Довгі очі ebook

Христя Венгринюк

Довгі очі

переклад Анета Камінська

Chrystia Wenhryniuk

Długie oczy

рrzekład Aneta Kamińska

У синтетичному повітрі є небезпека захворіти думками синтетич — ними. А між справжнім / несправжнім — тонка межа зворотної реальності. І якщо її розгледіти добре, то можна і не вживати нічого вже. Але раз і назавжди впустивши це марево — вчитися жити у стані іншому. Ці тексти «гребуть». Особливо, якщо читати їх залпом. Тексти «гребуть». Якщо читати їх натще. Токсичні і болючі. Галюциногенні і сакральні. А часом просто немислимо (навіщо аж так?!). Такі! нові вірші Христі Венгринюк.

W syntetycznym powietrzu istnieje niebezpieczeństwo zachorowania na myśli syntetyczne. A między prawdziwym/nieprawdziwym jest płynna granica odwrotnej rzeczywistości. I jeśli przyjrzeć jej się dobrze, można nawet już niczego nie używać. Ale raz na zawsze wpuściwszytęzjawę — uczyćsiężyćwinnymstanie. Te tekstyodurzają. Zwłaszcza, jeśli czyta się je jednym haustem. Teksty odurzają. Jeśli czyta się je na czczo. Toksyczne i bolesne. Halucynogenne i sakralne. A czasem po prostu jest niesamowicie (dlaczego aż tak?!). Takie! nowe wiersze Chrystii Wenhryniuk.

ББК 84(4УКР)7-8Венгринюк-5 В 29

Христя Венгринюк / Chrystіa Wenhrynіuk Довгі очі / Długie oczy

Переклад Анета Камінська / Przekład Aneta Kamińska Передмова Іздрик / Przedmowa Izdryk

Чернівці / Czerniowce

Книги — ХХІ, 2013 / Knyhy XXI, 2013

ISBN 978-617-614-457-1

© Христя Венгринюк, 2013

© Aneta Kamińska, переклад, 2013

© Жан Побе, дизайн, обкладинка, 2013

© Юрій Іздрик, передмова, 2013

ЗАМІСТЬ [...]

Один янгол — все бачить.

Другий янгол — все чує.

Третій янгол — все знає.

Павло Тичина «Війна»

Якби ми жили вперше, дерева були б великими, світ — молодим, назви речей відображали б їхню сутність, а мова слугувала би називанню, а не маскуванню, можливо, я наважився б на коротку дефініцію, окресливши вірші цієї збірки як «поезія [...]». Тоді й конкретне слово на місці трьох крапок було б на своєму місці, і визначення мало б сенс, а ця передмова сенсу не мала би, бо [...] не потребує передмов.

Однак слова, фатально віддалившись від природи речей, давно вже стали назвами інших слів, а тому писання перетворилося на різновид «ефективного менеджменту», де ефективність передбачає не так творення нових сутностей, як достоту Оккамівське їх відсікання, обтинання, злущування аж до тієї межі, за якою в найгіршому випадку залишаються три крапки в ненадійній огорожі квадратних дужок, а в найкращому — нічого, крапка, нуль, порожнеча, кінець.

В історії (і в нашій спільній конвенційній фікції, і в кожній окремій історії кожного з нас зокрема) знайдеться достатньо зламів, що, здавалося б, унеможливлюють поезію як таку. «Після такого поезія неможлива!», — чуємо час від часу, а такогоусе не меншає, а поезія і далі живе, а мовлення (озвучення, називання) й далі залишається чи не єдиним способом дати собі раду з власною і колективною пам’яттю, єдиною зброєю у боротьбі з внутрі-шніми й зовнішніми демонами (справжнє завдання екзорциста — вивідати ім’я нечистого духа), єдиним способом як не позбутися, то бодай трохи послабити [...] існування.

Поезія Христі Венгринюк це, безперечно, — поезія [...]. А тому тут не так суттєві звичні літературні матриці й критерії. Образи та їхня семантика, метафори і їх трактування, конструктивні особливості вірша, лексикон і його нейрофізіологічні топоси — відповідники — усе це може бути предметом лабораторних досліджень, та вряд чи така екзегеза допоможе нам у нелегкій, а часами запаморочливій і психотичній подорожі цією книжкою. Звичні дороговкази літературознавства зведуть нас на манівці. Значно помічнішими можуть виявитися знаки, зарубки, підказки чи просто сліди, залишені самою авторкою. Просто треба бути уважним: навряд чи це допоможе вийти з лабіринту чужих переживань, страхів, спогадів та [...], зате дозволить просуватися ним так, як рухається наше «я» територіями власного свідомого, підсвідомого й позасвідомого в пошуках витіснених, задавнених і задавлених досвідів, травм, переживань — усього того, що людська психіка так вправно ховає сама від себе, та без чого неможливий ані її поступ, ані її нормальне функціонування. Бо до яких хитрощів не вдавалася б людина, намагаючись стерти, витіснити, замістити травматичний досвід і болісні спогади, — [...] не витісняється і не зникає. Його природа надто матеріальна, фізична, і він залишається навіть тоді, коли, здавалось би, всі жорсткі диски пам’яті відформатовано і весь софт переінстальовано наново. Залишковий магнетизм [...] незнищенний. Жодна tabula rasa не вбереже від палімпсесту. Жодна амнезія не стирає пам’ять, а лише переструктуровує її.

Забуваючи, наше «я» не звільняється від непосильної ноші досвіду, що заважає рухатися далі, а підміняє себе різними нашвидкоруч створеними identity. Це вони від нашого імені діють, вирішують, а часом і живуть. Це вони репрезентують нас перед собі подібними. Це їм ми делегуємо свою волю і право вибору, сподіваючись, що позбавлене страху минулого identity виявиться успішнішим, аніж скалічене, зболіле і беззахисне «я».

«Identity — фальшиве его, і цим усе сказано», — писав безсмертний Че Гевара, перебуваючи в одній із безлічі своїх фальшивих реінкарнацій.

«Identity — це ширма, за якою людське “я” ховається саме від себе», — додам я устами одного з багатьох своїх identity.

«Це я — “я”!» — запевняє кожен вірш цієї збірки, а іноді й кожен рядок.

Обдираючи з себе луску фальшивих его й оббираючи слова від перетермінованих значень, авторка втрапляє в простори лише формально, інструментально пов’язані з літературою. Тут усе значно серйозніше: ніколи не знати, куди заведе наступний надріз, ніколи не вгадаєш, чию плоть краятиме Оккамове лезо наступного рядка. Це не письмо — це добровільне чистилище, а протоплазма чистилища — [...], і так замикається коло.

Однак природа питомо противиться [...], і кожне живе створіння намагається уникнути страждань, — можна вбачати в цьому суто біологію, можна трактувати це як наріжний камінь Божого промислу, — проте лише людина спроможна полюбити страждання, віднаходити в них утіху й сенсовність. У цьому нема й тіні профанства, званого мазохізмом: іноді полюбити страждання чи навіть віднайти в ньому сенс свого буття — єдиний спосіб вижити, зберегти себе, єдиний спосіб протриматися й перебути час, аж поки минуле не змертвіє, не закапсулюється й не потрапить у сферу операбельного.

Інша справа, що минулим щомиті стає кожна прожита мить.

І потік надходжень до архівів пам’яті щоразу нових досвідів — і тих, набутих у щасливому симбіозі зі стражданням, — на жодну з тих митей не переривається.