Концерт пам'яті янгола. Новели ebook

Свята Рита — покровителька тих, кому здається, ніби виходу вже немає. Постать саме цієї святої бельгійський письменник французького походження Ерік-Емманюель Шмітт зробив стрижневою для збірки новел «Концерт пам’яті янгола».

Кожна новела у збірці — це парадокс, пошук відповіді на непросте запитання: чи може людина змінитися? Чи існує «сіра зона» між добром і злом? Як бути, коли виходу начебто немає? Шмітт, як завжди, вправно жонглює словами і сенсами та вражає читачів бездоганною майстерністю створювати короткі формою прози.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7192-78-6

© Editions Albin Michel, Paris 2010

© Іван Рябчій, український переклад, 2017

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2017

Ерік-Емманюель Шмітт

Концерт пам’яті янгола

— Погляньте, отруйниця!

Діти скам’яніли, ніби стиснуті чиєюсь жорстокою рукою. Вони кинулися до пральні, забились під кам’яну лаву, де було вогко і темно, і звідки можна було все бачити, залишаючись непоміченими. Там діти злякалися ще більше, навіть затамували дихання.

Вулицею під полудневим сонцем прямувала Марі Морестьє. Це була висока жінка сімдесяти років, некваплива, вся вкрита зморшками і чепурна; вона трималася прямо і здавалася роздратованою. Її тіло щільно облягав суворий діловий костюм, і крокувала вона обережно — чи то через спеку, чи тому, що надто емоційні рухи заважали її конвульсійній ході. Вона погойдувалася з величною незграбністю — і це вражало найбільше.

Діти перешіптувались:

— Як думаєш, вона нас помітила?

— Нумо крикнемо — налякаємо її!

— Не кажи дурниць. Вона ж нікого і нічого не боїться! Тремтіти варто тобі.

— А мені не страшно!

— Якщо ти зробиш щось, що їй не сподобається, вона тебе порішить! Як і всіх тих...

— Кажу ж, не боюся!..

— І все ж її чоловіки були дебелішими і м’язистішими за тебе...

— Пхе! Усе одно не боюся!..

Вони заховались і дали змогу мадам Морестьє пройти трохи далі, намагаючись, щоб вона не почула їхніх злих жартів.

Двадцять років тому, після двох судових процесів мадам Морестьє звільнили з в’язниці (де її тримали під час слухань) за відсутністю складу злочину. Більшість жителів містечка Сен-Сорлен вважали її невинуватою, та дітям усе одно хотілося думати, буцімто Морестьє — душогубка, це надавало їхньому життю присмаку небезпеки і дива. І все ж причина, за якою дорослі вважали Морестьє невинуватою, була доволі безглузда: жителі містечка не хотіли думати про те, що стикатимуться щодня зі звільненою убивцею, що їм постійно доведеться з нею вітатися, ділити з нею вулиці, крамниці і церкву. Вони не переймалися б, коли б вона була такою ж добропорядною пані, як і вони самі.

Насправді жоден містянин не любив мадам Морестьє — гордовиту стриману пані, здатну на різку одповідь; ні в кого вона не викликала ні симпатії, ні прихильності, однак усі тішилися славою, яку вона принесла містечку. «Отруйниця з Сен-Сорлена», «Дияволиця з Бюже», «Мессаліна із Сен-Сорлена-ан-Бюже». Кілька років під такими гучними заголовками виходили статті в газетах, а також передачі на радіо і телебаченні. Скандал привернув увагу. І навіть якщо вважати її хворобливою, все ж Сен-Сорлен несподівано вийшов на авансцену, а завдяки новому реноме містечка водії звертали з головного шосе і зазирали перехилити чарку до місцевого бару, перекусити до тутешнього ресторану, купити хлібу у пекаря, погортати шпальти газет, сподіваючись перестріти на вулиці саму Марі Морестьє. Витріщак вражало миле спокійне містечко, порите жолобами із джерельною водою, зі стінами, погожої пори вкритими тисячами троянд і шипшин; їх дивувало, що у комуні, яка притулилася до переповненої фореллю і щуками притоки Рони, оселилася така чорна душа! Яка незвична реклама для міста! Якби у Сен-Сорлені (де налічувалося не більше тисячі мешканців) існувало товариство охорони пам’яток міста, то головою мали б обрати саме Марі Морестьє! А втім, якось міський голова, що був на сьомому небі від щастя через приплив туристів, у нападі незвичної щирості заявив Морестьє, що він — «її прихильник номер один»! Не варто й казати, що горда пані шпигнула його крижаним поглядом, присмаченим ворожим мовчанням.

Марі Морестьє із солом’яним кошиком у руках пройшла повз шинок, не повівши оком, бо добре знала, що з-за віконець, складених із маленьких зеленавих скелець, відвідувачі проводжали її липкими поглядами.

— Диви, от катюга!

— Яка ж вона зверхня...

— Та в ній честі, як у нічній вазі!..

— І через таку полягло стільки народу?!

— Відмили її, правду кажуть...

— Відмити можна лише щось брудне, братику! А власник ресторації, якого я щойно намагався розпитати, натякнув, що диму без вогню не буває...

Мешканці, вигороджуючи Морестьє, все ж залишали щодо неї легкий сумнів, адже не можна було в жодному разі розчаровувати гостей міста, позбавляючи їх такої атракції! Тож вони скромно, не примушуючи просити вдруге, показували гостям шлях, яким зазвичай ходила мадам Морестьє, розповідали про її звички, будинок над кручею... А на запитання, чи вважають вони її винною, відповідали обережним «Хтозна...».

Зрештою, загадку плекали не лише вони. По телебаченню регулярно переповідали долю Марі Морестьє, не соромлячись двозначних натяків і небезпечних тем. І хоча журналісти мусили повідомляти глядачам про рішення суду (бо в іншому разі адвокат Марі Морестьє притягнув би їх до чималих штрафів), все ж зауважували, що визначення «відсутність складу» ґрунтувалося радше на «браку конкретних доказів», аніж на доведенні непричетності.

Десятьма метрами далі, перед вивіскою шпалерника, Марі Морестьє зупинилась і пересвідчилась, що її запеклий ворог на місці. Он він! Ремон Пуссен, прихилившись спиною до вітрини і тримаючи в руках зразки тканин, узявся патякати перед парою, що довірила йому оновлення свого старого фотеля.

«Це йолописько гідне клоччя, яким воно набиває спинки крісел, і не приємніше за кінську волосінь, якої повно в його крамниці!», — злостилась мадам Морестьє. Вона втупила в нього свій, важкий погляд і, хоч і не чула слів, свердлила потилицю шпалерника своєю зневагою.

— Як кажете, Морестьє? Та це ж найбільша непокарана злочинниця у всій Франції! Тричі виходила за найзаможніших чоловіків, значно старших за неї. Тричі вони загиналися через кілька років опісля весілля. Невдахи, правда ж? І тричі вона отримувала спадок! Ну, то ясно, нащо їй змінювати усталені звички!? Коли надійшла черга третього — Жоржа Жардена, мого доброго приятеля — підозри його п’ятьох дітей спричинили справжній вибух: адже їхній татко відрізнявся зразковим здоров’ям, а одружившись із цим чудовиськом, захирів, швидко зліг, а за кілька тижнів до смерті змінив заповіт на користь чужинки! І це ще не все! Жандарми викопали трупи двох попередніх чоловіків, і експерти виявили в тілах підозрілі сліди миш’яку. В очікуванні процесу її запроторили до в’язниці, проте і для небіжчиків, і для статків було надто пізно. На що, по-вашому, ця весела вдова витратила всі гроші? Ніколи не вгадаєте! На коханця! Якогось Руді, чи Джонні, чи Едді — таке собі америкосівське ймення! Та на відміну від чоловіків коханець був зграбним і юним — цей серфер із Біарріцу протринькав усі її грошенята на одяг, автівки і казино. Типовий жигало, хамуло — розуму як в устриці! Ну, принаймні на нього не варто сердитися — він позбавив її того, що вона поцупила в інших. Думаєте, і тут вийшло на правду? Так ні! Вона й плейбоя прикінчила! Ні, не за його куций гаман, а за те, що їй зрадив! Його більше ніколи не бачили. Морестьє твердить, буцімто він виїхав за кордон. А як на мене, то його тіло гниє десь на дні моря із каменюкою на нозі! Єдиний, хто про її злочини міг би щось знати напевне — це її сестра Бланш. Мила дівчина, простувата. Марі Морестьє завжди піклувалася про неї. Навіть така купа гною може відчувати щось щире — адже і з гною може вирости квітка! На жаль, сестричка також померла. Просто посеред суду. Атож, звісна річ, тут Морестьє звинуватити важко, адже вона була в ув’язненні, коли її сестра сконала, до того ж це сталось у літаку і разом із нею ґиґнуло аж тридцять два пасажири... Бездоганне алібі! Але ж яка вдача! Таке враження, що у неї сам Господь у співучасниках! Бо коли зникла дурненька сестричка (а вона з першого ж допиту давала суперечливі покази, то на користь звинувачуваної, то навпаки), Морестьє та її адвокат зітхнули з полегшенням, їхні справи пішли угору, вони почали себе вигороджувати.

Навіть з вулиці Марі Морестьє за червоними щоками і розмахуванням рук Ремона Пуссена вгадала, що йшлося про неї. Захоплені розповіддю клієнти не розуміли, що героїня історії стояла просто перед ними, позаду прокуратора, який із люттю випльовував звинувачення.

— О, вона майстерно використала смерть своєї сестри, ця Морестьє! Сльози лилися, мов із водограю! Повторювала, що, зрештою, добре, що менша сестричка загинула в жахливій авіакатастрофі, бо інакше Марі звинуватили б і в цій смерті. Її підозрювали в тому, буцімто вона вбивала тих, кого любила — своїх чоловіків, свою сестру. Вважали навіть винною в убивстві без трупа — в загибелі цього Руді, чи Джонні, чи Едді (хтозна, як звали того телепня), словом, ім’я, мов у рокера! — її так званого коханця, хоча насправді він виїхав, тікаючи від кредиторів і прагнучи уникнути покарання за незаконні оборудки, що так і липнули до того бевзя. Проти неї сфабрикували справу, прагнучи будь-що визнати винною! Адвокат гнув саме таку лінію — і отримував щедру плату. Аналізи показали, що на всіх місцевих цвинтарях використовували гербіцид на основі миш’яку, тож будь-який труп, що пролежав у землі тривалий час, напувався цієї отрути — особливо ж якщо добряче дощило. Вона і її адвокат виграли обидва процеси. Увага, пані й панове, я навмисне кажу: вона і її адвокат! Це не було правосуддям. Це не було істиною.

Зненацька крамар відчув біль у потилиці. Він підніс до неї руку, злякавшись укусу комахи, потім озирнувся.

До нього прикипіли очі Марі Морестьє. Серце старенького шпалерника тріпнулося, він затамував подих.

Кілька секунд вони не відводили одне від одного очей, вона — наполегливо, він — перелякано. Ремон Пуссен віддавна в присутності цієї мегери відчував дуже сильні емоції; спершу він думав, що то було кохання, і навіть залицявся до неї; нині ж він був упевнений — ішлося про ненависть.

Минув певний час, і Марі Морестьє вирішила покласти край обміну поглядами, стенула плечима і попрямувала далі так, ніби нічого не сталося.

Виструнчившись, вона пройшла прямо повз терасу ресторану, де її поява стишила перешіптування, й увійшла до м’ясної крамниці.

І знову розмови стихли. Морестьє скромно стала за іншими відвідувачами, однак власник крамниці, немов підкорившись мовчазній згоді, залишив роботу, даючи знати, що обслужить її поза чергою.

Ніхто не заперечував. Люди не лише визнавали цей винятковий статус Марі Морестьє, в її присутності вони ніби поринали в думки, дуже болісні думки. Вони й слова не могли проронити в її присутності, не наважувалися звернутись до неї — легенда передувала її появі, тож вони чекали, щоби Марі якнайшвидше зникла.

Чому її ніяк не могли забути? Чому вона — навіть уже виправдана — залишалася якимось міфом? Чому десять і навіть двадцять років по тому її справа не сходила з вуст?

Марі Морестьє була оповита двозначністю, що причаровує публіку і створює справжніх зірок: її фізична зовнішність не відповідала її поведінці. У повсякденному житті медсестра, яка виходить за заможних літніх пацієнтів, — це вродлива, спокуслива дівчина, яка підкреслює сексуальним вбранням свої форми, випуклі в усіх потрібних місцях. А Марі Морестьє, навіть замолоду, ніколи не скидалася на юнку, завжди була бліда, ніби переживала менопаузу задовго до менопаузи; ця велика коняка з поважними манерами і незворушним обличчям вбиралася у піджаки з високими комірами, начіплювала окуляри з масивними оправами й узувала туфельки радше добротні, аніж гламурні. Та, кого журналісти називали «пожирачкою чоловіків», з вигляду не була бажаною чи сексуальною жінкою. Як пов’язати цю добропорядну мармизу з численними шлюбами або з пристрастю до Руді — патлатого любителя покурити траву, спортсмена із засмаглими грудьми, що визирають з-під розстібнутої сорочки? Іще одна суперечність: на загальне переконання в отруйниці — особливо ж отруйниці-реци­дивістки — мають бути загострені риси обличчя, що виказували б порочність, мстивість і злобу; однак Марі Морестьє скидалася на прискіпливу вчительку чи, радше, на побожну (адже вона сумлінно ходила до церкви) викладачку катехізису. Словом, що б там про неї не казали, зовнішній вигляд цьому аж ніяк не відповідав: не пасував ні її коханцям, ні злочинам.

— Немає потреби пропускати мене вперед, — пробелькотіла Марі Морестьє вологим безбарвним голосом так, ніби цю честь їй виказували вперше.

— Мадам Морестьє, це моя крамниця, і я можу робити, як хочу, — спокійно відказав м’ясник. — До того ж, ці панове згодні, правда ж?

Клієнти слухняно закивали головами.

— Тоді мені телячої печінки і легенів для кішки.

Клієнти мимоволі вислухали це замовлення як рецепт майбутньої отрути.

Хтозна, можливо, Марі Морестьє просто мала таку оманливу зовнішність беззахисної жінки...

Адже лише поглянувши на неї, можна було засумніватися. Її сірі очі кидали гострі блискавки. І якби погляд міг убивати, то під час процесу вона точно поклала б і суддю, і заступника прокурора, й усіх свідків обвинувачення! Її виступи були різкими й категоричними: когось вона називала холопом, когось — кретином або самозакоханим нарцисом; і ефект від цього був насправді вражаючий, навіть більший, аніж вона сподівалася. Реабілітувати її жертв було нелегко — ніщо не зростало на спалених нею землях. Метикуватість жінки, у якій на перший погляд не можна й запідозрити розуму, перетворювала її на справжню дияволицю. Хай як хто її судив, але нікого вона не залишала байдужим. Морестьє винна? І все ж її сувора мармиза здається недостатньо порочною. А може, вона невинувата? Однак її обличчю бракувало ніжності. Кажете, вона продавала себе старим пердунцям? Але в такому разі її тіло мало би бути зграбним, принадним, бажаним чи принаймні таким, що саме пашіло б бажанням. Вона щиро кохала своїх облізлих чоловіків? Проте в ній не помічали і проблиску кохання.

Морестьє схопила пакети, які їй подав м’ясник.

— Дякую, Маріусе!

М’ясник здригнувся. А його дружина, яка стояла за касою, ледве стримала гикавку. З вуст Марі Морестьє звертання просто на ім’я легко могло зіпсувати репутацію. За винятком членів родини і друзів, ніхто у містечку не називав месьє Ісідора іменем, даним при хрещенні, оскільки подібна фамільярність зазвичай неприйнятна. Приголомшений м’ясник мужньо витримав цей удар, а його дружина, зціпивши зуби, віддала Марі Морестьє решту, не наважившись на коментар: подружжя вирішило з’ясувати стосунки пізніше.

Морестьє вийшла, побажавши всім гарного дня. Відповіддю їй було квапливе і нерозбірливе шепотіння.

На вулиці вона зустріла Іветту із немовлям. Не звернувши уваги на матір, Морестьє майже кинулась до дитини.

— Привіт, сонечко! А як тебе звати? — солодким голоском проспівала вона.

Чотиримісячне дитя, ясна річ, не могло відповісти. Замість нього відказала Іветта:

— Марчелло.

Марі Морестьє, так само ніби не помічаючи жінку, всміхнулася до немовляти, ніби теревенила саме з ним.

— Марчелло? Як мило... Значно краще за якогось Марселя!

— Погоджуюся! — радісно підтримала думку Іветта.

— І скільки в тебе братиків і сестричок?

— Дві сестрички й три братика.

— То ти шостий? Оце добре, чудове число!

— Справді? — здивувалась Іветта.

Марі, не зважаючи на її запитання, продовжила розпитувати дитину:

— А чому саме Марчелло? У тебе тато італієць?

Мати почервоніла. Усе містечко знало, що Іветта, маючи безліч зв’язків, не могла напевно сказати, хто саме був татом як Марчелло, так і решти дітей.

Нарешті Марі обернулася до Іветти, широко всміхнулася їй, а потім зайшла до «Золотої Балабушки». Клієнти м’ясника зацікавлено спостерігали за розмовою і нітилися разом із Іветтою.

Як повелася з нею Марі Морестьє? Була вона люб’язною чи недоброю? Важко сказати напевно. Коли Марі Морестьє висловлювала думку, її не приймали за щирість, вважалося, що отруйниця бреше. Хай там що вона хотіла донести словами чи жестами, вражав передусім її самоконтроль: Морестьє стежила за найменшим порухом вій, віртуозно змінювала тон — вона ніби з уже готової форми виливала лють, мовчанку, ридання, жалі й емоції. Морестьє була неперевершеною акторкою, адже всі добре знали, що вона грає. І вона не приховувала гру, що тільки збільшувало ілюзію природності; сама ж гра була підкреслено штучною. Акторка Марі Морестьє завжди володіла собою і була свідома всього, що відбувалось довкола. Хтось бачив у цьому зайвий доказ її наївності, іншим же це здавалося лише наслідком її надмірних чеснот.

— Половинку багета, будь ласка!

Ніхто, крім Марі Морестьє, не купував половинку багета. А коли хто й наважувався, то ображений молодий пекар виганяв нахабу. Та коли він спробував пояснити Марі Морестьє, що продасть цілий багет або нічого, вона відказала:

— Чудово. Коли навчитеся виробляти хліб, що не черствіє впродовж трьох годин, я купуватиму у вас багет щодва дні. Попередьте мене завчасно. А зараз дайте, будь ласка, половинку багета!

Поки вона чекала на решту, одна з туристок не втрималася:

— Мадам, чи не залишите ви автограф у моєму записнику?

Марі набурмосилась — ніби збиралась розсердитися, та несподівано лагідно відповіла:

— Авжеж.

— О, дякую, мадам, це так люб’язно! Знаєте, я вами захоплююсь! Бачила всі передачі з вами.

Марі проштрикнула панянку поглядом, в якому читалося «бідолашна дурепа», видряпала свій підпис, віддала записник і вийшла.

Як Марі Морестьє вдавалося жити зі «славою», на яку не впливали роки? Якщо явних ознак того, що вона була тягарем для жінки, нібито й не було, то за деякими прикметами можна було здогадатися, що Морестьє сприймає її навіть із гумором; вона незворушно, мовби справді була почесною громадянкою міста, приймала запрошення відвідувати свята, заручини і бенкети. Коли хотіли її сфотографувати або взяти у неї інтерв’ю для газети, вона негайно зв’язувалася з адвокатом і обговорювала суму можливого гонорару. Тієї зими, тяжко занедужавши на грип, вона потайки тішилася, що сусіди, занепокоєні перспективою втратити таку визначну постать, регулярно навідувалися і цікавилися її здоров’ям. А якось чудового літнього дня Марі зайшла до одного з ресторанів, щоби випити м’ятного лимонаду, і коли з’ясувалося, що у неї не було грошей, замість вибачитися перед продавцем, Морестьє заявила: «Я приношу вам стільки прибутку, що могли б і пригостити мене склянкою клятого лимонаду!».

Поволі, дещо зсутулившись, мовби соромлячись свого тіла, вона продовжила шлях і подерлася нагору вуличкою до себе додому. З часом вона вжилася в роль жертви; їй вдавалося зберігати на обличчі геніальну маску судової помилки. Звісна річ, на початку вона припустилася кількох хиб. Скажімо, відразу після звільнення один дуже популярний журнал надрукував кілька її фото: Морестьє, усміхнена, радісна і безжурна пестила свого кота і зрізала розкішні троянди в своєму садку; ефект був катастрофічним — непристойна радість не відповідала ні стану вдови (а Морестьє таки була вдовою), ні образу бідолашної жінки, скаліченої роками несправедливого ув’язнення (такою вона мусила бути). Миттю посипалися жовчні статті, де висловлювалися сумніви й суперечливі міркування, де автори намагалися підживити тему провини Морестьє. І після цього вона стала поводитись обережно, прибрала роль великого пораненого птаха й уже ніколи з неї не виходила.

Марі Морестьє дерлася вулицею, обабіч якої було зведено містечко. Там, на вершині пагорба, понад дахами і висхлими платанами з розпачем розкинулися виснажені виноградники, такі ж понурі, як і палісадники в березні, коли поміж дряпучим дротом подекуди височіють лише вузлуваті стовбури дерев.

Минаючи каплицю, Марі здригнулася.

Із храму долинали звуки гімну. Як?! Хіба могло бути, що...

Марі кинулася до сходів так швидко, як це було можливо з огляду на артроз і мозолі, штовхнула браму, засув якої застугонів, і, спантеличена, скам’яніла, занурившись у потік музики, подібної до п’янкого парфуму, дозволивши звукам торкатися, пестити її, проникати у неї.

Зовсім юний священик грав на фісгармонії.

Його врода була такою чистою — майже страмною! У нефі він був сам-один, блідий, мов напудрений, із ніби підмальованими вустами; у золотавому промінні, що вдало падало з вітража на його плечі, він майже сяяв. Ясніший за вівтар, вабливіший за Спасителя на хресті, саме він був джерелом прекрасних акордів, що, сплітаючись у клуби, піднімалися до склепіння храму; юнак перетворився на центр каплиці. Зачарована білосніжними пальцями, що ніби пестили клавіші фісгармонії, Морестьє зворушено спостерігала за ним, ніби за дивом, аж поки гуркіт мопеда на вулиці не відволік їхню увагу.

Помітивши гостю, священик припинив гру і підвівся, щоб привітатися.

Марі Морестьє ледве знайшла в собі сили, аби не зомліти. Стрункий, напрочуд високий, просякнутий густою мужністю юні, священик поглянув на неї і просвітлів, достоту закоханий, що раптом помітив свою кохану. Він мало не розкрив обіймів, щоби прийняти її.

— Вітаю вас, сестро! Я дуже щасливий своєму призначенню сюди, до Сен-Сорлена! Я щойно вийшов із монастиря, і це моя перша парафія. Хіба мені не пощастило? Це селище таке мальовниче!

Марі, збуджена низьким насичено-оксамитовим голосом хлопця, пробелькотіла, що якраз навпаки, це комуні неабияк поталанило з таким молодим пастором.

Він радісно підійшов до неї.

— Я абат Ґабріель!

Вона затремтіла. Янгольське ім’я дуже контрастувало з глухим голосом.

— Із ким маю честь?.. — поцікавився він, здивований тим, що вона не відрекомендувалася.

— Мене звати Марі...

Вона вагалася — чи варто було промовляти своє прізвище. Вона боялася, що прізвище «Морестьє», стільки разів згадане у кримінальній хроніці, миттю зітре цю дитячу усмішку і кине на його обличчя тінь смутку. І все ж вона зважилася.

— Марі Морестьє.

— Радий знайомству, Марі Морестьє!

Їй перехопило подих: її ім’я явно не відштовхнуло від неї Ґабріеля, він не злякався, не виказав огиди. Неймовірно! Це неможливо... Він звертався до неї такої, якою бачив уперше, не засуджуючи, не зачиняючи в клітці, мовби химерну тварину!

— Марі, ви часто відвідуєте службу?

— Щодня.

— І ніколи не піддавали свою віру сумнівові?

— Господь не стерпів би моїх примх. Якщо я не відповідатиму його вимогам, він просто відмовиться від мене.

Марі хотіла сказати щось розумне, та раптом збагнула, що її слова аж стікали пихою! Порівняти себе із Богом! Та ще й стверджувати, що він до неї звертається! Абат Ґабріель, трохи подумавши, здається, збагнув суть її міркування.

— Віра — це благодать.

— Саме так! Коли віра слабне, Господь дає нам копняка, щоби ми змогли повірити знову!

Вона й сама здивувалася власним словам. «Копняка»?! Навіщо вона використала це чуже для її вуст слово? Що на неї найшло? Завелася з півоберта, мов юний солдат на маневрах! Чи варто було грати роль сильного чоловіка перед лицем такого ніжного створіння? І Морестьє, застидавшись, опустила очі, ладна визнати помилку.

— Що ж, сестро, зустрінемося на службі о сьомій?

Вона округлила вуста і ствердно похитала головою. «Він пробачив мені, — вирішила вона. — Яка великодушність!».

Наступного дня Марі першою прийшла до церкви на холодну вранішню месу.

Коли абат Ґабріель із перев’яззю зеленого шовку на білосніжному стихареві вийшов із ризниці, Марі на мить заклякла: саме таким — свіжим і чарівним — він закарбувався в її пам’яті. Вони удвох посували молитовні ослінчики, опускали сидіння, розставляли букети квітів, складали молитовники в стосик, — ніби разом готувались приймати удома друзів.

Поступово сходилися місцеві віряни. Загалом їм було по вісімдесят років, вбирались вони у чорне і мали сиве волосся. Віряни купчилися групами біля брами, не насмілюючись підійти ближче — і не через вороже ставлення до нового священика, а радше тому, що своєю стриманістю хотіли виказати повагу до його попередника.

Абат Ґабріель, ніби зрозумівши їх, сам вийшов назустріч, представився, знайшов поштиві слова на адресу попереднього абата, що помер, переступивши столітню межу, і запросив вірян сідати ближче до хорів.

Поки абат піднімався до вівтаря, Вера Верне, яку Морестьє подумки називала не інакше як «старою гаргарою», бурмотіла собі під вуса:

— Та єпископ просто знущається з нас! Він же геть зелений! Нам відрядили якогось семінариста!

Марі осміхнулась і не відреагувала. Їй здавалося, ніби вона прийшла на месу вперше в житті! Своїм юним запалом, переконаністю, що бриніла в кожному слові і кожному жесті, абат Ґабріель ніби відроджував католицьку месу. Читаючи Євангеліє, він аж тремтів, молився, заплющивши очі, так, ніби від цього залежав порятунок його душі! Відчувалося, що обряди для нього були не рутиною, а нагальною потребою.

Марі Морестьє дивилася на високоповажних вірян навколо: здається, те, що відбувалося, їм було не вельми приємне. Вони нібито сиділи не на лавах у церкві, а на сидіннях у літаку, що набирав швидкість звуку. І все ж їх також захопила наснага абата, і з поваги до нього вони вирішили не поводитися, як мляві католики. Тож віряни покірно підводилися, сідали і ставали на коліна, різко реагуючи на гуркіт; вони співали на повний голос; вони співучо промовляли «Отче наш», наповнюючи кожне слово сенсом. За півгодини вже стало незрозуміло, хто кого надихав більше — пастир свою паству чи паства свого пастиря; усі випромінювали азарт, навіть дурна коза Вера Верне натхненно кривила писок, беручи проскуру.

— До завтра, отче... — прошепотіла Марі, спускаючись сходинками церковного ґанку.

І вона зітхнула. Ах, яка ж насолода у її поважному віці казати «отче» цьому юнакові!

І поки Марі Морестьє крокувала з меси, її обличчя не залишала світла усмішка, яку вона дбайливо сховала у себе вдома. Ощасливлена появою абата, Марі відчувала недоречну гордість: перемога Ґабріеля чомусь видавалася їй перемогою власною.

Ґабріель швидко здобув прихильність місцевих. Усього за кілька днів всіма діями — частими появами на вулиці й у кафе, відкриттям у парафії курсів грамоти на додачу до катехізису — він лише підтвердив свої добрі наміри: він жартував, знаходив переконливі докази. Невдовзі на його служби стали приходити віряни і з інших комун. Сен-Сорлен тішився появою такого священика. Навіть найнедовірливіші вважали його вельми цікавим.

Марі вслухалась у гомінкі перешіптування, мов мати, що радісно збирає компліменти синові. «Диви, нарешті й вони додумалися до того, що я збагнула одразу!»

Вона й сама не усвідомлювала, як змінювалась у присутності абата. Звісно, її суворі звички і розклад лишилися без змін, проте до них домішалися досить незвичні почуття.

Щоранку о шостій, щойно зістрибнувши з ліжка, Марі думала про те, що Ґабріель, напевно, теж лишень прокинувся. Поки вмивалася голою перед дзеркалом у ванній, уявляла, як він — також голий — готується до їхньої зустрічі. Коли, захекавшись, перетинала поріг церкви, то заходила не так до Божого храму, як до Ґабріелевого обійстя. За часів попереднього пастора Сен-Сорленська церква відгонила Господом, мовби бійні — неживим м’ясом, притхлим вадливим духом гниття; а відколи до церкви вселився абат Ґабріель, тут пахло лілеями, фіміамом і медовим воском; вітражі здавалися блискучішими, плитка — новішою, обруси на вівтарях — рівнішими; словом, складалося враження, ніби подружжя Господа і цього стрункого священика облаштувало собі затишне гніздечко у храмі.

Коли Ґабріель відчиняв двері ризниці, виходив, сяючи зеленою перев’яззю, і промовляв: «Вітаю, сестри мої, я такий радий вас бачити!», — Марі вважала, що він мовив саме до неї. Слухаючись його наказів — «Станьте на коліна», «Підведіться», «Співаймо разом», «Помолимося», — вона корилася чоловікові, а не літургії. Марі побожно ковтала його слова. О, як це різнилося від її поведінки раніше, коли під час проповідей вона вивчала напам’ять усі імена, прізвища й дати, вирізьблені на мармурових табличках, присвячених видатним покійним членам комуни! Завдяки Ґабріелеві перед Марі постали сила і вишуканість Євангелій, адже він переповідав Святе Письмо у свій дивний спосіб, а вона бачила юного абата у ролі Ісуса: прекрасним, вразливим, знесиленим любов’ю до всіх людей — і чоловіків, і жінок. Часто вона уявляла себе Марією Магдалиною і, відчуваючи безмежну ніжність до Ісуса-Ґабріеля, бачила, як годує його, як обмиває йому ноги, а потім витирає їх своїм розпущеним волоссям. І священні писання набували сенсу, вбираючись у плоть.

По неділях Марі було неприємно спостерігати, як збираються люди, які зазвичай не відвідували церкви. І якось уранці, залишившись зі священиком наодинці, вона відчула потребу виказати їхню негідність.