Вітаємо в цьому світі, Крихітко! Книга 1 ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0684-8(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Flagg F. Welcome to the World, Baby Girl! : A Novel / Fannie Flagg. — New York : Random House, 1998. — 512 p.

Переклад з англійськоїВіри Кучменко

Дизайнер обкладинкиПетро Вихорь

Флеґґ Ф.

Ф71 Вітаємо в цьому світі, Крихітко! : роман / Фенні Флеґґ ; пер. з англ. В. Кучменко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. — 512 с.

ISBN 978-617-15-0514-8

ISBN 978-0-449-00578-1 (англ.)

У невеличкому затишному містечку Елмвуд-Спринґз жила маленька чарівна дівчинка Дена, яку ніжно прозвали Крихіткою. Але одного дня їй разом з мамою довелось терміново поїхати з міста — про причини їхньої втечі так ніхто й не дізнався.

Тридцять років по тому красуня Дена будує блискучу кар’єру на телебаченні. Неймовірний успіх та, здавалось, омріяне життя майже у неї в руках… Але трагічні таємниці минулого не дають спокою Крихітці.

УДК 821.111(73)

©Willina Lane Productions, Inc., 1998

©Книжковий Клуб «Клуб СімейногоДозвілля», видання українською мовою, 2024

©Книжковий Клуб «Клуб СімейногоДозвілля», переклад і художнє оформлення, 2024

Подяки

Хочу висловити вдячність усім, чиї заохочення й підтримка були для мене безцінними: Сьюзі Ґлікмен, Лоїс Скотт, Де-­Томасу Бобо й партнерам, Ульфу Бакгольцові, Венді Вейл, Стіву Воррену, Саллі Вілкокс, місіс Рей Роджерс, Евелін Бьоркбі, Коллін Зак та команді, штату Алабама й особливо всім своїм друзям і близьким, які щодня дарують мені щастя.

«…Бідолашні маленькі людські створіння — їх безжально заштовхують у цей світ, а вони й поняття зеленого не мають, звідкіля взялися, чого від них очікують і як довго доведеться цим займатися. Або ж чим усе це за­кінчиться… Утім, благослови їх, Боже, прокинувшисьуранці, вони здебільшого вперто намагаються віднайти в цьому бодай якийсь сенс. Погодься, їх неможливо не любити… Я просто дивуюся, як більшість із них досі незʼїхала з глузду».

Пролог

Елмвуд-Спринґз, Міссурі

1948 р.

Наприкінці сорокових років Елмвуд-Спринґз, що на півдні штату Міссурі, так чи інак не надто вирізняється з-поміж тисяч інших маленьких містечок, розсипаних Америкою.

Середмістя тут завдовжки з квартал, на одному кінці якого розташована аптека «Рекселл», а на іншому — Масонська зала Елмвуд-Спринґз. Прогулюючись від Масонської зали до аптеки, ви проминете хімчистку «Блакитна стрічка», майстерню з ремонту взуття «Котяча лапа» з неоново-рожевим черевичком на віконці, універмаг братів Морґанів, банк та невеличкий провулок — тут сходи з одного боку будинку ведуть на другий поверх, де розташована Школа чечітки й вихилясів Діксі Кегілл. Якщо це суботній ранок, до ваших вух долине голосне тупотіння та стукіт паличок «Тупцялок» — гурту дівчат в усипаних синіми блискітками костюмах, справжніх красунечок Елмвуд-Спринґз (принаймні так вважають їхні батьки). За провулком височіє вагон-закусочна, де можна посмакувати найкращим у світі хотдоґом з чилі та апельсиновим напоєм усього за пʼятнадцять центів. Одразу за нею — кінотеатр «Нова імператриця», біля якого по суботах вишиковуються дітлахи, щоб потрапити на денний сеанс та переглянути вестерн, мультфільми або чергову серію «Бака Роджерса». Далі — перукарня і, нарешті, аптека «Рекселл» на розі. Перетнувши вулицю, на іншому боці ви побачите Першу методистську церкву, за якою розташо­вується заклад «Шведська випічка й легкі закуски Нордстрома», де на вітрині й досі виблискує золота зірка на честь їхнього сина. Трохи далі — «Чайна міс Альми», фотостудія Гейґуда, «Вестерн-Юніон», поштове відділення, телефонна компанія та квіткова крамничка Віктора. Ось вузесенькі сходи ведуть нагору, до «безболісного» стоматологічного кабінету лікаря Орра. Відтак минаємо господарську крамницю «Воррен і син». Син власника, вісімнадцятирічний Макі Воррен, готується до весілля зі своєю подружкою Нормою і страшенно через це нервується. Далі розташований супермаркет «Ей енд Пі», а на розі — Центр ветеранів іноземних війн (ВІВ).

Загалом в Елмвуд-Спринґз панує доброзичлива атмосфера, і майже всі його мешканці полюбляють потеревенити з Кришечкою — білою кицею з чорною плямкою, яка зазвичай дрімає на вітрині майстерні з ремонту взуття. Є тут один місцевий пияк, Джеймс Вутен, чию багатостраждальну дружину, Тот Вутен, завжди називали Бідолашною Тот. Попри те що вона вийшла заміж удруге — цього разу за непитущого — і, здається, радіє таким змінам у житті, більшість містян і досі називають її Бідолашною Тот. Що вдієш, звичка…

Тут багато свіжого повітря, і всі із задоволенням працюють на присадибних ділянках. Якщо ви раптом занедужали, чийсь син або чоловік обовʼязково заскочить, щоб допомогти попоратися на подвірʼї. Цвинтар доглянутий, а в День памʼяті ВІВ дбають про встановлення прапорів на могилах усіх ветеранів. Тут функціонують три церкви: Лютеранська, Методистська та Єдина — і на влаштовуваних ними обідах та ярмарках випічки ніколи не бракує відвідувачів. Майже всі мешканці містечка приходять на шкільний випускний та щорічний концерт від танцювальної школи Діксі Кегілл. Загалом це звичайне містечко середнього класу, і в більшості віталень ви побачите щонайменше одну або дві пари бронзових дитячих черевичків і світлину з малюком, який сидить на тому ж брунатно-білому індіанському поні, що і його одноліток по сусідству. Тут немає заможних людей, та, попри це, Елмвуд-Спринґз — містечко, яке себе шанує. Про це свідчать свіжопофарбовані будиночки й чисті білосніжні фіранки на вікнах. Трамвай, маршрут якого пролягає до озера Елмвуд, зовсім нещодавно пофарбували в темно-вишневу і кремову барви, а деревʼяні сидіння так ретельно відполірували, що з них і вислизнути можна. Люди щасливі. Це помітно, коли бачиш, як мерехтить іскорками тротуар перед кінотеат­ром чи як хвацько тобі підморгує новенький світлофор. Більшість містян задоволені життям. Доказом слугують угодовані коти й собаки, які знай собі бʼють байдики на тротуарах усього містечка, і навіть сліпий переконається в цьому, зачувши веселий сміх, що долинає зі шкільного подвірʼя, чи мʼякий звук щоденного приземлення газети на ґанок кожної домівки.

Однак найповніше враження про місто — будь-яке міс­то — можна скласти лише тоді, як прислухаєшся до нього глупоїночі… коли вже давно минула північ… після того як востаннє грюкнуть усі сітчасті двері, у вікнах згаснуть вогні, а дітлахів дбайливо закутають у ковдри. Нашорошивши вуха, ви почуєте, як геть усі, і навіть кури, найбільш полохливі створін­ня у цьому світі, міцно й солодко сплять аж до самого ранку.

Елмвуд-Спринґз, штат Міссурі, аж ніяк не досконалий, та, коли йдеться про маленькі містечка, він настільки близький до ідеалу, наскільки це можливо уявити, не вдаючись до надмірної сентиментальності чи купи побрехеньок.

Програма «Сусідка Дороті»

Елмвуд-Спринґз, Міссурі

1 червня 1948 р.

Усі мешканці Елмвуд-Спринґз та його околиць добре па­мʼятають день, коли на задньому подвірʼї Сусідки Дороті встановили радіовежу, і як того вечора всі тішилися, уперше побачивши на її вершечку яскраву червону лампочку, що, мов різдвяний вогник, сяяла ген високо в чорному небі Міссурі. Місцевість тут була рівнинна, тож проглядалася за ­багато миль звідти, і з роками вогник перетворився на звичний знак, що зігрівав серце. Невідь-як він дарував людям відчуття єднання.

Якби й ви там мешкали, то вранці, з 9:30 до 10:00 (хіба що вже трапилося б щось непоправне), найімовірніше, слухали б радіопрограму «Сусідка Дороті», як і всі інші містяни, за винятком старого Гендерсона, який усе одно вважав, що радіо — то пришелепуватий винахід для пришелепуватих. Графік навчання в середній і початковій школах передбачав перерву з 9:30 до 10:00, щоб викладачі могли послухати її в учительській. Дружини фермерів на милі навкруги, хоч би що робили, відразу все кидали й сідали за кухонний стіл з блокнотом і олівцем та уважно слухали. У ті часи Дороті Сміт була однією з найпопулярніших радіоведучих-домогосподарок Середнього Заходу, і, якщо ділилася рецептом фунтового мармурового кексу з кленовим сиропом, того-таки вечора більшість чоловіків ласували ним на десерт.

Програма транслювалася з її вітальні наживо щодня, з понеділка по пʼятницю, і її можна було послухати на радіо­станції WDOT, частота 66. Нікому й на думку не спадало це пропустити. І не лише тому, що ведуча давала поради з домогосподарства й анонсувала найближчі події, а й тому, що ти ніколи не знав, хто стане її наступним гостем. Хто сюди тільки не навідувався — хоч поговорити, хоч заспівати, а хоч станцювати чечітку чи загалом зробити все, що тільки спадало на думку. Місіс Мері Герт якось навіть зіграла на ложках! Матуся Сміт виконувала органні інтерлюдії. Постійних гостей, чиї виступи годі було пропустити, не бракувало: Рубі Робінсон, «радіомедсестра»; Беатріс Вудс, маленька сліпа співоча пташка, яка грала на цитрі, виспівуючи пісень; преподобний Одрі Данкін, який часто заходив, щоб виголосити напучувальну промову чи продекламувати натхненний вірш; хор із дзвіночками з Першої методистської церкви. Минулого року сюди завітав музичний гурт «Лайт Краст Давбойз», і хлопці заспівали свій хіт «Привʼяжи мене, матусю, знов до свого фартуха», а ще Сусідку Дороті вшанував візитом Гавайський оркестр фруктової жуйки із самісінького Янктона, що в Південній Дакоті. І це вже не кажучи про двох місцевих дівчат, Аду й Бесс Ґуднайт, — ті були готові співати, щойно попросиш, — а також новини, які здебільшого тішили.

1948 року Сусідка Дороті була пухкенькою й милою жіночкою з виразним, відкритим обличчям юної дівчини. Попри те що їй давно минуло сорок, вона досі мала майже такий самий вигляд, як і в першому класі, коли з нею познайомився майбутній чоловік, Док Сміт, — нині фармацевт в аптеці «Рекселл». Після середньої школи Дороті закінчила Школу домогосподарства Фенні Меріт у Бостоні і, повернувшись додому та вийшовши заміж за Дока, якийсь час викладала в школі, доки не народила першу дитину, Анну Лі. Донечка мала певні проблеми зі здоровʼям — нічого серйозного, незначні прояви астми, однак цього було досить, щоб Сусідка Дороті вирішила, що ліпше їй звільнитися та дбати про дитину, і Док її в цьому підтримав. Проводячи цілісінькі дні вдома, вона прагнула якоїсь діяльності, тож почала пекти торти та інші смаколики — і з часом їх ставало дедалі більше. Кекси до чаю, лимонні, бананові, карамельні, вишневі, шоколадні, з кленовим сиропом, рулети з повидлом… Чого б ви не забажали — усе спече! Та найбільше Дороті славилася тематичними тортиками. Варто лиш озвучити тему — і вона спече відповідний тортик з будь-якого приводу. Не те щоб їй не вдавалися прості страви на кшталт макаронної запіканки чи чого б вам там іще запраглося, однак прославилася Дороті саме тортиками. В Елмвуд-Спринґз та околицях не було жодної дитини, яка б не отримала на день народження рожево-білий «цирковий тортик» з мініатюрною іграшковою каруселькою на ньому. Так Дороті й опинилася в залі «Мейфейр» містечка Поплар-Блафф на виставці досягнень домашнього господарства, де продиктувала рецепт «циркового тортика» в прямому радіоетері. Варто було випадково прохопитися, що вона пече всі свої смаколики з борошна «Ґолден Флейк», як уже наступного дня його продажі зросли в чотирьох штатах, а Дороті запропонували вести власну програму. Подякувавши представникам компанії «Ґолден Флейк», жінка, утім, зауважила, що не може щодня долати по двадцять із гаком миль до радіостанції в Поплар-Блафф і назад. Отак на її задньому подвірʼї зʼявилася радіовежа, і її наймолодший синочок Боббі фактично виріс на радіо. Йому було тільки два роки, коли Сусідка Дороті вперше вийшла в етер, однак це трапилося понад десятиліття тому, тож хлопчик навіть не пригадує днів, коли в їхній вітальні не йшла радіопрограма.

Коли ж вона вперше поцікавилася думкою чоловіка щодо цієї ідеї, той, розсміявшись, зауважив: «Гм, а й справді, чом би тобі й не потеревенити на радіо, адже ти все одно цілісінький день базікаєш по телефону?» Це, звісно, було не зовсім так, але досить-таки близько до правди. Дороті й справді обожнювала теревені.

Попри те що радіостанція WDOT має потужність усього 200 ватт, завдяки рівнинному рельєфу місцевості в холодні безвітряні дні, коли небо кришталево чисте, а погода для радіозвʼязку максимально сприятлива, сигнал може прорватися крізь увесь Середній Захід аж до самісінької Канади, а одного особливо морозного дня його навіть підхопиликілька кораблів у морі. Не варто думати, що її програма надто інтелектуальна, вишукана абощо, та одне можна стверджувати напевне: за всі ці роки Дороті продала достобіса борошна «Ґолден Флейк», суміші для млинців «Пенкейк Мікс» та, власне, всього, що тільки рекламувала.

Будинок Сусідки Дороті розташований з лівого боку Першої Північної авеню, а його адреса зазначена великими чорними літерами на тротуарі, тож не помітити його просто неможливо. Це остання будівля на розі, з верандою по всьому периметру й переднім ґанком із двома гойдалками в обох кінцях, обрамленим біло-зеленим парусиновим козирком.

Якщо підніметеся сходами на ґанок і кинете оком праворуч, побачите на вікні золотаво-чорний напис маленькими літерами: РАДІОСТАНЦІЯ WDOT, частота 66. Загалом, за винятком літер на вікні та радіовежі, що височіє на задньому подвірʼї, будинок не надто відрізняється від решти в містечку. Коли б ви не завітали туди протягом усього дня, вхідні двері завжди відчинені. Жодного сенсу зачиняти, адже безліч людей незмінно ходять туди-сюди. Молочар, булочник, продавець морозива, газівник, дванадцятирічний син Дороті, Боббі, який вештається туди-сюди по сто разів на день, і, звісно ж, усі численні гості програми, які часто приїжджають автобусом і яких завжди пригощають особливим свіженьким «радіопечивом», що його Дороті принагідно випікає кожнісінького дня. Увійшовши в будинок, праворуч побачите простору кімнату зі столом, на якому стоїть мікрофон із написом WDOT. Стіл розташований навпроти вікна, щоб Дороті завжди могла обернутися й повідомити, яка надворі погода. Оргáн Матусі Сміт стоїть ліворуч, а ще там є з добрий десяток стільців, на яких за бажанням можуть посидіти відвідувачі. Будинок Сусідки Дороті розташований на розі, де зупиняється автобус до Ґрейхаунда, і просто-таки вабить до себе: чекаючи на зупинці, люди можуть зайти й подивитися, як створюється радіопрограма, або ж посидіти на ґанку, надто якщо дощить. Підлога в ньому з темного дерева, подекуди встелена гарненькими килимками. Фіранки на вікнах зелено-­жовті, із темно-рожевим квітчастим візерунком, який за ­обрисами дуже скидається на пальми. Нещодавно Дороті почепила новісінькі венеційські жалюзі — різдвяний подарунок від Дока.

У їдальні висить чудова латунна люстра з чотирма матовими абажурами, на яких зображені мініатюрні голландські замальовки, на еркерному вікні тріпочуть гарненькі мереживні фіранки, а стіл застелений симпатичною білою скатертиною. Утім, усі зазвичай їдять на кухні, де в центрі стоїть великий білий деревʼяний стіл, над яким висить лампочка. Білосніжну емалево-хромову плиту від «ОʼКіф і Мерріт» чудово доповнюють годинник і червоно-білі спецівники для солі й перцю. Тут є велика раковина й сушарка, обрамлені спеціальною завісою з квітчастим візерунком, плюс великий холодильник «Келвінатор». Стіни оббиті світло-зеленими панелями. Із кухні можна потрапити на простору веранду, захищену москітними сітками; улітку там спить Боббі. З іншого боку стоять маленькі столики зі стільчиками, за якими всі місцеві дітлахи святкують дні народження, а влітку Анна Лі з подругою влаштовують тут дитячий садок, щоб заробити трохи грошенят на нове вбрання. У лівій частині будинку дві кімнати, і перша — це спальня Анни Лі, типова для сімнадцятирічної дівчини, з білим ліжком із балдахіном і туалетним столиком з люстром. На комоді сидить усипана блискітками лялька-пупс «Кʼюпі» з пірʼїною на голові. Другу, «сонячну» кімнату з великими вікнами Сусідка Дороті й Матуся Сміт використовують, коли сідають за шиття; Анна Лі тримає тут альбоми з вирізками, присвячені Дані Ендрюсу — акторові, в якого вона цьогоріч закохана. Із коридору можна потрапити ще в три спальні: перша належить Доку й Сусідці Дороті, друга — Матусі Сміт, а кімната Боббі — у самісінькому кінці. Крім того, в будинку мешкає славнозвісна Принцеса Мері Марґарет, яка вільно бігає всіма кімнатами. Це десятирічна кокер-спанієлька, яку Док подарував Дороті на Різдво в перший рік її появи в радіоетері. Кличку обрали завдяки конкурсу «Назви`цуценя» — усі слухачі надсилали свої пропозиції, і «Принцеса Мері Марґарет» посіла перше місце. Кличка чудова — і не тільки тому, що Принцеса Марґарет є в Англії, а й тому, що Міссурі теж має власну маленьку принцесу — Марґарет Трумен, донечку президента Гаррі С. Трумена, який народився в тому-таки штаті, та його дружини Бесс. 1948 року Принцеса Мері Марґарет була справжньою зіркою: її балувала не тільки Сусідка Дороті, а й усі слухачі. Вона мала власний фан-клуб, а всі внески спрямовували на користь Товариства із захисту тварин. А ще Принцеса Мері Марґарет отримувала на день народження вітальні листівки від Лессі з Голлівуду й багатьох відомих людей.

У будинку є ще двійко мешканців — Галушка і Мо, жовтенькі співочі канарки Смітів. Їхня біла клітка висить у вітальні, а цвірінькання не вщухає протягом усієї програми. Заднє подвірʼя Сусідки Дороті, як уже зауважували, не надто відрізняється від інших, за винятком радіовежі, — тут багато відкритого простору аж ген до залізничних колій, за якими розкинулися кукурудзяні поля. Парканів немає, тож можна сказати, що всеньке містечко має одне велике заднє подвірʼя, бо ж кожне з них зливається з наступним. Єдина відмінність будинку Сусідки Дороті від решти — це шворка для білизни, що зʼєднує двері з іншого боку із задніми дверима сусідки. Поряд живе Беатріс Вудс, маленька сліпа «співоча пташка», і саме так — тримаючись за натягнуту шворку — навідується до Дороті, а тоді повертається додому. Отож, якщо не зважати на золотаво-чорний напис «WDOT» на вікні біля вхідних дверей, орга`н у вітальні, радіовежу на задньому подвірʼї, те, що будинок перетворився на автобусну зупинку до Ґрейхаунда й водночас має дитячий садочок на задній ве­ранді, а ще собаку, яка щороку отримує персональну різдвяну листівку від президента Сполучених Штатів, це абсолютно звичайний дім.

***

І день сьогодні теж звичайний. Рівно о пів на десяту всі чують те, що й кожнісінького ранку в будні протягом останніх десяти років. В етері лунає чоловічий голос — це диктор з головної станції оголошує: «А зараз… Борошно “Ґолден Флейк” та суміш для млинців “Пенкейк Мікс”… авжеж, те саме, легке, мов пірʼїнка, борошно у червоно-білому мішечку… пере­несе вас, де б ви не були, у той самий маленький білий будиночок на розі… і з нами на звʼязку моя і ваша сусідка, леді, в чиєму голосі вчувається усмішка… Сусідка Дороті, а за орга`ном — Матуся Сміт!»

Щойно вони отримують сигнал про початок радіотрансляції наживо, Матуся Сміт бере перший акорд тематичного музичного супроводу, і програма розпочинається із запального виконання пісні «На сонячному боці вулиці». Уже за мить Сусідка Дороті звично вітає радіослухачів:

— Усім доброго ранку… як ся маєте? Сподіваюся, добре. В Елмвуд-Спринґз просто чудовий день, і маю надію, що там, де ви зараз, він так само неперевершений. Сьогодні маємо длявас чимало захопливих новин і не тільки… тож умостіться зручніше, покладіть ноги на стільчик та випийте зі мною кави,гаразд? О-ох… Шкода, що ви не бачите Матусю Сміт… вона так гарно причепурилася — справжня красуня! Куди це ви зібралися, Матусю? Ага, каже, що йде в центр, у «Чайну міс Альми»,на обід, що його влаштовують для пенсіонерів. Гм, там, мабуть, буде весело… Ми всі в захваті від міс Альми, еге ж? Так і є!

Сьогодні маю прочитати вам чимало листів, а ще продиктувати два рецепти, які ви давно просили: один із них — це торт леді Балтимор, а другий — торт для малюка Балтимора, тож тримайте олівці й блокноти напоготові… а трохи згодом наша маленька сліпа співоча пташка Беатріс потішить нас… Якою піснею, люба? О… каже, що заспіває «Коли у вікнах долини засвітять вогні». Скидається на те, що пісня чудова.

Крім того, ми готові оголосити переможницю конкурсу «Як ви познайомилися зі своїм чоловіком?»… та, перш ніж це зробити, маю хорошу новину для всіх дівчат, які вчора побували на дівич-вечорі в Норми. Усі вони добряче сполошилися, коли торт із «щасливою монетою» було зʼїдено, а шматочок із нею так нікому й не трапився. Сьогодні вранці мені зателефонувала мама Норми, Іда, і повідомила, що знайшла ті десять центів на кухні: вона просто забула покласти монету в торт. Отже, дівчатка, можете заспокоїтися… жодній із вас не доведеться робити рентген… неабияке полегшення, чи не так? Як ви вже знаєте, Норма — це наша наречена, весілля зіграють у червні. Вони з Макі Ворреном одружаться опівдні двадцять восьмого червня в Єдиній церкві, тож, як будете в місті, після церемонії завітайте на гостину в Зал ветеранів іноземних воєн — кажуть, що всім будуть раді. Не соромтеся і приходьте, а приносити із собою нічого не потрібно! Іда каже, що всі наїдки забезпечить «Шведська випічка й легкі закуски Нордстрома», тож не сумнівайтеся, що буде смачно.

— Щодо наречених… Червень такий насичений місяць, так багато подій — весілля, випускні вечори, — і, якщо міркуєте над особливим подарунком, Боб Морґан з універмагу братів Морґанів зауважує, що вихід знайдено — це перли, перли і нічого, крім перлів! Перли для випускниці, перли для нареченої, перли для матері нареченої, подружок нареченої… перли для всіх! Не забувайте: перли пасують для будь-якої нагоди… Боб каже, щоб ви завітали прямо сьогодні… він буде радий вас бачити.

— Погляньмо, що в нас тут іще лишилося на сьогодні… Ага, згадала… Сьогодні мені телефонувала Бідолашна Тот — її кішка знов окотилася. Каже, що всі кошенята, крім одного, геть незугарні, тож покваптеся, бо ж хто рано встає, тому Бог дає… уже за мить я розкажу вам, як чистити пірʼяні подушки, та спершу послухаймо Беатріс, нашу сліпу співочу пташечку…

За двадцять пʼять хвилин Сусідка Дороті звично завершує програму:

— Що ж, мій старенький годинник на стіні підказує, що час уже добіг кінця… але ж як приємно щоранку сидіти отак із вами за чашечкою кави! Ви нас так ощасливлюєте, тож до наступної зустрічі, сумуватимемо за вами — повертайтеся завтра вранці, гаразд? З вами були Сусідка Дороті й МатусяСміт. Як то кажуть, із нашого дому — до вашого… гарного дня…

***

Того вечора Сусідка Дороті з родиною сиділи на веранді, ласуючи домашнім персиковим морозивом, що його трохи раніше приготував на задньому ґанку Док. Не пасла задніх і Принцеса Мері Марґарет, яка мала власну мисочку із зазначеною на ній кличкою.

Улітку майже кожна родина Елмвуд-Спринґз після вечері виходить на веранду, щоб помахати містянам, які прогулюються тротуаром повз їхній будинок, прямуючи в центр повитріщатися на вітрини або ж повертаючись додому з кінотеатру. Звідусіль долинають приглушені голоси, у сутінках подекуди жевріють малесенькі помаранчеві вогники сигарет чи люльок, що ними пахкають чоловіки.

Боббі, щасливий і обпечений сонцем, просякнутий запахом хлору і з червонющими очима від цілісінького дня нескінченного пірнання в басейні, так утомився, що провалився в сон простісінько на гойдалці, доки дорослі теревенили.

— Шкода, що ти не бачив, який він сьогодні приволікся додому — так довго був у воді, що вже скидався на чорно­слив! — сказала Дороті Доку. Той тільки засміявся.

— Мамо, краще б ти його більше туди не пускала, — втрутилася Анна Лі. — Він тільки те й робить, що пірнає, пливе під водою та всіх щипає!

— Ох, та не позбавляйте хлопця дитинства — зовсім скоро вже й подорослішає, — докинула слівце Матуся Сміт.

Якраз тоді їхній будинок минали Макі Воррен із нареченою Нормою, яка тримала за руку свою маленьку чотирирічну кузину. Помітивши їх, Дороті помахала рукою й гукнула:

— Агов, як справи?

Ті помахали у відповідь:

— Чудово. Ми щойно з кіно.

— А що дивилися?

— «Яйце і я» з Клодетт Колберт і Фредом Мак-Мюр­реєм, — загукала Норма. — Хороший фільм.

— Як довго його показуватимуть?

— Ще один чи два дні, ви маєте його побачити!

— Обовʼязково, — запевнила Сусідка Дороті.

— А ви як, Доку? — загукав Макі в бік ґанку.

— Чудово, — відповів той і, кивнувши на маленьку біляву дівчинку, додав: — Бачу, сьогодні тебе записали в няньки. Що поробиш, треба до цього звикати, бо невдовзі вже власних бавитимеш.

— Авжеж, сер, на добраніч, — усміхаючись, закивав Макі.

— Добраніч.

Щойно вони пішли далі, Дороті відкинулася на спинку крісла і, кинувши оком на Анну Лі, зітхнула:

— Здається, мої діти лише вчора були немовлятами. Час… як же швидко він спливає… Не встигнеш оком змигнути, як Анна Лі вийде заміж.

— Ні, не вийду, — заперечила донька.

— Авжеж, вийдеш і поїдеш звідси, а тоді незчуємося, як і Боббі стане дорослим чоловіком.

Якийсь час вони просто сиділи, привітно махаючи й перемовляючись із кількома перехожими, після чого Дороті раптом поцікавилася:

— А ви хотіли б мати змогу зупинити час? Не дати йому плинути далі, зафіксувати його на місці?

— Мамо, а якби ти могла зупинити час, то яку мить для цього обрала б? — запитала Анна Лі.

Дороті замислилася.

— Ох, моя люба… Гадаю, якби це було мені до снаги, я зупи­нила б його просто зараз, коли всі найдорожчі поряд зі мною, — цього-таки вечора. — Кинувши оком на чоловіка, вона додала: — А як щодо тебе, Доку? Яку мить обрав би ти?

Пахкаючи люлькою, той зауважив:

— Було б добре зробити це зараз. Жодних війн, усі здорові. — Поглянувши на Дороті, він усміхнувся. — І матуся ще не втратила свою гарненьку фігуру.

— Ну, для цього вже запізно, Доку, — розсміялася Дороті. — А ти, Анно Лі, що скажеш?

Дівчина зітхнула. Вона, нещодавня випускниця, зненацька стала напрочуд мудрою.

— О, якби ж тоді я знала те, що знаю зараз, то зупинила б час минулого року, коли ще була юна.

Усміхнувшись доньці, Дороті не вгавала:

— Матусю Сміт, як щодо вас?

Трохи поміркувавши, та відповіла:

— Гм, я, мабуть, узагалі цього не робила б. Нехай собі плине, як це завжди було.

— Справді?

1904 року, коли Матуся Сміт ще була дитиною, її взяли на Всесвітню виставку в Сент-Луїсі, і відтоді вона повсякчас нетерпляче чекала, чим її здивує майбутнє.

— О так. Я б не хотіла пропустити щось чудове, те, що, як то кажуть, уже на порозі, а ви?

— Мабуть, ваша правда, Матусю Сміт, — сказала Дороті, — насправді ми й гадки не маємо, що на нас чекає в майбутньому.

— Авжеж. Тільки уявіть, яким буде життя за двадцять пʼять років…

— Я буду старенькою бабцею із сивим волоссям, — мовила Анна Лі, скорчивши гримаску.

Матуся Сміт розсміялася.

— Може, й так, але мене вже тоді не буде. Принаймні будете ви — от і побачите все на власні очі!

Книга перша

Новина

Елмвуд-Спринґз, Міссурі

1 квітня 1973 р.

Норма Воррен добряче перенервувалася, чекаючи, доки Макі повернеться додому снідати: їй страшенно кортіло повідомити йому новину. Він пішов усього за два квартали від дому, щоб віднести тітоньці Елнер торбинку з пташиним кормом. Не встигло зійти сонце, як тітонька зателефонувала і сказала, що її блакитні сойки буквально перевертають дім догори дриґом, бо в них закінчився корм. Норма любила бідолашну тітоньку Елнер; як-не-як та була глуха мов пень. Та чому з усіх ранків корм мав закінчитися саме сьогодні? Норма знала, що Макі повсякчас відволікатиметься, теревенячи з усіма зустрічними дорогою туди й назад. Зазвичай вона була не проти, але не сьогодні. Один Бог знає, де він уже запропав. Макі міг бути де завгодно: може, вже встиг проїхати пів округу, видерся на чийсь дах чи сів в автівку до незнайомця, аби просто потеревенити. Зачекавши ще кілька хвилин, жінка здалася і, поставивши сніданок у духовку, щоб не вистигав, узяла мітлу й вийшла на передній ґанок. Відтак почала підмітати, повсякчас виглядаючи чоловіка й міркуючи, що згодом варто було б дістати одну з тих новеньких штучок — пейджерів — та причепити її на Макі.

Уже за кілька хвилин їй почав уриватися терпець. Норма пішла на кухню й подзвонила. Гудки здавалися нескінченними, та врешті-решт тітонька Елнер таки взяла слухавку.

— Слухаю.

— Тітонько Елнер, із вами все гаразд?

— Усе чудово, золотку, — бадьоро відповіла та, — а ти як почуваєшся?

— Теж добре. Я просто хвилювалася, адже ви так довго не відповідали.

— О, я була на задньому подвірʼї, тож трохи забарилася взяти слухавку. Макі допомагає мені посадити турецьку гвоздику по краю овочевої грядки.

Почувши це, Норма закотила очі, однак мило мовила:

— О, зрозуміло. Жодного поспіху, та перекажіть Макі, що, коли закінчить, нехай одразу йде додому, ніде не зупиняючись. Сніданок уже холоне. Скажете йому, гаразд?

— Звичайно, люба, я все скажу. О… Нормо, ти ще тут?

— Так, тітонько Елнер.

— Мої блакитні сойки красно тобі дякують. Гаразд, бувай!

— До побачення, тітонько Елнер.

Норма, симпатична брюнетка у свої сорок три, кинула оком у дзеркало над раковиною й помітила, що її обличчя аж розпашілося від хвилювання.

Приблизно через двадцять пʼять хвилин, коли жінка мало не зішкребла мітлою фарбу з ґанку та замела добрячі пів кварталу, на горизонті зʼявився Макі. Він безтурботно й не­квапно брів вулицею, вітаючи перехожих та перемовляючись з усіма, хто траплявся на шляху, зокрема з двома собаками й котом. Щосили замахавши руками, Норма загукала:

— Макі, поквапся! Швидше сюди!

Макі, невисокий, проте міцний світловолосий чоловʼяга з приязним поглядом, радісно всміхнувся, махаючи дружині у відповідь. Кинувшись у будинок, Норма дістала з духовки тарілку й поставила на стіл; не встигла вона взяти кавник, як за чоловіком уже голосно хляснули сітчасті двері.

— Макі, ходи-но сюди та сядь нарешті, бо мене зараз трясця вхопить.

— Що сталося, крихітко? — поцікавився той, сідаючи за стіл.

Наливши чоловікові кави, Норма знову всілася на стілець і витріщилася на нього, перш ніж він устиг скуштувати перший шматочок яєчні-бовтанки.

— Знаєш що? — мовила вона.

— Що?

— Ти нізащо не повіриш у те, що трапилося.

— Що?

— Ніколи в житті не здогадаєшся, хто сюди телефонував.

— Хто?

— Ти пішов, а вже за три хвилини… ні, мабуть, навіть раніше…

— Та хто ж?

— Здаєшся?

— Так, то хто дзвонив?

— Готовий?

— Авжеж, люба, я готовий. Хто?

Норма витримала невелику паузу, бо в її голові лунали фанфари, а тоді, коли вже несила було стримуватися, випалила:

— Крихітка, ось хто!

Неабияк здивувавшись, Макі аж виделку відклав.

— Жартуєш?

— Та ні, які жарти, вона подзвонила через три хвилини після того, як ти пішов.

— І звідки ж телефонувала?

— Із Нью-Йорка, та знаєш що? Вона повертаєтьсядодому!

— Невже сюди?

— Так!

— Гм… Це ж треба… А не сказала чому?

— Ну… сказала, що нібито хоче від чогось відпочити… Правду кажучи, я так розхвилювалася, що й не запамʼятала її слів, але вона зауважила, що останнім часом перебувала під неабияким тиском на роботі, а тоді спитала, чи можна їй навідатися в гості.

— І що ти сказала?

— «Звісно, — кажу. — Ми ж бо роками тільки те й робили, що вмовляли тебе приїхати додому, і були б дуже щасливі, якби це сталося. Завжди казали: це твій дім, тож просто приїжджай, коли заманеться, без жодних церемоній!» Уже й не згадаю, скільки разів це казали, хіба ж ні?

— Безперечно.

Схопивши тарілку Макі, Норма зауважила:

— Дай-но трохи підігрію цю яєчню.

— Та ні, не треба.

— Ти певен?.. Ні, давай хоч на кілька хвилин поставлю…

Кинувшись до духовки, вона поставила в неї тарілку.

— Що ще вона казала?

Сівши на стілець, Норма нарешті зосередилася.

— Ну, звісно, сказала «привіт», тоді поцікавилася, як у нас справи і таке інше, а потім зауважила, що хоче ненадовго навідатися в гості, і поцікавилася, чи будемо ми вдома. Я сказала, що так, звісно, а вона — тільки не переймайтеся, не треба, мовляв, коло мене упадати.

Макі спохмурнів.

— Як думаєш, у неї все гаразд? Може, мені варто було б по неї поїхати? Якщо треба, хоч сьогодні сяду на літак і завтра вже буду там. Ти їй про це казала?

— Авжеж, я сказала, що ти залюбки по неї приїдеш, а вона — ні, мовляв, не потрібно, сама все влаштує, а тоді нас повідомить.

— Я й справді залюбки привіз би її сюди.

— О, знаю, любий, але я не хотіла на неї тиснути. Мене так вразило, що вона взагалі зателефонувала, а коли сказала, що ще й навідатися хоче, то в мене мало голова обертом не пішла. Можеш собі уявити.

— Як гадаєш, вона хоч не захворіла абощо?

Діставши з духовки тарілку, Норма зауважила:

— Ні, навряд чи. Голос, щоправда, був утомлений, може, навіть трохи пригнічений… ось, тримай та їж, доки гаряче… але хворою вона не видавалася.

Макі знову взяв виделку.

— Я ж казав, що вона тією роботою геть себе виснажить, радив трохи притримати коней… Постійно це повторював, правда ж?

Норма кивнула.

— Авжеж. Ти казав, що їй потрібна відпустка. Що вона надто тяжко працює… Казав ще тоді, як ми їздили в Нью-Йорк.

Помітивши, що Макі не без зусиль ріже яєчню на шматочки, Норма поцікавилася:

— Може, приготувати тобі іншу порцію?

Однак Макі, який ніколи не перебирав харчами, зауважив:

— Ні, все гаразд.

— Мені й хвилини вистачить, — наполягала Норма, потягнувшись по тарілку.

— Нормо, все гаразд. Я люблю добре просмажені яйця. А як її робота? Як їй там ведеться?

— Гадки не маю, та й не цікавилася. То її справа, нехай сама вирішує, про що нам розповідати. А я пхати носа й розпитувати не збираюся. О, вона ще про дещо просила — щоб я нікому не розповідала про її приїзд, а надто газетярам і всім іншим.

— Ох, боже милий, авжеж ні, бо ж як та зграя про це ді­знається, вони сюди по трубах полізуть, щоб до неї дістатися.

Норма кивнула.

— А Крихітка досі зустрічається з тим хлопцем з ініціалами… як це його звуть?

— Гадки не маю і не питала, — мовила Норма, а тоді додала: — Джей Сі.

— Не дуже він мені до душі.

— Ну, їй подобається — і це головне. Я знаю одне: вона їде додому, а я вже докладу всіх зусиль, щоб вона відчула, що в цьому світі в неї є родина, яка її любить. У неї ж бо немає інших родичів, окрім мене й тітоньки Елнер. Почувається, либонь, геть самотньою. У мене аж серце краялося протягом усіх тих років, коли вона жила як перекотиполе… кидалася туди-сюди, не маючи поряд нікого, хто про неї подбав би. А якби і справді захворіла, Макі? Хто б їй підставив плече?

— Ми з тобою, люба, і ми їй про це казали — а вона, либонь, повірила, бо інакше не телефонувала б.

Узявши паперову серветку з червоного пластикового тримача, Норма висякалася.

— Ти справді так гадаєш? — запитала вона.

— Авжеж. І плакати через це не варто.

— Ох, я знаю… Гадаю, це від хвилювання: я така щаслива, що вона зателефонувала саме нам. Отже, довіряє.

— Так, схоже на те. То вона бодай натякнула, коли приблизно приїде?

— Ні, але думаю, що завтра або післязавтра. Хочеш іще кави?

— Так, але трохи.

— О боже! — зненацька вигукнула Норма.

— Що таке? — занепокоєно мовив Макі.

— Я щойно зрозуміла, що й гадки не маю, що їй більше до вподоби — кава чи чай. Або ж що вона любить на сніданок. Треба мати тут усе, що їй найбільше смакує, — нехай буде про всяк випадок. Як гадаєш, варто піти в пекарню й купити торт чи ліпше самій приготувати?

— Та байдуже — хоч так, хоч інак добре.

— В Едни чудові торти. Тобто вони справді домашні… Але не знаю — може, вона образиться, що я купила торт, мовляв, не схотіла завдати собі клопоту та спекти самотужки…

— Люба, торт — це просто торт. І як вона дізнається, хто його спік — ти чи Една Банц?

— Коробку вгледить.

— То дістань його з коробки та виклади на таріль. Як на мене, всі вони однакові.

— Може, для тебе й так, та не забувай, що до Едни пекарнею володіли її бабуся з дідусем, тож вона зрозуміє. Ні, таки твоя правда: спечу торт сама. Господи, та це ж найменше, що я можу зробити, справді. А яку кімнату їй підготувати? Може, варто запропонувати нашу? Вона найкраща.

— Ні, дорогенька, вона на це не пристане. Поселімо її нагорі, у колишній кімнаті Лінди. Там їй буде затишніше.

— Авжеж, там тихо і спокійно. Трохи згодом піду туди та перевірю, чи все гаразд — постіль і таке інше. Ще треба випрати фіранки й почистити килим. Дякувати богу, сього­дні й зачіску приведу до ладу. — Вона скоса глянула на Макі й додала: — Незле було б і тобі піти до Еда та підстригтися.

— Облиш, Нормо, хоч підстрижу я волосся, а хоч ні, їй до того байдуже.

— А от мені — ні! Ми ж не хочемо її осоромити, зʼявившись в аеропорті як два Елмери Фадди.

Макі засміявся.

— Макі, я не жартую, вона ж бо звикла до кола витончених нью-йоркців.

— Ну, тоді, гадаю, варто таки помити автівку. Без жартів.

Норма кинула на Макі сповнений болю погляд.

— Ну чому ти не дозволив мені пофарбувати будинок, як я хотіла?

— Годі, Нормо, вгамуйся вже. Вона ж сказала, що перейматися не варто.

— Так, але я нічого не можу із собою вдіяти. Досі не віриться. Тільки подумай: після всіх цих років Крихітка повертається додому!

Похмілля

Нью-Йорк

1 квітня 1973 р.

Розплющивши очі, Дена Нордстром на якісь три-чотири секун­ди «зависла», перш ніж урешті-решт згадала, хто вона й де перебуває. Відтак тіло нагадало про свій стан. І, як це завжди бувало після такого вечора, як учорашній, усе почалося з жахливого головного болю, від якого темніло в очах, за яким не забарилася хвиля нудоти, а тоді, ніби цього було замало, її кинуло в холодний піт.

Поволі, одна за одною, у памʼяті зринали події вчорашнього вечора. Усе почалося як завжди, коли вона щоразу погоджувалася випити з Джей Сі. Після коктейлів вони пішли повечеряти в «Копенгагені» на Пʼятдесят восьмій вулиці, де добряче надудлилися крижаного аквавіту впереміш із пивом — спершу без закусок, а тоді вже за шведським столом. Вона ледве згадала, як образила якогось француза, а тоді пішла в «Браccері» пити ірландську каву. Утім, пригадала, що, коли повернулася додому, на небі вже сяяло сонце, та принаймні в ліжку була сама: дякувати богу, Джей Сі пішов додому. Зненацька її неначе обухом по голові вдарило. Джей Сі… Що вона йому сказала? З того всього вони могли знову заручитися, тож їй знову доведеться шукати спосіб із цього виборсатися. Завжди одне й те саме. Він, звісно, скаже: «Але ж ти не видавалася пʼяною. Я запитав, чи ти пʼяна, а ти присягалася-божилася, що твереза мов скельце й чудово усвідомлюєш, що кажеш». У тім і річ. Вона ніколи не визнає себе пʼяною та щиро вірить у кожне слово, що його промовляє. Два тижні тому на корпоративній вечірці запросила двадцятьох людей, щоб тінаступного дня прийшли до неї на обід, а тоді довелося платити швейцару, щоб той повідомив кожному з гостей, що їй довелося поїхати з міста через бабусину смерть. Вона не спромоглася б і яйце самотужки зварити, а обидві бабусі давно померли.

Дена спробувала підвестися, та біль, який пульсував у скронях, був такий сильний, що аж іскри в очах спалахували. Вона поволі, боком виповзла з ліжка, тримаючись за голову. У кімнаті було темно, як у могилі, і, коли відчинила двері, світло, яке відучора горіло в коридорі, мало її не осліпило. Ледве діставшись ванної кімнати, Дена вчепилася за раковину, щоб зупинити світ, який обертався довкола неї із шаленою швидкістю. Відкрила холодну воду, але нагнутися не змогла: біль був просто вбивчий. Набравши повні пригорщі води, плеснула нею вгору, на обличчя. Відтак заковтнула два «алка-зельтцери», три таблетки баєрівського аспірину й валіум, видлубуючи їх тремтячими руками. Тепер би випити холодної кока-коли — і можна жити далі.

Відтак пішла коридором на кухню і, минаючи вітальню, зупинилася. Джей Сі спав на канапі мов убитий.

Дена навшпиньках повернулася у ванну кімнату й на­пилася води з-під крана. Намочила рушник для головий пішлау спальню, тихесенько причинивши за собою двері та благаючи Бога, в якого не вірила: «Будь ласка, нехай він прокинеться й забереться додому… будь ласка!» Умостившись у ліжку, вона ввімкнула електроковдру на максимум і знову провалилася в сон.

Коли Дена прокинулася вдруге, потребуючи ще аспірину, було вже близько одинадцятої ранку. Здавалося, що шлунок просто-таки палав, жадаючи вуглеводів. Тихцем прочинивши двері, вона навшпиньках пройшлася коридором і зазирнула у вітальню. Яке щастя! Джей Сі пішов, ура! Дена зателефонувала в «Карнегі Делі» на протилежному боці вулиці й замовила два сандвічі гриль із сиром, картоплю фрі, шоколадний молочний коктейль і дві пачки цигарок «Вайсройс». Очікуючи на курʼєра, вийшла на терасу — день був холодний, похмурий, вогкий. Повітря неначе застигло й просякло вологою. На перехресті Пʼятдесят восьмої й Шостої, як завжди, утворився затор і люди волали одне на одного, несамовито сигналячи. Від усього цього галасу головний біль лише посилився, і Дена повернулася в кімнату, де звуки були трохи приглушені. Утім, випадкова сирена чи пронизливий гудок усе одно прослизали під дверима, врізаючись у вуха гострими ножами, тож вона вирішила перечекати в кухні. Джей Сі залишив для неї записку на холодильнику: «Побачимось о восьмій за вечерею».

— А оце вже ні, — сказала вона записці.

***

Пожадливо заковтнувши замовлену їжу менш ніж за пʼять хвилин, Дена повернулась у спальню і, переступивши через розкиданий на підлозі одяг, із неабияким полегшенням упала в ліжко. Усміхнулася сама до себе, міркуючи, як же їй пощастило, що сьогодні тільки субота і вона зможе спати аж до ранку понеділка. На якусь мить заплющила очі — і зненацька знову широко розплющила.

Як же вона могла забути: в місто на конференцію Національної асоціації телерадіомовників з’їхалися представники філій! І сьогодні вона має бути почесною гостею на бенкеті.

Дена застогнала. «О боже… ні, тільки не кажи, що мені доведеться йти на той бенкет… ліпше б мене забили до смерті бейсбольною биткою з цвяхами. Господи, вбий мене прямо тут, у ліжку, абощо, тільки дозволь полежати, не змушуй іти на ту гостину… не змушуй вставати і вдягатися…»

Вона полежала ще зо десять хвилин, міркуючи, чи не варто зателефонувати і сказати, що в неї раптовий напад апендициту, і почала пригадувати досить серйозні недуги, які могли б звалити людину з ніг у суботу, але повністю минути до понеділка. Господи, якби ж то вона мала дитину: ліпшого виправдання за хворого малюка годі й придумати, адже діти повсякчас щось та й підхоплюють! Та хоч як Дена намагалася переконати себе, що має повне право не піти, що той обід просто піар для телемережі, а не справжня робота, усе одно дійшла висновку, що йти доведеться. Бо ж як не піде, її гризтиме таке відчуття провини, що заснути все одно не вдасться. Їй завжди подобалося випромінювати надійність, надто коли вона й сама мала з того зиск. Представники філій зʼїхалися з усіх куточків країни, і для багатьох із них цей бенкет був «родзинкою» всієї мандрівки. Більшість чоловіків з такої нагоди прихопили з собою дружин, щоб ті могли особисто познайомитися з Деною Нордстром. Дехто стежив за її карʼє­рою ще з того першого розгорнутого інтервʼю з колишнім сенатором Бослі, а багато хто дізнався про неї після того, як вона почала працювати в телемережі. Дена здобула популярність майже в усіх жінок, які щодня дивилися її ранкову телепрограму. Тож урешті-решт вилізла з ліжка й пішла у ванну кімнату, щоб перевірити, чи є бодай якась надія зібрати себе докупи. Передчуваючи найгірше, глянула у дзеркало, однак те, що там побачила, приємно її здивувало.

Мабуть, то була якась щаслива генетична особливість, та найчарівніший вигляд Дена Нордстром мала саме з похмілля. Блакитні очі блищали, на щоках грав здоровий румʼянець, а губи після «тисячі» викурених цигарок були напрочуд сексуальні й припухлі. Байдуже, як часто це траплялося, та вона чомусь щораз дивувалася.

О пів на першу в «Таверні на Зеленій» цілий натовп схвильованих жінок та їхніх чоловіків — представників філій — щосили намагався вдавати, що зовсім не вмирає з нетерп­лячки, чекаючи цього бенкету. Усі повсякчас зиркали на двері — часом іще не прибула? О 12:57 будь-які спроби завести розмови припинилися. Усі погляди були спрямовані на високу приголомшливу біляву жінку, яка щойно вві­йшла, — «просто-таки неймовірну», як зауважили кілька жінок. Одягнута в темно-бежевий кашеміровий костюм, чорний светр із високим горлом, у вухах — золоті сережки ідеального розміру, а косметики майже не було — авжеж, про все це дружини детально доповідатимуть своїм заздрісним подругам, повернувшись додому. Так, це була вона — Дена Нордстром власною персоною, красуня зі свіжим, здоровим, відкритим обличчям дівчини із Середнього Заходу й осяйною усмішкою на мільйон доларів.

Увесь натовп інстинктивно потягнувся до гості, а вона піднялася на подіум з мікрофоном і почала з вибачень:

— Дуже перепрошую, що так спізнилася. Увесь рік не могла дочекатися цього обіду, і ось, маєш: уже зачиняла за собою двері, аж раптом задзеленчав телефон. Телефонувала моя сестра із самісінького Копенгагена — зʼясувалося, що вона потрапила у відділення невідкладної допомоги через зламану кісточку. Скидається на те, що минулого вечора вони з чоловіком пішли на якусь вечірку, де подавали міцні напої, до яких вона не звикла… гм… коротко кажучи, зрештою вона перечепилася через пару деревʼяних черевиків, тож мені довелося вертатися й шукати всю інформацію щодо її страхового поліса, а тоді диктувати, бо її не хотіли відпускати, а в них уже куплені квитки на літак. Тож прошу мені вибачити…

Зненацька Дена зупинилася на півслові. Чому її вибачення завжди так чи інак стосуються родини? Це аж ніяк не оригінально, а до того ж і родини вона не має. Та хоч би оголосила, що щойно зарубала сокирою шістьох монахинь, цей натовп їй усе одно пробачив би. Потому всі кинулися до неї, щасливо белькочучи, що в житті вона набагато вродливіша, та цікавлячись, чи можна зробити бодай одне спільне фото. Відтак зусібіч замиготіли спалахи одноразових фотокамер, аж доки в Дени перед очима не замерехтіли білі плями. Попри це, вона продовжувала всміхатися.

Тітонька Елнер

Елмвуд-Спринґз, Міссурі

1 квітня 1973 р.

Спустивши воду в унітазі, Макі ввімкнув усі крани, щоб упевнитися, що вони працюють. Відтак його викликала з ванної кімнати Норма, яка міркувала, чи не варто їм замінити покривало на нове. Кинувши на нього оком, чоловік зауважив:

— Не думаю і поясню чому. Гадаю, буде ліпше, якщо залишимо все як є і нічого не змінюватимемо. Певен: після всіх тих місць, де вона побувала, нове покривало не надто її вразить. Тож нам не варто починати змагатися з усіма тими розкішними апартаментами. А от що справді слід зробити, то це спробувати подарувати їй відчуття рідного дому, бо ж, сама розумієш, цього вона ніде не знайде.

— Авжеж, але ж, Макі, старе синельне покривало аж ніяк не уособлюватиме домашній затишок — воно просто старе і зношене. Ти про це подумав?

— Люба, воно чудове. Чесно тобі кажу.

— Ну гаразд, якщо ти так вважаєш… Чи можу я принаймні випрати клаптикову ковдру й постільну білизну? Мені ж це не заборонено, правда?

— Звісно.

Вони взялися розбирати постіль, і Норма зненацька зауважила:

— І все-таки, Макі, ми, як то кажуть, не викладаємося на повну. Не хочу, щоб вона подумала, що ми не раді її поверненню додому. — Махнувши рукою в бік вікон, жінка додала: — Можеш зняти ті фіранки? Якщо вже беруся за прання, то і їх заразом освіжу.

Макі слухняно почав знімати фіранки.

— Нормо, звісно ж, вона зрозуміє, що ми тішимося її поверненню, — мовив він. — Бо це буде неможливо не помітити. Я просто гадаю, що ми маємо жити так, як жили досі, не намагаючись щось змінити чи стрибнути вище голови. Хіба ж вона приїздить не тому, що хоче відпочити від усіх отих стресів? Мабуть, їй просто хочеться трохи побути в нормальному домі, поїсти нормальної їжі та злегка пригальмувати.

— Я розумію, — зауважила Норма, — та не забувай, що, коли ми навідували її у Нью-Йорку, вона зустріла нас по-королівськи, мало червону доріжку не простелила і задовольняла всі наші потреби! Не хочу, щоб вона подумала, що ми не бажаємо зробити для неї те саме.

Підозріло глипнувши на маленький овальний килимок на підлозі, Норма додала:

— Цей килимок треба добре почистити водою з милом, зробиш?

— Гаразд, як скажеш. Трохи згодом піднімуся і все зроб­лю. Може, ще щось треба?

— Так, збери у ванній кімнаті всі рушники і ганчірки для миття, бо навіть не знаю, як довго вони там пробули. І, любий, перевір, будь ласка, чи не запліснявіла завіска для душу.

***

Спускаючись униз, Норма зненацька згадала:

— Макі, а як же тітонька Елнер?

— А що з нею?

— Ми їй розповімо? Крихітка просила нікому не повідомляти про її приїзд. Гадаєш, це стосувалося й тітоньки Елнер?

— А вона про неї згадувала?

— Ні, жодним словом не обмовилася.

— Ну, ось тобі й відповідь. Якби вона хотіла, щоб ми розповіли тітоньці Елнер, то сказала б про це.

— Я розумію, та не можу уявити, що їй не хотілося б, аби тітонька дізналася.

— Я знаю тільки те, що маємо робити так, як вона забажала.

— Але ж вони не бачилися відтоді, як їй виповнилося чотири… чому б то їйне хотітипобачитися з тітонькою Елнер?

— Люба, я певен, що вони зустрінуться. Нехай сама вирішує, коли їй це зробити, гаразд?

Завантаживши у пральну машинку першу порцію білизни й додавши порошок, Норма закрила кришку й сіла з чоло­віком за стіл.

— Макі, а якщо вона не захоче зустрітися з тітонькою Елнер, доки тут гостюватиме, а та дізнається, що вона тут була, вже після відʼїзду? Це ж страшенно образить тітоньку.

— Нормо, ти знову робиш із мухи слона і, як кажуть, наперед ворожиш. Усе буде гаразд.

Підвівшись, Норма налила собі чашку кави.

— Гаразд, ось як ми зробимо. Вона тут трохи побуде, обживеться і таке інше, а тоді я якось мимохідь, дуже невимушено згадаю про це в розмові. Просто ненароком скажу: «Крихітко, я певна, ти хотіла б побачитися з тітонькою Елнер — вона ж бо так засмутиться, якщо ви не зустрінетеся. Вона так тобою пишається, а як бачить по телевізору, то завжди всьому місту хизується: “Це ж моя маленька небога!”».

— Інакше кажучи, ти шантажуватимеш бідолашну дівчину, щоб змусити піти.

— Не верзи дурниць. Відтак, коли вона погодиться, я зателефоную і скажу: «Тітонько Елнер, ви нізащо не здогадає­теся, що трапилося! Крихітка щойно зробила нам сюрприз, приїхавши погостювати». Ото вже тітонька здивується!

Утім, Макі запропонував інший варіант:

— Чому б вам із Крихіткою просто не піти туди, постукати у двері і здивувати її по-справжньому?

Норма глянула на нього, не ймучи віри вухам.

— Макі, ти чим узагалі думаєш? Не можна просто піти й постукати у двері девʼяностотрирічної жінки, а тоді заволати: «Сюрприз!» У неї може статися серцевий напад — упаде там, біля дверей, без духу… Ото вже буде Крихітці радість: тільки повернулася додому, як уже й тітоньку відправила на той світ — отак зразу, з копита вскач. Просто чудова буде в неї відпустка, еге ж? А тебе совість до кінця життя часом не мучитиме?

— Ну, принаймні якщо буде похорон, їй не доведеться їхати здалеку…

Глянувши на чоловіка, Норма тільки головою похитала:

— Знаєш, Макі, іноді я дуже за тебе хвилююся, от чесно тобі кажу.

Я… що зробила?

Нью-Йорк

1 квітня 1973 р.

Бенкет минув добре. Навіть дуже. Сьогодні траплялися момен­ти, коли Дені, яка всміхалася й потискала комусь руку, справді було не байдуже до слів співрозмовника. Іноді навіть здавалося: що гірше вона почувається, то приязніше спілкується. Це, мабуть, докори сумління. Бачили б її усі ці люди кілька годин тому — пʼяну мов чіп… Це їх добряче вжахнуло б. Однак, попри те що Дена випромінювала спокій і розслабленість, в емоційному плані вона вже ледве трималася на ногах. Пощастило, що бенкет не затягнувся. За чверть до третьої дія аспірину, «алка-зельтцеру», валіуму і двох «Кривавих Мері», які вона спромоглася випити, майже зійшла нанівець, і Дена відчула, як звіддалік уже насувається потужний, темний, пульсуючий біль, готовий звалити її з ніг, мов стадо буйволів. У шлунку знов запекло, а кожен мʼяз у тілі болів так, ніби хтось скинув її з десятого поверху. За останні десять хвилин її вже встигло кинути в піт, а ліве око засіпалося. Але вона впоралася.

Сівши в таксі, сказала: «Будь ласка, Західна Пʼятдесят восьма, будинок сто тридцять чотири», — а тоді всміхнулася й помахала на прощання. Коли автівка повернула ліворуч, виїжджаючи з парку, і її вже ніхто не бачив, вона полегшено відкинулася на сидіння. Усе скінчилося. Нарешті з обличчя можна стерти усмішку. Зараз поїде додому, випʼє ще трохи аспірину, ще один валіум, холодне пиво, а тоді залізе в ліжко і провалиться в сон. Треба ще трохи протриматися — і все.

Однак зʼясувалося, що з цим водієм це було не так уже й легко. Він їхав короткими ривками, різко гальмував і смикався то в один, то в інший бік. Нахилившись до нього, вона попросила:

— Сер, ви не могли б так не смикати? Мені нещодавно зробили операцію на стегні.

Утім, той не зважав і, кинувши на неї масний погляд, пробурмотів щось своєю мовою. Кермо крутилося, мов навіжене, автівку смикало, а він і далі різко гальмував. Вона відчула, як у голові знову насувається стадо буйволів, і спробувала ще раз:

— Сер, будь ласка…

Було помітно, що він її ігнорує. Дена здалася і, відкинувшись на сидіння, щосили намагалася триматися. Господи, невже в Нью-Йорку не лишилося жодного таксиста, який би говорив англійською? Цей чоловік не тільки не знав мови — він був злий, непривітний та ще й вочевидь ненавидів жінок. Він нього так тхнуло, що в голові аж паморочилося. Урешті-решт вона вийшла на розі Пʼятдесят восьмої й Шостої, бо вже несила було пояснювати, як обʼїхати квартал. І, коли простягнула водієві пʼятидоларову банкноту за поїздку, що вартувала 4,70, той знову кинув на неї масний погляд і, щось пробурмотівши, простягнув руку по чайові. Вона сказала:

— Слухай-но, чоловіче, як хочеш чайові, то для початку навчися нормально їздити, вивчи англійську й не забувай бодай про якісь манери!

Водій щось прокричав своєю мовою, жбурнув на землю решту й плюнув у бік Дени. Відʼїжджаючи, заверещав англійською єдине відоме йому слово: «Гомик!»

Показавши водієві середній палець, Дена гукнула у від­повідь:

— Недоумку, забирайся туди, звідки приволочився! От погань!

Крик не лише посилив головний біль, а й привернув увагу кількох перехожих, які, зупинившись, витріщилися на неї. Роззирнувшись навсібіч, вона подумала: «О, просто чудово: стовбичу на розі з похміллям і на власних очах перетворююся на “огидну американку”». Імовірно, її вже хтось упізнав — і завтра це процитують у «Дейлі Ньюз».

Єдиною втіхою було те, що, коли вона рушила геть, кілька людей зааплодували.

***

Діставшись квартири, Дена відразу почала роздягатися. Пройшлася коридором до шафки з ліками і зробила три великі ковтки рідкого «Маалоксу», щоб загасити печію. Відкорковуючи пляшечку з аспірином, помітила, як трусяться руки. Досі з нею такого не траплялося, і це неабияк її налякало. Власне кажучи, вона завжди мала сталеві нерви, тож невдовзі відігнала від себе цю думку.«Заради бога, цечерез утому, ти не алкоголічка, просто останнім ­часом забагато від себе вимагаєш». Авжеж, останні пʼятнадцять років так і є. Зазвичай вона контролювала, що і скільки пʼє, та віднедавна помітила, що приблизно раз на два тижні йде в люди і, як це трапилося минулого вечора, напивається в дим. Відтак прокидається з пекельним по­хміллям, присягаючись, що більше цього не допустить.«Це, мабуть, як із чайником. Мене аж розпирає від тиску, тож іноді треба випускати пару». Однак похмілля ставали дедалі гірші, і вона повсякчас дивувалася, навіщо продовжує це робити. Карʼєра розвивалася успішно, її ранкова телепрограма мала один із найвищих рейтингів. Кращого годі й бажати, за винятком прайм-тайму, а це цілком може чекати на неї в майбутньому, якщо все й надалі йтиме як по маслу. А ще вона нарешті оговталася від стосунків з тим хлопцем із Вашингтона — щоправда, на це пішло пʼять років, але зараз майже про нього не згадувала. Авжеж, майже.«Мабуть, я просто мало відпочиваю, ось і все. Я зовсім не нещасна».

Дена набрала гарячу ванну, сподіваючись, що та трохи притлумить біль у тілі. Ідучи на кухню по пиво, згадала: перш ніж лягати спати, треба зателефонувати Джей Сі і придумати відмовку, чому вона не піде з ним вечеряти.

Відтак залізла у ванну, розслабилася й відчула, що їй уже трохи краще. Сиділа, милуючись красою світло-бурштинової рідини у прозорій пляшці й тим, як краплі стікають золотаво-чорною етикеткою з написом «Міллер», неначе то був вишуканий витвір мистецтва. У цьому й полягала проблема з алкоголем. Він був такий прекрасний — хіба можна втриматися? Та й чи існувало десь таке гостинне і спокусливе місце, як по-справжньому елегантний коктейль-бар? Вона зрозуміла це з першого разу — тоді її, дванадцятирічну, привів у «хороше місце» друг матері. Її із самогопочаткузаворожили нескінченні ряди пляшок на скляних полицях,прикріплених до дзеркальної стіни за баром, підсвічене скло, мʼяке мерехтіння смарагдово-зеленого мʼятного лікеру і яскраво-­червоного гранатового сиропу й те, якими щасливими видавалися всі присутні. Дена навіть памʼятала розкішні мʼякі килими, маленькі лампи з рожевими абажурами на столиках і приглушені звуки піаніно в кутку. Там було по-­домашньому затишно. А ще тоді вона вперше побачила справжній мартіні з джином. Скидалося на те, що на той час це була найрозкішніша річ у світі нарівні з мюзик-холом «Радіо-­Сіті» та гуртом «Рокеттс». Неначе хтось розплавив жменю крижаних блакитних діамантів і вилив цю рідину у високий охолоджений тонкий келих на ніжці. Їй не тільки кортіло схопити його й випити до дна — вона хотіла зʼїсти і скло, поглинути все до останку. Трохи згодом аналогічне бажання зринуло і щодо шотландського віскі. Сама назва вже неабияк до себе вабила, а коли цей густий насичений напій карамельної барви налили в невисокий келих із товстим денцем, вона була певна, що це має смакувати як розтоплені іриски. Дена не могла дочекатися, коли нарешті подорослішає та зможе замовити справжній напій замість безалкогольного коктейлю «Ширлі Темпл», яким того дня її пригостив материн друг. Коли ж нарешті випала нагода замовити мартіні, перший ковток мало не звалив її з ніг. Напій був такий міцний! А як вона здивувалася, коли зʼясувалося, що віскі за смаком швидше нагадує розчин йоду, а не іриски! Два великі розчарування в житті.

Тож тепер, ідучи випити, вона часто замовляла коктейлі на кшталт «Коника», «Рожевої білки» чи «Бренді Александра», надзвичайно ускладнюючи свою проблему. Утім, минулий вечір був винятком. Дена пила тільки аквавіт, а тоді пиво, бо так полюбляє робити Джей Сі, а офіціанти добряче розважилися, приносячи крижані пляшки й розливаючи напої. Бідолашний Джей Сі — вірить усьому, що вона йому каже. Такий уже хороший хлопець, з ним весело, він чудовий супутник і так її кохає, що вона може робити на побаченнях усе, що тільки заманеться. Подеколи вона справді раділа їхнім зустрічам, та найголовніше було те, що він тримав інших чоловіків на відстані. Утім, вона була з ним ще з однієї причини. Дена його не кохала — і це її цілком влаштовувало. Кохання її не цікавило. Воно, як то кажуть, затягло її на задвірки й добряче віддухопелило. Безтямне кохання до спритного симпатичного говіркого лобіста з Вашингтона тільки розбило серце й поселило в ній смуток. Дена була ним одержима й роками чекала, що той зателефонує, приїде, ловила його на брехні. Присягалася, що більше ніколи з ним не бачитиметься, але щоразу приймала назад у свої обійми. Кохання то було чи пристрасть, однак тепер, коли всенарешті закінчилося, надалі вона не мала жодного бажання брати участь у таких-от авантюрах. Нізащо: надто вже боляче.

Тепер Дена почувалася абсолютно щасливою, бо це її кохали, і воліла, щоб так тривало надалі. Секс чи, може, дружба — то добре, а от кохання — ні. І якщо вона бодай колись відчує, що воно до неї прямує, то зразу перейде на протилежний бік вулиці. Крім того, Дена вирішила більше не дозволяти комусь чи чомусь ставати між нею та роботою.

***

Поніжившись у ванні, вона залізла в ліжко і, зателефонувавши Джей Сі, зраділа, що того не виявилося вдома. Мабуть, пішов у спортбар дивитися футбольний матч, тож можна було просто залишити повідомлення на автовідповідачі. І тільки поставивши телефон на столик та знявши слухавку, щоб ніхто не турбував, Дена помітила свій телефонний записник, розкритий на літері «В». Її з головою затопила хвиля похмільної тривожності, щойно погляд упав на імена «Норма і Макі Воррени, Елмвуд-Спринґз, Міссурі». Вона почала пригадувати, що телефонувала комусь о шостій ­ранку, коли ще була не при тямі. Дена напружила мозок. «О, тільки не кажіть мені, що я їм зателефонувала, скажіть, що це не так, звісно, я не могла втнути таку дурницю». Однак глибоко в душі чудово розуміла, що таки могла. Дена й раніше отак телефонувала людям, а тоді забувала. Їй не хотілося про це думати, тож, натягнувши на себе електроковдру, вона провалилася в сон.

***

У понеділок Дена прокинулася о 4-й ранку, відпочивши, однак із легким відчуттям провини. Вона проспала всю суботу й неділю. Після душу вдягнулася й уже була готова, коли о пʼятій по неї заїхала автівка, щоб відвезти у студію. Вона обожнювала місто о цій ранковій порі. На майже порожніх вулицях панувала тиша, траплялися лише поодинокі «жайворонки» й кілька гульвіс, які поверталися додому після довгої ночі. Це відчуття самотності було їй знайоме. Дена помітила, як якась парочка намагається впіймати таксі — на жінці досі була коктейльна сукня в лелітках, а чоловік був у смокінгу без краватки. О цій порі Шоста авеню видавалася довжелезною й широкою, як футбольне поле, однак невдовзі її вщерть заповнять автівки й люди, і коли вона повертатиметься додому, здаватиметься, що будівлі обабіч дороги зробили по двадцять гігантських кроків до центру. Дена вві­йшла в будівлю через головний вхід. Минуло вже чотири роки, а їй і досі не вірилося, що вона працює в «Рокфеллер-Плаза», і хоч скільки разів сюди заходила, відчуття щораз було таке, ніби опинялася на сторінках роману Айн Ренд. Усі ці мурали на стінах і цокіт високих підборів по мармуровій підлозі, що скидався на автоматну чергу, коли вона йшла порожніми залами до відполірованих латунних ліфтів, що за пʼять секунд уже доправляли її на двадцять шостий поверх… Єдиним побічним ефектом змарнованих вихідних була припухлість очей від надмірного сну, однак югославська візажистка Маґда, як завжди, дасть цьому раду, змусивши її сидіти з чайними пакетиками на повіках добрі десять хвилин.

Інтервʼю з Гелен Ґерлі Браун минуло чудово. Передбачалося, що це буде коротка й невимушена бесіда з редакторкою «Космополітен», однак розмові не бракувало гострих, веселих і досить пікантних ноток, і, повернувшись у кабінет у доброму гуморі, Дена побачила красивий букет і величезний фруктовий кошик із запискою від Джуліана Амзлі, президента телекомпанії:«Чув, що на бенкеті ти всіх зачарувала. Дякую від імені всієї телеродини».Вона вже майже забула про той бурхливий вечір, аж доки не взялася перевіряти повідомлення й не помітила те, що надійшло, доки була в етері:

Крихітко, ми неймовірно тішимося, що ти повертаєшся додому! Будь ласка, не забудь зателефонувати й повідомити, яким рейсом прилетиш, щоб ми могли зустріти тебе в аеропорту.

Твоя родина з Елмвуд-Спринґз,

Норма, Макі й тітонька Елнер

Люди, які стояли за дверима її кабінету, біля фонтанчика з водою, почули голосний вигук: «О боже!» Спершись ліктями об стіл й обхопивши голову руками, Дена ніяк не могла втямити, що, чорт забирай, змусило її зателефонувати їм і сказати, що вона приїде — та ще й у Міссурі! Елмвуд-Спринґз — для неї це не більш ніж назва містечка, у якому вона недовго мешкала в дитинстві. Авжеж, там були поховані батько й дідусь із бабцею, однак, за винятком цього факту, це місце асоціювалося тільки з невловними спогадами. Вона навіть гадки не мала, де воно розташоване. І чому саме Норма й Макі? Дена їх ледве знала й роками про них незгадувала