Дорога опівдні ebook

Дилогія Марії Кривенко — переплетіння жіночих доль, історії наших сучасниць, що балансують між прозою буденного життя та намаганнями знайти себе, творити і кохати. Народжені в радянський час, вони шукають і знаходять способи розкритися, «відпустити себе», віддатися почуттям і відчуттям. Чи це напружена історія про долі двох рідних сестер, «мамину дочку» і «татову дочку» з роману «Тінь», а чи монолог жінки, яку поглинула пристрасть до священика з роману-реконструкції «Дорога опівдні» — перед читачами розгортається відверта, емоційна та чуттєва оповідь.

ISBN 978-617-679-251-2

Марія Кривенко © текст, 2017

Оксана Йориш © обкладинка, 2017

Видавництво Старого Лева © 2017

Марія Кривенко

Дорога опівдні

ОЛЬГА

Коли ми вперше зустрілися? Не пам’ятаю. Тільки десь на дні дитячих спогадів величезна колиска гупає об підлогу: гуп-гуп, гуп-гуп. Простора сільська хата, велику частину якої займає піч. «Зараз приїде Ганьця, твоя сестра», — каже мені тета, велика усміхнена молодиця. Я не уявляю, як сестра виглядає і що я повинна їй сказати. Вона була в лікарні, а тепер має хвореньку ніжку, й тому її треба жаліти. Так мама говорить, а потім раптом починає мені погрожувати: «Дивисі, дідьку, аби що дитині не приробив!» Я плачу, бо не хочу, аби мама на мене кричала. Повна хата людей, якісь родичі, котрі приїхали із Сільця. Зима. Пахне їжа. Далі не пам’ятаю.

ГАНЬЦЯ

Коли народилася Оля, мені було дев’ять років. Мама принесла її до хати й сказала: «Це твоя молодша сестричка».

У немовляти було велике червоне лице, і через це я його одразу ж зненавиділа. Воно весь час плакало. Мама сповивала сестру й брала на руки, а я казала: «Кинь її, не люби її, люби мене». Мама сміялася й не розуміла моєї трагедії. Сусіди питали: «А не боїшся, що мама буде її більше любити, як тебе?»

ОЛЬГА

Не пам’ятаю, як виглядала моя старша сестра в той момент, коли я її вперше побачила. Посміхалася до мене, щось приязно, як ніхто, говорила. Так посміхалася, так посміхалася, нахилялася низько наді мною, чорні пишні кучері закривали її обличчя, а я — зовсім мала.

ГАНЬЦЯ

Літо. Ненавиджу село, школу, однокласників — вони насміхаються наді мною: «Крива! Крива!» Тільки Олюсь — мій друг. Ідемо сьогодні в сад битися на шаблях. Козаки ми чи хто — яка різниця? Оля, мала, підглядає з-за хвіртки. Замурзана, як порося. Олюсь приносить дві шаблі — товсті вербові гілки, на які насадив кришки для консервування, проткнувши їх, щоб було руків’я, — ховає ті шаблі у височенних кукурудзах, що ростуть одразу ж за хатою. Як тільки старші підуть з дому, влаштуємо побоїще.

ОЛЬГА

Літо. Спека. Мама з бабцею пішли в колгосп. Ми з Гань-цею вдома. Вона має чистенькі гарні сукенки, а я — ні. Мама каже, що мені й так досить — все одно селючка, все одно в колгоспі буду робити, як виросту. Мама сердито поглядає в мій бік, а я ледь не плачу — так жаль мені себе, бо мама злоститься та й злоститься на мене ні за що. Але сестра мене обов’язково захистить.

ГАНЬЦЯ

Не знаю, що робити, щоб стало мені так, як було до народження Олі. Ні, так більше ніколи не буде. Вона — здорова, а я — хвора, все буде тепер передусім їй, а не мені. Мама запевняє, що, навпаки, любить мене понад усе на світі, але я знаю: спеціально так каже, бо що ж їй іще вдіяти? Бачу, як спостерігає за Олею, як хоче весь час щось про неї говорити, а мене це злостить і печалить: чому так несправедливо влаштовано все на світі? Кричу на маму, перехоплюючи її погляд у бік малої, коли та плаче в ліжку, аж синіє, ні, не дозволю мамі взяти її на руки: «Кинь її, не люби її, люби мене!» Мама сміється щасливо й безтурботно, бо такі слова підтверджують мою до неї безмежну любов. Тато з мамою вечорами сваряться та сваряться, а потім мама розповідає мені, малій, яка нещаслива, як тато має її за ніщо. Приходила нещодавно сусідка Марина, сварилася й обзивала маму, а мама схопила її за коси й вигнала з хати, бо нібито сестра цієї сусідки залицялася до тата, а мама знала та через це хотіла з татом розлучитися. Тато заперечував, а потім плакав перед мамою на колінах і клявся, що то все плітки жіночі.

Хата з великим дитячим ліжечком посередині, в якому гойдаємося обидві — я та Оля. Не хочу бути великою, хочу такою, як моя сестра, маленькою, в пелюшках, щоб і мене мама брала на руки та пригортала до грудей.

ОЛЬГА

Сестра — це очікування її приїзду, наварено-напечено й нічого не можна рухати, доки не приїде Ганьця. Сестра промовляє до мене такі лагідні слова. Вона говорить не так, як інші, не на «сі», а по-міському, як тета Анна та її Світлана, ровесниця Ганьки. Тета зі Світланою живуть у невеличкому містечку, приїжджають обидві чистенькі та причепурені й усе роблять мені зауваження, мовляв, чого в мене такі брудні руки.

Я вже ходжу до школи, а Ганьця вчиться в педучилищі. Приїжджає щосуботи, а я її дуже чекаю. Одного разу привезла мені верблюдика плюшевого: сказала — отримала стипендію й купила; а іншого — велику ляльку в шкільній формі.

Я лягаю коло сестри в ліжко, коли вона, вимита й намащена полуничним кремом, пильно спостерігає за мною й посміхається: «А йди до мене під ковдру!» Вона розкаже мені про життя в місті, де вчиться у педагогічному. Слухаю — не ворушуся, дивлюся сестрі просто в рот з рівненькими білими зубками, а вона раптом: «Знаєш, мама з татом погано до нас ставляться, усе розбираються в своїх стосунках і ніяк не розберуться».

Біла-білюсінька наволочка, білюсінька підковдра, постіль ми з мамою прали буквально позавчора. Мама була втомлена, по пояс мокра й криклива: «Ставай коло мене, допомагай, бо в суботу дитина приїде й не буде мати на чому спати!»

Я погоджуюся з Ганьцею, бо мама справді часто мене сварить і через мене злоститься, а старша сестра гарно, як ніхто, до мене говорить.

ГАНЬЦЯ

Мама залишила мене пильнувати Олю, а сама пішла відшивати узір нової сорочки до подруг на сусідню вулицю. Вже майже зима. Мама наказала мені, дев’ятирічній, колисати малу. Я сиділа в хаті та плакала. Що приробити цьому червонолицьому створінню, яке верещить басом день і ніч, щоки аж перевисають над пеленками, а тато тішиться, як дурний, коли приходить з роботи й дивиться в колиску? Бере довгий клунок на руки, приговорює щось і весь аж світиться, а на мене зовсім ніякої не звертає уваги. Сиджу й плачу: що робити? Може, кинути її до підлоги сильно, аби не плакала? Гупає колиска, коли починаю гойдати.

План з’явився миттєво. Здираю з малої ковдру, а сама відчиняю хату навстіж, напускаю холоду. До хати набігає повно голодних курей, а я нібито нічого не бачу. Йду не поспішаючи по маму, скажу, що дитина плакала, а я не могла її вгамувати.

Як я хотіла, аби воно перестудилося й умерло! Мама, коли побачила мене на порозі Коцурчиної хати, обімліла: «А ти як малу залишила?!» Одразу побігли додому.

У хаті кури стрибали по колисці, Оля вже не верещала, а ніби нявкала, як захриплий кіт. Я сказала, що то, певно, кури розпеленали малу, коли стрибали по колисці.

ОЛЬГА

Ганьця — копа чорного кучерявого волосся, широкі чорні шовкові брови, що зрослися на переніссі, а личко біле, гладеньке — як лялька. Тета Анна, коли приїжджає з міста, зачиняється з Ганьцею в хаті (Ганьця лежить у ліжку, аби ніжка хворенька відпочила), — тета сідає поруч і знімає з голови хустку. Покрикує на мене, аби я не підслуховувала з-за дверей. А мені цікаво, про що ж вони так довго секрети балакають. Тета сидить, склавши руки на круглому животі, час від часу сміється, аж заливається, а я все думаю, що, мабуть, з мене.

А потім до них приєднається мама, погляне на мене сердито, переходячи першу кімнату, де я тихенько сиджу, як мишка: «А ну, марш геть! До роботи!» І зачиняє щільно двері в сусідню, як ми називали, другу хату.

Я — до роботи. Треба вимити підлогу на кухні, затоптану болотом за цілий тиждень. Вода у відрі — чорна та густа, як багно. Ось заходить тато, щойно з автобуса, повернувся з роботи. Я підводжуся з ганчіркою в руці й посміхаюся йому назустріч. Великою твердою долонею гладить мене по косичці, заплетеній на маківці світлим капроновим бантом: ти — моя надія.

А надворі — літо. Достигають вишні. Зелені яблука вичікують терпеливо своєї пори на гілках. Запилючена дітлашня гасає в надвечір’я вулицею, аж доки геть не стемніє.

Сьогодні в нас ночує тета Анна. Кругла, як бідончик для молока. Чистенька й намащена Ганьчиним полуничним кремом, сидить все на краєчку ліжка, що сяє білизною, поруч із

Ганьцею. До мене: «Марш ноги мити!» Я повертаюся мовчки назад. Чую вслід: «Чиста Тирчиха!» Так сказала тета, яка не любить бабцю Марину, татову маму. Бабця живе на кухні й до цієї великої хати майже не заходить. Коли мама на неї лютиться, все приговорює: «То най буде, я ще не таке витерпіла...»

ГАНЬЦЯ

Оля вигналася як із води. Ще вчора — мале й кругле, а тепер вже вища за мене. Чорнява стала. Які дивні речі... Живу далеко від дому. Не люблю села, тут змалку дражнять мене кривою. Село — не для хворих людей, таких як я. Добре каже тета Анна: «Сільська тупота...» Тета — моя похресна мама, вона все прекрасно розуміє: «Ти повинна жити в місті й бути панею, ти ще всім їм покажеш...» Тета не любить тата й баби, бо то, каже, сільські тупаки і через них я хвора: не дали мене малою в лікарню, а вже тоді, коли стала ходити хитаючись, як качечка, аж у три роки. Операція на лівому кульшовому суглобі нічого не дала — тому кульгаю, ліва нога коротша за праву на сім сантиметрів. Мама теж винна немало, бо де була, коли треба було відразу, як тільки я народилася, звертатися до лікарів? Усе сварилися з татом, до бійки доходило.

Я була якраз після тієї запізнілої операції, ходила на милицях. Лежу ввечері в ліжку, нога болить, а вони починають сваритися й битися. Боюся навіть поворухнутися, ніби то все через мене. Потім мама плаче та все на тата, який він підлий, як її не поважає, а мама ж — ґаздівська донька.

Лише тета мене розуміє та Світлана. Чистенька така приїжджає. І я теж така буду. Я усім покажу, що не гірша за всіх, а краща.

А тепер Оля. Ну що Оля? Здорова, як телиця. Хіба їй мене коли-небудь зрозуміти? Ні-ко-ли. Вона — татова дочка. Як він тішиться нею — ніби дурний! А мені якось тоді, коли бився з мамою, крикнув у злості: «Забирайтеся разом звідси!» Олі ще не було на світі.

Ми з мамою такі подруги, що з півслова розуміємо одна одну, коли мова заходить про тата. Мама якось сказала, що як не стане тети Анни, то не буде мені біля кого голову прихилити.

ОЛЬГА

Я росту! У мене чорні коси й карі очі, і я дуже схожа на свою сестру. Але я, здається, за неї паскудніша. Гань-ця — красуня з білесеньким личком і чорними шовковистими бровами, а волосся має таке кучеряве та пишне, як шапку. Я біля неї мимоволі думаю про свій занадто довгий ніс, губи негарної форми, маленькі очі. Ганьця все видивляється в дзеркало, коли я біля неї, все розмащує крем на гладеньких щоках, та вона практично завжди з дзеркальцем і гребінцем для брів у руках. Сестра на дев’ять років за мене старша.

Я так нею захоплююсь, а себе соромлюся: своїх довгих рук, вічно посіданої шкіри на зап’ястях, влітку чи взимку... Сестра для мене — авторитет і зразок для наслідування. Вона пише оповідання, і я також, коли виросту, обов’язково буду писати. І мама з татом будуть також мною гордитися, як гордяться нею. А в дзеркало зовсім не заглядаю: такої, як я, паскудної, нема на цілому світі, ніде нема!

Був, пригадую, Святий вечір. Приїхала Ганьця з міста, де вже працювала в редакції районної газети. Мама витирала руки фартухом, бо ще не все встигла зробити, весела й заклопотана, покрикувала, як завжди, на мене: ану, неси те чи те! Сіли при столі в кімнаті, і Ганьця витягла газету «Прикарпатська правда»: «Ось!» На останній сторінці два оповідання про партизанів-ковпаківців — і внизу наше прізвище.

Мама тішилася, як мала дитина, тато пихтів від задоволення, все читав-перечитував, як то гарно сказано. Пахла вечеря, борщ та голубці, прийшла з кухні бабця й також уважно слухала, що читав уголос тато. Ганьця тихенько сиділа, як ніколи, а я за нею спостерігала. Здавалося, щось вона вирішує, вагається, але не можна було ніяк здогадатися, що її бентежить.

ГАНЬЦЯ

Оля росте. Тета Анна каже: «Чекай, вона тобі покаже!» Але я її люблю, малу Мишку. Таке худе, блимає величезними чорними очиськами. Довірливе. А життя жорстоке, хіба їй про це знати? Я не можу собі дозволити бути такою наївною та простою, як вона.

Буду писати новели — відвідую в педучилищі літстудію. Сам голова обласної Спілки письменників написав мені листа й заохочував друкуватися в літературних виданнях. Як добре все складалося б, якби не ноги, точніше, не коротша ліва нога, не кульгавість. Десь я читала в газеті, що в Казахстані лікар Єлізаров чи Ілізаров робить операції на продовження кісток рук та ніг. От якби мені допоміг! Щоб стала я така, як усі. Зберу грошей та й поїду. А писати... Побачимо, що з цього вийде. Спочатку вирішу головне.

ОЛЬГА

Якогось-то дня восени прийшов лист: пропала Гань-ця. Написали з педучилища, так-то і так-то, три дні тому як зникла, приїжджайте. Тато взяв портфель, з яким ходив на роботу в будень, а в неділю мама набивала його всілякою їжею — поїхав. Цього разу нічого не брав. Мама плакала так, ніби Ганьця померла й ми її більше не побачимо.

Не було тата десь два тижні. Ні мама, ні бабця нічого не варили. Ходили, як тіні, й чекали, що буде далі. Невдовзі прийшла телеграма від тата, що Ганьця знайшлася в Кургані у Казахстані, що з нею все добре і що тато поїхав за нею. Мама все плакала й весь час вишивала — це її заспокоювало. Тато повернувся, а Ганьця залишилася в гуртожитку педучилища.

Тато був у сірому костюмі й, може, через це сам став аж сірий. Розчавлений. Розповідав, що Ганьця прочитала в газеті про клініку доктора Ілізарова чи Єлізарова в Кургані й поїхала туди на консультацію, нікому нічого не сказавши, тільки одній товаришці призналася, в якої позичила гроші на дорогу. Якби не ця Марта, казав тато, то не знайшов би він Гань-цю ніяк — довелося б подавати оголошення про розшук у міліцію. Приїхав до Москви й дзвонить у приймальний покій у клініку в Казахстані, чи була у вас днями така й така. А там медсестра відповідає, що такої не було. А якась інша, чи лікар, чи медсестра, обурюється десь поруч: «Как не было? Вы понимаете, отец дочь ищет?» Приїхав тато в Курган, а Ганьця кричить, що тут вже домовилася про операцію в Київському інституті ортопедії, бо вона хоче рівно ходити. Тато привіз її у Київ. Там кажуть: гаразд, прооперуємо, але про наслідки не можемо нічого сказати наперед, це — лотерея. Словом, на місце деформованої голівки в суглоб вживляють тваринну чи людську кістку. Приживеться — добре, не приживеться — знову операція, це експеримент, артропластика. Тато наполягав не погоджуватися, казав радитися з іншими лікарями, не такими радикальними. Але Ганьця навіть слухати не хотіла. Не мала тоді ще й сімнадцяти років, і на операцію потрібен був дозвіл батьків. Тато казав, що навіть перед нею плакав, але даремно. Погрожував, що напише від неї відмову, що, мовляв, ти не моя дочка, якщо так мене зневажаєш.

Ганьцю записали в чергу на операцію через рік, а вона все татові: «Ви винні, що я така!» Ганьця часто мені казала, що тато не любив її, бо хотів від неї відмовитися перед тією операцією, мовляв, не хотів обслуговувати в разі чого.

ГАНЬЦЯ

Молитва покаяння Преподобного Андрея Критського.

«Іди, нещасна душе моя, враз зі своїм тілом та сповідайся Творцеві Всесвіту! Залиши уже давнє своє безумство та принеси Богу сльози покути. Пішла я за прикладом Адама — не послухала Бога. Тепер бачу, що за гріхи мої Бог мене залишив і позбавив утіх і вічного царства.

Горе мені! Чому ти, нещасна душе моя, стала схожа до Єви? Чому ти простягла руку до заказаного дерева і скуштувала овоч безумства?

Ти, Сотворителю, справедливо прогнав з раю Адама, бо він не виконав однієї Твоєї Заповіді. А що жде мене, нужденну, мене, що раз у раз відкидаю твої життєдайні слова?..

Перевищила я Каїнів злочин, бо добровільно стала вбивцею сумління! Служила я тілу, проти душі ж воювала лукавими своїми ділами.

Авелевої справедливості я не наслідувала, Ісусе, ніколи не принісши дарів Тобі милих, ні справ, тобі приємних, ні жертви чистої, ні життя невинного.

Згадай же, душе моя, той день і годину, коли Бог з’явився! Ридай і плач, щоб Тобі довелось бути чистою в годину Страшного суду!

Ти, душе моя, відкрила на себе всі спуски Божого гніву, і як землю потопом, ти затопила усе своє тіло, усі свої діла й усе життя, а сама залишилась поза рятівним ковчегом.

Колись Господь спустив вогонь і спалив содомян за гріхи їх. Ти ж, душе, запалила вогонь пекельний і в нім маєш згоріти.

Надходить, душе моя, кінець, надходить, а ти про це не дбаєш і не готуєшся. Встань, уже при дверях Суддя! Час життя, неначе сон, як цвіт, минає, чому ж, отже, поспішаєш за марнощами?

Спасайся, душе моя, роздумай над своїми проступками, постав їх собі перед очима, пролий рясні сльози покути, визнай перед Христом свої діла й задуми та зробися уже праведною...»

Я переписала собі цю молитву, маю вивчити напам’ять. Навіть не знаю навіщо. І чому саме цю?

Мене прооперували на початку літа сімдесят другого року. В гіпсі лежала приблизно рік. За весь цей час приїжджав до мене кілька разів тато. Мама не була тут ані разу, бо, як казав тато, не було на кого залишити господарку. Я писала мамі листи, але й не наполягала, аби вона приїжджала. Мама була проста сільська жінка, у хустині та квітчастій сукенці. Я собі уявляла, як вона прийде і як її сприймуть лікарі та нянечки... Краще буду писати листи. Дуже за нею баную. Сниться мені й сниться.

Була ще одна причина, дуже серйозна, чому мами тут краще не треба — Анатолій Павлович, палатний лікар. Педант, напахчений та напрасований, а очі дивовижно голубі, ніби бірюза. Один із небагатьох лікарів спілкується з хворими по-українськи. Прихильний до мене, бо і я одна серед пацієнтів розмовляю, як він.

У цьому моєму горі були мені чужі люди ліпші за рідних. Розмовляли вечорами про батьків: «Чому до тебе не приїжджають?» Що мені було казати? Що тут, у лікарні, не гірше мені, як удома — дають їсти незгірше, а в селі баба все терчаники й терчаники, що все тут чистеньке й біленьке, краще, як удома на ліжку, де в кінчики підковдри завжди пісок набивався? Чи не сумно мені за рідними? Ні, відповідала, коли питали, а коли хто казав-дивувався, що ж то за мама, що ані разу не приїхала до хворої дитини, я не заперечувала — вдавала, що не чую.

До фізичного болю звикаєш і зживаєшся з ним, як із псом чи котом. Вивчаєш його поведінку й характер і вчишся з ним боротися або пристосовуєшся, коли нема іншої ради. Головне — буду рівно ходити. Я ще всім доведу, що багато можу, і всім тоді відімщу, хто так і не розумів мене й примушував страждати, особливо татові. Стоїть переді мною й плаче — слабак! А мені смішно.

ОЛЬГА

Ганьця в лікарні. Це приблизно сімдесят другий чи третій рік. Я в першому або другому класі. Ні, точно сімдесят другий, бо саме на Новий рік помер дід Михайло. Він дуже Ганьцю любив і перед самою смертю страшенно переживав, що більше її не побачить. А мама, як несамовита, все гризла його й гризла, що то через нього дитина хвора, бо неправильно її носив, коли була маленька, — нахилявся й брав за поперек, бо сам горбун і не міг добре присісти, от і вивихнув ніжки. Дід плакав і клявся, що нічим не завинив перед внучкою, хіба що тим, що дуже Ганьцю любив і водив за собою всюди або набирав повні кишені смачних яблук та грушок і приносив дитині. Дід надривно кашляв у ліжку й відмахувався кволо рукою від того, що говорила мама, — звинувачувала, звинувачувала. Я не могла цього слухати, але куди подітися? Одна кімната із трьох, що на зиму опалювалася. Пахне вугіллям, нафтою, якою поливають тріски, щоб розпалити в печі.

Дід помер о сьомій уранці тридцять першого грудня, і через це я не пішла на новорічне свято. Пахла мандаринка, яку він не міг їсти: на, дідусь тобі залишив... Бабця позичила мені у когось пишну білу сукенку — костюм сніжинки, і було дуже шкода, що доведеться її повернути, так і не одягнувши.

Потім мене відправили до сусідки. Ми з Марусею сиділи на печі й чогось дуже сміялися. Сільська хата із земляною долівкою і залізним ліжком у кутку, а на ліжку — гірка білих подушок, накритих білою тюлевою накидкою.

Потім — похорон. Якісь люди, родичі з сусіднього села. Тета Анна розмовляє з ними в кімнаті, що перед тією, в якій убраний покійник. Коли проходжу надвір повз купку незнайомих людей, чую, як тета Анна комусь каже: «Ця паскудна, а друга, та, що на операції зараз, гарна». Відтоді, коли приїжджала до нас тета Анна, я зіщулювалася й намагалася не показати, як її боюся. Вона жартувала й багато балакала, все когось критикувала — переважно того, від кого щойно з гостей. Були в неї улюбленці серед сільських родичів, яких вона вихваляла, багачі та ґазди, а були такі, про кого інакше, як «селюки» та «тертюхи», не відгукувалася. Родина тата піддавалася особливо нищівній критиці, бо нібито не шанують вони маму та ображають, а мама — ґаздівська донька, не така, як вони, діди.

Ганьця лежала в ліжку й зачаровано дивилася теті в рот, а інколи й сама додавала щось гостреньке на адресу баби чи тата. Я намагалася підлеститися до Ганьки й тети, аби й мені дозволили коло них посидіти й послухати, про що ж вони там говорять за зачиненими дверима.

Мама приєднувалася до них і все покрикувала, аби я ішла до роботи. А тета підсміювалася: «Піди вмийся, які руки маєш брудні та посідані. Бачила би ти, яка моя Світлана акуратна!» Мама: «Шмірак шміраком! Ганьця тої натури не має!» Тета: «Ти, Ганьцю, будеш у місті, будеш пані, а Ольга в селі буде робити».

Влітку я після такого бігла на город, ховалася у високих, як ліс, кукурудзах і плакала, сидячи на землі голою задничиною. Лише Ганьця гарно та приязно зі мною розмовляє, розповідає про місто, як там цікаво й гарно, каже до мене: дорога Мишко.

І тоді, коли вона була в лікарні в Києві, я дуже за неї переживала й за нею банувала. Писала їй листи про те, скільки книжок позичила в бібліотеці та прочитала. Вона відповідала, що я молодець і щоби слухала маму й тата.

ГАНЬЦЯ

Лікарня на Воровського в Києві. Кілька років юності, а здається — усе життя. Спочатку — рік у гіпсі до пояса, потім вчилася ходити наново, як немовля. Милиці, рани й бинти. Юність, що поволі виборсується з усього цього. Потрібно було конче когось любити. Надійного й близького. Потрібні дівочі мрії та прогулянки весняним садом біля першого корпусу, пісні й фільми про кохання по телевізору — маленькому квадратику-віконечку в нормальний світ.

Анатолій Павлович Гасюк, палатний лікар, був тоді тридцятирічним аспірантом, тільки починав оперувати. Про його особисте життя знали в палаті всі й усе: розлучений, двоє дітей, син та дочка, колишня дружина теж лікар, живуть окремо. Лікар для лежачого хворого — майже Господь Бог, не кажучи про те, що і мама, й тато, і брат, і сестра в одній особі. Я не виняток. Анатолій Павлович розмовляє зі мною по-українськи: «Ну, як минула ніч? Та ви, шановна, ще красивіша сьогодні, як учора!» Так Анатолій Павлович вигукує на цілу палату рівно о сьомій, тільки-но переступаючи поріг. Поруч Марічка широко посміхається й швиденько ховає уста в наволочку. Вона, бідна, й не здогадується, що ніколи не зведеться на ноги гейби через помилку професора Талька — перетятий під час операції якийсь важливий нерв на спині.

А з іншого боку лежить Аллочка-балерина, дев’ятнадцять років. Нещасний випадок трапився, зламала головку в тазовому суглобі, і їй також, як і мені, насадили чужу кістку. Коли по радіо лунають мелодії у виконанні оркестру Поля Моріа, Аллочка, лежачи, надзвичайно граційно виробляє руками в повітрі різні танцювальні рухи високо над головою. Усе в моїх спогадах про цей час біле, гарне, жодного суму через фізичний біль, що дошкуляє вдень і вночі, особливо в перші тижні після операції. Анатолій Павлович схиляється наді мною — і світ здається чудовим!

Про смерть діда я дізналася тільки тоді, коли приїхала додому після лікування. Було літо. Я пригадала, що взимку, саме в ті дні, коли дід помер, приснився мені на фоні закритого темною хусткою вікна, і мама розказала, що те вікно було завішане темною капою, коли спорядили діда на ка-тафельок.

Оля виросла й бігала за мною, як хвостик, — таке смішне! Мишка.

ОЛЬГА

Приїхала після операції Ганьця. Така гарна, коротенько підстрижена і в барвистій футболці. Уважно на мене дивиться, питає, як я вчилася і чи слухала маму, доки її не було. Я геть відвикла, що хтось лагідно й уважно, нахиляючись, до мене звертається, заглядаючи в очі, так ніби я — людина якась значна, а не замурзане дитя молодшого шкільного віку, котре швендяє влітку вулицями, доки не стемніє. А ввечері тихенько прокрадаюся через передній ґанок у свою кімнату й засинаю без задніх ніг, бо завтра мама збудить дуже рано — гнати корову на пасовисько. Зайде вранці в кімнату, голосно відчинивши двері, й загорлає: «Ану, вставай, кінську голову приспиш!»

Ганьця ходить на милицях, і так буде цілий рік. Після операції потрібно ще лікуватися в санаторії, тато відвезе її через кілька тижнів. А поки що можна цілими днями сидіти коло сестри й слухати розповіді про лікарню та лікарів, і про тих дівчат, з якими лежала в одній палаті. Мені все цікаво слухати, бо в селі одноманіття.

А потім полудень. Ганьця закривається в третій кімнаті й робить сама собі перев’язку. Мені не дозволяє заходити. Ганьця ніколи не плаче, хоча її, напевно, дуже болить. Навпаки, сміється якось надто весело, коли виходить з третьої хати зі жмутом брудних бинтів і каже: «Ну що, підемо їсти?»

Про ніжку не дозволить навіть спитати, а, коли я хоч словом заїкнуся, відповідає роздратовано: «А нащо тобі знати?»

ГАНЬЦЯ

Я — хвора, у мене немає жодного шансу бути схожою на них, здорових. Не одразу це зрозуміла. Тоді, коли народилася Оля, до хати приходили сусідки й казали: «Слава Богу, що друга здорова». Мама сміялася й сміялася, а я все свою думу-журбу думала: як би то так стати коло мами, щоби хоч бочком доторкатися до її теплої м’якої ноги. Надворі сонячно, квітень, раннє весняне тепло вже майже як літнє.

Незабаром, думала, мама піде в поле на роботу й не буде так часто брати Олю на руки.

От-от двадцять, а страх, що мене не люблять через хвору ногу й що я нічого іншого, крім клопотів, не приношу, ніяк не полишає. Може, після цієї операції, коли вклали мені в суглоб кістку якогось загиблого в автокатастрофі хлопчика, головку його суглоба, — може, аж тепер стану, як усі...

Тільки там, у клініці, де всі однакові, повний психологічний комфорт — там ніхто нікого ні в чому не запідозрить — ані в хитрощах, ані в підступі. Одна медсестра, Антоніна, правда, залицяється до Анатолія Павловича, а мені особливо приємно відчувати й знати, що він не нею цікавиться, а мною, хоч я хвора, а вона здорова. Хіба ж то гріх зробити їй невеличку не скажу «підлість» — просто хоч якось ускладнити життя цій самовпевненій сарничці з тоненькими витонченими ногами — наприклад, поміняти пробірки з аналізами. Павлович — педант, знає всіх як облуплених, одразу, глянувши на кров Марічки та Алі, зрозуміє, що щось не так, а потім грізно насупиться й накричить на Антоніну, а я все слухаю під дверима маніпуляційної й точно розумію, що на мене він ні за яких обставин так кричати не буде. Я — хвора, а значить, мушу бути хитрою, вони, здорові, цілком не ми, інший світ. От добре було би все життя облаштувати за принципом лікарні: підйом, ранковий туалет, обхід, коли ти для лікаря — пуп землі, а бодай п’ять хвилин щодня почувати себе хоч для когось пупом землі не так погано.

Анатолій Павлович. М’які руки, пахне одеколоном та чистим випрасуваним халатом: «Ну, як у нас сьогодні справи? О, та ми ще більше за ніч погарнішали!» Смішний! Знав би, скільки разів потрібно подивитися в дзеркальце, починаючи із самого досвітку, як тільки вмикають світло в коридорі й чергова заходить вколоти антибіотик післяопераційним. Дзеркало лежить під подушкою, і навіть при місячнім світлі видно, як блищать мої очі, коли думаю про Анатолія Павловича, а про нього я думаю весь час, навіть більше — здається, що Павлович існує навіть там, де ніякого часу немає й ніякої відстані між пацієнтом та лікарем, між дорослим та дитиною, між хворим та здоровим. Чому мені так добре в такий важкий післяопераційний період, чому не думаю про те, скільки мені ще тут доведеться пролежати й що буде після того, як стану на ноги й виявиться, що щось не так, наприклад, як у Марічки. Я не думаю нічого такого, бо взагалі нічого, крім захоплення Анатолієм Павловичем, не відчуваю. Мені взагалі-то потрібно мало — лише бачити його щодня, лише би він щоранку приходив у палату й дивився на мене на хвилинку довше, аніж на інших, і казав: «О, та ми за ніч ще більше погарнішали!» Я готова залишитися тут назавжди й не підніматися з ліжка ніколи. Десь далеко дім, тато й мама, але у мене своє життя і я готова розпоряджатися собою сама, як вважаю за потрібне. Хіба я винна, що доля занесла мене сюди, в цю лікарню, звела з цим лікарем, набагато за мене старшим?

ОЛЬГА

Коли Ганьці зробили операцію в Києві, було їй приблизно сімнадцять чи вісімнадцять років, мені на дев’ять менше. Вона пробула в селі все літо, а потім тато наполягав, аби закінчила педучилище. Ганьця на милицях проходила увесь четвертий курс, тато щонеділі до неї їздив з харчами й зміною постелі, а мама все готувала в сумку й плакала. Вважала, що тато винен у тому, що в дитини, як вона казала, хвора нога, що дід винен, бо неправильно її носив, що всі винні, бо мама не мала права бути біля власної дитини, а повинна була її, маленьку, залишати на татових батьків та йти на роботу в колгосп. Ось звідки вся біда й почалася, вважала мама. Тато мовчки збирався в дорогу й удавав, що нічого не чує. Потім брав сумку та мовчки йшов. А ввечері повертався з останнього автобуса, і всі на кухні сідали та слухали, як там Ганьця. Тато в деталях розповідав, як Ганьця себе почуває, як вчиться, як не хоче ніяк займатися математикою, бо каже, що буде все одно журналісткою.

Мама заспокоювалася на кілька днів, а доки приходив наступний вихідний, знов нервувалася та сварилася, особливо на мене. Тато знову одягав сірий костюм, в якому щодня їздив на роботу, й знову до Ганьці.

Я дуже хотіла її бачити. Збирала її сукенки та футболки в шафу й над ними тужила. Коли ж сестричка приїде? Вона так лагідно до мене говорить, як ні до кого з дітей тут у селі не говорять, бо діти в селі всім заважають і плутаються під ногами: «А йди ж ти, сотоне, геть!» Діти зграйками бігають у надвечір’я по вулицях, доки не стемніє, а взимку з’їжджають на санчатах з високого берега потоку. Влітку замурза-ні та засмаглі, як чортенята, а взимку геть мокрі від снігу. Приходиш увечері додому — ніхто й не питає, чи не перемерзла, хіба що бабця: «Будеш їсти?» А на вечерю — зупа або затирка, щось гаряче. Бабця подає всім в одну велику миску — мені, татові й мамі, а самі з дідом сідають збоку, доки дід жив. Коли його не стало, бабця сідала в куточку сама й поверталася до всіх спиною, ніби соромилася їсти. Мама часто сварилася, що несмачна страва, що її мама, тобто моя друга бабця, не так варила. Починалася картина сімейного вечора: сварка, що інколи затягувалася й поза північ. Тато мовчить, а мама все згадує Ганьцю, як усі завинили перед дитиною, особливо дід, бо носив її за поперек, то й вивихнув ногу. Потім тато з мамою перебираються до нової хати, а дід з бабою залишаються в кухні. Я в сусідній кімнаті поруч з батьківською. Ліжко Ганьці порожнє. Вона приїде, коли потепліє, і вже без милиць, а ходити буде рівно, як усі здорові люди. Так обіцяли її лікарі в Києві.

ГАНЬЦЯ

Я здорова! І мені дев’ятнадцять років. Закінчила педучилище й буду працювати вчителькою в невеличкому гірському селі, за скеруванням. От лише літо вдома перебуду. Тут — нудьга, і я не люблю тут жити. Звикла до міського комфорту, а точніше сказати — до лікарняного. До того педантизму, що його всім хворим та персоналу насаджував у клініці Анатолій Павлович. Невдовзі побачуся з ним, поїду в червні на консультацію. Як там усі вони, моя велика родина? Особливо Марічка, яка, напевно, ще довго там лежатиме, бо ні мами, ні тата, а прикута до ліжка. У мене порівняно з нею — дрібниця! Цікаво, що ж скаже тепер Анатолій Павлович? Мама за кожної нагоди натякає, що треба би заміж, а я навіть слухати не хочу, бо в мене свій секрет, про який ніхто не здогадується. У тому гірському селі довго не затримаюся, ніяк. А щоб з Анатолієм Павловичем бути на рівних, поступлю на журналістику й зроблюся знаменитою, як Овід! Недавно стала членом обласної літературної студії, пишу новели, і їх друкує обласна газета — а що може бути важливіше зараз для мене? Навіть лист від Степана Пуши-ка: «Вам потрібно працювати над собою». Приїду в клініку й відразу до Анатолія Павловича: «Ось, почитайте! Це я написала». Обіцяла йому в саду за головним корпусом, що обов’язково стану знаменитою, нехай не сумнівається. Супроводжував нас, хворих, хто щойно звівся на ноги, на прогулянку випадково, бо потрібно було йому в корпус, що одразу за садом. Вже дуже тепло, всі по-літньому вдягнені, а поли лікарського халата розлітаються на бігу. Раптом зупиняється: «Ах, а ми ще більше погарнішали!»

ОЛЬГА

Ганьця нарешті приїде завтра! Я прибираю й чищу все, що можу, мама варить і пече. Мені десять чи одинадцять років. Люблю читати книжки, що їх позичаю в бібліотеці. Одні здолаю — біжу по інші, а всі довкола сміються: «Яй, яй, пані вчителька, пані вчителька!» Але мені байдуже. Стану на веранді перед входом у бібліотеку (а це одноповерховий будиночок, зведений ще за Австрії) й чекаю: годину, дві, три — мені нікуди поспішати. Одного разу підходить хлопець, на кілька років старший: «Я також за книжками прийшов. А я тебе знаю». Я також його впізнала — він двоюрідний брат мого однокласника, називається Славко. Любить читати про війну й шпигунів, а я — про письменників і любов. Я про Павку Корчагіна дуже хочу взяти книжку, бо якраз бачила кіно. Уявляла, що живу з Павкою в один час і що я, швидше за все, та багата дівчина, в яку він закохався в юності. «Ось я і Павло Корчагін...» — так починається безліч вигаданих історій, що оживають в моїй уяві вечорами, коли тато з мамою починають безконечну пожиттєву суперечку. Мені в тому примарному світі з Павкою так безпечно й привітно, що не хочу повертатися до реальності. «А де Оля?» — питає мама. Чую, що мене шукають, та нізащо не відізвуся, краще прикинуся, що сплю, забившись за гору подушок. Правду каже Ганьця: «Мамі й татові не до нас».

ГАНЬЦЯ

Я приїхала додому на початку липня. Закінчила педучилище й перед дорогою на роботу в гірське село вирішила побути місяць з батьками. Важко було перевозити речі з гуртожитку, тато винайняв машину й повантажив книжки та зошити, одяг і постіль. Здавалося, ніби нічого не маю, а набралися величезні клунки.

Вдома все по-старому. Тільки Оля вже підліток. Густе чорне волосся зібране в хвостик на потилиці, а не на маківці заплетене в кіску, згорнену калачиком, як раніше. Червона ситцева сукенка вище колін, а груденята вже пробиваються крізь матерію, як два шпичаки. Чорні оченята, як ґудзики, бігають допитливо й блищать. Така симпатична мала виробляється! Мишка! Мишка — і все тут! Мама каже, що ми з Олею дуже схожі — куди там! Лягаю спати, кличу її до себе — що воно собою становить, створіння, що зветься моєю сестрою? Придивляюся. Мамина сестра тета Анна, наприклад, на маму зовсім не схожа. Але вона до мене щиріше ставиться, як усі інші в цій хаті. Приїде, присяде коло мене на ліжку й розкриває мені очі на життя. Що би я робила, якби не тета? Як би я знала, що мама насправді мене зовсім не любить, а тільки Олю? Мама розказує, як Оля вчиться, а в самої аж очі блищать, аж не знає, як ту радість свою ненормальну сховати, так ніби мені спеціально показує, що здорову дитину люблять інакше. Тета Анна так і каже: «Дивися, Ганьцю, тебе в цій хаті мають за ніщо». Я заперечую, але не може бути, аби тета щось вигадувала, бо ж я також це відчуваю, підмічаю, як переглядаються тато з мамою, коли приїжджаю.

Не знаю, чи добре буде мені в тім селі. Це не клініка, до якої так звикла за два роки. Сад за головним корпусом, у глибині кілька облуплених лавочок, колись зелених, дівчатка на милицях, санітарки з навколишніх сіл: «Дочечка». Анатолій Павлович, про нього все в деталях знаю з листів Марічки. Захистив нещодавно дисертацію, вся клініка гуляла три дні, пили коньяки дорогі, балики їли і все таке. А з жінкою розлучився — факт! Діти живуть з нею, хлопець та дівчина. Інколи дзвонив до них: «Ірочка...» Видно, ім’я дочки.

А я просто собі життя не уявляю без клініки. Хоча й соромно признатися в такому — будь-хто скаже: «Дурна! Лікувала ноги, а заслабла на голову!» Що ж тепер робити з Анатолієм Павловичем, який поселився в моїх думках, ніби в своєму кабінеті на Воровського?

Уявляю ранок в лікарні. У коридорі кроки, яких усі чекають із острахом, а я — з блаженством. Анатолій Павлович енергійно відчиняє палату, а ледве сьома: «Ну, як тут у вас сьогодні? Як минула ніч? Мамочки, швидше прибирайтеся, халати, косинки, щоб усе блищало! От Аня у нас, як завжди, виглядає зразково! Як спалося? Ну, бачу, бачу, що дуже добре!»

Марічка написала, нібито в Павловича черговий роман з «мамашею», як називали хворі дівчатка тих мам, дрібні дітлахи яких лікувалися в клініці. Тут, у селі, хіба комусь таке розкажеш? Хіба теті Анні, як приїде. А Оля — смішне й мале, хоча вже не зовсім. Їй про любов точно не зрозуміти, бо мале, а по-друге, таке сільське, дике, все ноги має не-вимиті, а руки само собою. Що сказав би Павлович, якби її побачив? Ох і сварив би!

ОЛЬГА

Незабаром піду вже у восьмий клас. Хочу стати співачкою, як Едіта П’єха, одягати такі самі сукні з квіткою на плечі, як вона, й мати такі ж пишні зачіски. Але тато не дозволить, не хоче, щоб я вчилася в музучилищі. Каже, там ніякої дисципліни, от недавно заходив зустрітися з одним викладачем, а там ні дзвінка, ні перерви, безперестанку всі ходять і ходять, не те що в педагогічному. Тато каже, що музика — ніякої перспективи, дівчатка після музучилища хіба що заміж добре виходять, за словами викладача сольфеджіо, але тато не надавав такому значення: «Я вас прошу, заміж!»

Тато хотів, щоб і Ганьця, і я стали вчительками, бо то надійний кусок хліба і благородний, тато ставив нам у приклад якихось двох попівен, котрі обидві жили у нас в селі за

Польщі й не виходили заміж. Зате були прекрасними педагогами, добрими вчительками, інтеліґентними — і люди їх шанували! Одна з них ходила з паличкою... На ці татові слова Ганьця косилася озлоблено й кричала: «А я не хочу й не буду ходити з паличкою!» Мама погоджувалася з усім, що казала хвора дитина. Може, настане час — і буде й мене так слухати, як Ганьцю, а поки що лиш на мене кричить: «Марш вберися в чисте! Ти як свиня!» Тета Анна каже те саме, ще гірше: «Заляпана, як твоя баба!» Тобто татова мама, бабця, яку не люблять мама, тета й Ганьця. Але бабця не ображається, ніби нічого не чує й не знає, бо каже, що не можна ні на кого казати погано та думати ні про кого погано, бо то гріх великий.

Ганьця приїде незабаром вже зовсім здорова, а я її бачила ще рік тому. Цікаво, яка стала? Така гарна завжди була! Пишне кучеряве волосся й біле, як у Білосніжки, лице, а брови чорні та блискучі, як шнурочки. Люди кажуть: Ганьця — мамина дочка, а я татова, бо вона на маму схожа, а я на тата. А я думаю, не тому так кажуть, а через те, що мене любить лише тато, а Ганьцю — мама. Так мені здається, ніби є якась таємниця, що заважає татові Ганьцю гладити по голові.

Велика шорстка татова долоня — дах від усіх нещасть. Запах міста, автобуса, що ним тато щодень їздить на роботу. У тата голубі очі й гарне лице, за татом заглядають чужі молодиці, а мама ревнує, й вони вечорами через це сваряться. Мама низенька на зріст і м’яка, хочу інколи притулитися до неї, але знаю, що не можна — їй не до мене.

От Ганьця — інша справа. Їй мама обов’язково дозволить коло неї полежати ввечері або зранку, коли швидко-швидко прокинуся й шусть до неї під ковдру! Вона багато бачила, читала, от одна лише та лікарня — скільки цікавого! І про Марічку, і про того лікаря, що написав пісню про кохання, а сам — анестезіолог, темношкірий, із зеленими очима!

Коли про лікарів розмова, то Ганьця все сміється та сміється, приговорює, що лікував її білявий лікар, молодий, але за неї набагато старший: «А тобі подобається якийсь хлопець?»

Я запросто розповіла про Славка, який смішний і як за мною ходить, а недавно вистоював коло бібліотеки, підчікував на мене. Все в деталях розповідаю: як Славко ходить, як зачісується, як посміхається й щодня тупцяє коло школи, аби разом повертатися додому. Смішний. Що Ганьця на це казала? Мовчала. Та що тут можна сказати? Діти є діти. Коли вчилася у восьмому класі, в неї також закохався один з їхнього ж класу, Михайло. Все доганяв — хотів їй щось наче сказати, а вона тікала. Цікаво, що ж той Михайло зараз робить і де? А з родини був бідної та непутящої, пияки й злодії. Хоча хлопець гарний і непогано вчився. Мама його дуже критикувала, а Ганьця, як не дивно, не ображалася, лише тихо посміювалася й лукаво поглядала на мене. Я ж знала, що все винен той загадковий лікар!

Славко незабаром піде вчитися або в армію, от я тоді й побачу, чи буду за ним сумувати, як Ганьця сумує за дохто-ром. Але мамі я не сказала ніколи й слова — Ганьця просила мовчати. Я навіть не знала, як його звати «Альфрунт!» — реготала Ганьця й блищала рівненькими зубками.

ГАНЬЦЯ

У нас із Олею дев’ять років різниці, але не почуваю себе старшою. Ніби ровесниці, хоча вона ще зовсім не сформована тілом дитина. Люблю з нею кудись ходити, всі кажуть, що я красивіша, особливо хлопці. Так і липнуть до мене, до речі, все думають, що в мене з ногою щось швидкоплинне. Оля заглядає мені в рота, вважає мене авторитетом беззаперечним. Мама завжди приговорює до малої: «Ти, Мишко, здорова, хворій сестрі мусиш допомагати». А мене це просто бісить і разом з тим смішить. Дивні. Волію скривитися й сказати, що мене нестерпно болить нога — нащо їм знати, що насправді думаю, переживаю? Хоч нога й не так часто турбує. Вони всі — інакші, бо здорові.

Смішна Оля, показала мені нині того свого Славчика — цирк та й годі! Русявий, веснянкуватий, як дівчинка, а що вже за безпосереднє створіння! Ходить за Мишкою, як песик. Видно, дуже вона йому подобається. Славко живе неподалік. Його мама має дуже руде волосся. Якось так їх дивно прозивають — геть забула.

Мала лише про Славка говорить, якось каже, що випалив її портрет на фанері, а мама знайшла й кудись сховала. Славко в нас зремонтував радіолу, а мама: «Зять вже до хати приходив!» Геть повар’ювали! А мене ніхто й словом не зачепить, де ж то мій жених. Зрештою, добре роблять, бо я все одно не скажу. Та що казати? Хлопця для заміжжя не маю. І про заміжжя взагалі не думаю, надто банально. Факт. І ні про кого, крім Павловича, не думаю. Так ніби вкрала його собі, пана доктора, политого дорогим одеколоном, у напрасованих штанях та чистюсіньких сорочках з цупкими комірцями. Навряд чи він гарний, швидше, ні.

Оля каже, що пише вірші. Як все-таки смішно! Це ж треба, щоб і в неї було все геть чисто так, як у мене. Я їй кажу обережно про те, що більшість дітей її віку пишуть вірші, але це не означає, що всі — поети. Оля ледь не ображається, а я внутрішньо сміюся: «Покажи!» Мала каже, що не записувала ще, але почитає напам’ять. «Читай». Вірш про любов. Жовте листя падає й навіває сум про минуле, якого не повернути. Я кажу, добре, але треба більше читати, щоб не писати такого, про що вже інші сказали. Наприклад, Іван Франко створив цілий цикл про зів’яле листя. Він дуже любив одну дівчину, але їй не було до нього справи. Вона працювала на пошті, сиділа у віконечку та приймала листи й телеграми.

Мала слухала, розкривши рота, але явно була незадово-лена тим, що я не сказала, ніби вірш просто чудовий і в неї талант. Я не хотіла її даремно обнадіювати, так, як робили в літстудії зі мною, мовляв, тобі треба писати, писати й писати.