Серія неформальна. Два кольори. Історія пихатості. Як, ви не знаєте, хто я? ebook

Пихатість — це завжди хибна оцінка. Чи оцінюємо ми інших за зовнішнім виглядом або якоюсь визначальною рисою? Чи цікавить нас лише їхня професія, освіта або соціальний статус? Пихатість — найдаремніше з усіх наших почуттів. Історія свідчить, що зарозумілість зазвичай породжувала війни, катастрофи, ненависть та болючі невдачі. Хоча людина підкорила космос і розшифрувала свої генетичні карти, проте з часів полювання на мамонтів не надто просунулася у взаємодії між людьми: має значення лише те, як щось виглядає, а не те, чим воно є.

Фінський письменник і дослідник Арі Турунен намагається з’ясу­вати, чому пихата і зневажлива поведінка така звична для нас і як впоратись з цим геть негативним проявом.

Для широкого кола читачів.

ISBN 978-617-7654-62-8 (Видавництво Анетти Антоненко)

ISBN 978-966-521-760-2 (Ніка-Центр)

© Переклад. І. Малевич, 2021

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2021

© «Ніка-Центр», 2021

Арі Турунен

Історія пихатості. Як, ви не знаєте, хто я?

Вітаю! Ви тримаєте в руках четверте, оновлене, видання моєї книжки. Вона не втрачає актуальності, і це лякає. Вона містить велику мудрість і водночас розважає. Успіх книжки вдома і за кордоном аж ніяк не став для мене несподіванкою. Це, очевидно, найкраща книжка, яку ви коли-небудь читали. Вона наповнить ваш буденний вечір натхненням і розворушить ваші закостенілі уявлення про окремі культури і світ загалом.

Я, як і багато інших людей, занадто високої думки про себе.

Коли мені було 16 і я сказав своєму дідусеві, що вже багато чого знаю про життя, він ураз перемінився на лиці та почастував мене потиличником так рутинно, як тільки може це зробити колишній торговець, комуніст і почесний голова клубу анонімних алкоголіків міста Гельсінкі: «Синку, ти не знаєш про життя нічогісінько». Сибір учить — а чи дійсно це так? Чи змінився я з роками? Чи розважливо я спілкуюся з батьками? Чи слухаюся їх? Отож-бо й воно. Пихатість не знає віку.

Важко усвідомити власну обмеженість, утім ще важче — її прийняти. Поради інших людей дратують. Мало хто з нас не спростовуватиме результати різноманітних психотестів наших творчих і розумових здібностей. Прийняття зворотного зв’язку складно дається як старим, так і молодим.

Пихатість — це завжди хибна оцінка. Скільки з нас оцінює інших за зовнішнім виглядом або якоюсь визначальною рисою? Скільки з нас робить висновки щодо інших на основі їхньої професії, освіти або соціального статусу? Скільки навіть не вітається?

Хоча людина висадилася на Місяць і розшифрувала свої генетичні карти, взаємодія між людьми не надто просунулася з тих часів, коли ми полювали на мамонтів. Пихатість — найдаремніше з усіх наших почуттів. Історія свідчить про те, що зарозумілість зазвичай не породжувала нічого іншого, крім воєн, катастроф, ненависті і болючих невдач, від яких потерпала й сама зарозуміла людина. Ця книжка намагається кинути світло на те, чому зарозуміла і зневажлива поведінка така звична для нас і чи можна чимось цьому зарадити.

Тренто, 17.11.2015

Арі Турунен

Римський інженер Секст Юлій Фронтін, що жив у першому столітті, стверджував, що всі винаходи вже давним-давно зроблені й нічого нового і революційного більше не винайти. Тому, хто заявляє щось подібне, необхідно бути таким же непохитним і незламним у своїх позиціях, як фінський фундамент. Якби Юлій був живий, він неодмінно досі дотримувався би своїх поглядів. Сидячи у своїй вежі зі слонової кістки, він посміявся би над комп’ютерами та супутниковою передачею даних і поглузував би з важливості антибіотиків для боротьби з хворобами.

Чи багато хто з нас думає, як Юлій, що наша здатність оцінювати завжди на висоті і що нам ніколи не варто змінювати свої погляди? Ми знаємо, що таке хороший смак, яка освіта для наших дітей найкраща і яка політична партія дійсно правильна. Цими знаннями особливо приємно ділитися з молоддю. Утім інших вони дратують, натомість власна впертість, звичайно ж, є ознакою твердості характеру.

Цю книжку також можна вважати зарозумілою. Хто я такий, щоб судити спроби і помилки інших? Пихатість є рисою, яка час від часу турбує кожного. Зарозуміло стверджувати, що ніколи не був зарозумілим. Ця позиція була осмислена ще у давнину й утілена в епосах, міфах і трагедіях багатьох культур.

Третя руна «Калевали», фінського національного епосу епохи вікінгів, нагадує сцену зустрічі двох альфа-самців — домінантного і того, який кидає йому виклик, — на такому собі переповненому тестостероном семінарі дизайнерів або в черзі до кіоску з хот-догами. Молодий Йоукагайнен заздрить старому Вяйнямейнену, оскільки подейкують, що той співає найкращі пісні та знає більше за інших. Хоча батьки попереджають свого юного сина, щоб той не мірявся з кращим за нього, Йоукагайнен не слухає їхньої поради. Він стверджує, що знає більше, ніж будь-хто: «Добре батенько все знає, але мати знає краще, знаю ж я за всіх найкраще»[1].

Коли Йоукагайнен і Вяйнямейнен зустрічаються, Йоукагайнен навіть не впізнає Вяйнямейнена. Типовий симптом пихатості. Він викликає Вяйнямейнена помірятися з ним знаннями. Коли Вяйнямейнен питає, що Йоукагайнен знає, той починає перелічувати. Вяйнямейнен веселиться, коли чує розповідь Йоукагайнена про те, як той був присутній під час створення світу. Йоукагайнен нервує і викликає старшого суперника на двобій. Вяйнямейнен намагається уникнути бою, але марно — Йоукагайнен погрожує своїм співом обернути таких, як Вяйнямейнен, боягузів на свиней і кинути у стайню. Усьому є своя межа. Вяйнямейнен неабияк гнівається на таку пихатість, унаслідок чого «сколихнулися озера, затрусились гори з міддю, здригнулося каміння, зі скелі скеля вниз котилась і трощилися бескети». Старий дід своїм співом заганяє Йоукагайнена у болото і тому вдається виблагати собі помилування, лише пообіцявши віддати за Вяйнямейнена свою сестру.

Історія про болотисті фінські землі має стару як світ міфічну канву, де зарозуміла поведінка отримує заслужене покарання. Міфи різних культур по своїй суті є повчальними історіями-попередженнями про людську пихатість, тупість, брехливість і передусім зарозумілість. Античні трагедії про Одіссея, який проклинає бога моря Посейдона, і Едіпа, який п’яніє від влади, мають схожу канву. Здорова самовпевненість легко переростає в хвору гоноровитість. Успіх годує сам себе, і багато хто потрапляє під дію його чарів, що часто призводить до катастрофи. На думку людей античності, для пересічної особи ніщо не було настільки небезпечним, як, будучи засліпленою власним успіхом, потрапити під владу гібрису, тобто пихатості, і дорівняти себе до богів. Це свідчило про безсоромну віру в себе й ігнорування власних меж у всесвіті, за порядок в якому відповідали боги. Хворий на гібрис вірить, що йому під силу геть усе що зав­годно. Самовпевненість, яка ллється через край, спонукає його тлумачити те, що відбувається, неправильно і давати хибні оцінки. Врешті він цілком передбачувано й заслужено зустрічає богиню помсти Немезиду.

Пихатість цікавила Вільяма Шекспіра, у його трагедіях часто йдеться про спричинені владою руйнування і страждання. Одна з найвідоміших розповідає про короля, який жив у XI столітті в Шотландії і забрав трон у двоюрідного брата Дункана. «Макбет» — трагічна історія короля, засліп­леного владою. Макбет безсоромно користується своєю владою і нікому не довіряє. Страх помсти штовхає його на все нові злочини. Врешті піддані скидають його з трону.

Історик Барбара Такман виокремлює чотири типи поведінки, які призводять до розлучень, звільнень, воєн і катастроф. Перша — тиранічна поведінка: вона зазвичай виявляється на робочих місцях і за обіднім столом. Друга — безмірне честолюбство. Третя — декаданс і байдужість, які приходять із владою, прикладом чого є занепад Римської імперії. Четверта — протиприродна впертість: намагання діяти всупереч власним інтересам. Чому люди продовжують займатися браконьєрством, хоча знають, що тунець і тріска зникають зі Світового океану? Чому знищують дощові ліси, хоча всім добре відомо, як ганебно це впливає на світовий клімат?

У цій книжці я описую історичні моменти, коли зрушення трапилося внаслідок чогось смішного і на перший погляд малозначного. Я шукаю катастрофічні поворотні моменти зарозумілості, які так чи інакше змінили світ. Таким моментом може бути недооцінка обставин, перебільшення своєї надзвичайності, культурна самовдоволеність або зумовлене монопольним становищем самодурство. У цих ситуаціях напруга доходить до краю, і врешті зарозумілого вчинку або слова достатньо для злому структури. Спалахують революції, очищується повітря і знову починає діяти мораль — до наступного злому…

Потьмарення розуму — це хімічний процес, який містить певну нотку драматизму. Александр Великий завоював усю Центральну Азію, і це, звісна річ, було для нього забагато. Уже в Єгипті Александр об’явив себе сином бога Амона і спробував змусити своїх бойових товаришів йому поклонятися.

Завойовники зазвичай роблять усе, що заманеться, але все має свою межу. Александр напідпитку спалив перську столицю Персеполь і вбив воєначальника Кліта, бо той вихваляв батька Александра Філіпа більше за самого Александра. Відтак у Александра розвинулась алергія на різноманітні порівняння і критику.

Александрового придворного історика Каллісфена спіткала така сама доля, як і Кліта. Коли Александр намагався впровадити перську форму вітання царів, проскинезу, його піддані переконалися, що в нього остаточно потьмарився розум. Глибокий уклін перед царем, що був частиною вітання, для македонських і грецьких воїнів був цілковито неприйнятним, бо вони звикли кланятися таким чином лише богам. Каллісфен не погодився вітати Александра як бога.

Дехто ставить себе врівень із богами і навіть вище. У 1966 році на піку своєї слави Джон Леннон заявив, що християнство має піти. Християнство зникне і зсохнеться. «Я маю рацію», — заявив він і продовжив: «Майбутнє доведе, що я маю рацію». Після цього він сказав свою знамениту фразу: «Тепер ми популярніші, ніж Ісус». Американські радіо­станції почали бойкотувати Beatles і організували ­публічне спалення платівок. Посипалися смертельні погрози. Джон Леннон попросив вибачення, але це не припинило потік листів ненависті. На концерті у Бостоні для захисту гурту знадобилося понад 400 поліцейських і охоронців.

Леннон мав іронічну вдачу, але його заява про більшу за бога популярність Beatles є наочним прикладом цілковитої відсутності почуття міри, яка приходить з успіхом. Тоді й жаби з рота з легкістю вистрибують. Від успіху розум може потьмаритись у будь-кого. Після четвертого кухля навіть видавець цієї книжки зізнався, що після кількох успішних кампаній з продажу він прийняв низку невдалих видавничих рішень.

На позначення цього явища існує спеціальний термін «хвороба перемоги». Його вперше використали під час Другої світової війни. Японці захворіли на хворобу перемоги, коли в 1937 році їм вдалося перемогти Китай. Сп’янілі від перемоги, у 1941 році вони напали на Перл-Гарбор. Після цього японці одну за одною вигравали битви на Тихому океані й у Південно-Східній Азії. Зав­дяки цим перемогам японцям не забракло сміливості розширити територію оборони, що, утім, обернулося значними труднощами. Хвороба сягнула свого піку у битві за Мідвей у 1942 році, в якій Японія зазнала нищівної поразки.

Успіх часто важко дається морально, що підтверджує манія величі Александра Великого. До симптомів хвороби належать перебільшена віра пацієнта у власну значимість і його переконаність у тому, що лише обрані люди здатні оцінити його геніальність. Для пацієнта кожен новий контакт — це тягар, поки не буде доведено зворотне. Галілео Галілей не обов’язково був таким мучеником науки, яким його пам’ятає історія. Він не був терпимим і не зносив тупості навколо. Папа розгнівався, бо припустив, що Галілей списав з нього персонажа, якого в книжці про сонячну систему назвав Сімпліцієм. Той Сімпліцій ставить дитячі запитання, на які Галілей по-батьківськи відповідає. Філософ Людвіг Вітгенштайн уважав дискусії зі своїми віденськими колегами нестерпними, бо група була простацькою і вдягалася без почуття стилю. Вітгенштайн злився й інколи навіть кричав, коли стикався з проявами тупості. Бертран Рассел, який у 1950 році отримав Нобелівську премію, розповів своїй коханці, що коли він спілкується з пересічними людьми, то почувається, ніби говорить «мовою немовлят». Американський фізик Маррі Гелл-Манн, який винайшов елементарні частинки матерії, тобто кварки, у 1969 році отримав Нобелівську премію. «Якщо я побачив далі, ніж інші, то це тому, що мене оточують карлики», — «скромно» заявив Гелл-Манн.

Про сноба кажуть, що він соромиться своєї бідної матері. У британських університетах для студентів, які не мали аристократичного походження, робили примітку s(ine) nob(ilitate) — незнатного походження. Коли в XIX столітті королівська влада ослабла, одягнені в університетські блейзери сноби прагнули і далі наслідувати придворне життя і виділятися з простого люду. Бундючність часто є способом людей, суспільний статус яких виріс, заново заякоритись у своєму оточенні. У такому разі забувають про вплив фортуни на власний успіх. Про старих друзів і місце, звідки родом. Вдячність розчиняється, як сльози на дощі. Натомість починають наслідувати найгірші риси поведінки вищих суспільних верств.

Коли від успіху потьмарюється розум, це виявляється у позбавлених смаку вимогах. Узяти, наприклад, усе більш вигадливі райдери артистів. Пред’являти їх почав хеві-метал-гурт Van Halen. Досягнувши певного успіху, гурт почав вимагати, щоб у гримерці на них чекала цукерниця з M&M’s, але з додатковою умовою: серед цукерок не мало бути коричневих. У договорі окремо зазначалося, що в зоні сцени не повинно бути жодної коричневої цукерки, інакше виступ може бути скасовано. Баррі Манілов своєю чергою вимагав, аби температуру в кімнаті постійно підтримували на рівні 18 градусів.

Найвеличніша з примадонн Мерая Кері вимагає, щоб у гримерці були кролики та кошенята, вода Evian і шампанське Cristal з соломинками, що згинаються, а також особистий асистент, який потурбується про всі її потреби. Завданням асистента є, наприклад, викидати жуйку Кері в сміття. Під час концертного туру в Китаї у Мераї Кері було чотири автомобілі, якими везли 60 валіз і 350 пар взуття. Одного разу, перш ніж роздавати автографи до альбомів у музичному магазині, вона відправила 20 асистентів переконатися, що у вбиральнях магазину був туалетний папір її улюбленого рожевого кольору.

Для благополуччя Земної кулі райдери артистів, звісно, загрози не становлять. Загроза з’являється, коли розум потьмарюється в керівників, адже їхні списки вимог більш згубні, ніж райдери поп-дів. Час від часу з’являється керівник із аж надто великим его, який прагне вирішити світові проблеми за інших. Такий бог часто наказує своїм підлеглим зробити щось грандіозне. У 1811 році Наполеон запевнив баварського генерала: «Ще три роки, і я керуватиму Всесвітом».

Як зазначає Роберт Е. Каплан, каменем спотикання схожих на Наполеона, сп’янілих від влади керівників є безконтрольне честолюбство, недосяжні цілі, зхибнутість на роботі та потреба покрасуватися, підігріта завищенням значення зовнішнього вигляду. Така людина перебільшує власну цінність, виявляє марнославство і пхає свого носа не в свої справи замість того, щоб делегувати їх. Вона залежна від подяк, приписує собі чужі досягнення, натомість за свої помилки вичитує інших. Вона надміру непокоїться, що про неї подумають, і захоплюється матеріальними атрибутами успіху. Вона гнівається на критику і не здатна визнати своїх помилок і слабкостей.

Зустріч із такими себелюбами часто обтяжлива. Їм доводиться лестити, оскільки тишу вони можуть сприйняти за критику. Як уважає античний філософ Філодем, чванлива людина завжди непокоїться про свій статус і здібності. Вона може уявляти себе важливішою за інших, якщо виконує, на її думку, більш вагому роботу. Або ж вона може бути впевнена, що її здібності гарантовано принесуть їй успіх у майбутньому. На думку Філодема, особливого осуду заслуговує те, що такі люди судять про інших, керуючись тим, як бачать самих себе. Оскільки чванлива людина не прагне до співпраці і не питає поради, їй часто доводиться самій нести тягар відповідальності за проєкти та завдання і рідко вдається доводити їх до кінця.

Філодем продовжує свій гарматний обстріл: спесива людина понад усе цінує власне благородство. Вона ставиться до інших ієрар­хічно й однобоко, внаслідок чого псує особисті стосунки і руйнує структуру спільноти, частиною якої є. Вона не поважає рівність у дружніх стосунках і рідко поводиться ввічливо і помірковано. Вона не визнає своїх слабкостей і не просить пробачення. Вона не здатна виявляти вдячність іншим, оскільки впевнена, що вже зробила їм честь тим, що до них звернулася. Вона зневажає філософів, адже вірить, що вони нічого не можуть її навчити. Філодем зазначає, що кінець кінцем чванлива людина втрачає розум, оскільки бере на себе високі ризики, які вимагають багато клопотів і затрат.

Утрата розуму, невдячність і гординя вказують на одне й те саме. Під впливом успіху особистість змінюється. Потьмарення розуму також можна перевірити за допомогою хімії мозку.

Після того як Александр Великий і Наполеон прийшли до влади, хімічна структура їхнього мозку змінилася. До їхнього мозку почали надходити нейромедіатори: дофамін і серотонін. Глобальний механізм регуляції мозку з його мережею передачі сигналів між численними рецепторами було перезапущено по-іншому. Нервові клітини почали виділяти нейромедіатори, які своєю чергою простимулювали інші нервові клітини, таким чином поширивши імпульси всією нервовою системою Александра і Наполеона. У них потьмарився розум.

Серотонін і дофамін впливають на наш настрій. Ці їхні властивості використовують для виготовлення антидепресантів. Дофамін створює хороший настрій і бере участь у регуляції почуттів. Він також тісно пов’язаний з моделями поведінки, яким притаманний постійний пошук винагороди. Недостатня кількість серотоніну і серотонінових рецепторів може навіть викликати думки про самогубство. У мозку людини, яку хвалять і поважають, рівень серотоніну зростає.

Еволюційний психолог Роберт Райт зауважив, що лідери зграї шимпанзе мали у крові більше серотоніну, ніж інші учасники зграї. Рівень серотоніну ватажка зграї підвищувався щоразу, як зграя визнавала його перевагу. Райт почав досліджувати, чи мають ієрархії вплив на рівень серотоніну в людей. Він помітив, що студенти, які мають владу, як і шимпанзе, мають більше серотоніну, ніж ті, яким не доводиться приймати рішення за інших.

Серотонін у поєднанні з дофаміном може створити передумови для самовпевненої поведінки. Коли в нервовій системі багато таких речовин, закомплексованість зменшується, як і відчуття страху, пригніченість і депресія. Самовпевненість зростає, людина стає енергійною, щасливою і почувається добре.

Залежність від серотоніну і дофаміну спільна для всіх, хто прагне бути на виду або впливати на життя інших. Відмова від влади для них часто неможлива. Керівники, які приохотилися до нейромедіаторів, сп’яніли від влади, тож їм зазвичай важко повернутися до буденного життя після виходу на пенсію: потреба здійснювати вплив бодай на щось така потужна, що переважна більшість із них бажає залишатися членом правління компаній або висловлювати власну думку в газеті, якщо не знаходить інших способів впливу. Онуки також не приносять радості, якщо в голові не назбирається достатня кількість нейромедіаторів.

Серотонін і дофамін додають певної самовдоволеності. Виникає відчуття, що все вдається. Можна досхочу користуватися владою. Можна мстити. Слідом за удачею йде перебирання на себе більших ризиків і оманлива самовпевненість. Класичним прикладом цього є колишня Східна Німеччина, лідери якої серйозно недооцінили розчарованість народу. Коли 7 травня 1989 року лідер Східної Німеччини Еґон Кренц виступив по телебаченню і з незворушним виразом обличчя заявив, що його соціалістична партія перемогла, набравши 98,85 % голосів — при тому, що показник явки виборців становив 98,77 %, — чаша терпіння східних німців переповнилася. Те, що показник явки виборців на кілька сотих не дотягував до 100 %, було такою нахабною і зарозумілою брехнею, що вперше сотні німців відреагували і почали вимагати перевірки результатів голосування. Демонстранти збиралися в церквах і, підрахувавши голоси, заявили, що принаймні 10 % проголосували проти правлячої партії, а ще 10 % не голосували взагалі. Роздратування переросло у потужний національний рух, який врешті повалив Берлінський мур. Від успіху ставки зростають, і врешті відчуття реальності потьмарюється. Тоді виникає ризик утратити нагоду, проґавити момент.

У 1135 році помер король Англії Генрих I Боклерк. Більшість англійських баронів виступала за те, щоб престол посіла дочка Генриха Матильда, проте за владу вирішив боротися племінник короля, онук Вільгельма Завойовника Стефан. Матильда напала на Англію і захопила західні землі. Потому вона приїхала до Лондона. Лондонці з нетерпінням чекали на її коронацію. Проте Матильда почала вимагати, щоб її коронували зі всіма почестями. Вона прибула з тріумфом завойовниці й атрибутами правительки і почала вимагати, щоб високопоставлені військові Лондона виявляли їй шану, цілуючи стремена. Після цього вона ввела податки всупереч бажанню її батька. У 1148 році, усього через кілька тижнів після прибуття, Матильду вигнали з Лондона і до влади прийшов Стефан.

Матильда залишилася в історії як одна з найкороткостроковіших правительок, яка почала вести себе як діва ще задовго до висунення її кандидатури на престол, тобто в неправильному, з точки зору психології, порядку. Їй не завадило б найняти стиліста-іміджмейкера.

У XVII столітті Британія позбулася статусу сильної держави у світовій торгівлі через свою пихатість. Торговці мали з угод колосальні прибутки — аж до 50 %. Британська Ост-Індська компанія будувала прекрасні кораблі, але через гонитву за тим-таки прибутком вона заморозила свої блискучі плани з будівництва і геть потонула у корупції. Освіта перебувала на низькому рівні, до моряків ставилися зневажливо, а їхній досвід не цінували. Натомість голландці вміли будувати якісні та надійні кораблі задешево. У XVII столітті модель корабля під назвою флейта, швидка та легка, зробила голландців королями торгівлі прянощами.

Щоправда, пихатість спіткала й Голландську Ост-Індську компанію VOC. У XVIII столітті вона перетворилася на низькоякісну й абсолютно корумповану, до того ж украй агресивно ставилася до змін. Європейські конкуренти VOC дозволяли своїм найманцям вести приватну торгівлю з азійцями, проте VOC уважала новоспечених підприємців піратами. За приватну торгівлю компанія засуджувала до смертної кари, маючи на це благословення держави. Компанії довелося закупати дедалі більше зброї через імовірний бунт, і це потягло за собою значне збільшення її витрат. У 1800 році VOC остаточно збанкрутувала.

Інколи момент втрачено, хоча сам продукт не має ніякого дефекту. Виробник копіювальних машин Xerox з 1948 року лідирував на ринку. У 1969 році, коли продажі компанії перевищили мільярд доларів, компанія Xerox сягнула піку свого розвитку.

Правління компанії вже тоді було засліплене успіхом. На зібранні акціонерів директори хвалилися, що задовольняють усі інформаційні потреби клієнтів. Потому, у 1971 році, директори Xerox вирішили купити IBM — навіть при тому, що розуміли: ця оборудка вочевидь зруйнує Xerox. Попри все, Xerox витратила мільярди доларів на те, щоб купити IBM. У той самий час компанія відкрила дослідницький центр у Пало-Альто. П’ять років потому Xerox зазнав краху.

Під час невдалої спроби купівлі IBM дослідники Xerox винайшли перший персональний комп’ютер, мишку, мережу Ethernet, графічний інтерфейс, який передував Win­dows, плаский екран і лазерний принтер. Інші компанії, як-от Microsoft і Apple, збагатилися на цих інноваціях, Xerox — ні.

Сьогодні модно повторювати, що потрібно чути тихі сигнали довкілля, але хто має настільки сприйнятливі органи чуття, що здатен їх розпізнати? І хто знає, коли вчасно змінювати свою думку? Частіше скромність і вдячність за власний успіх забуваються і поступаються місцем переконаності в тому, що успіх є власною заслугою й інші мають виявляти до нього належну повагу.

Цькування в школі і на роботі

24 жовтня 2006 року пором Silja Symphony прямував із Гельсинкі до Стокгольма. Бармен-швед зібрався закривати ресторан Atlantis. Гучна чоловіча компанія святкувала за столом. Естонець підійшов до бармена і зажадав, аби той не закривав ресторан. Бармен не погодився, й естонець став сам розливати алкогольні напої. Бармен намагався йому завадити. Естонець сказав, що він фінансовий директор корабельної компанії. Він показав пальцем на добре вдягнену та добре п’яну компанію за столом і заявив, що корабель належить їм. Незважаючи на це, бармен не погодився розливати алкоголь і не дав чоловікові зробити це самому. Естонець кинувся на бармена і розбив йому окуляри. На місце викликали швейцара, і компанія вимушено перемістилася до ресторану Bali. Закриття бару не давало компанії спокою. Власники заявили членам екіпажу, що ті належать їм, тому вони мають робити те, що їм накажуть. Керівники погрожували звільнити всіх працівників, називаючи їх прислугою, і продати «іржаве корито» в Китай. Після цього компанія пішла до tax-free магазину. Але той був зачинений. Компанія розбудила завідувача магазину, що вже спав у своїй каюті, і зажадала, щоб той відчинив магазин. Чоловіки розлютилися, бо у продажу не було тих сигар, які вони хотіли. Вони розпивали коньяк за 800 євро прямо з горла. Наступного ранку компанія заявилася на сніданок з банками пива. Та ще й директор накоїв лиха: через те, що він запхав у тостер рибу, той згорів.

Коли події, що сталися під час круїзу, набули розголосу, регіональний директор естонської корабельної компанії у Фінляндії намагався будь-що применшити розмах подій, пояснивши, що це був нормальний круїз і компанія «нормально випила». Шведська профспілка робітників гнівно вимагала публічного вибачення. Утім, на думку директора, не було за що перепрошувати.

Увечері того самого дня регіональний директор таки попросив вибачення. Естонське керівництво обійшлося без коментарів.

Власники корабля повелися як завойовники: впродовж усієї історії тих, хто програв, завжди так чи інакше принижували. Наприклад, у Римі часів Римської республіки правителів, які зазнали поразки, заковували в кайдани і генерал-переможець возив їх та їхні сім’ї за собою містом під час святкової процесії.