки й поглянув на дно. На мене враз наринули спогади шкільних літ з тодішніми страхами.

БОМБАРДУВАННЯ АДДИС-АБЕБИ

Муссоліні тріумфує. Хайле Селассіє заявляє протест…

Я заплющив очі й відвернувся від того пропащого року. То ось коли тут перестало шурхотіти пір’ячко й замовк пташиний спів! Я знову став біля ліжка та висхлого тіла на ньому. І раптом почув, що говорю:

— А ви слухали колись по радіо недільну ранкову передачу «Година канарок зі Скелястих гір»?..

— Там ще грав органчик і десятки канарок співали йому в лад!  — підхопила стара з таким захватом, що її тіло враз молодо стрепенулось, а голова підвелася. Очі її зблискували, наче скалки скла. — «Коли весна приходить в гори»!

— І «Красуню Сью», і «Голубі небеса», — докинув я.

— Ой, які ж то були чудові пташки, правда?

— Чудові, — мені тоді було дев’ять років, і я сушив собі голову над тим, як ті бісові птахи могли так злагоджено співати під музику. — Я колись сказав своїй мамі, що, мабуть, їм у клітки ставлять ноти.

— Ви, я бачу, чутливий хлопчик, — голова старої знесилено впала на подушку, і жінка заплющила очі. — Тепер так уже не роблять.

Та й ніколи не робили, подумав я.

— Але, — прошепотіла вона, — насправді ви ж прийшли не через канарок.

— Ні, — признався я. — Я щодо старого чоловіка, що наймає у вас кімнату…

— Він помер.

І перш ніж я встиг здобутися на слово, вона спокійно заговорила далі:

— Я від учорашнього ранку не чула, щоб він порався внизу на кухні. І ввечері було тихо, от я й здогадалася. А коли ви відчинили надвірні двері, я вже знала, що то хтось несе мені погану звістку.

— Пробачте.