Виховання у спокої ebook

Книжка німецького консультанта для батьків Кристіани Кутик присвячена тому ранньому вікові, у якому формуються здорові звички дитини та її взаємодія з батьками, що стає підґрунтям для подальшого розвитку її соціальних здібностей. Маючи просту і зрозумілу структуру, книжка дає молодим батькам чіткі поради, що допоможуть їм правильно реагувати на «вередування» та «пхинькання» своїх дітей, стати для них надійним фундаментом безпеки й виховувати їх без примусу та в спокої.

ISBN 978-617-7314-50-8

© Verlag Freies Geistesleben, Stuttgart, 2011

© Видавництво «НАІРІ», Київ, 2019

Кристіана Кутик

Виховання у спокої 

Коли народжується дитина, переважають щастя й радість. Тоді у відповідь на «Як у вас справи?» лунає «Чудово!». Якщо запитати ще раз, через декілька тижнів чи місяців, то часто виникає інша картина. Зі сльозами мами кажуть, що нерви на межі. «Моя дитина не дає мені спокою. Постійно хоче бути в центрі уваги. Не можу приділити ані хвилинки уваги собі. Я геть змучилася».

Будні з дитиною в наш час дедалі частіше переживаються як складнощі. Батьки прагнуть у всьому догодити своїм діточкам. «Я ж хочу подобатися своїй дитині!» І якщо, попри це — а радше саме через це, — виникає стрес, колишня радість може легко зникнути. Утім, потреба вирулити в цих виховних буднях у спокійній воді все-таки залишається. «Я волів би, щоб сімейне життя було менш стомливим і більш спокійним, щоб ми могли переживати одне з одним і приємні моменти».

Так, це можливо! Як саме нам, дорослим, рухатися в цьому напрямку, показує ця книжка. Це 12 кроків, що допоможуть зняти напругу з наших буднів і знову надати їм потрібних якостей.

Основу й орієнтацію сімейним будням надає базова структура: це ясність ролей, повага, правила і ритм. Там, де діти сприймають, що батьки однозначні й надійні у своїй ролі, де демонструються й вимагаються повага і певні правила, де присутні ритм дня та сталі часові рамки, на які можна покластися, там відпадають найжорсткіші стресові чинники. Це — основа.

До якості ми наближаємося, коли прокладаємо переходи в ритмі дня за допомогою красивих ритуалів, що повторюються регулярно. Якість ми створюємо також, коли даємо відгук дітям, надаємо підтримку та простір, щоб діти почувалися сприйнятими й оволодівали власними здібностями. Якість надають усвідомлювані періоди спокою та релігійні моменти. Істотними є як час для відновлення, так і час для рефлексії, де батьки можуть знову набиратися свіжих сил.

Бути батьками — означає бути дороговказами. Наші діти спонукають нас до цього щодня. Що зухваліше вони поводяться, то виразніша ця спонука. Це наше завдання — іти попереду й давати дітям те, що їм сьогодні конче потрібно: зусилля, докладаючи яких вони зможуть зростати, відчуття безпеки, опору й любов. Любов — це і мужність, і визначеність позиції, принциповість, здатність показати, що ти не бездоганний, замість того щоб намагатися у всьому догоджати дітям: де є тертя, там виникає тепло.

Тож рушаймо в дорогу, на якій незабаром знову головними стануть щастя й радість.

Кристіана Кутик,

весна 2009

На тротуарі залюдненої вулиці. Уже хвилин п’ять батьки вмовляють свою дворічну дитину: «Що ти більше хочеш: їхати в машинці чи йти пішки?» Хлопчик ходить туди-сюди. Батьки розгублені: «Ну, визначись же нарешті! Чого ти хочеш? Ти хочеш сісти в машинку чи повезти її за собою?» Малюк копилить губи, починає плакати. «Ну плакати тобі вже зовсім не варто, — вважає тато. — Ми ж тебе запитували».

Запитання, запитання, запитання. На це витрачається купа часу, купа слів і купа енергії. Батьки, вочевидь, нервуються, адже їхній син не в змозі дати їм розважливу відповідь. Проте чи здатна на це взагалі така маленька дитина?

Якщо в дітей постійно запитують

Цей хлопчик плаче не через машинку. Він плаче тому, що від нього вимагають абсолютно неможливого. У два роки він ще геть нездатний думати так, як дорослий. І в чотири, п’ять, шість років діти цього не можуть. Серед інших авторів на це вказує Е. Джин Айрес у своїх базових дослідженнях: «Високі інтелектуальні здібності розвиваються лише після семирічного віку»1.

Діти — це не партнери

Вони також не укажчики, не найщиріші друзі, а перебувають на шляху розвитку власних здібностей. Щоб його досягти, дітям потрібні — так само, як учневі потрібен майстер, — батьки, що ведуть, напучують і віддзеркалюють.

Тож геть якнайдалі від того, щоб дитину ставити в ситуацію, яка надає владу, у ситуацію, до якої вона не доросла.

Геть від постійних розпитувань «Хочеш це чи краще ось це?»

Геть від постійних пояснень і умовлянь — навіть якщо модно все вирішувати вже з найменшими дітьми шляхом дискусії. Ми самі можемо бачити: наслідком завжди є стрес, для всіх. Дорослі сердяться, коли дитина «не знає», чого вона хоче. А дитина стає знервованою, невпевненою і «складною», якщо в нас, дорослих, не знаходить ніякої опори. На шляху до «спокійного виховання» допоможе лише чіткий розподіл ролей.

Чіткість ролей

Завдання дорослого — чітко прийняти свою «роль вихователя» і взяти на себе відповідальність, замість того щоб з будь-якого приводу запитувати дитину. На відміну від неї ми маємо життєвий досвід, який дає нам змогу оцінити ситуацію і спрямувати дитину.

Вчиняючи так, ми даємо дитині те, що їй дуже потрібно: відчуття, що дорослі знають, що до чого веде. Це дає дитині опору і впевненість. Це дієва любов. Адже тепер дитина не мусить свої життєві сили постійно витрачати на дрібниці. Вона може бути дитиною й орієнтуватися на нас як на взірець.

Бажання догодити

«Але ж я хочу догодити дитині, тому й питаюся в нього», — часто звучить аргумент. Проспостерігаємо, як впливають на дитину постійні розпитування «Хочеш це чи краще ось це?» Завдяки можливості вибору діти перестають напружуватися, стають умиротвореними, щасливими? Навпаки. Вони постійно змушені посилати сигнали небезпеки: кричати, плакати, скиглити. Чому так?

Маленькі діти живуть від моменту до моменту. Вони так само мінливі, як метелики: тут щось блищить, тут щось рухається, там щось пахне. Їх постійно приваблює щось нове, що викликає цікавість.

Діти хочуть усього. У цьому їхня природа. Тож якщо ми очікуємо від них точних рішень, гнів гарантований:

Магічний обладунок

Подібних прикрих ситуацій цілком можливо уникнути, якщо усвідомити дещо засадниче: дитина — це дитина, а не найщиріший друг. Другові я можу сказати: «Слухай, сьогодні я приготую тобі щось смачненьке. Чого тобі хотілося б?» Якщо він зажадає, скажімо, броколі під вершковим соусом горгонзола, ми можемо бути певні: друг зрадіє, коли подадуть бажане.

З дітьми це не проходить. А отже — дозвольте дитині бути дитиною і візьміть на себе сміливість вирішувати самим, замість з будь-якого приводу вимагати її згоди. Наскільки глибокою є потреба дітей в орієнтирі, дуже точно описує Жак Люсейран2. «Щастям мого дитинства» називає він «це чудове відчуття, коли тобі дозволено ще не жити за власний рахунок, а повністю, душею і тілом, спиратися на інших, на тих, хто знімає з тебе цей тягар». Він називає це «магічним обладунком, обряджаючись у який, людина дістає захист на все життя».

Нашим дітям теж потрібен «магічний обладунок», і ми надаємо їм його, коли чітко беремо на себе відповідальність. Зрештою курс корабля встановлюють не матроси, а капітан.

Проте якщо моїй дитині це не смакує?

Що робити, якщо ми не запитали в дитини і потім вона каже: «Мені несмачно!»? — Демонструвати на власному прикладі, адже дитина на все дивиться через нас. Готувати смачно можна й без особливих витрат. Прості страви, як-от, приміром, чудовий золотистий рис із шафраном. Під час приготування в жодному разі не проганяти дітей з кухні, «бо так буде швидше», а від самого малечку залучати до спільної праці, дозволяти разом з вами мити картоплю, нарізати овочі, перемішувати соус для салату. Так вони залучаються в процес усіма органами чуттів, сприймають, наприклад, смачний запах, коли цибуля смажиться на вершковому маслі. У них виділяється шлунковий сік. Завершивши приготування страви, її красиво подають на з любов’ю накритий стіл, що водночас пробуджує в дитини відчуття прекрасного. Залишайтеся взірцем і під час їди: їжте з радістю, з насолодою: «М-м-м, соус у салаті сьогодні такий смачний! Чудово!»

А якщо дитина все-таки говорить: «Мені несмачно...»? Діти часто так кажуть, аби перевірити, що станеться. Тоді вони відзначають: «Завжди, коли я кажу так, дорослі не на жарт нервуються. І я можу це робити». Це надзвичайне переживання власної влади. Аніж одразу ображатися — «Шкода, що тобі не подобається», — набагато простіше вийти із ситуації з гумором. І далі продовжувати незворушно насолоджуватися трапезою. Припинімо примушувати та умовляти «Ну скуштуй, бодай шматочок». Діти орієнтуються на те, що ми самі робимо і який приклад подаємо. Цьому ми можемо довіряти.

Найкращим мотиватором для наших дітей слугують не слова й аргументи, а наш особистий приклад. У переході на одній зі станцій метро я якось побачила влучне зауваження: «Нам не треба виховувати наших дітей, адже вони все одно у всьому наслідують нас!»

Діти потребують певності

Діти приймають дорослого, який визначився у своїй ролі. Який чітко говорить, що до чого. Тоді вони навдивовижу швидко розуміють, що мається на увазі.

Скеровувати, а не відвертати увагу