Забуті історії міст. Як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю ebook

Книжка Арі Турунена, відомого фінського соціолога та письменника, — це захоплююча подорож сторінками історії дев’яти великих міст світу, починаючи від VII ст. до н. е. і закінчуючи сучасною добою. Мілет і Александрія, Паталіпутра, Багдад і Ханчжоу, Флоренція, Ісфахан, Амстердам і Сан-Франциско — усіх їх єднало одне: толерантність і відкритість до сприйняття іншості, що уможливили заможне життя та культурний поступ. Історії цих величних міст нагадують про те, що процвітання і творчий розвиток потребують простору вільної думки, сповненого людяністю і взаєморозумінням між різними особистостями, етносами, державами. Терпимість до меншин, думок, критики і нових ідей забезпечує життєздатність і породжує творчий потенціал.

Для широкого кола читачів, передусім тих, хто цікавиться різноманітними питаннями історії.

ISBN 978-617-7192-91-5

© Переклад. С. Цисарева, 2018

© Видавництво Анетти Антоненко, 2018

© Ніка-Центр, 2018

© Серія «VIAE HUMANAE». Ніка-Центр, 2009

Арі Турунен

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Тому ще раз назву свої цінності новому поколінню: це людяність, толерантність і прекрасні дрібниці життя.

Перечитуючи улюблені уривки книжки Арі Турунена, знову повертаюся до риторичного питання: «чи насмілимося бути самими собою?» Цей вислів, наче виклик, залишається у пам’яті та змушує ще раз замислитися. Проблема ідентичності завжди була актуальною для людства. Починаючи від славнозвісного напису «Пізнай самого себе!» на стіні храму Аполлона в Дельфах, у якому Сім Мудреців Стародавньої Греції зверталися до самої суті кожної людини, і дотепер, коли питання індивідуальності та іншості, толерантності та захисту прав людини стоять на вістрі розвитку процесів глобалізації у світі, зростання масштабів міграційних потоків, загрози тероризму, світової фінансової кризи, революцій і війн.

Десь тут, за буремних часів XXI століття ми, українці, також торуємо свій шлях самовизначення, чи то з книжкою, чи то зі зброєю в руках, чи то переосмислюючи історію, чи то роблячи вибір, якою мовою розмовляти, якого майбутнього прагнути для своєї країни…

За свідченням експертів Центру Разумкова, саме «питання ствердження спільних цінностей як основи загальнонаціональної ідентичності» є сьогодні дуже важливим для об’єднання українського соціуму. Водночас така позитивна етнічна ідентичність, на думку деяких сучасних психологів, є запорукою толерантності. Яку ситуацію спостерігаємо в Україні? За даними соціологічного дослідження рівня толерантності в українському суспільстві, проведеного Центром Разумкова в 2017 р., в Україні більшість (62%) опитаних відповіли, що не довіряють (зовсім і переважно) представникам інших національностей, 65% українців не довіряють людям іншої релігії, віри. З іншого боку, справедливим буде пригадати, що толерантне ставлення до прав національних меншин в Україні має глибокі традиції. Наприклад, III Універсал Української Центральної Ради проголошував у 1917 р. поряд з іншими правами і свободами національно-персональну автономію для забезпечення меншинам права на самоврядування. Якщо ж поглянути на світ у цілому, сучасні тенденції усвідомлення і, що найголовніше, практики принципів толерантності не виглядають втішними. Крах політики мультикультуралізму, зростання міжетнічної напруженості та відокремленості спонукають шукати нові шляхи до порозуміння та взаємодії на рівні народів і держав, на рівні діалогу культур. Але все нове — це забуте старе, і підказки несподівано для себе знаходимо в минулому людства, читаючи книжку Арі Турунена.

Книжка Арі Турунена — це наче захоплююча подорож сторінками історії великих міст світу починаючи від VII ст. до н. е. і закінчуючи сучасною добою. Послуговуючись промовистими прикладами, автор доводить, що толерантність і відкритість до сприйняття іншості були реальністю багатьох цих міст і відкрили унікальні можливості для розвитку, багатства, культурного поступу. Наприклад, у древньому Мілеті саме завдяки взаємодії і торгівлі з іноземцями було розроб­лено абетку — попередницю латиничного та кириличного письма, що нині використовується в усьому світі. Завдяки неупередженості та допитливості Багдад зберіг і передав наступним поколінням Європи духовну спадщину Греції, Александрії, шумерів, персів та індійців. А величний Ісфахан — свого часу одне з найбільших і найбагатших міст у світі, з півмільйоном мешканців і 48 релігійними школами — завдяки унікальним традиціям увічливої торгівлі об’єднав на своїх вулицях і базарах людей найрізноманітніших культур і релігій. Атмосфері вільнодумства й свободи Амстердама світ завдячує найблискучішими монументальними творами західної філософії, що були створені тут іммігрантами Рене Декартом і Джоном Локком. Сан-Франциско зі своєю жагою до експериментаторства, бунтом проти авторитетів і терпимістю до іншості та помилок створює умови для революції у сфері інформаційних технологій, об’єднуючи людство всесвітньою мережею Інтернет.

Забуті історії величних міст Арі Турунена нагадують про те, що процвітання і культурний розвиток потребують простору: простору вільної думки, сповненого людяністю і взаєморозумінням між різними людьми, етносами, державами. Разом із тим письменник застерігає, що «цей простір відразу втрачається, якщо людей починають класифікувати й створювати штучні бар’єри: на основі чи то їхніх поглядів, чи то рис особистості, чи то статі, чи то суспільних класів і каст, етнічного чи релігійного походження». Славетні історії міст насправді розповідають про тих сміливців, хто наважився бути самим собою, незважаючи ні на що, наважився бути людиною. Прислухаймося, можливо, нам потрібні такі історії саме зараз.

Софія Цисарева

Suomen tietokirjailijat ry,

Tiedonjulkistamisen neuvottelukunta,

Пану Ратю,

Лео Форсс,

Ярі Хоффрен,

Тімо Сіівонен,

Хейккі Патомякі,

Мінна Торманен,

Рісто Ісомякі,

Яаана Айраксинен,

Йоні Ніккола,

Еліна Салонен,

Майя Лахтеенмякі

Свого часу десь у світі було місто, де вершилися величні справи. Воно вирізнялося атмосферою надзвичайної відкритості: тут прихильно ставилися до купців, що розмовляли дивними мовами, і до завезених ними іноземних традицій. Тут створювалося багато нового, що приносило жителям добробут і процвітання. Місто сприяло коштами розвиткові мистецтва й усього прекрасного, що своєю чергою притягувало сюди ще більше обдарованих людей. У цій книжці я подаю на ваш розсуд дев’ять міст, що були якийсь час найбагатшими та найрозвинутішими у світі, тому що там люди насмілилися надихати та бути натхненними чужими ідеями та традиціями.

У багатьох сучасних мегаполісах є пам’ятники не лише їхнім правителям, а й митцям, письменникам, винахідникам і дослідникам. Проте чи багатьом із них жилося свого часу добре у власних містах?

Перед Національною Академією Афін бачимо пам’ятник Сократові. Філософ сидить, глибоко поринувши у роздуми. Хоча Сократ визнавав, що по відношенню до афінян він настирливий, наче ґедзь, усе ж таки він залишався вірним своїм переконанням, згідно з якими відкрите, допитливе ставлення до світу та пізнання нового відкривають шлях до втілення блага. Сократ дуже дратував своє оточення, настільки, що його було засуджено до смертної кари. Після смерті Сократа молодий Платон утікає з Афін разом з іншими учнями, рятуючись від можливих переслідувань. Учневі Платона, Аристотелю, також довелося залишити Афіни, перебуваючи у вигнанні аж до самої смерті.

У Королівській Академії мистецтв Лондона можна побачити пам’ятник Джонові Локку, загорнутому в плащ. Революційні думки англійського філософа Джона Локка щодо права звинувачувати правителів у зловживанні владою визначним чином вплинули на Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки. У 1683 р. Локкові довелося тікати з Лондона. Свою книжку він написав у вигнанні.

На бульварі Сен-Жермен у Парижі є пам’ятник замисленому Дені Дідро. Під час роботи над своєю енциклопедією, першим у світі тлумачним словником такого роду, він увесь час протидіяв опонентам і цензурі. У 1749 р. Дідро був заарештований та ув’язнений на три місяці через твердження, що знання здобувають за допомогою відчуттів, а не як божественне одкровення.

Школи Платона й Аристотеля, Академія та Лікей (слова походять від назви гаю Академа та території біля храму Аполлона Лікейського) закарбувалися у мові та свідомості людства як осередки культури та свободи. Британський лібералізм і французьке Просвітництво також несуть у собі ідеали світла розуму та свободи думок. Прекрасні слова.

Сократ, Локк і Дідро на сьогодні є класиками та героями Афін, Лондона та Парижа. Але ці міста добре пам’ятають не лише свободу, культуру та просвітництво, а й вигнання, цензуру та спалення книжок. Жодне місце у світі не завжди було вільним і прогресивним, хоча там і зводилися пам’ятники на знак культурних звершень. Завжди були люди, які вважають себе наділеними ледве не божест­венним правом визначати, що є гарним смаком, про що можна говорити і що треба робити. Таких людей ми повсякчас зустрічаємо в навчальних закладах, на роботі, в уряді, комітетах із питань культури та партійних лавах. Вони уникають зустрічей із новими незвичайними людьми. Бо ж знайомство з новими людьми — це надмірні зусилля та тягар, оскільки існує небезпека, що доведеться захищати власну картину бачення світу або натрапити на дещо аж занадто екзотичне.

Разом із тим були місця, де у таких зустрічах бачили можливості, відкриті для всіх. Ця книжка розповідає про міста, в яких різні люди — переважно шукачі нового, експериментатори — мали змогу жити мирно, без переслідувань і обмежень. Міста розквітали, бо там заохочували до свободи думки та дії, розуміли іноземні мови і культури. Хоча зовнішні впливи й не завжди сприймали там як бажані, утім, уміли толерантно ставитися до несхожості. Звичайно, не обов’язково захоплюватися геть усім — достатньо зуміти витримати тих, хто захоплений. І коли в суспільстві схвалюють свободу й іноземні звичаї, результатом стає історія успіху в економіці, науці та мистецтві. Принаймні на якийсь час.

Розташування Мілета на перетині торговельних шляхів зробило його відкритим до іноземних впливів. Тому він став портовим містом квітучої творчості, одним із найбільш жвавих у регіоні Середземного моря.

На узбережжі Туреччини, десять кілометрів на північ від міста Дідім, величні руїни простяглися посеред зеленої рівнини. З кам’яних сходів великого театру добре видно навколишні гори. На стадіоні поряд височіють кілька колон. Припікає сонце, і лише цикади порушують тишу. Важко уявити, що понад 2500 років тому на цьому самому місці було славетне жваве і мальовниче місто, широкі портові вулиці якого населяли мандрівники зі всього світу.

Більшість руїн Мілета датується Епохою еллінізму та Римської імперії. Навіть за великого бажання за їхнім виглядом не можна зрозуміти, наскільки винятковим є це місце. Хоча назва міста не залишилась у пам’яті багатьох, духовна спадщина Мілета, настільки ж древня, як культура античних Афін, продовжує жити.

У підручниках історії немає згадок про правителів Мілета, що разом зі своїми військами могли б принести славу та шану жителям міста. Заснований іонійцями Мілет не був військовою державою, і в ньому не цікавилися завоюваннями. Це не обов’язково погано. Замість хизування на парадах тут займалися торгівлею, винахід­ництвом і ставали заможними.

За часів свого розквіту в VII—VI ст. до н. е. Мілет не мав ані зарозумілої аристократії, ані еліти. Не контрольовані всевидящим оком правителів, мілетці вільно подорожували та спілкувались у шинках. Мілет був одним із перших по-справжньому вільних міст.

Мілет належав до союзу, утвореного іонійськими містами-колоніями. У XI ст. до н. е. іонійці заснували колонії вздовж берегів сучасної Анатолії. Землі узбережжя Іонії простягалися на сорок кілометрів углиб і на сто шістдесят кілометрів у довжину, від Мілета на північ, до міста Кими, території поблизу сучасної затоки Немрут. До складу союзу з дванадцяти міст також входили острови Кос і Самос.

Мілет розташовувався на півострові з чотирма гаванями. Серцем міста була гавань поблизу купальні. Як в одному з процвітаючих світових міст, у Мілеті до чужинців ставилися не ворожо, а під комерційним кутом зору. Іноземні купці могли вільно пересуватись і радитись у провулках міста. Недарма Мілет став популярним і найвизначнішим центром торгівлі у Середземному морі. Мілет був кінцевим пунктом на караванному шляху з Азії через Лідію. У Мілеті зустрічалися погоничі караванів з Азії та мореплавці з Греції. За свідченням історика Ганса Фурухагена, для людей, що багато подорожували, Мілет був сприятливим місцем для зустрічей і обміну досвідом. Там шукали найкращі методи вимірювання, мореплавства та прогнозування погоди. Там намагалися знайти раціональне пояснення явищам природи. Спілкування з торговцями Ассирії, Хеттської держави, Вавилонії, Сирії, Арамеї та Єгипту сприяло поширенню нових знань та іноземних звичаїв у Мілеті.

Шляхом торгівлі мілетці відкрили для себе також фінікійську культуру. Завдяки своїм високорозвиненим торговельним суднам фінікійці, що мешкали на території сучасного Лівану, мали перевагу на ринку півдня Середземного моря. Вони заснували безліч портових торгових міст, одним з яких був Карфаген. Євреї називали фінікійців «ханаанеями», що в перекладі з івриту означає «купець». Про велике значення торгових зв’язків між греками та фінікійцями свідчить те, що перші назвали останніх фойніке, вірогідно, за наз­вою пурпурової фарби, якою вони торгували.

Найвідоміший і найважливіший винахід фінікійців можна побачити на саркофазі біблзького царя Ахірама, датованому XI ст. до н. е. Саркофаг було знайдено на території сучасного міста Джубейль у 1923 р. Зараз він зберігається у Національному музеї Бейрута.

На саркофазі фінікійськими літерами написані найдревніші з відомих фінікійських текстів. Від фінікійської абетки після 750 р. до н. е. утворилася іонійська абеткова система. До того греки користувалися лінійним письмом Б, в якому налічувалося близько ста складових знаків.

Чотири перші літери у семітській фінікійській мові означають бика («алеф»), будинок («бет»), верблюда («ґімель») і двері («далет»). У Мілеті вони набули форми альфа, бета, гамма та дельта.

У Мілеті було зроблено важливе нововведення щодо абетки: до неї додали голосні літери. Написання стало більш легким, що надало значного поштовху розвиткові економіки. У текстах торгових угод стало менше підстав для різночитань, ніж раніше. З форми, прий­нятої в Мілеті, зрештою розвинулася грецька 24-літерна абетка, на якій базувалися пізніше також латиничне та кириличне письмо. Сімдесят відсотків населення Землі користуються латиничною абеткою. Кириличну абетку використовують понад двісті п’ятдесят мільйонів людей у Євразії. В Греції мілетську абетку й досі використовують у її початковій формі. В науці мілетські літери використовують у формулах математики, фізики та інших дисциплін для позначення величин і змінних.

Еволюція абетки: від фінікійських до грецьких і латинських літер. У літері «А» можна впізнати перевернуту голову бика, у «Б» — план будинку. Літера «Н» схожа на звивисту рибу чи змію. Розроблену в Мілеті абетку в 403 р. до н. е. було офіційно запроваджено в Афінах

Першопочатково абетка розвинулася через потребу записувати торгові угоди. Проте швидко з’явилася зацікавленість записувати також інше. Епоси, що передавалися з вуст в уста, зрештою перетворилися на письмові шедеври, з яких наступним поколінням залишилися, наприклад, «Іліада» та «Одіссея».

Деякі дослідники вважають, що Гомер був сліпим іонійським поетом із міста Смірни. Немає впевненості, чи був Гомер історичною особою. Також достоту невідомо, чи Гомер написав ці твори. «Іліада» та «Одіссея» вельми різні за своїм складом. Події відбуваються за часів Троянської війни, коли грецької абетки ще не вигадали. У будь-якому разі дехто, Гомер чи представник гільдії співців-поетів гомерідів (Homeridae), зібрав і впорядкував вірші, з яких утворилися «Іліада» та «Одіссея».

Не зрозуміло також, чи були вірші записані безпосередньо зі слів Гомера або співця-поета гільдії. Найдавніші зі знайдених текстів, написаних грецькою абеткою, датуються приблизно 730 р. до н. е. На думку деяких дослідників, вірші буди записані відразу після винайдення грецької абетки. Гомерові тексти, принаймні частково занотовані, використовувалися професійними промовцями віршів. У VII ст. до н. е. вони виконували рапсодії, акомпануючи собі на лірі. Гомерові вірші набули своєї остаточної форми починаючи з III ст. до н. е., коли писарі Александрійської бібліотеки були також редакторами текстів.

Поезія Гомера значно вплинула на філософську думку. Боги у його віршах людиноподібні. Вони відрізняються від людей лише тим, що є безсмертними і переважають силою. Людьми та богами керують передусім доля та провидіння, природний порядок Всесвіту.

Вплив іонійської культури на грецьке письмове та усне мовлення був значним. З діалекту Іонії сформувалася мова літератури й освіченості у грецькому світі. З неї утворилася класична грецька мова.

На ліричну поезію також впливали музичні стилі, що прийшли разом із гамою з сусідніх країн Лідії та Фрігії. Ще у григоріанських хоралах Середньовіччя вживали лідійську та фрігійську гаму.

Скрізь у грецькому світі ліричних віршів співали під акомпанемент ліри або подвійного гобоя авлоса. Дерев’яний духовий інструмент був невід’ємною частиною елегій, тужливих величальних поезій, для виконання яких потрібні музикант і співець. Вірші зазвичай були також піснями про кохання. Мімнерм зі Смірни писав застільну поезію, проте його пам’ятають завдяки любовним віршам на честь флейтистки на ім’я Нанно. Мімнерм черпав натхнення у збудженій еротичній атмосфері святкових гулянь.

Гомер і його поводир. Немає впевненості, чи був Гомер історичною особою. За деякими грецькими джерелами, він був сліпим поетом зі Смірни. Від іонійського діалекту текстів Гомера походить мова літератури та науки у грецькому світі. Картина Вільяма Бугро

Абетка та письменство зробили Іонію провідною цивілізацією Середземномор’я. Писемність сприяла розвиткові законодавства, оскільки за її допомогою нечітко сформульовані закони були записані у більш конкретній формі. Закони спершу впорядковувалися віршованою мовою, щоб їх було легко запам’ятовувати та проголошувати публічно. Писемність створила міцний фундамент для заснування міст-держав. Міста-держави, поліси, в основі яких було покладено конституцію, почали з’являтися у грецькому світі у VIII ст. до н. е. Появі нового ладу сприяли ріст чисельності населення, поширення землеробства на нові колонії, особливо на Іонію, і тим самим збільшення кількості землевласників. Поліс перетворився на незалежну спільноту з визначеними адміністративними межами. Водночас землероби, що володіли землею, вперше отримали нероздільні громадянські права. Отже, розвиток полісів був пов’язаний із великомасштабним заселенням греками узбережжя Середземного та Чорного морів, а також із заснуванням колоній.

Поліси були численними і мали різні форми правління: тиранія, олігархія, аристократія та демократія. Уряд складався зазвичай з чиновників і ради, до складу якої входили громадяни. Згідно з Бертраном Расселлом, політична влада у Мілеті належала спершу аристократії, потім купцям, що передавали її законно обраному тиранові.

Слово «тиран» означало першопочатково правителя полісу (tyrannos). Тиран приходив до влади, обраний народом, і не обо­в’язково був для греків чимось негативним. Грецька тиранія з’явилася головно через громадське протистояння між аристократією та правителями. У подібних до Мілета полісах не схвалювали обґрунтований божественним правом або традицією перехід влади у спадок. У результаті повстань правителем зазвичай ставили тирана. І в Мілеті монархію було повалено на ранніх стадіях, хоча спершу при владі були царі. Приблизно в 630 р. до н. е. формою правління стала тиранія, коли до влади став тиран Фрасибул. За свідченням Аристотеля, тирана Мілета контролювала пританія — регулярна рада чиновників.

Фрасибул був тиран, але не деспот, не розбещений самодержець. Як зазначає Джирард Наддаф, дослідник першоджерел із філософії античної Греції, Фрасибул хотів, щоб усі громадяни Мілета були рівні перед законом. Такий порядок, ісономія, вже використовувався у мілетських колоніях, де влада належала купцям. Ісономія передбачала мирне співіснування різних суспільних верств населення. Мілетці різних картелів толерантно ставилися один до одного і давали можливість усім жити на власний розсуд.

У своїх роздумах про волю і революцію визначна західна дослідниця влади та тоталітаризму Ханна Арендт зазначає, що античні греки розуміли волю як таке становище, за якого громадяни жили разом, але при цьому ними ніхто особливо не керував. Саме це і передбачала ісономія. У світі нерівноправ’я людям потрібен був поліс, устрій, спеціально створений для підтримки рівноправних відносин. Ідеєю вільного полісу була радше ісономія, а не демократія, оскільки демократія була владою більшості, а не владою всіх. За Арендт, ідея рівноправ’я була ідентична з поняттям волі. Хоча Мілетом керував тиран, на практиці у місті була ісономія.

Отже, попри тиранію, у Мілеті можна було жити і мислити вільно. Так, перший відомий філософ Мілета Фалес писав, що найдивовижніша річ, яку можна побачити, — це «тиран, що дожив до старості». Тобто тиранів критикували, і вони не мали такої підтримки народу, щоб жити достатньо довго. Якщо Фрасибул був би зухвалим правителем, філософи, подібні до Фалеса, навряд чи змогли би жити в Мілеті за його часів.

На думку Джирарда Наддафа, Фрасибул був значно видатнішим правителем, ніж визнають історики, імовірно, обраним на виборах освіченим тираном, що правив за принципами абсолютизму, проте зосереджувався на зовнішній політиці та дипломатії і тому залишив жителів міста у спокої. Тож у Мілеті засобами дипломатії було створено надійне та безпечне середовище для іншої інтелектуальної та торгової діяльності, в яку на той час ніхто не втручався.

На піку розквіту в Мілеті мешкало сто тисяч жителів. Ніде більше в грецькому світі не було такого ж духовного й економічного процвітання, як у Мілеті VII ст. до н. е. У місті заохочували до навчання та засновували численні школи. В результаті розвивалася культура, яка помітно вплинула на історію країн західного світу.

У Мілеті захоплювалися філософією, невід’ємною частиною якої була самокритика. За свідченням дослідника античної філософії і науки Дж. Е. Р. Ллойда, греки відверто виявляли своє ставлення до чужої точки зору. Порівнюючи китайські та грецькі писемні джерела, він підкреслює, що у греків було значно більше речень, що починалися з «Я», та змагань у вченості. Але в той же час настрій, на відміну від Китаю, благодушний, ба навіть грайливий. Мислителі були особистостями, інколи егоцентричними, однак часто також першими визнавали свої помилки. Мислителі визнавали межі своєї невпевненості й обізнаності та критикували також самих себе. Визнання власних меж і розповідь про них, що знаємо, а що не знаємо, є справжнім знанням, а не поверхневим професійним жаргоном. Якщо б у сучасному світі ми вміли розповісти не тільки про сильні сторони своєї обізнаності, а й про недоліки, багато проектів просувалося б ефективніше.

Також мислителі були об’єктом висміювання для драматургів. Так, наприклад, філософа Фалеса гумористично зображали як недолугого вченого, котрий ледве не впав у колодязь, досліджуючи зоряне небо. Історію переповідали у багатьох джерелах, наприклад, у діалозі Платона «Тєетет». «Фалес — мудрець, що рахує рух зірок, а власних ніг не бачить».

На думку математика та філософа Бертрана Расселла, філософія західного світу починається з Фалеса. Інакше кажучи, Фалес не посилався на міфи, пояснюючи явища природи. Натомість він досліджував світ раціонально. Він стверджував, що все живе походить від води, а не від примх богів. Нащадки пам’ятають його як одного з Семи Мудреців Греції і як «батька науки».

Захоплений геометрією та астрономією Фалес уважав, що Всесвіт є закономірним. Головною ідеєю Фалеса було уявлення про Всесвіт як упорядковану структуру, так званий космос, або порядок. Якщо до цього додати думку, згідно з якою кожна частка Всесвіту має своє завдання, початок і кінець, отримаємо уявлення про телеологію, доцільність, коли подію пояснюють, виходячи з її результату. На основі цих тверджень почала оформлюватися класична наука Греції. Словом Epistemé позначали знання, що на латину було перекладене як scientia.

Анаксимандр не пояснював світ як творіння богів. Він був першим, хто говорив про закони природи. Поняття про закони природи вплинуло також на думку про рівність, адже ніякий закон природи не обґрунтовує аристократичного походження. Картина П’єтро Беллотті

Фалес також вплинув на фундаментальні поняття природничих наук, говорячи про першоелементи всіх речовин. У Фалеса першоелементом була вода. Проте його думка спричинила критику, що стала одною з відправних точок науки. Учень Фалеса Анаксимандр не сприймав учення вчителя як таке, а, навпаки, заперечував.

І чи може хтось краще за учня знати недоліки міркувань учителя. На думку Анаксимандра, вода не могла бути першоелементом усього, адже вологість не має матеріальної протилежності. Оскільки сухість не є речовиною, вода не може мати протилежностей.

Свої роздуми Анаксимандр базував на законах природи, в яких не бачив божественного впливу. Він уважав, що наш світ є лише одним серед багатьох. Також він стверджував, що люди походять від мутації певної тварини. Дехто вважає думки Анаксимандра найдревнішою версією еволюційного вчення.

Згідно з відомою думкою Анаксимандра: «З чого відбувається народження всього сущого, туди ж все зникає за потреби. Всі отримують відплату один від одного за несправедливість згідно з порядком часу». Під цим трохи важким для розуміння висловом Анаксимандр має на увазі те, що існує необхідність, закон природи, що постійно підтримує рівновагу. Отже, неможливо переходити навічно встановлені межі.

Згідно з поглядами Анаксимена, учня Анаксимандра, Всесвіт складається з повітря. Припущення Анаксимена ґрунтувалося на такому явищі, як конденсація. Коли повітря стискається, з нього утворюється туман і дощ. Вода своєю чергою випаровується в повітря. Досліджуючи явища природи, Анаксимен розглядав також протилежні стани окремої речовини, такі як сухий і вологий, а також гарячий і холодний. Він зрозумів, що блискавки пов’язані з розривами хмар та їхнім роз’єднанням одна від одної і що веселка з’являється тоді, коли промені сонця проходять крізь ущільнене повітря. На думку історика науки Девіда Ліндберга, ці приклади показують, що Анаксимен розглядав природу під широким кутом зору, як і багато інших мілетських філософів. Останні намагалися знайти у подіях спільні чинники, замість того щоб розглядати кожне явище природи як окремий випадок або наслідок впливу богів чи надприродних сил.

Анаксимандр, можливо, навчав також Піфагора. Останній був упевнений, що Всесвіт складається з чисел. Подейкують, що він зрозумів це, коли помітив, що висота тону, яка формує цілий тон, прямо пропорційна довжині язичка музичного інструмента. Це була математична основа фізики.

На думку філософа Георга Хенрика фон Врігта, виникнення природничих наук і філософії Греції тісно пов’язане із зникненням культури аристократії та виникненням конституційного міста-держави. До наших часів дійшли згадки про закони та проекти конституції, задокументовані у 600-х рр. Авторами їх були судді — Лікург зі Спарти та Дракон і Солон з Афін.

Воля впливала всюди і на всіх. Мілетська натурфілософія також вплинула на формування нового уявлення про правосуддя у західному світі, яке повинно базуватися на неупередженому ставленні та не визначає гідність людини за її походженням.

Фон Врігт пише: «Вимога, що феміду, правосуддя, що базується на силі правління королів і аристократії, повинне заступити діке, правосуддя, що дотримується спільних для всіх указівок закону записаного, і вже містить у собі паростки нового уявлення про гідність людини. Найвищих і найнижчих слід міряти одною міркою. Моральну гідність людини визначає не її походження, а її здатність жити згідно з універсальними етичними та правовими нормами. Ці норми виражають істинну природу людини у той самий спосіб, як так звані закони природи пояснюють об’єктивну реальність».

Революційним уявленням Анаксимандра було те, що події у природі слідують законному порядкові, тобто існує закон природи. Фон Врігт уважає, що подібні думки не можна відкидати, називаючи їх поетичним виразом пустих спекуляцій іонійського ідеаліста. На думку фон Врігта, вже той факт, що ми постійно вживаємо одне й те саме слово «закон» для позначення двох настільки різних речей, як закони природи та норми суспільства, показує, наскільки глибоко вкоріненим є «юридичне» розуміння природи.

Природа може бути суворою, але ніякий природний закон не обґрунтовує права на кращі умови для «вищих» за походженням. Потреба рівноправності була природною для містян, зацікавлених у ринкових відносинах. У суспільствах, побудованих на торгівлі та майстерності, важко сприймають суспільний клас із привілеями. Можна сказати, що купці Мілета підтримували ідеологію, яку пізніше стали називати лібералізмом: підприємництво вільної ринкової економіки, свободу пересування та вільний обмін думками.

Іонійські міста прагнули всіма способами сприяти розвиткові мирних відносин із сусідами. Іонія не входила до складу великих держав, що зазвичай ворогують між собою. Отже, ресурси не витрачалися на війни, а спрямовувалися на торгівлю, дипломатію та філософію. У сфері дипломатії Мілет був надзвичайно успішним. Тут заснували союз із іншими іонійськими містами. Обмін знаннями із сусідніми державами був фундаментом для розвитку торгівлі та культури.

Погляду тих, хто відпочиває на острові Самос, відкривається гора Мікале, що височіє на узбережжі Туреччини. Острів відділяє від гори лише пролив Мікале, менш ніж два кілометри завширшки. Біля підніжжя гори Мікале був Паніоніон, де після збору врожаю іонійці обговорювали важливі питання. Це було присвячене Посейдонові святилище, розташоване на відстані близько ста кілометрів од Смірни, на південь від сучасного міста Ізмір. Паніоніон був також першим у світі союзом між державами. Тут добре піклувалися про офіційних делегатів, яких називали глядачами, теорами. Це, власне, було раннє значення слова «теоретик». У слів теорія та театр спільне твірне слово theorein, що вказує на представлення та діяльність на показ. Теоретик (теор) дивився різні театральні вистави та брав участь у семінарах і звітував про побачене своєму правителеві.

Для презентації та продажу власної продукції до Паніоніону прибували також митці, лектори та землероби. Паніоніон був своєрідним поєднанням конференції, художньої та сільськогосподарської виставок. Можна припустити, що це був попередник Європейського союзу, але, на відміну від нього, не такий бюрократичний і помпезний. У Паніоніоні не тиражували беззмістовних заяв — він був місцем активної діяльності та взаємовпливу.

Відносини Мілета з іншими сусідніми державами також були відносно гарними. Коли інші іонійські міста потрапили під ярмо Лідії, тиран Мілета Фрасибул уклав союз із царем Лідії Аліаттом з метою завершення війни. За свідченням автора твору «Історія» Геродота, союз був надзвичайно вигідним для Мілета. Водночас Мілет зберіг свою незалежність, на відміну від більшості інших міст Іонії. Незалежне положення Мілета зберігалося також за часів сина та наступника Аліатта царя Креза (560—546 до н. е.). Коли цар Персії Кир завоював Лідію, Мілету знову пощастило зберегти гарні відносини з новими сусідами. Він був єдиним містом Іонії, з яким Кир був готовий укласти угоду.

Фрасибул налагодив також дружні відносини з Єгиптом. У 620 р. до н. е. мілетці заснували торгове місце у Навкратісі, розташованому в дельті Нілу. Найімовірніше, це відбулося завдяки домовленості між Фрасибулом і фараоном Нехо, що правив Єгиптом у 610—595 рр. до н. е. Мілетці заснували сорок колоній на узбережжі Чорного, Мармурового морів та в Єгипті. Товари з Африки й Аравії отримували з Навкратіса. У колоніях на Чорному морі ловили тунця, а в Борисфені (сучасна ріка Дніпро, що впадає в Чорне море) — осетрів. У гирлі ріки можна було легко добувати сіль, тому солена риба стала важливим товаром. Немає свідчень про те, що Мілет був центром работоргівлі, проте торгові кораблі, очевидно, привозили також рабів.

У колоніях видобували метали, зокрема, залізо, срібло та золото. Страбон, грецький географ початку нашої ери, зазначає, що золото намивали у річці Фасіс коритами та шкурами. Ріка Фасіс протікає у Грузії і зараз відома під назвою Ріоні. За легендою, Ясон та аргонавти також піднімалися по цій річці. Згідно з античною міфологією, перед початком Троянської війни Ясон разом зі своїм загоном подорожував на північ на кораблі Арго. Страбон припускає, що легенда про пошуки золотого руна Ясоном та аргонавтами могла походити від торгових подорожей мілетців до Чорного моря, де вони бачили місцевих видобувачів золота.

Мілет був відомий своїми товарами, наприклад, пурпуровою фарбою, меблями та виробами з шерсті, зокрема килимами. Торгували також збіжжям, інжиром і оливковою олією. Мілетці були майстерними купцями, у справах брали участь навіть філософи. Аристотель зазначає, що Фалес викупив усі преси для оливок у Мілеті та на Хіосі і гарно заробив на оливковій олії.

Коли економіка зростала, розширювалася також картина світу. Мілетський філософ Анаксимандр, що багато подорожував і цікавився географією, впорядкував одну з перших карт світу. Показово, що перші якісні карти світу та географічні дослідження були зроб­лені саме в Мілеті.

Геродот зазначає, що коли мілетці припливли до Спарти, у них була із собою вигравійована на мідній дошці точна карта світу. Вони надали спартанцям детальні відомості про всі відомі народи, ріки й «усе море».

Анаксимандр першим із греків намалював карту світу, утім, про неї більше нічого не відомо. Карта Гекатея, що мешкав у VI ст. до н. е. в тому ж Мілеті, вигравійована на мідній пластині, була, певно, подіб­ною. Греки називали світ, заселений людьми, Ойкуменою. Відомий їм світ закінчувався на заході Геркулесовими стовпами (Гібралтар), а на сході рікою Інд

Згадувана Геродотом карта, очевидно, була оновленою версією карти Анаксимандра. Пізніше її вдосконалив житель того ж міста, молодший сучасник Анаксимандра Гекатей.

Гекатей Мілетський створив одну з найточніших на той час карт світу. Він був першим, хто використав у своєму дослідженні слово «історія». Гекатей був також, очевидно, першим, хто намагався писати суто прозові історичні статті та використовувати критику для розмежування міфів та історичних фактів. Він змальовує народи та міста Греції і Середземного моря у творах Historiai та Periēgēsis («Навколо світу»), які вільно цитував письменник сусіднього міста Галікарнаса Геродот. Останнього романтично нарікають батьком історії.

Колонії Мілета значно розширили міжнародну торгівлю. Ще більше пожвавили її карбовані гроші, винахід, запозичений із сусідньої країни Лідії у VII ст. до н. е. Лідійські майстерні почали використовувати електрум, металічний сплав, що містить шістдесят відсотків золота та сорок відсотків срібла. Цар Лідії Крез ввів до загального обігу перші справжні металеві гроші з офіційним співвідношенням металів і вагою. Карбовані гроші зробили багатими Лідію та її царя Креза. За часів його правління Лідійська держава охоплювала територію від Середземного до Чорного моря. Зрештою, Крез став символом фантастичного багатства. Саме його ім’я стало настільки унікальним, що мало хто після цього наважувався назвати свою дитину Крезом, через побоювання зурочити.

Очевидно, що Мілет став першим грецьким містом, де використовували карбовані гроші. Мілетські монети прикрашали голова лева та зірка, символи храму Аполлона у місті Дідімі. Припускають, що за автентичність грошей відповідали служителі дідімського храму. Карбовані гроші поширилися з Мілета на решту грецького світу приблизно у 550 р. до н. е. У Мілеті також винайшли загальний стандарт ваги для грошей, що зробило валюту легкою для обміну з сусідніми містами.

Утім, валютні стандарти ринку ще довго не були загальноприйнятими. Гірку розповідь про валютні спекуляції знаходимо у творі Polypragmon («Клопотун») іонійського поета Діфіла (Смірна, IV ст. до н. е.):

«Коли питаєш, скільки коштує морський окунь, він відповідає: десять оболів, але не каже, яких саме оболів. Коли потім платиш сріблом, він примушує тебе платити егейськими монетами. Але якщо йому доводиться давати тобі решту, він платить аттичною валютою і кожного разу вимагає плату за обмін валют».

Незважаючи на валютні спекуляції, економіка, заснована на грошах, підвищила рівень життя. Жорсткість і повільність бартеру були відсутні. Дрібні монети було легко носити з собою, проте так само легко і сховати. Завдячуючи сплаву металів було важко підробити зовнішній вигляд монет. Грошова економіка значно розширила роздрібну та гуртову торгівлю. Ремісники та фермери навчилися спеціалізуватися на певних товарах, і подібні до Мілета міста перетворилися на центри торгівлі. Спеціалізація підвищувала професійність, заможність і обізнаність.

Забагато держав марнували свої ресурси на потурання еґо свого правителя або на ідеологічні хрестові походи. На думку Бертрана Расселла, активна торгівля, що захопила міста Іонії, послабила стереотипи та забобонні вірування.

Коли в інших містах грецького світу вшановували Діоніса й Орфея, у Мілеті віра мала вкрай мале значення. На відміну від Вавилонії та Єгипту, в Іонії не було привілейованих каст священнослужителів, яких цікавило б лише збереження свого владного становища. Якщо кому й вклонялися, то це була Артеміда, богиня родючості в Іонії. Вона охороняла жінок і дівчат. Завдяки культові Артеміди положення та права жінок були вищі, ніж у решті грецького світу.

За відсутності культу особи вільно розвивалися багатогранні мистецтва. Міста Іонії виготовляли високоякісні товари, такі як кераміка, текстиль, і вироби з металу. Розташування Мілета, а також близькість Дідіми та Ефеса пожвавлювали розвиток декоративно-прикладного мистецтва та торгівлі.

Між Мілетом і Дідімою існував священний шлях, завершальний відрізок якого обрамляли численні скульптури. Вони приводили мандрівника до храму Аполлона у Дідімі. Дідіма (древня назва сучасного міста Дідім) грецькою означає «близнюки», що вказує на богів-близнят Аполлона та Артеміду. Вражаючий храм Аполлона був третім за величиною у всьому грецькому світі. Лише Герайон на острові Самос та Ефеський храм Артеміди були більшими. Останній уважався одним із Семи чудес стародавнього світу.

Іонійські міста на кшталт Мілета були відомі своєю високоякісною керамікою. Картина Лоуренса Альма-Тадеми, 1871 р. Джерело: Wikiart

Іонійські споруди з колонами і надалі залишаються дивовижними зразками античної архітектури. В Іонії народився також власний натуралістичний напрям мистецтва, що впливав на розвиток скульп­тури Афін у V ст. до н. е.

На думку Дж. Е. Р. Ллойда, успішності Мілета сприяли колонії та писемність, які уможливлювали поширення ідей і взаємодію між різними людьми. Тож толерантність зростала, а мислення стало відкритим.

Незважаючи на всі досягнення, Мілет залишився без заслуженої уваги. Автори шкільних підручників з історії античного грецького світу згадують головно Афіни. Дійсно, в Афінах народилася демократія. Але саме вона дозволяла афінянам засуджувати на вигнання інакодумців, ба навіть піднести їм келих з отрутою, як у випадку із Сократом.

Порівняно з Мілетом Афіни були нетолерантними. Вважається, що Анаксагор приніс філософію афінянам, переїхавши до міста в 480 р. до н. е. Міркуючи про походження та будову Всесвіту, він продовжив наукову традицію іонійців. Його сучасником був Левкіпп, родом із Мілета чи Абдери. На його думку, все у Всесвіті складається з вічних неподільних елементів. Ці елементи назвали атомами. Учень Левкіппа Демокріт також був прибічником атомістичної теорії. Хоч Анаксагор дотримувався таких самих поглядів, як Левкіпп і Демокріт, на відміну від них йому довелося страждати за свої погляди, тому що він жив у Афінах.

Тоді як інші греки бачили на небі Геліоса та Селену, Анаксагор помітив розпечений до червоного камінь, світло якого вночі відбиває менше небесне тіло. Він не вірив у божественність Сонця та Місяця, що не влаштовувало афінян. Останні ухвалили закон, що дозволяв звинувачувати тих, хто не дотримувався релігійних церемоній і проголошував теорії щодо «справ вищих». Анаксагора вважали винним у протидії загальноприйнятому релігійному вченню. Правителю Афін Периклу довелося задіяти всю свою ораторську майстерність для визволення свого друга. Анаксагора звільнили, проте вигнали з Афін.

На противагу Афінам ліберальний Мілет створив основу для наукового мислення і дав нам можливість користуватися винайденими в ньому літерами та математичними символами. У Мілеті вміли сприймати інші традиції, безперервно вдосконалюючи чужі ідеї та не забуваючи про самокритику.

Завдяки своїй толерантності Мілет став одним із найбільших і найбагатших міст свого часу. Проте згодом золота доба міста добігла кінця.

У VI ст. до н. е. міста Іонії одне за одним потрапили під владу персів. Іонійці ненавиділи перську обов’язкову воєнну службу та примусове вербування. Оскільки в Іонії не було еліти, руками якої можна було б керувати державою, надавши привілеї обраним, перси призначали тиранів у кожному полісі. Тиранові дозволялося використовувати свою владу як йому заманеться, допоки це відбувалось у межах взаємопорозуміння з персами.