Серія неформальна. Два кольори. Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів ebook

Книжка знаного німецького історика науки та культури Вольф­ґанґа Шивельбуша присвячена не так історії найвідоміших і найуживаніших спецій, як-от перець, чай, кава, тютюн тощо, як тому впливові цих засобів насолоди, який вони справляли протягом віків, починаючи від доби Середньовіччя, на загальний поступ людства, тому особливому місцю, яке вони посідали в культурному й економічному житті Європейського континенту. Автор зводить докупи величезну кількість фактів, подеколи зовсім невідомих, аби розгорнути цікаву історію завезених і створених в Європі «речовин насолоди», аби покликати у мандрівку хмільними середньовічними трапезними залами, першими кав’ярнями часів Реформації, будуарами іспанської аристократії, де ранками чути запах гарячого шоколаду, німецькими шинками та англійськими джин-барами, опіумними притонами та багатьма іншими місцями, де люди, збираючись, уживали ці привабливі зілля та трунки.

Для широкого кола читачів, що цікавляться глобальними питаннями розвитку людства.

ISBN 978-966-521-678-0 (Ніка-Центр)

ISBN 978-617-7192-48-9 (Видавництво Анетти Антоненко)

© Carl Hanser Verlag, München, 1980

© Переклад. Ю. Прохасько, Т. Цимбал, 2016

© Наукова редакція. Т. Цимбал, 2016

© Видавництво «Ніка-Центр», 2016

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2016

Вольфґанґ Шивельбуш

Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів

Таємницю історії становлять не так її білі плями, як різниця між нашими уявленнями про вже начебто відоме й усією тією глибиною усвідомлень, в яку ми можемо поринути, досліджуючи один і той самий, навіть невеликий, проміжок часу. Минуле приховує безліч подій, що їх можна розглядати в незчисленній кількості ракурсів. Але будь-який історичний дослід вимагає неабиякої напруги уяви та, звісно, підкріплення останньої фактами. Не лише узгоджена картина минулого як результат роботи істориків, а й сам процес дослідження вимагає від науковця постійної боротьби із власною, як сказали б феноменологи, природною настановою. Річ у тім, що життєсвіт сьогодення, немов солона морська вода, яка виштовхує пловця на поверхню, повертає нас у сучасність, хоч би як напружували ми нашу пам’ять, увагу й уяву. Повсякдення так нас захоплює, що нам украй важко уявляти собі пройдешні часи. Ми всі, незалежно від освіти та спеціальності, керовані природними властивостями свідомості, тяжіємо до найбільш поширеного і зручного розуміння минулого, а саме хронологічного. Безумовно, хронологія спирається на факти (вона, власне, й є сухим фактажем); це — її плюс. Утім, посполите уявлення про історію як про список датованих подій, а про колишнє як про послідовність останніх — це лише мертві вижимки із живої, незвичної, багатоманітної та парадоксальної реальності минулого. Аби осягнути логіку історії, недостатньо дискретності окремих точок на лінії часу, необхідна площина (або краще сказати об’єм) різнопланових усвідомлень.

Німецький історик культури Вольфґанґ Шивельбуш (нар. 1941) став відомим головне завдяки своїм оригінальним дослідженням, в яких пропонується геть незвичайний почин: роздивитися історію модернізації Заходу через неочікувану оптику деякого окремого матеріального явища, без якого сьогоднішній світ уявити неможливо. Так, у 1977 році побачила світ книжка Шивельбуша «Історія подорожей залізницею», у 1980 — «Смаки раю», праця, яку ви тримаєте в руках, а пізніше, у 1983-му і 1992-му дві роботи з історії запровадження штучного освітлення в Європі. Ці праці німецького дослідника мають особливу цінність: звертаючись до історії непомітних уже сьогодні речей, вони створюють опорні точки для нашої уяви, даючи змогу поринути, немов у батискафі, крізь товщу століть у людський світ, яким він був задовго до того, як став нам звичним.

Книжку «Смаки раю» було вперше видано в Україні у 2007 році і, завдячуючи нев’янучому інтересові українських читачів, цей твір дочекався свого перевидання. Як свідчить друга частина назви книжки: «Соціальна історія прянощів, збудників і дурманів», Шивельбуш називає смаками раю спеції, каву, чай, тютюн, опій і подібні товари. Варто зауважити, що оригінальна назва красномовніша за український переклад, адже в ній ужито німецьке слово «Genußmittel», для якого в нашій мові просто немає відповідника. Слово «Genuß», що означає «задоволення», вказує на те, що тут йдеться про товари, що не є продуктами першої необхідності, а вживаються у відносно невеликій кількості заради насолоди. Дурмани, збудники та прянощі, звичайно, входять до складу Genußmittel, але не вичерпують цього поняття.

Культурологічну знахідку Шивельбуша можна коротко висловити так: протягом усієї історії Європи починаючи від Середньовіччя (певно, тенденція почалася з обмеження гедонізму релігійними приписами) ті чи ті продукти з числа оцих саме засобів насолоди в різні періоди посідали особливе місце в культурному й економічному житті континенту. З усіх доступних у той чи той історичний момент джерел насолоди чільного положення набував той продукт, який найбільше відповідав статусові чудасії. Майже всі описувані Шивельбушем продукти споживання були екзотичним товаром, привезеним із далеких земель, — Африки, Близького та Середнього Сходу, Китаю, Нового Світу, а їхнє використання було не лише і не стільки споживанням самого смаку, скільки засобом класової репрезентації. Як наголошує Шивельбуш, за доби Середньовіччя прянощі, завезені хрестоносцями зі Святої Землі, стали першим товаром, що істотно відрізнив образ життя європейського селянина від побуту його ж пана. Не дивно, що спеції аж до раннього Ренесансу посідали місце найбільш цінного і бажаного товару, ставши на цей час європейською валютою, яку приймали всюди. Годі й казати про те, що кулінарія часів захоплення прянощами була неймовірно гострою та зовсім не схожою на сучасну кухню. Про витонченість смаків французьких та італійських страв (у сьогоднішньому розумінні) тоді не можна було навіть і помріяти, адже саме уявлення про належний смак страв було іншим, аж поки до перцю й інших прянощів поступово не звикли. Автор «Смаків раю» робить наголос на тому, що на зламі історичних періодів завжди відбувається один фінальний сплеск торгівлі знаковим для епохи, що минає, товаром — і це той момент, коли до звичної вже для панівних страт радості врешті-решт долучаються посполиті маси. Для них ужиток екзотичного товару стає великою мірою наслідуванням поведінкових зразків, характерних для вищих класів. Кожного разу таке наслідування виявляється запізнім, адже інтерес багатіїв як раз переключається на щось нове. Отже, будь-який Genußmittel, за Шивельбушем, переживає три етапи життя в Європі: 1) героїчний етап (вираз самого автора), який протікає одночасно із розгортанням нових суспільних тенденцій, коли доступ до екзотичного продукту мають лише найбагатші верстви населення; 2) етап масового споживання товару посполитим людом; 3) нормалізація попиту, коли ажіотаж і мода спадають, а від імпортного товару беруть уже лише те, що в ньому загальновизнано є цінним.

Як зауважував Плутарх, не необхідне робить людей щасливими, а надмірне. Торгівля спеціями, а пізніше кавою, какао, чаєм, тютюном, опієм тощо стала справжньою гонитвою європейців за щастям, адже засоби насолоди не просто набули популярності в Європі, а й стали на довгий час основним предметом торгівлі із зовнішнім світом. Шивельбуш, розкривши роль прянощів у торгівлі часів Середньовіччя, охоче переходить до розповіді про еру колоніальних товарів, яка почалася великими морськими мандрами, відкриттям Нового Світу та небаченою експансією англійських, іспанських, голландських, португальських і французьких володінь, що привели до появи на європейському ринку кави, какао, чаю та тютюну. Кавова культура поєднується із тенденціями Реформації: захисники тверезості й стриманості, схвалюваних протестантами рис характеру, отримали в каві найкращу мислиму підмогу. В Англії кав’ярні стали професійним місцем зібрання тогочасних бізнесменів і журналістів, набувши в країні майже політичного значення. Ставши флагманом ужитку кави, землею, де кав’ярні могли перерости в корпорації, чого, мабуть, не було ніде в Європі, саме Англія таємничим чином стала країною, де традиційно споживають чай, а не каву.

Екскурс у світ національних, конфесійних і класових варіацій характеру споживання колоніальних напоїв Шивельбуш увінчує розглядом одного із найцікавіших аспектів історії цих трунків-стимуляторів, а саме залучення до їхнього споживання жінок. Представниці прекрасної статі, мавпуючи ділову поведінку чоловіків, що збирались у кав’ярнях, гуртувались у своїх жіночих колах і також попивали каву чи шоколад, ведучи розважальні розмови. Повноцінне висвітлення Шивельбушем протягом усієї книжки міри причетності жінок до переможного поступу Genußmittel Європою варто поставити в приклад багатьом дослідникам.

Історичні описи появи і культури споживання нових алкогольних трунків, джину та горілки, винайдених уже в Європі, посідають в книжці «Смаки раю» особливе місце. По-перше, спиртні напої вже точно не назвеш смаками раю, хіба іронічно — воротами в рай, а по-друге, якщо для багатших верств населення індустріалізованого суспільства спиртне було не такою й частою розвагою, а щоденною практикою був як раз ужиток кави або чаю, то для найбіднішого населення, для пролетарів, саме алкоголь стає необхідною віддушиною. Якщо представники панівного класу пили каву для посилення власної тверезості, то для робітника чарка горілки була єдиним способом швидкої подорожі подалі від реальності. Крім того, кава та чай хоча і є сильними стимуляторами, нерідко вживаються саме як соціально схвалювані примхи. Що ж до міцного алкоголю, то його споживання стає в певному сенсі справою соціальної або скоріш класової необхідності.

Якщо сп’яніння від традиційного для Європи пива наступало поступово й було відносно м’яким і контрольованим, то горілкою біднота напивалася дуже швидко. Для більшості пияків кожний підхід до чарки закінчувався непритомним станом. Ріст популярності дешевого джину в Англії XVIII століття практично спричинив соціальну катастрофу в країні. Як говорячи про збудники, так і описуючи історію спиртних напоїв, Шивельбуш вдається до цікавих узагальнень: новий алкоголь неприродного походження (дистиляція на противагу бродінню), що його сучасники називали чужим для людського організму, є ключовим трунком для суспільства, що індустріалізується. Жалюгідне становище пролетарів ХVIII — поч. ХХ століття вимагало для них засобу забуття. Швидкість же дії горілки була відображанням тотального прискорення життя за часів науково-технічної революції ХІХ століття. Джин-бари, що працювали вечорами зі швидкістю конвеєру, були, так би мовити, зворотним боком робочого процесу, що відбувався на фабриці.

У «Смаках раю» міститься величезна кількість фактів, які не лише вперше зібрані докупи, аби розгорнути перед читачем повноцінну історію завезених і створених в Європі «речовин насолоди», а й багато з яких просто залишалися невідомими. Автор перерив безліч історичної літератури, аби зібрати потрібний обсяг матеріалу, аналіз якого дав змогу сформулювати ті культурні закономірності та тенденції, що ними Шивельбуш радо ділиться з читачами. Тому, хто почне мандрівку хмільними середньовічними трапезними залами, першими кав’ярнями часів Реформації, будуарами іспанської аристократії, де ранками чути запах гарячого шоколаду, німецькими шинками й англійськими джин-барами, повними втомлених п’яних робітників, окопами Першої світової, задимленими пороховим і тютюновим димом, опіумними притонами та багатьма іншими місцями, де люди, збираючись, уживали ці привабливі зілля та трунки; тому, хто пройде цей шлях разом із автором, не забудуться вже нові знання, бо вони вберуть у себе протверезні та паморочливі запахи напоїв, спецій і курильних сумішей. Читач дізнається, чи був би в нього шанс вийти тверезим зі столу на лицарському прийомі XII століття, зрозуміє, яка кореляція панівної конфесії країни з тим, який трунок набуває в ній популярності у ХVI—XVІІ століттях, побачить, як культурно поплатилася Німеччина за відсутність колоній і колоніальних товарів. Навіщо кавовій філіжанці блюдце? Де було винайдено цигарки? Яку мету переслідували перші антиопіумні закони? Який додатковий аксесуар входив до чоловічого костюму часів рококо? Відповіді на всі ці та багато інших запитань містяться у дослідженні німецького історика. Шивельбуш додав до книжки ілюстрації-репродукції полотен і плакатів, що доносять до нас способи й порядок ужитку тих чи тих Genußmittel, а також приписи й поради щодо них від тогочасних лікарів і моралізаторів.

У певному сенсі основними темами цього дійсно захоп­люючого дослідження є мода і гадка, адже більшість описів, що наведені у книжці, змальовують варіації та метаморфози споживання звичних уже сьогодні кави, тютюну, перцю тощо, а цитати й ілюстрації, що наводяться, — це уривки з нескінченої суперечки про корисність або шкідливість тих чи тих екзотичних продуктів. Утім, ці конкретні змісти не були б настільки цікавими, якби не були похідними від одного фундаментального явища, зауваженого і належним чином висвітленого Вольфґанґом Шивельбушем. Це феномен постійного озирання суспільства прогресу на Орієнт. Коли свідомість європейця стрімголов мчить до нових горизонтів науки та суспільного вдосконалення, підсвідоме, послуговуючись різноманітними приводами, виглядає східних речей, практик, таємниць. Невпинний потяг європейців до прянощів, збудників, різноманітних стимуляторів і дурманів говорить або про деяку глибинну незадоволеність західної людини загалом, або ж про те, що проект модернізації суспільства, що приніс би Окцидентові просвітлену самодостатність, досі не завершено. Так чи так, емансипативний характер європейського життя має свій зворотний бік — вічну тугу за східним світовідчуттям, в якому менше амбіцій, нервозності й міркувань, але більше цільності, спокою, споглядання та почуттів. І ми, європейці, самі любимо смакувати цю ностальгію, адже в ній живе наша туга за втраченим раєм.

Кирило Азархін, кандидат філософських наук

Ця книжка побудована не так довкола історії «засобів насолоди» — Genußmittel[1] «самих по собі», а радше навколо питання, як ці речовини позначилися на історії людини Нового часу? Як так сталося, що в певні часи в Європі з’являються «засоби насолоди» цілком нового типу? Чи були кава, чай і тютюн лише супровідними наслідками колоніальних відкриттів, чи, може, вони задовольняли нові, незнані досі потреби насолоди? І як ці нові потреби можна окреслити?

Ось ті найзагальніші питання, на яких зосереджена ця книжка. Саме з них постають інші, конкретніші, запитання, які слід простежити докладніше. Серед них, скажімо, й такі:

Чому в Середні віки виявляють таку виразну пристрасть до страв, приправлених східними прянощами? І чому це палке пожадання так раптово зникає у ХVІІ столітті?

Чому аристократія ХVІІІ сторіччя воліє пити шоколад, тоді як міщани вельми вподобали каву? Як сталося, що у ХVІІІ сторіччі тютюн переважно нюхали, хоча раніше його курили за допомогою люльки, а після цього століття — у сигарах і сигаретах?

Чому протягом сторіч деякі речовини — приміром, опій і гашиш — вільно вживали як щоденні засоби отримання задоволення, а наприкінці ХІХ сторіччя їх зненацька починають таврувати як «дурманне зілля» і врешті забороняють?

Німецьке слово Genußmittel дещо оманливе. Англійська та французька мови з їхніми stimulants більше наближаються до історичної дійсності, адже ці речовини не лишень слугували для райської насолоди, але водночас неодмінно виконували певну «роботу». Їхньою історичною функцією була — що попервах може прозвучати парадоксально — власне, отака «праця-в-насолоді». Процеси, що їх «засоби задоволення» спричиняли в людському організмі, так би мовити, хімічно довершують те, що в ньому вже попередньо закладено в духовному, культурному і політичному сенсах. Вранішнє горнятко кави і чарка-друга суботнього вечора то дієвіше залучають індивіда до життя спільноти, що дарують йому задоволення.

Немає нічого повсякденнішого за сіль і перець на наших столах. Наша кулінарна культура трактує ці дві приправи як таких собі близнюків. Сільничка і перцівниця схожі, мов дві краплі води, їх можна розрізнити хіба що за написами. Однак, розташовуючи їх поряд, ми сполучаємо дві дуже різні епохи світової історії. Сіль і перець немовби втілюють два засадничо різних відтинки культурного розвитку людства.

Розпочнімо з солі. Мить її появи в історії губиться в мороці прачасів. Латинські слова, що позначають «благо» — salus та «здоров’я» — salubritas, походять від латинського sal — «сіль». Сіль приносили в жертву богам, використовували як ліки, як консервант, як приправу. Вона дає наймення містам, у чиїх околицях видобували сіль: Зальцбурґ, Зальцґітер, Зальцведель. У стародавній Греції гостям підносили хліб-сіль як символи життя і священної гостинності. Зрештою, ще й сьогодні даруємо хліб-сіль молодятам, коли вони започатковують своє господарство. У повсякденній мові досі затрималися біблійні вислови «сіль життя» і «сіль землі»[2]. Ми обходимося з цими окресленнями то самоочевидніше, що менше розуміємо їхнє первинне значення. Для нас сіль є одним із найдешевших споживчих товарів, плебеєм поміж приправ. Тим-то й нам здається вельми химерним, коли в одній казці найменша донька порівнює свою любов до батька з любов’ю до солі: «Навіть найліпша страва не смакує мені без солі, тож і батько любий мені, як тая сіль».

Тоді як сіль іще з незапам’ятних часів була складовою людської цивілізації, історію перцю можна датувати точніше. Справді, ще римляни приправляли ним їжу, втім, лише християнське Середньовіччя започатковує новий, всесвітньо значущий розділ в історії цієї приправи.

Панівні класи Середньовіччя виявляють якийсь дивовижний потяг до особливо гострих страв. Що шляхетніший дім, то більше в ньому споживали прянощів. Одна англійська куховарська книга XV сторіччя подає такі вказівки для приготування м’яса: кролика готувати зі змеленим мигдалем, шафраном, імбиром, коренем кипариса, корицею, цукром, гвоздикою та мускатним горіхом. Подібно готували й фрукти. Полуниці та вишні слід було вимити вином, закип’ятити, а потім пересипати перцем, цинамоном і скропити оцтом. У тогочасних рецептах, скажімо, читаємо: «Візьміть і зваріть чималий шмат свинини, не дуже пісної та дуже ніжної. Тоді посічіть так дрібно, як вам до вподоби, додайте гвоздики, мускатних пелюсток і січіть далі. Можна додати коринок[3]. Потім сформуйте з м’яса невеличкі круглі кульки, зо п’ять сантиметрів завбільшки, та складіть їх до полумиска. Далі приготуйте доброго мигдалевого молока, підмішайте до нього рису й добряче переваріть, пильнуючи, щоб воно було дуже рідким. [...] Щедро притрусіть усе цукром і мускатним горіхом, а вже тоді подавайте до столу».

Хоча середньовічні рецепти не подають докладних кількостей, з інших джерел таки вдається з’ясувати, скільки вживали спецій. Для бенкету на сорок осіб одна пізньосередньовічна книга приписів подає такий перелік: «Один фунт порошку орликів [...], півфунта змеленого цинамону [...], два фунти цукру [...], одна унція шафрану [...], чверть фунта гвоздики та зернят стручкового перцю (зерна раю) [...], восьмина фунта перцю [...], восьмина фунта смикавця [...], восьмина фунта мускатного горіха [...], восьмина фунта лаврового листя»[4]. Зі святкових оказій ці кількості істотно збільшували. Коли 1194 року король Шотландії відвідав монарха Англії Ричарда І, його вшановують, поряд із іншими знаками гостинності, денними пайками з двох фунтів перцю та чотирьох фунтів цинамону (кориці). Зрозуміло, що таких кількостей не стравить жоден шлунок. Бо ж прянощі відігравали тут не лише кулінарну, а й — принаймні не меншою мірою — церемонійну роль. У Середньовіччі обидві ці ролі тісно переплетені. Прянощами обдаровують, мов скарбами, їх накопичують, як коштовності, й споживають у їжі. Сьогодні ми приписали би страви, що поставали в такий спосіб, радше арабо-індійській, аніж західній кухні. Страви просто-таки зникали під прянощами; їжа вже фактично перетворилася не більш як на простого носія приправ, що їх комбінували в чудернацьких, як на наш сьогоднішній смак, поєднаннях. А на особливо вишуканих столах прянощі навіть цілком відділилися від страв. Під час трапези або відразу після неї їх передавали колом на золотих або срібних тацях — так званих пряних тарелях. Такий таріль мав різні відділення, кожне з яких було призначено для якоїсь окремої приправи. Гості самі себе обслуговували, додаючи прянощі за бажанням до вже приправленої їжі або ж споживаючи їх, як ми сьогодні сири чи десерт. Вони наминали перець, корицю та мускат, як ми сьогодні ласуємо делікатесами, випиваємо чарчину хересу чи горнятко кави. До того ж прянощі не тільки їли, їх також додавали в напої. Середньовічні вина — як і в часи класичної античності — були радше розчинами та узварами з прянощами, ніж соком виногрон. Їх варили, як чай, із різноманітними складниками, а потім зціджували.

Декотрі історики намагалися пояснити цей непомірний апетит Середньовіччя до прянощів тодішнім браком досконаліших технік зберігання їжі. Перець і сіль, мовляв, були головними засобами зберігання та запасання м’яса забитої восени худоби, яке впродовж зими намагалися зберегти в їстівному стані. Інші прянощі, згідно із цим поясненням, буцімто слугували для того, щоби зробити зіпсуте м’ясо знову придатним для споживання. Проте не можемо вдовольнитися таким поясненням, позаяк завезені зі Сходу прянощі належали до найкоштовніших речовин, узагалі знаних Середньовіччю. Ось чому вони були привілеєм вищих верств. Зводити їх функцію до зберігання їжі та пояснювати їх використання винятково в таких категоріях — це ніби називати шампанське доволі непоганим засобом утамувати спрагу. Сіль таки справді добре прислужилась у Середні віки для зберігання м’яса; що ж до присмачення підпсованого м’яса, тут цілком придавалися численні місцеві зела, доступні, зрештою, і біднішим частинам населення. Отож має існувати інше пояснення апетиту середньовічної знаті на прянощі.

Спільним для перцю, кориці, гвоздики, мускатного горіха, імбиру, шафрану та низки інших прянощів є їхнє неєвропейське походження. Усі вони прийшли з країв Далекого Сходу. Індія та Молукські острови були найважливішими регіонами, де вирощували прянощі. Утім, це не більше ніж прозаїчна географія їхнього походження. Для людей Середньовіччя, натомість, прянощі були посланцями казкового світу. У їхній уяві перець ріс, мов бамбуковий ліс, на рівнині поблизу самого раю. Імбир і корицю виловлювали сітями з хвиль Нілу єгипетські рибалки, а Ніл, своєю чергою, приносив їх простісінько з раю. Люди вірили, ніби пахощі прянощів — то легіт, що долинає до світу людей просто з раю. «Жоден середньовічний письменник не міг уявити рай без запаху або смаку прянощів. Незалежно від того, кому — святим чи коханцям — слугували описувані в поезії сади, їхню атмосферу неодмінно мали насичувати вишукані, п’янкі пахощі кориці, мигдалевого горіха, імбиру та гвоздики. Ці уявлення уможливлювали віру коханців чи друзів у те, що певні прянощі є запорукою їхніх стосунків» (Геніш).

Прянощі як сполучна ланка із раєм та уявлення про сам рай як місце, розташоване десь на Сході, — там, звідки вони походили, чарували середньовічну уяву. Надмірні ціни на прянощі, на яких позначався вкрай довгий і важкий торговельний шлях з Індії до Європи, ще дужче підживлювали це замилування. Перець, кориця та мускатний горіх були символами статусу для панівного класу, символами влади, що їх спочатку демонстрували, а потім споживали. Поміркованість або надмірність, з якою їх подавали до столу, свідчила про соціальний ранг господаря. Що гостріше перець обпікав слизові оболонки учасників бенкету, то більша була їхня шана до господаря. Цей символічний характер виявляється також у використанні прянощів поза трапезами. Вони правлять за державні дари, їх заповідають у спадок разом із іншим майном, ба перець навіть нерідко заступає золото як платіжний засіб.

Це символічне значення і фізіологічний смак у середньовічних прянощах тісно перепліталися. Соціальні зв’язки, владні стосунки, багатство, престиж та всі види фантазій «смакували»: те, що мало стати питанням соціального чи культурного «смаку» або моди, спершу ставало об’єктом фізичного смакування. Сприймати соціальні та культурні стосунки й обставини через смакування відтоді стало самоочевидною, майже неусвідомлюваною здатністю. Згадаймо бодай конотації, що їх солодкі та сухі вина викликають в уяві в наш час: таж за ними криється ціла соціальна ієрархія смаків. У часи раннього Середньовіччя, до того як прянощі почали посідати в ньому своє місце, європейський смак іще не був чутливий у такому розумінні. Він був іще, так би мовити, притуплений; тут знадобилися прянощі, які вперше — а в історичному сенсі у вирішальний спосіб — його відшліфували.

Роль, яку орієнтальні прянощі відіграли в культурній історії середньовічного смаку, є частиною значно ширшого контексту розвитку. Йдеться про смак у найширшому сенсі цього слова — того смаку, що його Захід заходився виробляти у високому Середньовіччі.

В Європі ХІ століття з’являється перший проблиск нової культури життя, новожитного зацікавлення гарними предметами й елегантними манерами. Доти феодальне суспільство Заходу було більшою чи меншою мірою селянською загумінковою культурою. Замки ледве різнилися від крупних укріплених селянських дворів, та й триб життя і поведінка рицарів іще рідко коли були відмінні від селянських. Пани та їхні пахолки носили одяг із подібних тканин та їли схожі страви. Одне слово, соціальні, а відтак і культурні відмінності між ними були доволі незначні. Ці примітивні умови хоч і повільно, але таки зазнавали змін упродовж сторіч. Дедалі більшою мірою феодали виробляли стилі життя, покликані збільшити відстань між ними та підлеглими. Усе вульгарне та плебейське піддавали анафемі. Рафінація етикету і предметів щоденного побуту стала одним із найефективніших засобів відособлення класів.

Ця рафінація мала одну важливу особливість. За суттю вона була не місцевим, а завізним продуктом, отриманим із того ж джерела, що й прянощі, котрі, своєю чергою, і самі були істотним, а можливо, й найістотнішим, елементом цього культивування. Так само як і прянощі, решта компонентів цієї нової панської культури, теж походять з Орієнту.

За часів високого Середньовіччя Орієнт означав арабську цивілізацію, з якою європейці вперше по-справжньому зіт­кнулися під час Хрестових походів. Торговельні ж зв’язки з Орієнтом існували й раніше. Власне кажучи, вони насправді ніколи повністю й не припинялися з часів пізньої античності, хоч у ранньому Середньовіччі пережили глибокий занепад. Проте відчутно присутнім Орієнт став для Європи лише через Хрестові походи. Вони розпочалися як релігійно забарвлені військові виправи, метою яких було звільнення Гробу Господнього, а неочікуваним наслідком стало прийняття на християнському Заході декотрих істотних здобутків арабської цивілізації. Цей арабський вплив мав неймовірне значення для подальшого розвитку Європи, порівняльне, скажімо, зі впливом елліністичної культури на аграрну республіку, якою був Рим. Можна говорити про прелюдію або майже провіщення Ренесансу за три століття до нього. Європа завдячує арабській цивілізації не лише систему числення, що уможливила бухгалтерію, а відтак і новочасні форми капіталістичної організації, і не лише ті астрономічні й навігаційні знання, які уможливили Великі географічні відкриття XV—XVI сторіч. Безпосередній та очевидний ефект цього впливу на середньовічну Європу виявився у предметах розкоші, що започаткували цілком новий стиль життя. Нерідко ці нові предмети навіть на Заході зберігали початкові арабські назви. Килим, диван і балдахін, якими відтоді вмебльовували доти голі й незатишні житлові приміщення, були арабські, як і шовк, оксамит, адамашок і тафта, що в них тепер зодягалися вищі класи, на противагу грубому полотняному одягові своїх підлеглих. І справді, суть цього культурного імпорту можна означити і як далекосяжне перевдягання середньовічної верхівки: вона зодягалася в нові тканини, вбирала свої житла в новому стилі, ба навіть «переодягала» місцеві страви за допомогою східних приправ.