Різдво з червоним кардиналом ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2022

ISBN978-617-12-9881-1(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Flagg F. A Redbird Christmas : A Novel / Fannie Flagg. — New York : Random House, 2004. — 240 p.

Дизайнер обкладинкиАнастасія Попова

Флеґґ Ф.

Ф71 Різдво з червоним кардиналом : роман / Фенні Флеґґ ; пер. з англ. O. Гординчук. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2022. — 192 с.

ISBN 978-617-12-9800-2

ISBN 978-1-4000-6304-8 (англ.)

Живеш, плануєш, відкладаєш гроші на відпустку, а тоді… Невтішнийдіагноз ставить крапку в планах. Від свого лікаря Освальд дізнається, що жити йому лишається небагато. Буденні проблемивраз стають смішними й неважливими. Освальд вирішує: до дідька похмурий Чикаго! Попереду — останнє Різдво. І зустріти йогокраще у віддаленому містечку під назвою Лост-Ривер. Здається, що навіть час забув про цемісце. Тут листоноші пересуваються човнами, а місцеві жінки —членкині таємничої спільноти, яка підпільноробить добрі справи. Одного дня Освальд зазирає до місцевої крамнички, у якій головує пташка. Маленька червона пташка на ім’я Джек. Та це лише одне з див, які чекають на Освальда в Лост-Ривері. Усе-таки він опинився тутзовсім не випадково…

УДК 821.111(73)

©Willina Lane Productions, Inc., 2004

©Depositphotos.com / ifeelgood,artnature, artisticco, MarinaErmakova,обкладинка, 2022

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2022

Місто вітрів

Було тільки шосте листопада, а Чикаго вже вдруге за осінь замела хурделиця. У містера Освальда Т. Кемпбелла склалося враження, що дорогою до лікаря він примудрився вступити в усі без винятку калюжі на своєму шляху, по щиколотку повні брудної крижаної сльоти. Доки Освальд дістався потрібного місця, він згадав кожнісіньку непристойність зі свого чималого словника лайки, яким частково завдячував нетривалій службі в армії. Секретарка привіталася з ним і вручила кілька аркушів паперу.

— Містере Кемпбелл, ми отримали вашу медичну карту й документи від страхової компанії, але лікар Обечек воліє мати також деяку особисту інформацію про своїх пацієнтів, тож заповніть, будь ласка, для нас кілька форм.

«О господи, — подумав він, — і чому вічно доводиться щось заповнювати?» Але ввічливо кивнув, сів і взявся за документи.

Ім’я: Освальд Т. Кемпбелл

Адреса:готель «Де Сото»,Леннон-авеню, 1428,Чикаго, штат Іллінойс

Стать: чоловіча

Вік: 52

Волосся: небагато… руде

Очі: сині

Зріст: 172 см

Вага: 73 кг

Сімейний стан: розлучений

Діти: дякувати богу, немає

Найближчий живий родич: колишня дружина, місісГелен Ґвінн, адреса: Гоуп-стріт, 1457,Лейк-­Форест, штат Іллінойс

Перелічіть свої скарги: «ЧикагоКабс» мають знайти нового другого бейсмена

Питань залишалося ще чимало, але він просто проігнорував їх, підписався і повернув аркуші секретарці.

Згодом, коли Освальда вже оглянули, а він сидів і дрижав у холоднющій кімнаті, вбраний у саму лише тонку сіру бавовняну сорочку, яка закривала тільки перед, медсестра сказала йому вдягтися — лікар поговорить із ним у своєму кабінеті. Мало що він промерз до кісток і відчував дискомфорт після того, як його помацали й понатискали в багатьох незручних місцях, так ще й тепер, на додачу до всіх бід, коли він узявся надівати шкарпетки, виявилося, що ті досі крижані й наскрізь мокрі. Він спробував викрутити їх — і забризкав усю підлогу зафарбованою водою. Аж тут помітив, що фарба зі шкарпеток надала його ступням «приємного» темно-синього відтінку. «Чудесно!» — пробурмотів він сам до себе, викинув шкарпетки в сміттярку та, ляскаючи задниками, у холодних і мокрих шкіряних черевиках покрокував коридором.

Сидячи й чекаючи в кабінеті лікаря, він потерпав від нудьги й дискомфорту. Чтива не було ніякого, а закурити він не міг, бо збрехав лікареві, що кинув. Освальд поворушив пальцями на ногах, намагаючись їх зігріти, й роззирнувся кімнатою. Куди не глянь, все сіре. Сірість за вікном і в самому кабінеті. Невже не можна було пофарбувати стіни в якийсь інший колір? Під час його найнещодавнішого перебування в лікарні для ветеранів туди приходила жінка з лекцією про те, як барви впливають на настрій. Який ідіот вибрав сіру? Освальдтерпіти не міг ходити до лікарів, але страхова компанія вимагала щороку проходити обстеження, щоб якийсь дурко розказав йому те, що він і так знає. Той лікар, який щойно приймав Освальда, хоча б видавався приємним і посміявся з кількох його жартів, а тепер от десь запропастився. Більшість медиків, до яких його відправляли, були або на порозі пенсії, або тільки починали кар’єру й потребували піддослідних кроликів для набування досвіду. Цей був старий. Сімдесятирічний або старший, прикинув Освальд. Може, саме тому він тягне кота за хвоста. Сірі стіни, сірий килим, сіра сорочка, сірий лікар.

Нарешті двері відчинилися й лікар увійшов, тримаючи результати його аналізів.

— То що, лікарю, зможу я цього року знову пробігти бостонський марафон? — запитав Освальд.

Цього разу лікар проігнорував Освальдову спробу пожартувати й сів за стіл, маючи досить серйозний вигляд.

— Містере Кемпбелл, — мовив він. — Мене зовсім не тішить те, що я мушу вам сказати. Зазвичай у таких випадках я хотів би, щоб із пацієнтом були присутні його родичі. У документах ви зазначили свою колишню дружину. Може, ви хотіли б подзвонити їй і запитати, чи зможе вона прийти?

Освальд різко перестав ворушити пальцями на ногах і прислухався.

— Ні, в цьому немає потреби. Щось негаразд?

— На жаль, так, — відказав лікар і розгорнув теку. — Я не раз і не двічі переглянув вашу карту та записи. Навіть покликав колегу з іншого відділення, пульмонолога, і запитав його думку, але, хай як це сумно, він погодився з моїм діагнозом. Містере Кемпбелл, я скажу вам як є. З таким станом здоров’я ще однієї чиказької зими вам не пережити. Ви мусите переселитися кудись, де клімат м’якіший, якомога швидше, бо якщо цього не зробите — буду відвертий, можливо, навіть не дотягнете до Різдва.

— Отакої, — промовив Освальд, немов зважуючи почуте. — Ви певні?

— Певен. Мені шкода вам про це казати, але відколи вас оглядали востаннє, емфізема дійшла до критичної стадії. Ваші легені й так сильно постраждали від перенесеного в дитинстві туберкульозу. Плюс стільки років постійного куріння й хронічного бронхіту — ви за одну сильну застуду від пневмонії.

— Ви серйозно? — знову перепитав Освальд. — Звучить не дуже оптимістично.

Лікар закрив теку, нахилився вперед і, дивлячись йому просто в очі, сказав:

— Ні, не дуже. Правду кажучи, містере Кемпбелл, з огляду на те, як швидко погіршився стан вашого здоров’я, навіть якщо ви переїдете до кращого клімату, мій най­оптимістичніший прогноз — рік… можливо, два.

— Та ви жартуєте, — відізвався Освальд.

Лікар похитав головою.

— Ні, на жаль, ні. На цьому етапі емфізема виснажує ваше серце та інші органи. Вона шкодить не лише легеням. Зрозумійте, я кажу вам це, містере Кемпбелл, не для того, щоб вас злякати. Я вас застерігаю, щоб ви мали час скласти відповідні плани. Владнати справи зі своїм майном.

Хоч і вражений новинами до глибини душі, Освальд мало не розсміявся, почувши слово «майно». Ніколи в житті він не мав більш як двісті п’ятдесят доларів на банківському рахунку.

— Повірте мені, я дуже хотів би повідомити кращий діагноз, — продовжив лікар. І він казав це щиро. Йому було дуже прикро озвучувати погані новини. Він тільки познайомився з містером Кемпбеллом, але той йому від­разу сподобався. — Ви точно не хочете, щоб я комусь подзвонив від вашого імені?

— Ні, не треба.

— Як ці новини вплинуть на ваші плани на майбутнє, містере Кемпбелл?

Освальд підвів на нього очі.

— До біса кардинально, здається мені, а вам хіба ні?

Лікареві було його шкода.

— Ну так, звісно. Мені просто цікаво, що саме ви планували.

— Нічого особливого… але точно не це.

— Ні, певна річ.

— Я знав, що здоров’я в мене слабеньке, але не думав, що вже час вибирати труну.

— Ну, як я вже сказав, вам треба виїхати із Чикаго якомога швидше, кудись, де повітря набагато чистіше.

Освальд розгубився.

— Але ж мій дім тут, у Чикаго. Навіть не знаю, куди я міг би поїхати.

— Може, ви маєте друзів, які мешкають деінде — скажімо, у Флориді? Або в Аризоні?

— Ні, всі мої знайомі — у Чикаго.

— Ох… Насмілюся припустити, бюджет у вас обмежений.

— Саме так. Я живу тільки на пенсію за непрацездатністю.

— Ой-йой. Напевно, жити у Флориді о цій порі року вам буде задорого.

Освальд, жодного разу там не бувши, відповів:

— Напевно.

Лікар зітхнув і відкинувся на спинку стільця, намагаючись зметикувати, чи не міг би якось допомогти.

— Що ж такого… Чекайте, мій батько колись відправляв усіх своїх пацієнтів із хворими легенями в одне місце… якщо я правильно пам’ятаю, ціни там були досить резонні. — Він глянув на Освальда так, наче той мав би знати. — Як же воно називалося? Десь поблизу Флориди… — Лікар раптом щось пригадав і підвівся. — Знаєте що? У мене й досі є його старі теки в іншому кабінеті. Зачекайте, я піду подивлюся, може, знайду для вас потрібну інформацію.

Освальд втупився в сіру стіну. Поїхати із Чикаго? З таким же успіхом можна переселитися на іншу планету.

Коли Освальд пішов від лікаря, уже було темно і все ще неймовірно холодно. Він завернув за ріг Ріґлі-білдінг, і вітер із річки дмухнув йому просто в лице й зірвав з голови капелюха. Освальд обернувся й дивився, як капелюх котився перекидаючись вулицею, а тоді впав у канаву догори дриґом і поплив, наче човен. Чорт його забирай, подумав він, аж тут крижаний вітер роздув жменьку волосся, яка все ще лишалася в нього на голові, тож Освальд вирішив бігцем наздогнати свій головний убір. Коли нарешті спіймав капелюха й надів його на голову, то усвідомив, що тепер взутий у мокрі черевики на босу ногу, вбраний у мокрий капелюх та ще й щойно пропустив свій автобус. Коли нарешті приїхав наступний, Освальд уже геть був задубнув від холоду й шоку, який спричинили нещодавно почуті новини. Сівши на сидіння, він краєм ока помітив рекламу магазину «Маршал Філд»: «Нехай це Різдво буде найкращим серед усіх! Цього року беріться за різдвяні закупи заздалегідь!» Освальд раптом усвідомив, що саме йому справді варто було б узятися заздалегідь, та й навіть так, можливо, вже занадто пізно. За словами лікаря, навіть якщо він доживе до цього Різдва, воно може виявитися його останнім.

Не те щоб Різдво хоч колись означало для нього щось особливе, та все одно думка про це була дивна. Він сидів і намагався осягнути, що світ і далі існуватиме без нього, а автобус ривками повз уздовж Стейт-стріт, що зараз, у годину пік, була повна машин і розлюченого гудіння нетерплячих водіїв. В автобус почало набиватися дедалі більше пасажирів, і вони теж не могли похизуватися добрим гумором. Одна жінка зиркнула на Освальда й сказала подрузі: «Були часи, коли джентльмени поступалися леді місцем». Він подумав про себе: «Леді, якби зміг підвестися, я б поступився», але все ще не відчував своїх ніг.

Хвилин за п’ять, коли Освальд уже міг ворушити пальцями рук, він занурив долоню в кишеню й витягнув брошуру, яку дав йому лікар. На обкладинці розмістили фотографію будівлі, схожої на великий готель, але розібрати було важко. Брошура вицвіла, й скидалося на те, що на неї пролили воду, але напис під фотографією досі був читабельний:

Освальд здогадався, що це батько його теперішнього лікаря. Автобус смикнуло, він перегорнув сторінку й продовжив читати.

Під іншим вицвілим фото виднівся підпис: «Вид на річку з великої веранди». Освальд перегорнув сторінку.

Ще одне вицвіле фото: «Містер Л. Дж. Ґродзікі та його пречудовий улов».

Під іще одним вицвілим фото виднівся підпис: «Гурт чиказьких джентльменів зі втіхою курять, посмакувавши печеними устрицями».

Освальд перегорнув сторінку і побачив знімок, на якому нічого не зміг розгледіти: «Трояндовий кущ, під яким легко поміщається тридцятеро людей!»

Автобус під’їжджав до його зупинки, тож Освальд запхнув буклет назад у кишеню й подумав, якого біса людям зі своєї волі стояти під трояндовим кущем утридцятьох, хай як легко їм там поміститися.

Коли він дістався «Де Сото», готелю квартирного типу для чоловіків, у якому мешкав уже вісім років, кілька його знайомих сиділи в лобі й дивилися телевізор. Вони помахали Освальду.

— Як твій огляд?

— Жахливо, — відповів він, висякуючи носа. — Може таке бути, що гигну ще до Різдва.

Усі засміялися, думаючи, що це жарт, і відвернулися до екрана з новинами.

— Ні, я серйозно, — ще раз спробував він. — Лікар сказав, що справи кепські.

Освальд постояв, чекаючи якоїсь реакції, проте на нього більше не звертали уваги, а він почувався занадто виснаженим, щоб когось у чомусь переконувати. Він піднявся у свою кімнату, вимився у ванній, надів піжаму і всівся в крісло. Підпалив цигарку й втупився поглядом у синю неонову рекламу пива «Пабст Блю Ріббон» у вітрині свого улюбленого бару через дорогу. «Чорт забирай, — подумав він. — Як людині обійтися без випивки в такий момент?» Але рік тому інший лікар повідомив йому, що печінка зносилася і якщо він знову вип’є, то вріже дуба. То й що? Тепер, коли він усе одно скоро помре, напитися до смерті видається не такою вже й поганою ідеєю. Однаково його кінець близько, а так принаймні вийде ще кілька разів добряче повеселитися.

Освальд поміркував, чи йому, бува, не вдягнутися й не піти в той бар, але не став. Він пообіцяв своїй колишній дружині Гелен, що не напиватиметься, і дуже не хотів знову її розчарувати, тож просто сидів і щосили старався жаліти себе. Йому від самого початку не щастило. Заразився туберкульозом у восьмирічному віці, разом із 75 відсотками вихованців Хлопчачого сиротинця імені Святого Джозефа, й усе життя знай потрапляв до лікарень, нездужаючи на хронічний бронхіт та пневмонію. Бувши сиротою, він так і не дізнався, яке в нього походження і хто його батьки. Людина, яка покинула його на сходах церкви тієї ночі, не залишила ніяких підказок, — тільки кошик, у якому він лежав, і бляшанку супу «Кемпбелл». Він не мав жоднісінького уявлення, як його насправді звали. Ім’я «Освальд» було на черзі в сиротинському переліку імен для новоприбулих, а через ту бляшанку супу йому дали прізвище «Кемпбелл», а також літеру Т., адже суп був томатний. Не знав він і свого етнічного походження. Але якогось дня, коли йому було десь дванадцять, один священник добре роздивився Освальдів чималий ніс, руде волосся, маленькі примружені блакитні очі й зауважив: «Кемпбелле, закладаюся на десятку, що ти ірландська морда». Тож Освальд став вважати себе ірланд­цем. Знову карти лягли не на його користь, якщо говорити про проблеми з алкоголем.

Але його негаразди полягали не тільки в любові до випивки. Йому нічого не давалося легко. Ані навчання, ані спорт, ані дівчата. Він так і не зумів утриматися на жодній із робіт, і навіть з армії його звільнили передчасно за станом здоров’я. Освальду здавалося, що всі інші з’явилися на цей світ із переліком вказівок, окрім нього. Від самого початку він почувався гидким каченям серед прегарних лебедів і так і не дочекався від життя якогось приємного сюрпризу, а тепер воно добігає кінця.

Десь через годину намагань відчути якомога більше жалю до себе Освальд раптом збагнув, що, попри всі зусилля, не дуже-то й засмутився! Принаймні не так сильно, як слід би, коли тобі вказують на вихід. По правді, відійшовши в засвіти, він сумуватиме лише за двома речами: іграми «Чикаго Кабс» і Гелен. На жаль, саме в такому порядку, що стало однією з причин їхнього розлучення.

Щиро кажучи, по-справжньому журитиметься за ним тільки Гелен. Хоч вона й вийшла заміж удруге та народила двох дітей, нікого ближчого за неї в нього не було. Колись він часто приходив до неї в гості на вечерю, але віднедавна припинив. Її другий чоловік був трохи козел, а двоє нестерпних малих хлопчаків підросли й перетворилися на нестерпних скигліїв-підлітків, які тільки те й робили, що завдавали їй прикрощів. Тепер щоразу, коли Освальд до них навідувався, йому хотілося задушити або одного, або й відразу обох хлопаків, тож він просто перестав ходити. Іншим людям не вкажеш, як виховувати їхніх нащадків, особливо з огляду на те, що ще однією причиною їхнього розлучення було бажання Гелен мати дітей, а він їх не хотів. Провівши перші сімнадцять років життя в одному приміщенні з п’ятьма сотнями крикливих і верескливих малих, він надивився на дітей донесхочу. І все ж, попри явну байдужість до свого прийдешнього скону й незнання протоколу в таких речах, він вирішив, що маєхоч комусьрозказати про свій прогноз. Напевно, слід сказати бодай Гелен. Але тоді, ще трохи зваживши цю затію, він запитав себе: а навіщо? Якщо згадати, яка вона жінка — колишня медсестра та людина з добрим серцем, — дізнавшись, який він хворий, Гелен точно наполягатиме, щоб він переїхав до них і щоб вона його доглядала. Нащо покладати на неї цей тягар? Нащо її хвилювати? Вона нічим цього не заслужила. Він і так уже спричинив їй клопотів. У неї досить своїх проблем, та ще й ті підлітки.

Ні, вирішив він, найкраще, що він може для неї зробити — це просто поїхати геть і лишити її жити своїм життям. У такому разі якщо він захоче випити, ніхто йому й слова не скаже і не зверне уваги. Усе, що йому треба, — це знайти місце, яке він зможе собі дозволити на свою маленьку державну пенсію: шістсот доларів на місяць.

Він витягнув брошуру готелю «Вудбаунд» із кишені пальта й розгорнув її на наступній сторінці, де Горас П. Данлоп питав у читача:

На звороті останньої сторінки була пісня з нотами.

ЛЮБА АЛАБАМА

Слова й музика Гораса П. Данлопа

Ки`да тіні вечір

На південний шир,

Там дрімлюх щебече

В небі, повнім зір...

Я сню…

…Любу Алабаму, де усміхнені люди

Змушують стрибати навіть серце сумне, —

Любу Алабаму, де пташня скрізь і всюди

Співом вітá радо мене.

Між соснин зміїться

Річка лісова,

Сріблячись, як місяць

Блиском залива

Мою…

…Любу Алабаму, де усміхнені люди

Змушують стрибати навіть серце сумне, —

Любу Алабаму, де пташня скрізь і всюди

Співом вітá радо мене1.

Освальд поклав брошуру на стіл. Нуднішого місця точно не знайти по всій Америці, але він знімав перед Горасом П. Данлопом капелюха — той, безсумнівно, зі шкіри пнувся, аби заманити до себе людей. Такому натискові важко протистояти. Завтра він подзвонить друзяці Горасу й дізнається, скільки коштуватиме орендувати симпатичну кімнатку або першокласний будиночок, а також де там найближчий бар.

Алло, операторко

Наступного ранку, після звичного нападу кашлю тривалістю з пів години — хвилин сорок п’ять, Освальд підпалив свою першу сигарету, підняв слухавку і набрав номер, зазначений у брошурі.

— Перепрошую, сер, але цей номер не обслуговується. Ви певні, що він правильний?

— Певний. Я ось на нього дивлюся.

— А за яким кодом ви намагаєтеся подзвонити?

— Бачте, я не знаю. Це номер готелю «Вудбаунд» у Лост-Ривері, округ Болдвін, штат Алабама.

— Я вас з’єднаю з місцевою довідковою. — За якусь мить відповіла інша операторка. — Я можу вам чимось допомогти?

— Дуже сподіваюся. Я намагаюся додзвонитися в готель «Вудбаунд».

— Одну секунду, сер, зараз спробую його для вас знайти. — В операторки був такий відчутний південний акцент, що йому здалося, ніби вона з нього підсміхається. — Мені шкода, сер, але я не змогла знайти готелю «Вудбаунд» у жодному з міст округу Болдвін.

— Ох. А ви в якому місті?

— Я в Мобілі.

— В Алабамі?

— Так, сер.

— Ви коли-небудь чули про місце з назвою Лост-Ривер?

— Ні, сер, не чула.

— А є у вас номер хоч якогось закладу звідти?

— Зачекайте хвилинку, я зараз гляну… Сер, я маю номер громадського центру в Лост-Ривері, а також їхнього поштового відділення. Чи бажаєте подзвонити до котрогось із них?

— Так, спробуймо громадський центр. Може, там мені допоможуть.

Навіть не за п’ять хвилин до того місіс Френсіс Клевердон, приваблива, трохи пухкенька жіночка з волоссям таким білим і м’яким, наче цукрова вата, та її молодша сестра Мілдред саме ввійшли до громадського центру через кухню. Надворі було двадцять два градуси, а в приміщенні центру — жарко та душно, тож вони відчинили вікна й увімкнули вентилятори на стелі. Була перша субота місяця. Того вечора мали відбутися щомісячні збори та спільна вечеря лост-риверської громади. Жінки прийшли раніше, щоб принести їжу, приготовану на вечерю, а також щоб підготувати приміщення до заходу. Френсіс принесла дві накриті великі миски: одну із запіканкою із зеленою квасолею, другу — з макаронами із сиром, і кілька десертів.

Мілдред, яка приготувала смажену курятину та свинячу вудженину, почула, що дзвонить телефон, але проігнорувала дзвінок. Френсіс саме ходила до машини, а коли повернулася, Мілдред сказала:

— Не відповідай. Напевно, це міс Альма, торохтітиме до самого ранку.

Вони сходили до машини ще раз і повернулися з двома тортами й трьома горіховими пирогами, а телефон досі дзвонив.

Зі словами: «Ти ж знаєш, що вона просто так нездасться», Френсіс підняла слухавку за секунду до того, як Освальд збирався її покласти.

— Алло?

— Алло! — сказав він.

— Алло? — мовила вона знову.

— Хто це?

— Френсіс. А це хто? — запитала вона з таким самим південним акцентом, як в операторки.

— Це Освальд Кемпбелл, я намагаюся знайти номер одного готелю.

— Що ж, містере Кемпбелл, ви додзвонилися до громадського центру.

— Я знаю. Мені цей номер дала операторка.

— Операторка? Звідки ви дзвоните?

— Із Чикаго.

— Божечки!

— У вас часом немає номера готелю «Вудбаунд»? Це санаторій, він має бути десь у ваших краях.

— Готелю «Вудбаунд»?

— Ви про нього чули?

— Так, я про нього чула… але його більше немає.

— Зачинився?

— Ні, згорів.

— Коли?

— Хвилинку, я спитаю в сестри. — Френсіс гукнула: — Мілдред, коли згорів той старий готель?

Мілдред дивно на неї глянула.

— Десь у тисяча дев’ятсот одинадцятому, а що таке?

— Містере Кемпбелл, у тисяча дев’ятсот одинадцятому.

— У тисяча дев’ятсот одинадцятому? Та ви смієтеся!

— Ні. Кажуть, згорів ущент менше ніж за годину.

— Ох… ну що ж… Ви могли б порадити мені якийсь інший готель, куди я міг би подзвонити?

— Тут, у нас?

— Так.

— У нас тут готелів немає.

— Ох.

— Були кілька, але давно. Якщо не секрет, звідки ви дізналися про старий «Вудбаунд» аж ген у Чикаго?

— Мій лікар дав мені брошуру, але вже ясно, що вона застаріла. Все одно спасибі.

— Чекайте секунду, містере Кемпбелл, — мовила Френсіс і знову гукнула: — Мілдред, зачини ширму, мухи залітають. Перепрошую, містере Кемпбелл. А яке саме місце ви шукаєте?

— Та от просто шукаю, де перебути кілька зимових місяців, утекти від холодної погоди ненадовго. У мене трохи негаразд із легенями.

— Божечки. Це недобре.

— Так. Лікар сказав, що я маю поїхати геть із Чикаго якомога швидше.

— Воно і ясно. Напевно, там у вас холодно.

— Так, — відказав він, не бажаючи її образити й водночас прагнучи покласти слухавку. Напевно, цей дзвінок уже влетів йому в копієчку. Але місіс Клевердон вела далі:

— Ну, тут у нас жарко. Ось щойно повідчиняли вікна й увімкнули вентилятори. Ох, чекайте, містере Кемпбелл, я мушу зачинити двері…

Доки чекав, він і справді чув спів пташок десь на тлі вдалині. Напевно, це ті чортові дрімлюги, подумав він, і вони коштують йому грошей.

Френсіс знову взяла слухавку.

— Я повернулася, містере Кемпбелл. Слухайте, ви шукаєте місце для себе і своєї дружини чи тільки для себе?

— Тільки для себе.

— Ви вже кудись дзвонили?

— Ні. Хотів розпитати в тому готелі, з брошури він видавався приємним місцем. Ну що ж, все одно дякую вам.

— Містере Кемпбелл, чекайте хвилинку. Дайте мені свій номер. Я порозпитую, може, щось для вас знайду.

Він назвав їй свій номер, просто щоб вона поклала слухавку. Божевільня якась. Видно, вони там правлять теревені з будь-ким, хто до них зателефонує.

Мілдред повернулася до кухні, розставивши квіти на двох довгих столах в іншій кімнаті.

— З ким це ти так довго говорила по телефону?

— З якимось бідакою із Чикаго. У нього хворі легені, тож він шукає, куди поїхати на зиму. Лікар дав йому брошуру з того старого готелю, тож він думав приїхати сюди. — Вона підійшла ближче й дістала величезний кавник. — Цікаво, а через що той згорів?

— Кажуть, через щурів і сірники.

— Святі небеса, — мовила Френсіс, відкриваючи велику темно-коричневу бляшанку кави «Ей енд Пі Ейт О’клок Кофі». — Ті тварюки будь-що погризуть, правда?

Наступного дня, близько третьої по обіді, Освальд саме збирався підняти слухавку і вкотре зателефонувати у Флориду, коли задзвонив телефон.

— Алло?

— Містере Кемпбелл, це Френсіс Клевердон, та жінка з Алабами, з якою ви вчора розмовляли. Ви мене пам’ятаєте?

— Так, звісно.

— Скажіть, ви вже підшукали собі місце?

— Ні, таке, щоб було на мою кишеню, — ні.

— Ясно. Ну, якщо вам ще хочеться сюди приїхати, здається, я знайшла вам житло. У мене є одна дуже приємна сусідка, і вона сказала, що радо здасть вам кімнату безстроково.

— Гм, — відповів Освальд. — Як думаєте, скільки вона за це захоче?

— Вона сказала, що п’ятдесяти доларів на тиждень їй цілком вистачить, якщо вам це не задорого. Певна річ, ця оплата покриває і харчування. Це не забагато?

Освальд додав до своєї шістсотдоларової пенсії невеличкі виплати від уряду за звільнення за станом здоров’я й вирішив, що подужає. Ті заклади у Флориді, куди він додзвонився, називали вдвічі, а то й утричі вищі ціни.

— Ні, мені ця сума підходить. Коли можна буде заселитися?