Цифрова фортеця ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0770-8(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Published by arrangement with St. Martin’s Publishing Group.

All rights reserved

Перекладено за виданням:Brown D. Digital Fortress : A Novel / Dan Brown. — New York : Thomas Dunne Books, 1998. — 372 p.

Переклад з англійської Володимира Горбатька

Дизайнер обкладинкиМарія Максимів

Браун Д.

Б87Цифрова фортеця : роман / Ден Браун ;переклад з англ. В. Горбатька. —Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. —400 с.

ISBN 978-617-15-0620-6

ISBN 978-0-312-26312-6 (англ.)

Коли найпотужніша розвідувальна організація нехтує свободою особистості в сучасному інформаційному просторі, відстояти її — справа гакерів! Один із них створив вірус, який виведе з ладу суперкомп’ютер, що містить досьє на кожного інтернет-користувача. Чи вдасться математику Сюзанні Флетчер знешкодити його, щоб запобігти порушенню балансу влади? Як вилучити секретний код-антивірус із золотого перснягакера, загубленого десь в Іспанії?

Сюжет розгортається надзвичайно швидко, головоломки та несподіванки чигають на кожному кроці, тож навіть найдосвідченіші читачі візьмуть під сумнів власні здогади.

УДК 821.111(73)

© Dan Brown, 1998

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2024

М

Борг вдячності: моїм редакторам із «Сен-Мартінз-прес», а також Томасу Дьюну та винятково талановитій Мелісі Джейкобс. Моїм агентам у Нью-Йорку — Джорджу Візеру, Ользі Візер та Джеку Елвелу. Усім тим, хто знайомився з рукописом і зробив свій внесок під час роботи над ним. А особливо — моїй дружині Блайт за її ентузіазм і терплячість.

А ще хочу незлим тихим словом згадати двох анонімних добродіїв, колишніх шифрувальників з Агентства національної безпеки, за їхній безцінний внесок, здійснений через сервер, що забезпечує анонімність дописувача. Без них я не зміг би створити цю книжку.

Пролог

Плаза де Еспанья, Севілья, Іспанія11:00

Кажуть, що смерть робить усе чітким і зрозумілим; й Енсей Танкадо переконався, що це справді так. Притиснувши руку до серця, він упав на землю через страшний біль у грудях. Тоді він збагнув, яку жахливу помилку зробив.

З’явилися люди. Вони схилилися над ним, намагалися допомогти. Але Танкадо не потребував їхньої допомоги: було надто пізно.

Він підвів тремтячу руку і випростав пальці.

«Погляньте на мою руку!»

Люди довкола уважно придивлялися, але Танкадо бачив, що вони нічого не розуміють.

На його пальці був золотий перстень. На якусь мить вигравірувані знаки зблиснули в променях вранішнього андалузького сонця. І Енсей Танкадо збагнув, що це останнє світло, яке він бачить у своєму житті.

Розділ 1

Вони відпочивали в національному парку «Туманні гори», у своє­му улюбленому готелі типу «нічліг та сніданок».

Девід дивився на неї згори вниз і усміхався.

— Ну, що скажеш, моя красуне? Підеш за мене?

Тут, на ліжку з балдахіном, вона дивилася на Девіда й розуміла, що він — саме той, хто їй потрібен. Та поки вона вдивлялася в його глибокі зелені очі, десь неподалік оглушливо загув дзвін. І Девід раптом почав віддалятися, немов його засмоктував той звук. Вона простягнула до нього руки, але обхопила порожнечу.

Різкий дзвінок телефону остаточно вирвав Сюзанну Флетчер з обіймів сну. Судомно вхопивши ротом повітря, вона рвучко сіла в ліжку й намацала рукою телефон.

— Слухаю!

— Сюзанно, це Девід. Я тебе не розбудив?

Вона всміхнулася й млосно потягнулася на ліжку.

— А ти мені снився. Приходь, побавимося.

— Але ж надворі й досі темно, — хихикнув Девід.

— М-м-м-м, — збуджено простогнала вона. — То на краще — приходь побавитися. Ще й виспатися встигнемо перед тим, як вирушити на північ.

Девід пригнічено зітхнув:

— Саме з цього приводу я й телефоную. Маю на увазі нашу подорож. Її доведеться відкласти.

У Сюзанни сон як рукою зняло.

— Що?!

— Пробач. Маю терміново їхати з міста. До завтра повернуся. А потім рано-вранці відразу ж і вирушимо. І матимемо в розпорядженні аж два дні.

— Але ж я вже все замовила, — ображено залопотіла вона, — ну, оту нашу традиційну кімнату в готелі «Кам’яна садиба».

— Знаю, але ж…

— Сьогоднішній вечір — особливий, бо минає пів року. Ти ж не забув, що ми заручені?

— Сюзанно, — важко зітхнув Девід, — їй-богу, не можу, мене вже чекає авто. Я зателефоную тобі з літака і все поясню.

— З літака? — перепитала вона. — А що трапилося? Чому університет…

— Справа не в університеті. Я зателефоную й поясню пізніше. А тепер маю йти — мене вже гукають. Буду на зв’язку. Обіцяю.

— Девіде, стривай! — скрикнула жінка. — Що за…

Та Девід вже вимкнув зв’язок.

Так і не склепивши очей, Сюзанна Флетчер пролежала в ліжку кілька годин — чекала на дзвінок. Але телефон так і не озвався.

Пізніше того ж дня Сюзанна задумливо сиділа у ванні. Занурившись у пінисту воду, вона намагалася викинути з голови готель «Кам’яна садиба» й «Туманні гори». «Та де ж це він? — подумала вона. — Чому не зателефонував?»

Вода довкола неї поступово перетворилася з гарячої на теп­лу, а потім стала зовсім холодною. Сюзанна хотіла було вийти з ванни, коли озвався бездротовий телефон. Вона рвучко підвелася, розплескавши воду по підлозі, і схопила слухавку, яку залишила на раковині.

— Девіде, ти?

— Ні, це Стретмор, — відповів голос.

Сюзанна похнюпилася.

— А, зрозуміло. — Вона не змогла приховати свого розчарування. — Доброго дня, командире.

— Сподівалися на когось молодшого? — хихикнув голос.

— Ні, сер, — знітилася Сюзанна. — Річ не в тім, що…

— Річ саме в тім. — Він розсміявся. — Девід Бекер — добрий чолов’яга. Тримайтеся за нього.

— Дякую, сер.

У голосі шефа бриніли суворі нотки.

— Сюзанно, я телефоную вам тому, що ви мені потрібні тут. ­Негайно.

Жінка спробувала зосередитися.

— Але ж сьогодні субота, сер. Зазвичай ми в суботу…

— Знаю, — спокійно перервав її він. — Але виникла критична ситуація.

Сюзанна напружилася. «Критична ситуація?» Їй іще ніколи не доводилося чути таких слів із вуст командира Стретмора. «Критична ситуація?» У шифрувальному відділі? Вона навіть уявити собі таке не могла.

— Т-т-так, сер, — відповіла вона й на мить замовкла. — Я приїду якомога скоріше.

— Прошу не затримуватися, — сказав Стретмор і поклав ­слухавку.

«Було погано, а стало іще гірше», — подумала Сюзанна, спускаючись униз.

Невдовзі вона дізнається, що трапилося.

Розділ 2

А Девід Бекер із висоти тридцяти тисяч футів із нещасним виглядом роздивлявся гладеньку поверхню океану крізь маленьке овальне віконце літачка «Лірджет-60». Вести телефонні розмови на борту літака заборонили, тож він не мав жодної можливості зателефонувати Сюзанні.

«Що я тут у біса роблю?» — невдоволено пробурчав він собі під ніс. Та відповідь була напрочуд простою — є люди, котрим просто не можна відмовити.

— Містере Бекер, — затріскотів гучномовець, — за пів години прибуваємо.

Бекер похмуро кивнув незнайомому голосу. «Чудово». Запнувши шторку віконця, він спробував заснути. Та ніяк не міг відігнати думки про Сюзанну.

Розділ 3

Сюзаннин «вольво» зупинився біля високого сітчастого паркану з колючого дроту. Молодий охоронець підійшов до авто й поклав руку на дах.

— Ваше посвідчення, будь ласка.

Жінка подала свою картку й приготувалася до звичної процедури перевірки, яка тривала пів хвилини. Охоронець вставив її картку в комп’ютеризований сканер. А потім нарешті перевів погляд із пристрою на неї.

— Дякую, міс Флетчер. — Він зробив ледь помітний жест, і ворота розчинилися.

Через пів милі Сюзанна повторила таку саму процедуру біля схожого електрифікованого паркану, який видавався так само неприступним, як і попередній. «Хлопці, ви вже дістали, їй-богу… Це повторюється, мабуть, уже в мільйонний раз».

Коли вона наблизилася до останнього контрольно- пропуск­ного пункту, кремезний вартовий із двома вівчарками й автоматом суво­ро поглянув на номерну табличку її авто й махнув рукою: проїжджай! Проїхавши ще двісті п’ятдесят ярдів по Кенайн-роуд, Сюзанна звернула на автостоянку для персоналу агентства. «Просто неймовірно! — подумала вона. — Двадцять шість тисяч службовців, бюджет у дванадцять мільярдів доларів — і вони не можуть обійтися без мене на вихідних!» Різко скерувавши авто на закріплене за нею місце на стоянці, вона рвучко пригальмувала й вимкнула двигун.

Сюзанна перетнула ландшафтну терасу й увійшла до головного корпусу, проминула ще два внутрішні контрольно-пропускніпунктий нарешті опинилася в глухому тунелі, що вів до нового крила. На її шляху виросла будка зі сканером голосу.

Агентство національної безпеки (АНБ)

Шифрувальний відділ

Стороннім вхід заборонено

Озброєний охоронець підвів очі.

— Доброго дня, міс Флетчер.

Сюзанна зморено всміхнулася у відповідь:

— Привіт, Джоне.

— Не думав, що сьогодні вас побачу.

— Я й сама не думала. — Жінка нахилилася до параболічного мікро­фона. «Сюзанна Флетчер», — чітко вимовила вона. Комп’ю­тер негайно підтвердив частотні характеристики її голосу; двері клацнули й відімкнулися. Сюзанна ввійшла всередину.

Охоронець із неприхованим захватом провів поглядом Сюзанну, коли та рушила далі по проходу. Він помітив, що її проник­ливі карі очі сьогодні трохи сумні, але на щоках палав свіжий рум’янець, а золотаво-каштанове волосся, що спадало на плечі, було наче щойно висушене й укладене феном. За нею линув легенький запах спеціальної присипки для волосся. Охоронець ковзнув очима вниз, до білої блузки, крізь яку ледь проглядала вузенька смужечка бюстгальтера, а потім — до спідниці кольору хакі завдовжки до коліна. І нарешті зупинив свій погляд на ногах. Ногах Сюзанни Флетчер.

«Якось не віриться, що ці ноги належать дівчині, чий розумовий коефіцієнт сягає сто сімдесят одиниць», — подумав охоронець.

Він довго дивився їй услід, а коли Сюзанна щезла з виду, скрушно похитав головою.

Дійшовши до кінця тунелю, жінка вперлася в округлі склепінчасті двері з написом величезними літерами: «ШИФРУВАЛЬНИЙ ВІДДІЛ».

Вона зітхнула, простягнула руку до ніші з клавіатурою й набрала свій п’ятизначний пін-код. Через кілька секунд дванадцятитонна сталева плита почала обертатися. Сюзанна намагалася сконцентруватися, але думки вперто поверталися до НЬОГО.

До Девіда Бекера. До єдиного чоловіка, якого вона по- справжньому кохала. Наймолодший професор Джорджтаунського університету й блискучий фахівець з іноземних мов, він був мало не знаменитістю в науковому світі. Маючи вроджену ейдетичну пам’ять та любов до лінгвістики, Девід опанував шість азійських мов, а також іспанську, французьку та італійську. На його університетських лекціях з етимології та лінгвістики яблуку ніде було впасти, і він незмінно затримувався допізна, щоб відповісти на зливу запитань. Девід промовляв впевнено й з ентузіазмом, неначе й не помічав захоплених поглядів молодих студенток, вражених його талантом.

Девід був смаглявим і кремезним чоловіком тридцяти п’яти років, мав зелені очі, гострий погляд і такий само гострий розум. Його масивне підборіддя та правильні риси обличчя здавалися Сюзанні викарбуваними з мармуру. При зрості понад шість футів Девід рухався на майданчику для гри у сквош швидше за будь-кого зі своїх колег. Легко перемігши свого опонента, він зазвичай охолоджувався, встромивши голову у фонтанчик для питної води і змочуючи свою густу чорну чуприну. А потім, і досі з мокрим волоссям, частував переможеного фруктовою газировкою та бубликом.

Як і всі молоді професори, Девід отримував в університеті скромну платню. Час від часу він заробляв додаткові гроші перекладами для державних установ у Вашинґтоні та його околицях, коли йому треба було сплатити за продовження членства у сквош-клубі чи перетягнути свою стару ракетку фірми «Данлоп». Саме під час такого приробітку він і познайомився із Сюзанною.

Якось ясним прохолодним ранком під час перерви в осінньому семестрі Бекер повернувся зі звичної пробіжки до своєї трикімнатної квартири в будівлі для професорсько-викладацького складу й побачив блимання телефонного автовідповідача. Сьорбаючи з пляшки апельсиновий сік, він прослухав повідомлення. Подібні тексти вінотримував досить часто — то до нього зверталася державна установа з проханням попрацювати в них кілька годин перекладачем. Одне лиш було дивно: Бекер ніколи не чув про установу з такою назвою.

«Вона називається “Агентство національної безпеки”», — пояснював Девід кільком знайомим, намагаючись отримати додаткову інформацію.

Та відповідь щоразу була незмінною: «Ти, мабуть, хотів сказати “Рада національної безпеки”?»

Бекер про всяк випадок іще раз передивився повідомлення: «Та ні. Тут написано “Агентство”. АНБ».

«Не знаю, ніколи не чув про таке».

Бекер продивився телефонний довідник державних установ Сполучених Штатів і теж нічого не знайшов. Спантеличений професор зателефонував одному зі своїх старих знайомих, з яким колись грав у сквош, — колишньому політологу, тепер той працював дослідником у Бібліотеці конгресу США. І пояснення, яке він почув від свого приятеля, надзвичайно його вразило.

Виявилося, що АНБ таки існувало й було однією з найвпливовіших світових організацій. Уже понад пів століття воно займалося збиранням електронних розвідувальних даних по всьому світі й захистом секретної інформації Сполучених Штатів. Лише три відсотки американців знали про його існування.

«АНБ розшифровується так: Агентство, якого Немає й не Було», — пожартував його знайомий.

З острахом та цікавістю Бекер прийняв запрошення загадкового агентства. І проїхав тридцять сім миль до його штаб-квартири, розташованої на вісімдесяти шести акрах лісистих пагорбів у Форт-Міді, що в штаті Меріленд. Коли професор пройшов крізь нескінченні контрольно-пропускні пункти і йому виписали шестигодинну гостьову перепустку з голограмою, провели до розкішно обставленого дослідницького відділу і сказали, що він займатиметься там «непрямою підтримкою» шифрувального відділу — елітної групи метикуватих математиків, відомих якдешифрувальники.

Упродовж першої години працівники шифрувального відділу, здавалося, не помічали присутності Бекера. Вони метушилися довкола величезного стола й розмовляли мовою, якої професор ніколи не чув. Лунали такі терміни, як поточний шифр, самопроріджувальний генератор, рюкзачний варіант, протокол із «нульовим знанням», точка однозначності тощо. Бекер тільки розгублено спостерігав і слухав. Шифрувальники писали якісь символи на папері для самописців, подовгу роздивлялися комп’ю­терні роздруківки й безперервно звірялися з начебто безладним текстом, виведеним на екран угорі:

JHDJA3JKHDHMADO/ERTWTJLW+JGJ328

5JHALSFNHKHHHFAF0HHDFGAF/FJ37WE

OHI93450S9DJFD2H/HHRTYFHLF89303

95JSPJF2J0890IHJ98YHFI080EWRT03

JOJR845H0ROQ+JT0EU4TQEFQE//OUJW

08UY0IH0934JTPWFIAJER09QU4JR9GU

IVJP$DUW4H95PE8RTUGVJW3P4E/IKKC

MFFUERHFGV0Q394IKJRMG+UNHVS9OER

IRK/0956Y7U0POIKI0JP9F8760QWERQI

Нарешті один із працівників пояснив те, про що Бекер уже й сам почав здогадуватися. Отой безладний текст являв собою код — «шифротекст», у якому групи цифр та літер означали закодовані слова. Робота шифрувальника полягала в тому, щоб дослідити код і вилучити з нього початкове повідомлення — «відкритий текст». АНБ запросило Бекера, бо припускало, що початкове повідомлення було написане мандаринським діалектом китайської мови. Він мав прочитати це повідомлення після того, як працівники розшифрують його.

Дві години професор розбирався з нескінченним потоком мандаринських символів. Але щоразу, коли він видавав варіант перекладу, шифрувальники з відчаєм хитали головами. Було зрозуміло: їхній код не підходив. Бажаючи їм допомогти, Бекер зазначив, що всі ієро­гліфи, які шифрувальники йому показували, мали одну спільну рису: вони також мали стосунок до японської абетки кандзі. І відразу в кімна­ті запала тиша. Начальник — довготелесий чоловік на ім’я Моранте, який курив цигарку за цигаркою, — отетеріло витріщився на Бекера.

— Ви хочете сказати, що ці символи мають множинне значення?

Професор кивнув. І пояснив, що кандзі — то японське письмо на основі китайської ієрогліфіки. А переклад він здійснював мандаринською тому, що саме про це вони його просили.

— Господи милосердний! — кашлянув Моранте, поперхнувшись сигаретним димом. — Тоді працюйте з кандзі!

І, немов за помахом чарівної палички, усе стало на свої місця.

Шифрувальники, звісно, були чимало здивовані та вражені, але наполягали, щоб Бекер працював над ієрогліфамибезси­стемно.

— Це заради вашої ж безпеки, — пояснив Моранте. — Таким чином ви не здогадаєтеся, про що йдеться у вашому власномуперекладі.

Бекер розсміявся. Але відразу ж помітив, що, окрім нього, не засміявся ніхто.

Коли ж код нарешті розшифрували, професор так і не отримав уявлення про те, які зловісні таємниці він допоміг розкрити. Але ­було абсолютно очевидним одне: АНБ ставилося до розшифрування вкрай серйозно, про що, до речі, свідчив і чек у кишені Бекера: сума винагороди становила його місячну університетську платню.

На зворотному шляху, коли професор знову пробирався крізь шерегу контрольно-пропускних пунктів у головному коридорі, шлях йому несподівано заступив охоронець, який щой­но поклав слухавку телефону.

— Пане Бекер, зачекайте тут, будь ласка.

— А що сталося? — з легким роздратуванням спитав Девід. Він не чекав, що робота займе так багато часу, і вже спізнювався на свою регулярну суботню партію у сквош.

Охоронець стенув плечима.

— З вами хоче переговорити начальник шифрувального відділу. За мить вона підійде.

—Вона? — усміхнувся Бекер. Досі йому не довелося побачити в АНБ жодної особи жіночої статі.

— Вас це дивує? — почувся ззаду жіночий голос.

Бекер обернувся — і відразу ж відчув, як спалахнули його щоки. Він зиркнув на посвідчення особи, прикріплене до блузки жінки, що так несподівано перед ним з’явилася. Голова шифрувального відділу АНБ виявився не просто жінкою, а дуже привабливоюжінкою.

— Та ні, — зніяковіло промимрив Бекер. — Я просто…

— Мене звуть Сюзанна Флетчер. — Начальниця шифрувального відділу всміхнулася й простягнула йому тендітну руку.

Девід потиснув її.

— А мене звуть Девід Бекер.

— Вітаю, містере Бекер. Кажуть, ви чудово впоралися сьогодні з роботою. Можна з вами про це переговорити?

Бекер завагався.

— Узагалі-то я дуже поспішаю. — Він сподівався, що нех­ту­вання увагою найвпливовішого розвідувального агентства у світі буде не таким вже й великим глупством із його боку, тим більше, що його партія у сквош починалася за сорок п’ять хвилин, а йому треба було підтримувати репутацію: Девід Бекер ніколи не запізнювався на гру. На заняття — так, інколи бувало, але на сквош —ніколи.

— Я не затримаю вас надовго, — усміхнулася Сюзанна Флетчер. — Проходьте сюди, будь ласка.

І через десять хвилин Бекер уже сидів із гарненькою начальницею шифрувальників у буфеті АНБ, смакуючи булочку та журавлиновий сік. Девід швидко втямив, що тридцятивосьмирічна красуня обіймала свою посаду не за чарівні очі: вона виявилася однією з найрозумніших жінок, які траплялися йому в житті. Коли ж вони обговорювали шифри й дешифрування, то Бекер спіймав себе на тому, що з ентузіазмом намагається якомога більше дізнатися про цю нову для себе та надзвичайно цікаву царину.

За годину, коли Бекер остаточно пропустив свою партію у сквош, а Сюзанна проігнорувала три повідомлення за внутрішнім зв’язком, вони вже весело сміялися. Дивно, але двоє людей із розвиненим аналітичним інтелектом, які мали бути невразливими до ірраціональних потягів, почувалися, як двійко підлітків, обговорюючи лінгвістичну морфологію та генератори псевдовипадкових чисел; їхня розмова була феєрверком цікавих думок і дотепних зауважень.

Сюзанна так і не дійшла до справжньої причини, яка спонукала її до розмови з Девідом Бекером: вона хотіла запропонувати йому посаду — на випробувальний термін — у шифрувальному підрозділі азійських мов. Але з тієї пристрасті, з якою молодий професор говоривпро викладацьку діяльність, вона зробила висновок, що він ніколи не погодиться полишити університет. І Сюзанна вирішила не псувати гарний настрій діловою розмовою. Уперше за довгий час вона знову відчула себе школяркою, тому ніщо не мало зіпсувати цю приємну ілюзію. І ніщо й не зіпсувало.

Їхні стосунки розвивалися неквапливо й романтично: похап­ливі втечі з роботи, якщо дозволяв розклад, тривалі прогулянки в студмістечку, філіжанка капучино в «Мерлутті» пізно вночі, час від часу — походи на лекції та концерти. Сюзанна спіймала себе на думці, що тішилася й сміялася більше, аніж будь-коли у своєму житті. Здавалося, не було нічого, що Девід не обернув би на жарт. Їхні зустрічі стали для неї розрадою після напруженої праці в АНБ.

Якось погожого осіннього дня вони сиділи на закритій трибуні стадіону й спостерігали, як місцева футбольна команда безнадійно програє гостям.

— Яким ти, кажеш, спортом займаєшся? Здається, він називається «бабмінтон»? — підштрикнула його Сюзанна.

— Не «бабмінтон». І не бадмінтон. А сквош, — досадливо простогнав Девід.

Жінка поглянула на нього з удаваним нерозумінням.

— Це схоже на бадмінтон, але майданчик менший, — пояснив він.

Сюзанна грайливо штовхнула його й розсміялася.

Подаючи кутовий, лівий нападник джорджтаунців послав м’яч далеко за межі поля, і натовп уболівальників невдоволено загув. Захисники гостей швидко змістилися до центру поля.

— А ти? — поцікавився Девід. — Ти займаєшся якимосьспортом?

— Маю чорний пояс із бігу на тренажері, — пожартувалаСюзанна.

Бекер іронічно скривився.

— Я віддаю перевагу тим видам спорту, де треба перемагати суперника.

— Які ж ми амбітні! — усміхнулася Сюзанна.

Захисник господарів поля вдало перехопив пас — і трибуни радісно заревли. Жінка нахилилася і прошепотіла Девідові на вухо:

— Лікар.

Він спантеличено зміряв її поглядом.

— Лікар, — повторила вона. — Скажи перше слово, яке спадає на думку.

Бекер на мить завагався.

— Словесні асоціації?

— Так. Це стандартний прийом в АНБ. Мені треба знати, з ким маю справу. Лікар, — суворо повторила вона, прискіпливо вдив­ляючись йому в очі.

Бекер стенув плечима.

— …лікар Гаус.

Сюзанна насупилася.

— Гаразд, тепер спробуємо ось це: кішка.

— Кишка, — випалив Девід.

— Кишка?

— Так. Котяча кишка, тобтокетгут. Бо чемпіони гри у сквош перетягують свої ракетки кетгутом.

— Із тобою все зрозуміло, — розчаровано зітхнула Сюзанна.

— Тож який ти діагноз мені поставила? — поцікавився Девід.

Жінка на мить замислилася.

— Ти — інфантильний і сексуально пригнічений тип, схиб­лений на сквоші.

Бекер знов стенув плечима.

— Що ж, дуже схоже на правду.

І так тривало кілька тижнів. Сидячи за десертом у нічних ресторанах, Бекер ставив їй купу питань.

Де вона вчилася математиці?

Як вона опинилася в Агентстві національної безпеки?

Як їй вдається бути такою привабливою?

Сюзанна зашарілася й зізналася, що пізно оформилася як жінка. Коли їй було під двадцять, вона була худорлява, як незграбний підлі­ток, та ще й вдягала ортопедичний корсет. Якось Сюзаннина тітка Клара зауважила, що Бог компенсував непоказність дівчини, обдарувавши її непересічним розумом. «То була завчасна компенсація», — подумав Девід.

Сюзанна пояснила, що її інтерес до криптографії проявився ще в середніх класах. Президент їхнього комп’ютерного клубу, високий та стрункий восьмикласник на ім’я Френк Гутман, на­друкував їй любовного вірша й закодував його, замінивши літери цифрами.Дівчинкаблагала його розповісти, що то означало. Але Френк кокетливо відмо­вився. Тож вона взяла листа додому і вночі при світлі ліхтарика розгадала таємницю: кожна цифра означала певну літеру. Ретельно розкодувавши послання, вона з подивом побачила, як начебто випадкові цифри магічним чином перетворилися на прекрасну поезію. І тієї миті збагнула, що на все життя закохалася в шифри та криптографію.

Майже двадцять років по тому, здобувши диплом магістра математики в Університеті Джонса Гопкінса й аспіранткою вивчаючи ­теорію чисел у Масачусетському технологічному інституті, вона напи­сала докторську дисертацію на тему «Методи шифрування, прото­коли й алгоритми для ручного застосування». Вочевидь, з ди­сертацією ознайомився не лише її викладач, бо невдовзі їй зателефонували з АНБ і прислали квиток на літак.

Кожен, хто цікавився криптографією, знав про існування АНБ, бо це агентство було прихистком для найталановитіших шифрувальників у світі. Щовесни, коли приватні фірми придивлялися до найздібніших випускників вишів, щоб запропонувати їм непристойно високі зарплати і свої акції за пільговими цінами, АНБ уважно спостерігало, обирало собі «жертв», а потім утручалося в процес і робило свої пропозиції, удвічі вищі за найкращі з тих, які висували «приватники». АНБ безперешкодно купувало те, чого потребувало. Тремтячи від приємного передчуття, Сюзанна прилетіла до Вашинґтонського міжнародного аеропорту імені Далеса. Там її зустрів водій АНБ і швидко відвіз до Форт-Міда.

Того року телефонне запрошення отримала ще сорок одна особа. Двадцятивосьмирічна Сюзанна була серед них наймолодшою. І єдиною жінкою. Її візит виявився скоріше ознайомчим, аніж інформаційним заходом, який супроводжувався інтенсивним опитуванням. Тиждень по тому Сюзанну та шестеро інших запросили знову. ­Вона вагалася, та таки вирішила їхати. Їх відразу ж роз’єднали. Кожен пройшов індивідуальний тест на поліграфі, біографію кожного ретельно вивчили, проаналізували зразки письма і влаштували тривале опитування, яке записували на плівки, включно з розповідями про сексуальну орієнтацію та звички. Коли її спитали, чи не займалася вона сексом із тваринами, дівчині закортіло встати й піти, але від цього кроку її втримала таємничість, що оповивала цю організацію; її вабила перспектива працювати на передньому краї теорії шифрування, увійти до «палацу загадок» і стати членом одного з найтаємничіших клубів у світі — Агентства національної безпеки.

Бекер аж до стільця прикипів, слухаючи її розповідь.

— Вони навіть питали тебе, чи займалася ти сексом ізтваринами?

Сюзанна стенула плечима.

— Це частина процедури перевірки біографічних даних.

— Ну… і що ж ти на це відповіла? — спитав Бекер, придушуючи усмішку.

Вона стусонула його ногою під столом.

— Я сказала «ні». — І додала після невеличкої паузи: — І це було правдою — до вчорашньої ночі.

У Сюзанниних очах Девід був таким близьким до ідеалу, наскільки вистачало уяви. Він мав лише одну серйозну ваду: щоразу, коли вони кудись вибиралися, він незмінно наполягав на тому, що сам за все заплатить. Сюзанну аж корчило, коли Девід викладав за вечерю на двох свою зарплату за цілий робочий день, але він був непохитним. Сюзанна привчилася не заперечувати, але почувалася некомфортно. «Я заробляю стільки грошей, що не знаю, куди їх подіти, томусаме я мушу платити», — думала вона. Однак розуміла, що Девід — якщо не брати до уваги його застаріле поняття про шляхетність — був ідеалом. Емоційний і співчутливий, кмітливий, смішний, і, найголовніше, він щиро цікавився її роботою. І цей інтерес був неослабним — чи то під час відвідин Смітсонівського інституту, велосипедних подорожей, чи то коли він забудькувато підсмалював спагеті на Сюзанниній кухні. А вона відповідала на всі можливі запитання й малювала йому загальну картину Агентства національної безпеки — у тій її частині, що не стосувалася секретної інформації. І Девід був буквально заворожений почутим.

Засноване о 12:01 ночі 4 листопада 1952 року указом тодішнього президента Трумена, АНБ було найтаємнішим розвідувальним закладом у світі майже пів сторіччя. Початкова доктрина АНБ, викладена на семи сторінках, містила стислу програму дій: захищати канали зв’язку уряду Сполучених Штатів і здобувати доступ до каналів зв’язку іноземних країн.

Дах головної робочої будівлі АНБ проштрикували понад п’ять сотень антен разом з двома радарними куполами, що скидалися на два гігантські м’ячі для гри в гольф. Сама будівля теж була гігантською: вона мала площу понад два мільйони квадратних футів, тобто вдвічі більше за площу штаб-квартири ЦРУ. Її оповивали вісім мільйонів футів телефонних кабелів, а площа герметичних вікон складала вісім­десят тисяч квадратних футів.

Сюзанна розповіла Девіду про COMINT — відділ АНБ, що займався глобальною розвідкою. Він мав у своєму розпорядженні ­запаморочливу зарозгалуженістю систему пунктів перехопленняінформації, супутників, шпигунів та пристроїв для підслуховування, розташованих по всьому світові. Щодня перехоплювалися тисячі депеш та розмов, і всі вони надсилалися до АНБ для дешифрування. ФБР, ЦРУ та радники президента з питань національної безпеки — усі вони під час прийняття рішень залежали від розвідувальних даних, які постачало їм АНБ.

Бекер заворожено слухав.

— А дешифрування? У чому полягає твоя робота?

Сюзанна пояснила, що перехоплені передачі часто транслюються ворожими урядами, а також підривними формуваннями й терористичними групами, багато з яких перебувають у ме­жах Сполучених Штатів. Їхні повідомлення зазвичай шифрувалися з огляду на те, що вони могли потрапити до рук супротивника. І вони, як правило, потрапляли саме туди — завдяки діяльності відділу COMINT. Сюзанна розповіла, що її робота полягала у вивченні кодів, їх дешифруванні вручну та постачанні в АНБ розшифрованих повідомлень. Та це була не вся правда.

Дівчина відчула докір сумління через те, що сказала неправдусвоємукоханому, але вона не мала вибору. Кілька років томусказаневідповідало б істині, але відтоді в АНБ відбулися істотні зміни. Змінив­ся увесь світ криптографії. І нові Сюзаннині обов’язки були засекреченими — навіть для багатьох представників вищих ешелонів влади.

— Коди… — зачудовано мовив Девід. — А як ти здогадуєшся, звідки починати їх розшифрування? Тобто — як ти їх зламуєш, ці коди?

Сюзанна всміхнулася.

— Хто-хто, а ти мав би це знати. Це схоже на вивчення іноземних мов. Спочатку текст видається абракадаброю, але згодом ти вивчаєш правила, що визначають його структуру, і починаєш розуміти його значення.

Бекер кивнув. Таке пояснення справило на нього сильне враження. І йому захотілося дізнатися більше.

Використовуючи серветки та концертну програмку як шкільну дошку, Сюзанна заходилася давати чарівливому молодому про­фесору стислий курс шифрознавства. І почала з «ідеального квад­рата» Цезаря.

Вона пояснила, що винахідником коду був Юлій Цезар. Коли його посланцям стали влаштовувати засідки, перехоплюючи його секретні депеші, імператор вигадав нескладний спосіб шифрування своїх директив. Він переробляв їх текст таким чином, що той перетворювався на суцільну нісенітницю. Звісно, що це було не так. Кожне послання мало набір літер, які складали ідеальний квадрат: шістнадцять, двадцять п’ять, сто — залежно від того, як багато Цезар хотів сказати. Він таємно повідом­ляв своїм підлеглим, що текст будь-якого його повідомлення з довільним розташуванням букв слід помістити у квадратну сітку й читати згори донизу. Тоді, немов за помахом чарівної палички, перед ними з’явиться секретне послання.

Із часом Цезареву ідею переробляння тексту перейняли інші й удосконалили таким чином, щоб утруднити прочитання повідомлення. Пік некомп’ютерного кодування припав на період Другої світової війни. Нацисти створили дуже ефективну шифрувальну машину під назвою «Еніґма». Цей пристрій нагадував старорежимну друкарську машинку з мідними роторами, що чіплялися один за одно­го і взаємодіяли хитромудрим способом, переінакшуючи початковий текст у запаморочливо незрозумілі групи цифр, які начебто не мали глузду. Тільки з такою самою машиною «Еніґма», відкаліброваною так само, отримувач повідомлення міг його розшифрувати.

Бекер заворожено слухав: учитель перетворився на учня.

Якось увечері, на університетській балетній виставі «Лускунчик», Сюзанна показала Девідові нескладний шифр, який він мав розгадати. І він увесь антракт просидів з олівцем у руці, ламаючи голову над посланням з одинадцяти літер:

HL FKZC VD LDS

Нарешті, коли перед початком другого акту в залі потьмяніло освітлення, Девід знайшов розгадку. Для шифрування послання Сюзанна просто замінила кожну літеру повідомлення літерою, яка передувала їй в абетці. Тому для розшифрування Бекер мав просто замінити кожну літеру на наступну: «H» на «I», «L» на «M» — і так далі. Він швидко виконав цю операцію. І ніколи не радів так, як тепер, прочитавши чотири короткі слова:

I’M GLAD WE MET, що означало Я РАДА НАШОМУ ЗНАЙОМСТВУ.

Девід швидко нашкрябав відповідь і подав її Сюзанні.

LD SNN, що означало ME TOO — Я ТЕЖ.

Дівчина прочитала — й аж проясніла від радості.

«Оце дожився! — подумки зіронізував Бекер. — Тобі вже три­дцять п’ять, а серце тьохкає, як у закоханого підлітка». Іще ніколи в житті його так сильно не вабило до жінки. Витончені європейські риси Сюзанниного обличчя, її лагідні карі очі нагадували йому красунь із рекламних фото косметичної фірми «Есті Лаудер». Може, у підлітковому віці Сюзаннине тіло й було худорлявим та незграбним, але тільки не тепер. У якийсь період життя в неї з’явилася гнучка, як у верби, грація: вона мала тендітне струнке тіло з повними пружними грудьми та підтягненим животом без найменших ознак жиру. Девід часто жартував, що йому вперше трапилася фотомодель, яка мала докторську ди­сертацію з прикладної матема­тики та теорії чисел. Після кількамісячних зустрічей вони обидва збагнули — між ними виникло щось таке, що може тривати все життя.

Вони були разом майже два роки, і Девід несподівано зробив їй пропозицію. Це сталося під час їхньої суботньої поїздки до «Туманних гір». Вони лежали на великому ліжку з балдахіном у готелі «Кам’яна садиба». Девід не став довго розводитися — просто взяв і миттю випалив те, що спало йому на думку. Саме за це Сюзанна його й любила — за невимушеність і безпосередність. Вона припала до його вуст довгим палким поцілунком. А він міцно обійняв її, а потім зняв із неї нічну сорочку.

— Твій поцілунок сприймаю як згоду, — сказав Девід. І вони кохалися всю ніч, зігріті теплом каміна.

Цей чарівний вечір трапився пів року тому — до того як Девіду несподівано запропонували посаду завідувача кафедри сучасних мов. І відтоді їхні стосунки стали невпинно погіршуватися.

Розділ 4

Сигналізатор у дверях шифрувального відділу пискнув, вихоплюючи Сюзанну з гнітючої задумливості. Обертальні двері вже проминули положення «відчинено» й за п’ять секунд, здійснивши ­поворот на триста шістдесят градусів, мали знову замкнутися. Нарешті жінка отямилася і пройшла в отвір. Комп’ютер зареєстрував її появу.

Приміщення для шифрувального відділу збудували три роки тому, і Сюзанна практично жила тут, але щоразу, заходячи до цього приміщення, вона відчувала захват і здивування. Величезна округ­ла зала здіймалася догори на п’ять поверхів і закінчувалася про­зорою стелею у формі купола, маючи в піковій точці висоту сто двадцять футів. Цей плексигласовий купол підсилювала полікарбонатна сітка — захисна арматура, спроможна витримати вибух силою до двох мегатонн. Світло, проникаючи крізь цю сітку, вкривало стіни вишуканим тонким мереживом, а часточки пилу, захоплені потужною дейонізувальною системою купола, невимушено й повільно пливли вгору по широкій спіралеподібній траєкторії.

Похилі стіни приміщення широкою аркою сходилися вгорі, а на рівні очей були майже вертикальними. На нижчому рівні вони ніби світилися, а біля підлоги ставали матово-чорними. Сама ж підлога — величезний обшир гладенької чорної кахлі — химерно поблискувала, навіюючи відвідувачам бентежне відчуття, немовби вони йдуть по прозорій долівці. Наче по чорному льоду.

А в центрі підлоги, немов окрайок велетенської торпеди, стирчав вершечок машини, для якої, власне, і було збудовано цю куполоподібну споруду. Його блискучий чорний контур випинався на два­дцять три фути вгору, а потім знову стрімко встромлявся в долівку. Гладенький та випнутий, він скидався на гігантського кита-косатку, що вистрибнув із води й вмерзнув у кригу.

То був «Транс­код» — найдорожчий у світі комп’ютер, чиє існування АНБ категорично заперечувало.

Подібно до айсберга, ця машина ховала дев’яносто відсотків своєї маси та потужності під поверхнею. Її секрети крилися в керамічній башті, яка йшла на шість поверхів униз — як ракетна шахта, оповита мережею вузеньких сходів, кабелів та випарами фреонової системи охолодження. На дні башти стугоніли електричні генератори, і їхній гул робив акустику в шифрувальному відділі якоюсь химерною.

«Транс­код», як і всі великі технічні досягнення, був дитям необхідності. У 1980-х роках АНБ стало свідком справжньої революції в галузі телекомунікацій, яка мала назавжди змінити світ розвіду­вальних даних: широкий загал дістав доступ до Інтернету. А конкретніше — змогу користуватися електронною поштою.

Кримінальникам, терористам та шпигунам набридло, що їх телефони постійно прослуховувалися, і тому вони відразу ж почали використовувати цей новий тип глобального зв’язку. Електронні листи мали захищеність традиційної пошти і швидкість телефону. Оскільки повідомлення передавалися оптоволоконними кабелями, а не радіохвилями, вони були повністю захищені від перехоплення. Принаймні так вважалося спочатку.

У реальності ж перехопити електронне повідомлення, поки воно зі швидкістю блискавки летить Інтернетом, для мізковитих технарів АНБ виявилося дитячою забавкою. Та й Інтернет не був — як багато хто вважав — плодом фантазії якогось геніального одинака-затвірника. Його створило міністерство оборони на три десятиріччя раніше: то була гігантська мережа комп’юте­рів, призначених забезпечувати надійність державних каналів комунікації на випадок ядерної війни. Очима та вухами АНБ були досвідчені профі, знавці Інтернету. Ті, хто використовував електронну пошту для незаконних оборудок, швидко з’ясували, що їхні таємниці — не такі вже й таємні, як їм попервах здавалося. ФБР, Агентство боротьби з наркотиками, податкова служба й інші правоохоронні органи Сполучених Штатів за допомогою кмітливих хакерів з АНБ вжили відповідних заходів, і країною прокотилася потужна хвиля арештів та судових процесів.

Звісно, коли користувачі комп’ютерів дізналися про вільний доступ урядових установ США до їхнього спілкування через електронну пошту, вони зчинили обурений лемент. Звичайні дописувачі, для яких обмін електронними посланнями був свого роду хобі, — ті теж визнали таке порушення секретності тривожним сигналом. А в усьому світі підприємливі приватні програмісти почали працювати над винайденням способів зробити електронну пошту більш захищеною. Вони швидко винайшли такий спосіб — так з’явилося кодування відкритим ключем.

Його ідея була дуже простою й настільки ж геніальною й полягала в тому, що легка в користуванні програма, введена в персональний комп’ютер, переінакшувала особисті електронні повідомлення таким чином, що вони ставали абсолютно нечитабельними. Користувач міг написати листа, прогнати його крізь програму-­шифратор — і на протилежному кінці отримували текст-абра­кадабру. І той, хто перехоплював таке послання, теж бачив на своє­му моніторі суцільну нісенітницю.

Єдиний спосіб прочитати таке повідомлення — ввести «пароль» відправника, тобто таємний набір символів, що функціо­нували приблизно як пін-код у банкоматі. Ці паролі зазвичай були складними та довгими, бо містили інформацію, необхідну для того, щоб задати в шифрувальному алгоритмі саме такі математичні операції, які дозволять відтворити початковий текст.

Так користувачі дістали нарешті можливість посилати таємні імейли. Навіть якщо повідомлення перехоплять, то його зможуть прочитати лише ті, хто знають пароль.

А в АНБ відразу ж почалися ускладнення. Коди, з якими агентству доводилося мати справу, уже не були простими підставними шифрами, які легко зламати за допомогою олівця та міліметрового паперу. Це були шифри, створені на комп’ютері за допомогою функції перемішування, або хеш-функції, у яких застосовувалася теорія хаосу та множинні абетки символів. Так повідомлення перетворювалися на хаотичний набір знаків, який, здавалося, неможливо було розшифрувати.

Спочатку «паролі» були досить короткими, і комп’ютери АНБ так-сяк справлялися з ними методом «пальцем у небо». Якщо пароль мав десять цифр, то комп’ютер програмували так, щоб він перебрав кожен можливий варіант між 0000000000 та 9999999999. І рано чи пізно машина знаходила шукану послідовність. Цей методспроб та помилок назвали методом брутального тиску. Він займав багато часу, але закони математики гарантували його безвідмовність.

Невдовзі широкий загал прознав про дешифрування методом брутального тиску, і паролі ставали дедалі довші. Комп’ю­терний час, потрібний для «вгадування» правильного варіанта, розтягнувся з кількох тижнів до кількох місяців і зрештою — до кількох років.

У 1990-ті роки паролі мали понад п’ятдесят символів завдовжки й містили всю 256-знакову абетку американського стандартного коду ASCII з його літерами, числами та символами. Кількість можливих варіантів перебувала в межах 10 в 120-му степені, тобто одиниці зі ста двадцятьма нулями. Знайти шуканий код із точки зору законів математики було так само нереально, як і знайти потрібну піщинку на пляжі три милі завдовжки. За оцінками фахівців, для успішного зламування стандартного 64-бітного пароля найшвидшому комп’ютеру Агентства національної безпеки, суперсекретній ­машиніCray/Josephson II, знадобилося б аж дев’ятнадцять років. На той час, коли комп’ютер вгадає пароль і врешті-рештрозшифруєповідомлення, зміст останнього вже не матиме ніякого значення.

Потрапивши у справжню інформаційну пастку, АНБ розробило надсекретну директиву, схвалену президентом Сполучених Штатів. Зі щедрим державним фінансуванням і карт-бланшем на всі дії, необхідні для розв’язання проблем, АНБ заходилося створювати, здавалося б, неможливе: першу у світі універсальну машину для дешифрування кодів.

Багато інженерів запевняли, що таку машину створити неможливо, та АНБ мало власне гасло: нічого неможливого немає. Просто на досягнення неможливого треба більше часу.

І за п’ять років, пів мільйона людиногодин та 1,9 мільярда доларів АНБ довело реальність цього гасла. Нарешті останні три мільйони процесорів завбільшки з поштову марку вручну впаяли в належні місця, здійснили завершальне внутрішнє програмування, а керамічний корпус змонтували і скріпили. Отак і народився суперкомп’ютер «Транс­код».

Хоча секретне начиння «Транскоду» стало продуктом інтелекту багатьох людей і не було зовсім зрозумілим для будь-якого окремо взятого індивіда, головний принцип його роботи був простим: гуртом і батька легше бити. Усі три мільйони його процесорів мали працювати паралельно — з блискавичною швидкістю летіти, прискорюючись, і водночас аналізувати кожну нову комбінацію. Розрахунок полягав у тому, що навіть шифри з колосальними паролями не встоять перед чіпкою заповзятістю суперкомп’ютера. Для розшифрування паролів та зламування кодів цей шедевр вартістю в мільярди доларів використовував потужний потенціал паралельного обробляння, а також декотрі з новітніх засекречених досягнень у галузі аналізу нешифрованих тестів. Міць «Транскоду» була не лише в запаморочливій кількості процесорів, а ще й в останніх досягненнях квантового обчислення — новітньої технології, яка дозволяла зберігати інформацію в квантово-механічному стані, а не лише в бінарному.

Момент істини настав вітряного жовтневого ранку, у четвер. То був день першого практичного випробування. Попри невизначеність стосовно швидкості нового комп’ютера, інженери сходилися в одному: якщо всі процесори будуть іти паралельно, «Транс­код» стане потужною машиною. Питання поставало лише одне:наскільки­потужною?

Відповідь з’явилася за дванадцять хвилин. Кілька чоловік обслуги ошелешено замовкли, коли ввімкнувся принтер і видав розшифрований текст. Комп’ютер знайшов потрібний 64-бітний пароль менш ніж за десять хвилин — майже в мільйон разів швидше порівняно з двадцятьма роками, які знадобилися б для розшифрування другому за швидкістю комп’ютеру АНБ.

Виробничий відділ на чолі із заступником начальника оперативного управління, командиром Тревором Дж. Стретмором, святкував перемогу. «Транс­код» виявився успішним проєктом. І для того щоб засекретити цей успіх, командир Стретмор негайно влаштував витік інформації про те, що проєкт зазнав цілковитого фіаско. І відтепер уся діяльність у шифрувальному відділі здогадно була спрямована на те, щоб якось це двомільярдне фіаско пом’якшити. Лише еліта АНБ зналаправду: новостворений комп’ютер зламував сотні кодів щодня.

Коли серед загалу поширилася думка про те, що комп’ютерні коди були цілковито невразливими — навіть для всемогутнього АНБ — секрети хлинули потоком. Наркобарони, терористи та­фінансові шахраї, знаючи, що їхні розмови по стільниковихтелефонахпідслуховуються, стали масово застосовувати нову чарівну галузь зашифрованих електронних повідомлень для блискавично швидкого зв’язку, чия мережа охоплювала увесь світ. Уже ніколи не доведеться їм стояти перед судом присяжних, вислуховуючи записаний на плівку власний голос як доказ давно забутої розмови по мобільному, перехопленої супутником Агентства національної безпеки.

Іще ніколи збір розвідувальних даних не був таким простим і легким. Шифри, перехоплені АНБ, вводилися в суперкомп’ю­тер як абсолютно нечитабельні тексти, а буквально за кілька хвилин роздруковувалися у вигляді чітких нешифрованих повідомлень. Секретів більше не залишилося.

Щоб зробити байку про свою неспроможність більш вартою ­довіри, АНБ стало рішуче виступати проти всіх новинок у галузі ­програм комп’ютерного шифрування, наполягаючи на тому, що ці програми паралізують їхню роботу й заважають правоохоронцям вчасно хапати злочинців та притягати їх до відповідальності. Правозахисні організації тріумфували, наполягаючи на тому, що АНБ слід узагалі заборонити читати їхні імейли. А тим часом промисловість продовжувала штампувати все нові й нові шифрувальні програми. АНБ програло війну — як і планувало. Всесвітній загал користувачів електрон­ною поштою купився на трюк і пошився в дурні. Принаймні так здавалося.

Розділ 5

«Цікаво, куди ж усі поділися? — здивувалася Сюзанна, входячи в порожнє приміщення шифрувального відділу. — Щось не схоже на критичну ситуацію, про яку казав шеф».

Більшість відділів АНБ працювали в повному складі сім днів на тиждень, а в шифрувальному відділі по суботах зазвичай було тихо. За своєю вдачею математики-шифрувальники були затятими трудоголіками; тому було неписане правило, що їхній вихідний — субота, за винятком критичних ситуацій. Зламувачі кодів були надто цінним надбанням АНБ, щоб агентство могло дозволити їм «згоріти» на роботі від перевтоми.

Сюзанна йшла через приміщення, а краєчком ока бачила супер­комп’ютер «Транс­код» праворуч. Дивно, але гудіння електрогенераторів, розташованих на глибині вісім поверхів, сьогодні видалося якимось зловісним. Вона не любила бути в шифрувальному відділі у вихідні, бо це те саме, що потрапити до клітки з невідомим футуристичним звіром, тому намагалася не затримуватися і швидко пройшла до шефового офісу.

Засклене робоче місце Стретмора, яке колеги називали «акваріумом», розташовувалося нагорі, у кінці вузеньких сходів на тильній стіні шифрувального відділу. Ідучи вгору рифленими східцями, Сюзанна поглянула на товсті дубові двері начальницького кабінету з емблемою АНБ — хижим орлом, що міцно стискає у своїх пазурах древній майстер-ключ, тобто ключ від усіх замків. За цими дверима сидів один із найздіб­ніших і найрозумніших чоловіків, які траплялися їй у житті.

Командир Стретмор, п’ятдесятишестирічний заступник директора оперативного управління, був для Сюзанни як батько. Це він найняв її на роботу, це він зробив АНБ її справжньою домівкою. Коли десять років тому вона прийшла працювати в АНБ, Стретмор очолював дослідницький підрозділ шифрувального відділу, де навчали нових шифрувальників — шифрувальників-чоловіків. Стретмор завжди нетерпимо ставився до фактів зверхнього поводження з новачками, а до єдиної жінки серед персоналу відділу він ставився з підкресленою коректністю. Коли ж його звинувачували у фаворитизмі, то він просто казав правду: Сюзанна Флетчер була одним із най­здібніших молодих стажерів, які йому траплялися, і тому він не має наміру втрачати її через чиїсь сексуальні домагання. Один зі старших шифрувальників мав дурість перевірити рішучість Стретмора.

Якось уранці, у перший рік своєї роботи, Сюзанна заскочила до кімнати для відпочинку шифрувального відділу, щоб переглянути декотрі папери. Виходячи, вона побачила на дошці оголошень власне зображення: у ліжку в самих трусиках. Як виявилося, хтось із працівників відсканував фото з порнографічного журналу і примайстрував Сюзаннину голову до чийогось тіла. Вийшло досить-таки переконливо і смішно. Але, на нещастя для зловмисника, Тревору Стретмору було аж ніяк не смішно. За дві години з’явилося його вікопомне розпорядження:

Працівника Карла Остіна звільнено за непристойну поведінку.

І відтоді вже ніхто не чіплявся до неї, бо Сюзанна Флетчер була улюбленим дитям Стретмора.

Але командир навчив поважати себе не лише молодих шифрувальників, а й начальство: іще на початку своєї кар’єри він запропонував кілька нетрадиційних і — як виявилося — дуже ефективних способів проведення розвідувальних операцій. Він мав лячну здатність ігнорувати моральні ускладнення, що незмінно супро­воджували ті нелегкі рішення АНБ, і при цьому діяв безжально й рішуче задля загального блага.

Ніхто не мав і найменшого сумніву в тому, що Стретмор любив свою країну. Колеги знали його як патріота, далекоглядного й проникливого фахівця, порядну людину у світі брехні.

За роки, що Сюзанна пропрацювала в АНБ, Стретмор стрімко піднявся з посади голови дослідницького підрозділу шифрувального відділу до заступника всього агентства. Лише одна людина перевищувала рангом командира Стретмора — директор Леланд Фонтейн, таємничий володар палацу загадок: його ніколи ніхто не бачив, чули його час від часу, а боялися — постійно. Вони зі Стретмором рідко бачилися віч-на-віч, а коли вже бачилися, то це було як зіткнення двох титанів. Фонтейн був гігантом із гігантів, та Стретмору, здавалося, було байдуже. Він обстоював перед директором свої ідеї з терплячістю безпристрасного досвідченого боксера. Президент Сполучених Штатів — і той не насмілювався заперечувати Фонтейну так, як це робив Стретмор. Для цього треба було мати політичний імунітет або — у випадку зі Стретмором — політичну байдужість і неупере­дженість.

Сюзанна зійшла на вершечок сходів. Не встигла вона постукати, як задзижчав електронний замок, двері відчинилися — і шеф махнув їй заходити.

— Дякую, що прийшли, Сюзанно. За мною — боржок.

— Нема за що, — усміхнулася жінка, сідаючи напроти йогостола.

Стретмор був кремезним чоловіком із непоказним лицем, що приховувало жорстку діловитість і вимогливість до підлеглих. Зазвичай його сірі очі випромінювали розум і впевненість, але сьогодні Сюзанна побачила в них роздратування та тривогу.

— Маєте поганий вигляд, — зауважила вона.

— Кепські справи, — зітхнув Стретмор.

«Воно й видно», — подумала жінка.

Ще ніколи не бачила вона його в такому жахливому стані. Його рідке сиве волосся розкуйовдилося, а на лобі виступив рясний піт — попри кондиціонер, що гнав прохолодне повітря. Схоже, начальникспав, не роздягаючись. Він сидів за робочим столом модернового виду з двома клавіатурами у спеціальних заглибленнях і монітором. Стіл був завалений роздруківками і скидався на пілотську кабіну космічного корабля прибульців, вмонтовану всередину кабінету із запнутими шторами.

— Був важкий тиждень? — обережно поцікавилася Сюзанна.

Стретмор стенув плечима:

— Та ні. Звичайний. ФЕК знову наїжджає на мене з приводу порушення прав громадян на конфіденційність особистої інформації.

Сюзанна хихикнула. ФЕК, тобто фундація «Електронний кордон», — це всесвітня організація комп’ютерних користувачів, що заснувала потужну правозахисну коаліцію для забезпечення ­свободи слова в Інтернеті й інформування спільноти про життя в електрон­ному світі та небезпеки, пов’язані з ним. Організація постійно виступала проти того, що вона називала «тоталітарними методами, спрямованими на гідний творів Оруела контроль державними установами за громадянами». Особливо в цьому плані діставалося АНБ. Отже, ФЕК для Агентства національної безпеки була невисиханим джерелом неприємностей.

— Отже, все як завжди, нічого особливого, — виснувала Сюзанна. — Тоді яка ж критична ситуація змусила вас витягнути мене з ванни?

Стретмор якийсь час мовчав, із відстороненим виглядом крутив пошукове коліща комп’ютера, вмонтоване в поверхню стола. А потім спіймав Сюзаннин погляд і прискіпливо зазирнув їй у вічі:

— Ви пам’ятаєте найдовший термін, що знадобився «Транс­коду» для розшифровування?

Запитання захопило Сюзанну зненацька і видалося якимсь безглуздим.

«Невже саме для цього він запросив мене сюди?»

— Ну… — завагалася вона. — Кілька місяців тому ми пере­хопили повідомлення, яке довелося розшифровувати близько години, але воно мало абсурдно довгий пароль — приблизно десять тисяч бітів.

Стретмор невдоволено буркнув:

— Годину, кажете? А як щодо максимального терміну розшифровування, який ми визначали під час випробувань?

Сюзанна стенула плечима:

— Ну, з урахуванням діагностики… це буде довше.

— Наскільки довше?

Жінка не розуміла, до чого веде Стретмор.

— Сер, минулого року я випробувала алгоритм із сегментованим паролем, що налічував мільйон бітів. Неприпустимі циклічні функції, клітинні автомати і структури. Та наш супер­комп’ютер впорався з цим шифром.

— За скільки?

— За три години.

Стретмор здивовано вигнув брови:

— Так довго?

Сюзанна образилася. Упродовж останніх трьох років її робота полягала в точному настроюванні найсекретнішого комп’ютера у світі; більшість програм, які забезпечували йому таку швидкість, створила вона сама. А розшифрувати пароль у мільйон бітів зав­більшки — то взагалі було щось нереальне.

— Авжеж, — мовив Стретмор. — Тож навіть за найекстремальніших умов найважчий код примудрився вижити в нашому «Транскоді» лише три години?

— Десь так, — погодилася Сюзанна.

Стретмор на мить замовк, неначе вагався, чи, бува, не скаже він щось таке, про що згодом жалкуватиме. Нарешті він подивився на жінку й мовив:

— Наша супермашина натрапила на дещо таке… — Він замовк.

— …На що їй знадобилося понад три години? — висловила здогадку Сюзанна.

Шеф кивнув, але це не збентежило Сюзанну.

— Якийсь новий тест із відділу безпеки комп’ютерних систем?

Стретмор похитав головою.

— Це файл, отриманий ззовні.

Сюзанна помовчала, чекаючи на уточнення, але уточнення не було.

— Зовнішній файл? Ви, напевне, жартуєте?

— Якби ж то. Я завантажив його вчора приблизно об одина­дцятій тридцять. І він досі нерозшифрований.

Сюзанна аж рота роззявила. Зиркнувши на годинник, вона знов прикипіла очима до обличчя Стретмора.

— І досі нерозгаданий? П’ятнадцять годин по тому?

Стретмор нахилився й повернув монітор так, щоб його бачила Сюзанна. Екран був чорний, і лише маленьке жовте вікно з текстом блимало в центрі:

Витрачений час: 15:09:33

Оброблюваний код: — — — — — —

Сюзанна спантеличено витріщалася на екран. Отже, «Транс­код» працював уже понад п’ятнадцять годин. Вона знала потужність комп’ютера, офіційно підтверджену під час випробувань: тридцять мільйонів паролів на секунду, тобто сто мільярдів на годину. І якщо «Транс­код» і досі розшифровував, це означало, що код був, напевне, просто гігантським — понад десять мільярдів символів. Це якесь божевілля.

— Але ж такого не може бути! — впевнено заявила вона. — Ви не перевіряли показники помилки? Може, комп’ютер наскочив на якийсь глюк і…

— Прогін абсолютно чистий.

— Тоді, напевне, пароль має гігантські розміри!

Стретмор скрушно похитав головою:

— Стандартний комерційний алгоритм. Наскільки я розумію, це 64-бітний код.

Сюзанна отетеріло зиркнула крізь вікно вниз, на супер­комп’ютер. Вона була впевнена, що «Транс­код» міг впоратися з 64-бітним ­кодом менш ніж за десять хвилин.

— Але ж має бути якесь пояснення.

Стретмор кивнув:

— Воно є. І це пояснення вам не сподобається.

На Сюзанниному обличчі відбилася тривога.

— У роботі суперкомп’ютера збій?

— Ні, «Транс­код» функціонує нормально.

— Може, у машину потрапив вірус?

Стретмор похитав головою:

— Ні, це не вірус. Помовчіть і вислухайте мене.

Сюзанна була спантеличена і пригнічена. Ще ніколи «Транс­код» не натрапляв на код, який не розшифровувався менш ніж за годину. Зазвичай Стретмор мав розшифрований текст уже через десять хвилин. Вона кинула погляд на швидкісний принтер, що стояв на столі. Порожньо.

— Сюзанно, — тихо мовив Стретмор, — спочатку з цим важко буде змиритися, але просто послухайте мене одну хвилину. — Начальник трохи помовчав, прикусивши губу. — Код, над яким тепер працює наша машина, — унікальний. Нічого подібного ми ще не бачили. — Стретмор знову замовк, наче йому було важко говорити. — Цей код розшифрувати неможливо. Він — незламний.

Сюзанна ледь стрималася, щоб не розреготатися. «Незламний код? І що ж це має означати?» Незламного коду не існувало в природі, просто не могло бути: звісно, на деякі з них витрачалося більше часу, але будь-який код можна розшифрувати. Згідно із законами математики «Транс­код» мав рано чи пізно знайти правильний пароль.

— Перепрошую?

— Цей код незламний, — спокійно повторив Стретмор.

«Незламний?» — Сюзанна повірити не могла, що ці слова мовив чоловік із двадцятисемирічним досвідом розгадування кодів.

— Як це — незламний, сер? — спитала вона з тривогою в голосі. — А як же принцип Берґовського?

Про принцип Берґовського Сюзанна дізналася ще на початку своєї кар’єри. Він був наріжним каменем теорії брутального тиску. Саме цей принцип надихнув Стретмора на створення «Транскода». І цей принцип чітко свідчив: якщо комп’ютер перебере достатню кількість паролів, то, згідно із законами математики, гарантовано знайде серед них єдиний правильний. Неприступність коду забезпечувалася не тим, що його пароль неможливо було зламати, а тим, що більшість людей не мали для цього достатньо часу чи необхідного устаткування.

Стретмор заперечно похитав головою.

— Цей код — не такий, як інші.

— Не такий? — перепитала Сюзанна, скоса зиркнувши на шефа. «Але ж незламний код — це математичний нонсенс! І він не може про це не знати!»

Стретмор витер долонею спітніле чоло.

— Цей код є продуктом новітнього шифрувального алгоритму, який нам іще жодного разу не траплявся.

Зачувши це, Сюзанна засумнівалася ще більше. Шифрувальні алгоритми — це всього-на-всього математичні формули, свого роду рецепти для перетворення тексту в кодоване повідомлення. Математики і програмісти створювали такі алгоритми щодня. На ринку їх налічувалося сотні: PDG, Diffie-Hellman, ZIP, IDEA, El Gamal. І всі ці коди «Транс­код» розгадував ЩОДНЯ і без проблем. Для цього суперкомп’ютера всі коди були ідентичними, незалежно від алгоритму, який використовувався для їх написання.

— Нічого не розумію, — не поступалася жінка. — Ідеться не про зворотне декодування якоїсь складної функції, ідеться про метод брутального тиску. Неважливо, з чим ми маємо справу — з PGP, Lucifer чи DSA. Алгоритм виробляє пароль, який вважає захищеним, а наш комп’ютер робить здогади доти, доки не знайде його.

Стретмор відповів як досвідчений наставник із добре тренованою терплячістю:

— Згоден, Сюзанно, «Транс­код» завжди знайде пароль — хоч яким би великим він не був. — Він зробив довгу паузу й додав: — За тим винятком, коли…

Сюзанна хотіла щось сказати, але зрозуміла, що Стретмор уже приготувався кинути свою бомбу. І встигла лише подумати: «За яким винятком?»

— За тим винятком, коли комп’ютер не здатен встановити, що код уже розшифрований.

Жінка мало зі стільця не впала.

— Що?!

— За тим винятком, коли комп’ютер знаходить правильний код, але працює далі, бо не знає, що вже знайшов його. — Стретмор похнюпився й зітхнув. — На мою думку, цей алгоритм має відкритий текст із циклічним зсувом.

Сюзанна ошелешено дивилася на шефа. Ідея функції з циклічним зсувом уперше була описана 1987 року в маловідомій праці угорського математика, такого собі Йозефа Гарне. Через те, що комп’ютери, на яких використовувався метод брутального тиску, розгадували коди методом пошуку у відкритому тексті словесних структур, що піддавалися визначенню, Гарне запропонував шифрувальний алгоритм, котрий, на додачу до власне шифрування, зсував відкритий текст на змінну часову величину. Теоретично така постійна зміна мала гарантувати, що комп’ютер-дешифратор ніколи не зможе зафіксувати визначувані структури слова, а значить — ніколи не зможе взнати, що знайшов потрібний пароль. Запропонований угорцем принцип чимось нагадував ідею колонізації Марсу: вона була цілком збагненною на інтелектуальному рівні, але наразі абсолютно нереальною на рівні практичному.

— То де ви його надибали? — вимогливо спитала Сюзанна.

Стретмор трохи помовчав, не поспішаючи з відповіддю.

— Його написав один приватний програміст.

— Що?! — Сюзанна аж підскочила у своєму кріслі. — Але ж у нашому відділі працюють найкращі програмісти у світі! І всі вони, працюючи разом, навіть близько не спромоглися написати функцію з циклічним зсувом відкритого тексту. Ви намагаєтеся переконати мене, що якийсь волоцюга примудрився створити її на своєму персональному комп’ютері?

Стретмор стишив голос, намагаючись заспокоїти колегу:

— Я б не називав цього типа волоцюгою.

Та Сюзанна його не чула. І наполегливо шукала якихось інших пояснень: глюк, вірус — та що завгодно, але тільки не код, який неможливо зламати.

Стретмор кинув на неї суворий погляд.

— Цей алгоритм написав один із найвидатніших інтелектуалів- шифрувальників усіх часів.

Та ці слова лише посилили Сюзаннин скептицизм: найвидатніші інтелектуали-шифрувальники усіх часів працювали тут, у її відділі, і вона просто не могла б не прочути про такий алгоритм.

— І хто ж це? — вимогливо спитала вона.