Гудзик ebook

Ірен РОЗДОБУДЬКО

Ґудзик

Повне або часткове копіювання тексту твору, переклад, розміщення твору або його перекладів на сайтах та інших інтернет-ресурсах, будь-яке інше його використання без письмового дозволу правовласника ТОВ «Видавництво «НОРА-ДРУК» суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.

ISBN 978-966-8659-47-8

© Нора-Друк, 2015

Останнiй день серпня, 2005 рiк

Вже не згадаю, коли приходив додому, не перебуваючи у станi легкого пiд шофе. А можливо, й не легкого... Проте вiдучора з'явилося вiдчуття, нiби менi пiд лопатку вшили «торпеду» i я помру вiд одного погляду на чарку з горiлкою чи коньяком. Згасити збудження не мав чим. Залишалося якось дотягти до кiнця робочого дня. З iншого боку, менi хотiлось, аби вiн не закiнчувався нiколи. Я боявся прийти додому, боявся сiсти за комп'ютер.

Тому пiсля двох лекцiй в iнститутi кiнематографiї, якi не вимагали вiд мене особливих зусиль, повернувся до офiсу. Там менi не було чого робити, я мiг працювати i вдома, вигадуючи безкiнечнi сюжети для рекламних роликiв, але, як я вже зауважив, додому йти не наважувався. Отже, тупо просидiв у своєму кабiнетi, поклавши ноги на стiл та час вiд часу змушуючи нашу офiс-менеджера Тетяну Миколаївну заварювати менi наймiцнiшу каву. Дивився у вiкно. I зiр мiй був настiльки загостреним i сконцентрованим, що я бачив найменшi переплетiння та борозни на корi старого дерева, яке росло на протилежному боцi вулицi. Я не мiг вiдiрвати погляду вiд цих забитих сивим павутинням рельєфних слiдiв, i скоро вони почали нагадувати менi глибокi зморшки на обличчi старої людини.

Лiто закiнчувалося. Добiгав кiнця рiк. Не знаю як для iнших, а у мене рiк завжди завершується разом iз останнiм днем серпня. Можливо тому, що все в моєму життi розпочиналося восени.

Я намагався вимкнути мозок, не замислюватись. Дарма. Подумки вже разiв сто побував у своїй квартирi та здiйснив кiлька звичних для себе рухiв: вiдчинив дверi, скинув пiджак, сiв за комп'ютер, умостившись у глибокому чорному крiслi, клацнув «мишкою»...

Чому я так боюся зробити це все насправдi? Що заважає менi скинути ноги зi столу, пiдхопити кейс, вискочити на вулицю, сiсти за кермо i хвилин за десять штовхнути дверi власної квартири? Якi гирi повисли на моїх ногах?

Згодом я зрозумiв, що цi «гирi» – страх анiчогiсiнько не знайти на екранi монiтора. Зовсiм НIЧОГО.

Проте з не меншим жахом я думав про те, що в куточку екрана висвiтиться жовтий конвертик.

I я не знав, що краще: це «нiчого» чи конверт...

Близько восьмої Тетяна Миколаївна почала зворушливо покашлювати пiд кабiнетом. А потiм, трохи прочинивши дверi, запитала:

– Ще кави?

Я зрозумiв, що час iти. Вийшов на вулицю i вперше не попрямував до свого улюбленого ресторанчика «Суок», хоча мiг би... Та зненацька на вулицi мною заволодiв якийсь гiн, i я, вiдчувши його лихоманку, ледь домчав до свого пiд'їзду. Потiм боявся, що лiфт раптом застрягне i менi доведеться нудьгувати в ньому кiлька неймовiрно довгих годин, гадаючи, є той конверт, а чи нема...

Дякувати Богу, страхи не справдились i я увiрвався в квартиру, на ходу знiмаючи одяг, розкидаючи на всi боки взуття. В чорне крiсло я впав, маючи досить розбурханий вигляд. Цiкаво, що б сказали студенти, звиклi до моєї цiлковитої «застiбнутостi»?

Затамував вiддих...

...Тодi стояла майже така сама погода. На балконi лежали кавуни. Зараз там скрiзь товстий шар вуличної пилюги...

Клацнув кнопкою. У куточку з'явився жовтий конвертик. Усе так, як я уявляв. I не вiрив самому собi. Невже? Клацнув «мишкою». Заплющив очi. Вiдкрив.

«Я померла 25 вересня 1997 року...» – спалахнув перший рядок на синьому тлi монiтора.

Я знову заплющив очi. Холод i морок скували мене.

КНИГА ПЕРША

ЧАСТИНА ПЕРШАДенис

1

Це сталося наприкiнцi серпня одна тисяча дев'ятсот сiмдесят сьомого. Тодi менi виповнилося вiсiмнадцять. Я мрiяв про славу. I знав, що вона – прийде. Йшлося не про тимчасове сходження на якийсь п'єдестал у вузькому просторi, в якому я тодi iснував. I не про оплески аудиторiї, котра забуває про тебе вже наступного дня. Нi. Я вiдчував, що надiлений особливим призначенням, таємницю якого менi ще належить розгадати. Однак моє вiдчуття зароджувалося поволi, десь глибоко всерединi, нiби у вологiй марлi визрiвала квасолина, – такий дослiд ми робили в школi на уроках бiологiї: всi тридцять п'ять учнiв вдома на пiдвiконнi пророщували квасолини, а через пару тижнiв приносили результат у школу. Дуже добре пам'ятаю, що мiй паросток вирiс бiльшим, нiж у iнших. Хоча це було давно, у класi шостому, пiсля цих дослiдiв я зрозумiв, що i як розвивається всерединi мене самого. I терпляче очiкував. Настiльки терпляче, що намагався зайвий раз не привертати до себе уваги. Поки що менi це було нi до чого. Поки що.

Я закiнчив школу, досить легко вступив на сценарне вiддiлення кiнофакультету (мiй екзаменацiйний сценарiй виявився кращим за опуси досвiдчених i набагато старших за мене абiтурiєнтiв, i як вдалий приклад творчої роботи його потiм ще довго зберiгали на кафедрi). Довiдавшись про результат, поїхав трохи вiдпочити в гори, на туристичну базу бiля пiднiжжя Карпат. Власне, то була «кiнематографiчна» турбаза, куди вирушили всi мої майбутнi однокурсники, – оголошення про невикористаннi студентськi путiвки висiло в iнститутському холi. Ми ще добре не зналися мiж собою, проте нас об'єднував загальний дух нещодавнiх iспитiв, пiд час яких усi дружно штовхалися бiля дверей аудиторiй та галасливо вiтали кожного щасливця.

Ми з'їжджалися на турбазу поступово, не домовляючись, i бурхливо радiли кожному знайомому обличчю. Нас селили до невеликих дерев'яних будиночкiв i ми вiдразу починали вивчати територiю, дiзнаючись, де розмiщенi їдальня, басейн, кiнозал i найближче «сiльпо», в якому продається дешевий портвейн «777».

Ми вiдчували себе дорослими й бувалими. Намагалися спiлкуватись найневимушенiше i вимовляли iмена своїх кумирiв через губу. Називали одне одного по-захiдному, тому мене одразу ж охрестили Деном. Сусiда по кiмнатi, вiдповiдно, кликали Максом.

Ден та Макс – два крутi хлопаки, майбутнi генiї, швидко збiгали в сiльпо i завантажилися кiлькома пляшками мiцного «чорнила». Пили ми по-чорному i... по-дитячому: ще iз шкiльних часiв – нiчого дорожчого за портвейн. Вiдверто кажучи, трохи згодом я пожалкував, що приїхав саме сюди.

Гори важко синiли вдалинi й, здавалося, мерехтiли, огорнутi рваним бiлим шовком вечiрнього серпанку. А я змушений був сидiти на жорсткому лiжку, цмулити портвейн та слухати балачки своїх приятелiв. Коли нас усiх почало нудити (звичайно, нiхто не скаржився й намагався триматись достойно), ми по черзi стали виходити «подихати повiтрям». Менi нарештi вдалося вирватися з прокуреної кiмнати й самому, вже не кваплячись, пройтися територiєю.

То була доволi тихенька мiсцинка. Або ж такою вона здавалася наприкiнцi лiта. За фiранками котеджикiв блимало тьмяне свiтло, подекуди на верандах сидiли вiдпочивальники, з вiдкритого «зеленого» кiнозалу линула музика з якогось кiнофiльму. Здається, то була «Єсенiя». А загалом – безлад та запустiння. Тiльки за бiлим старомодним парканом у стилi псевдобароко привабливо шумiв кошлатий чорний лiс i вiд нього на мене покотилася потужна хвиля свiжостi й тривоги. Було вже доволi темно.

Наївнi скульптури дiвчаток з веслами та iнших «культуристiв» бiлоснiжними привидами свiтилися обабiч алей. Майже всi лави були «беззубими», а всi лiхтарi – «слiпими». Я дiйшов до кiнця алеї, сiв на лавку, витяг з кишенi цигарки. I майже вiдразу помiтив спалах червоного вогника навпроти.

Якби я тодi не сп'янiв, якби в менi, як вино, не вигравало хмiльне вiдчуття ейфорiї вiд вступу в нове життя, нiчого б не трапилося i не потягло за собою ланцюг подiй, що переслiдують мене все життя.

Але я був захмелений. Тому побачив дещо... Силует, вималюваний мiсячним свiтлом, який у суцiльнiй темрявi скидався на порожнiй, безтiлесний контур. Жiнка курила сигаретку, вставлену в довгий мундштук. Вона повiльно пiдносила до невидимих губ червоний вуглик, робила вдих, i срiблястий дим на якусь мить заповнював увесь контур, нiби зсередини обмальовував тiло. А потiм, iз останньою хмаринкою диму, воно, це тiло, знов тануло в темрявi.

Чортiвня якась!

Я напружив зiр та кумедно помахав рукою перед своїм носом, проганяючи видiння.

– Що, злякався?

Голос був хрипким, але таким чуттєвим, що в мене по всьому тiлi побiгли мурашки. Я й потiм не мiг звикнути до її голосу: хоч би про що вона говорила – про погоду, книжки, кiнофiльми, їжу – все звучало солодко-непристойно, нiби найбiльша вiдвертiсть.

– Та нi... Нормально... – промимрив я.

I вогка нiч, i вигляд гiрських верхiвок, що чорнiли вдалинi, i той червоний вогник, i саме повiтря – неймовiрно насичене та свiже – привели мене трохи до тями. Я намагався розгледiти жiнку навпроти. Дарма. Мабуть, уже тодi щодо неї в мене абсолютно «замилилось око». Таке буває, наприклад, iз матусями, якi не здатнi реально оцiнити вроду своєї дитини, або з художником, якому останнє написане полотно здається генiальним.

– Ви також мешкаєте в цьому пансiонатi?

Нiчого бiльш iдiотського я вигадати не мiг! Це однаково, що спитати у подорожнього пiсля злету: «Ви також летите в цьому лiтаку?». Втiм, менi кортiло знову почути її голос:

– Вам тут подобається?

Вогник блимнув яскравiше (вона зробила затяжку) i ковзнув униз (опустила руку).

– Знаєш, де менi подобається? – почув я (мурашки! мурашки!) пiсля доволi довгої паузи. – Там...

Вогник злетiв угору й вiдкинувся в бiк лiсу.

– Я там ще не був... – сказав я. – Приїхав тiльки сьогоднi...

– Дивак! – вогник миттю полетiв у кущi й загас. – Пiшли! Тут у парканi є дiрка.

За шелестом одягу я зрозумiв, що вона встала i зробила крок до мене.

– Давай руку!

Я потягся в темряву й наштовхнувся на прохолодну долоню. Знову тiлом побiгли мурашки. Її рука була енергiйною, не м'якою.

– Е-е, та ти зовсiм п'яненький! – засмiялася вона.

Я встав, намагаючись триматися рiвно. Ми були однаковi на зрiст. Я змiг трохи розгледiти щось бiльш-менш певне: видовжену постать, темну, можливо, чорну шаль, яка огортала плечi. Але бiльш – нiчого. А ще вiдчув запах. Тодi я ще не знав запаху дорогих парфумiв, бо їх дiставали «з-пiд поли», а мої знайомi дiвчата здебiльшого користувалися задушливою «Шахерезадою» чи концентрованою «Конвалiєю». А тут до мене побiг струмiнь запашного аромату – терпкого й запаморочливого. Я мимоволi зцiпив зуби i мiцнiше стис руку незнайомки. Пiдкоряючись їй, стрiмко рушив до глухого кута, яким закiнчувався паркан. У ньому справдi зяяла велика дiра, яку я вiдразу не помiтив. Не випускаючи її руки, ступаючи за жiнкою, я рiзко нахилив голову, i ми опинилися по той бiк турбази на широкiй рiвнинi, порослiй високою травою. Йшли, зануренi в неї по колiна. Я знову намагався розгледiти ту, що владно вела мене за руку, немов маленького. Чорна довга шаль оповивала її з голови до нiг, довжина волосся була незрозумiлою – воно зливалося з шаллю i, вочевидь, було таким же чорним i довгим. Вона жодного разу не повернулась до мене. Здавалося, їй цiлком байдуже, кого вона тягне за собою.

Я намагався не впасти й не вiдстати, тому частiше дивився пiд ноги: дика рослиннiсть нагадувала море, яке котить потужнi духмянi хвилi й ось-ось затягне на глибину, з якої вже не випливеш.

Голова моя йшла обертом. Нiч, тонкий серпик мiсяця над хмарами, гори, мурашки в тiлi, хмiль, незнайомка... Усе здавалося фантасмагорiєю. Я обожнював такi пригоди. Не уявляв, що може трапитися далi! Можливо, божевiльний секс на лiсовiй галявинi? Що це за жiнка? Навiщо й куди вона мене веде? Скiльки їй рокiв, як вона виглядає? Чого хоче?

Ми пiдiйшли до гiрського схилу, вкритого деревами, котрi височiли над галявиною, нiби колони бiля входу в давнiй язичницький храм. Морок знову проковтнув її, а з лiсу повiяло густим запахом живицi. Жiнка завела мене за паркан першої смуги великих сосен, з яких починався лiс, i притулилася спиною до дерева.

– Чудово, чи не так?

Я ледве вiдхекався, розглядiвся. Справдi, чудово! Нiби ми потрапили в нутрощi великого живого органiзму, якоїсь казкової риби: дерева – то були її перекрученi м'язи, кронами вона дихала, а десь вглибинi повiльно пульсувало серце. Я навiть почув його ритмiчний, тривожний звук...

– Вiн живий. Вiдчуваєш? Удень тут усе iнакше...

Вона клацнула запальничкою й на мить я побачив напiвколо щоки та блиск чорної зiницi. А тодi передi мною знову затанцювала червона цятка.

– Як тебе звати? – спитав я, наполегливо думаючи про те, чим може скiнчитись дивна нiчна пригода.

– Яке це має значення? Особливо зараз...

Вогник окреслив дугу i щез. А я знову вiдчув, що мене взяли за руку й потягли кудись вище. Ми йшли так швидко, нiби втiкали вiд погонi. Я чув її уривчасте дихання. В якийсь момент менi стало незатишно. Вiти дерев, якi я не встигав вiдхиляти, час вiд часу давали менi ляпаса.

Нарештi ми дiсталися ще вище й зупинились. Все повторилося – її злиття з деревом, вогник.

Цього разу я з подивом дивився вниз: ми вийшли з пащi звiра, вдалинi нечiткими вогниками вимальовувалися обриси найближчого села, перекресленого золотою рискою рiчки. Густi верхiв'я дерев, що росли внизу, звiдси видавалися скупченими грозовими хмарами, по яких можна було б iти, як по сушi. Я протверезiв цiлком i жадiбно дихав, насолоджуючись дивовижним смаком повiтря, який змiг оцiнити тiльки тепер. Разом iз повiтрям мене переповнював захват. Як добре, що я вирвався iз задушливої кiмнати, наштовхнувся на дивну жiнку й отримав таку чудову прогулянку! Я зрозумiв, що два тижнi вiдпочинку будуть чудовими. Я повернувся, хотiв подякувати...

Вогник зник. Я пiдiйшов до дерева, де вона щойно стояла, навiть торкнувся його долонею. Нiкого!

– Агов... – гукнув тихенько. – Ти де?

Мiй голос у темрявi лунав незвично. Неподалiк затрiпотiла крильми нiчна пташка. Я обiйшов кожне дерево, кожен кущ. Менi в голову прийшла божевiльна думка, що вона десь розстелила свою шаль, лягла на неї й чекає, аби я скорiше наштовхнувся на її тiло.

Потiм я розлютився: що за iдiотськi жарти?! Потiм почав хвилюватися, чи зможу знайти зворотню дорогу? А ще трохи згодом недоречно згадав, що тутешня мiсцина аж кишить легендами про русалок, нявок, мавок, мольфарiв та вiдьом.

Спускатися самому було досить неприємно. Я увесь час дослухався, чи не почую десь поруч звуку її крокiв. Однак лiс тiльки глибоко дихав i чiплявся за мене своїми заскорузлими пальцями. Двiчi я навiть упав.

Вийшовши на рiвнину, перевiв дихання i знову озирнувся на лiс. Менi здалося, що нагорi знову дихає червоний вогник її цигарки та спостерiгає за мною всевидющим оком. I мабуть, смiється...

2

Розгублений та брудний я повернувся до кiмнати, де вже голосно хропiв мiй напарник, i впав на лiжко поверх ковдри. Роздягся i вкрився лише пiд ранок, коли за вiкном рожевiли хмари. Кинув швидкий погляд на гору. Тепер вона здавалася брунатною, нiби скроєною з барвистих клаптiв.

На снiданок ми запiзнились. Я довго вiдчищав штани, Макс нiяк не мiг оговтатись пiсля вчорашньої пиятики.

– Ти куди подiвся? – запитав вiн.

– Так, вирiшив пройтись, – непевно махнув я рукою. Менi зовсiм не хотiлося розповiдати про вечiрню пригоду.

Сьогоднi я вирiшив розшукати свою супутницю. Щоправда, пам'ятав мало: темне волосся, шаль, яка палахкотiла за плечима, обрис смаглявої щоки у спалаху запальнички, червоний вогник... Але був ще запах – особливий запах її парфумiв.

В їдальнi прискiпливо оглядав присутнiх. Половина вiдпочивальникiв уже розiйшлася, кожен у своїх справах – хто попхався до лiсу по гриби, а хтось – оглядати мiсцевi музеї та краєвиди. Вона, мабуть, поснiдала ранiше i вже пiшла.

– Хто ще тут є з наших? – запитав я в Макса.

– Ти ж усiх бачив! – здивувався той.

– Маю на увазi взагалi, з кiношникiв? – пояснив я. Менi чомусь здалося, що вона могла бути студенткою акторського факультету. Макс назвав кiлька бiльш-менш вiдомих менi прiзвищ. Але все це було не те. Ми лiниво копирсалися в своїх тарiлках: вермiшель iз заплiснявiлим солоним огiрком, политий рiдкою сметаною сир... Напiвпорожня їдальня з вапняним запахом та синiми стiнами не викликала апетиту. За двома сусiднiми столиками сидiло кiлька людей. Я впiзнав одного сивочолого кiнодокументалiста, одягнутого в потерту джинсову куртку (ой, як ми тодi мрiяли про таку закордонну ганчiрку!). Вiн був з донькою i дружиною. Трохи далi сидiли три кобiти. Вони голосно перемовлялися та реготали, позираючи то на нас iз Максом, то в бiк сумного кiнодокументалiста. Одна з жiнок курила. Проте вона була досить огрядною та стриженою.

– Здається, ми тут здохнемо вiд нудьги! – зауважив Макс. – Хоча, у триденнi гiрськi походи можна ходити. Я бачив оголошення на дошцi. Ти як щодо цього?

– Поки не знаю...

Ми так-сяк поперегортали вермiшель, не без задоволення випили по двi склянки холодного кефiру й вийшли на сонце. Я ще недостатньо добре знав Макса, тож менi закортiло прогулятися наодинцi.

– Ну, ти куди? – мимоволi запитав я.

– Пiду покемарю, – вiдповiв той. – А ти?

– Пройдуся...

Вранцi територiя турбази мала зовсiм непривабливий вигляд. Скульптури були жахливi, альтанки поламанi. Тiльки непiдстриженi кущi, високi дерева обабiч алей та клумби в рiзнокольорових капелюхах троянд не викликали роздратування. Попри все, менi подобалось тутешнє запустiння. Я вийшов до басейну. Бiля нього походжало кiлька людей, але нiхто не насмiлювався пiрнути в зеленувату, вкриту ряскою воду. Певно, вона була дощовою i простояла в цьому бетонному коритi цiле лiто. По темнiй, непрозорiй поверхнi човниками ковзали кленовi листки.

Я одразу її побачив. Даремно хвилювався, що не впiзнаю! Вона лежала на смугастому рушнику й читала книжку. Її волосся – справдi дуже темне й густе – було пiдiбране у високий «кiнський хвiст». Одягнута у вiдкритий купальник. Нiчого спiльного з учорашнiм нiчним образом. Та був певен: це вона. Я сiв на протилежному боцi басейну й почав її розглядати. Марно! Знову вiдчув дивну замиленiсть ока – скiльки не вдивлявся, не мiг зiбрати увесь образ докупи. Вiн розсипався, немов дитячi кубики. Подумалось: а чи гарний у неї стан? Я споглядав її нiжно-рожевi п'яти, що свiтилися на сонцi, i вони здалися менi райськими яблучками. Можливо, вона була такою, як усi. Але в тому, напевно, й полягає сенс людських стосункiв: якоїсь митi «один з усiх» нiби потряпляє у перехрестя небесних променiв i стає першим, iз усiх єдиним... Я бачив її саме в такому ракурсi: вона була неначе лiтаком, який «ведуть» два прожектори. Решта простору стала для мене темна й нецiкава. Прискiпливо придивлятися до неї бiльше не було сенсу. Я пiдiйшов. Примостився поруч на травi й одразу вiдчув терпкий нетутешнiй аромат, хоча вранцi вiн був набагато слабшим, нiжнiшим. Вона вiдiрвала погляд вiд книжки й поглянула в мiй бiк. Я не мав певностi, що вона мене упiзнала, але вже розумiв, що звичайний варiант знайомства тут не пройде. Запитати, що вона читає, або чи вiрить у кохання з першого погляду? Нi, банально. Зацитувати кiлька рядкiв з Бодлера? Безглуздо. Заговорити про погоду? Примiтивно...

– Не напружуйся, – раптом сказала вона. – Мене звати Лiза. Ти ж це хотiв дiзнатися?

Її голос роздяг мене до нитки! Вона перевернулася на бiк, пiдперла рукою пiдборiддя, подивилася менi просто в очi. Сонце виблискувало на її смаглявому плечi, заслiплювало мене.

– Куди ти щезла? – запитав я.

– А я люблю щезати, – вiдказала вона й знову зосередилася на книжцi. Проте я вже не мiг жити без її голосу!

– Може, пiднiмемося на гору? – запропонував їй. – Або з'їздимо в мiсто, посидимо в кав'ярнi?

– Це зайве. Кав'ярень менi вистачає i вдома. А на горi зараз спекотно.

Я просидiв бiля неї аж до обiду. Сто разiв мене гукали приятелi то на волейбольний майданчик, то в лiс; дехто зi «старичкiв» з нею вiтався. Час вiд часу ми перемовлялись буденними фразами. Загалом, нiчого особливого. Але трималася вона по-королiвськи. Коли їй набридла моя присутнiсть, вона сказала:

– Все, досить. Iди до своїх. Чого ти тут нудишся бiля мене?

– Увечерi побачимося? – з надiєю запитав я.

– А куди ж ми звiдси подiнемось...

Вона мене не зрозумiла! Якби я знiмав кiно, iз задоволенням вирiзав би пару-трiйку днiв з цiєї стрiчки, щоби одразу перейти до головного. Я вже розумiв, що намагатимусь заслужити її увагу, що ми обов'язково ще раз зiйдемо на гору, i що я спробую її обiйняти. А що робитиме вона? Цього в моєму сценарiї не було.

3

– Знаєш, ким ти опiкувався цiлий ранок? – запитав Макс, коли ми зiйшлися в кiмнатi перед обiдом.

Я знiяковiв. Менi не хотiлося теревенити про неї.

– Це ж Єлизавета Тенецька!

Прiзвище було менi знайоме, але я не мiг згадати, де його чув.

– Авжеж! – пожвавiшав Макс. – Пам'ятаєш торiшнiй молодiжний фестиваль «Нiч кiно»? Вона там посiла перше мiсце за короткометражний фiльм «Божевiлля»!

Он воно що! Я iще вiд дев'ятого класу бiгав на цю всенощну, проривався без запрошень усiма правдами-неправдами, аж доки пiсля вступу на пiдготовчi курси нарештi отримав посвiдчення й можливiсть ходити туди без проблем. Тодi за цим наглядали суворо: на входi перевiряли кишенi, виявляючи пляшки з алкоголем (ми проносили портвейн у термосах). До речi, з собою треба було мати комсомольський квиток.

Фестиваль тривав з ранку до пiвночi, з короткими перервами на нараду журi, пiд час якої стомленi глядачi мали можливiсть з'їсти пiдсушенi бутерброди в буфетi «Палацу культури» та вiдсьорбнути з термосiв «живильної вологи».

Фiльм менi справдi сподобався. Навiть приголомшив. Знятий дуже просто, без пафосу, без найменшого натяку на будь-яку iдеологiю. Це було дивно, незвично. Його обговорення затяглося години на двi-три. Але нiхто не розходився, аж доки розпашiлi в суперечках члени журi оголосили переможцiв, а представники культсекторiв райкому, обкому та решта спостерiгачiв безславно покинули поле бою, обiзвавши це збiговисько «вакханалiєю на кiстках справжнього мистецтва».

Навряд чи я мiг би докладно переказати сюжет. То була невеличка кiноновела про самотнiсть. День жiнки вiд ранку до вечора, яка безцiльно блукає великим мiстом. I закiнчення: машина «швидкої допомоги», люди в синiх халатах, заломленi руки, вiдчайдушнi очi героїнi. Як виявилося наприкiнцi, вона втекла з психiатричної лiкарнi. Як таке кiно взагалi могло потрапити на комсомольський кiнофестиваль, не зрозумiло. Потiм я довго згадував його, але нiколи не iдентифiкував цю стрiчку з жiночим прiзвищем автора, не намагався з'ясувати, хто вiн. I от зараз почувався збентежено, приголомшено. Невже вона? Цi теракотовi кольори, навмиснi подряпини на плiвцi, зйомка в манерi пiдглядання в «замкову шпарину»... Менi стало страшно. Нi, мене не лякало те, що вона старша й талановитiша, все це тiльки збуджувало уяву. Я просто вiдчував, що на мене насувається дев'ятий вал, i найрозумнiше, що варто було б зробити, нiколи до неї не наближатися. Але для такого рiшення я був занадто молодий.

Втiм, досвiд спiлкування з жiнками я мав чималий. Батько працював головним iнженером на одному з потужних пiдприємств мiста, грошi у мене водилися. Аби «пiзнати життя», ми з приятелями часто засиджувалися в ресторанах, грали на iподромi, вирушали в походи, i часом нашi пригоди ставали досить небезпечними. Звичайно ж, без жiнок не обходилось. Однак серйозних захоплень досi не траплялось. Хоча, певен, я багатьом зiпсував враження вiд того почуття, яке називається «першим коханням»: намагався не зустрiчатися з однiєю дiвчиною довше мiсяця, а найчастiше – й одного тижня. Я прагнув усього, багато й одразу. Вiдчуття усталених стосункiв наводило на мене страшенну нудьгу. Жодного разу я не вiдчув каяття.

Щоправда, один випадок змусив мене трохи зупинитись.

Тодi ми – я та двоє старших вiд мене друзiв – сидiли в ресторанi «Лiсовий» та добирали достойнi об'єкти для продовження банкету «на хатi» в Мишка. Вiн походив iз заможної родини, мешкав у чотирикiмнатнiй квартирi в центрi мiста й часто залишався сам, поки батьки iнспектували «загниваючий» капiталiзм захiдних країн. Товаришi вже обрали собi кожен по дiвчинi й очiкували, коли ВIА (вокально-iнструментальний ансамбль, так це тодi називалося) налаштує свої гiтари, аби запросити дiвчат до танцю, а згодом додому. А я, як завжди, вишукував дещо...

Мене не приваблювали вiдверто вродливi «тьолки» модельної зовнiшностi, як сказали б нинi. Волоокi, довгоногi блондинки нiколи менi не подобались – це однаково, вважав я, що переспати з гумовою лялькою. Хоча з такими набагато простiше домовитись. Об'єкти моєї уваги зазвичай до ресторанiв не ходили (хоча за тими мiрками усе коштувало копiйки).

– Ну, ти як? – нетерпляче запитували друзi.

Я вiдмахувався та роззирався на всi боки. А коли зовсiм втратив надiю й кинув погляд на перезрiлу матрону за сусiднiм столиком, до зали увiйшло троє дiвчат.

– Все о'кей! – вiдзвiтував я, немов рибалка, в якого нарештi «клюнуло».

На однiй iз тiєї трiйцi була чорна сукня. Це вразило мене. Влiтку, коли всi вдягають свiтле, вона убралася, нiби ворона, i цим дуже вирiзнялася з-помiж загалу. Окрiм того, мала нефарбоване волосся дивовижного мiдного вiдтiнку – пухнасте, «з iскринкою». Словом, дуже гарне волосся...

Я покликав офiцiанта й наказав вiднести дiвчатам пляшку шампанського. Я любив «погусарити», а головне – спостерiгати за враженням, яке справляють подiбнi вчинки, адже жiнки тодi ще не були привченi не те що до «безкоштовного сиру», а й до речей бiльш елементарних. Ось i цi вiдразу схилили голови та почали збуджено перешiптуватись, стрiляючи очима по залi. Спочатку навiть хотiли повернути пляшку. Офiцiант щось довго їм пояснював, а потiм (от, наволоч!) кивнув у бiк нашого столика. Всi троє, нiби за командою, подивилися в наш бiк, а потiм так само рiзко повiдверталися, вдаючи байдужих. Я намагався здогадатися, про що вони можуть зараз розмовляти. По-перше, вирiшують, кому з трьох належить несподiваний подарунок (судячи з того, як спалахнуло обличчя мiдноволосої, подружки переконували в цьому саме її). По-друге, ламають голови над питанням: що робити далi? По-третє, обговорюють нас i мiркують, хто з трьох зробив королiвський жест. Почалися танцi. Я поклав край їхнiм сумнiвам, пiдiйшов i запросив руду.

Потiм ми всi разом сидiли за одним столиком до самого закриття ресторану й щедро оплачували дiвочi забаганки – шоколад, крабовий салат, пляшку «Ведмежої кровi». Те, що вечiр закiнчиться у Мишковiй квартирi, нi в кого не викликало сумнiвiв. Дiвчину в чорному звали Сашею. Але це iм'я їй катастрофiчно не пасувало, а ще безглуздiше звучало «Шурочка». Її сукня, коли я роздивився ближче, виявилася саморобною й дешевенькою, чоботи – шкiльними, дитячими. Вона щойно закiнчила школу, її подруги працювали на швейному комбiнатi. Незважаючи на те, що фабричнi кобiти виявилися жвавiшими, «моя» намагалася вiд них не вiдстати. Тiльки-но ми прийшли до Михайлової квартири, вона, не вагаючись, опинилася зi мною в лiжку. Коли пiзнiше я запитав – чому, Саша з подивом зиркнула на мене: «Але ж ти нас пригощав!» Ха! Як порядна дiвчина, вона поквапилася розрахуватись!

Її я пам'ятав найдовше. I не тiльки тому, що мене вразили чорна сукня та руде волосся (решту її образу поглинав туман). Вона була з якогось iншого свiту. I це злякало мене. Тодi я ще не мiг збагнути, що вiн iснує! Ми зустрiлися кiлька разiв. Але якось мляво: мене вабили новi враження, а вона була надто аморфною у своєму ставленнi до багатьох речей, якi захоплювали мене – остання прем'єра в театрi, нова збiрка Євтушенка, бардiвськi фестивалi.

Пiсля одного випадку стосунки закiнчилися так само швидко, як i розпочалися. Ми йшли вулицею i дивилися, як робiтники пiднiмають на фасад будинку величезний плакат з фотографiями членiв полiтбюро.

– Ось – купа свиней, – раптом сказала Саша. – А ми – їхня годiвниця.

Я, коханий синок головного iнженера прославленого заводу, обурився: як можна таке говорити?

– Звiсно... трапляються перегини, але загалом... – промимрив я. – Треба бути патрiотом країни, в якiй живеш...

– Усi патрiоти зараз – сидять! – вiдрiзала вона.

– Як це «сидять»? – не зрозумiв я. – Сидять злодiї.

– Ага, злодiї, – не вгамовувалась моя руда дiвчина. – Бродський, Стус, Солженiцин... Усi – злодiї!

– Ну, припустимо, Бродський сiв за неробство, – не здавався я, хоча вiдчував, що тут щось не те. Про iнших нiчого не мiг сказати.

– Ага, – ще в'їдливiше мовила вона. – Поет повинен пахати!

– А хiба нi?

Тут вона прикусила язичка, хоча щоки її палали. Потiм, повернувшись додому й проаналiзувавши розмову, я вирiшив, що дiвчинка наслухалася зайвого вiд батькiв. I злякався. Теоретично я знав, що iснують люди, незадоволенi владою. Але щоб ось так зiштовхнутися з цим через якусь шмаркачку! Життя видавалося менi прекрасним, i я не хотiв, щоби в нього входили розбрат, безлад, сум'яття. Усе талановите, гадав я, повинне долати перешкоди. Iнакше нецiкаво! А вона знай твердила, мов папуга: «Свобода не може бути дозованою!» I я не розумiв, що вона має на увазi. Та й вона хiба розумiла своїм ще напiвдитячим розумом? Навряд. Найiмовiрнiше, повторювала слова дорослих. Зрадникiв та штрейкбрехерiв! Нашi зустрiчi обiрвались.

Але потiм я згадував Сашу дедалi частiше. I починав розумiти, ПРО ЩО вона казала, i вiдчував себе цiлковитим покидьком, iдiотом, негiдником. Дивно, але саме цю дiвчину я згадав, коли дивився «Божевiлля», що його зняла Єлизавета Тенецька.

Згадав i зараз. Можливо тому, що мене охопило вiдчуття трохи схоже на те, що й тодi, тiльки цього разу воно було сильнiшим, гострiшим: я НЕ БАЧИВ мою нову знайому. Менi було байдуже, яка вона – стан, колiр очей, ноги, руки, волосся, зрештою – вiк. Важливо було тiльки одне: вона є.

Мiй сусiд по кiмнатi запевняв, що «Тенецька – супер». Але навiть якщо це було б i не так, байдуже! Вона iснувала як небо, в якому я побрiв, перечiпаючись та падаючи, нiчого не помiчаючи анi пiд, анi над собою...

4

Потiм ми часто бачилися то в їдальнi, то в кiнозалi, то бiля басейну. Вона привiтно кивала менi головою та проходила повз. Словом, днiв п'ять iз мого сценарiю можна спокiйно викинути. Я шукав нагоди. I нарештi побачив її iм'я в списку iнструктора, який набирав групу для походу в гори. Я помчав за грошима – дводенний маршрут коштував близько п'ятнадцяти карбованцiв.

– Ви запiзнилися, – категорично вiдказав дядько у зiм'ятих спортивних штанях. – Групу вже укомплектовано.

– А яка рiзниця? Невже ви не можете записати ще одну людину?

– За iнструкцiєю належить дванадцять! – вiдрiзав той. – Пiдете наступного разу. Довго ґав ловили!

– Що за дурнувата iнструкцiя? – не вгамовувався я. – Хiба ви не хочете заробити?

– Ха! Це тобi не приватна лавочка, я тут на державнiй службi. Дванадцять – цифра, що затверджувалася там... – вiн тицьнув пальцем угору.

– Богом чи що? – намагався пожартувати я.

– Не блюзнiрствуйте, юначе. Навiщо менi вiдповiдати за бiльшу кiлькiсть народу? От якби я не набрав групу, тодi, будь ласка! А так менi зайвий клопiт нi до чого, я за вас одного премiї не отримаю.

Тодi я миттю збiгав до котеджу й до вже запропонованих п'ятнадцяти додав ще двадцятку.

– Так нормально буде?

Дядько пожвавiшав, дiстав список та з поважним виглядом вписав в нього моє прiзвище.

– Збираємось завтра о шостiй годинi ранку бiля їдальнi. Снiданок отримаєте у виглядi «сухої пайки»! Дивiться, не запiзнюйтесь! – суворо наказав вiн.