Віолета ebook

Віолета дель Вальє народилася 1920 морового року, у час, коли інфлюенца й війна, а потім велика депресія назавжди змінили людське життя навколо й далеко за межами її рідної країни. Тоді багатодітна родина змушена була покинути звичний просторий «дім з камеліями» і шукати прихистку в сільській глушині, в магічній красі дикої природи і забутих звичаїв добрих і щирих людей, які назавжди змінили і їх, і їхні уявлення про світ.

Новий роман Ісабель Альєнде — прониклива подорож у найнесподіваніші закапелки земної кулі та людської душі, епічна оповідь для поціновувачів неймовірних історій життя, з яких можна створити не кілька оповідань, а великий роман, на кшталт уже екранізованого шедевру письменниці — «Дім духів». Інша річ, що в цій історії однієї родини, попри всі потрясіння ХХ століття, які випали на їх долю, попри пристрасність і вир невимовних емоцій, таки відчутно менше магічного, та значно більше реалізму і гумору.

Для широкого кола читачів.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-86-4

© Isabel Allende, 2022

© Галина Грабовська, український переклад, 2022

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2022

У ті дні Люсінда й Авель готувалися до нової мандрівки довколишніми селами. Вони запевнили, що я знаю значно більше, ніж вони можуть навчити, тож пора мені поставити свої знання на службу ближньому. Навчили мене їздити верхи, долаючи страх, який у мене викликали ці величезні бестії з паруючими носами, і взяли за помічницю в пересувну школу. «Ми повернемося наприкінці літа», — заявили вони.

Торіто хотів приєднатися до нашої виправи, щоб захищати мене: а то чого доброго мене викрадуть індіанці, сказав він. Йому пояснили, що коли йдеться про індіанців, то усі в цих краях є метисами, за винятком чужоземних іммігрантів, які приїхали сюди з дозволу уряду, щоб колонізувати південь. Справжніх індіанців прогнали, обвівши довкола пальця: купували їхню землю за смішною ціною або, підпоївши, давали підписувати документи, яких ті не могли прочитати. Якщо це не спрацьовувало, вдавалися до сили. Після здобуття незалежності влада взялася завойовувати, інтегрувати, підкорювати «варварів» і робити з них цивілізованих людей, по можливості католиків, шляхом військової окупації та репресій. Індіанців убивали з XVI сторіччя: спочатку іспанські завойовники, а згодом кожен, хто міг це зробити безкарно. У корінного народу є причини ненавидіти чужинців загалом і уряд республіки зокрема, але вони не викрадають дівчаток, не треба їх боятися, сказали Торіто Ріваси.

— Крім того, ти мусиш залишитися, щоб допомагати Бруно і пильнувати жінок. Віолеті з нами нічого не загрожує.

Те літо, коли мені сповнилось тринадцять, я провела, проводячи уроки в сільцях і присілках, через які пролягав шлях Рівасів. Перші дні було мені несолодко: мені боліли сідниці і я скучала за мамою, міс Тейлор і тітками, та щойно я призвичаїлася до коня, пригода мені полюбилася. З Рівасами вередувати було марно, від них годі було чекати розради чи співчуття, і так я позбулася останніх слідів своїх дитячих удаваних істерик і млості. Можу з гордістю сказати, що в мене міцне здоров’я і сильний дух — це єдине, за що я не боюся.

Мандрівна школа пересувалася неквапливо, ходою мула, який віз шкільне приладдя, ковдри для сну і невеликий особистий багаж. Маршрут давав нам змогу майже завжди прибувати в населені пункти перед тим, як споночіє, та кілька разів ми ночували просто неба. Я молила падре Хуана Кіроґу, аби він порятував нас від гадів і хижих звірів, хоча мене запевнили, що змії нешкідливі, а єдиним небезпечним хижаком є пума, яка не наблизиться до вогню.

В Авеля були хворі легені, він постійно кашляв й іноді задихався, наче був при смерті. Дидактичне покликання було його другою натурою: ночі просто голого неба він використовував, щоб показувати мені сузір’я, а вдень учив мене назв флори і фауни. Люсінда знала безліч історій з фольклору і міфології, які мені не набридало слухати. «Розкажи мені ще раз як дві змії створили світ», — просила я її.

Значна частина маршруту пролягала вузькими стежками, на інших літо стерло всі сліди і ніщо не вказувало куди йти, але Ріваси не блукали, без вагань заглиблювалися в ліс і безпечно переправлялися через річки. Лише раз мій кінь послизнувся на камені й скинув мене у воду, та Авель миттю вхопив мене за одяг і витяг на інший берег. Того ж дня він дав мені перший урок плавання.

Учні були розкидані на величезній території, яку згодом я вивчила так само добре, як Ріваси, а також запам’ятала, як звати кожну дитину. Я бачила, як вони з року в рік ростуть і входять у доросле життя, оминувши сум’яття отроцтва, бо щоденні потреби не залишали простору для фантазії. Вони животіли в бідності, яка була пристойнішою, ніж у місті, та однаково були то безпросвітні злидні. Дівчата ставали матерями ще до того, як їхні тіла дозріють, а хлопці працювали на землі так само, як їхні батьки і діди, хіба що могли піти на військову службу, аби мати змогу на кілька років вирватися.

Я скоро позбулася тієї наївності, яку в мені підтримували в дитинстві. Ріваси не приховували від мене трагедії алкоголізму, побої жінок і дітей, бійки з різаниною, зґвалтування чи інцест. Дійсність дуже різнилася від того буколічного уявлення про сільське життя, яке в нас склалося по приїзді. Я зрозуміла, що і в Науелі, серед його гостинних мешканців, варто лише трохи колупнути і виявиш якусь мерзоту і порок, але Ріваси знай твердили, що причини не в притаманній людському роду злобі, а в безкультур’ї та убогості. «Ситому і вкритому легше бути великодушним альтруїстом, ніж голодному», — казали вони. Я ніколи в це не вірила, бо бачила: як зло, так і добро стрічається повсюди.

У деяких сільцях нам вдавалося зібрати разом з дюжину дітей різного віку, але часто ми зупинялися у віддалених поселеннях, де було лише троє-четверо босоногих шмаркачів; тоді ми намагалися навчити читати і писати ще й дорослих, які зазвичай не мали жодної освіти, але ці зусилля давали мізерний результат, бо якщо вони досі жили без грамоти, то могли без неї обійтися. Те саме стверджував Торіто, коли ми намагалися переконати його у перевагах письменності.

Індіанці, бідні й дискриміновані рештою населення, жили там-сям у своїх маленьких поселеннях: кілька хижок, трохи домашніх тварин і городи, де вирощували картоплю, кукурудзу та якісь овочі. Таке існування здавалося мені убогим, доки Ріваси не відкрили мені очі на те, що це інший спосіб життя: індіанці мали свою мову, релігію, власну економіку, їм не потрібні були матеріальні речі, ціновані нами. Вони були корінним народом цієї землі; чужоземці, за незначними винятками, були узурпаторами, злодіями, безчесними людьми. В Науелі індіанці були більш-менш інтегровані з рештою населення, мали дерев’яні хати, говорили іспанською мовою і працювали на роботі, яку могли знайти, та більшість жила сільськими громадами, що складалися з кількох родин, до яких Ріваси навідувалися щороку. Там нас приймали добре, попри спадкову недовіру до чужих, бо професія вчителя вважалася шляхетною. Однак Ріваси їхали не навчати, а вчитися.

Касик, міцно збитий і окоренкуватий старий з наче висіченими з каменю рисами обличчя, прийняв нас в общинному домі, простій споруді з брусів, із солом’яним дахом та стінами без вікон. Він представ у прикрасах і церемоніальних намистах, в оточенні молодих, на вигляд суворих і грізних, здорованів, дітей і псів, що сновигали туди-сюди. Ми з Люсіндою залишались надворі разом із рештою жінок, чекаючи, коли нам дозволять увійти, поки Авель дарував свої приносини: тютюн і алкоголь.

Години зо дві вони мовчки пили, позаяк не володіли мовою один одного, й відтак касик дав знак покликати жінок. Тоді Люсінда, яка трохи знала мову індіанців, при допомозі одного з молодиків, які вивчили іспанську на військовій службі, виступила в ролі тлумача. Говорили про коней, про збір урожаю, про солдатів, які стояли табором неподалік, про владу, яка раніше брала в заручники дітей касиків, а тепер робила все, щоб діти забули свою мову, свої звичаї, своїх предків і гордість.

Офіційний візит тривав кілька годин, ніхто нікуди не квапився, час вимірювався дощами, жнивами і нещастями. Я без нарікань змагалася з нудьгою, очманіла від диму від багаття, яке горіло у тій хижі без вентиляції, і налякана тим, як зухвало розглядали мене чоловіки. Нарешті, коли я вже падала з утоми, візит було завершено.

Надвечір Люсінда вела мене в хижку знахарки Яйми, куди вона йшла вивчати цілющі рослини, шкаралупи і трави, якими та жінка завжди ділилася, застерігаючи, що вони навряд чи допоможуть без відповідних чарів. Щоб потвердити це, вона промовляла заклинання і ритмічно била в шкіряний бубон з малюнками, що зображували пори року, сторони світу, небо, землю і підземний світ. «Але бубон належить роду», — пояснювала вона, тобто лише її роду: інші люди не могли його торкатися, бо були чужими. Люсінда записувала урок у зошит, нотуючи індіанські назви рослин і схематично їх замальовуючи, щоб розпізнати в природі. Опісля вона ділилася своїми нотатками з тіткою Пією, яка доповнювала свій перелік народних засобів новими компонентами. Замість магічного бубна вона прикладала свої руки, які зцілювали енергією. Тим часом я засинала на земляній долівці, обійнявшись із парою блохастих псів.

Яйма виглядала років на п’ятдесят, але казала, що пам’ятає, як іспанці, підібгавши хвоста, забралися геть і постала республіка. «І перед тим не було нічого доброго, а потім стало ще гірше», — підсумовувала вона. Якщо це правда, то їй мало би бути десь сто десять років, прикидала Люсінда, однак пощо було перечити їй: кожен вільний описувати своє життя так, як йому хочеться. Яйма ходила у звичному одязі свого народу, який раніше виготовлявся повністю з домотканого полотна, але вплив міста його змінив. Поверх довгої та просторої сукні з квітчастої тканини вона носила чорну накидку, скріплену великою шпилькою, на голові мала хустку, а ще срібну нашийницю і прикраси на чолі.

Коли мені виповнилося чотирнадцять років, вождь попросив у Авеля Ріваса моєї руки — для себе самого чи для одного зі своїх синів, аби, як він сказав, скріпити дружбу, і запропонував йому свого найкращого коня — як викуп за наречену. Авель, слова якого так-сяк переклала Люсінда, делікатно відхилив пропозицію, аргументуючи це тим, що в мене погана вдача і до того ж я є однією з його власних дружин. Касик запропонував поміняти мене на іншу жінку. Відтоді я перестала супроводжувати їх у тій частині мандрівки, аби уникнути передчасного заміжжя.

У тій пересувній школі я переконалася в тому, що завжди твердила міс Тейлор: навчаючи, вчишся сам. У вільний час я мусила готуватися до уроків під керівництвом Люсінди й Авеля і так врешті осягнула таємницю математики, і змогла вивчити тексти з національної історії та географії. Міс Тейлор навчала мене шість років, і я могла назвати в хронологічному порядку королів і королев Британської імперії, але про власну країну знала мало.

Під час одного з частих приїздів Хосе Антоніо обговорювалася можливість відправити мене в закритий Королівський британський коледж, заснований парою англійських місіонерів, що був за три години їзди поїздом. Пишна назва була дещо заголосною для закладу, який складався з одного будинку з кімнатами для дванадцяти дітей і пари місіонерів, які стали єдиними вчителями, однак він мав репутацію найкращого в тій провінції. Мене знову мало не вхопили корчі, як колись. Я заявила, що якщо мене туди відправлять, я втечу і вони вже ніколи мене не побачать.

— Тут я здобуду більше знань, аніж в будь-якій школі, — запевнила я їх так твердо, що мені повірили. Час показав, що я мала рацію.

Моє життя ділилося на два сезони: дощовий і сонячний. Зима була довгою, темною і мокрою, дні короткими, а ночі студеними, але я не нудьгувала. Я не лише доїла корів, куховарила разом з Факундою, доглядала домове птаство, свиней і кіз, прала і прасувала, а ще й вела насичене суспільне життя. Тітоньки Пія та Пілар стали душею Науеля і його околиць. Вони організовували зібрання, де грали в карти, плели, вишивали, шили на ножній швейній машинці, слухали музику, крутячи ручку грамофона, і відчитували дев’ятниці за хворих тварин, смутних людей, урожай і гарну погоду. Прихованою метою цих дев’ятниць було відбити парафіян від пасторів-євангелістів, які потроху завойовували територію країни.

Мої тітки щедро частували черешневою чи сливовою наливкою, яку вони самі готували, достатньо міцною, щоб звеселяти дух, а вони були завжди готові вислухати жалі та сповіді жінок, які приходили, коли мали вільний час або рятуючись від нудьги. На багато кілометрів довкіл був відомий дар тітки Пії зцілювати руками: їй доводилось бути дуже обачною, щоб не настроїти проти себе Яйму. До обох цілительок зверталися частіше, ніж до лікарів.

Засвітла я допомагала дядькові Бруно з тваринами чи в полі, якщо не дуже лило, а вечорами ткала чи плела на шпицях, вчилася, читала, готувала зілля з тіткою Пією, давала уроки місцевим дітям і вивчала азбуку Морзе з телеграфістом. Зрідка, коли траплявся нещасливий випадок чи пологи, мені доводилося допомагати єдиній на всю околицю медсестрі, яка мала піввіковий досвід, але її авторитет не міг зрівнятися з престижем Яйми чи тітки Пії, до яких люди зверталися в серйозних випадках.

Міс Тейлор і Тереса Рівас приїздили на кілька тижнів посеред зими, і тоді їхня весела присутність розганяла негоду. Вони казали, що є єдиними божевільними, які беруть відпустку в найгіршу на світі погоду. Привозили зі столиці новини, журнали і книжки, шкільне приладдя для Рівасів, відрізи тканин, інструменти для тітки Пілар, маленькі замовлення, які їм робили сусіди, за які вони ніколи не брали грошей, і нові платівки для грамофона. Показували нам модні танці, які викликали загальний регіт і допомагали збадьорити заціпенілі через сльоту душі. Навіть дядько Бруно брав участь у тих посиденьках з танцями та співами, зачарований своєю небогою та ірландкою. Тітка Пілар у селі змінилася: відшліфувала свої знання з механіки, змінила спідниці на штани та чоботи і змагалася зі мною за увагу дядька Бруно, в якого, на думку міс Тейлор, була закохана. Вони були майже ровесниками і мали багато спільних інтересів, тож ця думка не є абсурдною.

Цим двом чудовим жінкам, міс Тейлор і Тересі Рівас, спала на розум думка, що ми мусимо влаштувати свято для Торіто, який ніколи не справляв уродин і навіть не знав свого року народження, бо мої батьки зареєстрували його в книзі записів актів громадянського стану, коли він був уже підлітком: у свідоцтві про народження він був на дванадцять чи тринадцять років молодший, ніж насправді. Вирішили, що раз він носить прізвище Торо[3] і є головатим і дуже прямодушним, то за знаком зодіаку, мабуть, є тельцем, отже народився напевне у квітні-травні, але його день народження ми святкуватимемо, коли збиратимемось усі разом.

Дядько Бруно купив на базарі пів ягняти, щоб не різати єдину вівцю на фермі, яка була улюбленицею Торіто, а Факунда спекла бісквітний торт з вареним згущеним молоком. З допомогою дядька Бруно я змайструвала для Торіто подарунок: маленький хрестик, який я вирізьбила з дерева, де з одного боку закарбувала його ім’я, а з іншого моє, і який висів на шворці зі свинячої шкіри. Навіть якби він був золотим, Торіто не дорожив би ним більше. Він тоді повісив його собі на шию і ніколи не знімав. Я розповідаю це тобі, Каміло, бо той хрестик через багато років зіграв важливу роль.

Якщо Хосе Антоніо сповіщали заздалегідь, він намагався й собі приїхати тоді ж, коли приїздили міс Тейлор і Тереса, і знову просив ірландку руки — за звичкою. Він працював з Марко Кусановичем відносно недалеко, якщо брати по прямій лінії, але попервах, коли ще не мав контори в місті, мусив спускатися з гори непевними стежками, щоб сісти на поїзд. Ми з дядьком Бруно зустрічали його на станції і, поки не чули мама й тітки, вводили в курс родинних справ. Ми щораз більше непокоїлися через маму, яка всю зиму з її виснажливою сирістю не покидала ліжка, закутана по вуха, з гарячими пропарками з лляного насіння на грудях, занурена в постійні молитви.

На третій рік вирішили, що вона не витримає ще однієї зими, її треба було відправити в той санаторій в горах, де вона раніше не раз бувала. Хосе Антоніо вже заробляв достатньо для того, щоб це зробити. Відтоді Люсінда і тітка Пілар супроводжували хвору в поїзді, а потім в автобусі, який віз її до санаторію, де вона проводила чотири місяці, лікуючи легені та свою меланхолію. Навесні за нею їхали, і вона поверталася, достатньо окріпнувши, щоб ще трохи пожити. Через цю тривалу відсутність і тому що я бачила її майже завжди нездатною вести нормальне життя, мої спогади про маму не такі ясні, як про інших людей, серед яких я виросла: моїх тіток, Торіто, міс Тейлор і Рівасів. Її стан вічно хворої є причиною мого міцного здоров’я: аби не йти її стопами, я жила, гордо не зважаючи на ті болячки, які мені докучали. І так збагнула, що загалом вони проходять самі, якщо я не звертаю на них уваги і даю час природі.

Навесні та влітку на фермі Рівасів не відпочивали. Більшу частину літньої пори я їздила зі школою Абеля й Люсінди, але також проводила час у Санта-Кларі, допомагаючи іншим. Вони збирали овочі, зелень і фрукти, варили консерви в герметичних слоїках, робили солодощі, варення та сири з коров’ячого, козячого й овечого молока, вудили м’ясо та рибу. А ще це була пора, коли в домашніх тварин з’являвся приплід, для мене — минуща радість, бо я годувала малят з пляшечки з пипкою і давала їм імена, та щойно я до них прив’язувалася, їх продавали чи різали і мені доводилось їх забувати.

Коли надходив день колоти свиню, дядько Бруно й Торіто бралися це робити в одній із шопок, та як би далеко я не ховалась, однаково могла чути несамовитий зойк тварини. Потім Факунда і тітка Пілар, по лікті в крові, готували ковбаси, шинки, полядвиці й салямі, які я з легким серцем уминала. Кілька разів упродовж свого життя я поривалася стати вегетаріанкою, Каміло, але воля мене підводить.

Так минули роки мого отроцтва, період Вигнання, який я згадую як найсвітліший у моєму житті. То були спокійні та наповнені роки, коли я віддавалася простій сільській роботі та навчанню дітей разом з Рівасами. Я багато читала, бо міс Тейлор надсилала мені зі столиці книжки, і ми їх обговорювали в нашому листуванні чи тоді, коли вона приїздила на ферму у відпустку. З Люсіндою та Авелем ми також обмінювалися ідеями та книжками, які відкривали мені нові горизонти. Мені змалку було ясно, що моя мати й тітки належать до минулої епохи, їх не цікавив ні зовнішній світ, ні будь-що, що могло потрясти їхні переконання, але я навчилася їх поважати.

Наш дім був маленький, і жили ми тісно; я ніколи не була сама, та коли мені виповнилося шістнадцять років, отримала подарунок — хижку за кілька метрів від головного дому, яку Торіто, тітка Пілар і дядько Бруно спорудили в одну мить, а я охрестила Пахарерою[4], бо вона, з її шестикутною формою і стельовим вікном, на неї подобала. Там я мала місце, щоб усамітнитися, і особистий простір, щоб вчитися, читати, готуватися до уроків і мріяти віддалік безнастанного родинного гамору. Я й далі ночувала в хаті разом з мамою і тітками на матраці, який щоночі стелила біля грубки, а зранку прибирала: останнє, чого я бажала, це лишитись у Пахарері сам-на-сам із жахіттями потемків.

Із дядьком Бруно я тішилася диву життя в кожному ціпятку, яке вилуплювалося з яйця, і в кожному помідорі, який потрапляв з городу на стіл; з ним я навчилася уважно спостерігати і слухати, орієнтуватися в лісі, плавати в річках та озерах, розпалювати багаття без сірників, з насолодою вгризатися зубами в м’якуш сочистого кавуна і приймати неминучу печаль прощання з людьми і тваринами, бо — як він стверджував — життя без смерті не буває.

Позаяк у мене не було компанії ровесників, бо я водилася з дорослими й дітьми, які мене оточували, то не мала з ким себе порівнювати і не пережила страшенного сум’яття отроцтва: я попросту перейшла з одного стану в інший, не зауваживши цього. Й так само оминула романтичні химери, такі нормальні в тому віці, бо хлопців, які б мене надихали, не було. Крім того касика, який намагався обміняти мене на коня, ніхто не вважав мене жінкою — я була дівчам, названою небогою Бруно Ріваса.

Від нестерпної дитини, якою я була, майже нічого не лишилося. Міс Тейлор, яка запізнала мене, коли я бризкала слиною від люті та потрясала стіни своїм ревом, казала, що село і життя з Рівасами зробили більше, ніж уся та освіта, яку вона змогла мені дати: доїння корів мало більшу дидактичну цінність, ніж запам’ятовування списку покійних королів, запевняла вона. Фізична праця та контактування з природою дали мені те, чого б я не дістала в жодній школі — як я й пророкувала, коли мене хотіли віддати в закриту школу англійських місіонерів.

Єдині два фото, які я маю з тієї пори, посвідчують, що в шістнадцять років я була гарною; було б удаваною скромністю це заперечувати, однак я цього не знала, бо в моїй родині та поміж тамтешніх людей користі з цього було мало. Ніхто мені про це не казав, а єдине дзеркало в домі заледве слугувало мені для того, щоб зачесатися. Мої чорні очі — то була помилка природи, бо я дуже бліда і ті маслинові зіниці мені не пасували, а густу гриву темного й лискучого волосся я заплітала в косу і мила мильною піною з кори місцевого дерева. Мої руки, з довгими пальцями і тонкими зап’ястями, були дуже попсовані роботою в полі і пранням з лугом, то були руки пралі, як казала міс Тейлор, яка знала це з власного досвіду, набутого в сиротинці в Ірландії. Я носила одяг, пошитий моїми тітками, думаючи про його практичність, а не про моду: на щодень — полотняні штани й сорочку і черевики зі свинячої шкіри на дерев’яній підошві, на вихід — просту перкалеву сукню з мереживним комірцем і перламутровими ґудзиками.

Досі я мало розповідала тобі про Аполоніо Торо, незабутнього Торіто, який заслуговує на данину пам’яті, бо супроводив мене довгі роки за життя і не покидає й після смерті. Думаю, він народився з деякими генетичними відхиленнями, бо ні на кого не був схожий. Насамперед він був велетнем у нашій країні, де люди раніше були коротунами; зараз ні, тепер молоді покоління на голову вищі за своїх дідусів і бабусь. Бувши таким здоровилом, він рухався з повільністю товстошкірих, і це посилювало його подобу небезпечного гевала, яка цілком суперечила його справжній смирній натурі. Своїми волохатими руками він міг би задушити пуму, але коли з нього глузували, як іноді бувало, він не боронився — наче був цілком свідомий своєї сили і відмовлявся застосовувати її супроти інших. Він мав вузьке чоло, маленькі й глибоко посаджені очі, випнуту щелепу і завжди напіввідкритий рот.

Якось на базарі кілька хлопчаків оточили його на безпечній віддалі, горланячи «недоумок!», «ідіот!» і шпурляючи в нього каміння. Торіто, з розсіченою бровою і залитим кров’ю обличчям, спокійно це терпів, не намагаючись захиститися. Зібралося невеличке коло роззяв, коли надійшов дядько Бруно, приваблений бучею, і розлючений, відігнав напасників. «Той горила на нас напав!», «його треба замкнути!» — верещали вони, однак відступили і врешті втекли, вигукуючи образи.

Я бачу, як він сидить на лавці, бо стільці були для нього замалі, подалі від грубки, бо йому завжди було жарко, і ножем вирізає з дерева якесь звірятко для дітей, які приходили до нас, приваблені печивом Факунди. Ті самі діти, які попервах його страшенно боялися, невдовзі ходили за ним хвостом. Ми, жінки, спали в хаті, але він потребував багато повітря, тож коли не падав дощ, Торіто вкладався на призьбі, накрившись пончо. Ми казали, що він спить із розплющеними очима, завжди на чатах. Не раз я опинялася в нього на руках, коли будилася від кошмару. Торіто чув мої крики, прибігав раніше за всіх і колисав мене, мов немовля, наспівуючи «спи, маленька, баю-бай, не повернеться бабай».

У селі Торіто знайшов своє місце у цьому світі. Думаю, він розумів мову тварин і рослин: умів заспокоїти норовистого коня щось йому шепочучи, або ж підняти вруна на нивах граючи на губній гармоніці. Передбачав зміни погоди задовго до появи прикмет, які знав дядько Бруно. Незграбний і неповороткий чолов’яга, яким він був у місті, на природі перетворився на витончене створіння з антеною, що вловлювала його оточення й емоції людей.

Час від часу він зникав. Ми знали, що він кудись вирушає, бо міняв підошви на чоботях, збирав докупи сокиру, ніж і наваху, вудочку, матеріал для силець і провізію, яку давала йому Факунда, а вона ставилась до нього з такою ж буркотливою і владною прихильністю, що й до дядька Бруно. Торіто ув’язував усе це в ковдру і закидав клунок на спину, перехрещуючи мотузки на грудях. Коротко прощався і йшов собі пішки. Їхати верхи він відмовлявся: казав, що надто важкий для спини коня чи мула. Пропадав на кілька тижнів і вертався худий, зарослий, обсмалений сонцем і щасливий. Ми запитували його, куди ж він ходив, і відповідь завжди була одна: пізнавав. Це слово охоплювало непролазні хащі субполярних лісів, вулкани й вершини кордільєр, ущелини та круті перевали природного кордону, бурхливі річки, пінисті водоспади, озерця, сховані поміж скель, а ще містило в собі провідників, які знали місцевість як свої п’ять пальців, пастухів і мисливців, а також індіанців, які його поважали і прозвали Кайлом за його велетенський зріст. Серед тих людей Торіто не був сільським дурником, він був мудрим велетнем.

Якось у суботу, наприкінці осені, один з робітників найближчого маєтку, який побачив мене на родео, приїхав до Рівасів — буцімто купити кілька свиней; я й не підозрювала, що він приїхав через мене. Пригадую, що був то неголений бундючний тип з командним голосом, який розмовляв з нами, не злазячи з сідла. Поросята були ще крихітні, і дядько Бруно сказав йому повертатися за два місяці, та позаяк той ще якийсь час вів балачку, запросив його у дім прополоскати горло. Я подала їм яблучну чічу і повернулась, аби піти геть, але чоловік спинив мене цоканням язика, наче пса.

— Куди йдеш, крале? — сказав він.

Дядько Бруно підвівся — радше здивований, ніж розгніваний, бо ми не звикли до такого нахабства — і наказав мені йти до матері, а сам тим часом намагався спровадити незнайомця.

У суботу надвечір я купалася. У повітці Факунда й Торіто розводили вогонь під велетенським казаном, гріли воду і наливали її у дерев’яний шаплик. Торіто опускав завісу з брезенту, яка слугувала дверима, і йшов геть, а Факунда допомагала мені мити голову і розтирала мене, доки я не починала пашіти і сяяти. То був тривалий і чуттєвий ритуал — гаряча вода і холодне надвечірнє повітря, піна з кори дерева у волоссі, жорстка губка на шкірі, чисті пахощі листя м’яти й базиліку, які Факунда вимочувала у ванні. Потім я витиралася шматтям, бо рушників у нас не було, і Факунда розчісувала мені волосся. Те саме я проробляла з нею, Люсіндою і моїми тітками. Мою маму ми мили по частинах, аби не застудити. Чоловіки милися у цебрах з холодною водою або в річці.

Уже сутеніло, коли я попрощалася з Факундою і пішла до нашого дому, в нічній сорочці і теплому халаті, щоб розділити з тітками піалу бульйону і хліб із сиром, з яких складалася наша звична вечеря. Раптом я знову почула те цокання язиком, яке кілька годин тому видав той чоловік, і заки я спромоглася відреагувати, він уже стояв переді мною.

— Куди йдеш, крале? — повторив він нахабно.

З відстані у кілька кроків було чути, що він п’яний. Не знаю, яке в нього було про мене уявлення: може, він думав, що я служниця Рівасів, хтось незначний, ким можна скористатися. Я хотіла метнутися в дім, але він заступив мені дорогу і навалився на мене, схопив рукою за шию, а іншою затулив мені рота.

— Будеш кричати — уб’ю, в мене є ніж, — прошипів він, ковтаючи слова, і вдарив мене коліном у живіт, аж я зігнулася навпіл.

Він поволік мене до Пахарери, штовхнув ногою двері — і я опинилася в абсолютно темній хижці. Пахарера стояла близько від дому, і якби я закричала, мене би хтось почув, але через страх я не могла думати. Він, не випускаючи, повалив мене долі, і я відчула, як вдарилася головою об дощану підлогу. Вільною рукою він намагався задерти на мені сорочку і стягнути труси, поки я слабо пручалася, придавлена його вагою. Його мозолиста рука затуляла мені рот і частину носа, мені бракувало повітря, я задихалася. Я роздряпала йому руку, намагаючись звільнитися — ковтнути повітря було доконечнішою потребою, ніж захиститися.

Не пам’ятаю, що було потім, мабуть, я знепритомніла чи радше травма назавжди стерла спогад про той брутальний випадок. Можливо, Торіто, побачивши, що мене довго нема, пішов мене шукати і, либонь, щось почув, бо попростував до Пахарери, вхопив того чоловіка своїми ручищами і стягнув його з мене, перш ніж той мене зґвалтував. Згодом мені про це розповіли тітоньки й додали, що Торіто відтарабанив його до воріт Санта-Клари і кинув, як мішок картоплі, посеред дороги, давши на прощання копняка.

Через два дні прийшла поліція, розпитуючи околичних людей. Рибалки в очеретах на віддалі два кілометри знайшли труп чоловіка, що звався Паскуаль Фрейре, управителя сусіднього маєтку, власниками якого були Моро. Його легко було опізнати, бо в околиці його добре знали: у нього була лиха слава п’яниці й задири і він не раз мав проблеми із законом. Розумним поясненням було те, що Фрейре був п’яний і втопився, але хтось розпанахав йому шию. Поліціянти нічого не вивідали: насправді своє розслідування вони вели без жодного ентузіазму і невдовзі пішли собі.

Хто доніс на Торіто? Я ніколи цього не дізнаюсь, як і того, чи був він винен у смерті того чоловіка. Його забрали наприкінці тижня і посадили під замок в Науелі, чекаючи наказу перевезти у Сакраменто. Ми відразу ж дали знати Хосе Антоніо, і той наступного дня сів у перший же поїзд. Тим часом троє Рівасів дали свідчення, що Аполоніо Торо є мирною людиною, яка ніколи не виявляла схильності до насильства, як це могли посвідчити багато людей, особливо діти. Вони добилися лише того, що його не відвезли у Сакраменто того самого дня, і таким чином мій брат встиг приїхати.

Хосе Антоніо майже покинув адвокатську практику, але скромні місцеві поліціянти, які заледве вміли читати, цього не знали. Він заявився у буцегарню, що була всього-на-всього хатиною з кліткою для в’язнів, у капелюсі і при краватці, із чорним портфелем, порожнім, але вражаючим, і заговорив з ними обуреним тоном ображеного короля. Оглушив їх юридичним жаргоном і, налякавши до смерті, сунув їм кілька купюр, щоб відшкодувати їм клопоти. Вони відпустили затриманого, попередивши, що будуть за ним наглядати. Торіто повернувся додому у фургончику дядька Бруно, і довелося допомагати йому злізти з нього, бо його побили на квасне ябко.

Ніхто ні з нашої родини, ні з Рівасів ні про що його не розпитував. Факунда з усіх сил намагалася його втішити своїми смаколиками, водночас тітка Пія разом зі своєю суперницею Яймою його лікувала. Торіто мочився кров’ю, бо йому ушкодили нирки, і мав стільки зламаних ребер, що заледве міг вдихати повітря. Я від нього не відходила, мене мучила вина, бо він врятував мене, ризикуючи своєю свободою, а може, й життям, та коли я хотіла йому подякувати, він повторив те, що вже казав поліцейським, коли ті розпитували його про Паскуаля Фрейре:

— Того мерця я не знав.

На думку Хосе Антоніо, тлумачити це можна було по-різному.

Друга частина. Пристрасть (1940 — 1960)

Наступного літа, коли привид Паскуаля Фрейре усе ще з’являвся в наших розмовах, якщо тільки поблизу не було Торіто, бо ми не хотіли, щоб він згадував про той кошмар, я познайомилася з Фабіаном Шмідтом-Енґлером, наймолодшим сином у великій родині німецьких іммігрантів, які приїхали з порожніми руками і за пару десятків років важкої праці, орієнтованої на перспективу, отримавши від уряду землю та кредити, стали статечними громадянами. Фабіанів батько був власником найкращої в окрузі молочарні, а мати з його сестрами управляли прегарним готелем, розташованим на березі озера за чотири кілометри від Науеля, в якому охоче селилися туристи, що приїздили порибалити з іншого краю світу.

У свої двадцять три роки Фабіан вивчився на ветеринара і тепер їздив по окрузі, пропонуючи свої послуги, щоб набути практики, необхідної для одержання диплома. Він приїхав до Рівасів верхи, з парою почеплених до сідла шкіряних саків, у сорочці та штанях слідопита з купою кишень, з набрильянтованою шевелюрою і виразом спантеличеного іноземця на обличчі, який його, мабуть, ніколи не полишав. Він народився у цій країні, але був такий штивний та офіційний, такий наполегливий і пунктуальний, що, здавалося, щойно прибув здалеку.

Я саме виходила з дому, вбрана у вихідну сукню, бо мала їхати фургончиком дядька Бруно на станцію в Науелі. Того дня мій брат приїздив із Сакраменто, де вже мав разом із Марком Кусановичем контору. То було перше літо, коли я не поїхала з пересувною школою Авеля й Люсінди, бо готувалася восени переїхати до міста. Побачивши цього молодика, вбраного як географ, я сприйняла його за одного з тих прибульців, які з’явилися в наших околицях кількома днями раніше, сповістивши, що спостерігатимуть за птахами. Ніхто їм не повірив, бо ідея годинами непорушно сидіти, дивлячись у бінокль, щоб уздріти американського грифа із червоною голівкою і занотувати це в записнику, була незбагненною. Вони, либонь, промацували ґрунт для того, щоб налагодити якийсь бізнес, із тих, які приходять до голови лише ґрінґо, казали сусіди.

— Тут немає рідкісних птахів, — сказала я замість привітання.

— А корови... у вас є? — заїкаючись спитав прибулець.

— Дві, Клотільда і Леонора, але ми їх не продаємо.

— Я ветеринар. Фабіан Шмідт-Енґлер... — мовив він, спішившись просто у свіжий коров’ячий пляцок і замастивши чоботи.

— Хворих у нас нема.

— Але можуть бути, — припустив він, вуха у нього палали.

— Дядько Бруно і тітка Пія лікують тварин, а якщо у них щось серйозне, то ми кличемо Яйму.

— Гаразд, коли я буду вам потрібен, ти зможеш знайти мене в готелі «Баварія».

— А, ти один із Шмідтів, тих, в яких готель.

— Так. Там є телефон.

— А тут нема, але є в Науелі.

— Без оплати... я не беру оплати...

— Чому?

— Я проходжу практику.

— Сумніваюсь, що дядько Бруно дозволить тобі практикуватися на Клотільді чи Леонорі.

Фабіана це не спинило: наступного дня він вернувся — о тій порі, коли ми пили чай, і привіз із собою яблучний kuchen, спечений в готелі. Згодом я дізналась, що всю ніч його мучило безсоння через раптове закохання і, здолавши свою вроджену обачливість, він потягнув на кухні пиріг і сорок хвилин їхав верхи в надії знову мене побачити. Його прийняв маленький клан Дель Вальє у повному зборі разом з дядьком Бруно і Торіто: усі свердлили поглядами зайшлого ветеринара, побоюючись, що він має намір мене спокусити. Факунда, подаючи чай, була не в гуморі.

— Нам не треба привозити їжу, кабальєро, у нас її вдосталь, — процідила вона, побачивши kuchen.

Фабіан відзначався дисципліною та наполегливістю, які принесли його родині багатство. Він заповзявся мене завоювати, і відрадити його від цього не було як. Ні відверта недовірливість, з якою до нього попервах поставився дядько Бруно, ні бурчання Факунди його не налякали, не відступив він і перед моєю байдужістю. Я ще довго не звертала уваги на його сентиментальні химери і ставилась до нього як до далекого і малоцікавого родича. Упродовж двох літніх місяців він навідувався до нас щодня з покірністю прохача, героїчно витримуючи незліченні чашки чаю, нахвалюючи Факундині торти й булочки — вже ніколи він не робив цієї помилки: не приносив kuchen — і розважаючи мою маму і тіток безконечною грою в карти, тоді як я йшла собі в Пахареру, щоб почитати в тиші. Він був настільки безстатевий і нудний, що відразу породжував довіру.

Щойно освоївшись, Фабіан перестав мимрити, чим мене раніше дратував, але базікалом він не був і, на відміну від усіх інших чоловіків, яких я знала у своєму житті, волів не висловлювати своєї думки з приводу того, у чому не розбирався. Ця розважливість, яку можна було потрактувати як невігластво, не перешкодила йому добитися рідкісного успіху в його похвальній справі зцілення тварин, про що я розповім згодом, якщо не забуду. Дядько Бруно, який без зайвих церемоній спроваджував інших молодиків, врешті призвичаївся до його візитів. Одного дня він дозволив йому бути присутнім при народженні Клотільдою телятка, і відтак ми дізналися, що хлопця було повністю схвалено.

Його товариство розвівало нудьгу нашої родини — через відособленість ми не мали багато тем для розмов. Ми завжди розмовляли про одне і те саме: поле, сусідів, їжу, хвороби й ліки. Лише з приїздом міс Тейлор і Тереси наше товариське життя пожвавлювалося. Новини, які ми чули по радіо, здавалися нам звістками з іншої планети: нас вони ніяк не стосувалися. Фабіан був не надто балакучим, але його вміння слухати заохочувало інших, і так я дізналася про деякі аспекти нашого минулого, про які не знала. Наприклад, мої тітки розповіли про землетрус у той рік, коли народився Хосе Антоніо, про пандемію, що бушувала, коли народилася я, та про інші катастрофи, що відбувалися, коли народжувався кожен із чотирьох інших моїх батьків. Не думаю, що то були знаки долі, як вважали мої тітки, бо в цій країні завжди стаються стихійні лиха і зовсім не важко пов’язати їх з якоюсь життєвою подією — від народження й до смерті. Я також довідалася, що моя бабуся Нівея, мама мого батька, загинула в жахливій автокатастрофі: їй відірвало голову і та загубилася десь у полі; що була тітка, яка вміла розмовляти з душами померлих, і пес, який все ріс і ріс, доки не досяг розмірів одногорбого верблюда.

Іншими словами, моя родина з батькового боку була оригінальнішою, ніж можна було сподіватися; шкода, що я втратила з ними зв’язок. Це твої предки, Каміло, тобі варто дізнатися про них більше: деякі особливості зазвичай є спадковими. Звісно, про мого батька ніколи не згадували, як і про причини, через які ми віддалилися від тих родичів і поїхали у вигнання в Санта-Клару. Фабіан ні про що не розпитував.

Він був неспроможний приховати свої зворохоблені почуття, помітні усім, окрім мене. Побачивши, що відбувається з їхнім найменшим, його сестри розізнали про Рівасів, людей скромних, але дуже шанованих в окрузі, і про Дель Вальє, які в столиці належали до аристократичного роду, але напевне були його зубожілою гілкою, бо як інакше можна було пояснити те, що ми жили на ласкавому хлібі в садибі Рівасів. Якщо вони й довідалися про скандал з Арсеніо дель Вальє, то не пов’язали мене з ним. Гадаю, вони обговорили ситуацію всередині клану і дійшли висновку, що не лишається нічого іншого, як глянути на дівчину, яку вибрав їхній Фабіан. Незадовго до мого від’їзду в Сакраменто мама, тітки і я отримали запрошення на обід у готелі «Баварія». Бруно відвіз нас у фургончику, який замінив стару запряжену мулами підводу.

Нас зустрів вишикуваний жіночий ескадрон Шмідтів-Енглерів: мати, сестри і братові, а ще цілий гурт дітей різного віку — таких самих білявих та охайних, як Фабіан, чистих арійців. Готель був тоді — і залишається понині — простою дерев’яною будівлею зі секвої у скандинавському стилі, з величезними вікнами, спорудженою на узвишші біля озера, з якої відкривався чудовий вид на засніжений вулкан, який о тій порі сяяв під ясним небом, наче маяк. Садки на терасах, що спускалися до вузької смуги пляжу при березі водойми, були справжнісіньким буйством квітів, їх перерізали вузенькі стежки, якими прогулювалися мешканці готелю.

На одній із веранд, подалі від суєти їдальні, було накрито довгий стіл — біла скатертина і троянди в скляних вазах поміж тарелів зі салатами і холодним м’ясом. Опісля мої тітки казали, що не бачили такої вишуканості із часів життя у великому домі з камеліями, ще до того, як мій батько став на згубний шлях, який привів його до руїни.

Гадаю, що я — з моєю косою, скромною сукнею і манерами панночки — справила на них гарне враження попри те, що не була арійкою, і мою погано замасковану бідність. Якби я вийшла заміж за Фабіана, то не принесла би нічого в економічному плані, хіба що виділялася поміж них, як пляма. Вони, без сумніву, про це думали, але обходили мовчанням, бо були надто добре виховані, аби вголос висунути такі заперечення. Рано чи пізно змішування з мешканцями названої батьківщини стане неминучим, але шкода, що це випало на долю саме їхньої родини. Це не є небезсторонність з мого боку, Каміло, бо в ті часи іноземні колоністи ще жили в замкнених колах. Було з пів дюжини чудових німецьких дівчат на виданні, що посідали добре становище, які би ліпше пасували Фабіану. Крім того, він був надто молодий, щоб женитися, ще не мав диплома і не заробляв на прожиток, бо відмовлявся працювати разом з батьком.

Пересвідчившись, що його рідні не забракували мене відразу ж, Фабіан вирішив діяти, поки вони не змінили свою думку і я не поїхала в Сакраменто. Наступного дня, скориставшись неуважливістю моїх тіток, він підстеріг мене і тремтячим голосом заявив, що хоче поговорити зі мною наодинці. Я відвела його в Пахареру, свою криївку, куди рідко хто, крім мене самої, потикав носа. На дверях висіло оголошення, виведене на шматку дерева, яке забороняло вхід «особам обох статей». Надвечірнє сонце освітлювало оселю, яка досі пахтіла сосновим деревом. Умеблювання складалося з товстої дошки на залізних ніжках, що правила за стіл, полиць з книжками, дорожньої скрині й обшарпаного дивана, на який я йому вказала, а сама розмістилася на єдиному стільці.

— Ти... ти ж знаєш, що я... я збираюсь тобі сказати, правда? — страшенно заникуючись, промовив Фабіан, бгаючи в руках один із трьох носовичків, які він завжди носив у своїх численних кишенях.

— Ні, звідки я можу це знати?

— Прошу тебе, виходь за мене заміж! — випалив він майже криком.

— Заміж? Мені лише двадцять років, Фабіане. Як я можу вийти заміж?

— Це не мусить бути... зараз же, ми... ми можемо почекати... Я скоро отримаю диплом.

Мої тітки і дядько Бруно не раз кепкували зі щоденних візитів ветеринара, і це мало б наштовхнути мене на думку, що його цікавлю я: у Санта-Кларі не було більше нікого, на кому цей юнак міг би зосередити свою увагу, однак його освідчення заскочило мене зненацька. Він мені полюбився, хоча його постійна присутність мені докучала. Коли якогось дня він не приходив о звичній годині, я дещо занепокоєно дивилася на годинник із маятником.

Перше, що я відчула, коли він заговорив про одруження, був острах перед можливістю прилучитися до німецької колонії, де я би почувалася, як гидке каченя серед лебедів. Вийти заміж за Фабіана було би страшним глупством, але коли я бачила його тут, перед собою, збентеженого, підхопленого потоком його першого кохання, мені не вистачило духу прямолінійно дати йому відкоша.

— Вибач, але зараз я не можу дати відповідь, мені треба подумати. Зачекаймо трохи, а тим часом ми краще пізнаємо одне одного, гаразд?

Фабіан зробив глибокий вдих і якусь хвильку не дихав, потім витер чоло хустинкою — з таким полегшенням, що на його очах виступили сльози. Боячись, що він розплачеться, я підійшла до нього і стала навшпиньки, щоб поцілувати у щоку, але він міцно пригорнув мене до себе і поцілував просто в уста. Я відхилилася назад, налякана нестямною реакцією цього чоловіка, на позір такого розважливого і стриманого, але він мене не відпускав і цілував, доки я не розслабилась в його обіймах і не відповіла на поцілунок, досліджуючи цю близькість, яка щойно виникла.

Важко описати суперечливі емоції, які мене в ту мить охопили, Каміло, бо з роками нагальність жадання втрачається і такі спогади стають абсурдними — це як психічний розлад, який стався з кимось іншим. Гадаю, я відчула пробудження сексуальності, насолоду, збудження, цікавість упереміш зі страхом надто себе скомпрометувати і втратити можливість відступу, але я не впевнена ні в чому, що пов’язане з сексом. Я вже забула, як це було.

Я нікому не розповіла про те, що сталося, але всі, навіть Торіто в його невинності, про все здогадалися, бо коли ми з Фабіаном були разом, атмосфера змінювалася. Ми під будь-яким приводом зникали в Пахарері, гнані ураганом передчування, який неможливо було приховати. Як і варто було сподіватися, пестощі наростали, але він мав тверді переконання щодо того, що дозволено перед шлюбом, і ніщо не могло їх похитнути — ні його палке кохання, ні моя поблажливість. Попри ризик завагітніти і отримане мною суворе виховання, я бунтувалася проти Фабіанового ханжества і якби він дозволив, ми б кохалися оголені замість цих виснажливих сутичок, коли сковував й одяг. Я мушу тобі пояснити, Каміло, що в ті часи вважалося: дівчата з мого соціального середовища до заміжжя не сплять ні зі своїми нареченими, ні з кимось іншим. Я впевнена, що багато з них це робили, але не зізнались би у цьому навіть під тортурами. Протизаплідну таблетку тоді ще не винайшли.

У ті дні, коли ми могли бачитися до мого від’їзду, взаємно досліджуючи одне одного у хижці, сховавшись у стайні чи в кукурудзяному полі, у Фабіана зміцніла рішучість любити мене завжди, як він знову і знову писатиме мені в своїх листах. У мені зародилася спокійна впевненість, що одного дня я вийду за нього заміж, бо для будь-якої жінки є природно стати дружиною і матір’ю.

— Фабіан добрий хлопець, порядний, працьовитий, відкритий, дуже прив’язаний до своєї родини, як і мусить бути, і професія ветеринара є дуже шанованою, — казала тітка Пілар.

— Цей юнак — один із тих вірних людей, які народжуються, щоб пережити лише одне велике кохання, — додавала непоправно романтична тітка Пія.

— Він зануда, тітоньки. Він такий передбачуваний, що я знаю, яким він буде через десять, двадцять чи п’ятдесят років, — перечила я їм.

— Краще занудний чоловік, ніж якийсь шелихвіст.

Що знали про кохання та шлюб ці дві старі панни? Мені подобалася сексуальна гра з Фабіаном, хоча вона лишала мене в стані ненаситі та іритації, але я відчувала невеликий фізичний чи сентиментальний потяг до цього високого, худого, штивного чоловіка з поважними манерами і пуританськими звичаями. Він напевне був би чудовим чоловіком, але я зовсім не квапилася вийти заміж. Мені хотілося трохи насолодитися свободою, перш ніж зажити з ним тихим життям, виховуючи дітей в непорушній безпеці його клану. Я уявляла це майбутнє як спокійну рівнину, на якій не може статися нічого незвичайного, ніяких інтриг, зустрічей чи пригод — пряма дорога, що веде до смерті.

Марко Кусанович емігрував з Хорватії наприкінці ХІХ століття, коли йому було чотирнадцять років — сам-один і без грошей, з обривком паперу, на якому було написано ім’я родича, який виїхав у Південну Америку за десять років до того. Він ніколи не бачив карти і не підозрював, яку відстань йому доведеться подолати, не мав певності, куди правувати, і зовсім не говорив іспанською мовою. За проїзд він розплатився, працюючи на вантажному судні, капітан якого, теж хорват, зглянувся над ним і взяв помічником кока. Прибувши на місце, Марко не зміг знайти людину, чиє ім’я було написане на папірчику, бо помилився країною: його родич емігрував у Пернамбуку[5]. Він був сильний, як на свій вік, і заробляв на життя докером у порту, шахтарем та іншими ремеслами, доки не став управителем на лісопильні Арсеніо дель Вальє. Умів керувати людьми і любив суворе життя в горах. На лісопильні він працював одинадцять років, доки її не закрили; відтак він був готовий почати все спочатку, узявшись за будь-яку іншу роботу просто неба, бо не був людиною міста. Телефонний дзвінок Хосе Антоніо виявився для нього дарунком небес.

Мій брат і Марко Кусанович стали партнерами, скріпивши угоду потиском рук, і обом цього би вистачило, але з юридичних причин вони мусили зареєструвати спілку в нотаріальній конторі в Сакраменто. Підписуючи документи, Хосе Антоніо змінив своє прізвище на Дельвальє, то був символічний жест, щоб порвати з минулим. І практичний — щоб різнитися від батька.

Дерев’яні збірні будинки вже існували в інших краях, Хосе Антоніо читав про них в якомусь журналі, але нікому не спало на думку робити їх в нашій країні, де раз по раз стається землетрус, розвалює підвалини цивілізації і потім доводиться притьмом відбудовуватися. Марко розумівся на дереві, а Хосе Антоніо взяв на себе одержання позик, юридичні аспекти й адміністрування. Він багато чого навчився у бізнесі нашого батька, чий кінцевий крах також став для мого брата наукою.

— Ми будемо знані нашою чесністю, — сказав він Марко.