ebook
w abonamencie za dopłatą 14,99 zł
ebook
38,20 zł

Апостоли. Білий світ. Лірник ebook

Василь Барка

0,0

Oferta wyłącznie dla osób z aktywnym abonamentem Legimi. Uzyskujesz dostęp do książki na czas opłacania subskrypcji.

14,99 zł
Najniższa cena z 30 dni przed obniżką: 14,99 zł

14,99 zł

Ten tytuł znajduje się w Katalogu Klubowym.

Zbieraj punkty w Klubie Mola Książkowego i kupuj ebooki, audiobooki oraz książki papierowe do 50% taniej.
Dowiedz się więcej.

Wydawca: Сакцент Плюс
Kategoria: Literatura obyczajowa i piękna•Literatura piękna
Język: ukraiński

Opis

До цієї книжки Василя Барки (1908–2003) увійшли його ранні збірки: «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947), «Псалом голубиного поля» (1958), а також «Лірник» (1968), які в Україні видаються вперше. У них ідеалістично-містичний світогляд митця проявився найглибше. Саме поетичною творчістю письменник значно розширив стильові горизонти української літератури в межах національного та світового контекстів.

Szczegóły

Ebooka przeczytasz w aplikacjach Legimi na:

Androidzie

iOS

czytnikach certyfikowanych
przez Legimi

Liczba stron: 399

Oceny

0,0

Recenzje(0 recenzji)

Podobne

Rozgrywka na szczęście

Wypędzenie Gerty Schnirch

Agnieszka Lingas-Łoniewska

BESTSELLER

Jestem Marysia i chyba się zabiję dzisiaj

Herzkirschen und Fördeflimmern

Mój rok relaksu i odpoczynku

УДК 821.161.2-1

Б25

Текст друкується за виданнями:

Василь Барка «Апостоли». — Авсбург: Золота брама, 1946;

Василь Барка «Білий світ». — Мюнхен: Українська трибуна,

1947; Василь Барка «Псалом голубиного поля». — Нью-Йорк: Слово, 1958; В. Барка «Лірник. Вибрані поезії». —

Нью-Йорк: В-во нью-йоркської групи, 1968.

Передмова Р.В. Мовчан

Барка Василь

Б25Апостоли. Білий світ. Лірник / Передм., упоряд., прим. Р.В. Мовчан. — К.: Сакцент Плюс, 2025.

ISBN 978-617-95437-3-9

УДК 821.161.2-1

України, 2025

ISBN 978-617-95437-3-9

БІЛИЙ СВІТ ПОЕЗІЇ ВАСИЛЯ БАРКИ

«Світ — чистий, як сльоза; і як дитя —

слухняний сад по цілонічнім плачі».

Василь Барка

Василь Барка, безперечно, передусім поет, до того ж поет модерний, елітний, феномен, місце і роль якого в українській літературі ХХ ст. буде по-справжньому усвідомлений, розкритий лише в майбутньому. Стильова герметичність Барки сприяє незрозумілості його віршів, їх метафізичний зміст поза будь-якою кон’юнктурою, загалом вони завжди були чужорідним тілом на тлі літературного процесу.

Водночас Барка-поет майже не відомий навіть вибагливому сучасному читачеві. Жодна його поетична книжка (крім третьої частини «Океан») ніколи не друкувалася в Україні. Увага критиків і літературознавців у останні роки загалом зосереджувалася довкола роману «Жовтий князь».

Його перші збірки «Шляхи» (1930) і «Цехи» (1932) створювалися двадцятилітнім Василем Очеретом на Кубані. Першу благословив до друку Павло Тичина. Офіційна ж критика відгукнулася на неї статтею «Проти вилазки класового ворога в поезії», надрукованою в «Літературній газеті» у 1931 р. Цей факт став поворотним у творчій долі Барки і ще однією показовою тенденцією тоталітарної доби.

Нині ці збірки — навіки втрачені раритети. Їх не мав і сам автор, а тому зміг відновити лише кілька поезій. Зокрема, такі рядки:

Це чорнофлейтний, це міднокрилий,

це протибожний карнавал

рушає в катакомби вулиць.

Мов брили, кинуті з вулкану

і знов ударені в граніт.

Вони свідчать про відверту символічну експресію, спрямовану проти пореволюційного суспільства. Чи не тому збірка «Шляхи» викликала таке негативне сприйняття в Україні? Сам же автор вважав, що ці перші книжки окреслили початок його творчої долі, вже в них проявилося його прагнення до оновлення українського віршування: насамперед в образності, в ритміці, синтаксичних конструкціях, у словнику тощо1.

В одному зі своїх інтерв’ю Василь Барка наголосив, що в цих книжках він «почав відбудовувати ідеалістичний світогляд». У 1930-х роках поет уже був глибоко віруючою людиною, до того ж його віра «не в догмах, а в самому серці, в сфері почуттів, прагнень, якихось здогадів». Він упевнений, що паралельно зі світом матеріальним існує вища, більша, вічна реальність — «реальність іншого світу, духовного, надфізикального, метафізичного». В цьому Барка переконувався багато разів на власному життєвому досвіді. Найперше — у ранньому дитинстві, коли пережив клінічну смерть у результаті падіння з кручі; потім — на Кубані, під час бомбардувань у Берліні...2

Він вважав, що вирішальними в художній творчості є саме «метафізичні чинники», які визначають «усі душевні сили митця», що втілюються через форми зовнішні і внутрішні. Особливо наголошував на внутрішніх — як основних, цементуючих, що залежать від «інтуїтивної спроможності митця: від його дару складати їх «на відчуття», на здогад, на знахід». Внутрішні форми — це витвори уяви в їх переходах, це асоціативність, «чуттєва кольорність» тощо. Саме «художня інтуїція» поета складати все це в єдиний цілісний зміст творить «красу внутрішніх форм», без якої немає естетики форм зовнішніх, яку ми сприймаємо відразу, стежачи за описом, вловлюючи мотив, настрій, чаруючись образом.

Василь Барка також переконаний, що «художня інтуїція» поета є дієвою, коли вона існує в «таємничому «священному озоні» містичної сфери віри» — як він наголошує, «тоді все діється в благословенних нормативах, відповідно до впливу надземного світла духовного».

Отже, художня свідомість В. Барки тісно пов’язана з його ідеалістично-теологічними поглядами. Для нього духовне життя людини є основним, визначальним у відносинах із зовнішнім світом у цілому, із конкретним соціумом, із іншими людьми. Він вважає, що духовний світ особистості — це «віддзеркалення неба», душа людини є носієм «неповторного образу від всесвіту в сфері життя», є, отже, вмістилищем Всевишнього, в ній «відсвічується образ Бога живого»3. Барка переконаний, що ті умови, в які був поставлений митець за радянського режиму, «підрізали крила вільної натхненності», було «втрачено справжній психологізм, без якого не буває справжньої літератури», «письменники перестали сприймати й витрактовувати душу людську як Божий твір». Тому він прагне поетичним словом відбудувати ту «високу і світлу сферу духовних скарбів, зокрема, моральних вартостей, яка склалася за тисячоліття»4. Духовне життя людини саме в такому ідеалістично-містичному розумінні стає основним і єдиним об’єктом його поетичної творчості. Це й визначає її основне ідейно-стильове обличчя.

Формувалося воно поступово, однак чітко окреслилося вже у збірці «Апостоли» (1946), хоча деякі дослідники називають її учнівською, пошуковою. Зауважмо, що більшість віршів були створені в Німеччині, у досить складні не лише для поета воєнні часи. Він не мав жодної звістки про залишену вдома родину, голодував, його підстерігала небезпека репатріації, майбутнє було невизначеним. Поряд так само страждали його земляки й зовсім чужі люди — Барка не залишався байдужим до їхніх доль, особливо жіночих («Дума», «Великомучениці Берліну», «Еспанка», «Поема дощу»). Однак у віршах цього періоду можна простежити й лагідну тональність вислову, і світлі описи, і наскрізну оптимістичну настроєвість, притаманні пізнішим поезіям.

Книжка ця має своєрідне кільцеве обрамлення: розпочинається однойменним віршем-роздумом про трьох апостолів, а завершується переспівом євангельської історії про народження Спасителя («Різдвяна ніч»). Однак тут поет лише використовує біблійні сюжети, вони більше проектуються на нову, його ситуацію, передають його переживання, роздуми, викликають сьогочасні асоціації. Чи він відчував себе одним із апостолів, покликаних нести вчення в чужі світи, заради чого необхідно було покинути вітчизну? Чи підносив свій голос у тремтливій молитві — завершальному акорді збірки: «...від голоду, огню, хвороби — нині // маляток сохрани на Україні!»? Очевидно, це риторичні питання. Тому й образи цих поезій прочитуються як символічні.

Закономірно, що у збірці «Апостоли» деінде можна вловити ностальгічні нотки, але вони звучать то як спомин, необхідний для підтримки душевних сил зраненого митця — ліричного героя, то як натхненна надія на повернення, зустріч, спасіння. Такі рядки, як правило, в нього дуже ліричні, емоційні; вони можуть прочитуватися в різних контекстах, які відчуває кожен читач по-своєму. Як, наприклад, ось цей:

Надіюся: негадано-нежданно

ти вранці явишся... я рано-рано,

до сходу сонця буду ждати.

Іноді автор поетично інтерпретує якусь євангельську мудрість або нагадує про неї, як істину позачасову і всюдисущу — про любов, вічне страждання, співчуття, про невідворотність долі тощо. Такі вірші звучать як своєрідні дороговкази на роздоріжжі сумнівів, зневіри, страждань загубленої в трагічному часі й просторі української людини. Варто наголосити, що всі пережиті, спостережені, почуті життєві сюжети, навіть історичні події, факти автор переводить у площину ліричну — як відчуття й переживання. Тому читач сприймає їх як інтимні зізнання й відкриття, а не як пафосну риторику. Так, скажімо, ось як поет образно відреагував на перемогу союзників над фашистською Німеччиною (вірш «О, милий світку мій...», написаний у травні 1945 р.):

Мій милий люду, відпочинь,

як немовля на материнських грудях

теплих,

у сонячній природі!

Наступна збірка «Білий світ» (1947) була надрукована також у Німеччині, з післямовою Гр. Шевчука (Юрія Шевельова), ілюстрована чудовою графікою відомого українського художника-емігранта Михайла Дмитренка.

Не лише кількома віршами («Апостоли», «Чернечі свічі», «Видіння») вона пов’язана з попередньою, а й мотивами, настроями, образами. Більшість віршів були написані в тому ж часі, під час поневіряння в зруйнованій Німеччині, тому їх можна сприймати і як ліричну сповідь, своєрідний щоденник його душевних відчуттів, переживань, роздумів.

Поезії згруповані в окремі тематичні цикли: «Світання», «Рідні душі», «Правда і кривда», «Ясність», «Голубиний міст», «Думи мандрівника», «Цареборець», «Вірші віри». Ці назви — ніби поворотні пункти на життєвій дорозі ліричного героя, своєрідні коди ключових моментів індивідуального сприймання довколишнього світу, самого життя. Його ліричний герой уособлює собою українську людину, не зіпсуту соціумом, чужорідними впливами, обставинами життя, тобто українську людину в ідеалі, в первісній сутності, як її розуміє, якою хоче бачити автор. Очевидно, для такого втілення потрібен якийсь специфічний настроєвий, навіть світоглядний контекст. І він у поезіях Барки є.

Звернімо увагу: ці вірші писалися під час війни — «чорного демона», у стані тривожної розлуки з рідними. Барка про це ні на мить не забуває, навпаки, час від часу створює цілком реалістичні образні картинки цих трагічних подій, які стають необхідним тлом якогось емоційного мотиву, моральної ідеї.

У цій збірці він створює свій образ світу, в якому завжди перемагає добро, любов, у якому панує атмосфера прощення й співчуття до скривджених, тому його світ — білий.

З одного боку, як поет він цілеспрямовано виписує розгорнуту метафору цього білого світу, шукаючи його витоки там, у вищій, духовній сфері, насичуючи його атрибутами біблійної риторики, ніби зумисне протиставляючи його всьому тому, що спостерігав у справжньому світі. А з другого — як фанатичний романтик чи біблійний проповідник (стосовно В. Барки це синонімічні поняття) намагається передати через образне слово потужну життєствердну енергію, яка водночас переважає в його художній свідомості, є знаком високої духовності, на якій поет повсякчас наголошує.

Ця метафора означає також духовний світ саме української людини, яка опинилася в екстремальних для себе, а тому випробувальних ситуаціях. Звернімо увагу: ця людина

Од вікон рідного села

у серці світло принесла —

нема яснішого на світі,

нема! Яснішого на всій повитій

туманами й дротами — на землі...

Отже, все її духовне опертя, душевна наснага, сила — від рідної землі. У філософській «Думі мандрівника» він цю думку ще раз повторить: «Я мав стрілу сонця, підняту на рідній річці, і пішов з нею далеко — в середину пекла...»

Однак у цілому поезію Василя Барки не можна вважати національно заангажованою. Його «білий світ» розглядається насамперед у євангельському, а значить і вселюдському контексті. Цей світ ліричний герой бачить прекрасним попри все, що в ньому насправді відбувається, бо це насамперед — Божий світ. Водночас автором він не ідеалізується, навпаки — поет часто наголошує на його недосконалості, використовуючи іронію («Рай»), прийом контрастного паралелізму («Сад», «Шлях», «Примирені», «Самотність», «Розсвіт» та ін.), а то й прямо наголошує: «А милосердя на землі нема» («Скорбна мати»), «...а сонечка нема! Нема на світі! Ну, де ж воно?..» («Видіння»). Є тут кілька поезій з 1930-х років («Мати», «Філософ», «Розсвіт»), у яких поетично відтворена втрачена гармонія.

Прикметно, що в основі свого світу Барка, як український поет, бачить родину. Цей мотив присутній у всій збірці, але особливо увиразнений у циклі «Рідні душі». У ньому поширені в світовому мистецтві архетипні образи («мадонна з дитям», «батько й син», «вічна мати», «вірне подружжя») розшифровуються в українському, навіть індивідуальному контексті, при цьому не втрачаючи свого вселюдського значення. Тому особисто пережита родинна трагедія тут стає значущим, визначальним елементом образного втілення, загальної світоглядної настанови. Так, скажімо, вірш «Видіння» розпочинається риторичним запитанням: «Синочку мій, русявая голівонько! Чи ж ми побачимося знов?», а завершується словами впевненості у подоланні світового зла: «Тоді очиститься вона і сонечко на світі засяє, як і в перший час — засяє, люди змучені, для нас».

Варто наголосити, що автобіографічність притаманна всій збірці. Власне, за нею можна простежити чимало нюансів духовного життя поета в Німеччині в 1940-ві роки. Наприклад, незгасна любов до дружини Довлетхан, яка постійно йому щеміла. Тому його ліричний герой час від часу в розпачі вигукує: «Любов моя! Земля північна! Зірка біла! Тужу серед берез німих» («Сніжна ніч»). Автор намагається зашифрувати власні відчуття в метафоричних образах, іноді використовує прийом маскування («Рибальчина дружина», «Дитяча доля»). До речі, в Барки образ дитини найчастіше символізує і його душу — вразливу, чисту в сумлінні, в лагідності, щирості. В таких творах усе ж настирливо проступає його відчуття власної трагічної загубленості в чужому світі, іноді він не стримується, його зізнання звучить із самої глибини душі: «Скорблю я смертно. Небо дня, коли душа скривавлена переболить?» («Дитяча доля»); «В мене нема нічого, один тільки красний світ, — поки я на нього дивлюся, — мій... більш нема нічого» («Думи мандрівника»). Це відчуття було притаманне тисячам, мільйонам людей, які поневірялися під час Другої світової війни в Європі, але подібне відчуття загубленості в часі, просторі, відчуття відірваності від рідного ґрунту, відчуття фатальної самотності прочитується і поза будь-яким історичним контекстом, саме по собі.

Водночас знання фактів біографії митця дає змогу глибше зрозуміти той чи той образ. От, скажімо, образ гори Темрюк на Кубані, який згадується двічі: в однойменній поезії і в «Думі про доброго кубанця». В одному зі своїх інтерв’ю поет розповів про дивовижний випадок, що трапився з ним неподалік гори і порятував йому життя. Образ гори Темрюк у поезіях уособлює своєрідну Голгофу, на яких у стражданнях випробовується дух героя.

Особливе місце у збірці «Білий світ» займає медитаційний цикл поезій у прозі «Думи мандрівника», який було створено в червні-липні 1945 р., тобто відразу по закінченні війни, — отже, фраза «Світ радіє. А я мандрую один по зелених берегах...» не є абстрактною, а фіксує певний емоційний стан і самого автора, вона набирає додаткових значень лише в контексті його біографії. Найголовніше питання, над яким роздумує, мандруючи дорогами Німеччини, ліричний герой, — «як серед такої краси... міг родитися найбільший розбій на світі?», вчинений фашизмом. Однак незмінно поклоняється вічній природі.

Бо ж вона — частина вічного божественного начала, «надсвіття», тому завжди є його носієм або ж провідником, як у вірші «Тиха пісня», де Дунай добіжить «аж до брами раю», а листочок «про лишенько безкрає вранці Богові згадає». Іноді природа безпосередньо ототожнюється з цим божественним началом («крапля сонця в серці»), тому має незаперечний пріоритет поряд із людиною, містить у собі первісну сутність.

Водночас природа жива, рухлива, мінлива — це підкреслюється різним ритмом поезій; вона має душу — до неї іноді безпосередньо звертається ліричний герой: «мій світечку», «привітна подруго» тощо, її описує за допомогою метафори.

У цих поезіях часто зустрічаються наскрізні образи свічі, саду, лілії, голуба, сонця тощо, які увиразнюють літургійне звучання поезій. А такі образи, як хмари, вітер, перекотиполе, соняшник, вносять у них національний колорит.

Метафоричні пейзажні картини, детально виписані автором у кольорах, звуках, асоціаціях, спонукають його до філософічності, до поміркованості, до роздумів про сенс життя на цій чудовій землі (як, наприклад, у триптихові «Сад»). Один із основних медитаційних мотивів збірки — швидкоплинність людського життя — сприяє імпресіоністичній фіксації окремої зупиненої миті, підкресленню її неповторності.

Отже, за Баркою, світ — прекрасний навіть у своїй недосконалості, дисгармонійності, бо він — вічна таїна, за якою — вищі цінності й морально-етичні виміри. Через це для ліричного героя важливо усвідомити важливість духовного в душі («без неба доля наша клята»). Саме небеса дають людині силу, яка заспокоює, утихомирює пристрасті, вселяє надію («Засну, побачу сон: блакить відкриє вічний світлий звід...»), відчуття захищеності («Хіба ж бо при такім, при сонці радіснім над нами та лихо скоїться з царем моїм?»). Тому в циклі «Правда і кривда» все вимірюється не земними, а цими вищими, «надсвітними» силами («На небі правда невмируща...»), тому тут зіставляється насамперед небесне й земне, розглядається дилема віри й безвір’я. Ця думка наскрізна і в поемі «Цареборець» («Є вічна сила в суті всіх речей... єством повинні жити в вічнім сяйві...»). Стоїчність головного героя має джерело саме в божественному своєї душі.

Цикл «Голубиний міст» — про нелегкий шлях звичайної людини до вищої сутності, до Бога. Як помітив Б. Рубчак, у Барки епітет «голубиний» символізує «відсвіт неба». Поет то відчуває себе посередником на цій дорозі («...піду благати про сіяння для тих, що тут страждають...»), то передає свої відчуття, сподівання на очищення землі від «люципера», то декларує надію: «Земля зміниться. Люди теж. Я надіюся, дивлячись на дітей, що минеться час звірства і почнеться час людяності. Вірю. Знаю, що життя покращає...»

«Вірші віри», що ними завершується збірка, є своєрідним переходом, вступом до наступної книжки — «Псалом голубиного поля» (1958), яка з’явилася друком уже в Нью-Йорку. Чимало віршів написані в тому ж часі (1943–1948). Тут зібрані поезії з літургійною спрямованістю, наближені до жанру псалмічної лірики. Прикметно, що улюблений троп Барки — метафора — тут ускладнено, посилено роль асоціативних зв’язків між образами, поглиблено їхній символічний зміст. Тому вони позбавлені (як у вірші «Зіходить місяць (1933)») уже знайомої для читача біографічної чи історичної конкретики. Деякі не піддаються будь-якому логічному дешифруванню, однак прозорі для чуттєвого сприймання, як подібні рядки:

Веселка стала:

скрізь – найзеленіше,

скрізь – найзолотіше...

Дитячими устами небо дише,

Серце приклони!

Збірка «Лірник. Вибрані поезії» (1968) вийшла в Нью-Йорку, з одного боку, як видання, що представляє нью-йоркську групу, з другого — як підсумкова книжка у творчому доробку автора. За такою ж назвою в 1990-х роках Василь Барка підготував нове видання, до якого мали б увійти твори, написані упродовж 1937–1991 рр.

Показовими в творчій долі митця 1950–1960-х рр. є його стосунки з цією модерною групою українських митців діаспори, що об’єднала таких поетів, як Б. Бойчук, Б. Рубчак, Емма Андієвська, Патриція Килина, Віра Вовк, Євгенія Васильківська, Ю. Тарнавський, О. Зуєвський, а також малярів, видавців, акторів. Мало не щотижня вони зустрічалися в ресторані «Орхідея», дискутували на теми філософії, мистецтва, читали свої нові твори, обговорювали їх. Цих митців об’єднувало щире бажання оновити, модернізувати українську літературу, їм були співзвучні інтелектуальні інтереси, зокрема екзистенціалізм. Крім цього, як пише Б. Бойчук, вони вірили «в абсолютну свободу творчого вислову», прагнули звільнення поезії від заангажованості будь-якими суспільними, політичними ідеями.

Не дивно, що до них пристав і Василь Барка. Однак його участь у зібраннях групи тривала недовго — за однією з версій, допоки колеги не заговорили про несумісність його «християнського консерватизму» з модерною поезією, якою вона їм на той час уявлялася. Справа в тому, що вони були проти будь-яких «традиційних літературних форм» (Ю. Тарнавський). Власне, історія цієї групи може прочитуватися як результат типового протистояння дітей і батьків (себто старшого покоління письменників, які нібито й уособлювали традицію). Отже, в цьому контексті неминуче проявилися світоглядні й естетичні розходження Василя Барки, заангажованого христологічною ідеєю, з нью-йоркською групою. До того ж поет ніколи не був публічною людиною, звик жити відокремлено від активного громадського життя.

На той час сучасники митця у своєму щирому прагненні проголосити війну служінню будь-яким ідеологіям і утвердити в художній практиці культ свободи творчості не помітили прогресуючого духовного і поетичного розкріпачення Василя Барки. Задовго до цієї ситуації він писав: «Хочу свободи для духа. Кому любо, вірте в безвір’я. Тільки, будь ласка, не рекламуйте, як бальзам. Не надівайте хомута на крилату душу людства. Самі носіть»5. Очевидно, наприкінці 1960-х років їхнє ставлення до нього змінилося, свідчення цьому — видрукування збірки вибраного «Лірник».

У зв’язку з цією історією постає закономірне запитання про новаторство Василя Барки, його реальний внесок у розвиток української літератури ХХ століття. Прикметно, що він найбільше був поцінований представниками саме нью-йоркської групи. Так, зокрема, Богдан Рубчак назвав його «найбільшим українським поетом нашого часу»6. А Богдан Бойчук наголошував: «...метафори Барки унікальні, неповторні й наскрізь індивідуальні. У світовій літературі немає книги поезій із таким метафорним багатством»7 (мається на увазі «Океан»). Емма Андієвська в одному зі своїх інтерв’ю назвала «Океан» «унікальною для України річчю». Літературознавець із Парижа Леонід Плющ підкреслював: «Твори Андієвської й Барки... підготували ґрунт для фундаментальної реформи, революціонізації української материкової культури...»8

Одним із найглибших дослідників творчості митця був Юрій Шевельов, який присвятив йому кілька своїх статей. Під час вручення В. Барці престижної літературної нагороди фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів 13 лютого 1982 року він особливо наголосив на оригінальності формотворчих засобів поета, багатстві його словника, зокрема за рахунок власних неологізмів. Ю. Шевельов відмітив також таку рису індивідуального стилю автора, як гра словами, тобто активізація притлумленої багатьма чинниками ігрової функції мистецтва, що для української літератури ХХІ століття стане попереднім підґрунтям.

Гортаючи збірку «Лірник», ще раз переконуємося, що поезія Барки вільна від ідеологічної заангажованості, змістово вона всуціль екзистенційна, філософічна, «теологічно спрямована», підпорядкована авторській моделі буттєвого світу, який за допомогою образного слова автор репрезентує.

Раїса Мовчан

АПОСТОЛИ

АПОСТОЛИ1

Просохла по дощах земля південна,

свята земля. В зіницях анемона

одсвічується вись благословенна,

і процвіта в теплі лоза червона.

А моря глибина весь день бунтує,

весь день запінена вода шумить,

кипить на мшистім камені, нуртує

та бризка на суху рибальську сіть.

Апостоли старі прийшли до моря,

до роздоріжжя на рясному квітні.

Чи ти, країно війн крем’яногора,

кохала зерна їх речей просвітні?

Діди, відклавши вбік ціпки та клунки,

дрімають на яркому моріжку.

Як квіти риз, від сонця візерунки

оздобили одежину жорстку.

Натруджена, згрубіла, мозоляста

рука спросоння чуб повідслоня...

Помолодівши три душі від щастя,

підводяться в блакитнім храмі дня.

Стоять і стежать вись, такі потужні,

що хмари їм течуть поміж плечима,

що близько духи сонць огнеоружні

летять, як блискавиця невслідима.

Внизу свічіння моря, й видно — он

шляхи, невідклонимі, як закон,

через ліси й степи лягли на Схід,

на Схід лягли крізь дикий непрохід.

Три напрямки! В краї чаклунства й тайни,

узору казки й золотого чуда,

поганства по затоках цвітодайних

та звірства в діямантових спорудах.

Три напрямки! Високий світоч віри

по мурав’їщу людському нести

наказано братам на три хрести,

братам — від духа в сонячній порфірі.

Загомоніла моря синь; тоді

старі прокинулись від шуму й шуму

і довго-довго слухали, як думу,

як пісню про страждання молоді,

той гомін моря, моря шум вечірній...

шафранний відсвіт славсь на той ґраніт,

на камінь і пісок, що став темніть,

темніть, як небокраю шовк надгірній.

Земля, з дитинства рідна! Як її

старим покинути й піти в чужину,

а потім горювати: любий сину,

якби то знов побачити її!

Якби побачити в секунду смертну —

здаля, хоч раз один; дитячі втіхи

згадати й принести життя, як жертву,

й лягти в землі чужій, од горя тихій.

Тепер іди й неси в страшні юдолі,

степи, ліси та гори, та пустині,

неси свій хрест і хрест важкої долі,

і тільки згадуй моря берег синій.

І тільки знай, що враз найглибша рана,

недавня рана в серці защемить,

коли дитяча радість несказанна

зустрінеться тобі в коротку мить

серед чужих людей... а ти про діти,

про діти рідних думаєш весь вік.

Сиділи три сіді, самі на світі,

аж поки засвітився молодик

і взявся три шляхи посеребрити,

що труд на них і смерть Господь предрік.

І треба йти і попрощатись треба

з тобою, моренько, горо, з тобою,

з тобою, квітонько, немов би неба

сльоза блакитна, — теплою, яркою...

простіть! Простіть і ви, найближчі, рідні,

і звідки знати ми могли, що східні,

що три шляхи-дороги хресні йдуть,

навіки йдуть од вас і смерть несуть,

і труд і жаль. І ніби то знайома

і пережита раз оця хвилина —

рішальна, судна. Темна моря втома

нагадує про сон — і зірка синя.

Пішли: Андрій2 у щедру Україну,

Павло3 в сусідню сторону піщану,

Фома4 в чудесну землю злототінну

та пишнодревну землю Індостану.

У тьмі розбризкує всі сльози моря,

і щось аж побивається: жаліє.

Вечірній пурпур, світло смутку-горя,

жаріє, на одежі трьох жаріє...

Вони ж пішли собі до царства мли,

пішли собі, по берегу пішли.

1944

СХОДИ СОНЦЯ

І. ХМАРНИЙ СВІТАНОК

Малятко-сонечко до уст

приголубля ранкову рожу,

молить: птиченьки малі й великі,

дроздоньку, ти на сріблисту

на скрипочку з стрілолисту

грай мені! — Ну, як я можу:

внизу ж гудуть пурпурні ріки?

Дроздоньку, ти на лілейну ліру

грай мені! — Ну, як я можу:

внизу й серед маргариток крики...

ой, злечу я на грядку сіру.

1944

II. ВЕСЕЛИЙ ПУРПУР

Веселий пурпур, сонечко-червінець,

і сад, що процвіта до вінець,

людину радують… щебетанюсенька

сіренька

аж приграє співзвуччями! І ненька

виходить з хати в тіні срібно-сині.

На теплій ниточці-стеблині

відгукуються любі тоники,

ясно-блакитні дзвоники.

В цей час будити безневинні діти

та з ними по садах радіти!

А ми? Згоріли верби на шляхах

і журиться бездомний птах.

1944

IIІ. СТАЛО СОНЕЧКО

Стало сонечко в дворі

і тополі заступило.

Дівчинка о тій порі

та звертається: огненна сило!..

Як тікала ніч-змія,

то тремтіли: неня й я.

Стало сонечко в дворі

і тополі заступило.

Чути голосок о тій порі:

ой, пташенятусенько! Як мило

у дворі співа, світа, сія

ми ж то раді: неня й я.

1944

ДУМА

Що коло шляху, дощами-кров’ю

потопленого,

а димами-пожарами завіяного,

а трупом-молодістю встеленого,

що коло шляху, там стояла матінка,

сива ненечка,

та в Господа Предвічного питалася,

питалася, руки проcтрілені здіймаючи,

здіймаючи руки, а груди в ранах

вітрам одкриваючи,

та груди, од пожару-війни обуглені,

питалася-молиласядо Господа

Предвічного:

«...Коли ж мені правди в домі сподіватися,

та з молодими дітьми перестати коло

могили прощатися

та про смертні рани на душі забуватися?»

Молилася-питалася, коло шляху стоячи,

а німі небеса кривавий дим;закриває,

закриває, очі ненечці роз’їдає,

а коло чорного сонця вороння кружляє,

кружляє, матусиного чола торкає,

а коло ніг колосся догорає,

огненні краплі-зерна на землю скропляє,

а відповіді матусеньці та й немає.

1944

НОННА

Лежать, на мумії Єгипту схожі,

батьки покійні. Долі, на рогожі,

лежать в нетопленій світлиці

її матуся й батько темнолиці.

Три дні промовчала лелітка Нонна;

а їй світлиночка одновіконна,

то золота, то біла, то червона,

нагадувала про живущий світ.

Насилу встала! Йшла — торкнула ґніт

того світильника, що на столі;

у піч заглянула і на золі

брудну голівку вгледіла кошачу:

«Мо’ недогризена? Візьму, побачу…

а! Хай їй!.. Ой, як страшно легко йти!..

До кого ж я піду? Боюсь! Святий

мій Боженьку, хоч ти ж бо захисти!..

Я чую: вмру сьогодні, якщо ти

покинеш». Всилу двері прочинила

сінешні і — надворі. Срібно-біла,

як пух, спадає з неба тиха сила…

В дворі бур’ян торішній притрусила,

запорошила світ. І видно Нонні:

на порозкривані, на безвіконні,

пообколупувані й чорні хати,

сади позрубувані — сніг лапатий,

рябіючи, мигтючи в очах, пада...

І снігові і світові нерада,

попростувала, бідна, навмання,

і хоч відчула слабість, — проганя

хворобу злу, що підтинає ноги,

та от несила… тихо, близь дороги

присіла мучачись і до землі

прищулилась, бо холодно малій.

А сніг сліпий притрушує дитину —

мов смертний саван, пада безупину...

1943

ВЕЛИКОМУЧЕНИЦІ БЕРЛІНУ

В надлюдській каторзі дівчат краса,

в брудному пеклі, в голоді, нарузі,

в роботі, що вбиває душу — вся

затоптується. Вірні, добрі друзі,

нескорені, її люблю, одну її,

одну вславляю. Чисту! Що в гної

на європейськім камені спіткнулась.

Я ж бачу, знаю ж я і серцем чую:

сіяння сонця, зірочку святую

хранить у грудях. Бідна, і не зчулась,

як остаточно й просто тряпки шмат

прикрив ту іскру. Я його тримать

міг лиш з прокльоном крови. Ох, величні

великомучениці! В сніжнім січні

вам знов терпіти гострий біль, той жах,

що в ямах душі держить на ножах.

Я сподіваюсь: праведні, безгрішні,

нещасні душі, — пройдуть дні і тижні,

і місяці в стражданні хрестнім, хай

і роки пройдуть, — терпеливі й горді,

рабинями йдучи на ржавій корді

і вимріяний згадуючи рай,

ви ждіть! Терпіть! Нічого... І надію

і віру, і любов в душі храніть!

Таки ж утнуть на світі горю-змію,

колись утнуть життя прокляту нить!

Очищені й спокутувані доні,

ви вернетесь — на ріднім, теплім лоні

слізьми обмити матері долоні

і воскресити корінь на руїні,

і викохати квіти на Вкраїні.

Берлін, І.1944

В ДУХОВНІЙ КАТОРЗІ

День — сірий; день — туманний; а чужа

страшна земля стоїть у скорбнім цвіті.

В духовній каторзі намучена душа

тепер аж почина собі радіти.

О, як мені відрадно! Господи, тепер

чи ти даруєш світло щастя нам —

невольникам, що з ям під баштами, з печер

молитву возсилають небесам?..

Я падаю й ридаю, й чую

неізреченну радість: переміна

прийшла на нашу долюзлую...

Є лицарі великі! Є приклонники нові,

і перший раз я духом так радію!

Молюся! Жду! Благословляю! Ви —

брати одважні; з вами думку й дію

ділю, і крихту хліба з краплею води

ділю в залізі тюрм твердих.

Берлін, 1944

О, МИЛИЙ СВІТКУ МІЙ!..

О, милий світку мій! Звільнивсь од ката

і спочиваєш у золото-синій тіні,

бо тінь кривава, чорна, тінь проклята

покинула твої святині.

Мій милий люду, відпочинь,

як немовля на материнських грудях

теплих,

у сонячній природі! Десь злочинця тінь

втекла в диму по прахах-пеплах.

О, люду мій на світі! Щастя,

солодка воля, срібних верб душа тремтить.

По морю сонця вісниця подасться

сказати про священну мить.

Ваймар, V.1945

В РУЇНІ СМЕРТНИЙ СПОКІЙ

В руїні смертний спокій,

а річка, як промінна ява,

по цій землі жорстокій

спішить: — огниста, кучерява

травою в пишнім цвіті

на берегах... Он на ґраніті

аж гомонить до нас,

оркестриться в ласкавім тоні.

Якби мій сум пригас

в осонценім затоні...

Ріко! Водо чужа! Нещастя,

мовплугом, поворушить світ…

а мирна річенька подасться

до моря — в синій небозвід —

питати правди, хоч, гірка,

як сіль, весь вік гримить…

як грім, терпіння проріка

в надземну сонця мить.

По смерті, в першу мить надземну,

нам бути мирними ченцями.

З руїни лють змиває темну

глибока річка перед нами.

Вюрцбурґ, 1945

ПРИВИДИ З ВІТЧИЗНИ

Увечорі думаю ніжно і смутно

про стрічу відрадну з тобою.

Помарилось: ніби і голос твій чутно,

і ніби ти вітра ходою,

від ниви, від повної цвіту,

наблизилась... миттю ж безумно

і трепетно рвуся назустріч — в одкриту,

в ту сонячну браму, що струмно

ллє сяйво, як з моря, а в ньому

ти в платті спішиш золотому.

Ні-ні! Помилився: то хід серафима

владичного… Пламенно йгрізно

поглядує з брами ясними очима

і зброєю дзвонить залізно.

В нещасті сідаю на камінь порога,

схиляю чоло на долоні.

Одразу являєшся, пристрасна й строга,

щоб мучити в ріднім полоні.

Сідіє дух… а все ж надіюся, що стріну

од зірки промінь в образі людини.

І в цю останню сонячну одміну

дають надію й тіні чорно-сині,

й пекуча ясність на краю ночей —

такі, як вії й світ твоїх очей.

Надіюся: негадано-ждано,

ти вранці явишся… я рано-рано,

до сходу сонця буду ждати. Й там,

на перехресті вулиць кам’яних,

двом ясенам, розбудженим братам,

скажу, щоб листом свіжих крон своїх

в золото-чорнім небі закипіли,

побачивши твої рукава білі.

І світач, вишній світач закляну,

щоб отчі милості й дари надземні

тобі приніс, возставши д’ сну

й помітивши твої зіниці темні.

Щаслива йди! Чи взнаю я в той час

добро твоїх признань, чи скаменію

од горя безпорадного, — для нас

вершитимуть висоти світлу дію…

І тільки твердо-твердо знати смію:

колись промовить дух: країну спас.

1943

ВДОВИ

Опівночі без плача й побивання

ми тужимо в саду. Питаємося: доки

нам смерти ждать? Невже ж бо рання,

вона байдужа нам? А зорі астроокі

вислухують печалі кипариса.

Немісячно. Вінчає чашу серебріння,

при нім на зерна каменя, твердого, ніби він з заліза,

криваві наші сльози впали

та й запеклись… ой, скорб життя осіння!

Піввіку відцвіло, — чи знали ж ми, чи знали,

як діє світу лад жорстокий,

як много істин ум у шестикрилім торжестві

минає згорда! Тільки в ці спокутні роки

їх ясно бачить, страждучи, душа,

коли, покинувши слізьми посолені скориночки черстві,

долонею осліплі очі осуша,

склонившись на ґраніт. Невтішні жертви

безокого життя, з кровоточащим серцем, хочуть знати,

що суджено: чи завтра вмерти,

чи цілий вік страждати?

А чаша з незносимим сяйвом неба возвіщає:

те й збудеться, що статись має,

а людство в вірі воскресає.

XI.1942

ЗОРІ І РОСИ

Навіщо знати їй, веселій,

що я щоночі в вічний храм

бреду, мольбу за всі оселі

прошіптую-ридаю там.

І дивляться зірки зелені,

як каменіючи в кутку,

як згадуючи хату нені,

хтось уроня сльозу важку.

І роси з вій пурпурно-чорних

у тьмі немісячній течуть.

Коли ж на теплих землях орних

загублену ми знайдем путь?

Коли ж ми коло вікон дому

і сонячник і дивину

торкнем у промені прямому,

немов прокинувшись од сну?

Висока ніч мовчить... Як іскри,

куріють зорі в небесах,

і віє в очі вітер бистрий,

і проліта без крику птах.

А вранці тучі, ніби скелі,

в розбитім промені стоять.

І всі чужі віольончелі

од щастя плачуть і проклять.

І очі краплями чужими

я освіжу в досвітній час.

Земля, забувши весни йзими,

в незвісний храм відносить нас.

1944

ЕСПАНКА

В залізно-палючім промені, на камені,

бряжчить молодий танець.

І пальці — як стебла полум’я зламані,

і коси — як чорний вінець.

Війнула, ступнула коліном одчайно

і кинула в брязкоті руки.

І враз затужили грудьми одностайно

ці скрипки, птиці розлуки.

І в пісні злітає прибою білий плач

над синім оркестром моря.

Лиш рік, як бездна його прозора

та парусник милий взяла.

Взяла й життя нареченого; разом — тата...

кричала всю ніч дочка безумна.

На світі, на камені — доля проклята,

в нещастях, як вітер, шумна.

В несамовитім танці, в голосі темнім

висока печаль дзвенить.

Імучиться, кличучи щастя, в надземнім

прекраснім співі, — душа в цю мить.

Еспанко! Рідна! Твоя печаль свята —

й моя печаль. По степах

в залізно-палючім громі смерть проліта

убитих попелом присипа.

В степах — твої сестри, і їм світло очей

той грім щодня відбира.

Побиваються, бідні! В полум’ї гублять дітей,

на камені коло Дніпра.

Чужинко! Катується, як на хресті, душа за них,

і страшно твоя печаль дзвенить.

1944

ПРОКЛЯТТЯ ІМПЕРАТОРОВІ

КРАЇНИ СОНЯЧНОГО СХОДУ5

А що ж тепер? Одна

страшна деспотія звалилась: прах,

сміття, каміння в попелі — на страх

володарям страшного дна,

терзателям людського тіла

і духа розпинателям крикливим.

Подумати: якась потворинка посміла

глумитися над світом-дивом,

веселим сонцем та дітьми,

посміла немовлят стріляти

сотнями тисяч у ридающих ровах,

при матерях збезумілих — німих

в страшну часинку страти…

Чорніла, в’янула трава

під чоботами біснуватих,

в залізо вкутих хижих псів,

що насміхалися з дитячого ридання

предсмертного. Який посів

вронили в землю, мстящу всім

за кров’ю пообкроплювані дання,

такий врожай пожати довелось.

Тепер у неба попросім,

тепер у Бога попросім,

щоб зразу ж цісар, скиптродержний хтось,

безжалісний і до страждань людей німий,

та став на суд! О, підніми,

всесудна доленько і справедлива, —

і меч і терези, ізнак подай,

щоб дощ нещасть затьмарив небокрай

і задзвенів як кара, як возмездя злива

над головою переступника закону

Господнього і людського! А інші всі,

невинні іскренні, побачивши знайому

зірницю правосуддя в пламенній красі

над колосками клоненого жита,

над колосками золотого неспокою,

обвітреного лану над шляхами літа

і зірочкою на травинці голубою,

нехай, побачивши високу кару

за безнемірну лютість над земними,

подивляться на демона, як на примару,

очима скорбно-світлими своїми

і перехрестяться; і стануть до роботи.

А «напівбог», дотямивши, що то ж несила

йому грім сонця побороть,

розправить чорно-сині в зміях крила

й тікати кинеться, крізь тьму піщану,

в пустиню,

сатані як царство дану.

V.1945

ГРОЗА В ГОРАХ

Вершина... дерево на ній — воно кипить

ів шумі срібному поломеніє.

Чи можу я забутися на мить,

коло корони сил твоїх, озіє?

Німі ґраніти світяться в льодах

і тучі йдуть, — нещастя з моря, —

і в очі бризкає важка вода,

краплинками засвічена в просторах.

Одразу дерево, як вихор, завилось,

дорога край безодні подиміла.

З-за хмар залізами ненависть біла

спадає в тьму, караючи когось.

Згромами кинулись дощі димучі,

а дерево борониться гіллям, як знає.

Та от потроху гуркіт затихає

і добрі промені течуть крізь тучі.

І квіти — як цвітуть! Коло потоку,

що творить, мимо дерева ллючись, вода,

про пережитий жах — он голуба, нівроку,

золотоокій сміючись розповіда.

1937

ЗАРІЧЧЯ

Іграючи сліпучими мечами, річка,

самого сонця рідная сестричка,

проз гори в танці проліта

і шумно білийсад віта.

По той бік, за піщаною косою,

якоюсь мрією прозоро-голубою

димок у небо в’ється. Блискає вогонь

на тлі густих зеленолонь.

Рибалки думають біля заток,

свій харч поклавши на платок,

і сплять мисливці близь оружжя.

По насипу гуля собі, подружжя...

І ми ходили по траві зарічній,

і ми клялися в дружбі вічній.

1938

ПОЕМА ДОЩУ

У день дощу так сумно в темнім xpaмі,

у день, коли від туги я ті самі,

що і торік, — шепчу зашерхлими устами

слова; слова ті самі: невідома,

чи ти живеш на одинокім світі?

Тужу! Серед людей тужу ідома,

на всій землі, на всій, дощем политій.

Дивлюсь: одчинено окуту браму…

Крізь неї видно: люди молоді

і плач свічей і мрії фіміаму.

В моїй душі світлішає тоді.

Дивлюсь: три дівчини з Галичини6—

такі байдуженькі стоять вони.

Одна промовила слова ласкаві,

душа голубоцвітна, сонцю рідна

і місяцю, що ллє печаль на трави.

Я чую: серця глибина невидна

в мені відразу засвітилась. Тепло

і затишно, і радісно на світі...

Життя-життя! Рости зеленостебло,

золотоцвітно процвіти; і вмиті

росою сонця — очі, очі ніжні

одкрий: і подивлюсь хоч раз на вік,

замерши в щасті невимовнім, — тижні,

і день і ніч, як сходить молодик, —

дивитимусь, радітиму. Людину,

постріляну й побиту на війні,

ну, хто в годину надвечір’я синю

полюбить? Жінко ніжнорука, — ні,

я жду лиш крапельки добра в ці дні.

Блищать, немов корою бересклети,

коли сплива дощинка нічия,

каміннями оздоблені браслети

і срібноплетена її змія...

Ота змія отруту незносиму

у кров мою, у кров мою віддасть.

Як жертва, я три кроки тихо йтиму,

аж поки подола мене напасть.

І падаючи на нерідну землю,

я прошепчу одні незлі слова,

що цілий вік терпіння я приємлю,

а тільки мука ця й мені нова.

Труджусь весь вік коло престолу,

престолу Господа мого. Вночі,

як клонить вії світ страшний додолу,

я з золота виковую ключі.

Кую ключі до скриньки з кипарису,

до скриньки щастя й радости для всіх.

В рисунку ж поправля огненну рису,

схилившись, ангел, що проща мій гріх.

Надіюсь: мабуть, він мені поможе

спастись од срібних суджених отрут;

бо страшно жаль мені, о, Боже-Боже,

що спиниться благословенний труд.

А дощик моросить, а спів: «Осанна!» —

на струнах, що з небес та до землі

незримо протяглись у димній млі,

бренить, як ласка серцю несказанна.

І світла хвиля душу підніма;

з передчуття свого сміюся гірко.

І хочу я: хоч ти світися, зірко,

якщо дощами сіється зима.

І сіється вона; і всі перлинки

аж світяться на темно-золотій,

од вітру схиленій — на гілці тій,

що дума щиро процвісти до жінки.

Ти бризкай, гілонько, аж до весни,

я ж походжу собі, тоді — додому,

в той, монастир тісний, що в нім і втому

душа розвіє, скликуючи сни.

Коли в вікні зоря палає рання,

радію, як дитина, благодаті;

благословляю й кличу ті крилаті

думки, що їх пророки в світі-хаті

та прокричали, бачучи страждання.

Я пісню-жертву вдосвіта складу,

хай час одмірює на краплі щастя,

на краплі пламенні. В яснім ладу

мина часинка радости нечаста...

Уполудень мина в гранчастій залі;

я слухаю твого листа до нені: —

дівочна лілія й листки печалі

у росах сліз лягли в рядки пісенні.

«Подруженько єдина в світі-храмі,

мені твої страждання молоді

на серці. Поміняймося хрестами!»

Ти знехотя відмовилась тоді,

бо твій — то згадка, пам’ять біло-срібна,

а мій — залізо й голуба емаль.

Як на Голгофу7 вся земля подібна,

то всім нести й нести свій хрест у даль.

Пригадую: ми йшли через руїни

і згарища в скалічених садах,

а бронза сонця повела відміни

на жовтий вечір, і за дім спада...

Увечері-вночі дивлюсь у морок,

на вічний лан хороших яснозорок.

Ми станем від безумства в ніч блаженну

теряти й пам’ять про своє життя

і тільки знати в очах зірку темну,

що нам віщує ніжні відкриття.

І я, і ти — як донечка Анітри8—

ждемо: той день освітить небозвід,

коли всі риби розбивають лід

і всі бджілки в степу дзвенять на цитрі.

Життя-життя! Спішать на сонця схід,

спурхнувши вдосвіта з піддашшя-дому,

два голуби у небі голубому.

1943

ОСІНЬ

Н.І.

Обсипалося золото, як сльози;

як жовтий плач — безшумний листопад

з дерев, що, ставши в лад,

цілують небо на дорозі.

І необачна, крильми біла,

мов камінь — полетіла

пташина... вниз! На воду,

тоді відтіль, вона кудись,

свою пізнавши вроду

в холоднім люстрі — ввись

метнулася і зникла в сонці,

що пестить, як дитиноньці долоньці,

листочки винограду в нішах

і коло них — на мармурових плитах

і на ґранітних, на темніших,

замшілих, павутинкою повитих.

Прозорий смуток і приємний

і тихий, як роса на павутинці.

Одсвічується город темний

на серці в річки. Наодинці

сіяє в небесах любов сліпуча.

І чути, що якась незрима туча

одходить од руїн,

ісвіт — спокутуваний він.

Як виплакався бомбами та жовтими листками,

то й стих. Живі, земні, хіба ж над нами

та знов біда ударить в дзвін?

Реґенсбурґ, X.1945

ЧЕРНЕЧІСВІЧІ

Молитва

— Молюсь: якщо ти є на світі

Високий Господи, на всі побиті —

поглянь на душі покалічені! Чи ти

даси пропасти їм? Владико мій,

добропромінний, тихий, всесвятий,

спини безумство на землі

і добру волю в душах посели,

і в душах частку світла посели,

і півкамінні оживи серця!

Всі ждуть спасіння — на отця

у всіх надія; то ж поклич,

поклич до другої Йордані9!

Як день горить, як мучить ніч...

поклич, бо в чорному тумані,

в огні кривавому блукає

весь люд... терзання скрізь безкрає.

Молюсь: якщо ти є на світі,

прийди і стань між поколінь

земних, бо згинуть божевільні діти.

Рятуй, бо лихо тут! Амінь.

1943

ВИДІННЯ

Он там, на мерехтливій на межі,

межі двох царств: життя і смерти,

коли катують на гіркім ножі

німого болю, що от-от роздерти

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

„Mamy usługę, której mógłby pozazdrościć Amazon.”

Robert Drózd

Świat Czytników

Tysiące ebooków i audiobooków

Ich liczba ciągle rośnie, a Ty masz gwarancję niezmiennej ceny.

Napisali o nas: