Суджені. The One ebook

Якщо вашої Пари не знайшлося одразу — не переймайтеся! Щотижня до сервісу «ДНК-Пара»® долучаються тисячі нових користувачок та користувачів, і 98% усіх Пар® ми з’єднуємо у перші півроку після реєстрації.

«ДНК-Пара»® не несе відповідальності за будь-які прямі, непрямі або опосередковані збитки, пов’язані з користуванням сервісом, як-от (список не вичерпний): розпад нинішніх стосунків, а також травми або смерть, якщо вони не спричинені безпосередньо злочинними діями або бездіяльністю працівників сервісу «ДНК-Пара»®. З повною Угодою Користувача можна ознайомитися за посиланням.

РОЗДІЛ 1. МЕНДІ

Менді перехопило подих від світлини на екрані комп’ютера.

Коротко стрижений русявий чоловік позує із голим торсом на пляжі, розставивши ноги й спустив­ши на талію верхню половину свого гідрокостюма. Очі — кольору найяснішої блакиті. Широка посмішка відкриває дві ідеально припасовані низки білих зубів, і Менді майже фізично може відчути присмак солоної води, що скрапує з грудей чоловіка на серфборд коло його ніг.

— О божечки... — прошепотіла вона про себе й протяжно зітхнула, тільки зараз усвідомивши, що тамує подих.

Пучки пальців поколюють, лице розпашіло — Менді замислилася, як же її тіло відреагує на присутність цього чоловіка вживу, якщо так збудилося від самої лише фотографії.

Кава в полістироловій скляночці вже вистигла, але Менді однаково її допила. Зробила скріншот фотографії та зберегла в новостворену теку на робочому столі, підписану «Річард Тейлор». Тоді роззирнулася довкола — чи не помітив, бува, хто-небудь з офісу, чим вона займається у своїй кабінці. Але ніхто не звертав на неї жодної уваги.

Менді прокрутила екран нижче, аби подивитись інші світлини з його фейсбук-альбому «Довкола світу». Вона помітила, що цей чоловік багато подорожував і бував у місцях, які вона бачила лише по телевізору чи в кіно. Ось він відпочиває в барі, ось крокує туристичною стежкою, заходить до храму, позує перед пам’ятником, насолоджується сонечком і морськими хвилями на золотавому пляжі... Майже на кожній фотографії — з кимось. Менді зраділа його товариськості.

Цікавість штовхала глибше, аж до початку його хронології: Річард завів сторінку під час навчання в коледжі. Менді проглянула записи за три його університетські роки. Навіть у незграбному підлітку вона знаходила щось привабливе.

Витративши півтори години на пожирання поглядом майже всієї хронології фотографій вродливого незнайомця, Менді перейшла на стрічку твітера — цікаво, про що він волів поговорити зі світом? На жаль, усе своє пишномовство він присвячував лише невдачам і перемогам футбольного клубу Arsenal у Прем’єр-лізі, час від часу перемежовуючи його ретвітами смішних тваринок, котрі кудись падали чи у щось врізалися.

Їхні зацікавлення надзвичайно різнилися — Менді було невтямки, що ж саме робило їх Парою і які спільні риси поєднували. Утім, нагадала вона собі, більше немає потреби мислити категоріями сайтів і застосунків для знайомств: ДНК-Пара заснована на науці, на гормонах і біологічній реакції організму — усе це було доволі складно зрозуміти. Але Менді всім серцем вірила аналізу, як і мільйони інших людей.

Менді перейшла на профіль Річарда у лінкедін — виявилося, що після випуску з Вустерського університету два роки тому, він працював інструктором у спортзалі в містечку за півсотні кілометрів від неї. Не дивно, що він мав таке треноване тіло, подумала Менді. Цікаво, як вона почуватиметься під ним?

Вона не навідувалася до спортзалу вже рік, відколи піддалася на вмовляння сестер, яким набридло слухати її ниття про зруйнований шлюб. Сестри витягли Менді до найближчого спа-готелю, де згорьовану жінку цілий день масажували, висмикували волоски, епілювали воском, розігрівали гарячим камінням, смажили в солярії і знов масажували, аж поки усі думки про колишнього не розсмокталися разом із вузлами в плечах і шиї, і брудом, що забивав їй пори. Тоді ж сестри подарували членську картку спортзалу й розробили для Менді графік тренувань, вибивши урочисту обіцянку його дотримуватися. Мотивація до щотижневих відвідин так і не стала регулярною частиною її життя, проте Менді й досі платила за той спортзал.

Вона заходилася мріяти про зовнішність своїх із Річардом майбутніх дітей — чи дістануться їм батькові блакитні очі, чи отримають вони її, карі?.. Чи будуть вони темноволосі з оливковою шкірою, як вона, чи успадкують його бліду шкіру і світле волосся? Менді усвідомила, що мимоволі усміхається.

— Хто це?

— Боже! — Менді аж підстрибнула від раптового звертання до неї. — Ти мене до смерті налякала!

— А не треба порнушку на робочому місці дивитися, — вишкірилася Олівія, пропонуючи пригоститися з упаковки Haribo. Менді похитала головою, відмовляючись від солодкої желейки.

— Це не порнушка, просто давній знайомий.

— Звісно, звісно. Тільки не забувай про Чарлі, він досі чекає на звіт про продажі від тебе.

Менді закотила очі, а тоді зиркнула на годинник у кутку екрана. Якщо вона не візьметься за роботу просто зараз, доведеться взяти її додому. Вона тицьнула в червоний хрестик у куточку і вилаялася на адресу поштового сервісу Hotmail, який сприйняв лист від «ДНК-Пари» за спам. Там той лист і скнів уже шість тижнів, аж поки вона випадково не виявила його сьогодні пообіді.

— Менді Тейлор, дружина Річарда Тейлора. Приємно познайомитися, — прошепотіла вона, мимоволі торкаючись невидимої обручку на безіменному пальці.

РОЗДІЛ 2. КРІСТОФЕР

Крістофер совався туди-сюди в кріслі, вмощуючись якнайзручніше.

Вдихнув глибоко, поклавши руки на бильця і вбираючи пахощі шкіряної оббивки. А жінка не пошкодувала грошей на якісну річ — запах і м’який доторк запевняли Крістофера, що крісло було куплене не в простому меблевому магазині.

Поки вона перебувала на кухні, він мав змогу оглянути її квартиру. Мешкала вона на першому поверсі бездоганно відреставрованої вікторіанської будівлі — вітраж над вхідними дверима свідчив, що та колись була монастирем. Крістофер оцінив керамічні прикраси, зі смаком розставлені на поличках обабіч каміна. Утім, її літературний смак залишав бажати кращого. Підвівши очі, він побачив корінці м’яких палітурок Джеймса Паттерсона, Джекі Коллінз та Джоан Ролінґ.

У кімнаті також стояв масивний журнальний столик, посеред якого лежала обтягнута замшею квадратна таця з двома пультами дистанційного керування. Довкола таці — чотири килимки їй у тон, розташовані в ідеальному порядку. Симетрія тішила Крістофера.

Крістофер провів язиком по зубах і намацав уламок горіха, що застряг між бічним різцем та іклом. Спробував виштовхнути язиком, тоді підчепити нігтем — а коли і це не вдалося, то нагадав собі про необхідність зазирнути в її аптечну шафку: там має бути зубна нитка. Ніщо так не дратує, як їжа, що застрягає між зубами. Одного разу Крістоферу навіть довелося піти з побачення, не закінчивши вечері, бо у його супутниці між зубами застряг шматочок капусти.

Вібрація в кишені штанів залоскотала пах — своєрідне відчуття, але по-своєму приємне. Як правило, Крістофер пильно стежив за тим, аби вимикати мобільний телефон у незручні моменти і зневажав усіх, хто не дотримувався цього правила в його присутності. Але сьогодні він зробив виняток.

Витягнувши телефон, побачив повідомлення: електронний лист від компанії «ДНК-Пара». Крістофер згадав, як кілька місяців тому заманулося відправити їм мазок — і вони досі не підібрали йому пари. Що ж, тепер підібрали. Представник компанії запитував: чи не бажає Крістофер заплатити за контакти його ДНК-Пари? «Чи бажаю я?» — розмірковував Крістофер. «Чи справді я цього бажаю?» Він заховав телефон і на мить замислився про те, якою могла бути його Пара. Утім, не годиться мріяти про нову жінку, поки ще перебуваєш у товаристві іншої.

Підвівся і знову пройшов на кухню — туди, де кілька хвилин тому залишив цю жінку лежати на холодній сланцевій підлозі із зашморгом на шиї. Вона вже не стікала кров’ю — останні кілька крапель зібралися на комірі її блузки.

Крістофер видобув із піджака цифровий Polaroid, зробив два ідентичні знімки її обличчя і став терпляче чекати, поки ті надрукуються. Обидві фотографії поклав у цупкий конверт формату А5 і заховав його в кишеню піджака.

Тоді Крістофер поскладав усі інструменти в рюкзак і пішов геть, знявши свої пластикові бахіли, маску й балаклаву лише після того, як покинув темряву саду.

РОЗДІЛ 3. ДЖЕЙД

Джейд не змогла стримати посмішки, побачивши повідомлення від Кевіна.

«Як твій вечір, красунечко?» — було написано на екрані мобільника. Її заводило те, що Кевін завжди починав розмову з цієї фрази.

«Усе норм, дяка! — Джейд додала жовтий смайлик-емодзі. — Тільки втомилася сильно».

«Вибачай, що раніше не писав. Сам тут запарився. Ти ж не сердишся?»

«Та трохи є. Але сам знаєш — я вмію придумати собі казна-що. Чим ти був так зайнятий?»

На екрані її телефона з’явилося фото дерев’яного сараю і трактора під палюче-яскравим сонцем. В сараї можна було розгледіти корів за металевими загорожами і доїльне спорядження, прикріплене до їхніх вим’їв.

«Ремонтував дах у корівнику. Дощів наче не прогнозують, але зараз саме випав вільний час. А що в тебе?»

«Лежу на ліжку в піжамі й розглядаю всі ті химерні готелі з сайту Lonely Planet, про які ти розповідав», — Джейд поставила ноутбук на підлогу й підвела погляд на дошку з рекламою всіх місць, які мріяла відвідати.

«Ага, вони прекрасні, правда? Коли-небудь нам слід поїздити світом і відвідати їх усі разом».

«Тепер я навіть трохи шкодую, що не взяла вільний рік після універу. Поїхала б із друзями мандрувати…»

«А чого так?»

«А то ти сам не шариш… гроші на деревах не ростуть».

А шкода, додала про себе вона. Її мама й татко багатіями не були, тож вона мусила оплачувати собі навчання самостійно. Отже й залишилася відпрацьовувати студентську позику розміром із Тайн*, поки її університетські подружки роз’їхалися здійснювати свої мрії й мандрувати Америкою. Вона щоразу зціплювала зуби від заздрощів, читаючи їхні пости на фейсбуці з усіма фотографіями їхніх веселощів — без неї.

«Мила, вибачай, що так швидко йду, але тато просить погодувати корів. Спишемося потім?»

«Жартуєш?» — Джейд не могла повірити, що розмова уривається так швидко. І це після того, як вона чекала на нього всю ніч!

«Кохаю тебе. Цьом-цьом», — попрощався Кевін.

«Ага, як знаєш», — відповіла вона і відклала мобільник. Але за мить підняла й дописала: «Теж тебе кохаю. Цьом».

Вилізши з-під товстої пухової ковдри, Джейд поклала мобільник заряджатися на бездротовий килимок на тумбочці коло ліжка. Глянувши у дзеркало в повний зріст, раму довкруж якого обліплювали світлини відсутніх у подорожах за кордоном подруг, заприсяглася вивести темні мішки з-під небесно-синіх очей — для цього спати подовше та пити побільше води. Також пообіцяла собі підстригти у вихідні руді хвилясті кучері та побалувати себе спреєм для засмаги. Настрій поліпшується щоразу, коли її бліда шкіра набуває темнішого відтінку.

Тоді ковзнула назад у ліжко й замислилася: наскільки життя було б інакшим, якби в неї була змога подорожувати світом із подругами?.. Можливо, той рік мандрівок після університету подарував би їй достатньо сміливості, аби відмовити батькам — ті наполягали на поверненні доньки додому в Сандерленд після трьох років у Лафборо. Джейд була першою в родині, кому вдалося вступити до університету — і вельми здивувалася відсутності роботодавців, які закидали б її пропозиціями роботи щойно диплом було здобуто. Відтак виплати за кредитку й студентську позику нагромаджувалися, а їй залишалося або оголосити банкрутство (всього у двадцять один!), або повернутись до батьківськго таунгаузу, із якого вона, здавалося б, утекла.

Джейд ненавиділа себе за те, наскільки фрустрованою і психованою стала, проте не знала, як змінитися. Батьків вона ненавиділа за те, що змусили її повернутися, і тепер усе більше від них віддалялася. Відколи дівчина знову могла дозволити собі знімати квартиру, вона ледве обмінювалися з батьками парою слів на день.

А ще Джейд винуватила батьків у своїй неспроможності видертися кар’єрними щаблями сфери туризму та подорожей — саме вони примусили її нидіти днями за стійкою готелю на околиці міста. Це мав бути тимчасовий підробіток, але із плином часу він якось невловимо перетворився на постійний. Джейд задовбалася дратуватися від усього і всіх навколо і прагнула повернути собі життя, яке вимріяла собі раніше.

Єдиною яскравою зіронькою її нескінченного «дня бабака» були розмови з хлопцем, який був названий її ДНК-Парою. Із Кевіном.

Джейд посміхнулася до останньої світлини Кевіна, який споглядав її з рамки на книжковій шафі. Він мав майже сніжно-біле волосся і брови, усміхався від вуха до вуха і демонстрував засмагле, струнке і м’язисте тіло. Такого красеня не вигадаєш навіть у найсміливіших фантазіях.

За ті сім місяців, що вони спілкувалися, він надіслав їй усього кілька фотографій, але вже тоді, коли вони вперше заговорили по телефону і Джейд пробрало тремтіння, про яке вона читала в журналах, сумнівів не могло бути: кращого чоловіка для неї годі й шукати у всьому світі.

Але доля — іще та сволота, запевняла себе Джейд. Як можна було знайти їй пару аж на іншому кінці планети — в Австралії?! Можливо коли-небудь вона і зустрінеться з ним у реалі, але де ж узяти на це гроші?

РОЗДІЛ 4. НІК

— Чуваки, та просто зробіть це, — переконувала Сумайра із щирою посмішкою на вустах та диявольською іскоркою в очах.

— Нащо? Я вже й так знаю, хто моя друга половинка, — відповіла Саллі, переплітаючи свої пальці з Ніковими.

Нік нахилився через обідній стіл і вільною рукою вхопився за пляшку просекко. Виливши до свого келиха кілька останніх крапель, він запитав:

— Хто-небудь хоче добавки?

Почувши трикратне «Ага!» у відповідь, відпустив руку нареченої та попрямував до кухні.

— Хіба ви не хочете в тому переконатися? — наполягала Сумайра. — У вас, чуваки, все начебто добре, але звідки ти можеш знати, чи не існує раптом когось кращого?..

Повернувся з кухні, несучи пляшку — п’яту за вечір — і схилив її над Сумайровим келихом.

Діпак накрив келих долонею.

— Друзяко, моїй жінці вже досить. У неї он вже язик поза вухами теліпається.

— Зануда, — кинула Сумайра, ображено скривив­шись. А тоді продовжила, повернувшись до Саллі. — Я кажу лише те, що вдягати фату треба лише абсолютно впевнившись, що знайшла судженого.

— Ти так романтично це подаєш, — пирхнув Діпак, закотивши очі. — Утім, не тобі вирішувати за них двох. Не лізь лагодити те, що в них і так працює.

— Але ж нас із тобою аналіз не підвів, правда? Ну, ми, звісно, все одно знали це, але отримали додаткове підтвердження, що нам завжди судилося бути разом.

— Благаю, давай не перетворюватися на пару пихатих святенників!

— Любий, пихатим святенником можна бути і без пари, — тепер Сумайра закотила очі й допила рештки вмісту свого келиха, під пильним наглядом чоловіка.

Поклавши голову на плече нареченої, Нік глянув на вулицю — за вікном виблискували автомобільні фари та снували перехожі перед пабом. Їхнє помешкання колись було фабрикою — і в панорамних вікнах квартири від підлоги до стелі не можна було не побачити вулицю, яка уособлювала його колишнє життя. Ще зовсім нещодавно звичний Ніковий вечір полягав у походах гіпстерськими барами модних районів Бірмінгема, аж поки він не прокидався в нічному автобусі через багато зупинок від місця, де жив, і йшов додому пішки.

Утім, він майже миттєво змінив пріоритети, щойно Саллі з’явилася в його житті. Їй було трохи за тридцять — на п’ять років старша за нього — і за першою ж їхньою розмовою про старі фільми Гічкока він зрозумів, що ця жінка особлива. На ранній стадії стосунків Саллі отримувала особливе задоволення, відкриваючи Нікові нові місця для подорожей, нові страви, нових художників та музикантів — і Нік поступово побачив світ новими очима. Милуючись її неймовірно виразними вилицями, коротко підстриженим каштановим волоссям і сірими очима, він сподівався, що їхні діти успадкують від своєї матері красу та відкритість до нового досвіду.

Нік до кінця не розумів, що саме може запропонувати Саллі натомість, але коли на третю річницю стосунків він зробив їй пропозицію в ресторані на Санторіні, Саллі розплакалася так сильно, що спершу було навіть не второпати, прийняла вона її чи відхилила.

— Якщо ви двоє — найкращий приклад щасливої ДНК-Пари, то мене цілком влаштовує бути із Сел, — віджартувався Нік і, зсунувши окуляри на перенісся, потер утомлені очі. Тоді потягнувся за електронною цигаркою і продовжив після пари затяжок: — Ми разом уже майже чотири роки, і вона пообіцяла любити мене, шанувати мене і коритися мені. Я на сто відсотків упевнений, що ми створені одне для одного.

— Стривай, «коритися»? — урвала його Сумайра, вигинаючи брову. — А тобі вельми пощастило.

— І ти мені коришся, — впевнено кивнув Діпак. — Усім відомо, що в наших стосунках я ношу штани.

— Носиш — то носиш, любий, але запитай себе, хто їх тобі купує?

— А якщо це справді не так? — раптом подала голос Саллі. — А якщо ми не створені одне для одного?

Дотепер Нік не приховував того, що розважається, слухаючи вмовляння Сумайри провести аналіз ДНК-Пари. Вона це робила не вперше за два роки їхнього знайомства — і Нік був певен, що не востаннє. Подруга Саллі вміла запально сперечатися, наводила переконливі аргументи. Але Ніка ошелешили ці слова від Саллі. Вона завжди затято опиралася самій ідеї ДНК-аналізу сумісності, як і він сам.

— Перепрошую? — мовив він.

— Милий, я люблю тебе всім серцем і хочу провести з тобою все життя, і ти це знаєш, але… що, як ми й справді не суджені?

— Про що ти? — спохмурнів Нік.

— Ой, та ні про що, не хвилюйся, це не те, щоб я передумала… — Саллі запопадливо поплескала його по плечу. — Просто задумалася, чи щасливі ми від самої думки про те, що ми ідеальна пара, чи знання цього зробить нас щасливішими?

— Мала, ти напилася, — похитав головою Нік, чухаючи щетину на щоці. — Я цілком щасливий знати те, що знаю, і ніякий аналіз мені не потрібен.

— А я прочитала в інтернеті, що ДНК-Пара розвалить приблизно три мільйони шлюбів. Але наступне покоління практично не знатиме, що таке розлучення, — докинула Сумайра.

— Це тому, що наступне покоління не знатиме, що таке «шлюб», — заперечив Діпак. — Ще згадаєш моє слово, шлюб вимре як соціальний інститут. Нікому нічого не треба буде доводити, бо всі матимуть суджених партнерів.

— Не сипте мені сіль на рану, — буркнув Нік, втикаючи виделку в залишки малинового чизкейку Саллі.

— Вибач, друзяко, ти маєш слушність. Пропоную тост: за несхибність долі.

— За несхибність долі! — відповіли всі, цокаючись келихами.

Лише келих Саллі не торкнувся Нікового.

РОЗДІЛ 5. ЕЛЛІ

Еллі провела пальцем по планшету та пробурчала щось на адресу нескінченного списку справ, які їй належало завершити до кінця робочого дня.

Ула, її особиста асистентка, підходила до своєї справи з нещадною ефективністю, оновлюючи той список п’ять разів на день, хоч Еллі ніколи й не просила її про це. Сама Еллі часто сердилася — як на Улу, так і на той бісів планшет — за постійне нагадування про її неспроможність дістатися нижніх рядків. Часом Еллі боролася з бажанням запхнути техніку Улі в горлянку.

Еллі могла сподівалася, що тепер, коли вона сама собі начальниця, їй ніхто не заважатиме найняти достатньо компетентних фахівців, аби делегувати їм більшу частину свого навантаження. Але з часом вона поступово прийняла призвисько «бісова контрол-фрічка», яким її якось нагородив колишній бойфренд.

Еллі подивилася на годинник. Десять по десятій вечора. Усвідомила, що вже не встигла на збіговисько в операційного директора, який святкував народжен­ня сина. Навряд чи хтось повірив її обіцянці прийти — вона рідко знаходила час для соціалізації (хоч і заохочувала її серед співробітників, і навіть фінансово підтримувала соціальний клуб). Коли йшлося про її особисту участь, вона втрачала контроль над часом попри всі свої добрі наміри.

Солодко позіхнувши, Еллі кинула погляд у величезне скляне вікно від підлоги до стелі. Її демонстративно непоказний офіс був розташований на сімдесят першому поверсі лондонського хмарочоса Shard, звідси розгортався панорамний краєвид на Темзу і далі — на розсип різнокольорових вогнів у нічному небі скільки сягало око.

Скинула з ніг шпильки Miu Miu. Пройшлася білим товстим килимом босоніж до барної шафки в кутку кімнати. Проігнорувавши шампанське, вино, віскі та горілку, взяла одну з десятка банок енергетика, вилила її вміст у склянку з кількома кубиками льоду і зробила ковток. Раптом до неї дійшло, що облаштування її кабінету і дому були однаково спартанськими. Ні там, ні там не було жодної дрібки її особистості. Утім, якщо тобі байдуже на свою особистість, набагато зручніше просто заплатити дизайнерам за інтер’єр.

Пріоритетом у Еллі був бізнес, а не спосіб плетіння єгипетської бавовни в простирадлах, не підбір картин Девіда Гокні на підвіси, і не кількість кришталиків Swarovski на люстрі в передпокої.

Повернулася до столу й похмуро зиркнула на завтрашній список, що його вже склала Ула. Андрей, її водій та начальник служби безпеки, от-от відвезе Еллі додому, де вона прогляне пропозиції піар-відділу до запланованої промови з нагоди оновлення її застосунку. Це оновлення спричинить революцію в галузі, тож над промовою слід попрацювати.

Після того, завтра о пів на шосту ранку до її дому в Белґравії приїдуть стилістка і візажистка, аби підготувати до запису інтерв’ю з CNN, BBC News 24, Fox News і Al Jazeera. Згодом вона спілкуватиметься з кореспондентом журналу The Economist, позуватиме для знімків перед представниками Асоціації преси, і сподіватиметься повернутися додому не пізніше десятої ранку. Не найкращий спосіб почати суботу, розмірковувала Еллі.

Особиста асистентка вже попередила журналістів, що її начальниця готова обговорювати лише робочі теми і наполегливо просить утриматися від будь-яких запитань про особисте життя. Саме з цієї причини вона нещодавно відмовила у публікації журналу Vogue, яку мусила б супроводжувати фотосесія у легендарної Енні Лейбовіц. Матеріал вийшов би на багато рядків і розлетівся цитатами по ЗМІ всього світу, але приватність Еллі цінувала більше. Вона й так уже достатньо постраждала за всі ці роки.

Окрім знаменитого небажання спілкуватися про своє особисте життя, Еллі також мала правило ніколи не обговорювати обсяг критики, якої зазнавала її компанія — з усім негативом мав справу відділ зв’язків із громадськістю. Помилки покійного Стіва Джобса — його реакція на критику недоліків антени четвертого айфона, наслідки такої реакції як для репутації бренду, так і для репутації його очільника — навчили багато чого.

Її особистий мобільний телефон заблимав на робочому столі. Небагато людей мали доступ до цього номера чи її приватної імейл-адреси: хіба з десяток із чотирьох тисяч працівників компанії по всьому світу, і ще члени родини, на яких Еллі ніколи не знаходила часу. І не те, щоб вона забула своїх родичів — за всі ці роки вона щедро засипала їх грошима, щоб компенсувати свою відсутність, — але в добі й так усього двадцять чотири години, та й тем для спільних розмов із ними не особливо багато. Еллі дітей не мала — вони мали. У них не було багатомільярдної глобальної корпорації — у Еллі була.

Взяла телефон і миттєво впізнала адресу на екрані. Відкрила суто з цікавості. «Вашу ДНК-Пару встановлено». Еллі спохмурніла. Хоч вона й зареєструвалася в застосунку дуже давно, все одно найперше запідозрила розіграш від котрогось із її підлеглих.

«Еллі Ейлінг. Ваша суджена Пара: Тімоті, чоловік, Лейтон-Баззард, Англія. Будь ласка, ознайомтеся з інструкціями нижче, аби дізнатися, як отримати доступ до його/її повного профілю».

Поклала телефон на стіл і заплющила очі.

— Ще цього мені не вистачало, — пробурмотіла сама до себе і вимкнула телефон.

РОЗДІЛ 6. МЕНДІ

— Ви двоє вже говорили?

— Він написав листа чи подзвонив?

— Звідки він?

— Чим заробляє на життя?

— Який у нього голос? Низький і сексуальний… чи з акцентом?

Члени родини закидали Менді шквалом запитань. Над обіднім столом схилилися мати і три сестри Менді, спраглі до інформації про її нову Пару — Річарда. Зі співмірною пожадливістю вони поглинали вміст чотирьох коробок із їжею, які стояли перед ними: піцу, часникові булки і картопляні діпи.

— Ще ні. І ні. З Пітерборо. Особистий інструктор у спортзалі, й ні, я не знаю, який у нього голос, — відповідала Менді.

— То покажи його фотку! — попросила Керстін. — Вмираю, так хочу на нього глянути.

— У мене є тільки парочка, що я скопіювала з його фейсбуку… — направду, у Менді їх було не менш, ніж півсотні, але вона не хотіла показувати рівень своєї зацікавленості.

— О Боже мій, ти не хочеш показувати, бо він уже прислав тобі фото свого органа, правда?! — вигукнула мати.

— Мамо! — обурилася Менді. — Я ж сказала, ми ще не спілкувалися, і ні, у мене немає фото його органа!

— До речі, про різні органи — я починаю «М’ясну феєрію», — сказала Пола, протягуючи шматок піци сестрі.

Менді похитала головою. Вона твердо вірила, що нехай її заміжні сестри спочивають на лаврах і їдять усе, що душі й шлунку заманеться, а вона сама буде обачною в харчуванні. І байдуже, що сьогодні розвантажувальний день її дієти: як пишуть у журналі Grazia, різниця між M і L часом криється в одній додатковій ложечці.

Менді знайшла фото Річарда з серфбордом і голим торсом і передала телефон, аби всі за столом могли роздивитися.

— Оце він у біса накачаний! — пискнула Пола. — І ще років на десять за тебе молодший! Дістався ж тобі солоденький хлопчик... Тепер ти як королева, еге ж?

— І коли ж ви зустрінетеся? — поцікавилися Керстін.

— Ще не знаю, треба йому спершу написати.

— Вона чекає на ще одне фото органа, щоб було з чим порівняти, — кинула Карен, і всі вибухнули реготом.

— Ви такі вульгарні, — відповіла Менді. — Я тепер шкодую, що розповіла…

Утім, вона тішилася, що хоча б цього разу може поділитись із сім’єю позитивною новиною на любовному фронті. Коли три твої молодші сестри побудували стабільні стосунки і повиходили заміж — усі троє за свої ДНК-Пари — тебе не може не гризти почуття неповноцінності. Відчуття, що ти — залежаний товар на поличці. Особливо коли в них народилися діти. Менді — тридцятисемирічна розлученка, що вже майже була змирилася з такою долею. Але відколи в її житті з’явився Річард — нехай поки і не особисто — перспективи поліпшувалися, і тепер вона вже не думала ні про що інше.

Лист від компанії «ДНК-Пара» підтвердив, що Річард поставив відповідну галочку в онлайн-формі. погоджуючись із тим, що його контакти вишлють Парі. Він також мусив отримати подібного листа з її контактними даними, але поки на зв’язок не вийшов. Очікування гнітило Менді. Але в глибині душі вона залишалася старомодною в своїх переконаннях: залицятися мусить чоловік.

— Ну добре, послухай тепер, — почала Керстін — насамперед, ти повинна відправити йому повідомлен­ня. Не зволікай і призначай побачення вживу, в ресторані абощо… У якому-небудь із дорогих, як-от Carluccio чи Jamie. Але нехай мине кілька побачень, перш ніж ти дозволиш себе поцілувати, не кажучи про щось більше.

— Та до біса це все, — урвала її Пола, а тоді зробила довгу затяжку з електронної сигарети. — Найкраще в ДНК-Парі те, що можна забити на всі ці ігри. Ви й так знаєте, що ідеальні одне для одного, тож стрибайте в ліжечко і кохайтеся в своє задоволення.

Менді відчула, що червоніє. Мати похитала головою і закотила очі.

— Менді не така, як ти, Пола, — втрутилася Карен. — Вона любить усе робити поступово.

— І подивися тепер, де вона поступово опинилася, — Пола повернулася до Менді й продовжила: — Ти тільки не ображайся. Я лише маю на увазі, що зараз не обов’язково все робити поступово. Мама он праву руку готова віддати, аби знову стати бабусею, а ми з Карен уже достобіса повитрачали на пластику внизу, тож жодна з нас не погодиться пропхнути крізь свою дизайнерську вагіну ще одне немовля. Отже, Керстін, я в курсі, що лесбійки також мають дітей, але ж тобі все ніяк не сидиться спокійно з однією людиною. Тож, Менді, онук номер чотири — повністю твоя відповідальність. Тільки подумай, що за рік ти вже можеш бути заміжня і вагітна…

На Полі водночас зійшлися кілька докірливих поглядів, і та поспішила додати:

— Ой! Вибач, ляпнула не подумавши.

— Усе гаразд… — Менді опустила погляд.

Вона завжди мріяла про власну дитину — і в шлюбі з Полом у них трапилося кілька невдач. Менді та її шкільне кохання одружилися одразу після випуску, економили на всьому, придбали будинок і намагалися створити родину. Втрачені вагітності не тільки виявилися страшним ударом для неї — вони стали однією з причин краху її шлюбу. Ночами, коли тільки тиша складала товариство їй у спальні, Менді могла заприсягтися, що чує цокання свого біологічного годинника. У неї залишалися хіба якісь десять років на спроби зачати дитину природним шляхом, але навіть тоді можна очікувати на ускладнення. Усі ті вечори, коли вона наглядала за племінницями і племінником, вона жадала собі такого щастя — дитину, яку можна безумовно любити. Звісно, вона любила дітлахів своїх сестер, але це було зовсім не те. Вона мріяла про нову людину, яку сама створить і виліпить; про когось, хто покладатиметься на неї, хто завжди шукатиме її поради і хто до самої смерті називатиме її «мамою».

Жахаюча для Менді можливість — довіку залишатися старою бездітною дівою — з плином років усе більше перетворювалася з імовірності на вірогідність.

— Ви всі забігаєте сильно наперед, — нарешті мовила вона. — Нехай він зробить перший крок, і далі побачимо, що з цього вийде. Гаразд?

Решта неохоче кивнули. Менді згадала, як іще зовсім нещодавно противилася самій думці зареєструватися в застосунку «ДНК-Пара». Шлюб страждав через усі ті викидні, але останній цвях у його домовину забив Шон, несподівано пішовши до жінки, старшої на одинадцять років. Нічого не сказавши дружині, він замовив аналіз ДНК і йому знайшли Пару. Не зволікаючи з розлученням і продавши спільний будинок, він переїхав до сільського шато в Бордо до своєї французької судженої. Менді ж залишилася збирати уламки свого розбитого серця в крихітному будиночку, який зуміла придбати на залишки сімейного бюджету.

Тепер сервіс «ДНК-Пара» не був її ворогом — час загоїв рани і примирив її з думкою про це. Після трьох самотніх років вона готова знову розділити своє життя з кимось — і цього разу знайти суджену їй людину, а не покладатися на випадок. Що може піти не так?

Менді сподівалася, що її суджений думає так само, хоча й непокоїлася, чому він зволікає. А також молила Бога про те, щоб він не виявився одруженим і їй не довелося руйнувати чуже щастя, як вчинила ота Режін, аби здобути чоловіка і дитину, котрі належать їй по праву.

РОЗДІЛ 7. КРІСТОФЕР

Крістофер сидів за антикварним дерев’яним столиком у комірчині, яка заховалася в дальній частині його двоповерхового помешкання.

Увімкнувши обидва монітори й обидві бездротові клавіатури, розташував їх строго паралельно одне одному. На першому екрані відкрив електронну пошту, на другому прокрутив декілька застосунків, перш ніж клацнути на посилання «Де мій мобільний?», яке зберіг собі кілька місяців тому. Перед ним вигулькнув список із двадцяти чотирьох телефонних номерів — але тільки два підсвічені зеленим, сигналізуючи, що телефони рухаються. Цілком закономірно для такого пізнього часу, виснував Крістофер.

Передостанній номер у списку пробудив його цікавість. Викликавши мапу з панелі інструментів, він увімкнув червоний маркер-кільце довкола місця, де перебувала користувачка. GPS-навігатор телефона розпізнав місце як її постійне помешкання.

Виходячи з моделі її типової поведінки, Сьома завершила зміну об одинадцятій вечора і вийшла з дешевого ресторанчика-забігайлівки в Сохо, аби сісти на 29-й автобус і їхати додому. Крістофер припускав, що вона залишатиметься в ліжку, поки не настане час їхати на другу роботу, що починалася о шостій ранку — прибиральницею в офісі у центрі Лондона. Отже, між одинадцятою вечора і шостою ранку — проміжок, коли Крістофер може починати свою роботу.

Звужуючи свою вибірку, Крістофер враховував способи транспортування до місця — він досить добре пам’ятав відстані між своїм помешканням і місцем перебування кожної з них. Помилки його колег навчили багато чому: наприклад, у слідах, які він лишав, не повинна простежуватися закономірність. Усе має здаватися випадковим, залишаючись ідеально впорядкованим за суттю. З часом він склав план, до якого місця їхатиме машиною, куди добереться велосипедом, і яких локацій найкраще буде дістатися пішки.

Квартира Сьомої розташовувалася усього за двадцять хвилин пішки від його будинку.

— Ідеально, — задоволено пробурмотів Крістофер.

Раптом його увагу від червоного маркера на мапі відволікло дещо інше: сусідній екран із десятками його поштових скриньок. Повідомлення від сервісу «ДНК-Пара» залишалося невідкритим відколи з’явилося в скриньці чотири дні тому, якраз коли Крістофер займався Шостою. Але знову вигулькнувши перед його очима, воно пробудило інтерес — яку ж жінку біологія призначила ідеальною для нього? Принаймні він сподівався на жінку — адже читав статті про людей, яким застосунок підбив гомосексуальну Пару або Пару на десятки років старшу. Крістофер не бажав, аби його кохали якийсь гомик чи мешканка будинку для літніх людей; направду, Крістофер не бажав, аби його взагалі кохали. За свої тридцять три він змарнував достатньо часу на різні нетривалі стосунки, аби усвідомити обшир зусиль, які необхідно витратити задля задоволення іншої людини. Справа не для нього.

Але попри всі недоліки, які несла з собою потенційна Пара, Крістофер зацікавився її особою. Визирнувши з вікна у темряву саду, він дозволив собі уявити кумедну ситуацію: як він продовжує свій проект, водночас удаючи звичайне, обивательське сімейне існування.

Відкрив лист. «Емі Брукбенкс, жінка, 31 рік, Лондон, Англія», — прочитав він разом із адресою її електронної пошти. Подумки похвалив за те, що не залишила номеру телефона. Йому подобалася обачність. Стільком дівчатам із його списку бракувало цієї риси, і саме ця їхня вада призвела — і призводитиме далі — до трагічного кінця. Крістофер вирішив, коли повернеться сьогодні вночі додому, надішле їй листа: лише щоб представитися і подивитися, чи є їй що сказати.

Як він і очікував, місце розташування телефону Сьомої на іншому екрані залишалося незмінним. Задоволений, він вимкнув обидва монітори, замкнув комірчину і попрямував до кухонної шафи, в якій зберігав рюкзак із усім необхідним. До сумки поклав свіжопродезінфікований дріт для нарізання сиру з дерев’яними ручками, передплачений одноразовий мобільний телефон, до задньої панелі якого скотчем приліплено її номер, рукавички і фотокамеру Polaroid.

Вдягаючи рукавички і пальто, Крістофер роздивлявся камеру. Це не був оригінал із 1970-х, оскільки поліція могла відстежити фотопапір, необхідний для кожної світлини. Папір для його камери продавався повсюдно, а сама камера була цифровою і вихвалялася такими сучасними функціями, як кольорові фільтри. Кожна дівчина в його списку використовувала фільтри інстаграму для фотографій у профілях, тож, замикаючи за собою двері будинку, поправляючи шлейки рюкзака і хутко крокуючи тихою вулицею, Крістофер знав: кожна з його Номерів мусить мати якнайкращий вигляд, навіть мертва.

РОЗДІЛ 8. ДЖЕЙД

Джейд із цікавістю розглядала Шону і Люсі — косметологинь із готельного спа-салону — поки ті видобували свої вбогі на вигляд обіди із пакетиків, помаркованих логотипом супермаркета Aldi.

Пакет Шони містив із півдесятка тонко нарізаних і загорнутих у харчову плівку пагонів селери та горщик низькокалорійного хумусу з пірі-пірі**, в той час як Люсі взяла з собою безглютенову булку з кунжутом та курячий суп швидкого приготування, іще парний після мікрохвильовки.

Джейд дістала свій пластиковий ланч-бокс. Зранку вона запакувала туди пакетик кукурудзяних чіпсів Monster Munch зі смаком маринованої цибулі, невелику пачку драже Malteser, масивний сендвіч із шинкою та солоними огірочками, а також бляшанку Pepsi. Вона не мала ані найменшого бажання наслідувати дієти своїх тридцятилітніх-із-чимось колег. «І нафіг те бікіні», — думала вона, вгризаючись у сендвіч.

— То що там ти з тим мужиком із клубу? — звернулася Шона до Люсі, злизуючи з накладного нігтя краплю хумусу.

— Та придурок, — пирхнула Люсі. — Пообіцяв зводити мене до ресторану учора ввечері, й це виявився чортів Nando. Ба більше, він іще на ту задрипану лахудру за касою весь вечір витріщався. Ну, типу хто так на побаченні поводиться? Цілковита неповага.

— Серйозно? Оце він бабій.

— Точно. Хоча сьогодні він ще зайде. Я пообіцяла приготувати вечерю. А твої справи як? Що там твій татуйований хлопака з тіндера?

— Ти Дензела маєш на увазі? Ну, каже, що я йому дуже подобаюся, а потім пропадає, типу на чотири дні. І як це розуміти?

Джейд похитала головою і знову відкусила від свого сендвіча.

— Співчуваю. Не знаю навіть, як ви це все терпите. Я така рада, що більше не мушу через таке проходити, — мовила вона і відкусила ще раз.

Подібні розмови нагадували про те, як неймовірно пощастило їй знайти Кевіна через «ДНК-Пару» — утім, і дещо дратували. Чому він не міг жити ближче, ніж на іншому кінці світу — в Австралії? Перш ніж отримати електронного листа з підтвердженням Пари, вона зазнавала тих самих невдач, що й колеги — хоча й тішила себе думкою про свою більшу перебірливість. Направду ж вона зустрічалася рівно з такими самими лузерами чи, як їх називали у журналі Cosmopolitan, — «тимчасовими затичками».

— Ага, пощастило тобі, — кивнула Люсі. — Знайшла свого хлопця.

— Але ж не те, що він мене на порозі чекає, правда? Я не можу просто так сходити з ним на вечерю та цьомчики, правда? Ви принаймні можете зі своїми хлопцями взаємодіяти, хай навіть вони ставляться до вас, як до лайна.

— Хіба не всі мужики так ставляться? — знизала плечима Шона. — Якщо тебе немає в багатомільйонному списку спарованих за ДНК, то мусиш користуватися тим, що є — поки не з’явиться Принц. Якщо він з’явиться.

— А до того доводиться терпіти мудаків, — додала Люсі.

— Ні, дівулі, помиляєтеся, — Джейд завжди із захватом розповідала їм, як варто поводитися. — Якщо всі ми, дівчата, серйозно візьмемося до справи, перепишемо правила дівчачої поведінки і домовимося ніколи більше не дозволяти нас так принижувати, у хлопців не залишиться вибору. Вони муситимуть змінитися на краще. А поки цього не сталося, вони поводитимуться так, бо ми їм дозволяємо.

— Я оце тільки одного не розумію. Що заважає тобі поїхати до Австралії і жити довго та щасливо зі своїм Кевіном? — поцікавилася Шона. — Якщо наука знайшла тобі судженого, то що ж ти скнієш тут?

— Я ж не можу просто кинути все і поїхати, — рішуче захитала головою Джейд. — Ви знаєте, скільки коштує квиток до Австралії? А я тільки-но закрила одну з кредиток. У мене тут квартира, кар’єра, родина…

— Квартира зйомна, кар’єри в тебе жодної — тільки робота, яку ти ненавидиш, і я це знаю, бо всі ми її ненавидимо. А з родиною ти практично не бачишся. Якщо розібратися, то все це — відмазки.

— І не те, що в тебе нема в ньому певності, правда? — підхопила Люсі. — Ви ж буквально створені одне для одного. Розкажи, чим він класний?

Джейд розсміялася. У Кевіні їй подобалося все. Ну, крім поштового індексу.

— Він кумедний, цінує і підтримує мене, він добрий, у нього шикарнюча посмішка…

— А сексі фото одне одному скидаєте?

— Ні, звісно! — обурилася Джейд. — Я ж не хвойда якась.

Насправді вона спробувала одного разу, але Кевін, схоже, не оцінив.

— Чорт забирай, — гигикнула Люсі. — У мережі стільки моїх нюдсів плаває, що інтернет скоро затопить.

Джейд кивнула і розреготалася голосним та щирим сміхом, за який усі її любили.

— Ну гаразд, якщо не селфі, то ви секститеся, так? — подала голос Шона.

— Секстимося?

— Ну, непристойні текстові повідомлення чи всякі такі розмови телефоном? Не кажеш йому, що саме зробиш із ним, коли ви побачитеся?

Джейд захитала головою.

— А сексі відео скайпом? Чи фейстаймом?

— У Кевіна нема ні того, ні іншого.

Джейд пару раз пропонувала Кевіну завести скайп, але хлопець не мав ані ноутбука, ані смартфона. Її фінансове становище могло здаватися хитким — але навіть не порівняти з Кевіном у його глухому містечку. Ще одна з багатьох спільних рис між ними.

— Не шарю, він в Австралії живе чи в тисяча дев’ятсот п’ятдесятому? — не вгавала Шона. — Відколи це ти дозволяєш мужику так себе ігнорити?

— А мені не треба, аби він бігав поряд і корчив ідіотські пики, щоб знати про свої почуття до нього.

Шона і Люсі перезирнулися й одночасно кивнули.

— Тоді це точно любов, — мовила Шона. — Наша пані Джейд Сьюелл має пильне око, але якщо він такий крутий, як ти кажеш, то припиняй гаяти час тут. Лети на побачення з ним.

— Або закінчиш, як ми, — захихотіла Люсі, хоча Джейд вловила в її голосі застережливі нотки. — Справді, Джейд, любонько, в нас тут вибір сильно обмежений. І щодня чергового нормального пацанчика знаходить і загрібає собі його Пара. А нам із Шоною лишається, наче стерв’ятницям, збирати чужі недоїдки — і повір, нічого в цьому приємного немає. Нічогісінько. Якби в мене була нагода бути зі своєї Парою, то я вже у літаку сиділа б, а не тут із вами теревенила біля службового виходу з готелю.

— Тож годі відмазуватися, — додала Шона.

— Дівчата так не роблять, — Джейд збентежилася від прямоти Люсі. — Я не можу все кинути і просто поїхати. Ну і, як я казала, квиток коштує достобіса.

— Скільки в тебе залишилося на кредитці?

— Ну, я щойно закрила мінус по одній…

— І який там ліміт?

— Гадаю, пару штук.

— То нехай пластик оплатить відпустку! Що тобі втрачати? Час відростити яйця, красна дівице!

— Я зараз дістану свої яйця і відлуплю ними вас по фізіономіях! Я сказала, що не в моїх правилах ганятися за хлопцем по світу.

Шона і Люсі зиркнули на неї, звівши татуйовані брови настільки високо, наскільки дозволяв ботокс.

— Хіба ж ганятися, любонько? Він уже твій.

— Я просто не можу, — повторила Джейд. — Правда ж?

РОЗДІЛ 9. НІК

— Гадаю, я таки хочу це зробити, — пробурмотіла Саллі, лежачи на спині й втупившись у відкриті балки під стелею спальні, освітлені лише вуличним ліхтарем за вікном.

— Зазвичай ти довше заводишся, але я не скаржуся, — відповів Нік, піднімаючи голову з-поміж її ніг і виборсуючись з-під ковдри. Його рука потягнулася до тумбочки, в якій вона зберігала секс-іграшки.

— Я не про секс. Я гадаю, нам варто зробити аналіз на ДНК-Пару.

Нік перемістився на свою половину ліжка.

— Оце ти вмієш вбити момент, мала.

— Вибач.

— Чого саме зараз? Поки Сумайра і Діпак не заявилися на вечерю і не завели про це розмову, ти була залізно впевнена, що нам він не потрібен.

— Милий, я й досі впевнена, — її пальці перебирали волосся на його грудях, ніби намагаючись запевнити його, що все гаразд. — Але, як сказала Сумайра, аналіз дасть нам трохи додаткової впевненості. Ми будемо знати.

Бісова Сумайра, — подумав Нік, хоч і не сказав уголос.

— Ти впевнена, що це не якийсь хитромудрий спосіб повідомити мені, що ти нервуєш перед весіллям?

— Звісно ні, дурнику, — Саллі прихилила його голову до себе, щоб поцілувати. — Але ж ти знаєш, яка я. Для тебе це нормально — твої батьки ще в Середньовіччі одружилися і досі разом живуть. А моя мама тричі заміж виходила, тато з четвертою дружиною живе. Вони постійно шукають щось, чого, як їм здається, не мають, і я не хочу закінчити, як вони. Я хочу знати, що в нас є шанс, принаймні з точки зору біології.

— А якщо виявиться, що наші ДНК несумісні?

— Тоді ми будемо свідомі того, що наші стосунки, можливо, потребуватимуть більше зусиль. Як співав Джон Леннон: «Лиш кохання треба».

— Еге ж, а ще він співав: «Я морж», тож давай не обмежуватися його мудрими сентенціями.

— То ти зробиш це? — Саллі благально подивилася на Ніка.

Як він міг відмовити цим щенячим очам?

— Якщо тобі від цього буде добре, то так, зроблю. Можна тепер мені зробити тобі добре дещо іншим чином?

Саллі встигла помітити Нікову усмішку, перш ніж його голова знову зникла під ковдрою та між її ногами.

РОЗДІЛ 10. ЕЛЛІ

Радіогодинник показував 3:40 ранку, коли Еллі нарешті облишила спроби заснути.

Попереду був напружений день, тож вона категорично потребувала відпочинку, але мозок не припиняв активності. Він мчав, немов швидкісний поїзд, обмірковуючи усі речі, що їх варто було зробити задля маркетингу нещодавно оновленого застосунку. За звичних обставин заковтнула б таблетку снодійного, яке особистий лікар прописав саме для таких випадків — але не можна ризикувати в день, коли потрібно бути максимально сфокусованою.

Еллі поступово зненавиділа інтерв’ю із глобальними ЗМІ, відколи всупереч власному бажанню стала публічною особою. Ще десять років тому вона була черговою анонімною робочою бджілкою, працюючи за лаштунками. Аж раптом преса взялася водночас вихваляти і критикувати її. Це зробило її міцним горішком, подарувавши їй репутацію залізної леді, безжальної у своєму прагненні привести свою справу до успіху. Журналісти натякали на підступні методи, до яких вона могла вдаватися на цьому шляху, але без конкретних доказів усе це було лише чутками. Еллі заплатила достатньо грошей потрібним людям, аби повна оповідь про її перші кроки в бізнесі ніколи не стала загальновідомим фактом.

Та апетити публіки до історії Еллі зростали, і таблоїди просіяли кожну деталь її особистого життя, вивчаючи минуле так, ніби вона опинилася на лаві підсудних. Вони вивчили її колишні стосунки і засипали грошима колишніх бойфрендів, аби ті розпатякали всьому світу, якою вона була людиною, жінкою та коханкою.

Через усе це Еллі мала недовіру не тільки до журналістів, але й до всіх людей взагалі. На особисті стосунки можна не сподіватися. Навіть погоджуючись, що несправедливо міряти всіх чоловіків однією міркою, вона з кожним новим знайомством поновлювала бар’єри в спілкуванні й намагалася відшукати в інтересі іншої людини прихований мотив. Чи робить це він заради її багатства? Чи стане вихвалятися перед друзями сексом із мільярдеркою? Чи побачить вона черговий заголовок у стилі «він поділився всіма подробицями» в недільному часописі The Sun? Важко було пригадати хоч один випадок, коли Білла Ґейтса, Марка Цукерберґа чи Тіма Кука змішували з лайном за їхнє сексуальне життя — проте з Еллі це траплялося напрочуд часто.

Перекотилася набік, випростала ноги і пригадала, як вимушена була найняти окрему команду юристів лише для випадків, коли підозрювала чергову підступність з боку ЗМІ. Знадобилося декілька успішних справ про наклеп, щоб усі поступово втратили цікавість до неї, виявивши, що брехня може дорого коштувати. Усі контакти з пресою перебрала на себе її медіа-команда, а вона сама вимкнула на телефоні сповіщення ґуґла, а також деактивувала свої профілі у фейсбуці та твітері, аби уникнути спокуси піддивитися, що пишуть про неї люди. Тепер вона виступала перед пресою як очільниця своєї компанії лише тоді, коли це було конче необхідно.

Скрушно застогнавши з приводу безсоння, Еллі відкинула ковдру і ввімкнула лампу коло ліжка. Вона пам’ятала про лист, що надійшов кілька годин тому — про виявлення її ДНК-Пари. Зареєструвалася там, напевно, ще десять років тому, коли застосунок тільки випустили; з часом його популярність зростала і Еллі не сумнівалася, що Пара обов’язково знайдеться.

Але коли кількість зареєстрованих перевищила мільярд, вона почала втрачати надію. Її суджений або насолоджується щасливим шлюбом, або живе у країні третього світу без доступу до сервісу (чи не знаючи про нього), або й просто не хоче знати.

Тож Еллі звикла жити на самоті, а останніми роками поринула в роботу настільки, що вже й не переймалася з цього приводу. Їй не потрібні стосунки, аби отримувати задоволення — вона сама здатна це собі організувати. Що такого може їй дати суджений, чого вона не знайшла б сама?

Утім, не можна не визнати, що крихітна частка її свідомості воліла подивитися, ким була ця людина.

— Та біс із ним, — вимовила вона вголос і схопила телефон.

Зайшла в пошту. Заплатила 9,99 фунта за інформацію про Пару. Зачекала. За дві хвилини надійшов автоматизований лист-відповідь.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.