Двоє добродіїв із Брюселя ebook

Анотація

Ерік-Емманюель Шмітт

ДВОЄ ДОБРОДІЇВ ІЗ БРЮССЕЛЯ

Двоє добродіїв із Брюсселя

Того дня, коли тридцятирічний молодик у синьому костюмі подзвонив у її двері та запитав, чи тут мешкає Женев’єва Ґреньє, уроджена П’ястр, яка обвінчалася з Едуардом Ґреньє п’ятдесят п’ять років тому 13 квітня в соборі Святої Ґудули[1], вона мало не грюкнула дверима в нього перед носом, буркнувши, що не цікавиться теле­вікторинами. Проте, позаяк не хотіла нікого ображати, за звичкою стримала дурні думки і пробурмотіла:

— Так.

Зрадівши відповіді, синій костюм представився метром[2] Демельместером — нотарем, — і повідомив, що вона — єдина спадкоємиця Жана Дааменса.

— Що?

Очі, скруглілі від здивування, не полишали сумніву: звістка заскочила господиню зненацька.

Урядник злякався, що допустив помилку.

— Ви не знали, що він помер?

Гірше: вона взагалі не знала про його існування! Це ім’я не відживило в ній жодного спогаду… Жан Дааменс? Ну ж бо, невже нейрони зіпсувалися так само, як і ноги? Що, організм геть вийшов із ладу? Жан Дааменс? Жан Дааменс?..

Вона знітилася, немов чим завинила.

— Даруйте… я… у мене трапляються провали в пам’яті. Розкажіть про нього. Скільки років було панові… Дааменсу?

— Ви народилися з ним в один рік.

— Може, щось іще?

— Месьє Дааменс мешкав у Брюсселі, за адресою: вули­ця Лепутр, 22.

— Нікого не знаю в тому кварталі…

— Довгий час йому належала ювелірна крамниця «Щире серце» в Галереї Королеви[3].

— Авжеж, крамницю пригадую. Розкішне місце!

— П’ять років тому вона зачинилася.

— Якось я зупинилась перед вітриною тієї крамниці, проте досередини не зайшла…

— Чому?

— Не по моїх статках… Ні, метре, даруйте — я не знаю цього месьє!

Нотар почухав потилицю.

А Женев’єва Ґреньє все провадила свого:

— Мені дуже шкода. Це ім’я мені не знайоме.

На ці слова він підвів очі й зауважив:

— Мадам, Ваші таємниці належать Вам. Я ж тут не для того, щоби коментувати Ваші стосунки з месьє Дааменсом. Відтак, маю виконати останню волю небіжчика, який призначив Вас єдиною спадкоємицею.

Женев’єві аж ніяк не сподобалися колючі закиди нотаря. Прикро вражена, вона хотіла захищатися, проте чиновник вів далі:

— Мадам Ґреньє, єдине моє запитання таке: приймаєте Ви спадщину чи ні? Візьміть кілька днів на роздуми. Бо якщо приймете, то зауважте: боргів може виявитися не менше, ніж статків.

— Себто?

— За законом, підтверджений заповіт дозволяє спадкоємцеві отримати статок, але й зобов’язує його виплатити борги — в разі, якщо вони існують.

— А що, є борги?

— Буває, лишаються тільки вони.

— А як цього разу?

— Пані, закон забороняє мені відповідати на такі запитання.

— Але ж Ви знаєте! То скажіть же!

— Закон, мадам! Я заприсягся.

— Дорогенький, навряд чи я молодша від Вашої матінки — а Ви ж не дозволили б їй потрапити в халепу, еге ж?

— Мадам, на жаль, я не можу відповісти на це запитання. Ось, тримайте мою візитівку. Приходьте, коли приймете рішення.

Він клацнув підборами й зник.

Кілька днів Женев’єва сушила собі мізки.

Набравши нарешті Сімону — свою приятельку, — вона розповіла їй про цю дивину, подавши її як випадок із сусідкою.

Сімона сердито заявила:

— Перш ніж прийняти остаточне рішення, твоя сусідка мусить дослідити справу! З чого жив небіжчик?

— Володів ювелірною крамницею.

— Це ще нічого не означає. Він може виявитись як бага­тієм, так і банкрутом.

— Крамниця зачинилася п’ять років тому.

— Ага! Отже, банкрут!

— Сімоно, він був моїм однолітком. А в нашому віці небагато напрацюєш…

— Що ще ти знаєш?

— Він мешкав на вулиці Лепутр.

— Маєтність?

— Хтозна.

— Цього замало… Якщо справа занепадала, він міг закласти квартиру.

— Хто може це знати?

— Його банк, звісна річ, але там тобі нічого не скажуть. Від чого помер?

— Даруй?

— Бач, якщо приятель твоєї сусідки помер від хвороби, то це добрий знак. А ось коли наклав на себе руки, то… страшно й подумати! Це означає, що не витримав тиску кредиторів.

— Не обов’язково. А може, дізнався про щось жахливе — скажімо, діагноз. Рак…

— Хм-м…

— Або діти загинули в авіакатастрофі…

— То в нього були діти?

— Здається, ні. У заповіті їх, принаймні, немає.

— Хм-м… І все ж самогубство — річ підозріла!

— Але сусідка нічого не казала про самогубство!

— Слухай, а часом не вона його прибрала, га? Дізналася, що потрапила до заповіту, — і вколошкала коханця!

— Сімоно, ми ж не знаємо, як він помер!

— Якраз це й доводить, яка вона хитра!

— До того ж, коханцями вони не були!

— Женев’єво, не вдавай дурепу! Отримала зиск — і не була коханкою? О ні, я, наприклад, на таке не повелася б!

Питання «приймати чи не приймати спадок?» породжувало інші: «Звідки взявся цей тип?» та «Що пов’язувало його зі спадкоємицею?» Почувши ж осудливу думку кузена, який відчайдушно намагався стати страхівником, Женев’єва зрештою залишила розпитування.

З ранку до вечора вона вагалася між двома протилежними варіантами. Погодитися? Відмовитися? Орел чи решка?

Хоча вона втратила сон, напружені пошуки відповіді припали їй до смаку: нарешті в її житті з’явилася хоч якась пригода… Тож Женев’єва невтомно зважувала всі «за» і «проти».

І за сімдесят дві години обрала один варіант.

До метра Демельместера з’явилася вже досвідчена картярка: оскільки обережність нашіптувала відхилити пропозицію, Женев’єва, навпаки, пристала на неї! Адже ця полохлива смиренниця потай ненавиділа скромність, якою катувала себе все життя.

Однак у вісімдесят років можна вже нічого не боятися…

Якщо Женев’єва успадкує борги, то заплатити все одно не зможе, адже живе на мінімальну пенсію. Навіть за мільйонні борги ніхто не зазіхне на її злидні.

Проте Женев’єва відкинула цю гіпотезу, бо, розмірковую­чи далі подібним чином— відчула вона, — швидко зрозуміла б, що горезвісна її поміркованість була найліпшим розрахунком, адже так вона ніколи й нічим не ризикувала…

Фортуна була на її боці! Якщо коротко, то на Женев’єву зненацька впало справжнє багатство: величезний рахунок у банку, три квартири в центрі Брюсселя, причому дві здано в оренду, меблі, картини та інші витвори мистецтва, розміщені за адресою: вулиця Лепутр, 22; а ще ж заміський маєток на півдні Франції!..

Ніби в раптовому пориві шляхетності, нотар запропонував допомогти дати раду з майном.

— Гаразд, я поміркую. А листа до заповіту не прикладено?

— Ні, мадам.

— Може, є якийсь інший документ для мене?

— Ні.

— Чому цей дивак обрав саме мене?

— У нього не було родини.

— Та ясна річ, що не було, але чому саме я?!

Нотар мовчки дивився на неї. Його гризли сумніви. Або — спершу він так і думав — стара була коханкою небіжчика і просто перевіряла тактовність метра, або ж вона казала правду — і тоді перед ним була найдивовижніша з усіх його справ…

А Женев’єва наполягала:

— Метре, Ви ж його добре знали.

— Аж ніяк, мадам, — справа покійного належала до практики, яку я придбав у свого попередника.

— Де його поховано?

Нотар подумав, що, відмовивши, він втратить вигідну клієнтку, тож варто виявити поступливість; він вийшов, упівголоса віддав наказ клеркам і за кілька хвилин повернувся з аркушем у руках.

— Цвинтар в Ізелі[4], вулиця перша, галявина друга, п’ята ділянка ліворуч.

Женев’єва того ж дня подалася на цвинтар.

Стояла негодяна пора. З немов зашмарованого кимось неба ледь пробивалося благеньке сіре світло — воно пес­тило бетонні мури й нівелювало обличчя. Відвідувачі плентались, насупивши брови. Тут, навіть за відсутності дощу, дороги вилискували вологою — радше загрозою, ніж спогадами…

Автобус висадив Женев’єву перед трьома кав’ярнями, що обступили вхід на цвинтар. За столиками не було жодного клієнта, а зажурені офіціанти солодко позіхали.

Отже, похорону сьогодні немає… Міцно обв’язавши хусткою шию, Женев’єва зітхнула, подумавши про долю тих офіціантів: весь час розраховувати на чиюсь смерть, подавати чай удовицям, лимонад — сиротам, пиво — чоловікам, зголоднілим за забуттям… Серветками тут, певно, сльози змахують частіше, ніж витирають уста…

Оскільки монументальні ґрати з кованого заліза не зволили відчинитися перед Женев’євою, вона скористалася дверцятами ліворуч і, привітавшись зі службовцем у зеленому однострої, вийшла на круглий майданчик, обсаджений дубами. Гравій невдоволено скрипів, поки Женев’єва чимчикувала алеєю. Камінці ніби вигукували: «Йди геть, незнайомко, вертай назад!» Авжеж, вони мали рацію — нічого було їй робити у місті товстосумів. Хоча склепи та мавзолеї витрутили палаци й розкіш, претензійність оздоби і велич обелісків нагадували зніченій жебрачці, що вона не водилася з жодним місцевим. Деякі родинні поховання, вишикувані вздовж алеї блакитних кедрів із Атлаських гір, височіли тут близько двохсот років. Збентежена Женев’єва дивувалася — хіба родовід є лише в багатіїв? Хіба у жебраків не буває предків?

Низенько похилившись, вона простувала далі, а з голови не йшла нав’язлива думка про те, що бути похованою тут їй не по кишені.

А втім — тепер, коли… Чом би й ні?..

Вона здригнулася, налякана похмурими гадками, перехрестилася — ніби відмежовуючись одночасно від понурої місцини та нісенітниці в голові.

— Перше… друге… третє… четверте… п’яте. Тут!

На надгробку з темного граніту, такого лискучого, що в ньому відображалося похиле віття, сяяли золоті літери: «Жан Дааменс». Праворуч від напису Женев’єва побачила врізане в камінь фото чорнявого сорокарічного чоловіка з темними очима. Щире, відкрите, мужнє обличчя з пухкими вустами променіло щасливим усміхом.

— Який красень…

Ні, вона не знала його. І жодних стосунків із цим добродієм не підтримувала. У цьому Женев’єва була впевнена. Але все ж це обличчя здавалося їй знайомим… Де вона його бачила? Певно, справа в типових середземноморських рисах. Вони належать не одному брюнетові, які трапляються на кожному кроці. А може, вони з Жаном Дааменсом і зустрічались, от лише вона не запам’ятала… Раз або два… Але де? Проте вона знала, що ніколи не розмовляла з цим красенем — такого вона не забула б!

Женев’єва замислено розглядала портрет. Чому він обрав саме її? Що спонукало його до такого щедрого вчинку?

Невже в неї був брат, про існування якого вона не знала, — скажімо, близнюк?.. Ні, це ж абсурд! Батьки обов’язково розповіли б! Або ж він сам рано чи пізно заявився би, хіба ні?

Раптом вона подумала: чому тоді Жан Дааменс не прийшов до неї, поки був живий? Що це за вибрик — «прийти», спершу пішовши з життя?

А з темно-сірого надгробку незмінно всміхалася загадка.

Збентеженій, спантеличеній Женев’єві здалося, що благодійник дивиться на неї з-за свого портрета. Вона промурмотіла:

— Ну… дякую. Дякую за такий подарунок… неочікуваний і майже казковий. Проте Вам не здається, що треба було пояснити, в чім справа?

Обличчя на світлині проясніло, ніби щось обіцяючи.

— Гаразд, — відказала вона. — Я… розраховую на Вас.

І з переляку розреготалася. Оце вже дурість — уголос розводитися з каменюкою!

Поглянувши вбік, Женев’єва помітила поруч — на четвертій ділянці — поховання, подібне до могили Жана Дааменса. Подібне? Та ні, таке ж саме! Окрім імені та світлини все — від розмірів надгробку до кольору каменю та від латунного хреста до огорожі — точнісінько повторювало сусіднє поховання: ті ж золоті літери, шрифт, оформлення надпису.

— Лоран Дельфен, — прочитала вона. — Диви, цей помер п’ятьма роками раніше…

Подібність ніби пов’язувала дві могили або, радше, двох чоловіків. Женев’єва уважніше придивилася до світлини: білявець тридцяти років, дуже зграбний і не менш приємний — подумала вона, — ніж Жан Дааменс. Зненацька вона завмерла.

— Це ж божевілля!

Повернувшись до Жана Дааменса, вона скривилася, ніби вибачаючись, відважила недоладний поклін, аж раптом помітила, що, на відміну від інших могил, цю не прикрашали ні ваза для квітів, ні грядка. Отже, небіжчик передчував, що нікому буде потурбуватися про могилку? Давши собі слово прийти сюди знову з букетом, повернула назад.

— Ач, — зітхала вона, чимчикуючи алеєю, — який красень!

І якщо вранці дивовижний подарунок здавався їй ней­мовірним успіхом, то тепер спокуслива зовнішність благо­дійника неабияк полестила Женев’єві.

Щосекунди загадка його вчинку мучила її дедалі більше.

— Чому? Чому він і чому я?

* * *

П’ятдесят п’ять років тому дзвони собору Святої Ґудули весело вдарили.

Перед вівтарем квітуча і свіжа Женев’єва П’ястр — тонка, мов лілея, у сукенці з білого серпанку, — єдналася з міцним парубком Едуардом Ґреньє, відомим під прізвиськом Едді, який конфузливо червонів, бо довелося звичну спецівку механіка замінити на взятий у тимчасове користування костюм. Зворушені, веселі, ласі до щастя молодята аж сяяли від утіхи.

Завдяки одному зі своїх дядьків, вони дістали право вінчатись у престижному соборі, де віншували членів королівської родини, а не в похмурій церковці у своєму кварталі. Священик падкався коло них, мов коло крихких тістечок, а за їхніми спинами родичі та друзі вже смакували бенкет, що триватиме аж до ранку. Вочевидь, життя Женев’єви входило у найсвітліший період…

Їй не спало на думку озирнутися на задні ряди у глибині величезного собору, біля притвора, крізь який її щойно під руку вводив до храму батько.

Біля передостанньої колони, в сутіні статечно колінкували двоє чоловіків, надійно захищені статуєю Симона Зилота[5], що грізно здіймав золотий меч; добродії трималися так само, як і пара перед яскраво освітленим вівтарем.

Коли священик запитав Едді Ґреньє, чи згоден він узяти за дружину Женев’єву, один із чоловіків — чорнявець — рішуче сказав «так!». Після цього священик поставив таке ж запитання Женев’єві, й білявець погодився, зашарівшись. Попри те, що від вівтаря їх відділяли десятки метрів, поводилися вони так, ніби представник Божий, залитий жовтавими променями з вітражів, звертався саме до них.

Кюре проголосив: «Віднині ви пов’язані священними путами шлюбу!», — і, поки офіційне подружжя цілувалося перед ликом прихильного до них Христа, неофіційне робило те саме у своєму закутку. Тоді як Едді та Женев’єва обмінювалися обручками під дзвінкий кантик органа, чорнявець витягнув із кишені коробочку, з якої з’явилися дві каблучки, що скромно посіли місця на пальцях чоловіків. Ніхто цього не помітив.

Так само ніхто не звернув уваги, коли, по завершенні літургії, дивна пара так і залишилася на колінах, зворушено промовляючи молитву, а весілля рухалося головною галереєю.

Під час звичних весільних ритуалів перед собором чоловіки тихо мріяли у таємничому смерку.

Нарешті, коли крики та клаксони вщухли, вони зважилися поворухнутись і вийшли на безлюдні сходи; їх не чекали ні фотограф, аби увічнити цю урочисту мить, ні близькі, готові зустріти їхнє щастя, осипаючи рисом і плескаючи в долоні; за єдиного свідка стала готична вежа ратуші, на вершечку якої святий Михайло приневолював дракона, сяючи у сліпучому промінні сонця.

Пара поквапилась до помешкання чорнявця — на вулицю Лепутр, 22, — де зачинила віконниці: вільніші від Едді та Женев’єви, вони не мусили катуватись аж до вечора, щоби втілити всю свою пристрасть під ковдрою.

Хоч як не дивно, але Жан закохався в Лорана.

Вступивши в доросле життя, Жан ніби навмисне збирав випадкові зустрічі, гарячі втіхи, бездушних коханців. Невгамовний чуттєвий апетит штовхав спокусника до справжнього полювання, тож він годинами блукав по сау­нах і барах, никав парками, кочував від клубу до клубу, де серед диму, від якого, якщо чесно, його нудило, та музики, яку насправді терпіти не міг, обирав чергову жертву. Поки не зустрів Лорана, Жанові здавалося, ніби обожнює таке вільне від умовностей життя; та перший же поцілунок примусив його збагнути безславність і нікчемність подібного існування: щедро обдарувавши Жана втіхами, оргазмами й екстазами, гідними Нарциса, воно, зрештою, зробило б його циніком. Ні до кого не прив’язуючись, цей Дон Жуан був би приречений на вічне кружляння по колу, зводячи партнерів лише до насолоди, що її обіцяли їхні тіла. Що більших сексуальних утіх вимагала його натура, то нижче він цінував товариство людей. Споживаючи забагато тіл, Жан забув про пошану до їхніх власників.

Лоранові поталанило повернути Жанові снагу й повагу до життя. Білявий молодик, що працював освітлювачем у Королівському театрі в Парку[6], з однаковим веселим завзяттям брався до розмов, щоденних закупок, приготування сніданку і доставляння його до ліжка. Його наснажувало буквально все! Поява Лорана спричинилася до справдешньої революції у Жановому житті: до того він знав лише пристрасть, нині ж — відкривав для себе кохання. Бурхливий темперамент Жана викликав надмірні почуття: він обожнював Лорана, осипав подарунками, палав невситимим бажанням до нього. Жанові кортіло освятити їхній зв’язок. Оскільки брати шлюб двом чоловікам не дозволено, Жанові спав на думку один фортель.

Жан і Лоран так раділи життю, що приналежність до сексуальної меншості їх аж ніяк не пригнічувала, — навпаки, потай вони цим навіть пишались, адже почувалися винятковими, посвяченими в таємницю: вони водночас належали до двох світів — видимого і невидимого, буденного і потаємного. Зазвичай їх не турбувало те, що їм відмовлено в речах, доступних більшості. Та якщо вже вони цього захотіли, то мали грати до кінця й таки отримати бажане…

Так вони й опинилися на весіллі Едді та Женев’єви у соборі Святої Ґудули 13 квітня пополудні.

Лише випадок поєднав вінчання двох пар, і їхнє знайомство на цьому мало б завершитись, якби романтичний Лоран не зірвав офіційне оголошення про шлюб. За кілька днів він вклеїв папірець до фотоальбому, а потім власноруч намалював таке ж оголошення про вінчання Жана Дааменса й Лорана Дельфена — і ця підробка здавалась їм більш ніж справжньою.

Постійно переглядаючи фотоальбом, вони призвичаїлися бачити прізвище Ґреньє. Тож, коли одного дня в газеті «Ле Суар» з’явилася замітка про народження Жонні Ґреньє, сина Едді та Женев’єви Ґреньє, вони сторопіли. Того ранку Жан і Лоран, напевно, уперше зіткнулися з відчуттям, відомим тільки гомосексуалам — болісним усвідомленням того, що, хоч би яким сильним не було їхнє кохання, плодів воно не дасть.

Вони подалися на хрестини.

Дядькові, який домовлявся про собор Святої Ґудули, цього разу не поталанило знайти для Женев’єви та Едді приміщення, вишуканішого за парафіяльну церковцю Божої Матері Невинного Зачаття, де замість органа деренчала захекана фісгармонія, а кюре бурмотів проповідь, що ледь сльозила зі старих сірих колонок, прикріплених до здоровенних неонових паль. Проте це не засмучувало ні Женев’єви, що аж сяяла материнським щастям, ні Жана з Лораном, вражених появою нового життя; сердився лише Едді. Опинившись посеред жовтої від бруду церкви з лавами, що аж лисніли від жиру, з похмурими вітражами, навощеними дерев’яними статуями та пластиковими квітами, яких тут було навіть більше, ніж у комірчині консьєржа, механік ураз ніби протверезів: йому було лише двадцять шість, і цей шлюб заважав йому вільно жити. Авжеж, Женев’єва була жвавою, велелюбною, пристрасною молодою дружиною, однак Едді нудило від самого факту подружнього життя. Нині він мав почуватися винним за те, що зустрічався з приятелями у бістро, багато пив, сипав непристойними жартами, ліниво загравав до дівчат, жер різну гидоту — чипси або коріння солодки — замість страв, із любов’ю приготовлених Женев’євою; він картав себе за те, що годинами валявся в ліжку, схрестивши на грудях руки, і слухав радіо, тинявся помешканням у кальсонах — словом, поводився так, як і раніше. Він не дбав про себе, не намагався змінитися, стати чистішим, розважливішим, відповідальнішим, відданішим.

Це ж неприродно! Терпіти отаке знущання лише для того, аби сідлати дружину частіше, ніж він хотів? Така «угода» здавалася Едді нечесною… А побачивши сизе маля — Жонні, який горлав зі своїх пелюшок, Едді збагнув, що тепер так просто справи не залагодиш.

Хоча під час церемонії Едді й намагався вдавати розчуленого татуся, та двоє добродіїв, що розмістились у глибині церкви, помітили його понурий настрій. Це прикро вразило Жана й Лорана. Ти ба! Цьому бевзю й невтямки, яка це благодать — стати батьком родини! Ну й тюхтій! І двійко чоловіків схвально роздивлялися щасливу Женев’єву.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Примітки

[1] «Собор Святих Михайла та Ґудули — головна католицька святиня архієпископства Малін-Брюссель, яку зводили впродовж ХІ—XVI ст. Тут відбуваються всі події, пов’язані з королівською родиною Бельгії».

[2] Метр — шанобливе звертання до адвокатів та нотарів у франкомовних країнах.

[3] Королівські галереї Святого Гюбера — комплекс із трьох критих торгівельних пасажів (Галереї Королеви, Короля та Принців) у центрі Брюсселя, зведений у середині ХІХ ст.

[4] Ізель — містечко, яке входить до складу Брюссельської агломерації.

[5] Симон Зилот, або Симон Кананіт, — один із апостолів Ісуса Хрис­та. «Зилот» із грецької перекладається як «ревнивець».

[6] Королівський театр у Парку — театр у Брюсселі край міського парку і навпроти Федерального парламенту.

[7] Che miseria! — Яке ганебище! Ecco il mio vicino. — Оце мій сусіда (італ.).

[8] Senza vergogna — безсоромно (італ.).

[9] Quale cretino! — Ну й дурко! (тут і далі — італ.). Povera — бідолашна. Un marito incapace — чоловік-нездара.

[10] Non capisco niente! — Нічого не розумію! (італ.).

[11] Non farete soffrire mai una signora. — Певно, Ви не доведете жінку до страждань (італ.).

[12] Esibisce — виставляє (тут і далі — італ.). A quarant’anni! — І це в сорок років!

[13] Scherzate! — Жартуєте! Pezzo — перса. Sarebbe giudizioso — було б цілком справедливо. Santa madonna — Пресвята діво (все — італ.).

[14] Саблон — аристократичний квартал Брюсселю, розташований на пагорбі.

[15] Questo diavolo — цього демона (італ.).

[16] Almeno — принаймні (італ.).

[17] Si, lo so — авжеж, я знаю. Questro monstro — те чудовисько (все — італ.).

[18] Ессо! — Точно! (італ.).

[19] Parola per parola — слово в слово. In questo stato — у такому стані. Suggirisce — мала на увазі. Non ha menzionato — не згадувала (все — італ.).

[20] Церква Божої Матері у Каплиці — одна з найстаріших (ХІІ ст.) культових споруд Брюсселю. Тут міститься парафія польської католицької громади Брюсселю і зберігається особливо шанована ікона Честоховської Діви.

[21] Емманюель Левінас (Emmanuel Lévinas, 1906—1995) — французький філософ литовського походження. У 1939—1944 рр. перебував у таборі для євреїв у Німеччині. Майже вся родина Левінаса, яка жила у Литві, загинула від рук нацистів. Пережите під час війни та полону філософ виклав у трактаті «Від існування до сущого» («De l’existence à l’existant», 1947).

[22] Ено (Hainaut) — одна з провінцій Бельгії у Валлонському регіоні.

[23] Босерон — різновид вівчарок, що отримав назву за місциною в центральній Франції, де їх було виведено: Бос (Beauce).

[24] Намюр (Namur) — місто в Бельгії, столиця Валлонії та однойменної провінції.

[25] Арденни (Ardennes) — гори на сході Бельгії.

[26] Малін (Malines) або ж фламандською Мехелен (Mechelen) — нідерландомовне місто в Бельгії у провінції Антверпен. Тут у 1942—1944 рр. в казармах ім. барона Доссена де Сен-Жоржа (герой Першої світової війни) містився табір СС, де зібрали 25 тис. євреїв та 351 цигана з Бельгії, яких згодом відправили до Аушвіцу.

[27] Капо — персонал табору, набраний з в’язнів.

[28] Аушвіц було розташовано між польськими містечками Освенцім і Брежинка. Після вторгнення до Польщі німці дали місцевостям інші назви.

[29] Йдеться про висадку союзних військ (близько трьох мільйонів американських, британських, канадських, австралійських, новозеландських, французьких, бельгійських, польських, нідерландських та норвезьких солдатів) у червні-серпні 1944 року в Нормандії.

[30] Шарль Морра (Charles Maurras, 1868—1952) — французький журналіст, письменник і політичний діяч, член Французької академії, теоретик так званого «інтегрального націоналізму». Активно підтримував режим Віші аж до самого падіння Берліну. У 1945 р. був виключений з Французької академії.

[31] Аксьйон франсез (Action française) — французький філософсько-політичний рух крайніх правих, пік активності якого припав на першу половину ХХ ст. У 1940 р., після поразки Франції у Дивній війні, АФ підтримав політику маршала Петена. Леон Деґрель (Léon Degrelle, 1906—1994) — бельгійський письменник та журналіст вкрай правого католицького нахилу. Засновник партії «Рекс», що невдовзі перетворилася на фашистську політичну силу. Активно співпрацював з окупаційною владою Бельгії. Кінець війни побачив у ранзі оберштурманфюрера СС. Після війни ще півстоліття прожив у Іспанії.

[32] Пресбурґ — назва Братислави за часів Австро-Угорської імперії. Йдеться про католицький собор Св. Мартина (XIV—XV ст.), відомий тим, що в ньому коронувалися угорські королі.

[33] Констанція Моцарт, уроджена Марія Констанція Цецилія Йозефа Йоганна Алоїзія Вебер (1762—1842). У шлюбі з композитором перебувала впродовж 1782—1791 років. Мала від нього шістьох дітей, з яких одна дівчинка померла, щойно народившись, а ще троє прожили не більше року. Її сестра, Алоїзія, була відомою співачкою і однією з перших виконувала опери Моцарта. У 1809 році Констанція Моцарт вийшла заміж за Ґеорґа Ніколауса фон Ніссена, данського дипломата і письменника. 1828 року, після смерті другого чоловіка, Констанція Моцарт фон Ніссен видала біографію свого першого чоловіка-композитора.

[34] Еяф’ятль (Eyjafjöll) — вулканічний гірський масив, відповідний йому регіон та вулкан, розташований у тому регіоні (найвища вершина масиву), на півдні Ісландії. Історії відомі чотири виверження Еяф’ятля: близько 550 року, у 1612 та 1821—1823 роках та в 2010 році. Останнє тривало півроку і спричинилося до серйозних порушень повітряного руху в усьому світі.

[35] Ерік Торвальдсон «Рудий» (бл. 950—1003 або ж бл. 940—1010) — норвезький першовідкривач Гренландії. «Рудим» його прозвали за колір волосся та бороди. Проклятий в Ісландії за вбивство, він вирушив до Гренландії, де заснував першу європейську колонію. Про його пригоди розповідає «Сага про Еріка Рудого».

[36] Червоний Півмісяць — арабо-мусульманський відповідник Червоного Хреста, створений у 1968 році в Дамаску. 2006 року, визнавши Женевські домовленості щодо Червоного Хреста, увійшов до складу Міжнародного руху Червоного Хреста та Червоного Півмісяця.

[37] Френк Капра (1897—1991) — американський режисер, сценарист та продюсер, автор популярних комедій 1930-40-х років.

[38] Шамоні (Chamonix) — відомий гірськолижний курорт у французьких Альпах.

[39] Південний пік (Aiguille du Midi) — найвищий (3842 м) з піків навколо Шамоні, входить до гірського масиву Монблан.

[40] На Ульмській вулиці у Парижі розташовано Вищу нормальну школу — один із найпрестижніших вищих навчальних закладів країни. Жак Дерріда (1930—2004) — відомий французький філософ. Ідеться про його працю «Отже, я — тварина» («L’Animal que donc je suis»), видану в 2006 році.

[41] Отто Гайнріх Франк (1889—1980) — громадський активіст, батько Анни Франк (1929—1945), авторки знаменитого «Щоденника» (1942—1944), у якому змальовуються жахіття нацистської Німеччини. 2012 року Е.-Е. Шмітт адаптував «Щоденник» для сцени паризького Театру на Лівому березі, директором якого він є.

[42] Марія Анна Вальбурґа Іґнація Моцарт (1751—1829), відома під сценічним іменем Наннерль — славетна співачка.

[43] Антуан Блонден (1922—1991) — французький письменник, автор збірки новел «Чотири сезони» («Quat’saisons», 1976), в одній із яких ідеться про долю Моцарта.

[44] Молоде божоле (beaujolais nouveau) — вино з виноградників в області Божоле у центрі Франції, відоме своїм смаком, а також тим, що його продають одразу після розливу по пляшках. Вина, які виробляють у Бургундії та навколо міста Бордо, вважаються більш престижними.