451 за Фаренгейтом: повість ebook

Бредбері Р.

451° за Фаренгейтом : повість / Р. Бредбері ; пер. з англ. Є. Крижевича. — Тернопіль : Видавництво – Бог­дан, 2024. — 208 с. — (Серія «Горизонти фантастики»).

ІSBN 978-966-10-1009-2

Copyright © 1953 by Ray Bradbury

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2024

Серію «Горизонти фантастики» засновано 2011 року

Ray Bradbury. Fahrenheit 451°

Copyright © 1953 by Ray Bradbury

Друкується з дозволу правовласника

The Ray Bradbury Literary Works LLC,

c/o Don Congdon Associates, Inc.

Переклад з англійської Євгена Крижевича

Що трапилося з нашим світом? Чому пожежники спалюють будинки, а не гасять пожежі? Чому люди не читають книг, не ходять пішки і майже не розмовляють одне з одним? Який вигляд матиме наша Земля та якими будуть люди, якщо заборонити їм читати книги? Зі сторінок одного з найкращих творів Рея Бредбері ви дізнаєтеся, чи зуміють люди майбутнього зберігати книги для наступних поколінь, хто повстане проти панівної системи і як зустріч із дівчиною Кларіс змінить життя пожежника Ґая Монтеґа…

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворенав будь-якому вигляді без дозволу видавництва.

Донові Конґдону із вдячністю

451° за Фаренгейтом – тем­пература, при якій загоряється папір.Якщо тобі дадуть лінійований па­пір, пиши впоперек.

Хуан Рамон Хіменес

Частина перша

ТАК ПРИЄМНО БУЛО...

Так приємно було дивитись, як вогонь поглинає речі, як вони чорніють і змінюються. В кулаках – мідний на­конечник брандспой­та; величезний пітон випльовує отруйний гас; кров бухкає у скронях, а руки, що пере­творюють на попіл подерті сторінки історії, здаються руками дивовижного музи́ки, який диригує симфонію полум’я й горіння. Символічний шолом з цифрою «451» низько насунений на чоло; очі палають жовтогарячим вогнем від думки, що буде далі. Він натискає на запаль­ник – і будинок ніби підстрибує в жадібному полум’ї, що забарвлює вечірнє небо в червоне, жовте й чорне. Він сягнисто ступає крізь рій вогненно-червоних світля­ків. Йому нестерпно хочеться, як колись, у дитинстві, встромити у вогонь паличку з льодяником саме тоді, коли книжки, змахуючи, наче голуби, крилами-сторінками, вмирають на ґанку й на лужку перед будинком, злітають іскристими вихорами, і чорний від кіптяви ві­тер відносить їх геть.

На обличчі Монтеґа застигла посмі­шка-гри­маса, яка з’являється на губах лю­дини, коли її раптом обпалить вогнем, і вона рвучко відсахнеться від його пекучого доторку.

Він знав, що, повернувшись у пожежне депо, він, ме­нестрель вогню, глянувши в дзеркало, дружньо під­моргне своєму обпаленому, перемащеному сажею обличчю. А згодом у темряві, вже засинаючи, він усе ще відчува­тиме на губах застиглу судомну посмішку.

Він старанно витер і повісив на цвях свій чорний лискучий шолом, дбайливо повісив поряд брезентову куртку, з насолодою помився під душем, потім, заклавши руки в кишені та насвистуючи, перетнув майданчик верхнього поверху пожежної станції й ковзнув у люк. В останню секунду, коли, здавалося, він розіб’ється, Монтеґ висмикнув руки з кишень і охопив мідну жердину, яка зі скрипом зупинилась, ледь його ноги торкнулися цементної підлоги першого поверху.

Він вийшов і нічною вулицею рушив до метро, де по підземному тунелю мчав безшумний пневматичний поїзд.

Поїзд невдовзі викинув його разом із сильним струменем теплого повітря на викладений жовтими кахлями ескалатор, що вів на поверхню в передмісті.

Насвистуючи, Монтеґ піднявся на ескалаторі в нічну тишу. Він простував до рогу, не думаючи ні про що, в будь-якому разі ні про що особливе. Але раптом сповільнив ходу, ніби звідкись налетів вітер і хтось покликав його на ім’я.

Ось уже кілька вечорів, ідучи при світлі зір до повороту, за яким тротуар вів до його дому, Монтеґ почувався так дивно. Йому здавалося, що за мить до того, коли йому треба було повернути, за рогом хтось стояв. Повітря було ніби заряджене якоюсь особливою тишею, наче там хтось, причаївшись, підстерігав його, а перед самим його приходом перетворювався на тінь і пропускав Монтеґа крізь себе. Може, він уло­влював якийсь слабкий запах, а може, шкірою рук і обличчя відчував ледь помітне підвищення температури там, де стояв той невидимець, зігріваючи повітря своїм теплом. Зрозуміти це було неможливо. Але щоразу, повернувши за ріг, він бачив лише білий безлюдний тротуар, що ніби вигинався. Лише одного вечора йому здалося, ніби щось швидко майнуло через лужок і щезло, перш ніж він устиг вглядітися чи вимовити бодай слово.

Та сьогодні він так стишив ходу, що майже зупинився. Подумки він був уже за рогом – і раптом до нього долинув ледь чутний шерех. Дихання? Чи рух повітря, викликаний присутністю когось, хто зачаївся й чекав?

Він повернув за ріг.

По тротуару, осяяному місячним світлом, вітер гнав осіннє листя, і здавалося, ніби дівчина, яка йшла назустріч, не ступає, а пливе в повітрі, бо її підганяє вітер і листя. Ледь нахиливши голову, вона дивилась, як її черевички чіпляють рухливе листя. На її тонкому, матово-білому обличчі застиг вираз лагідної, невситимої цікавості й ледь помітного подиву. Темні очі так пильно вдивлялись у світ, що навряд чи вона пропустила б на­віть найменший порух. Біла сукня на ній шелестіла. Монтеґові здавалося, ніби він чує, як рухаються її руки в такт ході, і навіть невловиме відлуння – світлий тре­пет її обличчя, коли, підвівши голову, вона побачила чоловіка, який стояв за кілька кроків посеред тротуару.

З дерев над ними з шурхотом падав сухий листяний дощ. Дівчина зупинилась і, здавалося, хотіла позадку­вати, але натомість глянула на Монтеґа темними, сяй­ливими, жвавими очима, так ніби він сказав їй щось надзвичайно приємне. Але він лише привітався. Помі­тивши, що дівчина зачудовано дивиться на саламандру на його рукаві й на диск із феніксом на грудях, він про­казав:

– Ви, певне, наша нова сусідка?

– А ви, мабуть... – вона відвела очі від емблем його професії, – пожежник? – Її голос завмер.

– Як дивно ви це сказали...

– Я... я здогадалася б навіть із заплющеними очима.

– Що, запах гасу? Моя дружина завжди на це скар­житься, – засміявся він. – Його ніколи не можна цілком позбутися.

– Атож, не можна, – мовила вона з якимось острахом.

Монтеґові здалося, ніби вона кружляє на­вколо нього, обертає його на всі боки, легенько стрясає, вивертає кишені, хоч вона й не зрушила з місця.

– Гас, – проказав він, уриваючи задовгу мовчанку, – мені пахне, як парфуми.

– Справді?

– Атож. Чом би й ні?

Дівчина трохи подумала.

– Не знаю, – сказала вона, тоді озирнулась на тро­туар, що вів до їхніх будинків. – Можна, я піду з вами? Мене звуть Кларіс Маклелен.

– Кларіс. А я – Ґай Монтеґ. Ходімо. А чо­му ви так пізно блукаєте отут? Скільки вам років?

Теплої, але свіжої ночі вони йшли срібним від місяч­ного сяйва тротуаром, і Монтеґові здавалося, ніби в по­вітрі повівало тонким ароматом абрикосів і полуниць; він озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі року.

Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному світлі її обличчя сяяло, мов сніг. Монтеґ знав – вона зараз обмірковує, як краще відповісти на його запи­тання.

– Так-от, – промовила дівчина, – мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько запевняє, що це в такому віці неминуче. Коли питають, скільки тобі років, каже він, відповідай, що сімнадцять і що ти схибнута. Вночі добре гуляти, правда ж? Я люблю вдихати запах речей, ба­чити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.

Знову запала мовчанка; нарешті Кларіс замислено сказала:

– Знаєте, я вас анітрохи не боюсь.

– А чого мене боятися? – здивувався він.

– Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться пожежників. Але ж ви, зрештою, людина як людина...

У її очах, наче в двох блискучих краплинах прозорої води, він побачив своє відображення, темне й крихітне, але точне до дрібниць, видно навіть зморшки в кутиках вуст, ніби ці очі були двома чудесними шматочками лі­лового бурштину з вкрап­леним навіки його образом.

Її, тепер обернене до нього, обличчя здавалося тен­дітним, матово-білим кристалом, що світився зсередини м’яким, немеркнучим світлом. То було не різке елек­тричне світло, а дивно заспокійливий, чудовий, приємний пломінець свічки. Одного разу, коли він ще був малий, чогось погасла електрика. Тоді мати десь знайшла й засвітила останню свічку. То була мить перетворень: при цьому світлі простір зменшився, затишно оточив їх, і вони обоє, мати й син, сиділи, ніби самі перетворені, бажаючи одного – щоб електрики не було якомога довше...

Раптом Кларіс Маклелен сказала:

– Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте по­жежником?

– Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.

– А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите?

Він засміявся.

– Це протизаконно!

– Авжеж, авжеж...

– Це непогана робота. В понеділок палити книжки Едни Міллей, в середу – Вітмена, в п’ят­ницю – Фолкнера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати на­віть попіл. Отакий наш професійний девіз.

Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала:

– А чи правда, що колись пожежники гасили по­жежі, а не розпалювали їх?

– Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.

– Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а по­жежники існували для того, щоб гасити вогонь.

Він засміявся.

Дівчина швидко поглянула на нього.

– Чого ви смієтесь?

– Не знаю. – Він знову засміявся, та зненацька за­мовк. – А що?

– Ви смієтесь, хоч я не сказала нічого смішного і на все від­по­­­ві­ла одразу ж. А ви ніколи не замислювалися над тим, про що я за­пи­тувала?

– Ви таки справді трохи дивна, – промовив Монтеґ, глянувши на неї. – Ви наче зовсім не поважаєте спів­розмовника!

– Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люб­лю придивлятися до людей.

– Ну, а це вам ні про що не говорить? – він поплес­кав по цифрі «451» на рукаві своєї вугляно-чорної куртки.

– Говорить, – прошепотіла вона й при­швид­шила ходу. – Ви коли-небудь бачили ракетні автомобілі, що мчать ген там, по бульварах?

– Хочете змінити тему?

– Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх тільки на великій швид­­­кос­ті, – сказала дів­чина. – По­кажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава. Рожева пляма? Розарій! Білі плями – будинки, бру­натні – корови. Одного разу мій дядько спробував їхати по шосе повільно – сорок миль на годину. То його на два дні посадили до в’язниці. Смішно, правда ж? І водночас сумно.

– Ви надто багато думаєте, – мовив Ґай зні­я­ковіло.

– Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках роз­ваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуз­дих думок. Ви бачили за містом рекламні щити зав­довжки двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були завдовжки двадцять футів? Але тепер автомобілі мчать так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх не змогли би прочитати.

– Ні, я цього не знав! – Монтеґ коротко засміявся.

– А я знаю ще щось, чого ви, мабуть, не знаєте. Вранці на траві лежить роса.

Він намагався пригадати, чи чув колись про це, і рап­том розсердився.

– А коли подивитися туди, – вона кивнула на небо, – то можна побачити маленького чоловічка на місяці.

Але він не знати вже коли дивився на небо.

Далі вони йшли мовчки; вона замріялась, а він, від­чуваючи досаду й ніяковість, докірливо поглядав на неї.

Вони підійшли до її будинку – всі вікна в ньому світилися.

– Що тут таке? – Монтеґові не часто дово­дилося бачити стільки світла в житловому приміщенні.

– Нічого, просто мама, тато й дядько сидять разом і розмовляють. Зараз таке рідко зустрінеш, так само, як і пішохода. Не пригадую, чи я казала, що мого дядь­ка арештували ще раз – ішов пішки. Так, ми дуже дивні люди.

– Але про що ви розмовляєте?

Дівчина лише засміялась.

– На добраніч! – вона повернула до свого будинку. Тоді, ніби щось пригадавши, зупинилась, підійшла до нього й подивилася, здивовано й допитливо, йому в об­личчя: – Ви щасливий? – запитала.

– Що?! – вигукнув він.

Але дівчини вже не було поряд – вона бігла в місяч­ному світлі. Тихо причинилися вхідні двері її будинку.

– Щасливий? От дурниці!

Монтеґ перестав сміятися. Він засунув руку в спе­ціальний отвір у дверях свого будинку, й вони у відпо­відь на його доторк відчинились.

– Звісно, щасливий. А що вона собі думає? Що я нещасний? – запитував він у порожніх кімнат. Його погляд натрапив на вентиляційну решітку в передпокої. І він нараз пригадав, що там сховане. Зараз воно ніби дивилось на нього звідти. Він швидко відвів очі.

Яка дивна зустріч цього дивного вечора! Такого з ним ще не було, хіба що рік тому, коли він зустрівся в парку зі старим і вони розмовляли...

Монтеґ похитав головою і глянув на голу стіну. Від­разу ж на ній проступило обличчя дівчини, яким воно відбилося в пам’яті: прекрасне, навіть більше – приго­ломшливе. Це тонке обличчя нагадувало циферблат невеличкого годинника, ледь видимий у темній кімнаті, коли, прокинувшись серед ночі, хочеш дізнатись, котра година, і стрілки показують годину, хвилину й секунду, і цей світлий диск каже тобі, що ніч минає, дарма що стає темніше, і незабаром зійде сонце.

– У чому річ? – спитав Монтеґ у свого другого, під­свідомого «я», цього дивака, який часом верзе щось, не підкоряючись ні волі, ні звичці, ні розуму.

Він знову подивився на стіну. Як вона схожа на дзер­кало! Неймовірно – чи ж багатьох ти ще знаєш, хто б міг так відбивати твоє власне світло? Люди більш по­дібні до... – він якусь хвилю підшуковував порівняння і зна­йшов його у своїй роботі, – ...до смолоскипів, що па­лають, доки їх загасять. Хіба часто побачиш на облич­чях інших людей відбиток свого власного лиця, своїх найглибших, потаємних, трепетних думок?

Яка могутня сила перевтілення була в цій дівчині! Немов нетерпляча глядачка лялькової вистави, вона пе­редчувала найменше трем­тіння його вій, кожен порух руки чи пальця. Скільки вони йшли разом? Три хви­лини? П’ять? І водночас ніби дуже довго. Яким вели­чезним видавався її відбиток на стіні, яку тінь відки­дала її тендітна постать! Він відчував: коли в нього засвербить око, вона кліпне, а ледь напружаться в нього м’язи обличчя, вона позіхне раніше за нього.

І тепер він думав: «А й справді, вона ніби навмисне чекала мене там, на вулиці, о такій пізній порі...»

Монтеґ прочинив двері спальні й наче опинивсь у мар­муровому холодному склепі. Непроглядна темрява, нема й натяку на залитий срібним сяйвом зовнішній світ; вікна щільно завішені, а сама кімната схожа на могилу, куди не проникає жоден звук великого міста. Проте кім­ната не була порожня.

Він прислухався.

Ледь чутне переривисте комарине гудіння, дзижчан­ня електронної бджоли, що сховалась у своєму теплому й затишному гніздечку. Музика лунала досить виразно, можна було навіть розпізнати мелодію.

Він відчув, як усмішка ковзнула з його вуст, розтанула, спливла й відпала, наче віск фантастичної свічки, яка горіла надто довго і, догорівши, впала і згасла.

Пітьма. Він не був щасливий. Ні, він нещасний. Він сказав це сам собі. Визнав як факт. Він носив своє щастя, мов маску, а дівчина зірвала її і втек­ла через лужок, і вже не можна постукати до неї в двері, щоб вона по­вернула йому цю маску.

Не вмикаючи світла, він уявив собі кімнату: дружина на ліжку, не вкрита ковдрою й холодна, наче надгроб­ний пам’ятник; її нерухомі очі втупилися в стелю, ніби прив’язані до неї невидимими сталевими нитками. А у вухах – манюсінькі «черепашки», радіоприймачі-втулки завбільш­ки як наперсток, і океан електронних звуків – музика й голоси, музика й голоси – виплескується на береги її безсонного мозку. А кімната була таки порож­ня. Щоночі сюди вривалися хвилі звуків, припливи й відпливи гойдали Мілдред, несли її, з широко розплю­щеними очима, назустріч ранку. Протягом останніх двох років не було жодної ночі, щоб його дружина не пла­вала в цьому океані, радо не занурювалась у нього ще й ще.

У кімнаті було холодно, однак Монтеґ відчув, що за­дихається. Але він не розсунув штор, не відчинив бал­конних дверей, бо не хотів, щоб місяць зазирав сюди. І з почуттям людини, яка ось-ось помре від задухи, він помацки дістався до своєї розстеленої, самітної, холод­ної постелі.

Не встиг він зачепитися ногою за якусь річ на підлозі, однак уже знав, що так буде. Це відчуття скидалася на те, якого він зазнав, звернувши за ріг і мало не збивши дівчину, його нога, сколихнувши повітря, дістала у від­повідь сигнал про перешкоду і щось штовхнула – те «щось» із глухим дзенькотом покотилось у пітьму.

Монтеґ випроставсь і прислухався до дихання жінки, що лежала на ліжку в непроглядній темряві. Дихання було дуже слабке, в ньому ледь вгадувалося життя – навряд чи від нього затремтів би бодай маленький лис­точок, пушинка чи волосинка.

Йому все ще не хотілося впускати в кімнату зов­нішнє світло. Вийнявши запальничку, він намацав саламандру, викарбувану на срібному диску, натис...

Два місячні камені дивились на нього у світлі кволого вогника, який він тримав у руці; два місячні камені на дні прозорого ручая, – над ними, не зачіпаючи їх, текло життя.

– Мілдред!

Її обличчя нагадувало засніжений острів: у дощ воно не відчує дощу, а коли хмари кидатимуть на нього рух­ливі тіні, воно не відчує тих тіней. Безрух, німування... Тільки спів бджіл-втулок, щільно заткнутих у вуха; тільки скляний погляд і слабке, майже нечутне дихан­ня, від якого ледь тремтіли її ніздрі, й повна її байду­жість до того, дихатиме вона взагалі чи ні.

Він зачепив ногою маленьку кришталеву пляшечку від снодійного, де ще вранці було тридцять таблеток. Тепер вона, розкоркована й порожня, виблискувала у кволому світлі запальнички на підлозі біля його ліжка.

Раптом небо над будинком заскреготіло. Пролунав оглушливий тріск, наче дві велетенські руки розірвали уздовж пружка десять тисяч миль чорного полотна. Монтеґа ніби розчахнуло навпіл, мовби йому розітнули й роздерли груди. Над будинком мчали реактивні бомбар­дувальники – перший, другий, перший, другий, перший, другий. Шість, дев’ять, дванадцять – один за одним, один за одним, стрясаючи повітря оглушливим ревінням. Монтеґ роззявив рота, і цей вереск увірвався в нього крізь ошкірені зуби. Запальничка погасла. Місячні ка­мені щезли. Рука рвонулася до телефона.

Реактивні бомбардувальники зникли. Йо­го вуста тіпа­лися, торкаючись трубки.

– «Швидку допомогу»... – шепіт, сповнений жаху.

Йому ввижалося, ніби від ревіння чорних бом­бар­ду­вальників зірки обернулись на порох, а вранці той пил обсипле землю диво­вижним снігом. Ця чудернацька думка не давала йому спокою, поки він стояв, тремтячи, у темряві, і безгучно ворушив губами.

Вони привезли з собою машину. Власне, дві машини. Одна запов­зала в шлунок, як чорна кобра на дно лун­кого колодязя в пошуках гнилої води та гнилого мину­лого. Вона пила зелену рідину, всмоктувала її, вики­даючи геть. Чи спроможна вона випити всю темряву? Чи спроможна викачати всю отруту, яка назбиралася там упродовж багатьох років? Машина пила мовчки, час від часу захлинаючись, ніби щось вишукала. В неї було око. Оператор з байдужим обличчям, надівши оптичний шолом, міг зазирнути в самісіньку душу хворого. Що бачило око? Він не казав. Він дивився, але не бачив того, що бачило око. Вся ця процедура нагадувала копання канави на подвір’ї. Жінка в ліжку була всього-на-всього твердим прошарком мармуру, до якого вони дісталися. Тож рийте далі, опускайте бур глибше, ви­смоктуйте порожнечу, якщо тільки її може висмоктати ця тремтлива зміюка!

Оператор стояв і курив. Друга машина теж працю­вала. Нею керував такий самий байдужий чоловік у чер­вонясто-брунатному комбінезоні. Ця машина викачувала з тіла кров, замінюючи її свіжою кров’ю й плазмою.

– Доводиться очищати двома способами, – кинув опе­ратор, стоячи над нерухомою жінкою. – Нема сенсу очи­щати шлунок, не очистивши крові. Варто залишити цю погань у крові – й кров застукотить у мозок, як моло­ток, – бах-бах! – тисячі зо дві ударів, і мозок відмовляє, перестає працювати.

– Замовкніть! – вигукнув Монтеґ.

– Я лише хотів пояснити, – відказав оператор.

– Ви вже закінчили? – запитав Монтеґ.

Вони дбайливо складали свої машини.

– Так, закінчили. – Його гнів не справив на них ні­якого враження. Вони стояли й курили сигарети; дим в’юнився, ліз їм у ніс і очі, але жоден ані змигнув, ані скривився. – П’ятдесят доларів.

– Чому ви не кажете, чи вона одужає?

– Звісно, одужає. Вся та погань тепер отут, у ящику, отже, не діятиме на неї. Я ж казав: викачуєш стару кров, уливаєш нову – і все гаразд.

– Але ж ви не лікарі. Чому «Швидка допомога» не прислала лікаря?

– Овва! – Сигарета помандрувала з одного куточка рота в другий. – Ми маємо до десятка таких випадків щоночі. За останні роки вони так почастішали, що довелося створити спеціальну машину. Щоправда, нова в ній лише оптична лінза, решта – давно відоме. Тут лікар не потрібен. Два оператори – і через пів години нема ніяких проблем. Однак нам треба йти, – він подався до дверей. – Щойно одержали ще один радіовиклик. За десять кварталів звідси ще хтось проковтнув коробочку снодійних таблеток. Якщо знову буде потрібно, дзвоніть. А їй зараз потрібен спокій. Ми ввели їй тонізуючий засіб. Прокинеться голодна. Бувайте!

І люди з гадючими поглядами, з сигаретами в тонких губах, підхопили машини і шланг, ящик з сумною ріди­ною та темною густою речовиною, що не мала назви, й вийшли з кімнати. Монтеґ, важко опустившись на сті­лець, дивився на жінку. Тепер її очі були заплющені; простягши руку, він відчув долонею її теплий подих.

– Мілдред, – спромігся нарешті проказати.

«Нас надто багато, – подумав він. – Нас міль­­ярди, а це надто багато. Ми не знаємо одне од­ного. Приходять чужинці й чинять насильство. Чужинці виривають твоє сер­це. Чужинці висмоктують твою кров. Боже мій, хто були ті люди? Я їх не бачив ніколив житті!»

Минуло пів години.

Чужа кров текла тепер у жилах цієї жінки і, здава­лось, оновила її. Щоки порожевішали, вуста посвіжі­шали, стали м’якшими, червонішими; вона вже не стис­кала їх щільно, як досі. Чиясь кров. Якби ж іще чиясь плоть, мозок та пам’ять! Якби ж можна було віддати саму душу в чистку, щоб її там розібрали, випатрали, відпарили, дезинфікували, знову зібрали, а вранці при­несли назад. Якби ж...

Він підвівся, розсунув завіси й широко розчахнув вік­на, впустив­ши в кімнату свіже нічне повітря. Була друга година ночі. Невже лише годину тому він зустрів на ву­лиці Кларіс Маклелен, увійшов до цієї темної кімнати й зачепив ногою кришталеву пляшечку? Минула тільки година, але все змінилося – розтав колишній світ і ви­ник новий, безбарвний.

Через осяяний місячним світлом лужок, з будинку, де жила Кларіс із батьками й дядьком, долинав сміх. Вони вміли сміятися спокійно і щиро. Крім того, цей сміх був природний, сердечний і невимушений, він долинав з бу­динку, яскраво освітленого цієї пізньої пори, тоді як інші будинки мовчали, занурившись у пітьму. Монтеґ чув го­лоси людей, вони щось говорили, запитували, відпові­дали, сплітаючи і розплітаючи чарівну тканину розмови.