Сад богів ebook

© Видавництво "НК-Богдан"

www.bohdan-books.com

ISBN 978-966-10-7592-3

Джеральд Даррелл

Сад богів

Gerald Durrell. The Garden of the Gods

Copyright © Gerald Durrell, 1978

Опубліковано за згодою

The Estate of Gerald Durrell c/o Curtis Brown Group Ltd.

Переклад з англійської Юлії Красиленко

Ілюстрації Марисі Рудської

Редактор Олена Яценьо

Словник біологічних термінів Юлії Красиленко та Олега Кукушкіна

Остання частина середземноморської трилогії

(попередні дві книги — «Моя сім’я та інші звірі»

й «Птахи, звірі та родичі»)

відомого британського письменника-анімаліста,

зоолога Джеральда Малькольма Даррелла,

присвячена золотим часам дитинства автора

на грецькому острові Корфу'.

Цю книгу я присвячую Енн Пітерс, яка певний час була моєю секретаркою й назавжди залишиться моєю подругою, тому що вона любить Корфу1і, схоже, знає його краще за мене

ПЕРЕДМОВА

Перед вами — третя з моїх книг про життя моєї родини на острові Корфу' напередодні Другої світової війни. Комусь може видатися дивним, що мені досі є про що писати про цей період мого життя, але тут варто наголосити, що на той час, особливо за грецькими мірками, наші статки були вельми непоганими й ніхто з нас не працював у звичайному розумінні цього слова, а тому більшу частину часу ми розважалися. За п’ять років такого безтурботного життя легко накопичити чимало вражень!

Коли пишеш серію книг із тими самими або переважно тими самими дійовими особами, найскладніше — це не докучати нескінченними описами знайомих персонажів тим, хто читав попередні книги, і водночас не надто тішитись надією, що всі пам’ятають те, що було написано раніше. Цілком може статися, що читач узагалі вперше бачить мою писанину. Дуже важко віднайти такий шлях, щоб не роздратувати давніх читачів і не перевантажити нових. Сподіваюся, мені це вдалося.

У першій книзі трилогії — «Моя сім’я та інші звірі» — є рядки, які, як на мене, найкраще передають сутність мого задуму: «Я намагався реалістично, без зай­вих прикрас зобразити своїх рідних, і вони проходять сторінками книги такими, якими я їх побачив». Але для пояснення кумедних моментів маю спершу зазначити, що, коли ми жили на Корфу', усі були ще дуже молодими: Ларрі, найстаршому, виповнилося двадцять три роки, Леслі — дев’ятнадцять, Марго — вісімнадцять, а мені, наймолодшому, було лише десять. Про мамин вік ніхто з нас тоді не мав точного уявлення з тієї простої причини, що вона ніколи не згадувала про свій день народження. Можу тільки сказати, що Мама була досить дорослою, щоби мати чотирьох дітей. На її прохання я також краще відразу поясню, що вона була вдовою, а то, як передбачливо зазначила Мама, люди всіляке можуть подумати.

Щоби втиснути в мою історію всі події, спостереження й радості за ці п’ять років і водночас не перевищити за обсягом «Британської енциклопедії», мені довелося не раз усе перекроїти, скласти по-новому й скоротити так, що врешті-решт від реальних часових меж подій майже нічого не залишилося.

Зізнаюся також, що в попередніх книгах я опустив багато спогадів і людей, про яких мені хотілося би розповісти, а тут я намагаюсь надолужити втрачене. Сподіваюсь, що ця книга подарує читачам стільки ж задоволення, скільки, схоже, подарували попередні — «Моя сім’я та інші звірі» і «Птахи, звірі та родичі». Вона для мене є спогадами про дуже важливий час мого життя й про те, чого, на жаль, позбавлена більшість нинішніх дітлахів — по-справжньому щасливого й безтурботного дитинства.

Розділ 1

СОБАКИ, СОНІ ТА СУМБУР

Цього нестерпного турка треба негайно прибрати з порядку денного.

— Карлайл2

Літо видалося винятково щедрим. Здавалося, сонце вичаклувало з острова його особливі принади, бо ще ніколи ми не потопали в такому розмаїтті плодів і квітів. Море ніколи не було настільки теплющим і наповненим рибою, а птаство ніколи раніше не виводило стільки пташенят. Небачена кількість метеликів та іншої комашні повиводилася з лялечок3 і шугала над просторами Корфу. Кавуни , з їхнім хрустким і прохолодним, наче рожевий сніг, м’якушем, скидалися на велетенські ботанічні гарматні ядра, кожне з яких було спроможне розчавити ціле місто; гілки дерев ломилися під вагою солодких, соковитих, вельветово-оксамитових груш — таких насичено помаранчевих або рожевих, як урожайна повня4; зелені та чорні інжирини5 тріскалися під тиском власного соку, і ці шпаринки вмить обсідали бронзівки6, очманілі від нескінченного солодкавого трунку.

Дерева стогнали під вагою вишень, і складалося враження, що на острові щойно жорстоко вбили велетенського дракона, а пурпурові та винно-червоні краплини крові розбризкалися листям. Кукурудзяні качани сягали довжини вашої руки, і варто було вгризтися в канарково-жовту мозаїку насіння, як до рота бризкав струмінь молозива. Достигали й набирали ваги до осені нефритово-зелені мигдальні7 та волоські8 горіхи, а з-поміж листя визирали ладні оливки9 — яскраві й лискучі, наче пташині яйця.

Цілком природно, що моя збиральницька діяльність під час цього тріумфу життя на острові подвоїлася. Відтоді, як у мене з’явився віслючок, окрім звичних вилазок на вихідних у товаристві Теодора, я вирушав тепер і сам у більш відчайдушні та складні експедиції, на які не наважувався раніше. Ця чотиринога тварюка, на ім’я Саллі, яку подарували мені на день народження, була прекрасною, хоча й дещо впертою, компаньйонкою, особ­ливо коли йшлося про тривалі мандри з важким спорядженням. Її невиправну затятість компенсувала видатна чеснота — як усі віслюки, вона була безмежно терплячою.

Саллі безтурботно роззиралася довкола, поки я спостерігав за черговим представником тваринного світу, або ж, натомість, упадала у своєрідну ослячу дрімоту — щасливий трансоподібний стан, якого можуть досягати віслюки. Тоді вони з напівзаплющеними очима неначе марять про нірвану й не реагують на окрики, погрози чи навіть удари різками. Собаки починають нетерпляче позіхати, скавучати й дряпатися, виразно демонструючи цими та іншими знаками, що, на їхню думку, ми вже приділили удосталь часу павуку та подібним йому організмам, а зараз нам час вирушати. Проте Саллі, коли вже отак солодко марила, здавалося, здатна простояти так і кілька днів, якщо знадобиться.

Одного разу мій друг-селянин, що здобув для мене чимало екземплярів і був уважним спостерігачем, повідомив, що над скелястою долиною за п’ять миль10 на північ від вілли зависли двоє величезних птахів. Він було подумав, що вони мають там гніздитися. З його опису це могли бути або орли11, або грифи12, і мені закортіло добути їхнє пташеня. У моїй теперішній колекції хижих птахів13 було аж три види сов14, яструб малий15, дербник16 і боривітер17, тож для її повноти не вистачало ще орла чи стерв’ятника18. Годі й казати, що я не озвучував своїх орнітологічних амбіцій родині, адже й без того рахунок за м’ясний корм для мого звіринця був астрономічним. На додачу я уявляв реакцію Ларрі, коли запропонував би принести додому грифа. Я вже звик — і це працювало! — просто ставити його перед fait accompli19, що в мене з’явився новий домашній улюбленець. Головне було пронести тварину на віллу, а там я вже завжди міг розраховувати на великодушну підтримку Мами й Марго.

Я підготувався до своєї експедиції дуже ретельно: напакував удосталь харчів для себе й песиків, зробив чималий запас газози20, а також прихопив бляшанки та коробочки для збирання зразків, сачок для ловлі метеликів і бездонну торбину, у яку міг би повністю вміститися мій орел чи гриф.

Я також узяв бінокль Леслі, який був набагато потужніший за мій. Спитати його дозволу я не міг, бо брат доречно кудись пішов, але я був певен, що він радо позичив би мені свою оптику, якби опинився вдома. Востаннє перевіривши спорядження, я пересвідчився, що все на своїх місцях, і почимчикував із крамом до Саллі, унизаної фестонами21.

Украй похмура й вередлива навіть за віслюковими стандартами, вона вибісила мене тим, що навмисно відтоптала мені ноги й боляче вхопила за сідницю, коли я нахилився по сачок. Саллі на мене смертельно образилася, отримавши по заслузі за таку нечемну поведінку, і ми почали нашу експедицію, майже не спілкуючись. Я знехотя напнув солом’яного бриля на її пухнасті вуха у формі арумів22, висвистав песиків і рушив у путь.

Хоча ще було досить рано, сонце вже шкварило, а небо було напрочуд чистим, палюче-блакитним, яким буває полум’я, коли в нього всипати пригорщу солі — розмитим по краях і в серпанку. Спочатку ми трюхикали дорогою, укритою густою білою курявою, липкою, наче пилок. На шляху ми перестрівали знайомих селян, які хто куди їхали верхи на віслюках — на базар чи на поле. Наша експедиція дещо затрималася, бо місцеві правила хорошого тону вимагали, щоб я привітався з кожним.

На Корфу заведено під час зустрічі трішечки попліткувати й на знак любові та прихильності почастуватися скоринкою хліба, дрібкою висохлого кавунового насіння чи гроном винограду23. Тож коли настав час звернути з розпеченого курного шляху й почати сходження крізь прохолодні оливкові гаї, я був перевантажений різними смаколиками. Найбільшим із них був кавун — щедрий подарунок, який впхала мені тітонька Аґаті, моя добра подруга, з якою ми не бачилися аж цілий тиждень (а це ціла вічність!). Насправді це зовсім трошки, але вона чомусь вирішила, що весь цей час у мене в роті ані дрібки не було.

Після спекотної дороги тінисті оливкові гаї зустріли нас криничною прохолодою. Песики неслися попереду, кружляючи, як годиться, довкола великих печеристих оливових стовбурів, аж раптом, ошелешені власною зухвалістю, з голосним дзявкотом кидалися наздоганяти прудких ластівок24. Нічого нового: їм не поталанило ухопити жодної, і вони намагалися вихлюпнути свій гнів на якусь безневинну вівцю або макоцвітне курчатко, і я мав дати їм добрячої прочуханки. Саллі вже забула свої нещодавні витребеньки й узяла гарний темп. Одне її вухо настовбурчилося вперед, а друге вивернулося в мій бік, щоб уловлювати, як я співаю чи коментую все, що ми бачимо дорогою.

Аж ось ми покинули приємний оливовий гайок і зійшли нагору по розпашілих пагорбах, пробиваючись крізь миртові25 нетрі, переліски кам’яного дуба26 та мітлисті кучми дроку27 Копита Саллі ретельно перетирали трави під ногами, і тепле повітря сповнювалося пахощами шавлії28 та чебрецю29. Песики відсапувалися, з нас із Саллі зійшло сім потів, але опівдні ми видерлися на золоті й іржаво-червоні скелі центральної гряди. Лляно30-синє море простяглося десь далеко внизу. О пів на третю я присів перепочити в затінку велетенського кам’яного останця. Настрій був препаскудний. Ми прислухалися до порад мого друга й на скелястому уступі насправді видивилися гніздо, яке належало грізному білоголовому сипу31. До того ж у ньому причаїлося двійко жирненьких і майже повністю оперених пташенят у найкращому для виховання віці. Але — от капость! — долізти до гнізда ані згори, ані знизу було неможливо. Годину я безрезультатно намагався викрасти дитинчат сипа, але зрештою був змушений, хоча й неохоче, відмовитися від ідеї збагатити свою колекцію хижих птахів ще й падальниками.

Ми рушили долу схилом гори й зробили привал, щоб перепочити й попоїсти в затінку. Поки я ковтав свої бутерброди й варені яйця, Саллі схрумала сухі кукурудзяні качани й кавунові кірки. Собаки зжерли виноград і жадібно втамовували спрагу кавуном. Час від часу вони захлиналися й кашляли, угризаючись у соковитий м’якуш, бо насінини потрапляли не в те горло. Через свою ненажерливість і повну відсутність манер Дзюрик і Нехлюй впоралися з обідом набагато раніше за нас із Саллі. Коли вони нарешті допетрали, що я не збираюся їх більше годувати, то полишили нас і побігли схилами вниз, сподіваючись уполювати собі щось іще.

Я влігся долілиць і захрумкотів прохолодним кавуном — рожевим, наче корал32. Мій погляд ковзав схилами пагорба. Десь за п’ятдесят футів33 від місця мого перепочинку вимальовувалися залишки невеличкої селянської хатинки.

Тут і там на пагорбі можна було легко роздивитися пласкі ділянки у формі напівмісяця, які колись були крихітними полями довкола хутора. Вочевидь, власник зрештою збагнув, що збіднілий ґрунт на клаптикових полях виснажився і не зможе живити кукурудзи чи інших овочів завбільшки із кишеньковий носовичок, і кудись переїхав). Будинок завалився, а поля вкрилися бур’янами та миртами. Я не зводив очей із руїн, уявляючи, хто ж там мешкав, аж раптом угледів, як щось червонясте просочилося крізь деревоподібний чебрець біля підніжжя однієї зі стін.

Я неквапом потягнувся до польового бінокля й приклав його до очей. З громади заваленого каміння постала чітка картина, але якусь мить я ще не міг розрізнити, що саме привернуло мою увагу. Аж ось, на моє здивування, із-за чебрецевого кущика вигулькнуло граційне крихітне звіря — червоне, як осінній листок. Це була ласка34, і, як я зрозумів за її поведінкою, молода й вельми недосвідчена. Перша ласиця, яку я побачив на Корфу, і вона мене миттєво зачарувала. Звірятко спочатку дещо ошелешено роззиралося довкола, а потім звелося на задні лапки й стало енергійно нюхати повітря.

Не відчувши жодного їстівного запаху, ласочка всілася й з насолодою — принаймні так здавалося збоку! — енергійно почухала себе за вухом. За мить вона раптово облишила чепуритися, обережно підвелася й спробувала вхопити сліпучого канарково-жовтого цитринця35. Метелику, однак, поталанило вислизнути з-під щелеп і відлетіти, залишивши хижачку з повітрям у пазурах і в дещо незручному становищі. Вона ще раз звелася на задні лапи, щоб вистежити, куди полетіла її здобич, однак утратила рівновагу й ледь не гепнулася з каменя, на якому сиділа.

Я спостерігав за звірятком, вражений його мініатюрністю, насиченим забарвленням і невинним виглядом. Звісно, мені кортіло впхати його за пазуху й притягти додому, щоб додати до свого звіринцю, але я знав, що це буде непросто. Поки я підбирав найефективніший спосіб досягнення своєї мети, на руїнах хатинки розгорнулася драма. Я побачив над собою тінь, схожу за силуетом на мальтійський хрест36, яка майоріла над низьким кущем. Раптом я чітко розгледів боривітра, що швидко шугнув до ласочки, яка досі не полишила свого каменя й нюхала повітря, вочевидь, не усвідомлюючи небезпеки.

Поки я визначався, чи кричати мені, а чи плескати в долоні, щоб її попередити, вона теж угледіла яструба, з неймовірною швидкістю обернулася, граційно скочила на залишки стіни й зникла в щілині між двома каменями. У неї, здавалося, і гладуну37 не просочитися — не те що мініатюрному ссавцю. Збоку це скидалося на хитромудрий трюк: ось вона приросла до свого каменя, а за мить стіна її всотала, наче дощову краплину. Боривітер, розчепіривши хвоста, завис на хвильку над руїнами, вочевидь, сподіваючись на повторну появу ласочки.

Проте це йому швидко набридло, і він полетів далі вздовж схилів у пошуках легшої наживи. Ласка відразу ж висунула з тріщини свій писочок і, коли зрозуміла, що узбережжя чисте й небезпека минула, обережно вилізла назовні. Потім прокралася вздовж стіни і, наче натхнена власною кмітливістю, і далі її обнишпорювала, час від часу заповзаючи в усі закуточки й западинки між камінням. Поки я стежив за ласочкою, то прикидав, як би так удало спуститися з пагорба й накрити її сорочкою, перш ніж вона помітить мою присутність. Зважаючи на майстерний трюк зі зникненням під час утечі від боривітра, це буде ой як непросто.

Якась секунда — і ласочка, гнучка як змія, зникла в отворі в основі стіни. Аж раптом з іншої діри трохи вище за цю вигулькнуло ще одне звірятко. Украй збентежене, воно блискавкою понеслося попід зруйнованою стелею й зникло у шпарині. Моє серце калатало від радості: з першого погляду краєм ока я впізнав істоту, яку багато місяців марно розшукував і вже не сподівався впіймати. Це була садова соня38 — як на мене, один із найпривабливіших європейських гризунів.

Звірятко, завбільшки з половину повнорослого щура, було вкрите коричневим хутром, мало лискучо-біле черевце, лапки й підхвістя, а довгий пухнастий хвіст увінчувала чорно-біла китичка. На писку в соні була смужка чорного хутра, яка кумедно обводила очі й нагадувала ті старомодні маски, під якими приховувалися грабіжники.

Хоч круть — хоч верть, але я знову опинився в скрутному становищі. Піді мною причаїлися дві тваринки, яких мені кортіло дістати будь-якою ціною, до того ж невідомо, яку більше. І вони були надзвичайно полохливі. Якщо я зараз як належить не спланую свого випаду, з високою вірогідністю втрачу обох. Спочатку я вирішив зайнятися ласкою, бо вона була більш метушливою, тоді як соня має сидіти у своїй новій схованці, якщо її не турбувати. Поміркувавши, я вирішив, що мій сачок є більш придатним знаряддям, ніж сорочка, тому, озброївшись першим, я з максимальною обережністю прокрався вниз по схилу, щоразу застигаючи на місці, коли ласочка виглядала з отвору й роззиралася довкола.

Урешті-решт мені поталанило непомітно наблизитися до стіни на відстань кількох футів. Я міцніше вхопив держак сачка й чекав, коли звірятко вигулькне з глибини отвору, який воно зараз досліджувало. Аж ось воно з’явилося, але так раптово, що я розгубився. Ласочка звелася на задні лапи й подивилася на мене із цікавістю й без жодного натяку на тривогу. Я вже ось-ось приготувався одним помахом сачка накрити тваринку, аж раптом, із хрускотом проломлюючи кущі, з висолопленими язиками, жваво метляючи хвостами, об’явилися всі троє моїх гавкунів. Вони так голосно мене вітали, наче ми не бачилися місяцями. Ласка зникла.

Ось вона ще там сидить, нажахана собачою лавиною, а за мить її вже нема. Я розпачливо висварив песиків і вигнав їх вище в гори, де вони вляглися в затінку, ображені й спантеличені моїм поганим настроєм. Тоді я поновив спроби вполювати соню.

За багато років будівельний розчин між камінням розкришився, люті зимові проливні дощі змили його геть, а тепер залишки будинку являли собою самі сухокладкові39 стіни.

Завдяки лабіринту сполучених між собою тунелів і печер утворювалася ідеальна схованка для будь-якої дрібної тваринки. Існував лише один спосіб полювання в цій місцевості: розформувати кладку на окремі камені, тому я почав це робити досить наполегливо. Я розібрав добрячий шмат, але не знайшов нічого більш захопливого, аніж пари обурених скорпіонів40, декількох мокриць41 і молодого гекона42, який утік, залишивши мені свій пульсуючий хвіст. Я стікав потом, хотів пити, і тому десь за годину сів у затінку поки що не порушеного фрагмента стіни, щоб перепочити.

Мені вже стало просто цікаво, скільки часу знадобиться, щоби впоратися з рештою кладки, коли із провалля за якихось три фути від мене показалася соня. Вона видерлася на камінь, як трохи розповнілий альпініст, а потім, діставшись вершини, усілася на свою огрядну дупку й заходилася ретельно вмиватися, повністю ігноруючи мою присутність. Коли би ще мені випала така нагода! Повільно, зі значною пересторогою я підвів сачок до неї, відцентрував, а потім різко опустив.

І це спрацювало б, якби верхня частина кладки була пласкою... На жаль, мені не вдалося досить сильно притиснути обід, й утворилася шпаринка. З розпачем і розчаруванням я спостерігав, як соня, оговтавшись від короткотривалої паніки, протислася під сачком, помчала кладкою й зникла в черговій щілині. Однак це її і згубило: звірятко забігло в глухий кут43, і, перш ніж воно усвідомило власну помилку, я вже накрив вхід сачком.

Наступним кроком було його звідти витягти, до того ж так, щоб воно мене не покусало. Це було непросто, і соня встигла вп’ястися надзвичайно гострими зубками в подушечку мого великого пальця й достоту заляпати кров’ю себе, мене й носовичок. Нарешті, я упіймав її та помістив у торбу. Окрилений успіхом, я осідлав Саллі й тріумфально попрямував додому зі своїм новим надбанням.

Я відразу переніс соню до своєї кімнати й посадив у клітку, у якій донедавна був дім чорного пацючатка44. Щуреня втратило життя в пазурах моєї совки Улісса, який уважав, що всі гризуни були створені щедрим провидінням лише для того, щоб набити його черево. Тому я потурбувався, щоб моя дорогоцінна соня не змогла втекти й приректи себе на неминучий кінець. Щойно звірятко опинилося в клітці, я зміг його уважніше оглянути. Воно виявилося самичкою з підозріло великим животиком, що змусило мене припустити, що вона може бути вагітною. Після огляду я нарік її Есмерельдою45 (бо саме читав «Горбуна з Нотр-Даму»46 і по вуха закохався в головну героїню) й поклав ще й картонну коробку з бавовняними клаптями та жмутками сухої трави для її майбутніх нащадків.

У перші кілька днів Есмерельда кидалася на мою руку, як бульдог, коли я чистив її клітку чи годував, але вже протягом тижня вона призвичаїлася й терпіла мене, хоча досі дивилася з певною пересторогою. Щовечора Улісс, який днював на спеціальному сідалі над вікном, прокидався, і я розчахував віконниці, щоб він міг вилетіти в оливкові гаї, залиті місячним сяйвом. Там Улісс полював, повертаючись лише приблизно о другій ранку подзьобати фаршу зі своєї миски.

Після того, як Улісс спокійно відлітав, я міг на кілька годин випустити Есмерельду з клітки розім’ятися. Вона виявилася насправді чарівною істотою з неймовірною грацією і, попри свою округлість, здійснювала карколомні й запаморочливі стрибки з буфету на ліжко (від якого відскакувала, наче від батуту), а з ліжка до книжкової шафи чи на стіл, використовуючи свій довгий хвіст із пухнастою китицею як балансир. Соня була надзвичайно допитливою й щоночі ретельно та прискіпливо досліджувала кімнату та речі в ній, визираючи з-під чорної маски з тремтливими вусиками. Я виявив, що їй особливо смакують великі коричневі коники47, і вона часто приходила й вмощувалася на моїх голих грудях, коли я влягався в ліжко, і трощила ці смаколики. Унаслідок цього моє ліжко завжди було завалено колючим прошарком надкрилків48, розчленованих ніг і рогових тораксів49, бо моя соня була жадібною й не надто вихованою споживачкою.

І ось настав той урочистий вечір. Після того, як Улісс на тихих крилах відлетів до оливкових гаїв зі своїм типовим кличним «тоінк, тоінк», я відкрив дверцятка клітки й виявив, що соня не виходить. Коли я зазирнув у глибину картонної коробки, звідти пролунало гнівне цвіркання. У відповідь на мої намагання дослідити її спальню Есмерельда, як тигр, учепилася в мій вказівний палець, і вивільнитися виявилося непростим завданням. Урешті-решт, міцно притримуючи її за шию, я дослідив коробку. О диво! На дні лежало восьмеро немовлят — рожевих, як бутон цикламена50, кожне розміром із фундук51. У захваті від цього сюрпризу Есмерельди я обсипав її кониками, гарбузовим насінням, виноградом та іншими ласощами, які, я точно знав, вона любить особливо, і стежив за розвитком дитинчат, затамувавши подих.

Поступово малюки розвивалися. Їхні оченята розплющилися, відростало хутро. Досить швидко найсильніші та найавантюрніші з них почали наполегливо вилазити з картонної коробки й повзати по підлозі клітки, коли Есмерельда не бачила. Стривожена, вона підхоплювала блудного малюка зубами та з пестливим бурчанням переносила його в безпечне кубельце. Це проходило з одним-двома, але щойно всі восьмеро дитинчат досягли цього допитливого віку, матуся вже не могла з ними впоратися, і тому довелося дозволити їм блукати де заманеться. Вони почали слідувати за нею з клітки, і саме тоді я виявив, що соні, як і землерийки52, мають звичку вишиковуватися одне за одним у своєрідний караван. Це мало такий вигляд: Есмерельда йшла першою, на її хвості теліпалося дитинча номер один, до нього і собі чіплялося друге, до того — третє, і так усі вісім. Це було воістину магічне видовище: дев’ятеро крихітних істот, усі в маленьких чорних масках, рухалися кімнатою, немов живий хутряний шалик, пролітаючи над ліжком або видряпуючись вгору ніжкою столу. Бува, розсиплеш коників ковдрою чи підлогою — і довкола вже громадиться малеча, схвильовано поскрипує в очікуванні їжі, нагадуючи кумедне бандитське кодло в масках.

Коли дитинчата повністю виросли, я був змушений віднести їх до оливкового гаю й випустити. Аж занадто багато часу витрачалося на те, щоби прогодувати дев’ятеро жвавих сонь. Я випустив їх на узліссі, біля заростей кам’яного дуба, і вони успішно розселилися. Вечорами, коли сонце вже сідало, а посмуговане призахідними хмарами небо ставало листяно-зеленим, я виходив помилуватися, як маленькі соні в масках сновигають із гілки на гілку з грацією балерин, перегукуючись цвірінчанням і писком під час полювання на міль53, світляків54 чи на інші делікатеси.

Одного разу через мої численні мандрівки верхи на віслючкові нас буквально наводнили собаки. Тоді я подався в гори, бо хотів наловити агам55 на блискучих гіпсових скелях. Ми повернулися надвечір, скрізь лежали вугільно-чорні тіні, і все купалося в косому, м’якому золотистому світлі сонця, що поволі тонуло в морі. Спітнілі й натомлені, голодні й спраглі, ми давно спожили всі запаси, які несли із собою. Останній виноградник, який ми пройшли, подарував нам лише кілька китиць чорнющого винограду — такого різкого на смак, що навіть песики стиснули губи й заплющили очі, а я відчув голод так гостро, як ніколи раніше.

На мені, як керівникові експедиції, лежало забезпечення провіантом усіх учасників, тому я затримався й подумав, як розв’язати цю проблему. Ми були на рівній відстані між трьома джерелами їжі. Перший варіант — пастух, старий Яні, який міг би нам дати — я був упевнений! — сиру та хліба, але мабуть, його дружина працювала на полі, а він сам досі пас кіз. Другим була тітонька Аґаті, яка жила одна в крихітній зруйнованій хатинці, але вона була настільки бідна, що мені було ніяково приймати від неї якісь дари. Навпаки, це я завжди ділився їжею, коли проминав її хату.

Залишалася приязна й привітна тітонька Кондос, удова вісімдесяти років, яка жила з трьома незаміжніми (як на мене, безнадійно незаміжніми) доньками на неохайній, але заможній фермі в долині трохи на південь. За тутешніми селянськими мірками, вони жили в достатку, володіючи, окрім п’яти-шести десятин оливок і сільськогосподарських угідь, двома віслюками, чотирма вівцями та коровами. Кондосів можна було назвати місцевою поміщицькою елітою, і тому я вирішив, що честь відновити сили моєї експедиції випаде саме їм.

Троє непристойно товстих, грубих, але добродушних дівчат щойно повернулися з роботи на полях і згуртувалися довкола маленької кринички, яскраві й надокучливі, як папуги, відмиваючи свої повні, волохаті засмаглі ноги. Сама тітонька Кондос, мов маленька годинникова іграшка, розсипала жменьки кукурудзи для галасливої зграї розкуйовджених курей. У тітоньки Кондос не залишилося нічого рівного; її всохле тіло зігнулося, як лезо серпа, ноги похилилися з роками від важких вантажів на голові, а від постійного збирання передпліччя й долоні викривилися також. Навіть верхня й нижня губи сховалися досередини над її беззубими яснами, а брови — білосніжні, як насіння кульбаби56, — вигнулися над її чорними очима із синіми колами під ними, а ті так само з кожного боку охороняв паркан вигнутих зморщок у ніжній, наче в молодого гриба, шкірі.

Дочки, побачивши мене, видали пронизливі крики радості й почали гарцювати навколо мене, як лагідні шайрські кобилиці57. Випромінюючи ласку, піт і часник у рівних кількостях, вони притискали мене до своїх велетенських животів і заціловували. Тітонька Кондос, маленький, зігнутий Давид серед цих пахучих Ґоліятів58, відштовхнула їх убік і з пронизливим лементом: «Віддайте його мені, віддайте його мені! Моє золотце, моє серденько, коханнячко моє! Дайте його мені!» притисла мене до грудей і вкрила моє обличчя такими поцілунками, які залишали синяки, бо її ясна були твердими, як черепашачий дзьоб59.

Зрештою, після того, як мене ретельно зацілували, погладили й пощипали всюди, щоб переконатися, що я справжній, мені дозволили сісти й пояснити, чому мене так довго не було видно. Хіба я не розумію, що минув аж цілий тиждень, відколи я тут гостював? Як моя любов може бути такою жорстокою, нешанобливою, такою ефемерною? І все-таки, оскільки я вже опинився тут, чи не хочу я попоїсти? Я відразу погодився — за себе й за Саллі. Мої погано виховані песики зарадили самі собі: Дзюрик і Нехлюй уже повідривали солодкі грона білого винограду, який закручувався довкола будиночка, і зосереджено ковтали їх, тоді як Роджер, який, здавалося, більше потерпав від спраги, ніж від голоду, зник під інжирними та мигдалевими деревами й розпанахував кавун.

Пес лежав, зануривши носа в прохолодний рожевий м’якуш, заплющивши в екстазі очі, і всмоктував солодкий крижаний сік через зуби. Саллі негайно отримала три качани стиглої кукурудзи й відро води, щоби втамувати спрагу, а мені перепав велетенський батат60 з обвугленою в багатті апетитною шкірочкою, солодкою й розсипчастою вологою м’якоттю, миска з мигдалем, кілька смокв, два величезні персики, шматок жовтого хліба, оливкова олія та часник.

Після того, як я поглинув ці харчі й так дещо відсунув межу голоду, я міг сконцентруватися на обміні плітками. Пепі впав з оливкового дерева й зламав руку, дурне хлоп’я. Леонора чекає ще одну дитину, яка замінить померлу. Яні — ні, не той Яні, а той, який мешкає по інший бік пагорба, — посварився з Такі за ціну осла, і Такі так розсердився, що вистрелив із рушниці по хаті Яні. Тільки це була глупа ніч, а Такі був п’яний у дим, але потім виявилося, що це будинок Спіро, тож тепер вони не спілкуються. Деякий час ми обговорювали дивовижі та з великою насолодою препарували характери наших односельчан, аж раптом я помітив, що десь не видно Лулу.

Лулу, собака тітоньки Кондос, — худорлява й довгонога собака з величезними проникливими очима й видовженими пухкенькими, як у спанієля61, вухами. Як і всі сільські пси, вона була виснаженою й миршавою, її ребра стирчали, як струни арфи. Проте Лулу була привітною істотою, і я захоплювався нею. Зазвичай вона вітала мене однією з перших, але тепер вона кудись запропастилася. Тому я й запитав, що з нею сталося.

— Щенята! — почала бідкатися тітонька Кондос. — По-по-по-по... Одинадцять! Ви можете це собі уявити?

Вони прив’язали Лулу до оливкового дерева біля будинку, а коли наближалися пологи, вона заповзла в заглибину в стовбурі, щоб там привести на світ щенят. Собака привітала мене з ентузіазмом, із цікавістю видивляючись, як я навкарачки заповз у стовбур і витяг цуценят, щоб роздивитися. Мене завжди дивувало, як такі сухоребрі, напівголодні матері можуть породити настільки життєздатних товстеньких цуценят зі скуйовдженими, войовничими писками й гучними мартинячими62 голосами. Вони були, як годиться, найрізноманітніших кольорів: чорно-білі, білі та шагреневі, сріблясті й синювато-сірі, повністю чорні та абсолютно білі. Який щенячий виводок на Корфу не візьмеш, у ньому буде таке неохопне розмаїття кольорових комбінацій, що з’ясувати питання батьківства майже неможливо. Я розклав цю клаптикову ковдру із цуценят на колінах і розповідав Лулу, наскільки вона розумна. Вона завзято вимахувала хвостом.

— Розумниця, авжеж! — кисло передражнила мене тітонька Кондос. — Не розумниця, а розпусниця! Привести одинадцять цуценят! Безглуздя! Доведеться позбутися всіх, крім одного.

Звичайно, Лулу не дозволять утримувати весь виводок, і їй ще дуже поталанить, якщо залишать хоча б одного. Чи можу я цьому якось зарадити? Тож я запевнив, що мою Маму не лише тішитиме думка про ще одне щеня, але її переповнюватиме вдячність родині Кондос та Лулу за те, що вони нам його подарували. Тому я зважився й обрав того, хто мені припав до серця: опасистого маленького песика, пістряво-чорного, з білими й сірими вкрапленнями, яскравими бровами та підошвами лапок кукурудзяного кольору. Я попросив їх притримати його для мене, поки він не стане досить дорослим, щоб його можна було відлучити від Лулу. Тим часом я мав підготувати Маму до прийняття того хвилюючого факту, що ми завели ще одного собаку й тепер їх у нас буде п’ятеро — чим не приємне ціле число?

На мій подив, Мама анітрохи не зраділа запропонованому збільшенню нашого собачого племені.

— Ні, любий, — твердо відмовила вона, — ми не збираємося заводити ще одного песика. Чотирьох нам цілком вистачить. З усіма твоїми совами та іншою звіриною набігає астрономічна сума за м’ясо. Боюся, ще про одного собаку не може й бути мови.

Даремно я стверджував, що цуценя загине, якщо ми не втрутимося. Мама була невблаганною. Залишалося останнє. Я вже помітив, що Мама, перед якою постає гіпотетичне запитання на кшталт: «Чи хотіла б ти повне гніздо горихвісток63?», твердо й автоматично відповідає: «Ні!». Однак, коли я приносив пташенят, вона неминуче починала коливатися й зрештою казала: «Так!». Очевидно, що тепер залишалося тільки показати їй цуценя. Я був упевнений, що вона не зможе встояти перед його золотими бровами й шкарпеточками.

Я запитав Кондосів, чи ще не час показати Мамі цуценя, і наступного дня одна з трьох пампушок-дочок його принесла. Але, коли я вимотав його з ряднини, зрозумів, що тітонька Кондос послала мені неправильне цуценя. Я вказав дочці на помилку, і вона відповіла, що ніяк цьому не зарадить, бо зараз має йти до села, тож мені краще самому збігати до старої. І краще поквапитися, бо тітонька Кондос згадала, що зранку збиралася приспати цуценят. Поспішаючи, я осідлав Саллі й поскакав через оливкові гаї.

Коли я дістався ферми, то побачив стару, яка сиділа на сонці, сплітаючи голівки часнику в білі вузлуваті коси. Довкола неї порпалися кури й щось вдоволено дзьобали. Після того, як вона мене обійняла, поцікавилася моїм здоров’ям і здоров’ям усієї родини й дала мені таріль із зеленими фігами, я випустив цуценя та пояснив причину свого візиту.

— Не той? — вигукнула вона, роздивляючись верескливе цуценя й тикаючи на нього вказівним пальцем. — Це не той? От я стара дурепа! По-по-по-по... Здається, ти тоді обрав саме цього білобрового.

Я обережно поцікавився, що сталося з рештою. Приспані?

— О, так! — сказала вона розгублено, досі роздивляючись цуценя. — Так, сьогодні рано-вранці.

Що ж, якщо вже було пізно й того, кого обрало моє серце, уже нема, я погодився взяти того, якого вона врятувала.

— Ні, гадаю, я зараз знайду тобі того самого, — заперечила вона, підвелася й витягнула лопату із широким лезом.

Як, замислився я, як вона зможе знайти те цуценя, яке я вибрав, якщо вона їх уже забила? Може, хоче відкопати мені його тільце? Краще не треба! Я тільки-но розтулив рота, щоб її зупинити, але тітонька Кондос, бурмочучи щось до себе, уже рушила до поля поблизу будинку. Пожовклі й сухі стебла першого врожаю кукурудзи стовбичили на розпеченій потрісканій ниві. Тут вона хвильку вагалася, а потім почала копати. Кілька рухів — і вона витягла трьох верескливих цуценят. Їхні лапки несамовито борсалися, а вушка, оченята та рожеві ротики були забиті землею.

Я закляк, сповнений жахом. Стара перевірила викопаних щенят, виявила, що вони не такі, яких я хотів, відкинула їх на один бік і почала копати знову. Лиш тоді я повною мірою усвідомив те, що зробила тітонька Кондос. Я відчув, ніби в грудях луснув великий червоний міхур ненависті. По щоках рясно котилися сльози люті. Попри моє недосконале знання грецької лайки, я вибрав найбрудніші образи з мого лексикону. Вилаявши тітоньку Кондос, я її так сильно відштовхнув, що вона, спантеличена, раптово опустилася на землю серед кукурудзяних стебел. Вигукуючи прокляття на адресу всіх святих і божеств, які я тільки зміг згадати, я схопив лопату й швидко, але обережно, викопав решту щенят, які вже задихалися.

Тітонька Кондос була настільки здивована моєю раптовою зміною від спокою до люті, щоб щось вимовити, тому просто сиділа там із роззявленим ротом. Я безапеляційно запхнув цуценят за комір сорочки, забрав Лулу й останнє зі вцілілих цуценят, яке вона мала виховувати, скочив на Саллі, осипаючи прокльонами через плече тітоньку Кондос, що вже зіп’ялася на ноги, бігла за мною й волала:

— Що ти, золотце, у чому річ? Чому ти плачеш? Можеш забрати хоч усіх цуценят. Що сталося?

Я ввірвався в будинок, розпашілий, забрьоханий, залитий сльозами, у брудній сорочці, з якої випиналися цуценята. Лулу стрибала на мене, радісно збентежена таким несподіваним порятунком своїх нащадків. Як звичайно, Мама господарювала на кухні, виготовляючи різні делікатеси для Марго, яка збиралася в тур материковою частиною Греції, щоб оговтатися від чергового нещасного кохання. Мама вислухала мій непослідовний обурений виклад передчасного поховання цуценят. Вона була шокована.

— Це вже занадто! — обурено вигукнула вона. — Ці селяни... Не втямлю, як вони можуть бути такими жорстокими! Поховати живцем! Ніколи не чула про таке варварство! Ти вчинив правильно, урятувавши їх, дорогий мій. Де вони?

Я розірвав сорочку, ніби вчиняючи харакірі, і скручена зв’язка цуценяток випала на кухонний стіл, де вони з голосним виском негайно почали сліпо тицятися в усе довкола.

— Джеррі, любий, ну не на стіл же ж, де я готую тісто! — зробила мені зауваження Мама. — Зовсім крихітки! Так, навіть якщо це чистий бруд, ми ж не хочемо його напхати в пироги. Візьми кошика.

Я дістав кошик, і ми переклали в нього цуценят. Мама глянула на них.

— Нещасні малюки! — співчутливо мовила вона. — Здається, їх дуже багато. Ого! Одинадцятеро! Ну, не знаю, що ми з ними робитимемо. Ми ж не можемо взяти всіх одинадцятьох собак докупи з тими, що в нас уже є.

Я поспішив сказати, що в мене все вийшло, і щойно щенята подорослішають, ми їх усіх прилаштуємо. Я додав, що Марго, яка доти вже повернеться, мені допомогатиме, бо це її відволікатиме від нав’язливих думок про секс.

— Джеррі, дорогенький! — спалахнула Мама. — Не кажи такого! Хто це тебе навчив?

Я пояснив, що Ларрі сказав, що їй потрібно чимось зайняти розум, щоб не думати про секс, от, власне, поява цуценят саме й сприятиме досягненню цього бажаного результату.

— Усе одно ти не повинен такого казати, — наполягла Мама. — Дарма Ларрі отак висловлюється. Марго просто... просто... трохи... емоційна, та й годі. Секс не має нічого спільного із цим; це щось зовсім інше. Що оце люди подумають, як нас почують? А тепер іди й перенеси цуценят кудись у безпечне місце.

Тож я відніс цуценят до зручного оливкового дерева біля веранди, прив’язав до нього Лулу й очистив цуценят вологою ганчіркою. Лулу вирішила, що виховання цуценят у кошику їх тільки розбестить, негайно розкопала нору між гостинним корінням та обережно по черзі перенесла туди своїх малюків. Свого обранця я вичищав найдовше порівняно з іншими, а він із цього щось не дуже радів. Також довгенько я обирав для нього ім’я. Нарешті я вирішив назвати його Лазарем, скорочено — Лаз, обережно вклав його поруч із братами й сестрами та пішов міняти сорочку, заляпану багнюкою й сечею.

Я саме вчасно прийшов до обіду й почув, як Мама розповідає Леслі й Ларрі про цуценят.

— Це надзвичайно! — коментував Леслі. — Гадаю, що вони не вважають такий учинок жорстокістю, а просто не замислюються. Згадайте, як невимушено вони пхають поранених птахів у свої ягдташі? То що там зрештою сталося? Джеррі втопив цуценят?

— Звісно, він цього не зробив! — обурилася Мама. — Само собою, він приніс їх сюди.

— Христе Боже! — жахнувся Ларрі. — Куди нам ще собак? У нас і без того їх четверо.

— Але ж вони ще тільки щенятка, — сказала Мама. — Бідосі...

— Скільки їх? — спитав Леслі.

— Одинадцятеро, — неохоче відповіла Мама.

Ларрі відклав ніж і виделку й вирячився на неї.

— Одинадцять? — перепитав він. — Одинадцять?! Одинадцять цуценят! Ти збожеволіла.

— Кажу ж вам, вони манюні... Нещасні крихітки... — розгублено повторювала Мама. — І Лулу з ними добре вправляється.

— Яка ще в біса Лулу? — лютував Ларрі.

— Їхня годувальниця. Вона хороша, — захищалася Мама.

— Отже, дванадцятеро проклятущих псів...

— Ну, десь так, — погодилася Мама. — Я насправді не рахувала.

— Та що ж таке! — лютував Ларрі. — Ніхто не рахує! І перш ніж ти усвідомиш, що коїться, будеш уже по коліна в цих тварюках. Наче цей чортів світ створили знову, тільки вийшло ще гірше... Одна сова перетворюється на цілий батальйон, перш ніж ти розумієш, що сталося; сексуально поведені голуби протистоять Мері Стоупс64 у кожній кімнаті будинку; птаство так і кишить усюди, і наш дім нагадує бісів зоомагазин. І це вже не кажучи про змій, жаб і мальків, щоб роками постачати відьом Макбета65 витратними матеріалами! І на додачу до всього ти йдеш і набираєш десь іще дванадцятеро собацюр! Ось вам видатний приклад печатки безумства, що затаврувала цю родину!

— Дурниці, Ларрі, ти перебільшуєш, — відбивалася Мама. — Стільки галасу через кількох цуценят.

— То для тебе одинадцять — це кілька? Наш дім скоро нагадуватиме грецьку філію собачого шоу «Крафтс»66. А якщо вони до того ж усі виявляться суками й у них одночасно почнеться тічка, наше життя перетвориться на одну нескінченну собачу сексуальну оргію.

— От знову, — спалахнула Мама, змінюючи тему. — Краще тобі не ходити тут і розказувати, що в Марго тільки секс на думці. Що подумають люди?

— А що, це не так? — правив своєї Ларрі. — Правди не сховаєш.

— Ти чудово зрозумів, про що я, — твердо сказала Мама. — І ти не будеш казати таких речей. Марго просто романтична. Є суттєва різниця...

— Гаразд. Усе, що я можу сказати, — вів далі Ларрі, — що, коли у всіх тих сук, яких ти принесла додому, почнеться тічка, Марго буде непросто з ними змагатися.

— Годі, Ларрі, це вже занадто! — не витримала Мама. — Хай там що, але негоже обговорювати секс під час обіду.

Кілька днів після цього Марго повернулася зі своїх мандрів, засмагла й розквітла, а її серце, вочевидь, загоїлося. Вона невпинно розповідала про свою поїздку, супроводжуючи свої спогади барвистими образними замальовками всіх тих персонажів, яких вона зустрічала, неминуче завершуючи приказуванням: « ...і тому я сказала їм: якщо вони приїдуть на Корфу, хай неодмінно завітають до нас».

— Сподіваюся, ти не запрошувала всіх, кого зустрічала, Марго, дорогенька? — дещо стривожено поцікавилася Мама.

— О, звісно, ні, Мамо, — відмахнулася Марго, яка щойно розповіла нам про вродливого грецького моряка та його вісьмох братів, яким вона надіслала це гостинне запрошення. — Лише цікавих. Мені щось подумалося, що ти радітимеш цікавим гостям.

— Дякую, мені вистачає цікавих людей, яких запрошує Ларрі, — без ентузіазму відреагувала Мама, — а тут ще твої...

— Ця поїздка відкрила мені очі, — драматично підсумувала Марго. — Я зрозуміла, що ви тут усі просто провінціали. Ви стаєте вузьколобими й... й... обмеженими.

— Небажання приймати несподіваних гостей не має нічого спільного з обмеженістю, люба, — відповіла Мама. — Зрештою, приготування їжі повністю на мені.

— Але вони не будуть несподівані, — нахабно пояснила Марго, — я ж їх запросила.

— Так-то воно так, — погодилася Мама, вочевидь, відчуваючи, що це був не дуже переконливий аргумент. — Гадаю, якщо вони напишуть заздалегідь, то на їхній приїзд ще можна буде якось вплинути.

— Звичайно, вони нас попередять, — гордовито мовила Марґо. — Вони мої друзі й не можуть бути настільки погано вихованими, щоб не сказати завчасно.

Але скоро стало очевидно, що вона помилялася.

Я повернувся на віллу після дуже приємного дня, бо йшов уздовж узбережжя у своєму човні, шукаючи тюленів67, і, піднесений, обгорілий на сонці й голодний, буквально ввалився у вітальню в пошуках чаю та гігантського шоколадного торта, який, як мені було відомо, спекла Мама. Але те, що я побачив, змусило мене зупинитися у дверях із розтуленим від здивування ротом, а песики, притискаючись до моїх ніг, заскавучали й загарчали від несподіванки. Мама сиділа на підлозі, точніше, у незручній позі на подушці, обережно тримаючи в одній руці шмат мотузки, до якого було прикріплено маленьке, чорне й надмірно жваве ягня.

Біля Мами, схрестивши ноги на подушках, сидів старигань у тарбуші68 з гнівним виразом обличчя та три щільно закутані в покривала жінки. На підлозі стояли лимонад, чай, тарілки з бісквітами, бутерброди та шоколадний торт. Коли я зайшов до кімнати, старий нахилився вперед, видобув із піхов довжелезний коштовно оздоблений ятаган69, відкраяв собі великий шмат торта й почав пхати його до рота, виявляючи всі ознаки задоволення. Це так нагадувало якусь сцену з «Тисячі й однієї ночі»70! Мама кинула на мене роздратований погляд.

— Як добре, що ти прийшов, любий, — зраділа вона, відштовхнувши ягня, яке випадково застрибнуло їй на коліна. — Англійською вони ні слова.

Я спитав, хто вони взагалі такі.

— І гадки не маю, — відчайдушно вигукнула Мама. — Вони намалювалися, коли я саме заварювала чай, і сидять тут уже не одну годину. Я не можу зрозуміти ані слова з того, що вони теревенять. Вони вперто сидять на підлозі. Здається мені, що то друзі Марго. Звичайно, вони можуть виявитися й приятелями Ларрі, але вони не видаються досить хитромудрими.

Я спробував перекинутися кількома словами грецькою зі старим, і він підвівся, зрадівши, що хоч хтось його зрозумів. Він мав тремтливий орлиний ніс, довжелезні білі вуса, схожі на приморожений сніп кукурудзи, і чорні очі, які, здавалося, спалахували й кололися відповідно до його настрою. Він був убраний у білу туніку із червоним кушаком71, з якого звисав кинджал, величезні мішкуваті шальвари, довгі білі бавовняні шкарпетки та червоні чарукі72 з величезними помпонами на задертих носах.

— Отже, Ви — брат чарівної синьйорини, так? — проревів він пристрастно, і шматочки шоколадного торта на його вусах затремтіли. — Яка честь вас зустріти!

Він притиснув мене до себе й поцілував так палко, що собаки, хвилюючись за моє життя, дружно зайшлися дзявкотом. Ягня, зіткнувшись із чотирма голосистими песиками, запанікувало й почало намотувати кола довкола Мами, накручуючи мотузку на себе. Аж раптом, налякане черговим дзвінким гавком Роджера, воно відчайдушно бекнуло й понеслося до засклених дверей, де йому ввижалася безпечна схованка. Дорогою воно штовхнуло й скинуло Маму в суміш розлитого лимонаду та шоколадного торта. Усе переплуталося.

Роджер, переконаний, що старий турок напав і на мене, і на Маму, атакував його чарукі й міцно вчепився в один із помпонів. Старий вправно копнув Роджера вільною ногою й швидко втратив рівновагу. Троє жінок сиділи абсолютно нерухомо, схрестивши ноги на подушках, але голосно волали під своїми яшмаками73.

Собака матері, денді-дінмонт-тер’єр Додо, давно вирішив, що будь-який гармидер не личить його шляхетному родоводу, і тому причаївся в куточку й протяжно вив. Турок, напрочуд хвацький як на свій вік, витяг ятаган і зробив кілька диких, але неефективних випадів у бік Роджера, який вовтузився з помпонами й завзято гарчав, вправно ухиляючись від леза. Дзюрик і Нехлюй намагалися обійти ягня, а Мама, відчайдушно виплутуючись, вигукувала мені якісь нерозбірливі вказівки.

— Піймай ягня! Джеррі, захисти його! Вони його приріжуть! — скрикувала вона, просочена лимонадом і всипана крихтами шоколадного торта.

— Чорний сину диявола! Відьмачий байстрюче! Мої чарукі! Облиш моє взуття! Я тебе вб’ю... на шматки порубаю! — задихався старий турок, відбиваючись від Роджера.

— Айї! Айї! Айї! Його чарукі! Його черевики! — хором волали жіночки, і далі нерухомо сидячи на подушках.

Ледь уникнувши колотого поранення, мені вдалося відірвати ворожо настроєного Роджера від помпонів старого турка й виволочити з кімнати. Дзюрик і Нехлюй самі вибігли на веранду. Потім я відчинив розсувні двері й тимчасово замкнув ягня в їдальні. Тепер треба було заспокоїти розбите серце старого турка. Мама, нервово посміхаючись, енергійними кивками реагувала на все, що я казав, хоча не розуміла ані слова й намагалася вичиститися. Спроби були марними, оскільки цей шоколадний торт був одним із її найбільш липких кулінарних витворів, що потопали в кремі, а вона потрапила ліктем у самісіньку його серцевину, коли падала на спину. Нарешті мені вдалося заспокоїти старого, і, поки Мама піднялася нагору, щоб переодягнутися, я плюснув туркові та його трьом дружинам трохи бренді. Мою допомогу вони сприйняли схвально, тому до того часу, як Мама повернулася, з-під принаймні одного з яшмаків долинула слабка гикавка, а ніс турка відверто почервонів.

— Ваша сестра... о, як вам це сказати?.. магічна... Богом дана. Ніколи не бачив такої дівчини, — сказав він, нетерпляче простягаючи келих. — Я... а в мене, як бачите, уже є три дружини... ніколи не бачив такої дівчини, як ваша сестра.

— Що він говорить? — запитала Мама, нервово оглядаючи кинджал. Я повторив те, що сказав турок.

— Огидний старий, — вигукнула вона. — Справді, Марго повинна бути обережнішою.

Турок вижлуктав келих і знову простягнув його мені, привітно блискаючи до нас очима.

— Ваша служниця, — промовив він, указуючи великим пальцем на Маму, — вона трохи дурненька, так? Вона не розмовляє грецькою.

— Що він каже? — поцікавилася Мама.

Я змушений був перекласти.

— Він несповна розуму! — образилася Мама. — Мені й справді треба було відлупцювати Марго. Поясни йому, хто я така, Джеррі.

Я сказав про це туркові, і це справило на нього куди більший вплив, ніж Мама могла очікувати. Він із ревом підвівся, прожогом підбіг до неї, рвучко схопив її долоні й почав вкривати їх поцілунками. Потім, досі тримаючи їх, наче в лещатах, пильно вдивлявся у її обличчя. Вуса його тремтіли.

— Мати! — палко вигукував він. — Родительниця мого Мигдалевого цвіту74.

— А що він каже тепер? — непевно поцікавилася Мама.

Але перш ніж я встиг перекласти, турок хрипко віддав наказ дружинам, і вони виявили свої перші знаки пошани. Схопившись із подушок, вони кинулися до Мами, підняли яшмаки й заходилися старанно цілувати її долоні.

— Хай припинять це неподобство! — видихнула Мама. — Джеррі, скажи їм, що це вже зайве.

Коли дружини розсілися по подушках, турок знову звернувся до неї. Він оповив її плечі своїми грубезними ручищами так, що вона аж пискнула, й ораторським жестом викинув іншу руку.

— Ніколи не думав, — вигукнув він, удивляючись в обличчя Мами, — ніколи не думав, що матиму честь зустріти матір мого Мигдалевого цвіту.

— А зараз що він говорить? — схвильовано запитала Мама, захоплена у ведмежі обійми турка.

Я переклав.

— Цвіт мигдалю? Про що він говорить? Цей чоловік божевільний... — відсахнулася вона.

Я пояснив, що турок, мабуть, сильно закохався в Марго, раз так її величає. Це підтвердило найгірші побоювання Мами щодо намірів турка.

— Мигдалевий цвіт! — обурено вигукнула вона. — Хай Марго лише повернеться! Я їй покажу Мигдалевий цвіт!

Якраз у цей момент, посвіжіла від морського купання, Марго постала перед нами у вкрай відвертому купальному костюмі.

— Оооо! — радісно защебетала вона. — Мустафа! І Лена, і Марія, і Теліна! Як мило!

Турок кинувся до неї і з повагою поцілував її долоні, а його дружини скупчилися довкола й задоволено муркотіли.

— Мамо, це Мустафа, — сказала Марго, сяючи.

— Ми вже знайомі, — похмуро буркнула Мама, — і він зіпсував мою нову сукню, а точніше, його ягня зіпсувало. — Піди негайно перевдягнися.

— Його ягня? — не зрозуміла Марго. — Яке ягня?

— Ягня, яке він приніс для свого Мигдалевого цвіту, як він тебе величає, — дорікнула Мама.

— Тю, та це ж просто прізвисько, — мовила Марго, зашарівшись, — і воно не становить якоїсь шкоди.

— Знаю я цих брудних стариганів, — зловісно правила далі Мама. — А тобі, Марго, варто це добряче собі затямити.

Старий турок слухав цю словесну перепалку, похапцем зиркаючи своїми виразними очима й солодкаво усміхаючись. Але я вже збагнув, що моїх перекладацьких здібностей не вистачить, коли Мама з Марго почнуть сперечатися, тож розсунув двері й впустив ягня. Воно рвучко вбігло у вітальню, цокочучи копитцями, чорне й кучеряве, як грозова хмара.

— Як ти смієш! — підхопилася Марго. — Як ти смієш ображати моїх друзів! Він не брудний старигань, а один із найчистіших старих, яких я знаю.

— Мені все одно, чистий він чи ні, — Мамі урвався терпець. — Він не може залишатися тут з усіма своїми... своїми... жінками. Я не готуватиму на цілий гарем.

— Так приємно слухати, як щебечуть мама з донечкою, — довірливо схилився до мене турок. — Наче передзвін дзвіночків в овечок.

— Ти — злюка! — хлюпала носом Марго. — Злюка! Ти проти, щоб у мене були друзі. Упереджена провінціалка!

— Хіба провінціалки б заперечували проти утримання трьох дружин? — з викликом мовила Мама.

— Це нагадує мені, — туркотів своє турок, й очі його зволожилися, — солов’їний спів у моїй рідній долині.

— А що він удіє, якщо він турок? — пробурмотіла Марго. — І що йому робити, коли в нього є три дружини?

— Будь-який чоловік може просто не заводити аж трьох дружин, якщо захоче, — твердо сказала Мама.

— Сподіваюся, — довірливо сказав турок, — мій Мигдалевий цвіт говорить своїй мамі, який щасливий час ми провели в моїй долині, так?

— Ти завжди мені докоряєш, — шипіла Марго. — Усе, що я роблю, — не так.

— Проблема якраз у тому, що я забагато тобі дозволяю. Відпустила тебе на кілька днів, а ти повернулася із цим... цим... старим rouе75 та його танцівницями, — гірко мовила Мама.

— Ось про що я й кажу: ти мене пригнічуєш, — переможно вигукнула Марго. — І тепер ти сподіваєшся, що я чекатиму ліцензії на спілкування з турком.

— Як я хотів би привезти їх обох у моє село, — мрійливо промуркотів турок, пожираючи Маму й Марго очима. — Як чудово ми провели б час... танці, співи, вино...

Ягня, здавалося, було розчароване тим, що його ніхто не помічав; воно трохи погарцювало, на свій лад прикрасило підлогу й виконало два бездоганні піруети. За мить воно, мабуть, знову відчуло, що таки ніхто не звертає на нього належної уваги, тому опустило голову й буцнуло Маму. І добряче так буцнуло... Я маю певний авторитет, бо під час моїх експедицій по навколишніх оливкових гаях я часто натрапляв на нетерплячих і зухвалих молодих баранів і грався з ними в матадора76, використовуючи сорочку замість плаща.

Маю визнати, що цей удар був чудовим, добре продуманим, і він, з усією силою волохатого ягнячого тіла й кістяної голови, поцілив ззаду точнісінько Мамі під коліна. Мама зі швидкістю гарматного пострілу, як підкошена, упала на наш надзвичайно незручний диван із кінського волосу, де лежала ще досить довго, відсапуючись. Турок, жахнувшись тим, що втнув його дар, стрибнув до неї, простягаючи руки, щоб захистити від подальшої атаки, яка, здавалося, неминуча, бо ягня, задоволене собою, відступило до кута кімнати, приготувалося й почало підстрибувати, як боксер, що готується до наступу у своєму куточку рингу.

— Мамо! Мамочко, з тобою все добре? — заверещала Марго.

Мама занадто задихалася, щоб їй відповісти.

— Ах-ха! Розумієш, у нього такий дух, як і в мене, мій Мигдалевий цвіте, — вигукнув турок. — Нумо, мій сміливцю, стрибай!

Ягня прийняло запрошення так швидко й раптово, що застало турка зненацька. Воно чорною блискавкою пронеслося кімнатою, відбиваючи кулеметний дріб на паркеті, з тріском ударило турка по гомілках й осадило на диван поруч із Мамою, яка лежала, голосно зойкаючи від болю. Я знав, як боляче, коли так луплять у гомілки, тому щиро співчував.

Троє туркових дружин, здивовані падінням свого володаря, стояли нерухомо, але не замовкали — такі собі мінарети77 на заході сонця.

Саме на цьому моменті нас заскочили Ларрі та Леслі. Вони заклякли у дверях і не вірили власним очам. Я переслідував непокірне ягня по кімнаті, Марго втішала трьох панянок у покривалах, які голосно побивалися, а Мама розляглася на дивані зі старим турком.

— Мамо, тобі не здається, що ти трішечки застара для таких витівок? — обережно запитав Ларрі.

— Хвала Юпітеру, ти тільки глянь на цей дивовижний кинджал, — цокнув язиком Леслі, витріщаючись на досі зігнутого від удару турка.

— Не будь дурним, Ларрі, — сердито сказала Мама, розтираючи ноги зі зворотного боку. — У цьому винен турок Марго.

— Ніколи не довіряй туркам, — сказав Леслі, досі оглядаючи кинджал. — Спіро так говорить.

— Але що ти зараз із ним поробляєш? — запитав Ларрі. — Тренуєшся бути леді Естер Стенгоуп?78

— Постривай, Ларрі, на сьогодні з мене досить. Годі мене злити. Якщо хочеш мені догодити, будь ласка, скажи йому, хай забирається. І чим швидше, тим краще, — сказала Мама.

— Так не можна! Не можна так! Це мій турок, — плаксиво скрикнула Марго. — Ти не можеш так поводитися з моїм турком.

— Піду поки нагору й змащу свої синці гамамелісом79, — сказала Мама, похопившись до дверей, — і я хочу, щоб цього старого, коли я повернуся, уже тут не було.

Однак до її повернення Ларрі й Леслі вже зав’язали міцну дружбу з турком, який, страшенно дратуючи Маму, разом із дружинами пробули в нас ще кілька годин, поглинаючи галони80 солодкого чаю й печива, перш ніж нам нарешті вдалося всадити їх до карочино81 й відправити до міста.

— Ну, дякуйте небесам, що це все минуло, — сказала Мама, починаючи чаклувати над нашою вечерею. — Принаймні вони змилостивилися наді мною, і турки в нас не гостюватимуть. Але справді, Марго, ти повинна бути обережнішою з тими, кого запрошуєш.

— Мене аж нудить, коли ти критикуєш моїх друзів, — образилася Марго. — Він абсолютно звичайний, безпечний турок.

— А що, непоганий зять би в тебе міг бути? — запитав Ларрі. — Марго нарекла б першого сина Алі-Бабою, а доньку — Сезам.

— Не жартуй так, Ларрі, любий, — сказала Мама.

— А це й не жарт, — пояснив Ларрі. — Старий мені зізнався, що його дружини вже відквітають, і він хотів би зробити Марго своєю четвертою.

— Ларрі! О ні! Він не наважився би! Огидний, розпусний старигань! — жахнулася Мама. — Добре, що він мені цього не сказав. Багато про себе дізнався би. Що ти йому відповів?

— Він остаточно відмовився він своїх намірів, коли дізнався, який посаг ми дамо за Марго, — тримав інтригу Ларрі.

— Посаг? Який у неї може бути посаг? — запитала збита з пантелику Мама.

— Одинадцятеро малих цуценят, — пояснив Ларрі.

Розділ 2

ПРИВИДИ ТА ПАВУКИ

Стережись лихого духа!

— Шекспір, «Король Лір»82,

переклад Максима Рильського (1986)

Кожен четвер, як на мене, був найважливішим днем тижня, адже саме тоді до нас навідувався Теодор. Бувало, ми весь день пікнікували всією родиною на віддаленому пляжі десь на півдні острова, але зазвичай ми з Тео сам на сам здійснювали чергову екскурсію. Так Теодор уперто називав наші мандрівки.

Обвішані ловецьким обладунком, усякими торбами, сітками, пляшками й пробірками, у супроводі песиків, ми вирушали обстежувати острів у тому ж самому настрої, що збурював дух вікторіанських83 дослідників, які занурювалися в нетрі найтемнішої Африки84.

Але далеко не всім мандрівникам тої епохи поталанило мати такого компаньйона, як Теодор: у кого з них була така зручна енциклопедія, що завжди напоготові в подорожах? Усевідаючий, наче сам Господь Бог, Тео був набагато кращим, бо його можна було помацати.

Усіх, хто був із ним знайомий, вражала не лише його неймовірна ерудиція, але й скромність. Згадую, як ми якось сиділи на веранді після одного з розкішних Маминих чаювань під вечірні співи потомлених цикад85 і закидали Теодора запитаннями. У вишуканому чепурному твідовому86 костюмі, з бездоганним русявим волоссям і бородою, він спалахував цікавістю до кожного нового предмета, який ми обговорювали.

— Теодоре, — починав Ларрі, — у Палеокастрицькому87 монастирі є розпис, який, якщо вірити ченцям, належить пензлю Панайотіса Доксараса88