Антологія сучасної австрійської прози ebook

АНТОЛОГІЯ СУЧАСНОЇ АВСТРІЙСЬКОЇ ПРОЗИ

УДК 82-3

А 72

Антологія сучасної австрійської прози / упор. Вольфганг Мюллер-Функ, Вера Фабер, Іван Мегела; перекл. Марія Іваницька, Микола Ліпісівіцький, Іван Мегела та ін. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2020. — 256 с.

ISBN 978-617-614-291-1

Твори, зібрані в антології, здатні задовольнити смаки різної читацької авдиторії: і тих, хто у людському житті шукає психологізм і драматизм; і тих, кого цікавить сюжетна проза, базована на взаєминах у сучасному суспільстві, суспільно політичних конфліктах, проблемах глобалізації, еміграції, травмах історичного минулого і такому багатозначному австрійському комплексі, як «ненависть — любов»; і тих, хто захоплюється красою художнього слова та прихильний до мовно-інтенсивної експериментальної прози й еротично забарвлених фантазувань.

Видано за підтримки Австрійського культурного форуму у Києві

© Книги — ХХІ, 2020, видання українською мовою

© Вольфганг Мюллер-Функ, 2020, передмова

© Наталія Олійник, 2020, дизайн та обкладинка

ПЕРЕДМОВА ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ЧИТАЧІВ

Вольфганг Мюллер-Функ

Визначення «Австрійська література» і досі, незважаючи на деякі оглядові праці — маю на увазі спеціалізовані книги Клауса Цейрінгера, Венделіна Шмідт-Денглера та збірку статей «Комплексна Австрія», яку автор цієї передмови видав у 2009 р., — не завжди є само собою зрозумілим. Нерідко у німецькому контексті, зокрема в історії літератури, авторів класичної австрійської модерни (Герман Брох, Роберт Музіль, Франц Кафка, Йозеф Рот, Еден фон Горват та ін.), а також канонічних письменників після 1945 р. (Томас Бернгард, Петер Гандке чи Ельфріде Єлінек) названо німецькими, так, немовби між німецькомовністю і політичною приналежністю до Федеративної Республіки Німеччини не існує жодної різниці. До такого узагальнення належить, наприклад, твердження німецьких германістів, які, здебільшого ретроспективно, говорять про якусь німецьку літературу Богемії та Моравії, хоча йдеться все ж, цілком очевидно, про авторів, які проживали на території колишньої Габсбургської монархії, писали свої твори в її контексті, а їхня творчість тривалий час позначалася її впливом. У такому класичному національному поєднанні — одна мова, одна нація — з поля зору випадає та обставина, що деякими мовами, разом із їхніми варіантами, створювалися різні національні літератури, в основі яких є різні історичні та культурні контексти. Йдеться, насамперед, про мови, пов’язані з колоніальним та імперським минулим. Французькою, англійською, російською, іспанською і португальською, а також арабською писали авторки й автори різних країн. У культурних зв’язках, об’єднаних цим моментом, стає помітно, що концепція національних літератур, яка мала велику вагу в процесах націотворення ХІХ і ХХ ст., застаріла.

Якщо визначення «австрійськість» розглядати історично, то у своєму розумінні воно зазнало чималих змін. Австрія є означенням для стрижневої (ядрової) країни династійної імперії. Водночас тогочасна Австрія була промінентною частиною німецької нації колишньої Священної Римської імперії, а до 1866 р. — інтегрованою частиною в Союзі німецьких держав, який, зокрема використовуючи країни, що тоді перебували під управлінням Габсбургів, містив і численне ненімецьке етнічне населення, представників різних слов’янських мов (зокрема українців, які в офіційній німецькій мові означалися як рутенці, угорців, румунів та італійців). Аж до першої половини ХХ ст. поняття «німецький» та «австрійський» не обов’язково були взаємовиключними поняттями. «Німецький» функціонувало як спільний термін. Навряд чи якийсь німець бажав бути ще й австрійцем, а от навпаки... Приналежність до Австрії тривалий час не виключала приналежності до Німеччини. Отож ідея аншлюсу є давнішою, ніж націонал-соціалізм, який спритно скористався нею у власних цілях. Сьогодні вона, за винятком правоекстремістських марґіналів, є застарілою і вже віджила своє.

Спільна мова, що, як стверджує відомий дотеп, передусім відрізняє австрійців від німців1, у сучасному європейському контексті більше не є ознакою національної винятковості. Німецькомовна література створюється в Німеччині, Австрії, Швейцарії, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Бельгії, Польщі й навіть у Франції. Сьогодні німецькою пишуть також авторки й автори з емігрантським минулим, для яких двомовність стала літературною нормою. Відрізняються ці літератури — наративним матеріалом, який і визначає їхню приналежність та ідентичність.

Із 1945 р. «австрійськість» вказує на ту малу центральноєвропейську країну, що систематично, як національна держава, підлаштовує свою конституцію до прав тих меншин, котрі залишилися проживати на її території (хорвати, словенці, угорці та чехи). У цьому націотворенні значну роль відіграла специфічно австрійська, здебільшого німецькомовна, проте не лише (федеральна) німецька література. Самостійна австрійська література є невід’ємним елементом творення нації, яке відбувалося вже пізніше.

Авторки й автори, представлені у цьому виданні, народилися в період між 1941 і 1977 р. й у своєму самовизначенні «австрійськості» соціологізовані на всіх рівнях — політиці, культурі, побутовій культурі, історії, спорті, засобах масової інформації. Символічні рамки такої «австрійськості» формують унікальні елементи й історичні фактори, як-от: маргінальність колись великої Австрії; спадщина націонал-соціалізму; політико-військова нейтральність країни; певні культурні спорідненості з північними, східними та південними країнами-правонаступницями (Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Словенією, Хорватією, а також Україною та Румунією); незмінний стиль життя зі своєрідним способом комунікації, специфічною кухнею та побутовою культурою; певні форми політичного життя (наприклад, тривале існування соціального партнерства як концесійної моделі політичної кооперації). Австрійська література має і привілей, і проблему — поділяти свою мову з країною, населення якої вдесятеро більше і яка у видавничій сфері та медійному просторі володіє незрівнянно більшими й ефективнішими структурами. Так Австрія є простором, який підлягає різноманітним впливам: цілком неприхованому федеральному німецькому протистоїть менш помітний вплив колишніх постімперських держав правонаступниць. Це цілком очевидно у творах Роберта Музіля, Йозефа Рота, Франца Верфеля, Стефана Цвайга й Артура Шніцлера. Для багатьох авторок та авторів середньоєвропейська німецька мова аж до кінця ХХ ст. слугує своєрідною lingua franca. Як і спільна історія під дахом Casa de Austria, або ж суспільно-політичні потрясіння, що відбувалися після 1918-го. Багато письменників та інтелектуалів з пізніших країн-правонаступниць також розмовляють і пишуть німецькою.

Підбір творів, здійснений у цьому виданні, звісно, суб’єктивний, але не безсистемний чи довільний. Антологія вміщує твори тринадцятьох сучасних письменників, серед яких семеро жінок. Водночас ми зважали на певну репрезентативність, а також обшир і різноманітність текстів. Більшість текстів зібраних тут особистостей належать до чіткого канону сучасної австрійської літератури. Важливими критеріями для нашого відбору стали тяглість австрійської літературної традиції та визнання авторок і авторів.

Різноманітність текстів, а це прозові твори, створені впродовж останніх двох десятиріч, засвідчує багатство тем і мотивів, визначальних для австрійської літератури пізніх 1980-х років. Традиційне звернення до націонал-соціалістичного минулого в антології літературно озвучене у текстах Паулюса Гохґаттерера (це уривок із роману «День, коли мій дідусь був героєм») та Роберта Менассе. Роман Гохґаттерера є своєрідним документом розгубленості наприкінці Другої світової війни, зі сценами з життя. В оповіданні Роберта Менассе («Кожен може сказати «я»») у центрі уваги перебуває абсурдна та водночас хвилююча історія родини єврейського мігранта в Амстердамі, котра пережила Голокост у тамтешньому зоопарку.

Глобалізація та міграція з 2000-х років стали великими темами австрійської літератури. У пропонованому виданні вони представлені балканською оповіддю («Світло над головою»), своєрідним алкоголізованим танком смерті Дімітре Дінева, народженого у Пловдиві (Болгарія), а також однією главою з першого роману Юлії Рабінович «Розколота голова», героїня якого постає для своїх батьків модераторкою між старою російською і новою австрійською культурами.

Південна кореянка Анна Кім, яка доволі пізно звернулася до тематики країни свого походження, виступила як представниця вартої уваги мовно-інтенсивної та експериментальної прози, в якій тема чужинства з’являється насамперед на межі подієвості. І тут також героїня — дочка, що мов «тіньовий шпигун» супроводжує батька, який прощається з чужинством. Водночас уже сама назва художнього полотна Кім «Сліди картин» сприймається як програмна настанова.

Подібний сюжет стосується і творчості «автохтонної» авторки Андреї Вінклер, у герметичному творі якої зображена сама поетична мова, яка й породжує відчуженість. Музикально структурована мова і принцип повторювання створюють особливий, майже казковий світ, за яким «реальність» виявляється прихованою.

До традиції критичної літератури рідного краю примикають і два тексти Міхаеля Ставаріча, родина якого походить із міста Брно, та Норберта Ґштрайна, який нині мешкає у Гамбурзі. «Дні вогнищ», у творчості чесько-австрійського автора Ставаріча, є ритуалом сільського життя, коли знищують усе, що видається зайвим. У тексті Ґштрайна «Другий Яків» згадується рідний тірольський край і катання на лижах, а як контраст до Тіролю, — перебування в американській провінції Вайомінґ.

Німеччина знову стає помітною у двох авторів, які мешкають у Берліні, — в Роберта Зеєталера та Єви Менассе. Німецьке оточення в їхніх текстах постає чимось чужим і водночас чимось близьким. Місце дії у творі Зеєталера під назвою «Поле» — кладовище, місце минулих життів, що знову постають у вервечці історій, оповіданих ожилими іменами на епітафіях і надмогильних стелах.

Оповідання Єви Менассе «Змії» з циклу оповідань «Звірі для впевнених користувачів» починається з утрати ніжки стола, а чоловічий протагоніст у цьому творі, замисленому як підведення проміжного балансу життя, очевидно, втратив власну стійкість. Фінал тексту залишається відкритим: чи зможе герой відновити свою стійкість?

Любовна історія, яку розкриває Барбара Фрішмут в оповіданні «Видра», атмосферно споріднена зі стриманою розповіддю Єви Менассе, хоч і сповнена деякими романтичними елементами. Її герой — зовні успішний, розчарований чоловік середнього віку, чутливий і з вираженою посередністю. На його шляху зустрічається незнайомка, котра приводить його у свій будинок. Однак еротично забарвлене фантазування не отримує продовження. В кінці твору будні повертають героя в офіс, ніби нічого й не відбулося.

Натомість без аури, прохолодно і діловито йдеться в оповіданні «Королева мертва» Ольги Флор, яка представляє пізніше покоління. Сценою її обсервації є світ готелів та їхнього персоналу. Тут з’являються два чоловіки, Петер і Дункан, котрі так само зондуються з позиції «жіночого Я», як і власна нав’язлива одержимість героїні, про що сказано вже у першому реченні роману, в акті самодистанціювання, — дозволити «трахнути» себе «воякові». Відчуженість між статями — велика тема класичної модерністської літератури, не виключно австрійської, та все ж інтенсивно представленої в австрійському контексті й розширеної новою главою.

«Зимова подорож» Ельфріде Єлінек — це драматичний текст із явним монологізованим обрамленням, яке порушує жанрові межі між драмою та прозою. Поставлений у Відні та Мюнхені як театральна вистава, зазначений текст є водночас і твором для читання, в якому висвітлено тему «Іншого», як це тематизують Шуберт і Мюллер. Ідеться не лише про романтику в літературі та музиці чи долю батька, а й про Австрію і тертя за відсутності безперервної ідентичності, що об’єднує багатьох австрійських авторок і авторів.

Відношення «ненависть — любов» у цьому контексті сприймається як ключове. Воно стосується того багатозначного «комплексу», який настільки характерний для Австрії та її літератури. Це відношення важке не лише внаслідок своєї поетичної згущеності, а й через історію самої країни: зрештою, вона складна, непроста і гетерогенна. І на цьому зайве наголошувати, коли йдеться про країну, що відкрила психоаналіз — комплекс, який створив і плідний ґрунт для літератури, котра помітно відрізняється від творчості великого західного сусіда. Цей комплекс породжений водночас величчю і незначністю, поразками та конфліктами, цензурами і травмами, а також драмами модерни в центрі Європи, двома світовими війнами, ситуаціями з безжалісними національними конфліктами, націонал-соціалізмом і Голокостом, а після 1945-го — втечею в ідилію, яка, щоправда, дещо радикально змінила обличчя літератури після 1968 р.

© Переклад із німецької Івана Мегели

ДІМІТРЕ ДІНЕВ

Dimitré Dinev, Ein Licht über dem Kopf © Deuticke im Paul Zsolnay Verlag, Wien 2005

Світло над головою

Чатування біля покійника

Павліна Страврева мешкала у Відні не відучора, тож насамперед оповістила всіх своїх сусідів. Вона вчиняла так напередодні кожних іменин чи святкування дня народження, а також із нагоди хрестин обох своїх дітей. Лише раз вона пропустила це зробити, при своєму першому дні народження, який відзначила у цій країні. Вона саме збиралася задмухати двадцять п’ять свічок, коли прийшла поліція. Відтоді жінка знала, що тут без відомості сусідів не можна ні гасити свічок, ні надто голосно веселитися.

Коли останній сусід зник за її дверима, Павліна повернулася до помешкання, дістала великий пакунок носовичків, зайшла у кімнату, в якій лежав її чоловік, і почала голосно його оплакувати. Сльози котилися її щоками. Жінка поглядала крізь них, немов крізь ґрати, що мали назавжди закрити частину її життя.

Никодим Страврев, так звали її чоловіка, вчора цілком несподівано покинув білий світ. А разом із ним з помешкання у шістнадцятому районі міста відлетіла на спочинок і його душа, що вже ніколи більше не повернеться. Аби не витворяти, як за життя, жарти із сусідами, Павліна хотіла провести ритуал поховання за всіма правилами.

Щастя привело її довгими звивистими шляхами з Болгарії, через Югославію та Угорщину, до Австрії, щоб там покорити серце емігранта Никодима Страврева. Однак смерть обрала коротший шлях. На короткий час вона з’явилася після обідньої перерви в будівельній фірмі «Покорні», глянула на погані умови страхування праці, вибрала собі веселого робітника, довго гладила його по голові, поки той не зняв каску, щоб пошкребти своє тім’ячко. Так трапилося, що з риштування на нього впало відро з будівельним розчином й обірвало життя Никодима на сорок першому році. Чоловік досі відчував у роті смак булочки з вареною ковбасою, коли покидав цей світ, щоб насолодитися найдовшою обідньою перервою, перед тим як постати перед очима у наймогутнішого з усіх будівельників.

Никодим жартував усе своє життя. Через це Павліна сприйняла повідомлення про його смерть не цілком серйозно. Спочатку вона не повірила, коли побачила, як він, свіжопричесаний, незворушно лежить у лікарні. Жінка лише сказала лікареві: «Він невдовзі встане», — і почала поплескувати мерця по обличчю. «Це не весело!» — гукала вона до мертвого Никодимового тіла, поки спільними зусиллями її від нього не відтягли. «Хто мене тепер смішитиме?» — подумала вона перед тим, як знепритомніти.

Отож Павліна була змушеною подбати про все сама, щоб належно організувати проводи свого чоловіка в останню путь. Вона хотіла, щоб його душа вознеслася на небо без жодних перешкод, а тіло було віддане землі. Для цього вона вже позавішувала рядном усі дзеркала в помешканні, повиливала воду з усіх ваз, заставила стіл їжею та напоями для тих, хто чатуватиме біля покійника. Для цього ж запросила на завтрашнє поховання Сахарину Стребреву, професійну плакальницю, котра, якщо їй гарно заплатити, настільки викладалася, що в нікого з присутніх очі не залишалися без сліз. Подейкували, що завдяки своїм сльозам вона вже побудувала собі будинок на березі Чорного моря. А так, в інший час, вона працювала в одній із пралень.

Сахарина утримувала свого невдатного чоловіка і вдатного сина, мала достатньо сил щосереди ощасливлювати ще якогось третього чоловіка, мріяла про пенсію і той час, який бажала провести у будинку, збудованому на власні сльози. На поховання вона мала прийти лише завтра, тому сьогодні чатування біля покійника покладене на найближчих друзів Никодима. Павліна була цим дуже потішена, оскільки могла залишити своїх дітей у подруги, де і сама збиралася заночувати. Діти були ще малими: одній дочці шість рочків, інша — лише недавно зробила перші кроки. Тому Павліна хотіла вберегти їх, аби вони не бачили домовини, в якій завершується земний шлях їхнього батька. Тож вона забрала їх до подруги ще до того, як домовину з мерцем висадили на ослін. Увечері вона мала відвідати їх, укласти спати, а коли ті позасинають, повернутися до покійника. Тим часом друзі Никодима мусили залишатися біля покійника, адже мрець ні на мить не повинен бути на самотині. Вона чула це від своєї матері й бабусі, яка особливо охоче розповідала історії про заблукалі душі. Зокрема історію душі одного партсекретаря, котра щоночі поверталася до будинку його родини, розкочувала на горищі горіхи, підмінювала сіль і борошно, наспівувала у димарі й, узагалі, робила все, що звикла робити заблудла душа.

Найближчих друзів у її чоловіка було п’ятеро. Троє з них іще недавно розмішували разом із ним бетонний розчин, до того, як доля втрутилася, щоби продемонструвати, що люди в її руках не що інше, як піщинка, камінчик і вода. Саме той матеріал, із яким вона працює. Трьох друзів, які найближче спостерігали прояв дії долі, звали Йозеф, Віргіл і Бора.

Йозеф Шутт був муляром. Він народився у Відні й під дією ляпасів, яких йому надавали батьки, наставлений на розум, із великими зусиллями закінчив школу і за інерцією здобув робітничу професію. У Пратері2 він пережив перший поцілунок і згодом, через власну легковажність, одружився та зробив дитину. Це була людина м’якої вдачі, з крихкими нігтями і вусиками, що від багатьох викурених цигарок узялися по-осінньому жовтим кольором. Найохочіше він читав гороскопи. Зірки обіцяли йому великий заробіток. Через те він охоче вдивлявся у них, набагато охочіше, ніж в обличчя свого роботодавця, який, мов злий чарівник, перетворював усі їхні космічні зусилля на скромні робочі наряди.

Віргіл Містріану вперше побачив зірки над Бая-Маре. Він, як і його батько, був шахтарем, а потім, разом з іншими шахтарями, подався до Бухареста, щоб відбити кошти, які держава заборгувала їм за кілька місяців роботи. Через те, що там він нічого не домігся, чоловік помандрував далі, із надією, що десь усе ж щось знайде. Так він і потрапив до Відня. Віргіл уже десять років користувався одним і тим самим гребінцем і тими самими висловами, ставив на одні й ті самі цифри, граючи в лото, і так само не мав успіху в жінок. «Мені все байдуже», — такою була його улюблена відповідь.

Бора Зоріч — серб. Його очі мали колір розсипчастої землі його рідного села, його тіло до самих пучок пальців буйно заросло волоссям, наче якесь покинуте, заросле бур’яном подвір’я. У своєму серці він носив тепло рідного дому, під дахом якого гніздилися почуття, що порхали, мов ластівки. Одна така ластівка залетіла якось до сусіднього двору та знайшла собі там, на ярмарку в ятці зі смаженим гарбузовим насінням, майбутню дружину. Згодом інша ластівка, всього через три будинки, вибрала йому коханку. Він приїхав до Відня як гастарбайтер і ставив би риштування, якими лазив двадцять років, одне за одним, як сам жартував, щоб сягнути місяця. Та для пенсії цього не вистачало.

Усі троє рівно о сімнадцятій годині прийшли до помешкання Павліни, щоб за власним бажанням чатувати біля тіла покійного приятеля. Вони були не першими. Біля мерця навколішки вже стояли Зеко і Владо, два болгари з поглядами покірних собак, гладко виголені, у пом’ятих костюмах і з нечистими видами своїх занять. Усе ж неважливо, чим саме їм доводилося займатися, та, певно, їхня робота була напруженою та виснажливою, адже зі змарнілих тіл чоловіків віяло, мов крізь відчинені двері, самотністю багатьох безсонних ночей.

П’ятеро чоловіків привіталися один з одним. Вони зналися між собою з багатьох святкувань, які за своє життя відзначав Никодим.

— Дякую за те, що прийшли провести разом зі мною цю важку ніч. Мій чоловік дуже б... — тут Павліна витерла сльози. — Зараз мушу йти до моїх бідолашних діток. Але щонайпізніше о пів на одинадцяту я повернуся. Те, що на столі, все ваше. Не чекайте на мене. Обслуговуйте себе спокійно, — сказала вона, коли вдягала пальто.

— Я ще ніколи не був присутнім при такому. Ви маєте пояснити мені, що необхідно робити, — промовив Йозеф після того, як Павліна покинула помешкання.

— Нічого. Просто чекати, розмовляти і бути на чатах, — пояснив Зеко тоном експерта.

— Найкраще — давайте спершу щось вип’ємо, — запропонував Віргіл і взявся за пляшку зі шнапсом. Усі погодилися і випили.

— Безглузда смерть, — розмірковував Бора. Інші теж так уважали, й оскільки всі думали про смерть, усім захотілося ще чогось випити.

— Тільки цокатися не можна, коли п’єш за покійника, — застеріг Владо. Тож келихи підняли без звуку, однак випили одним махом.

— Його батька, — почав згадувати Владо, — теж спіткала безглузда смерть. Він, як тільки отримав саркому, хотів її видалити. Його відвезли до лікарні, і той став покірно чекати на операцію. Гаразд. Цього ж дня лікарі отримали якийсь новий лазерний апарат. Вони саме розпакували його, роздивлялися, натискали то на одну, то на іншу кнопку, а потім затребували якийсь об’єкт для випробування. Окинули поглядом лікарняну палату, і тим, хто лежав у ній, випадково виявився, звісно, його батько. Саркому видалили, та лазерний промінь щось пошкодив у мозку. Його батько завжди мав гарний зір. Але після експерименту перестав упізнавати членів родини. Мене, Владо, наприклад, він, через уніформу поштаря, приймав за кондуктора і подовгу розпитував, коли нарешті поїзд прибуде до Бургаса. А через два місяці помер у легкому помішанні. Бора свого часу розповідав про трьох друзів з його рідного села у Сербії, які збиралися заколоти свиню. Та зробити це вони хотіли гуманніше, ніж використати агрегат для удару струмом. Що там відбувалося, ніхто точно не знає. Проте врешті-решт усі троє виявилися мертвими, крім свині. Вона рила собі землю десь неподалік і рохкала. Ось що виходить, якщо використовувати новітні технології, а не дотримуватися традиційних способів забою. Після того він з протесту не брав у рот жодного шматка м’яса, не попробував жодного чевапчичі3 зі свинини.

— Жодна свиня не хоче вмирати, — мудро зауважив Віргіл зі шматком солоного огірка у роті, від чого його щоки постійно роздувалися, що надавало його обличчю такого вигляду, ніби він підбирає і сортує всі слова, які збирається використовувати впродовж ночі.

Кожен пригадував якийсь зайвий, непотрібний, безглуздий смертельний випадок і розповідав про нього. Тільки Зеко дещо відхилився від теми і розповів про свій перший похід у бордель, який пройшов дуже по-дурному. Все ж під кінець усі чоловіки були єдині в тому, що смерть і ще декілька інших подій — це щось непотрібне, зайве та безглузде. І їхні склянки знову були наповнені та вихилені із зітханням, а очі стали дедалі сильніше злипатися, щоб іще міцніше втримувати життя.

— Він був чудовим парубком! І насамперед його вуса! Диви, які шикарні. Такі вуса я й сам завжди хотів мати, — промовив Йозеф і вказав одним із пепероні4 на труп. — І все це тепер мають поїдати черви, які не мають жодної уяви про те, що таке добро і зло. Я завжди ненавидів хробаків, а його любив, дуже любив. За нього я віддав би навіть свою нирку, якби він потребував її. Я справді так думаю.

Йозеф ляснув себе по тому місці, де, як він гадав, була його нирка.

— Я хочу поцілувати його, — він підвівся, погладив своєю рукою мерця спершу по голові, а тоді поцілував його.

— Я не зробив нічого неправильного, авжеж? — запитав він укінці.

— Жодним чином. Можна робити все, що охоче зробив би сам мрець, — озвався Зело.

— Поглянь, його шнурки на черевиках не зав’язані. Я негайно їх зав’яжу.

— Ні. Вони мають залишатися розв’язаними! Жодних зашнурованих черевиків чи застебнутих пасків. Інакше його душа залишиться тут, — пояснив Зеко.

— Ну, отак-от, — Йозеф шкрябав себе по голові та намагався активізувати у своєму мозку центри, відповідальні за такі невирішені справи. — Делікатна річ, ця душа, — констатував він.

Віргіл кивнув на знак згоди.

— Він одягнений у весільний костюм, — продовжував Зеко своє роз’яснення, — щоб потім дружина могла його впізнати на тому світі.

— Добре, що ти мені це кажеш. Я ще вдосвіта спалю свій весільний одяг, — зітхнув Йозеф.

Усі засміялися, а їхні очі налилися сльозами, мовби їх уже роз’їдав дим від спаленого весільного костюма Йозефа.

— Було би гарно, якби пляшки були як душі. Тоді їх можна було б зашнурувати, і їхній вміст постійно залишався би всередині, — розмірковував Владо, показав на порожню пляшку і відкоркував наступну.

Інспірований цією думкою, Віргіл витягнув шнурок зі свого правого черевика й обв’язав ним пляшку. Він хотів у цьому переконатися. Інші теж. Але з’ясувалося, що друга пляшка спорожніла ще швидше, ніж перша. Це було дивовижно. Це було страшно. Йозеф став гикати від явного подивування. Та Бора все ж мав для цього якесь власне пояснення. Мрець, мовляв, теж відчував спрагу і подав про це знак. Він теж охоче випив би, посидів би з друзями та повеселився. А що роблять вони? Вони сидять собі за столом, їдять і п’ють без нього.

— Ми повинні перенести його до нашого столу, — запропонував хтось. Інші були в захопленні.

Отож труп Никодима витягли з домовини і поставили на стілець за столом. На стіл обережно виклали руки, а між ними поставили тарілку з їжею. Виявилося важкувато сунути йому в ліву руку виделку, а у праву — склянку. Та навіщо тоді існують друзі. Настрій одразу піднявся, й усі були одностайними в тому, що третя пляшка смакувала найкраще. Всі розхвалювали Бору за його ідею та були переконаними, що зуміли розгадати містерію.

І тут несподівано підводиться Віргілій і заявляє:

— Це я мав померти замість нього. У мене немає ні дружини, ні дітей. Ніхто не сумуватиме за мною, навіть ви. Ви несправжні друзі. Тільки він був моїм справжнім другом. Я хочу вмерти за нього, — заявив він, зняв свої черевики, заліз у труну й умостився в ній.

— Не чіпайте мене! Ви не друзі. Я хочу померти, — лиш устиг він проказати і тут же заснув.

Усі вирішили, що не перешкоджатимуть йому це зробити. Краще відкупорять наступну пляшку. Говорили за життя, і невдовзі вже всі знали, що це не зовсім правильно; що вважати безглуздішим, життя чи смерть? Одностайності в цьому не було. Єдиний, хто мав би це знати, — покійник. Його запитували, та він мовчав. Пляшку вже наполовину випили, але проблема все ще залишалася невирішеною. Тут Зеко спало на гадку, що покійник на кожне свято запрошував музик. Поруч із Зеко саме мешкали двоє таких — роми з Болгарії. Раніше вони здебільшого ночували на Вестбангофі5, час від часу грали у сербських і турецьких корчмах, однак набагато частіше — на вулиці. На гроші, які вони збиралися заробити, мали намір побудувати церкву на своїй батьківщині. Однак, очевидно, Бог у той час не потребував жодної нової церкви, тому Його подаяння обмежувалося щоденним шматком хліба й уночі — лавицею десь на вокзалі. Саме тому одного дня Він послав музикам Зеко. Той спрямував свою ходу, розслаблену глінтвейном, і своє серце, розчулене тугою за батьківщиною, на вулицю Марієнгілфер-штрасе6. Там ті обоє музик саме звеселяли натовп. Зеко послухав їх якусь хвилю і врешті забрав із собою додому. Тут він звернувся до них із поясненням. Цього вечора вони, власне, мали грати в сауні «Міамі», зодягнені тільки в рукавички і зі своїми інструментами. Проте на заклик Зеко вони поскидали рукавички й вирішили, що краще паритимуться десь в іншому місці. Через пів години чоловіки вже стояли біля дверей. Хутко перехрестилися, зажурено видудлили дві склянки, провели пучками пальців по своїх тоненьких вусиках, дістали акордеон, скрипку та стали награвати. Спочатку Бора захотів чогось сербського, затим Владо — чогось болгарського, Йозеф відчув бажання почути щось угорське та румунське, оскільки саме думав про Дунай, у якому колись хотів утопитися. Завжди, коли він був напідпитку, то пригадував темні води Дунаю і бачив свій труп, як той пливе аж до Чорного моря, повз усі міста, котрі приховували в собі епізоди його життя. Коли зазвучала румунська мелодія, Віргіл прокинувся, вистрибнув із домовини та став підспівувати, що дуже налякало музик, оскільки вони подумали, що то і був покійник. Але тут вони зрозуміли, що покійник сидить за столом. Як же вони могли його розпізнати? Від інших він відрізнявся хіба тим, що не їв, не пив і не замовляв чергову мелодію. Інакше він видавався цілком задоволеним. Таких чоловіків музики знали чимало. Більшість із них мали ще мертвіший вигляд.

Окрім того, Владо досяг такого стану сп’яніння, в якому він уже не був упевненим, хто ж був покійником, що спричинило додаткову плутанину:

— Можливо, це я покійник, — розмірковував він про себе.

Йозеф був радісно збудженим. Він швидко витягнув шнурки Владо з його черевиків, щоб його душа не повісилася у цьому несправедливому світі, і пообіцяв, що і для нього стоятиме на чатах, коли той упокоїться. Тим часом музики заспокоїлися, і Йозеф зміг замовити знову угорську мелодію і знову побачити Дунай, темний, безмежний і бурхливий, мов печаль пролетаря. А тоді ліг у домовину, мов у човен, щоб відчути, як же це воно буде, коли він лежатиме як покійник. Але домовина виявилася для нього замалою. Його спітніла голова визирала з неї.

— Неприємною, дуже неприємною подією має бути смерть, — повідомив він і знову ступив на землю.

Аж тут хтось грізно постукав у двері:

— Це точно хтось із сусідів. Ми знову дещо надто галасливі, — промовив Бора.

— Я все владнаю, — промовив Йозеф.

Він пояснив, що австрієць, народився тут, у Відні, у Відні він і помре. Тому знається на всьому, що тут відбувається у період між народженням і смертю, і пішов відчиняти двері.

За якихось п’ятнадцять хвилин Йозеф повернувся, тримаючи в руках зубний протез.

— Я елегантно залагодив справу, — пояснив він. — Це був сусід. Це жахливо, якими старими можуть бути деякі люди. Він постійно погрожував, що викличе поліцію. Хай викликає! Мені цікаво, чи зможуть вони тепер зрозуміти його, — промовив він і вкинув протез у порожню труну.

Зробити це краще навряд чи було можна. Всі похвалили дипломатичні здібності Йозефа, і музики продовжили грати мелодії. Серця переповнювалися радістю, і щастя огортало їхні тіла з голови до п’ят. Зеко зняв із себе сорочку, стрибнув на стіл і почав танцювати. Невдовзі всі в кімнаті танцювали. Всі, крім Никодима. Це впало у вічі Борі, і він пригадав, що померлий теж охоче станцював би, і було б дуже сумно передавати його на споживу хробакам, не давши йому востаннє потанцювати. Друзі негайно стали в коло, взяли труп Никодима всередину, замовили його улюблені мелодії і почали підстрибувати разом із ним по всій кімнаті.

Музику і галас Павліна почула вже з вулиці й розізлилася, що саме сьогодні в одного із сусідів знайшлась якась підстава для святкування. Невдовзі вона змушена була з подивом констатувати, що весь цей галас вилітав саме з її помешкання. Через це вона дуже обережно зайшла у кімнату. Паркет під її ногами був липким. На столі дзеленькотіли порожні пляшки, тарілки та консерви. Склянки дрижали, понадкушувані мариновані огірки котилися столом і падали на підлогу. Вона побачила порожню домовину, двох музик із грайливо підведеними бровами та шістьох чоловіків, які танцювали в колі. Поміж п’ятьма спітнілими всміхненими обличчями погойдувалася голова її чоловіка. Одна монета випала з його вестки7 і покотилася до її ніг. Це та монета, якою він мав би оплатити свою дорогу в потойбічний світ.

© Переклад із німецької Івана Мегели

ОЛЬГА ФЛОР

Olga Flor, Die Königin ist tot © Paul Zsolnay Verlag, Wien 2012

Королева мертва

Вестибюль

1

Я завжди із задоволенням трахаюся з вояками. Ось про що я подумала, побачивши кутастий мундир Петера, саме так я помітила невеличке кільце в його вусі — воно, хоч і дещо зміщене, було єдиною прикрасою на його гладко виголеному черепі під кашкетом швейцара. Та зі швейцаром навряд чи. Я вивчала його ретельніше, поки він вдивлявся у сутінки за моєю спиною, у суміші вогнів (наполовину від денного світла, наполовину від штучного освітлення), що заливали собою округлий вхід між вестибюлем і майданчиком для паркування.

Рухи Петера були різкішими та виразнішими, ніж перед тим. Хоча мені все ж потрібно було здійснити перерахунки, щоби сказати, скільки часу минуло відтоді, як я покинула будівлю через ці обертові двері у формі турбіни, в які зайшла тоді з іншого боку (процес, за якого повітря щоразу проникає в будівлю), а Петер тим часом удавав, що не помічає мене. Проте цього разу я не хотіла, аби він мене не помітив.

— Рада тебе бачити, — промовила я і глянула на нього так рішуче, що він, після деякого спротиву, все ж відповів на мій погляд.

Пам’ятаю, як подумала, що це, напевне, наслідок еволюційного розвитку, звісно, нічого нового я не відкрила, адже майже кожен акт поведінки людини пов’язаний із пристосуванням. Очевидним є вплив культурної еволюції, що тривала мільйони років: чоловік у військовому однострої, готовий до бою, викликає сексуальне бажання, особливо якщо він хоч трохи привабливий. Водночас, зізнаймося, такий образ викликає бажання кудись утікати або ж агресію, а почасти обидва ці відчуття у співвідношенні, що залежить від власної налаштованості, й у будь-якому разі активізує і сексуальне бажання. Ось так усе просто, — сказала я собі, зайшовши у ліфт із боку Дункана, залишивши позаду себе портьє та швейцара. Як безглуздо, що Дункан наполіг на тому, щоб супроводжувати мене, — подумала я, дивлячись на нього у дзеркалі. Відображення чоловіка складалося з двох майже рівних половинок, які сходилися на його білому волоссі на голові, проділ посередині проходив саме по лінії краватки, вздовж якої Дункана можна ідеально поділити.

Ще абсурднішим було те, що Дунканів супровід не здався мені таким вже і незручним: начебто він був моїм батьком, який повинен передати мене до рук нареченого, хоч це вже і застарілий звичай. Гадаю, я просто хотіла ще хоч трохи потриматися за нього, адже, незважаючи на все, що між нами відбулося, він був добре знайомою територією, а той, із ким я зв’язалася (Александр), — ні. Дивовижно, що Дункан і Александр добре ладнали й мали спільні погляди на безліч речей. Це означає, що і стосовно мене також? Я не робила поквапливих висновків і дозволила собі плисти за течією.

Кабіна ліфта почала підніматися, тут усе просто: визначити мету, досягненню якої навряд чи щось могло завадити (новий шлюб та Александр). Жінки, котрі вбачали подружнє щастя у продовженні роду та покорі чоловікові, знайшли його і передали це своїм нащадкам аж до сьомого коліна. Врешті-решт ці жінки найрозумніші. Так я сказала собі, щоб підняти свій настрій. Я залюбки стала би перевдягненою терористкою-смертницею з непохитною вірою, горіла би помстою за свого чоловіка, — подумала я і нагородила витонченого Дункана, мого теперішнього колишнього, усмішкою, що відбилася у дзеркалі (ми вже доїхали до неба, — подумала я, коли ліфт почав розгойдуватися. — До неба, на якому його не хотіли надто довго чекати). Це надає всьому відтінок вічності. Проте з позиції еволюції — це недолік, коли людина губить себе, не народивши нащадка. Біля кутика Дунканового рота сіпнувся невеличкий мускул.

— Ти в гуморі, — промовив він. — Це добре.

Я погодилася, а що ще залишалося робити. Він правий, беззастережно у щось вірити справді чудово. Навіть якщо мене саму дещо дивував мій гарний настрій. Коли екран над дверима ліфта показав відображену у дзеркалі позначку сорокового поверху, я придумала собі гру: обирала такі комбінації цифр, які разом утворювали певний сенс, якщо читати їх у зворотному напрямку. Тоді ж я побачила руку Дункана, що лежала біля навігаційної панелі ліфта, ніби ненароком, а ніби й ні, адже Дункан рідко покладався на випадковість. Щоправда, збіги він усвідомлено не сприймав, а покладався на інстинкт: надто глибокі роздуми шкодять дії. Тож я дивилася на руку Дункана, на зовнішній стороні якої проступали вени, що спліталися, мов мережа з кабелів, і це завжди здавалося мені сильним і привабливим, адже краса, якщо хочеш її відшукати, проявляється у деталях. Я подумала, що сорок шостий поверх (цифра, яку, до речі, не можна перевернути, у відображенні вона сенсу не має) мені таки про щось говорить. Завжди починати здаля, підготувати момент — і ось: я ведуся на це, нічого іншого мені не залишається.

Він знає, як дістати мене, і моє тіло проймає хвиля сорому (так кажуть, і ось як я це уявляю: всередині трубчастих кісток наростає бурління), коли на мить згадую, як портьє Жерем’є, цей розпорядник вестибюля, дав мені зрозуміти, що вони з Петером бачили, що відбувалося у ліфті. Я мала б це передбачити, про що я тільки думала? Ні про що, або ж навпаки: про те, що Дункан управляє не лише ліфтом, який підіймає нас на шістдесят восьмий поверх, що цілком належить Дунканові й увійти куди можна лише за допомогою таємного коду, — а й системою безпеки. Цілком імовірно, що я так думала, і те, що ця думка була помилковою, раптом зрозуміла, поки марно намагалася сказати щось таке, що могло би зняти напругу з похмурого обличчя Жерем’є. До речі, Жерем’є тут уже немає, тепер у вестибюлі порядкує інший чоловік; і чому на цю посаду завжди беруть тільки літніх людей? Імовірно, через серйозний вигляд: літні люди випромінюють щось таке, що змушує їм довіритися. Таке «щось» було і в Жерем’є, і, гадаю, я йому подобалася.

Незважаючи на час, який минув відтоді, упродовж якого я не думала про вежу, попри наше спільне проживання у будиночку на березі моря, Дункану достатньо було одного невеликого жесту, щоб повернути мене до тієї сцени, про яку я і хотіла забути, і ні. Я театрально всміхнулася у вічко камери, що відлискувало чорним.