Колекція. Театральна. Мадам Пилінська і таємниця Шопена ebook

Ерік-Емманюель Шмітт у ролі головного героя своєї історії шукає розгадку генія Шопена та музики. Верленівський маніфест «Найперше – музика у слові!» набуває нового значення завдяки багаторічній школі гри на фортепіано та появі у житті автора ексцентричної жінки. Вона допомагає йому зрозуміти не лише музичне мистецтво, але нове мистецтво жити й творити-писати себе і світи. Молодий філософ у пошуках правдивого і справжнього в музиці потрапляє у великий світ літератури, десятиліттями відточує свій талант, аби осягнути словами те, для чого слів ще не існує…

Для широкого кола читачів, а також усіх, хто прагне навчитися грати й писати.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-06-2

ISBN 978-617-7654-08-6 (Серія «Writers on Writing»)

© Éditions Albin Michel, Paris 2018

© Іван Рябчій, український переклад, 2019

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2019

Ерік-Емманюель Шмітт

Мадам Пилінська і таємниця Шопена

У будинку мого дитинства жив чужинець. Хтось по той бік стін думав, що сім’я Шміттів — то четверо — двоє батьків і двоє дітей, — однак насправді в будинку мешкало п’ятеро. Чужинець не виходив із вітальні: там незворушний і незваний буркотун спав і проводив цілісінькі дні.

Заклопотані справами, дорослі не звертали на нього уваги, однак моя матуся стривожено переймалася чистотою. І тільки моя сестра підтримувала стосунки з нечемою, будила його щодня опівдні, на що він реагував доволі бурхливо. А я ненавидів чужого — його гудіння, запах, похмурий вигляд та загрозлива постава викликали у мене огиду; вечорами, забившись у куток ліжка, я молився, аби він поїхав геть.

Відколи він жив у нас? Мені здавалось, що його інкрустоване тіло я бачив завжди. Важкий, брунатний, осадкуватий, вкритий плямами, із пожовклою слоновою кісткою іклів — він різко переходив від нещирого мовчання до скандального гамору. І поки моя старша сестра присвячувала йому час, я тікав до своєї кімнати, де, затуливши вуха, наспівував, намагаючись не чути їхнього діалогу.

Заходячи до вітальні, я з підозрою обходив його, зиркаючи загрозливо, аби він не зрушив із місця і затямив, що дружба ніколи нас не поєднає; та він навряд чи це помічав. Ми так завзято уникали одне одного, що навіть повітря між нами кам’яніло від напруження. Довгими вечорами він слухав, не втручаючись, наші розмови, — і це жахало тільки мене, адже батьки звикли до затятої мовчанки чужинця.

Чужий звався «Шидмаєром» — то було піаніно. У нашій родині цього паразита тримали вже три покоління.

Моя сестра, під приводом вивчення музики, щодня знущалася з нього. Або він із неї... З цієї горіхової коробки долинала не музика, а удари молоточків, скрегіт, фальшиві ноти, беззубі гами, ошмаття арій, кульгаві ритми, безладні акорди; окрім «Останнього зітхання» і «Турецького маршу», я не менше боявся покруча, якого моя сестра іменувала «Листом до Елізи», складеного катиськом на ім’я Бетховен — цей «лист» в’їдався мені у вуха, мов свердло у зуб у кабінеті дантиста[1].

Якось у неділю, коли ми святкували мої дев’ять років, тітонька Еме — елегантна білявка у шовку і пудрі, оповита ароматами ірису та конвалії — вказала на людожера, що мирно куняв.

— Еріку, це твій інструмент?

— Ще чого! — відказав я.

— А хто грає на ньому? Флоранс?

— Нібито, — скривившись, прогугнів я.

— Флоранс, іди до нас! Зіграй нам щось.

— Я ще не вмію... — заскиглила сестричка, і я вперше в житті оцінив її чесність.

Тітонька Еме почесала своє підборіддя, прикрашене милою ямочкою, і уважно поглянула на злощасний інструмент.

— Що ж, подивимося...

Я усміхнувся, адже вислів «подивимося» завжди мене веселив — матуся вживала його зазвичай так: «Подивимося, як сказав сліпий...»

Не зважаючи на мій скепсис, Еме підняла дерев’яну кришку піаніно так обережно, ніби відчиняла клітку із хижаком; вона пробіглась очима по клавішах, торкнулася їх тонкими пальцями, відсмикнувши їх, коли у кімнаті почулось ричання: достоту дика кішка загрозливо стала на задні лапи.

Тоді тітонька Еме стала ще обережнішою. Лівою рукою вона погладила клавіші. Звірятко нявкнуло — дивовижно, але воно не брикалося, навпаки, поводилось дуже люб’язно. Еме швиденько зліпила своїми пальчиками коротке арпеджіо; хамула із розумінням завуркотів; він піддавався, а вона його приручала.

Еме із задоволенням прибрала пальці з клавіш, змірила поглядом тигра, якого щойно перетворила на кошеня, сіла на ослінчик і, впевнена в собі не менше, ніж звір-інструмент, почала грати.

Посеред залитої сонячним промінням вітальні зненацька постав новий світ — сяйливе тихе таємниче потойбіччя, що гойдалося хвилями; ми, дослухаючись, ніби завмерли у ньому. Що ми слухали? Я не знав. На моїх очах відбувалася неймовірна подія, розквітав паралельний всесвіт, епіфанія іншого способу існування — напруженого й ефірного, багатого і прозорого, крихкого й потужного; цілком відкриваючись мені, він, утім, зберігав могутню глибину таїни.

У тиші, наповненій нашим зворушенням, тітонька Еме поглянула на клавіші, усміхнулася їм, ніби дякуючи, потім підняла своє обличчя до нас, ледве стримуючи під повіками сльози.

Моя сестра ошелешено дивилася на «Шидмаєра», який ніколи не пошановував її таким звучанням. Батьки перезирнулися: їх приголомшило те, що похмурий бокатий рундук, який жив поруч із ними вже століття, здатен на такі чари. А щодо мене, то я потер зап’ястки, волосся на яких стало дибки, і запитав у тітоньки Еме:

— Що це було?

— Звісно ж, Шопен, дитино.

Того ж вечора я висловив бажання навчатися музиці і вже за тиждень усівся за піаніно.

Зауваживши, як мене вразила його змова з тітонькою Еме, «Шидмаєр» ураз запишався і змилувався наді мною: забувши про моє вороже ставлення, він старанно піддавався моїм гамам, арпеджіо, октавам і вправам за Черні[2]. Не встиг я навчитися цим непростим основам, як моя вчителька, мадам Во Тхан-Лок, втаємничила мене у світ Куперена, Баха, Гуммеля, Моцарта, Бетховена, Шумана і Дебюссі. Рундук люб’язно корився усім моїм спробам та зважав на благання бути поблажливішим. Між нами були дуже близькі взаємини, аж до взаємоповаги.

Коли мені мало виповнитися шістнадцять років, я попросив навчити мене грати Шопена. Хіба не обрав я піаніно саме для того, аби розгадати цю загадку? Вчителька обрала вальс, прелюдію і ноктюрн, і я тремтів від нетерпіння, чекаючи на божественну ініціацію.

Та марними були усі зусилля, даремно я вглядався у непрості рядки, запам’ятовував цілі уривки, дотримувався темпу — мені не вдавалося відчути той перший подих, відтворити запаморочливе потойбіччя, сплетене із шовку звуків, пестливих акордів та кришталю мелодії. Хоча фортепіано піддавалося натискові моїх пальців, я не знаходив у ньому відгуку ні на свої мрії, ані на спогади. Дива не відбувалося. Прозорий, ніжний, зворушливий, солодкоголосий під пальцями тітоньки Еме інструмент у моєму виконанні звучав надто мужньо і байдуже. У чому була річ: у ньому, в мені, у викладачці? Чогось я не розумів. А Шопен уникав мене...