Інферно ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0776-0(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Brown D. Inferno : A Novel / Dan Brown. — New York : Doubleday, 2013. — 480 p.

Переклад з англійськоїВолодимира Горбатька

Дизайнер обкладинкиМарія Максимів

Браун Д.

Б87Інферно : роман / Ден Браун ;переклад з англ. В. Горбатька. —Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. —544 с.

ISBN 978-617-15-0618-3

ISBN 978-0-385-53785-8 (англ.)

Гарвардський професор симвології Роберт Ленґдон приходить до тями в лікарні у Флоренції. Він не пам’ятає, як опинився тут, де був останні тридцять шість годин. А найголовніше — не розуміє, чому його хочуть вбити. Можливо, відповідь на це схована в таємничому циліндрі, який Ленґдон знаходить у своїх речах. Разом із лікаркою Сієнною Брукс професор змушений тікати. Він знаходить першу підказку — репродукцію картини Боттічеллі «Мапа Пекла». Але чому вона дещо відрізняється від оригіналу? Розгадку Ленґдон і Брукс знайдуть у текстах Данте Аліг’єрі, у витворах мистецтва, на вуличках Флоренції, у таємничих тунелях міста… Звісно, якщо вбивця в чорному не добереться до них раніше.

УДК 821.111(73)

© Dan Brown, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2024

Ця книжка — художній твір. Імена людей, назви фірм, установ,місця´, події, випадки й епізоди є плодом авторської уявиабо взяті з інших художніх творів. Будь-яка схожість із реальними особами, живими чи мертвими, подіями та місцями є суто випадковою.

Подяки

Низько вклоняюся й щиро дякую!

Як і завжди, у першу чергу моєму редакторові та доброму приятелеві Джейсону Кауфману за його відданість та хист… але здебільшого за його невичерпний добрий настрій.

Моїй надзвичайній дружині Блайт за її любов та терплячість під час творчого процесу, а також за її приголомшливу інтуїцію й доброзичливість як редактора «переднього краю».

Моїй невтомній вірній подрузі Гайді Ланж за те, що вправно впоралася з більшоюкількістю зустрічей та розмов набільшу кількість тем та в більшійкількості країн, аніж можна собі уявити. Я їй нескінченно вдячний за професійність та енер­гійність.

Усій команді видавництва «Doubleday» за ентузіазм, творчу жилку та зусилля, докладені до видання моїх творів. А особливоя вдячний Сюзанні Герц (за те, що носить багато капелюшків… і носить їх елегантно), Біллу Томасу, Майклу Віндзору, Марії Кареллі, Лорен Гайленд, а також Соні Меті, Тоні Чіріко, Кеті Трегер, Енн Месіт та Маркусу Доулу за те, що вони завжди готові допомогти. А ще моя подяка надзвичайним людям із відділу продажу видавничої групи «Random House»… вони просто неперевершені!

Моєму мудрому порадникові Майклу Раделу за його абсолютну інтуїцію в усіх справах — великих та маленьких, — а також за його дружбу.

Моїй незамінній помічниці Сюзанні Морхаус за її вишукані люб’язність і жвавість; без неї все занурилося б у хаос.

Усім моїм приятелям із фірми «Transworld», зокрема БілуСкотту-Керру за його творчий підхід, допомогу та підба­дьорливі поради, а також Гейл Рібак за її чудові керівні вказівки.

Моєму італійському видавцеві — видавничій групі «Mon­dadori», а особливо Рікі Кавалеро, П’єрі Гусані, ДжованніДутто, Антоніо Франчіні та Клаудії Шой; моєму турецькому видавцеві — видавничій компанії «Altın Kitaplar», зокрема Ої Альпар,ЕрденуГеперу та Бату Бозкурту за важливі послуги, надані у зв’язку з місцями, де розгортаються події цієї книги.

Моїм унікальним видавцям у всьому світі за їхній ентузіазм, важку й наполегливу працю та відданість справі.

Леону Ромеро-Монтальво та Лючано Гульєльмі за їхню майстерну роботу з лондонськими та міланськими перекладацькими вебсторінками.

Талановитому фахівцеві — доктору Марті Альварес Гонсалес за те, що провела з нами багацько часу у Флоренції та Венеції, унаочнюючи мистецтво та архітектуру цих міст.

Незрівнянному Мауріціо Пімпоні за все, що він зробив задля полегшення й покращення нашої поїздки до Італії.

Усім історикам, гідам та фахівцям, котрі щедро приділили мені час у Флоренції та Венеції, щоб поділитися своїми знаннями: Джованні Рао та Еудженії Антонуччі з бібліотеки Лауренціана, Серені Піні та персоналу Палацо Веккіо; Джованні Джусті з галереї Уффіці; Барбарі Фідері з баптистерію та флорентійського собору Санта-Марія дель Фіоре (Дуомо); Етторе Вітто та Массімо Біссону з базиліки Сан-Марко; Джорджіо Тальяферо з Палацу дожів; Ізабеллі ді Лео­нардо, Елізабет Керол Консаварі та Елені Свальдуз із Венеції; Анналізі Бруні й усьому персоналу Національної бібліотеки Сан-Марко; я також висловлюю мої щирі подяки тим багатьом людям, яких я не згадав у цьому скороченому списку.

Ракель Ділон і Стефані Бельман із літературної агенції«Sanford J.Greenburger Associates» за все, що вони роблять як тут (у США), так і за кордоном.

Винятково талановитим знавцям доктору Джорджу Абрагаму, доктору Джону Трінору і доктору Бобу Гельму за їхні висококваліфіковані наукові поради.

Моїм першим читачам, які забезпечували об’єктивність бачення та перспективу впродовж усього процесу роботи: Ґреґу Брауну, Діку та Конні Браунам, Ребеці Кауфман, Джері та Олівії Кауфманам, а також Джону Чаффі.

Знавцю вебсторінок Алексу Кеннону, котрий, разом із кома­ндою агенції «Sanborn Media Factory», підтримує належнийградус активності у світі інтернету.

Джаду й Кеті Ґреґам за те, що надали мені тихий притулок у Ґрін Ґейблз, коли я дописував завершальні розділи цієї книги.

Пречудовим інтернет-ресурсам «Princeton Dante Project», «Digital Dante» та «The World of Dante» Колумбійського університету.

Найбільш моторошні місця в пеклі прибері­гають

Факт:

Згадані в цьому романі мистецькі твори, а також літературні, наукові та історичні посилання є справжніми.

Консорціум — це реальна організація зі своїми офісами в семи країнах. Із міркувань конфіденційності та безпеки її назву змінено.

Інферно(пекло) — це підземний світ в епічній поемі Данте Аліґ’єрі, де пекло змальовується у вигляді ретельно структурованого царства, заселеного істотами, відомими як «привиди» — безтілесні душі, застряглі між життям і смертю.

Пролог

Я — Привид.

Я тікаю крізь шумливе місто,

Продираючись крізь віковічні горе та скорботу.

Захеканий, я пробираюсь берегом ріки Арно… звертаю ліворуч на віа де Кастеллані та прямую на північ, криючись у затінку палацу Уффіці.

Та вони не відстають від мене.

Вони полюють на мене з безжальною рішучістю, і їхні кроки лунають дедалі гучніше.

Вони переслідують мене роками. Їхня впертість за­гнала мене до підземного світу… змусила жити в чи­стилищі… вовтузитись натужно в підпіллі, мов підземна по­твора.

Я — Привид.

Тут, на поверхні землі, я піднімаю очі, дивлячись на північ, але не можу взріти прямого шляху до порятунку… бо Апеннінські гори застують мені перше вранішнє світло.

Я проходжу поза палацом із його зубчастою вежею та годинником з однією стрілкою… прослизаю поміж ранкових торговців на п’яца ді Сан-Фіренце з їхніми хрипкими голосами та подихом, у якому відчувається запахлампредото1та смажених оливок. Перетнувши вулицю перед палацом Барджелло, я йду найкоротшим шляхом до вежі Флорентійського абатства і впираюся в залізну браму біля підніжжя сходів.

А отут треба відкинути найменші вагання.

Я натискаю на ручку й заходжу до проходу, із якого, я певен, мені вже не буде вороття. Я підганяю свої налиті свинцем ноги вгору, вузькими сходами… піднімаюся до неба гладенькими мармуровими сходинками, вичовганими й подряпаними.

Знизу долітає відлуння голосів. Благальних голосів.

Вони вже позаду мене, вони наближаються вперто й невмолимо.

Вони не розуміють, що має статися… не розуміють, що я для них зробив!

Яка невдячна країна!

Я піднімаюся вище, і на мене тиснуть видіння… хтиві тіла, що звиваються під вогняним дощем, пожадливі душі, що плавають у фекаліях, зрадливі негідники, що застигли в крижаних лещатах сатани.

Долаючи останні сходинки, я, погойдуючись і мало не мертвий, виходжу нагору, у вологе ранкове повітря. Кидаюся до високої, із мене заввишки, стіни і вдивляюся крізь вузькі бійниці. Далеко внизу лежить благословенне місто, у якому я знайшов притулок і захист від тих, хто виштовх­нув мене у вигнання.

А голоси за спиною гукають, підходячи дедалі ближче:

— Те, що ти зробив, — це божевілля!

Божевілля породжує божевілля.

— Заради всього святого, — гукають вони, — скажи, де ти його сховав?

Саме заради всього святого я вам цього не скажу.

І ось я стою, загнаний у куток, притиснувшись спиною до холодного каменю. Вони зазирають вглиб моїх зелених очей, вираз їхніх облич стає похмурим, вони вже не намагаються заманити й обдурити, вони погрожують:

— Ти ж знаєш наші методи. Ми здатні змусити тебе розповісти, де воно сховане.

Саме через це я й видерся мало не до небес, рятуючись від вас.

А внизу, запаморочливо далеко внизу піді мною, червоні черепичні дахи розпливлися передмістям, наче море вогню, освітлюючи прекрасну землю, якою колись мандрували гіганти… Джотто, Донателло, Брунеллескі, Мікеланджело, Боттічеллі.

Я трохи підсунувся — пальці ніг торкнулися краю.

— Спускайся! — кричать вони. — Ще не пізно!

О свавільні невігласи! Невже ви не здатні узріти майбутнє? Невже ви не здатні збагнути велич та красу мого витвору? І потребу в ньому?

Я з радістю зроблю цю завершальну жертву… а разом із нею знищу вашу останню надію знайти те, що ви шукаєте.

Вам нізащо не вдасться вчасно віднайти його.

А внизу, на відстані ста футів, брукований майдан манить мене, мов прекрасна дрімотна оаза. От якби мати більше часу… але час — це єдина річ, яку не здатні здобути навіть мої чималі статки.

У ці завершальні секунди я дивлюся вниз на майдан і помічаю образ, який спантеличує мене.

Я бачу твоє обличчя.

Ти вдивляєшся в мене із затінку. Твої очі сумні, однак я бачу в них благоговійну шанобливість до того, що я звершив. Ти розумієш, що я не маю вибору. Заради любові до людства я мушу захистити мій шедевр.

Він зростає навіть тепер… вичікує… нуртує під червоними, мов кров, водами лагуни, у якій не віддзеркалюютьсязірки.

Тож я відводжу погляд від твоїх очей і спрямовую його вгору, до обрію. Стоячи високо над цим світом, що зігнувся під тягарем власних проблем, я висловлюю своє останнє прохання.

Любий Боже! Молюся Тобі, щоби світ пам’ятав мене не як жахливого грішника, а як славетного рятівника, яким я є насправді, і Тобі це відомо. Молюся, щоби Людство збагнуло, який дарунок я йому залишаю.

Мій дарунок — це майбуття.

Мій дарунок — порятунок.

Мій дарунок — пекло.

З цими словами я шепочу: «Амінь!» — і ступаю останній крок у безодню.

Розділ 1

Спогади вирисувалися повільно… наче бульбашки, що виринають на поверхню з темряви бездонного ко­лодязя.

Жінка під вуаллю.

Роберт Ленґдон вдивлявся в неї з протилежного боку річки, бурхлива вода якої була червона від крові. Жінка стояла на далекому березі, повернувшись до нього, непорушна й серйозна, а її лице затуляла вуаль. У руці вона стискала тенію — тканинну стрічку, яку підняла на честь моря трупів, що лежали побіля її ніг. Запах смерті витав повсюди.

— Шукай, — прошепотіла жінка. — І знайдеш.

Ленґдону ті слова почулися так, наче він сам вимовив їх у себе в голові.

— Хто ти? — гукнув він, але голос його не мав звуку.

— Час спливає, — прошепотіла вона. — Шукай — і знайдеш.

Ленґдон ступив крок до ріки й побачив, що вода її червона, мов кров, і занадто глибока, щоб перейти на той бік. Коли Ленґдон знову підняв очі на жінку під вуаллю, людських тіл під її ногами побільшало. Тепер їх уже сотні, може, тисячі, декотрі були й досі живі, вони звивалися в агонії, помираючи страхітливою, немислимою смертю: їх спопеляв вогонь, поглинали фекалії, вони гинули, пожираючи одне одного. Він чув їхні сумні стражденні зойки, що розліталися понад водою.

Жінка рушила до нього, випроставши тендітні руки так, наче благала про допомогу.

— Хто ти?! — знову вигукнув Ленґдон.

У відповідь жінка повільно підняла руку до голови і зняла вуаль, що затуляла її обличчя. Вона виявилася напрочуд гарною, однак старшою, аніж Ленґдону спочатку здалося: за шістдесят, статечна й сильна, наче статуя, не підвладна часу. Жінка мала мужнє підборіддя, очі, які наче дивилися з глибини душі, і довге сріблясто-сиве волосся, що каскадом кучерів спадало їй на плечі. На шиї в неї висів амулет із лазуриту — змія, що обвилася довкола жезла.

Ленґдону здалося, що він її знає… і довіряє їй.

Але ж звідки він її знає? І чому довіряє?

Ось жінка показала на чиїсь дві ноги, що, конвульсивно сіпаючись, вистромилися з-під землі стопами догори; вочевидь, вони належали бідоласі, якого свого часу поховали головою вниз, закопавши по пояс. На блідому стегні того чоловіка виднілася єдина літера —R.

«R? — подумав Ленґдон, вагаючись. — Це що… Роберт2, чи як? Це що — я?»

Та з обличчя жінки зрозуміти що-небудь було неможливо.

— Шукай — і знайдеш, — повторила вона.

Раптом вона почала випромінювати біле світло… воно ставало дедалі яскравішим. Усе її тіло сильно завібрувало, а потім вона вибухнула з громовим гуркотом, розлетівшись на тисячі скалок світла.

Ленґдон рвучко сіпнувся й прокинувся від власного крику.

Кімнату заливало яскраве світло. Він був сам. У повітрі висів гострий запах медичного спирту, і десь тихо дзижчав апарат штучного кровообігу, попискуючи в унісон із його серцем. Ленґдон спробував поворухнути правою рукою, але різкий біль зупинив його. Він зиркнув униз і побачив крапельницю, що впилася в шкіру його передпліччя.

Пульс Ленґдона пришвидшився, і апарат, підтримуючи ритм, запищав частіше.

«Де я? І що зі мною трапилося?»

У його потилиці пульсував тупий біль. Ленґдон обережно потягнувся вільною рукою й помацав голову, намагаючись визначити, звідки йшов біль. Під скуйовдженим волоссям він виявив тверді шишечки швів; їх було з десяток, і їх вкривали шкірочки засохлої крові.

Ленґдон заплющив очі, намагаючись пригадати нещасливий випадок.

І не пригадав нічого. Повна порожнеча.

«А ти поміркуй».

Та однаково лише темрява.

У кімнату поспіхом увійшов чоловік у медичному халаті, явно стривожений пришвидшеним ритмом серцевого монітора Ленґдона. Він мав кудлату бороду, кущасті вуса та добрі очі, які випромінювали задумливий спокій із-під густих брів.

— Що… сталося? — ледь вичавив із себе Ленґдон. — Зі мною трапився якийсь нещасливий випадок?

Бородань притиснув палець до своїх губ і так само поспіхом вийшов у коридор, гукаючи когось.

Ленґдон повернув голову, але цей рух пронизав його різким і гострим болем, який розійшовся по всій черепній коробці. Він кілька разів глибоко вдихнув, чекаючи, поки біль мине. І почав потихеньку, методично вивчати своє стерильне довкілля.

Шпитальна палата з одним ліжком. Квітів не було. Медичних карток також. На столі, що стояв неподалік, Ленґдон побачив свою одежу, складену в пластиковий пакет. Одежа була заляпана кров’ю.

«О Господи. Напевне, трапилося щось дуже серйозне».

Потім дуже повільно Ленґдон повернув голову до вікна біля свого ліжка. Надворі було поночі. Усе, що він зміг побачити у склі, — це власне віддзеркалення: якийсь блідий, мов крейда, виснажений незнайомець, оточений медичною апаратурою, приєднаний до неї трубочками і дротами.

Із коридору наблизилися голоси, і Ленґдон знову спрямував погляд на кімнату. Лікар повернувся, але цього разу з жінкою.

На вигляд їй було тридцять із невеличким гаком. На ній був синій медичний халат, а своє русяве волосся вона зібрала назад у товстий «кінський хвіст», який розгойдувався в такт її крокам.

— Я лікарка Сієнна Брукс, — сказала жінка, входячи до палати й усміхаючись Ленґдону. — Сьогодні я чергуватиму разом із лікарем Марконі.

Ленґдон слабко кивнув.

Висока й струнка, лікарка Брукс рухалася впевненою ходою спортсменки. Навіть у безформному халаті вона здавалася граціозною й гнучкою, мов лозинка. Ленґдон побачив, що, попри повну відсутність косметики, шкіра її обличчя надзвичайно гладенька, хоча й з однією вадою — родимкою над губою. Очі жінки мали м’який брунатний колір, але були незвично пронизливими, наче їм довелося побачити надзвичайно багато, як для людини її віку.

— Лікар Марконі не дуже добре володіє англійською, — сказала вона, сідаючи біля Ленґдона, — і він попрохав мене заповнити вашу картку пацієнта. — Із цими словами жінка знов усміхнулася йому.

— Дякую, — хрипко каркнув Ленґдон.

— Отже, — почала вона діловитим тоном, — як вас звуть?

Він відповів не одразу:

— Роберт… Ленґдон.

Лікарка присвітила йому в очі ручкою-ліхтариком.

— Де працюєте?

Цю інформацію довелося пригадувати ще довше.

— Професор… історії мистецтва… і символіки. Гарвардський університет.

Лікарка Брукс спантеличено опустила ліхтарик. Лікар із кущастими вусами та бровами був спантеличений не менше за неї.

— Ви американець?

Ленґдон кинув на неї ніяковий погляд.

— Річ у тім, що… — Жінка замовкла, вагаючись. — Коли вас привезли сюди сьогодні ввечері, при вас не було посвідчення особи. На вас був твідовий костюм і туфлі-мокасини, тому ми вирішили, що ви британець.

— Я американець, — запевнив її Ленґдон, надто виснажений, щоб пояснювати, чому він віддає перевагу якісно скроєному одягу.

— У вас щось болить?

— Голова, — відповів Ленґдон, відчуваючи, як посилилося гупання крові у його черепній коробці від яскравого світла ліхтарика. Слава Богу, лікарка вже поклала його до кишені та натомість торкнулася зап’ястя Ленґдона, щоб помацати його пульс.

— Ви закричали й прокинулися, — сказала жінка. — Як ви гадаєте чому?

Ленґдону на мить пригадалося дивне видіння жінки під вуаллю на купі тіл, що звивалися в агонії. Шукай — і знайдеш.

— Мені наснився кошмар.

— Про що?

Ленґдон розповів.

Лікарка Брукс із байдужим виразом обличчя щось записала на планшеті.

— А ви не маєте якогось пояснення щодо причини по­яви того лячного видіння?

Ленґдон попорпався в пам’яті і похитав головою, яка знову запульсувала сильним болем на знак протесту.

— Гаразд, пане Ленґдон, — сказала жінка, роблячи нотатки на планшеті. — Декілька стандартних запитань. Який сьогодні день тижня?

Ленґдон на мить задумався.

— Сьогодні субота. Пригадую, як сьогодні я йшов університетським містечком… ішов на вечірні лекції, а потім… а потім… я більше нічого не пам’ятаю. Може, я упав?

— Про це поговоримо пізніше. Вам відомо, де ви є?

Ленґдон висунув найімовірніше припущення:

— У массачусетській лікарні?

Лікарка Брукс зробила ще одну нотатку у своєму планшеті.

— А чи не хотіли б ви з кимось побачитися? Може, покликати дружину? Дітей?

— Ні, не треба. У мене нікого немає, — інстинктивно відповів Ленґдон. Йому завжди подобалися самотність і незалежність, які забезпечував обраний ним самим статус холостяка, хоча тепер він мусив визнати, що хотів би побачити біля свого ліжка чиєсь знайоме обличчя. — Можна було б покликати декого з моїх колег, але все гаразд, я почуваюся нормально.

Лікарка Брукс скінчила писати, і до нього підійшов лікар Марконі. Пригладивши свої кущасті брови, він видобув із кишені маленький диктофон і показав його лікарці Брукс. Вона з розумінням кивнула й знову обернулася до пацієнта.

— Пане Ленґдон, коли вас сьогодні привезли, ви знову й знову бурмотіли те саме.

Вона поглянула на Марконі. Той підняв диктофон і натиснув на кнопку.

Запис увімкнувся, і Ленґдон почув власний голос, загальмований і неслухняний, мов у п’яного. Він знову й знову мимрив ту саму фразу: «Ду… вибачаюсь. Ду… вибачаюсь».

— Мені здається, — озвалася жінка, — що то ви хотіли сказати «Дуже вибачаюсь».

Ленґдон погодився, але цього епізоду він не пам’ятав.

Лікарка Брукс увіп’ялася в нього бентежно прискіпливим поглядом.

— Чи не пригадуєте ви, чому ви це казали? За що вибачалися?

Ленґдон заглибився в темне провалля своєї пам’яті — і знову побачив там жінку під вуаллю. Вона стояла на березі ріки з червоною, мов кров, водою, оточена людськими тілами. Сморід смерті знову повернувся.

Раптом на Ленґдона накотилося інстинктивне відчуття небезпеки… і ця небезпека загрожувала не лише йому, а всім. Монітор його серця пришвидшено запищав. М’язи Ленґдона напружилися, і він спробував сісти в ліжку.

Лікарка Брукс швидко поклала йому на груди свою сильну руку й рішуче притиснула назад до ліжка. Вона кинула блискавичний погляд на колегу-бороданя, той підійшов до столика й швидко щось там зробив.

Лікарка Брукс нахилилася над Ленґдоном і перейшла на шепіт:

— Пане Ленґдон, тривога — це звичайний стан при травмах голови, але вам потрібно стримувати пульс. Не рухайтеся. Не збуджуйтеся. Просто лежіть і відпочивайте. Усе буде гаразд. Пам’ять поволі повернеться до вас.

А бородань уже повернувся зі шприцом і подав його лікарці Брукс. Вона впорснула його вміст у крапельницю Ленґдона.

— Це м’який заспокійливий засіб, який допоможе вам розслабитися, — пояснила вона, — і дещо вгамує біль. — Лікарка Брукс підвелася, збираючись іти. — У вас усе буде гаразд, пане Ленґдон. Просто спіть — і все. Якщо вам щось знадобиться, натисніть на кнопку біля вашого ліжка.

Вона вимкнула світло й разом із бородатим лікарем вийшла з палати.

У темряві, яка заповнила кімнату, Ленґдон відчув, як препарат майже миттєво потрапив до його судинної системи і потягнув його назад до того глибокого колодязя, із якого він нещодавно виринув. Він спробував боротися з цим відчуттям, силоміць змушуючи себе лежати з розплющеними очима в темній кімнаті. Потім спробував сісти в ліжку, але його тіло було наче чавуном налите.

Він повернув голову й знову побачив перед собою вікно. Світло було вимкнене, тому віддзеркалення його обличчя у склі зникло і його змінив далекий обрій, освітлений вогнями ліхтарів.

На тлі шпилів і куполів поле зору Ленґдона заступав один-­єдиний царствений фасад. То була приголомшлива кам’яна споруда фортеці із зубчастим парапетом і вежею триста футів заввишки, яка розширювалася нагорі, утворюючи зубчастий виступ із бійницями.

Ленґдон рвучко сів у ліжку, і голова його вибухнула болем. Долаючи пекучий пульсуючий біль, він зосередив погляд на цій вежі.

Він добре знав цю середньовічну споруду.

Вона була одна-єдина в усьому світі.

І, на жаль, була вона розташована за чотири тисячі миль від Массачусетсу.

***

А за вікном, невидима в затінку віа Торрегаллі, кремезнажінка легко зіскочила з мотоцикла BMW і рушила напруженою ходою пантери, що вистежує свою здобич. Її коротко підстрижене волосся, зроблене зачіскою в стилі «шипи», стирчало над піднятим коміром чорної мотоциклетної куртки. Помацавши пістолет із глушником, вона втупилася у вікно палати Роберта Ленґдона, де щойно згасло світло.

Сьогодні ввечері її початковий план зазнав жахливого краху.

Варто було одній голубці протуркотіти — і все пішло шкереберть.

Тепер вона повернулася, щоб закінчити невиконане завдання.

Розділ 2

«Невже я у Флоренції?»

У голові Роберта Ленґдона гупало. Він уже сидів, випрямивши спину, у шпитальному ліжку й безперервно тиснув пальцем на кнопку виклику. Попри заспокійливе, яке вже встигло потрапити йому в кров, серце професора шалено калатало.

Лікарка Брукс поспіхом увійшла до палати, вимахуючи своїм «кінським хвостом».

— Щось трапилося?

Ленґдон отетеріло похитав головою.

— Я… я в Італії?

— От і добре, — сказала жінка. — Ви вже пригадуєте.

— Ні! — скрикнув Ленґдон, показуючи у вікно на величну споруду, що вивищувалася вдалині. — Просто я впізнав Палацо Веккіо.

Лікарка Брукс знову ввімкнула світло, і флорентійський обрій зник. Підійшовши до ліжка, вона сказала тихим голосом:

— Пане Ленґдон, не хвилюйтеся. У вас амнезія середньої тяжкості, але лікар Марконі запевняє, що функції вашого мозку в порядку.

До кімнати влетів бородатий лікар, вочевидь, він теж почув дзвінок виклику. Поглянув на покази серцевого монітора Ленґдона, а молода лікарка тим часом швидко пояснювала йому італійською — мовляв, Ленґдон ставagitato, бо дізнався, що він в Італії.

«Agitato? Збуджений? — обурено подумав Ленґдон. — Не збуджений, а радше отетерілий!» Адреналін, що хлинув у його судини, уже почав свою війну із заспокійливим.

— Що зі мною трапилося? — суворо спитав він. — І який сьогодні день тижня?

— Та все нормально, — відповіла жінка. — Тепер передсвітанковий ранок. Сьогодні понеділок, вісімнадцяте березня.

«Понеділок. — Ленґдон змусив свій зболений мозок повернутися до останніх образів, які міг пригадати: він іде сам-один у прохолодній темряві університетського містечка в Гарварді, щоб прочитати вечірні суботні лекції. — Це було два дні тому?! — Професор спробував пригадати хоч що-небудь, що трапилося під час лекцій чи опісля них, і гостре відчуття паніки охопило його. — Я не можу пригадати нічого». Серцевий монітор знову пришвидшено запищав.

Лікар Марконі почухав бороду й заходився налаштовувати медичне приладдя, а лікарка Брукс знову всілася поруч із Ленґдоном.

— Ви видужаєте, усе буде нормально, — запевнила вона його лагідним і тихим голосом. — Ми діагностували у вас ретроградну амнезію, якою вельми часто супроводжуються травми голови. Можливо, ваші спогади кількох останніх днів будуть сплутаними або взагалі відсутніми, але ваш мозок не зазнав непоправної шкоди. — Вона зробила невеличку паузу. — Ви пам’ятаєте моє ім’я? Я вам його сказала, коли увійшла.

Ленґдон на мить замислився.

— Сієнна. Лікарка Сієнна Брукс.

Жінка всміхнулася.

— Ось бачите. У вас уже накопичуються нові спогади.

Біль у голові Ленґдона був майже нестерпний, а поле його периферійного зору залишалося розмитим.

— А що… що сталося? Як я сюди потрапив?

— Гадаю, вам слід відпочити, і, можливо…

— Як я сюди потрапив? — наполегливо спитав він, і апарат серцевого моніторингу знову пришвидшено запищав.

— Гаразд, тільки намагайтеся дихати вільно й розслаблено, — погодилася лікарка Брукс, обмінявшись із колегою бентежними поглядами. — Я розповім. — І вона мовила підкреслено серйозним тоном: — Пане Ленґдон, три години тому ви зайшли, погано тримаючись на ногах, до відділення невідкладної допомоги й майже одразу зомліли; із рани на вашій голові сочилася кров. Ніхто й гадки не мав, хто ви і як сюди потрапили. Ви щось мимрили англійською, тому лікар Марконі попрохав мене допомогти йому. Я приїхала сюди з Англії в академічну відпустку.

Ленґдону здалося, що він прокинувся всередині картини Макса Ернста3. «Якого біса я опинився в Італії?» Зазвичай Ленґдон приїздив сюди в червні раз на два роки, щоби взяти участь у мистецькій конференції, але нині березень.

Заспокійливе вже діяло сильніше, і йому здалося, наче земне тяжіння дужчає з кожною секундою, намагаючись протягнути його донизу крізь матрац. Ленґдон пручався цій силі, натужно підводячи голову й силкуючись не заснути.

Лікарка Брукс схилилася над ним, зависнувши в повітрі, наче янгол.

— Благаю, пане Ленґдон, — прошепотіла вона. — Травма голови є надзвичайно вразливою впродовж першої доби. Вам треба відпочити, інакше заподієте собі серйозної шкоди.

Раптом у динаміку внутрішнього радіо затріскотів чийсь голос.

— Лікарю Марконі?

Бородань натиснув на кнопку й відповів:

— Sì?

Голос у динаміку швидко заговорив італійською. Ленґдон не второпав, про що йшлося, але побачив, як лікарі обмінялися здивованими поглядами. Чи то були тривожні погляди?

— Momento, — сказав Марконі, завершуючи розмову.

— Що сталося? — спитав Ленґдон.

Йому здалося, що очі пані Брукс трохи звузилися.

— То був черговий із прохідної відділення невідкладної допомоги. Хтось прийшов побачитися з вами.

У запамороченій голові Ленґдона блиснув промінець надії.

— Добра новина! Може, ця людина знає, що зі мною сталося.

На обличчі пані Брукс з’явився вираз невпевненості.

— Дуже дивно, що до вас хтось прийшов. Ми не знали, як вас звати, і ви навіть іще не зареєстровані в нашій системі.

Насилу долаючи дію заспокійливого, Ленґдон незграбно підвівся й сів у ліжку.

— Якщо хтось знає, що я тут, то ця людина має знати, що зі мною трапилося!

Лікарка Брукс поглянула на лікаря Марконі, і той негайно похитав головою й постукав по своєму годиннику. Жінка знову повернулася до Ленґдона.

— Це палата інтенсивної терапії, — пояснила вона. — Щонайраніше до дев’ятої ранку сюди не можна заходити нікому. За хвилину лікар Марконі піде гляне, хто то прийшов і що йому чи їй треба.

— А якщо це требамені? — напосідливо спитав Ленґдон.

Пані Брукс терпляче всміхнулася і, прихилившись ближче, тихим голосом сказала:

— Пане Ленґдон, є деякі речі стосовно минулої ночі, про які ви не знаєте… стосовно того, що з вами трапилося. І, перш ніж із кимсь розмовляти, гадаю, вам не завадило б спочатку дізнатися про всі факти. На жаль, мені здається, ви ще недостатньо зміцніли, щоб…

— Які факти?! — прискіпливо спитав у неї Ленґдон, щосили намагаючись випрямити спину й вмоститися вище. Голка крапельниці боляче встромилася в його руку, і професорові здалося, що його тіло важить кілька сотень фунтів. — Усе, що мені відомо, — це те, що я перебуваю у флорентійському шпиталі і що коли тут опинився, то увесь час повторював фразу «Дуже вибачаюсь».

Раптом у Ленґдона з’явилася лячна думка.

— Може, я став винуватцем автомобільної пригоди? — спитав він. — Може, я комусь заподіяв шкоду?

— Ні, ні, — запевнила його лікарка. — Гадаю, що ні.

— Тоді що ж трапилося?! — настирливо спитав Ленґдон, змірявши обох лікарів розлюченим поглядом. — Я маю право знати, що відбувається!

Запала довга тиша, а потім лікар Марконі неохоче кивнув молодій колезі. Лікарка Брукс шумно зітхнула й підійшла до ліжка Ленґдона.

— Гаразд, я розповім вам те, що мені відомо, а ви мовчки й спокійно вислухаєте, домовилися?

Ленґдон кивнув, і цей рух голови знову спричинив гострий біль, який віялом розійшовся по його черепній коробці. Та професор не зважав на нього, нетерпляче чекаючи відповіді на своє запитання.

— Ну, по-перше, ось що… Рана на вашій голові не була спричинена нещасливим випадком чи автокатастрофою.

— Що ж, уже легше.

— Та не зовсім. Насправді вашу рану спричинила куля.

Серцевий монітор Ленґдона пришвидшено запищав.

— Перепрошую?!

Лікарка Брукс заговорила швидко, але впевнено:

— Об маківку вашої голови чиркнулася куля, і, скоріш за все, це призвело до контузії. Вам дуже пощастило, що ви не загинули. Якийсь сантиметр нижче, і… — Вона скрушно похитала головою.

Ленґдон отетеріло витріщився на неї. «Хтось вистрелив у мене?»

Раптом звідкись почулися сердиті голоси, почалася якась сварка. Здавалося, той, хто навідався до Ленґдона, не надто хотів чекати. Майже одночасно професор почув, як важкі двері в дальньому кінці коридору з гуркотом розчинилися. І побачив, як до палати наближається якась постать.

То була жінка, вдягнена в чорну шкіру. Гарна й сильна, вона мала темне, зібране в короткі шипи волосся. Рухаючись із надзвичайною легкістю, наче її ноги не торкалися землі, жінка прямувала до палати Ленґдона.

Не вагаючись ані секунди, лікар Марконі став на порозі, заступаючи їй шлях.

— Ferma! (Зупиніться!) — скомандував він, виставивши вперед долоню, наче полісмен.

Незнайомка, не вповільнюючи ходи, дістала пістолет із глушником, націлила його в груди лікареві Марконі й вистрелила чергою.

Почулося сичання пострілів.

Ленґдон із жахом дивився, як лікар Марконі незграбно позад­кував до палати і, вхопившись за груди, упав додолу, а на його білому халаті розпливлися плями крові.

Розділ 3

За п’ять миль від узбережжя Італії шикарна яхта, під назвою «Мендаціум», завдовжки двісті тридцять сім футів, йшла на двигуні,прорізаючи передранковий туман, що здіймався над легенькими й лінькуватими хвильками Адріатичного моря. Низький і малопомітнийкорпус судна був пофарбований у сірий колір гарматної бронзи, який надавав йому чітко вловимої загрозливої аури військового корабля.

Відваливши за яхту триста мільйонів американських зелених, її власник міг би пишатися тим, що вона мала всі причандали комфортабельного судна: гідромасажну ванну, кінотеатр, персональний батискаф і посадковий майданчик для гелікоптера. Однак усі ці земні блага мало цікавили власника судна, яке він отримав п’ять років тому. Він негайно позбувся більшості з них і змонтував на їхньому місці захищений шаром свинцю електрон­ний командний центр, аналогічний до тих, які використовували в збройних силах.

Персонал оснащеної трьома закріпленими каналами супутникового зв’язку та додатковим комплексом наземних трансляційних радіостанцій керівної рубки яхти «Мендаціум» налічував майже дві дюжини людей — техніків, аналітиків й оперативних координаторів, які жили на судні, перебуваючи в постійному контакті з різними наземними центрами своєї організації.

До складу бортової системи безпеки судна входив невеликий підрозділ добре навчених військових, дві системи виявлення ракет, а також цілий арсенал найновіших видів зброї, які тільки можна було роздобути. Разом із допоміжним персоналом — коками, прибиральниками та обслугою — персонал яхти складав понад сорок людей. Фактично то була пересувна офісна будівля, із якої її власник здійснював управління своєю імперією.

Цей маленький, низенький чоловічок із засмаглою шкірою та глибоко посадженими очима був відомий своїм працівникам лише під прізвиськом Начальник. Його непоказна статура й безпосередні манери добре пасували особі, яка заробила грубенькі статки, надаючи купу приватних таємних послуг представникам тіньового марґінесу суспільства.

Його називали всіляко: і бездушним найманцем, і поплічником гріха, і агентом диявола, але він не був ані першим, ані другим, ані третім. Начальник лише надавав клієнтам можливість безкарно задовольняти свої амбіції та бажання, а те, що людство є гріховним за своєю природою, його мало турбувало.

Він не зважав на високоморальні протести своїх ганьбителів, бойого моральний компас мав чітко зафіксовані орієн­тири. Свою репутацію — і сам Консорціум — Начальник збудував на двох золотих правилах:

1. Ніколи не давай обіцянок, які не зможеш виконати.

2. Ніколи не бреши клієнту.

Ніколи.

За всю професійну кар’єру Начальник жодного разу не порушив своєї обіцянки й жодного разу не скасував уже укладеної угоди. Під його слово можна було давати банківську позику — то була абсолютна гарантія, і, хоча траплялися контракти, про які він потім шкодував, у нього навіть думки не виникало скасувати їх.

Цього ранку, вийшовши на приватний балкон пасажирського салону своєї яхти, Начальник поглянув на морські хвилі й спробував придушити відчуття тривоги, яке нуртувало в його душі.

«Рішення, прийняті нами в минулому, є архітекторами нашого сьогодення».

Рішення, які Начальник прийняв у своєму минулому, забезпечили йому таке становище, із якого він міг успішно обійти будь-яку небезпеку й будь-яку пастку і при цьому вийти переможцем. Однак сьогодні, вдивляючись із вікна в далекі вогники наузбережжі Італії, він відчув невластиву собі нервозність.

Рік тому на цій яхті він ухвалив рішення, яке загрожувало поховати все, чого він досяг у житті.

«Я погодився надавати послуги не тій людині».

Тоді Начальник ніяк не міг цього знати, однак цей прорахунок призвів до купи непередбачених проблем, змусивши його кинути на передову своїх найкращих агентів із наказом робити все, що треба, для того, аби не дати затонути його кораблеві, який небезпечно накренився.

Начальник чекав новин від цілком конкретного агента-оперативника.

«Ваєнта», — подумав він, уявивши собі кремезну «спеціалістку» зі шпичастою зачіскою. Ваєнта бездоганно служила йому аж до цього завдання, але минулої ночі припустилася помилки, яка обернулася тяжкими наслідками. Останні шість годин вилилися в напружену боротьбу, у відчайдушну спробу відновити контроль над ситуацією.

«Ваєнта стверджувала, що її помилка стала результатом звичайного невезіння — голубка невчасно затуркотіла».

Однак Начальник не вірив у везіння й невезіння. Усе, що він робив, організовувалося таким чином, щоб виключити будь-яку випадковість та непевність. Уміння тримати все під контролем було його сильною стороною: передбачати кожну можливість, передчувати всіляку потенційну реакцію й формувати дійсність таким чином, щоб на виході здобути потрібний результат. Він мав бездоганну репутацію вправного майстра успішних таємних оборудок, яка забезпечила йому запаморочливу клієнтуру — мільярдерів, шейхів і навіть уряди в повному складі.

На сході слабке вранішнє світло вже поглинало зорі, що висіли найнижче над горизонтом. А на палубі стояв Начальник і терпляче чекав звістки від Ваєнти про те, що вона виконала своє завдання точнісінько так, як планувалося.

Розділ 4

На мить Ленґдону здалося, що час зупинився.

Лікар Марконі лежав нерухомо на підлозі, і з його грудей струменіла кров. Долаючи дію снодійного у своїй судинній системі, Ленґдон підвів очі на вбивцю зі шпичастою зачіскою, яка широким кроком долала останні ярди коридору до відчинених дверей його палати. Наблизившись до порога, вона зиркнула на Ленґдона і рвучко повернула пістолет у його бік, цілячись у голову.

«Зараз я помру, — збагнув Ленґдон. — Прямо отут і прямо тепер».

У невеликій шпитальній палаті пролунав оглушливий вибух.

Ленґдон відсахнувся, не сумніваючись, що в нього влучилакуля, але то не був звук пострілу з пістолета нападниці. То взагалі був не постріл, а оглушливий удар дверей, що зачинилися, коли лікарка Брукс кинулася на них усім тілом і замкнула.

Із виряченими від страху очима жінка різко крутнулася на п’ятах, сіла навпочіпки біля свого колеги й перевірила його пульс. Лікар Марконі закашлявся й викашляв із рота кров, яка тоненькими цівочками потекла по щоці крізь його густу бороду. А потім він сіпнувся й обм’як.

— Enrico, no! Ti prego! (Енріко, ні! Благаю тебе!) — закричала вона.

А ззовні об метал дверей дзвінко ляснула черга куль. Коридор заповнився стривоженими криками.

Тіло Ленґдона так-сяк рухалося, бо паніка й інстинкт самозбереження остаточно здолали дію заспокійливого препарату. Коли він незграбно вибирався з ліжка, його праве передпліччя різонув пекучий біль. На мить йому здалося, що то куля пробила двері і влучила в нього, але, поглянувши вниз, збагнув, що то від його руки відірвалася крапельниця. Зі рваного отвору в передпліччі стирчав пластмасовий катетер, і з нього вже витікала тепла кров.

Нарешті Ленґдон отямився.

Лікарка Брукс і досі сиділа навпочіпки біля тіла Марконі, намагаючись намацати його пульс; її очі наливалися слізьми. А потім у ній наче клацнув якийсь перемикач: вона рвучко підвелася й обернулася до Ленґдона. Вираз обличчя пані Брукс змінився. Її риси набули рішучості й твердості досвідченого лікаря-невідкладника, який мав здолати критичну ситуацію.

— Ідіть за мною, — наказала вона Ленґдону.

І з цими словами лікарка Брукс ухопила Ленґдона за руку й потягнула через кімнату. У коридорі лунали хаотичні звуки й стрілянина. Він рушив уперед на хитких ногах, його розум прояснився й був насторожі, але тіло, накачане великою дозою заспокійливого препарату, слухалося погано й повільно. «Мерщій!» Стопами він відчував прохолоду кахлів підлоги, а тоненька шпитальна сорочка ледь затуляла його тіло шість футів заввишки. Іще Ленґдон відчував, як із його передпліччя стікає кров, утворюючи в напівзігнутій долоні маленьку калюжку.

Кулі вгризалися в масивну ручку дверей, коли лікарка Брукс безцеремонно заштовхала Ленґдона до невеликої туалетної кімнати. Вона вже зайшла туди слідком за ним, але раптом зупинилася, рвучко обернулася і, кинувшись до стола, вхопила закривавлений твідовий піджак професора.

«Та на біса він мені здався!» — подумав Ленґдон.

Лікарка повернулася, стискаючи в руках піджак, і швидко замкнула двері туалету. Саме тієї миті зовнішні двері палати з тріскотом розчахнулися.

Молода лікарка швидко оцінила ситуацію й так само швидко прийняла рішення. Широким кроком вона перетнула невеликий туалет, підійшла до дверей навпроти і, рвучко розчинивши їх, вивела Ленґдона до прилеглої кімнати для одужуючих. Позаду них знову почулися постріли. Лікарка Брукс вистромила голову в коридор і, швидко схопивши Ленґдона за руку, потягнула його до сходів. Від різкого руху в професора запаморочилося в голові, і він відчув, що може зомліти будь-якої миті.

Наступні секунд п’ятнадцять були суцільною розмитою плямою: вони спускалися сходами… він спіткнувся… упав. Гупання крові в голові Ленґдона було майже нестерпним. Його зір затуманився, м’язи стали повільними й неслухняними, кожен рух був наче вповільнений.

А потім повітря враз стало прохолодним.

«Я надворі».

Коли лікарка Брукс квапливо вела його темною алеєю геть від будівлі шпиталю, Ленґдон наступив на щось гостре й упав, боляче вдарившись об тротуар. Вона насилу поставила його на ноги, вигукуючи прокльони з того приводу, що Ленґдону ввели заспокійливе.

Дійшовши до кінця алеї, Ленґдон знову спіткнувся і впав. Цього разу вона залишила його на землі, а сама вибігла на вулицю й заволала, кличучи когось здалеку на допомогу. Ленґдон розгледів слабенький зелений вогник таксі, що стояло перед шпитальним фасадом. Та авто не зрушило з місця, бо водій, вочевидь, спав. Лікарка Брукс щосили верещала, несамовито вимахуючи руками. Нарешті фари таксомотора ввімкнулися й лінькувато рушили їм назустріч.

А позаду Ленґдона, який лежав у кінці алеї, із гуркотом розчахнулися двері й почулися кроки, що швидко наближалися. Він обернувся й побачив темну постать, яка кинулася до нього, мов пантера. Ленґдон спробував зіп’ястися на ноги, але лікарка вже схопила його й заштовхувала на заднє сидіння «фіата», що стояв з увімкненим двигуном. Так-сяк запхавши професора до автівки — половина його тіла опинилася на сидінні, а половина на долівці, — лікарка Брукс накрила його зверху власним тілом і рвучко хряснула дверцятами.

Заспаний водій обернувся й отетеріло витріщився на химерну парочку, яка щойно увіпхалася до його таксі: молода жінка з волоссям, забраним у хвіст, та якийсь чоловік із закривавленою рукою в подертій шпитальній сорочці. Він уже зібрався наказати їм вимітатися з його автівки до бісової матері, як раптом бокове дзеркало вибухнуло, розсипавшись на друзки. З алеї вигулькнула якась жінка в чорній шкірянці й чорних штанях, тримаючи у випростаній руці пістолет. Зброя засичала — і лікарка Брукс схопила Ленґдона за голову й різко пригнула її додолу. Цього разу вибухнуло заднє вікно, засипавши їх скляними друзками.

Водій не потребував подальших пояснень. Він щосили натиснув на газ, і таксі кулею рвонуло вперед.

Ленґдон хитко балансував на межі між притомністю й непритомністю. «Хтось намагається мене вбити?»

Коли вони повернули за ріг, лікарка Брукс випрямилася на сидінні й схопила Ленґдона за скривавлену руку. З отвору в його плоті неоковирно стирчав катетер.

— Погляньте у вікно, — сказала вона тоном наказу.

Ленґдон зробив те, що було наказано. За вікном повз них проносилися примарні надгробки. Дивно, але чомусь те, що вони мчали повз цвинтар, тепер видавалося цілком доречним. Ленґдон відчув, як пальці лікарки легенько мацають його передпліччя, шукаючи катетер. А потім вона різко, без попередження висмикнула його.

Пекучий удар болю вразив Ленґдона прямо в голову. Він відчув, як його очі закотилися під лоба — і все навкруг поглинула темрява.

Розділ 5

Верескливий дзвінок телефона відірвав погляд Начальника від оповитих туманом вод Адріатики, і він швидко ввійшов до свого офісу в пасажирському салоні яхти.

«Уже й час», — подумав він, нетерпляче очікуючи на новини.

Екран комп’ютера на його робочому столі замерехтів і ожив, повідомляючи, що сигнал дзвінка надійшов із персонального кодофона «Сектра тайгер XS»; цей сигнал було скеровано через чотири невідстежувані маршрутизатори, а вже потім спрямовано до його судна.

Чоловік надягнув навушники.

— Начальник слухає, — сказав він, ретельно й повільно промовляючи слова. — Розповідай.

— Це Ваєнта, — почувся голос.

Начальник відчув у її голосі незвичну нервозність. Агенти-­оперативники рідко розмовляли з Начальником напряму, а щерідше їм удавалося уникнути звільнення після такого провалу, який стався минулої ночі. Проте йому були потрібні агенти-­оперативники, щоб долати кризові ситуації «на місці», і Ваєнта була найкращою для такої роботи.

— Маю повідомити нові оперативні дані, — сказала жінка.

Начальник мовчав, даючи зрозуміти, що вона мусить продовжувати.

Коли Ваєнта заговорила, її тон був позбавлений емоцій; вона явно — і невдало — намагалась утриматися в рамках холодного професіоналізму.

— Ленґдону вдалося втекти, — повідомила вона. — Той предмет при ньому.

Начальник сів за робочий стіл і дуже довго сидів мовчки.

— Зрозуміло, — нарешті сказав він. — Не сумніваюся, що він якнайскоріше зв’яжеться з представниками влади.

***

Двома палубами нижче, у захищеному й безпечному керівному центрі судна, старший координатор Лоренс Нолтон, сидячи в приватній кабінці, помітив, що закодований дзвінок до начальника скінчився. Він сподівався, що той отримав добру новину. Останні два дні знервованість шефа було видно неозброєним оком і кожен оперативник на борту судна відчував, що триває якась операція, на яку зроблено високі ставки.

«Ставки надзвичайно високі, і цього разу Ваєнта постарається зробити все як слід».

Нолтон мав великий досвід керування ретельно розроб­леними планами, але цей конкретний сценарій розпався на шматки й перетворився на хаос, тому Начальник узявся особисто керувати його втіленням.

«Ми потрапили в ситуацію, у якій нам ніколи не доводилося бувати».

Хоча наразі у всьому світі виконувалися пів десятка інших завдань, усіма ними займалися різні оперативники Консор­ціу­му, щоб дати змогу Начальнику і його персоналу на борту яхти «Мендаціум» зосередитися на реалізації саме цього плану.

Їхній клієнт стрибонув із даху і вбився кілька днів тому у Флоренції, але Консорціум і досі мав багато важливих завдань у списку вже оплачених цим чоловіком замовлень, виконання яких він довірив цій організації незалежно від того, як могли скластися обставини. Тому Консорціум, як і завжди, мав намір виконувати ці замовлення без зайвих питань.

«Я маю виконувати накази», — подумав Нолтон. Він справді збирався виконувати їх сумлінно й беззаперечно. Координатор вийшов зі своєї звуконепроникної кабінки й оминув із пів десятка інших скляних кімнаток — прозорих і непрозорих, — де чергові офіцери займалися іншими аспектами цього самого завдання.

Нолтон пройшов крізь розріджене й охолоджене повітря головного пункту управління, кивнув технарям й опинився в невеликій високій комірчині з дюжиною сейфів. Відімкнувши один із них, він видобув його вміст — це була яскраво-червона флешка. Згідно з прикріпленою до неї карткою, флешка містила великий відеофайл, котрий їхній клієнт наказав передати основним засобам масової інформації в конкретний час завтра вранці.

Завтрашнє анонімне оприлюднення — справа нескладна, але, згідно з протоколом щодо цифрових носіїв інформації, у робочому графіку цей файл був позначений як такий, що підлягав перегляду сьогодні, за добу до пересилання, аби забезпечити Консорціуму достатньо часу для здійснення, у разі потреби, необхідного декодування, перекомпонування й інших підготовчих процедур, виконання яких може знадобитися перед оприлюдненням, призначеним на конкретний час.

«Потрібно врахувати все, усунувши найменшу можливість будь-якої випадковості».

Нортон повернувся до своєї прозорої кабінки і, зачинивши важкі скляні двері, відгородився від зовнішнього світу.

Потім клацнув вимикачем на стіні — і кабінка вмить стала непрозорою. Заради конфіденційності всі офіси на борту яхти були обладнані склом із «пристроєм на завислих частинках». Прозорість такого ПЗЧ-скла можна було легко змінювати, подаючи на нього електричний струм або вимикаючи його. Цей струм або структурував, або хаотизував мільйони паличкоподібних частинок, підвішених у скляній панелі.

Розкладання всього по полицях та чітке структурування було наріжним каменем успіху Консорціуму.

«Кожен має знати лише власне завдання. І нікому нічого не розповідати».

І тепер, усамітнившись у своїй кімнатці, Нолтон вставив флешку в комп’ютер і клацнув по файлу, щоб проаналізувати його.

Екран його комп’ютера враз почорнів… і в динаміках почувся плюскіт води. Потім на екрані з’явилося зображення — розпливчасте й непевне. Виринаючи з темряви, поволі почала вимальовуватися сцена — інтер’єр якоїсь печери чи гігантського підземелля… Долівкою тої порожнини була вода, як у підземному озері. Якимось дивовижним чином та вода була немов підсвічена знизу.

Нолтон досі не бачив нічого схожого. Уся печера світилася моторошно-химерним червонуватим кольором, а на її блідих стінах колихалися схожі на вусики віддзеркалення маленьких хвильок на воді.

«Де це? Що це за місцина?»

Плюскіт води тривав, і камера спочатку нахилилася вниз і опустилася вертикально, до води, аж поки не пронизала її освітлену поверхню. Плюскіт стих, йому на зміну прийшла лячна підводна тиша. Занурившись, камера опускалася далі й, здолавши кілька футів водної товщі, зупинилася, сфокусувавшись на дні печери, вкритому намулом.

До дна була пригвинчена прямокутна табличка з блискучого титану. На ній був напис.

У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ

СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

На табличці викарбувані ім’я й дата.

Те ім’я було іменем їхнього клієнта.

Але датою був… завтрашній день.

Розділ 6

Раптом Ленґдон відчув, як чиїсь дужі руки піднімаютьйого… вириваючи із забуття й допомагаючи вийтиз таксі. Босими ногами він відчув холод тротуару.

Спираючись на плече тендітної лікарки Брукс, Ленґдон почвалав безлюдним проходом між двома багатоквартирними будинками. Шумів ранковий вітерець, роздуваючи його шпитальне вбрання, і Ленґдон відчув прохолоду в тому місці, де її не слід було відчувати.

Від заспокійливого, яке йому ввели в шпиталі, затьмарився не лише зір, а й розум. Йому здавалося, наче він потрапив під воду й тепер продирається крізь якесь липке й тьмяно освітлене середовище. Сієнна Брукс тягнула його вперед, підтримуючи із силою, дивовижною для її тендітного тіла.

— До сходів, — сказала вона, і Ленґдон здогадався, що то вони наблизилися до бокового входу будівлі.

Ухопившись за перила, він запаморочено поплентався вгору, долаючи одну сходинку за один крок. Його тіло почувалося незграбним та важким. Лікарка Брукс допомагала Ленґдону, підпихаючи його ззаду. Коли вони дісталися до сходового майданчика, вона набрала на старому іржавому табло якісь цифри — двері задзижчали й відчинилися.

Повітря всередині виявилося ненабагато теплішим, але кахлі на долівці здалися йому м’яким килимом після холодного й шорсткого тротуару надворі. Підвівши Ленґдона до крихітного ліфта, лікарка Брукс відчинила його складані двері, різко смикнувши їх убік, і заштовхала професора до кабінки, не більшої за телефонну будку. У ліфті стояв запах цигарок «Емес» — гірко-солодкий аромат, так само всюдисущий в Італії, як і аромат кави еспресо. Від цього запаху в Ленґдона трохи прояснилося в голові. Лікарка Брукс натиснула на кнопку, і десь високо над ними клацнули й закрутилися зморені шестерні.

Тепер — угору…

Старий скрипучий ящик піднімався, погойдуючись і вібруючи. Його стіни були звичайнісінькою металевою решіткою, і Ленґдон спіймав себе на тому, що спостерігає, як повз них ритмічно пропливають нутрощі ліфтової шахти. Навіть у напівпритомному стані страх Ленґдона перед обмеженим простором, який переслідував його все життя, знову ожив і набув реальних обрисів.

«Не дивися».

Він прихилився до стіни, намагаючись перевести дух. Передпліччя боліло, і коли він поглянув униз, то побачив, що воно незграбно перев’язане рукавом його твідового піджака, наче бинтом. Решта піджака звисала позаду нього на долівку, добряче забруднена.

Він заплющив очі, намагаючись полегшити біль, що гупав у голові, і темрява поглинула його.

Знову вирисувалася вже знайома картина: жінка під вуаллю, схожа на статую, з амулетом та кучерявим сивим волоссям. Як і раніше, вона стояла на березі кривавої ріки, а довкола неї звивалися й вигиналися людські тіла. Вона мовила Ленґдону благально:

— Шукай — і знайдеш!

У Ленґдона з’явилося відчуття, наче він має врятувати її… врятувати їх усіх. Ноги, що стирчали догори, охляли й впали на землю одна за одною.

— Хто ти? — гукнув він у тиші. — Що тобі треба?

Розкішне сріблясто-сиве волосся жінки тріпав гарячий вітер.

— У нас залишається все менше часу, — прошепотіла вона, торкаючись свого амулета. А потім раптом вибухнула сліпучим стовпом вогню, який шугонув через ріку й поглинув їх обох.

Ленґдон скрикнув і різко розплющив очі.

Лікарка Брукс стурбовано глянула на нього.

— Що сталося?

— Мої галюцинації тривають! — вигукнув Ленґдон. — Та сама картина.

— Жінка зі сріблястим волоссям? І купа трупів?

Ленґдон кивнув, і на його лобі виступили краплини поту.

— Із вами все буде гаразд, — запевнила його лікарка, хоча в самої голос тремтів. — Повторні видіння є звичайними для стану амнезії. Та функція мозку, що займається сортуванням та категоризацією ваших спогадів, зазнала тимчасового ушкодження, тому все замінює тепер однією картиною.

— Не надто приємна картина, — насилу вимовив Ленґдон.

— Знаю, але доки ви не видужаєте, ваші спогади залишатимуться сплутаними й неструктурованими: минуле, сьогодення й фантазії — усе змішається докупи. Те саме стосуватиметься й ваших снів.

Ліфт сіпнувся й завмер, і лікарка Брукс знову рвучко розчинила складані двері. Вони вийшли й знову кудись пішли, цього разу темним високим коридором. Потім пройшли повз вікно, за яким у передсвітанковій імлі проступали розпливчасті обриси флорентійських дахів. У дальньому кінці коридору Сієнна Брукс нагнулася, видобула з-під горщика з давно не поливаною хатньою рослиною ключа й відімкнула двері.

Квартира була маленька, а повітря в ній наштовхувало на думку про віковічну боротьбу ароматизованої ваніллю свічки зі старим килимом. Меблі та інші речі були в кращому разі скромними, наче вона придбала їх на дешевому розпродажу в чиємусь дворі. Лікарка Брукс покрутила термостат — і батареї опалення з шумом ожили.

Вона на мить завмерла, заплющивши очі, і гучно зітхнула, немов збираючись із думками. А потім обернулася й допомогла Ленґдону ввійти до скромної кухоньки, де біля стола з пластмасовим покриттям стояли два хиткі стільці.

Ленґдон був рушив до стільця, сподіваючись на нього сісти, але лікарка Брукс схопила його одною рукою за зап’ястя, а вільною рукою розчинила маленьку кухонну шафку. Та шафка виявилася майже порожньою: трохи крекерів, кілька пакетів із макаронами, бляшанка «Кока-коли» та пляшечка кофеїнових пігулок «Ноудоз».

Сієнна Брукс дістала пляшечку і висипала Ленґдону в долоню шість пігулок.

— Це кофеїн, — сказала вона. — Приймаю, коли в мене нічна зміна, як сьогодні.

Ленґдон підніс пігулки до рота й озирнувся, шукаючи поглядом води.

— А ви їх розжуйте, — порадила лікарка. — Так вони потрап­лять вам у кров швидше і допоможуть здолати дію заспокійливого.

Ленґдон пожував і аж скривився. Пігулки були гіркі й розраховані на те, щоб їх ковтали цілком. Лікарка Брукс відчинила холодильник і подала Ленґдону напівпорожню пляшку води «Сан-Пелеґріно». Той вдячно припав до неї, зробивши кілька великих ковтків.

Тим часом «хвостата» лікарка зняла з його руки імпровізований бинт, який змайструвала з рукава твідового піджака, і поклала його на кухонний стіл. Потім пильно оглянула рани. Коли вона тримала його за оголену руку, Ленґдон відчув, як тремтіли її тонкі пальці.

— Житимете, — заявила лікарка Брукс.

Ленґдон відчув за неї тривогу, хоча ще й досі не вповні збагнув те, що з ними щойно трапилося.

— Лікарко Брукс, — озвався він. — Нам треба когось викликати. Із консульства… з поліції. Хоч кого-небудь.

Вона кивнула, погоджуючись.

— Звісно, що треба. А ще вам треба кинути звертатися до мене «лікарко Брукс», мене звуть Сієнна.

Ленґдон кивнув.

— Дякую. Мене звуть Роберт. — Схоже, той зв’язок, що виник між ними, коли вони обоє тікали від смерті, потребував фундаменту, складеного з їхніх імен. — Ти сказала, що ти британка?

— Так, за народженням.

— Але я не чую англійського акценту.

— От і добре, — відповіла вона. — Я дуже старалася його позбутися.

Ленґдон хотів був спитати чому, але Сієнна кивнула, щоб він йшов за нею. Вона провела його вузьким коридором до маленької похмурої ванної кімнати. У дзеркалі над раковиною Ленґдон побачив своє обличчя вперше, відтоді як бачив його у вікні шпитальної палати.

Те, що він побачив, не надто йому сподобалося. Його густе волосся скуйовдилося, а очі були червоні й втомлені. Підборіддя вкривала густа щетина.

Сієнна відкрутила кран і спрямувала поранену руку під холодну, як крига, воду. Гострий біль обпалив передпліччя, але Ленґдон, скривившись, тримав руку під водою.

Сієнна витягнула свіжу махрову серветку й побризкала на неї антибактеріальним мийним розчином.

— Може, відвернешся, щоб не бачити?

— Усе нормально. Мені неважко витримати такий…

Сієнна сильно потерла його рану, і пекучий, мов розжарений метал, біль стрільнув у руку. Ленґдон стиснув зуби, щоб не скрикнути на знак протесту.

— Ти ж не хочеш підхопити інфекцію, — сказала вона, шкрябаючи ще сильніше. — До того ж, якщо ти збираєш­ся розмовляти з владою, тобі слід бути жвавішим, ніж тепер. Ніщо так не збільшує продукування адреналіну, як біль.

Ленґдон тримався аж десять секунд, принаймні йому так здалося, але потім висмикнув руку.Досить! А й дійсно: тепер він почувався дужчим і жвавішим, а біль у руці цілком перекрив біль у голові.

— От і добре, — сказала вона, закручуючи кран і витираючи професорові руку чистим рушником. Потім Сієнна наклала йому на передпліччя невеличку бинтову пов’язку, і, коли вона це робила, Ленґдон мимоволі помітив те, чого не помічав раніше, і те, що він помітив, дуже його засмутило.

Майже сорок років він носив антикварну колекційну модель годинника з Мікі-Маусом, який подарували йому батьки. Усміхнений писок мишеняти і лапки, якими він несамовито розмахував, слугували Ленґдону щоденним нагадуванням про те, що слід частіше всміхатися і сприймати життя менш серйозно.

— Мій… наручний… годинник, — сказав професор, затинаючись. — Він зник! — Без нього Ленґдон раптом відчув себе неповним, незавершеним. — Коли я з’явився в шпиталі, на мені був годинник?

Сієнна спантеличено зиркнула на нього, явно заінтригована тим, що його хвилює така начебто тривіальна річ, як годинник.

— Ніякого годинника я не пам’ятаю. Помийся. Я прийду за кілька хвилин, і ми поміркуємо, як тобі допомогти. — Вона обернулася, щоб піти, але на порозі зупинилася й зустрілася з ним поглядом у дзеркалі. — А поки мене не буде, раджу тобі добряче подумати — чому комусь здумалося тебе вбити. Гадаю, це перше, про що спитають тебе представники влади.

— Стривай, а ти куди?

— Ти ж не збираєшся розмовляти з поліцією майже голяка. Піду пошукаю тобі якусь одіж. Мій сусід приблизно такий самий за розмірами. Його немає вдома, а я годую його кота. Тому він переді мною в боргу.

І з цими словами Сієнна пішла.

Роберт Ленґдон знову глянув у малесеньке дзеркало над раковиною й насилу впізнав індивіда, який на нього звідти дивився. «Комусь треба, щоб я помер». У голові професора знову залунало його малорозбірливе маячливе бурмотіння, яке він почув у шпиталі на диктофоні: «Дуже вибачаюсь. Дуже вибачаюсь».

Він понишпорив у пам’яті, шукаючи хоч якийсь спогад, хоча б що-небудь. І не знайшов нічого, окрім порожнечі. Ленґдон знав лише, що він у Флоренції і що куля поранила його в голову.

Коли професор вдивлявся у свої втомлені очі, йому раптом подумалося, що він ось-ось прокинеться вдома у своєму кріслі, стискаючи в одній руці порожній келих для мартіні, а в другій — примірник «Мертвих душ», і вкотре збагне, що джин «Бомбейський сапфір» у жодному разі не можна змішувати з Гоголем в одному коктейлі.

Розділ 7

Ленґдон скинув шпитальну сорочку й обмотав талію рушником. Похлюпавши водою в обличчя, він обережно помацав на потилиці шви, які йому наклали у відділенні невідкладної допомоги. Шкіра боліла, та він розгладив скуйовджене волосся над раною, прикривши її. Кофеїнові пігулки вже подіяли, і Ленґдон нарешті відчув, як туман, що огортав його, розвіюється.

«Думай, Роберте. Спробуй пригадати».

Раптом глуха, без вікон ванна нагнала на нього нову хвилю клаустрофобії, і Ленґдон вийшов у залу, інстинктивно рушивши до стовпа світла, що линуло з кінця коридору крізь прочинені двері. Кімната виявилася таким собі ім­провізованим кабінетом — із простеньким робочим столом, потертим обертальним стільцем, набором книг на підлозі і, хвала Господу, із вікном.

Ленґдон рушив до денного світла.

Удалині світанкове тосканське сонце от-от мало ніжно торкнутися найвищих точок міста, що прокидалося: вежі Джотто, Флорентійського абатства та палацу Барджелло. Ленґдон притиснувся лобом до прохолодного скла. Холодне й прозоре березневе повітря посилювало повний спектр сонячного світла, що вже визирало з-понад пагорбів.

Це називали «світлом художників».

А в центрі обрію горою здіймався купол із червоної черепиці, прикрашений у найвищій точці позолоченою мідною кулею, що виблискувала, мов маяк. Санта-Марія дель Фіоре. Чи то пак Дуомо. Брунеллескі, змайструвавши масивний купол цього собору, увійшов в історію архітектури, і тепер, через п’ять сторіч, ця споруда триста сімдесят п’ять футів заввишки вперто стояла нерухомим гігантом на п’яца дель Дуомо.

«Чому я опинився у Флоренції?»

Для Ленґдона, який усе життя захоплювався італійським мистецтвом, Флоренція стала одним з улюблених пунктів призначення в усій Європі. Це було місто, на вулицях якого в дитинстві грався Мікеланджело, тут у мистецьких студіях народився італійський Ренесанс. Це була Флоренція; її галереї манили до себе мільйони туристів, котрі милувалися «Народженням Венери» Боттічеллі, «Благовіщенням» Леонардо, а також красою й гордістю міста — статуєю Давида.

Ленґдон був заворожений «Давидом» Мікеланджело, іще коли вперше побачив його в підлітковому віці, опинившись в Академії образотворчих мистецтв. Ідучи повз похмуру шерегу «Рабів», грубо витесаних Мікеланджело, Ленґдон раптом відчув, як його погляд невмолимо потягнувся сам по собі догори, до шедевра заввишки сімнадцять футів. Самі лише велетенські розміри «Давида» і його випукла мускулатура спантеличували більшість гостей, які бачили статую вперше, але Ленґдона захопила надзвичайна Давидова постава. Мікеланджело вдався до класичної традиції контрапосту для створення ілюзії, наче Давид подався трохи праворуч і його ліва нога майже не має ніякого навантаження, тоді як насправді його ліва нога тримала на собі тонни граніту.

Саме «Давид» уперше викресав у Ленґдона іскру розуміння того впливу, який справляє на людину велика скульптура. А тепер Ленґдон намагався пригадати, чи ходив він дивитися на цей шедевр упродовж кількох останніх днів, але єдиним спогадом, що виринав зі свідомості, було те, як він прокинувся у шпиталі і як у нього на очах убили безневин­ного лікаря. «Дуже вибачаюся. Дуже вибачаюся… — Почуття провини було таким, що професора мало не нудило. — Що ж я скоїв?»

Коли Ленґдон стояв біля вікна, у поле його периферійного зору потрапив переносний комп’ютер на столі. І він раптом збагнув: те, що трапилося з ним минулої ночі, могло потрапити в новини.

«Якщо я зможу вийти в інтернет, то знайду відповіді на свої запитання».

Ленґдон повернувся до дверей і гукнув:

— Сієнно!

Тиша. Вона й досі у квартирі сусіда — шукає йому одіж.

Не сумніваючись, що Сієнна з розумінням поставиться до його втручання, Ленґдон розкрив переносний комп’ютер й увім­кнув його.

Екран замерехтів і ожив: стандартна заставка фірми«Windows» — «Блакитна хмарина». Ленґдон миттю зайшов на ґуґлівську сторінку «Пошук в Італії» і вдрукував у віконце «Роберт Ленґдон».

«Бачили б мене мої студенти», — подумав він, почина­ючи пошук. Ленґдон регулярно відчитував своїх студентів за те, що вони вишукували в гуглі самих себе; то був новий химерний спосіб проводити час, який, мов пошесть, уразив нині американську молодь.

На екрані з’явилася сторінка з результатами пошуку: сот­ні посилань, що стосувалися Ленґдона, його книжок і лекцій. «Але це не те, що я шукаю».

Він клікнув — і з’явилася нова сторінка — результати пошуку за фразою «Роберт Ленґдон».

Автографи на книгах: Роберт Ленґдон має з’явитися в…

Звернення Роберта Ленґдона до випускників…

Роберт Ленґдон публікує підручник для символогів-­початківців…

Список займав кілька сторінок, однак Ленґдон не побачив нічого, що стосувалося б недавніх подій, а тим більше того, що могло кинути світло на ту халепу, у яку він ускочив. «Що ж сталося минулої ночі?» Ленґдон продовжив пошуки, вийшовши на вебсторінку «The Florentine» — англомовної газети, що видавалася у Флоренції. Він пробігся очима по заголовках, проглянув розділ гарячих новин та поліцейський блог і дізнався про пожежу в помешканні, урядовий скандал через розкрадання державних коштів і про низку дрібних порушень закону.

«Ну хоча б що-небудь!»

Професор затримався на сенсаційному заголовку в розділі гарячих новин, де йшлося про те, що якийсь міський чиновник помер минулої ночі від серцевого нападу на майдані біля собору. Ім’я того чиновника ще не оприлюднили, але нічого кримінального в цьому нещасливому випадку поліція не побачила.

Насамкінець, не знаючи, що робити далі, Ленґдон увів пароль до своєї гарвардської електронної пошти й перевірив нові повідомлення, сподіваючись знайти в них відповіді на свої запитання. Але знайшов лишень кілька звичайних повідомлень від колег, студентів та друзів. Більшість із них стосувалася зустрічей, призначених на наступний тиждень.

«Таке враження, що про моє зникнення ніхто не знає».

Відчуваючи ще більшу невпевненість, Ленґдон вимкнув ком­п’ютер і склав його. Він хотів був піти з кімнати, як щось впало йому в око. Край стола Сієнни. На стосі старих медичних журналів і газет стояла полароїдна фотографія. То був знімок Сієнни Брукс та її бородатого колеги; вони стояли разом у коридорі шпиталю й усміхалися.

«Лікар Марконі», — винувато подумав Ленґдон, беручи зі стола фото й роздивляючись його.

Коли він ставив фото назад на стос книг та журналів, із подивом помітив зверху того стосу жовтий буклет. То була потерта театральна програмка лондонського театру «Глобус». Якщо вірити обкладинці, програмка стосувалася постановки шекспірівської п’єси «Сон літньої ночі», здійсненої майже двадцять п’ять років тому.

На тій програмці було написано від руки фломастером: «Люба, ніколи не забувай, що ти — чудо».

Ленґдон узяв програмку — і з неї на стіл випав стос газетних вирізок. Він спробував швидко покласти їх на місце, та коли розгорнув буклет на пожовклій сторінці, де зберігалися ті вирізки, то аж закляк від здивування.

Ленґдон стояв і витріщався на фотопробу дитини-актора на роль пустотливого ельфа Пака у п’єсі Шекспіра. На знімку була маленька дівчинка віком років п’ять, не більше, її русяве волоссячко було зібране ззаду в уже знайомий Ленґдону «кінський хвіст».

Під фото стояв підпис: «Народження нової зірки».