Метелик не кричить - Ірен Роздобудько - ebook

Метелик не кричить ebook

Iрен Роздобудько

0,0

Opis

Кожна жінка мріє вирватися з набридлого кола побутових проблем і почати інше життя — цікаве, насичене, незвичайне. Чи легко встояти, коли хтось обіцяє надзвичайну пригоду, сповнене коханням і турботою майбутнє?

У світі, за статистикою, щорічно безслідно зникають мільйони людей. Більшість цих зникнень пояснюється цілком природними причинами: нещасні випадки, стихійні лиха. Але частина з них — це ті, хто, немов метелики, летять на світло, але потрапляють у полум’я, з якого вже не годні вирватись…

“Ця моторошна історія – авторський «ремейк» на один із моїх перших трилерів. Сподіваюсь, нові читачі проковтнуть її за одну ніч! А ті, хто багато років тому прочитав «Перейти темряву» оцінять доповнення і нові події, що відбуваються з героями.” Ірен РОЗДОБУДЬКО

Ebooka przeczytasz w aplikacjach Legimi na:

Androidzie
iOS
czytnikach certyfikowanych
przez Legimi
czytnikach Kindle™
(dla wybranych pakietów)
Windows
10
Windows
Phone

Liczba stron: 214

Odsłuch ebooka (TTS) dostepny w abonamencie „ebooki+audiobooki bez limitu” w aplikacjach Legimi na:

Androidzie
iOS
Oceny
0,0
0
0
0
0
0
Więcej informacji
Więcej informacji
Legimi nie weryfikuje, czy opinie pochodzą od konsumentów, którzy nabyli lub czytali/słuchali daną pozycję, ale usuwa fałszywe opinie, jeśli je wykryje.



Iрен РОЗДОБУДЬКО

МЕТЕЛИК НЕ КРИЧИТЬ

Роман

Повне або часткове копіювання тексту твору, переклад, розміщення твору або його перекладів на сайтах та інших Інтернет-ресурсах, будь-яке інше його використання без письмового дозволу правовласника ТОВ «Видавництво «НОРА-ДРУК» суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.

ISBN 978-966-688-065-2.

©Ірен Роздобудько, текст, 2020.

© Нора-Друк, 2020.

Кожна жінка мріє вирватися з набридлого кола побутових проблем і почати інше життя — цікаве, насичене, незвичайне. Чи легко встояти, коли хтось обіцяє надзвичайну пригоду, сповнене коханням і турботою майбутнє?

У світі, за статистикою, щорічно безслідно зникають мільйони людей. Більшість цих зникнень пояснюється цілком природними причинами: нещасні випадки, стихійні лиха. Але частина з них — це ті, хто, немов метелики, летять на світло, але потрапляють у полум'я, з якого вже не годні вирватись...

© Anthe Studio, cover image, 2020.©Ірен Роздобудько, текст, 2020.

ISBN 978-966-688-054-6 (палітурка) © Нора-Друк, 2020.

ISBN 978-966-688-065-2 (epub)

Двадцять рокiв тому

Маленький Мiка нiколи не гуляє на вулиці сам.

Тільки бачить з вікна, яка вона довга. Взимку засипана снігом і здається солодкою, мов цукор — от би вибігти і скуштувати на смак! Влітку сонячна, яскрава, кольорова, аж в очах мерехтить від різнобарв'я — і теж здається солодкою, як льодяники-монпансьє, що колись принесла тітонька Льоля.

Мама не бере його з собою навіть до магазину. Прив'язує мотузкою до батареї і йде, посваривши пальчиком — мовляв, ані руш, а якщо захочеш «пі-пі», не здумай надзюрити посеред кімнати. Ставить горщик і йде.

Міка стає навшпиньки і дивиться за вікно — наскільки сягає зір. Адже підвіконня високе, а влізти на нього не дає мотузка. А отже бачить Міка лише смужку довгої-довгої вулиці, що впирається у ставок.

Ситуація змінюється, коли приходить тітонька Льоля.

Тодi можна буде тихенько, але наполегливо, поки Льоля iз мамою п'ють каву або коричневий прозорий напiй iз череватої пляшки, час вiд часу скиглити: «Хочу на ставок... Хочу на ставок...».

Тiтонька Льоля не така заклопотана, як мама. I не така сувора. Маленький Мiка точно знає, якщо ось так поскиглити хоча б з годинку, Льоля обов'язково зглянеться.

А мамi просто набридне слухати це скавучання i вона скаже:

— Забери цього дебiла! Я бiльше не можу!

Що таке «дебiл» Мiка не знає, проте слово йому подобається, а головне — це означає, що зараз тiтонька Льоля зiтхне i скаже:

— Що ж, малий, пiшли. Тiльки не бiльше, як на пiв годинки!

I тодi маленький Мiка прожогом кинеться по своє заповiтне знаряддя: скляний пiвлiтровий слоїк та сак, натягне шорти, взує розтоптанi сандалики і, згоряючи вiд нетерпiння, застигне на порозi.

Ой, як довго Льоля застiбає свої моднi черевички, пiдфарбовує і без того яскравi вуста! Та ще й по сигаретці треба викурити з мамою — «на дорiжку»!

— Льолька! Тільки не довго! — наказує мама. — Я поки поставлю картоплю!

I вони вирушають на ставок. Йдуть по довгій-довгій стежці і Міка крутить головою, роздивляючись будинки — які вони високі! З вікон лине музика.

Маленькому Міці боляче слухати голосні звуки. Але вони затихають, щойно закінчується асфальт і трав'яні джунглі виводять до ставка.

Ставок — це диво!

В його густих заростях усе рухається, шарудить, стрекоче, усе сповнене невідомим життям. Не таким галасливим, як посеред будинків.

Мiка iз задоволенням ступає у вогку траву i уявляє, що пiд його ногами — величезнi, невидимі людському оку мiста iз дивовижними мешканцями.

Там вирує своє життя, і там, так само як і у «великому світі», є будинки, магазини, школи, стадіони. Тільки живуть тут не люди, а маленькі комахи — прекрасні й огидні водночас. У них багато лапок, крилець, лупаті очі…

Міка добре чує, як лущаться пiд його сандаликами всі їхні споруди (можливо, такi ж самi, як i його багатоповерхiвка, тiльки дуже-дуже малi!). Але роздивитись наслідки руйнування майже неможливо — надто рясно росте трава.

Краще спостерігати за мурашником. Якщо гiлкою розворушити його, стає дуже добре видно коридори, кiмнатки, пiдземнi переходи, а головне — метушню, що здiймається там.

Зовсiм як у кiно про вiйну, яке він дивиться, зазираючи у шпарину материної спальні. От тiльки прикро, що не чутно звуку! А галасу, певно, там багато. I усе це наробив вiн, маленький Мiка, володар мурашиного всесвiту!

Після мурашника настає черга ще одного захоплення: ловити бабок та метеликiв. Треба нахапати їх якнайбiльше, адже на все про все — лише пiвгодини, Льоля довше не чекатиме.

Добре було б ще жабу впіймати — їх тут безліч. Виблискують гладкою мокрою шкірою, мов пластмасові! Огидні, лупаті, з м'якими білими черевцями. Якщо перевернути їх палицею — черево роздувається, якщо натиснути палицею сильніше… Бр-р-р…

З жабами завжди проблема — мама нiколи не дозволить занести їх до хати! Жаби підуть «в діло» пізніше, вирiшує Мiка, тоді, коли зможе приходити сюди сам. Адже колись настане і такий час!

Вiн iз задоволенням ганяє берегом, вдихає трохи задушливий очеретяний запах, усiєю шкiрою ловить спекотнi променi травневого сонця — полює. Тiтонька Льоля сидить на поваленому деревi з заплющеними очима, пiднявши обличчя догори — загоряє.

Крiзь бiлу тканину легкої спiдницi свiтяться ніжно-рожеві коліна. От якби вона була його мамою, мрiє Мiка. Хоча його мама гарніша за Льолю. Тiльки дуже нервова. Не любить Мiку. А Льоля — добра, водить на ставок.

Ось в слоїку затрiпотiло кiлька метеликiв, три бабки, одна невiдома зелена комашка iз довгими, як у бабки, крильцями. Ура! Тепер можна і потерпіти до наступної прогулянки з тiтонькою Льолею — є що робити до її візиту.

— Ну, що, малий, нагулявся? — гукає Льоля, поглядаючи на годинник. — Пора. Я ще iз твоєю мамою не наговорилася!

Мiка неохоче згортає сачок, розправляє шорти, щiльно закриває слоїк полiетиленовою кришкою. Зітхає. Можна йти.

А була б його воля — сидiв би тут до вечора, до ночi, до наступного ранку! Познайомився б iз хлопцями, якi цiлий день грають на подвiр'ї в футбол. А то взагалi, зiбрав би свiй маленький наплічник (подарунок Льолі) i вирушив у подорож.

Але йому лише сiм. Це так мало. Вiн навiть не дотягується до шпарини замка власної квартири! От тiльки-но дотягнеться i мама ще за ним пожалкує!

Вдома на кухні вже сидить сусiдка, пахне вареною картоплею, солоними огiрками.

Мiка ковтає слину. Але вiн знає правило: спочатку мама приймає гостей i на Мiку — нуль уваги, потiм — обiд для нього, що залишилось. Хiба що зi столу можна щось непомiтно стягнути. Або Льоля занесе до його кiмнати бутерброд.

— Нарештi! — кричить мама з кухнi.

— Ось i наш герой! — солодким голосом каже сусiдка.

Мiка її не любить. Колись на власні вуха чув, як та говорила, що у його мами є «волохата лапа». Але скiльки Мiка не придивлявся до маминих нiг — анітрохи вони не волохаті! І не «лапи» зовсім. Бреше!

Якби це було правдою, хiба б маму показували в кiно?! А мама у Мiки — вiдома артистка. Вiн це бачив по телевiзору!

Щоправда, фiльм цей бiльше чомусь не крутили — і мама плакала. Проте, є кiлька маленьких фiльмiв, що крутять весь час — про мило, про якийсь «педiгрiпал», про пральну машину. I скрiзь у головнiй ролi — вона, мама!

У цих стрічках взагалi тiльки вона — красива, молода, усмiхнена, справжня кiнозiрка! Ось — стоїть під душем, оголена, вся в піні, мов морська царівна, повертається і каже до всього світу: «Мило “Ідеал” зробить ваш вечір ідеальним!». Або сидить зверху на пральній машині в білому пухнастому халаті, похитуючи стрункими ніжками, і притискає палець до вуст: «Тс-с-с... Вона працює — ти відпочиваєш...».

І всі це бачать!

Коли мама — а це трапляється не часто! — бере його з собою до магазину, то Міка часто чує шепіт в черзі: «Це ж — вона? Ну та, що гола в піні миється?». Маму це дратує, а Міка пишається. «Я ще їм всім покажу!», — сичить мама. А Міка думає — що вона ще збирається показати? Мама — мов ангел, але от тільки зовсiм не зрозумiло, чому мама вважає, що вiн, Мiка, зiпсував їй життя? Так i сказала колись Льолi (це Мiка чув на власні вуха, коли пiдслуховував): «І чому я вчасно не зробила аборт?! Повiрила тому покидьку, мовляв, не кине, одружиться, вивезе ледь не до Голлiвуду — народила! I що тепер? Ролики? А на що я здатна iще, адже у мене няньок немає — анi матерi, анi бабусi, щоб сидiли iз цим недоумком!».

А хiба погано мати ролики, мiркував Мiка, вiн, наприклад, мрiє про ролики! Та мама нiколи їх не купить...

...Мiка хоче їсти, але думка про слоїк iз живнiстю зiгрiває душу, поїсти можна і потiм. Тим бiльше, що краєм ока помічає, як мама ховає до морозилки коробку iз тортом, що принесла сусiдка. До морозилки — це означає, що торт зроблений з морозива, та ще зверху посипаний ягодами та шоколадною стружкою! І, певно, його увесь не з'їли, якщо мама ховає його в холодильник.

Мiка прослизує до своєї кiмнати.

Сьогоднi йому не хочеться пiдслуховувати розмови старших, i вiн щiльно зачиняє дверi. У нього безлiч цiкавих занять. Вiн роздивляється слоїк, посмiхається, спостерiгаючи, як метушаться за склом бабки. Хвилюються. Мов пацієнти в лікарні.

Вже кiлька тижнiв, як у Мiки з'явилося це захоплення.

Воно цілковито поглинає його, допомагає долати нудьгу, притлумлює незадоволення вiд того, що йому не дозволяють ганяти вулицями, як це роблять iншi діти. Навіть думка про їжу здається не такою гострою, якщо захоплений новою справою.

Мiка обережно дiстає зi слоїка першого метелика. Вiн нiжно-бiлий, тiльки тулуб чорненький i тонкий, як у гусенi. Крихiтна голiвка, ледь помiтнi лискучі оченята, два ряди нiжок-ниточок.

Спочатку Мiка вiдриває обидва крильця з одного боку i спостерiгає, як кумедно б'ється метелик, завалюючись на бiк, ковзаючи по пiдлозi черевцем і вигинаючи кiнчик хвостика догори. Мiцi навiть здається, що переднiми лапками метелик хапається за голову: «Ой-йой! Що зі мною сталося?!».

Надивившись на ці кумедні маневри, Міка вiдриває інші крила. Тепер комаха просто повзе, недбало, мов п'яна (такою iнодi Мiка бачить маму).

Ледь ворушить ніжками-ниточками. Черга — за ними! Обережно і уважно Мiка здiйснює і цю операцiю. Тепер метелик перетворюється на гусінь і лежить нерухомо.

Мiка лягає на пiдлогу, наближує обличчя до об 'єкту спостережень, уважно вдивляється, аби розгледiти очi, ротик. Помічає неподобство: лишилися ще закрученi вусики. Мiка миттєво виправляє помилку i знов прискiпливо розглядає плiд своєї працi, прикладає до чорного черв'ячка вухо: чи не почує бодай якогось звуку?

Але чорненький видовжений тулуб лежить нерухомо. Тільки очка виблискують. Але нехай залишаються — нехай бачить себе! Міка кладе тулуб навпроти уламка дзеркальця.

Настає черга бабки. Он вона яка — очi величезнi, так i крутить лобатою голiвкою. І тулуб у неї довший і гладший, ніж у метелика. Жирненький. Наступний дослiд має бути цiкавiшим. Мiка дiстає голку...

...Морозива цього дня вiн так i не отримав.

«Не заслужив!» — твердо сказала мама.

Мiка знає, що дорослi хлопцi «служать» в армiї i розумiє, що для того аби отримати свою порцiю солодощiв, треба її «заслужити». Але так хочеться з'їсти торт зараз! До спазмів у шлунку, до істерики, до сліз. Але Міка тримається з останніх сил, адже знає: буде плакати — взагалі нічого не отримає. Мама каже, що її нудить від його сліз. Ніби вона їх куштувала...

Мiка лягає спати роздратований, ображений на маму, на сусiдку, на Льолю, яка так i не занесла бутерброд, на весь свiт. Виросту, пiду служити в армiю, твердо вирiшує вiн — їстиму морозиво щодня!

Вранцi нiжний промiнчик сонця золотим круглячком лежить поруч iз його головою, як кулька морозива. Мiка навiть пробує його на смак — просто облизує край подушки. Не солодко!

Мiка сповзає з лiжка. В квартирі тиша. Можливо, сьогоднi йому пощастить — мама пішла кудись на репетицiю i вiн сам залiзе до морозилки. I нехай потiм вона свариться, зачиняє в темряві, нехай б'є!

Він готовий до всього.

Але мама, як завжди, сидить на пiдвiконнi в кухнi в прозорому мережаному пеньюарi.

— Чому люди не лiтають?.. — оксамитовим голосом чи то запитує, чи то декламує вона. — Я кажу: чому люди не лiтають так, як птахи?! Менi часом здається, що я — пташка... Дай! — це вона звертається до Мiки, очима вказуючи на пачку цигарок та запальничку, що лежать на столi.

Яка вона зараз гарна!

Вранішні золотисті променi пронизують її наскрiзь, вона вся свiтиться, як казкова фея, як метелик. I нiжки такi гладенькi, такi довгi, схрещенi, як у порцелянової статуетки, що стоїть у сервантi. Мама киває йому головою, закурює і продовжує говорити щось незрозумiле:

— ...коли стоїшь на верхівці гори — так хочеться злетiти! Здається, ось, закриєш очi, змахнеш руками i полетиш!..

Мiка колись бачив у кiно, як летить жiнка.

Про що було кiно, Мiка не зрозумiв — щось про хлопця, який вистежував шпигуна. А потiм видерся iз дiвчиною на дах, дiвчина не втрималася на краю — і полетiла вниз. Так повiльно, так красиво летiла. Як метелик.

Мама похитує ногами, Мiка заворожено спостерiгає.

— Що дивишся? Це роль! — плаксивим голосом каже мама. — Через тебе ніколи не зіграю нічого путнього. І не полечу! І ніхто мені не допоможе... Ніхто...

...Поліцейська машина, «Швидка» та знiмальна група програми «Надзвичайно» приїхали майже одночасно за двадцять хвилин пiсля того, як сусiди повiдомили про падiння жiнки з сьомого поверху чотирнадцятиповерхiвки.

За зачиненими дверима квартири голосно ревiв хлопчик, син небiжчицi. Дверi довелося ламати, вiд чого ревiння посилилося.

Жаліслива сусiдка одразу ж потелефонувала найближчiй подрузi небiжчицi, мовляв, «нехай Льолька розбирається. Менi зайвий рот нi-на-да!».

На подвiр'ї біля розпластаного тіла працювали експерти, метушилися лiкарi, юрмилися перехожi. А телеоператор, вiдзнявши сюжет на вулицi, вже входив до квартири, на ходу коментуючи подію.

Темний коридор, двi кiмнати iз розстеленими лiжками.

У «дитячій» — маленький топчан з досить брудним простирадлом, засмальцованi, замальовані кульгавими метеликами шпалери, у свiтло-рожевiй вітальні більш-менш прибрано, велике ліжко накрите грайливо-рожевим атласом, тьмяні штучні букети у вазонах, все припорошене пилом…

Камера безжально нишпорила по всiх кутках і вихоплювала найдрiбнiшi деталi — пляшки на столі, недопалки в горщиках із сухими квітами, немитий посуд...

Ось на кухні те розчинене вікно, з якого пiвгодини тому відбулося падiння, стiл iз коробкою наполовину з'їденого торта i, нарештi, перелякане замурзане обличчя хлопчика…

Хлопчик тихо скиглить, розмазуючи по щоках сльози і шоколад.

Він боїться камери, затуляється руками, залізає під стіл, дряпається, кусається, верещить.

— Припинiть негайно!

Це до квартири вривається тiтонька Льоля.

Вона обiймає Мiку, підхоплює на руки і вiн заспокоюється, замовкає, лише стиха схлипує, ховаючи обличчя у її волоссі. Волосся смачно пахне чимось солодким.

Міка тихо сидить, притискаючись до неї увесь час, поки Льолю про щось розпитує слiдчий. Про маму, про її знайомих, про нервовий стан, роботу і останню зустріч. Льоля відповідає, притискаючи до себе Міку — він чує, як Льоля тремтить, як калатає її серце. Міка хоче захистити Льолю від суворого поліцейського, але не знає — як.

Його ж не питають!

Якби запитали, він би пояснив, що мама просто захотіла трохи політати.

Льоля цiлує, гладить по голові Мiку, говорить до нього лагiдно, ледь стримуючи сльози:

— Не хвилюйся, золотенький. Я заберу тебе до себе. А мама... вона...

— Полетiла? — пiдказує Мiка.

— Так... так... — розгублено повторює Льоля i знову гладить хлопчика по кучерях. — Я зроблю для тебе усе, що схочеш. А хочеш, пiдемо на ставок?...

— Нi, — крутить головою Мiка.

— А що ти хочеш?

— Можна я доїм морозиво? — ледь чутно вимовляє хлопчик.

ЧАСТИНА ПЕРША

«Сьогоднi, напевно, мiй день», — думала Марта, упевнено йдучи центром міста.

Дійсно, з самого ранку без зайвих проблем, якi майже щомiсяця виникали при спiлкуваннi iз бухгалтерією, вона отримала чималу суму вiдпускних. І одразу ж придбала бiлу сумку, саме таку, яка пасувала до її білого сарафана. А ще вдалося без черги заплатити на поштi квартирний борг за три мiсяцi.

Більше того, йдучи сквером, вона помітила, як з-під ніг випурхнув зелений папірець і полетів алеєю, підхоплений легким полуденним вітерцем. Вона б на нього і не поглянула, але він, як великий метелик з розчахнутими крилами, пурхнув і застряг у квітах на клумбі. І Марта чітко побачила на ньому цифру «100». Ну, не така вона вже й бідна, аби нахилятися за серветкою чи календариком (адже зелений папірець нагадував і те, і те), і не така вже дурна, аби потрапити на гачок шахраїв чи жартівників, котрі, певно, спостерігають за нею. Марта крадькома роздивилася довкола, але алея була порожня. Вона уповільнила крок, аби придивитися не нахиляючись. Придивилась: папірець мав правильну форму, портрет Бенджаміна Франкліна і був майже новенький.

Марта озирнулася — поруч нікого. Нахилилася, ніби поправляє ретязь на босоніжках, і тричі промовивши «Пробач, Господи…», підняла купюру, зібгала в долоні. Вона була щільна і хрустка — сумніватися не доводилося.

До кінця алеї Марта йшла з напруженою спиною, очікуючи на одну з тих історій, яку чула від людей — зараз її наздоженуть і довкола знахідки почнеться якась шахрайська катавасія з непередбачуваними наслідками.

Але нічого такого не сталося.

І Марті, перед тим, як сховати купюру до нової білої сумки, довелося ще кілька разів вибачитись невідомо перед ким і тричі прочитати «Отче наш», аби очистити сумління від неприємного відчуття, що вона заробила на чужому нещасті. Зрештою, подумавши, що купюра могла належати тому, у кого їх «кури не клюють», тому й вилетіла з тугого гаманця чи кишені, Марта заспокоїлась і вирішила негайно витратити «дурні гроші» на щось корисне.

І от тепер вона йшла і роздивлялася себе у вітринах, думаючи, що день розпочався непогано і має бути добрим.

Відображення у вітринах їй подобалося. І воно, це відображення, ніби існуючи окремо від Марти, натякало їй на те, що варто було б зробити ще один крок, на який сама Марта не наважувалась: нарешті завітати до невеличкої крамниці на розі. Цей бутик давно приваблював її тим, що там, за склом вітрини, на довгих елегантних кронштейнах в стилі «хай-тек», встановлених один проти одного, висiли ексклюзивнi вироби — жiночi сукнi та чоловiчi костюми найвiдомiших у світі брендів i, як зазначалося у рекламі, вони були тут тiльки в єдиному примiрнику.

Марта завжди обходила цю крамницю, соромлячись своє неспроможності придбати якусь річ у завжди порожньому залі. Але сьогоднi вирiшила бодай прицiнитися до дорогих суконь — чи потягне таку покупку її гаманець? Вона точно знала, що не потгяне. Навіть на один рукав не вистачить, навіть на хустку-батик, навіть на один ґудзик з костюму «од кутюр».

Але, зрештою, треба хоч один раз поцікавитись — так воно чи не так, аби заспокоїтись, а не позирати на ту вітрину, як кіт на сало. Зазирнути і поводитись впевнено, а потім зробити вигляд, що нічого з тих дорогоцінних лахів тобі не підійшло за розміром або не відповідає твоєму вибагливому смаку.

Марта рiшуче розчахнула двері. І одразу ж почула мелодiйний перегук дзвоникiв, що висiли над ними. Отже, її візит не пройде непоміченим.

Так і є. З приємної напівтемряви невеличкого приміщення випливла назустріч молода продавщиця.

— Добрий день! — привiталася люб'язно. — Вам допомогти?

Марта розумiла, що так спiлкуватися iз потенційними покупцями вимагають правила етикету, що це правильно i, навiть, необхiдно, але нав'язливий сервіс дратував її і ніби зобов'язував зробити покупку. Про себе Марта давно знала: щойно вона починає спілкуватися з будь-якими торговцями, як непотрібна річ опиняється у неї в кошику! Такий вже дурний характер — не може пручатися, важко відмовити тому, з ким привітався!

Тому вона зробила суворий вигляд обличчя.

— Дякую, я подивлюся сама!

На вiдмiну вiд настирливих ринкових торговцiв, чемна дiвчина одразу ж знову сiла в своє крiселко за касою.

Марта пiдiйшла до кронштейна з жiночим одягом i з задоволенням почала перебирати сукні і костюми, які навiть на дотик, здавалися зiтканими з пелюсток або сплетені з золотого руна. Але ж цiни! Марта завжди дивувалася: хто таке купує?! Хіба що сноби, чиїсь коханки, депутатши чи просто дурні. Таке можна надіти лише один раз. А в Мартиному випадку взагалі — жодного, адже їй просто нікуди в таке вбратися.

Вона зняла одну вiшалку з сукнею, що виглядала не такою викличною, як інші, пiдiйшла до люстра і з діловим виглядом приклала сукню до себе. Непогано! Навiть дуже непогано, щоб не сказати — просто дивовижно. Марта зiтхнула, нахилилася аби уважнiше роздивитися етикетку, пом'яла тканину в долоні, як це робила на ринку, аби впевнитись, що тканина не мнеться, і несподiвано намацала в кишенi сукнi щось тверде, видовжене, схоже на пачку тонких жіночих цигарок.

Продавщиця не дивилася на неї.

Марта крадькома полiзла до кишенi і витягла звiдти… плаский мобільний телефончик, фіолетовий з золотавими загравками по всьому корпусі, справжній витвір дизайнерського мистецтва.

Звичайно ж, подумала Марта, треба вчинити чесно і одразу вiддати його на касу. Чи не досить з неї знайдених доларів?! Марта поглянула у бік продавщиці: та відверто нудьгувала, гортаючи глянсовий журнал, у неї були занадто довгі нігті, викличний макіяж і зверхній щодо неї, Марти, вигляд.

Ні, тут не може бути ніякої солідарності! І ніякої впевненості в тому, що продавщиця не забере іграшку собi. А якщо це так, навіщо віддавати? Це все одно, що бігати вулицею і питати у кожного про загублену купюру — дев'ять з десяти подякують і відберуть!

Переконавши себе у такий спосіб, дiвчина швиденько поклала слухавку до своєї кишенi, ще раз прискіпливо розглянула сукню, зробила розчаровану гримаску, повільно понесла до кронштейну. А вже коли повісила досередини, помітила на тканині волосинку — ледь помітну, світло-руду…

Марта пройшлася рукою по ряду інших суконь, зробила вигляд, що жодна їй не сподобалася. Відійшла до круглого кронштейну з шаликами і помітила, що один з них — ніжно-блакитний, всіяний дрібними різнобарвними метеликами, коштує трохи менше її знайденої сотні, отже, чудовий привід позбутися дармових грошей.

Марта рішуче зняла шалик з гачечка, попрямувала до каси.

— Чудовий вибір, вітаю, — сказала дівчина.

Марта заробила вигляд, що перераховує купюри в гаманці і ніби ненароком витягла з нього зелений папірець.

— Вибачте, у мене тільки такі… — промовила з королівською гідністю.

Цього разу дівчина з повагою огледіла Мартин сарафанчик і сумку, явно придбані на ринку, ніяково посміхнулась.

— Але ми не приймаємо долари, — промовила нерішуче. — Вам слід їх розміняти.

— Решти не треба, — посміхнулась у відповідь Марта.

Дівчина гмукнула і, подумавши кілька секунд, швидко взяла гроші, люб'язно і поквапливо зняла з гачка упаковочний пакет. Але Марта одразу накинула шалик на плечі і, кивнувши продавщицi, швиденько вийшла на вулицю, хвилюючись, чи не була це якась перевiрка. А ще гiрше — зйомки прихованою камерою, якi увiйшли в моду i загрожують стати справжнiм покаранням для не чистих на руку і сумління пересічних громадян.

Але нiхто не бiг за нею слiдом, не хапав за руки, не звинувачував у привласненні чужого майна. Попри це Марта вирiшила швидше перейти на протилежний бiк вулиці і загубитися у натовпі.

Була дванадцята година дня, сонце вже припiкало потилицю, а щоки Марти палали, нiби вона скоїла злочин.

О пiв на першу дiвчина мала зустрiтися зі своєю подружкою у кафе бiля старовинного фонтана, яке так i називалося «Фонтан». Марта прийшла ранiше, замовила собi бокал холодного пива. Людей в кафе було багато, всі голосно розмовляли, з динаміків лунала музика. На Марту ніхто не звертав уваги.

І вона нарештi змогла витягти телефончик з кишенi i уважно роздивитися його: маленька слухавка вишуканого фiолетового кольору, гарненька приваблива штуковина! І така вінтажна, можна сказати, старомодна, адже нині всі хизуються величезними смартфонами, котрі ледь вміщаються в руку.

Варто сказати, що у Марти мобільного телефона не було і, за її переконанням, ніколи не буде. І це була її принципова позиція!

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.