З любов'ю — тато ebook

Зміст

Піна днів. 2019

Привіт, синуль!2022

Майбутнє — минуле

І. «на світанку вона посміхається уві сні...»

І. «Боже...»

І. «крізь серце її тече ріка...»

І. «кожна осінь...»

Є місто, яке я бачу уві сні

Консервація

Ще одна книжка про війну

Випускники школи життя

Діти квітки

Дивляться з небес

З любов’ю — тато!

І. «одного ранку прокинешся...»

Дорога додому

Кокон

Дзиґа крутиться

Я тут охолоняю маму

Як він?

Про це не пишуть у новинах

Три-три немає гри

І. «Пам’ять — магніт...»

Небувала розкіш

Pepsi

Блокпост Україна

Ціла вічність

Ракетна небезпека

З любов’ю — Орест!

Гра в шпроти

Бурий

Окопозалежність

Мій командир

Повар

Слів немає

Тридцять п’ять

П’ятилисник бузку

Крихка пам’ять

Поля. 1995

Тут і там. 2015

Каску вдягни! 2015

Читай мій неіснуючий щоденник (розмови з Далі). 2017

Перлина абсурду. 2018

Різдвяне радіо. 2020

Вітер. 2022

Умови задовільні

Плямою Роршаха

Мамо!

Послання в пляшці

Паша

Короткі зустрічі

Липень

Сни про смерть

Кіно в моїй голові

Могила

Дерево

Сто світанків без тебе

Руслан

На море

У тіні консервної банки

Землі Святого Миколая

Кіно про війну

Зона смерті

Зіниця безодні

Я знав усі пісні птахів

Прощавай, літо!

Формула тисячної

4-5-0

Вірні супутники

13:22

Привіт, синуль!

Привіт, сонце!

Якщо я загину

Про автора

— З тобою я можу не боятись.

Ти ж військовий. Ти знаєш, що робити.

Орест, 5 років

Піна днів

2019

Твоє друге літо минуло, наче один день. Ціле літо — мить. Я заплющую очі й бачу твою усмішку. Волосся на голові розвіває вітер, ти біжиш до моря. Мама намагається тебе спіймати, а ти різко звертаєш убік і, сміючись, біжиш босими ніжками по піску — у воду. Чорне море тепле. Серпень. Хмари летять над вантажними суднами, що важко та повільно дрейфують до порту ген на лінії горизонту. Скільки їх там? П’ять? Десять? Вони пливуть далеко. Вода сріблиться на сонці, так що не видно нічого, лише чорні плями кораблів і...

Ми малювали кораблі на асфальті в парку кольоровою крейдою.

— А маму намалюємо?

— Та.

Ось її очі, овал обличчя, губи, ніс, волосся.

— А кицю?

— Та.

Вушка трикутниками, очі ґудзиками, мордочка, лапки.

— Як звати кицю?

— Кс-с-с.

— Йося.

— Кс-с-с, — пауза, дивишся на чорний після дощу асфальт. — Ав-ав! — показуєш пальчиком, і ми малюємо песика. Потім ти хочеш машинку, дзинь-дзинь (що означає трамвай), трактор, ще одну машинку, вантажівку з кузовом, пікап, джип, літак, велику вантажівку з кузовом, потяг, вагони, багато вагонів — ти кажеш «чух-чух», і ми з мамою пишемо це літерами на асфальті.

ЧУХ-ЧУХ! — потяг їде. Усі люди, що проходять повз, повинні знати, як він їде: ЧУХ-ЧУХ, чух-чух, чух-чух.

Пишемо «ГАВ-ГАВ» біля песика і «МЯУ-МЯУ» — біля котика.

Підписуємо всі малюнки: «МАМА ІРА»; «ХЛОПЧИК ОРЕСТ, МАМИН ХЛОПЧИК»; «ЙОСЯ — КИЦЯ»; «ЧОРНЕ МОРЕ», чайки в небі, сонце, хмари…

ЧУХ-ЧУХ! — потяг їде.

Листя жовкне. Пахне горіхами. Осінь дихає прохолодними ранками. Крізь пальці сиплеться пісок. Тобі вже рік і вісім місяців. Ми їдемо до Львова. Ти любиш це місто.

Тобі подобається подорожувати. Ти засинаєш у потязі. Уві сні ти усміхаєшся. Мій маленький хлопчику, твій сміх — найкраще, що є в нас із мамою.

— Привіт! Прокинувся?

— Ім-м-м-м.

— Що тобі снилось?

— Дя.

— Мама снилась?

— Дя.

— А тато?

— Дя.

— А Йося?

— Дя.

У твоєму погляді з’являється «хитринка», якої ми з мамою не помічали раніше.

Ти полюбив читати книжки. Улюблена зараз — про білочку Віолету, якій подарували м’ячик на день народження. Ти смієшся і щоразу дивуєшся, мов уперше, коли бачиш за кущем усіх її друзів: оленятко, їжачка, бобра, мишенят і ведмедика в капелюсі. Ти показуєш пальчиком на свій м’ячик і вимагаєш гри у футбол. Швидко злазиш із дивана й починаєш бити круглого у мій бік. Я на воротах, мама — на фанатському секторі, кричить: «ОРЕСТ, ОРЕСТ, ОРЕСТ!» — ти завдаєш чергового удару, і м’яч влітає на балкон. «ГОЛ!» — кричить мама на трибуні. Ти, мов справжній футболіст, лягаєш на «газон» із голосним: «Є! Є! Є!». Киця Йося дивиться на тебе з крісла-качалки і, як досвідчена тренерка, помахує хвостом. «Тримай оборону!» — означає її жест. «Один-нуль — не рахунок».

М’яч знову в грі. Твої удари сильніші. Влучніші. І ось я прориваюсь до твоїх воріт, ти хапаєш мене за ногу: «Та, пути…». Я завмираю: «ТИ ЧУЛА? — запитую в мами. — Тато, пусти!». «ЧУЛА!» — відповідає вона, а ти мчиш до моїх воріт і забиваєш другий. «ГОЛ! — волають трибуни. — ОРЕСТ ЧЕМПІОН!». І Йося задоволено облизується.

Ми все ще у Львові, малюємо комікс про твої пригоди. Малюємо все, що бачили, і все, що ти хочеш. А хочеш ти машинок, БАГАТО МАШИНОК. І потяг, і котика, і собачку. Ми малюємо вулиці міста, музикантів, твої нові книжки та іграшки. Ми малюємо наші пригоди, де головний супергерой — Орест! І ти йдеш на звуки гітари й голосу, що лунає на вулиці Вірменській:

— «Якби всі люди взяли гітари би І заграли, і заспівали би…» — забачивши музику, просишся мамі на ручки, і ви вдвох танцюєте на вологій після дощу бруківці.

— А маму як звати?

— Іа.

— А тата?

— Аеа.

— А тебе?

— Ое...

Тобі вже рік і дев’ять місяців.

Ми гуляли біля моря і бачили підтоплений буксир. Дивно було бачити таке. А потім ми дізналися, що на наші кораблі напали військові Росії. А ще через день президент підписав указ про введення воєнного стану в Україні. Ця осінь туманом облягла береги Чорного моря, і тепер воно не таке безпечне, як здавалось. Вітер несе прохолоду, ламає гілки дерев, Чорне море штормить, воно стає хижим і дуже-дуже холодним. Чайки літають над нами. Піна лежить на узбережжі. Піна днів.

Привіт, синуль!

2022

Привіт, синуль!

Нарешті я пишу тобі.

Весь час збирався, але слова ніяк не складалися докупи.

Вони розсипалися, мов бісер по підлозі, і зібрати їх я ніяк не міг.

Останнім часом постійно згадую наші ігри, наше спокійне Чорне море, його пісок, тихі вулиці й плани на весну, літо, осінь.

Ми обов’язково все зробимо. Ловитимемо бичків у Чорноморському яхт-клубі, як і збирались; сходимо в похід із наметом; з’їмо тих сто п’ятдесят «літніх» морозив, а можливо, й двісті; а ще ти навчишся плавати та їздити на велосипеді.

Ми все зробимо, але потрібно трохи почекати.

Учора, роздивляючись наші фотографії, я зловив себе на думці, що все це було ніби в минулому житті. За ці дні ти так сильно виріс.

Важко було відпускати вас із мамою. Проте зараз ви в безпеці.

Але ця відстань — мука.

Дім без вас порожній та холодний.

Зараз, коли повертаюся, всюди фантоми: ось наша кішка зустрічає нас, десь лунає твій сміх, десь мамин голос. Інколи, особливо в перші дні, я відчував запах домашніх страв. Дивне відчуття. Ніби напівсон. Ніби це не з нами. І поки я це пишу — гуде сирена, і в місті пролунало кілька вибухів.

Але ось що я хочу сказати…

Чи не в кожного бійця на заставці смартфона стоїть фото його усміхненої дитини. І точно кожен вмотивований дати в зуби русні.

Зараз усі працюють на фронт і задля перемоги. Здається, якщо потрібно буде знайти рожевого єдинорога — його знайдуть за кілька годин. Всі працюють, як єдиний механізм. Кожен робить що може, але байдужих немає. Як і сумнівів у тому, що ми переможемо.

Колись я розповім тобі про всіх, кого зустрів за ці дні.

Про дідуся з «коктейлями Молотова», про нічні патрулювання, про світанки й порожні вулиці, про людей, які сплять по дві години на добу, аби ніяка сволота не пролізла й, тим паче, не наробила лиха, про нашу протиповітряну оборону та жарти у сховищах.

Колись я розповім тобі про все…

Але зараз я хочу, щоб ти знав:

Ми залишились, і нас багато.

Ми залишились і не віддамо жодного клаптика нашого узбережжя, не віддамо море, вулиці й, тим паче, не віддамо наші книгарні (я знаю, яка для тебе найважливіша, і вона під надійною охороною).

Це наше місто, наша країна, наша земля і наше небо.

Усе це варто любити і захищати.

Ми залишились і битимемось.

Пам’ятай: ця країна — непереможна.

Люблю вас.

Цілуй маму.

Старатимусь писати частіше.

З любов’ю — тато!

P. S. Після перемоги ми ввімкнемо наші улюблені пісні Kalush і будемо танцювати, поки не попадаємо з ніг.

Майбутнє — минуле

Як же хочеться, щоб ви були поруч.

Іро, ця дуже швидка мімікрія в піксель лякає. Так само як і невідоме «попереду». Речі, що оточували раніше, залишаються в минулому. Яскравий одяг — минуле, плани на майбутнє — минуле. Все стає минулим. Чіткий поділ: життя до 24 лютого 2022 року і після. Хоча що таке «після»? Є тільки тут-і-зараз.

Тут-і-тепер.

— Привіт! Як ви там?

— Все добре, але без дому важко.

(пауза)

— Важко без вас.

— І нам.

(пауза)

— Ти був дома?

— Поливав вазони тиждень тому.

— Все добре?

— Так!

Місто порожнє. Сусідів немає. Все нагадує про вас. Все. ВСЕ!

Час у квартирі застиг: іграшки на підлозі лежать так, як їх залишили, прання досі висить на балконі, ліжко незастелене. Сліди нашого життя «до», ніби ось-ось ви повернетеся з прогулянки і стіни знову наповняться веселим сміхом та котячим муркотінням.

На підлозі стоять наші рослини. Листя лимонів, які ми вирощуємо із зернят, стало таким красивим. Зеленим-зеленим. Вони ростуть і ростуть. Я обов’язково збережу їх до вашого повернення.

Ір, ми зібрали головне в рюкзак і…

ніч,

вокзал,

потяг.

Водномить усе лягло тобі на плечі, усе помістилось тобі в рюкзак.

Навіть не уявляю, як тобі важко в новому місті, в новому місці.

Ти надзвичайно сильна в мене.

Надзвичайна.

Я постійно думаю про те, що міг зробити, але не зробив. Про слова, які хотів сказати, але чомусь не говорив. Я не знаю, коли ми побачимося — і чи побачимося взагалі. Березень безжально з’їдає нас. Війна пережовує звичний устрій нашого життя. Повітряні тривоги. Ракетна небезпека. Евакуаційні потяги з міста. Тиснява на залізничному вокзалі. Очікування російського десанту біля берегів Одеси. Війна прогриміла і не затихає. Вона пульсує вночі диханням бійців. Вибухає у містах і селах. Війна руйнує все на своєму шляху. Війна руйнує нас.

Ми — сильні. Ми — витримаємо. Але хіба такого нам хотілося?

Від новин шкіра стає наждаком. Мрії птахами над Чорним морем розлетілися і зникли в пелені туману. Вулиці холодні й непривітні.

Іро, дуже хочу знову побачити тебе. Твої очі, брови, усмішку. Тримати твої пальці у своїх руках. Мені тебе дуже не вистачає. Являйся мені у снах. Говори зі мною. Говори...

Зараз я хочу одного: аби ми знову були разом.

Ти — моє минуле, теперішнє і майбутнє.

Знаю, ти не любиш віршів, але я писав їх про тебе і для тебе.

З днем народження!

І.

На світанку вона посміхається уві сні

течія забирає сни її в свої річища

узбережжям тумани малюють ім’я її

птахом летить вона над морями та океанами

я пам’ятаю її голоси

з кожної пісні

що співала вона уві сні

всі ці приголосні та голосні

кожна пауза мов струна

всі ці звуки і слова

звідки мова ця

якою вона розмовляє вночі?

світанок дихає теплом

вбираючи в себе останні сніги

проміння малює на її обличчі

морські навігаційні мапи

вона посміхається уві сні

море в мушлі

шумить

океан — за вікном

світ у снах її

такий крихкий

впадає у піднебесне русло

І.

Боже

і навіть ці рани

які ти замазуєш солоним піском

чорного узбережжя

набирались блаженного кольору

її очей

солоне море Боже

в її руках

перетворювалось на теплу ковдру

снігів найлютіших зим

вона наближалась Боже

заплітаючи зорі в коси

ховаючи ніч за пояс

рятуючи кораблі

вона говорила Боже

ступала боса

туман лежав біля її ніг

і навіть рани ці

не кровоточили Боже

і навіть годинник твій

зупинив свій хід

І.

Крізь серце її тече ріка

крізь сни її

і крізь дотики

пробиваються проліски

на світанку

коли прокидається

на устах її

роса

світ зупиняється

коли вона усміхається

І.

Кожна осінь

повертає любов у це місто

кожна тінь

залишається на жовтому листі

кожен день

солоним південним вітром

гладить її волосся

цілує її уста

і

час

між рядками ховає

спраглий до тиші голос

і море шумить міжсезонням

«ще трохи ще трохи»

піна

і пісок між словами лишає

на долі туманний

свій

слід:

кожна осінь

вселяє надію

кожна тінь —

відлуння людей

кожен день

глибокий як море

кожен день —

океан

а світанок?

світанок — Вона

Є місто, яке я бачу уві сні

Я не знаю, який сьогодні день. Війна обнулила всі календарі, й за ці тижні усе змінилося. Вночі місто застигле, ніби пустка, місто чекає. В темряві формуються патрулі, йдуть інструктажі, називаються паролі, люди, зі зброєю і без, — виходять на вулицю.

Пам’ятаю першу таку ніч.

Кілька тисяч чоловіків у сховищі (назвемо це місце так). Лунає гімн України. Слова полковника. Розподілення по районах. Звуки жовтого скотчу, що намотується на рукави. Клацання зброї. А потім довга холодна ніч у центрі міста. Жовті ліхтарі, перевернуті столи з терас, що слугують укриттям для бійців, пости.

Холод пробирає до кісток.

У нас чітко визначений маршрут.

Бруківка на Дерибасівській красиво блищить.

Долинає нічний спів пташок у Міському саду. Хтось каже, це солов’ї повернулися в Україну.

Тоді там ще не було «їжаків», і пісок на наших пляжах був неторканий цією війною. Це зараз піску стало менше. Це зараз він лежить у мішках на позиціях та блокпостах і пахне ностальгією за морем та водоростями. А тоді він був неторканий, всотував у себе сліди дитячих ніжок, слухав розмови навколо будівництва фортець, зізнання в коханні та плани на майбутнє. Зараз цей пісок — укріплення. Мабуть, так і має бути. Гадаю, він сподівається повернутися назад після перемоги.

Ми ходимо майже порожнім містом, нашим містом.

Фрази короткі. Місткі. Деталі ні до чого. Все зрозуміло.

Западають довгі паузи. І вони, ці паузи, говорять більше, ніж сотні слів.

Повітря пахне сіллю.

Шкіра на обличчі вкривається тонким шаром льоду.

Ми затримуємо чоловіка без документів. Він хотів утекти одразу ж, щойно побачив нас.

Через годину — жінку в поліцейських штанях. Теж без документів. Знервована, матюкається, каже, що відібрали документи й телефон. Ведемо у відділок. Вона волочить за собою валізу. Просить сигарету. Руки тремтять.

Відправляємо додому заблукалих п’яних турків, які шукають шаурму.

Гріємось у відділку.

П’ємо розчинну каву в єдиному кіоску, що працює поблизу.

— Не хочеться, щоб тут була росія, — говорить продавчиня, виглядаючи з маленького віконечка кіоску.

— Саме тому ми тут! — відповідає поліціянтка. Вікторія.

І знову пауза.

На очах жінки блищать сльози.

Вона прикушує губу.

Удень вона відправила двох своїх маленьких дітей, яким навіть трьох років немає, у спокійніше та надійніше місце.

Найважчий вибір у житті, зізнається вона.

«Мій дім зараз порожній і тихий, але я вже не плачу. Я в строю, я вдома, я виконую поставлені завдання».

Ми йдемо далі.

Дивимось, як укріплюються бійці Збройних сил України.

Слухаємо, як працює протиповітряна оборона.

Ніч повзе повільно, ніби змія, що підкрадається до своєї жертви.

Консервація

З-за темних хмар на кілька хвилин визирає сонце. Жовті пасма його променів спадають на будинки, автомобілі, вологий битий асфальт і машини.

Бійці та волонтери біля казарм зупиняються й дивляться вгору.

Краса.

Трохи далі, біля гаража, в ряд стоять вісім столів, усі застелені мішковиною. Підходять хлопці. Добровольці бригади територіальної оборони в Одеській області.

— Автомати почистити можна? — питають.

— Чистьте, — відповідаємо.

Вони стають біля столів. Червоні від холоду руки тримають зброю.

Вони кладуть на мішковину розвантажувальні жилети і РПС, запаковані в папір пачки з патронами, штик-ножі.

Хлопці усміхаються, біля їхніх облич застигають клуби пару.

Крутять зброю. Невпевнено перезираються. Хтось за спинами бубонить:

— Тримав такий останній раз в армії, ще на початку дев’яностих.

Інший запитує:

— А як він розбирається? — на вигляд йому не більш як двадцять років. На обличчі два тату. Чорні кучері вибилися з-під шапки оливкового кольору. Нігті нафарбовані чорним лаком.

— Ставайте двійками-трійками за столи, зараз покажемо-розкажемо.

— А ви інструктори?

— Ага! Чекаємо вас.

Хлопці групуються.

Сергій, у минулому адвокат, проводить інструктаж:

— Дуловий газокомпенсатор… кришка ствольної коробки… затворна рама і затвор… газова трубка… — поки він розповідає, до столів підходять інші бійці, ще і ще. Теж завмирають і слухають. Різного віку люди. І старі, і молоді. Дідусі, студенти, столяри, водії. Всі різні, й усім личить український однострій. Хтось допиває розчинну каву, хтось докурює сигарету. Всі уважно слухають. — Запам’ятайте, друзі, ви повинні зростися з ним. Це продовження вашого тіла. Автомат має постійно бути з вами. Спите з ним вночі, як зі своєю коханою, обідаєте, гуляєте і ніколи, чуєте, ніколи не залишаєте без нагляду… Ви повинні звикнути до зброї та до її присутності у вашому гардеробі, якщо, звісно, це можна так назвати. — (пауза) — Вони чекали довго, і чекали вони на вас, хлопці.

Западає секундна тиша, яку уриває клацання першого запобіжника.

Потім клацає ще один, і ще.

Скільки їх тут?

Десять, двадцять, тридцять, п’ятдесят? Більше…

Я дивлюсь на руки цих чоловіків.

Руки можуть розповісти про людину все. Чи майже все.

Я бачу руки художника, програміста, столяра, студента, музиканта, адвоката.

Я бачу пальці, змучені важкою фізичною роботою. Десятки рук. Тисячі пальців.

Хлопці чистять зброю. Змащують механізми. Заглядають у ствол.

— Він має блищати.

Години летять.

Одні йдуть, інші приходять на зміну. Чути сміх. Рухи стають вправнішими. Хтось складає, а потім розбирає автомат, аби запам’ятати. Повторює знову і знову. Хтось уважно спостерігає. Рветься тканина. Всі чистять зброю. Безкінечний потік. Зранку до вечора. Хлопці усміхаються. Хлопці красиві і втомлені. Хлопці готуються.

Ще одна книжка про війну

Трохи більше як рік тому сказав собі, що більше не писатиму про війну. Краще фентезі для дітей писатиму.

І збирався дотриматися цієї обіцянки.

Останнє оповідання про війну я написав два роки тому, до повномасштабного вторгнення.

«Дерев’яні автоматики» — історія про січень-лютий 2015 року. Про добробат, про початок російсько-української війни для мене.

Це мала бути остаточна крапка. Прощання.

Думалось: нарешті лише книжки для дітей та кіно. Але...

Знову весна.

Знову артилерія.

Війна.

Сидимо на баулах, чекаємо комбата. Хлопці жартують:

— І що, справді десять книжок написав?

— Ага.

— А про нас напишеш?

— Подивимось.

— Що значить «подивимось»?

— А про що писати?

— Про все. Ось тобі ручка і блокнот. Пиши. Це наказ.

Гуде сирена.