Ім'я вітру ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-15-0129-4 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Rothfuss P. The Name of the Wind : A Novel / Patrick Rothfuss. — New York : DAW Books, 2008. — 722 p.

Переклад з англійськоїМарії Пухлій

Карти виконавНатан Тейлор

www.king-sheep.com

Ротфусс П.

Р79Ім’я вітру : роман / Патрік Ротфусс ; пер. з англ. М. Пухлій. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 80

0 с.

ISBN 978-617-15-0011-2

ISBN 978-0-7564-0474-1 (англ.)

Подивіться на мене. Кого вибачите? Хлопця з полум’яно-рудим волоссям, що неслухняно стирчитьурізнобіч, звичайного шинкаря у провінційному містечку. Але придивіться уважніше до мого обличчя. Ці глибокі старечі зморшки. Прощо вони говорять? Чи, точніше, про що мовчать?.. Про той жах, який я побачивдитиною. Про тих, хто знищив мою родину. Вони перетворили мене на волоцюгу. Я втратив усе. Але наляканий хлопчик виріс. І тепер я знаю, кого бояться вони. Того, кому стане сили промовити ім’я. Чиє? Ім’я вітру…

УДК 821.111(73)

© Patrick Rothfuss, 2007

© Depositphotos.com / Aen_Sei­dhe, risha-may, обкладинка, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2023

Моїй матері, яка навчила мене любити книжки та відчинила мені двері до Нарнії, Перна та Середзем’я

Подяки

Дякую…

…усім, хто читав мої ранні чернетки. Ім’я вам — легіон, вас надто багато, щоб назвати поіменно, але не надто багато, щоб усіх вас любити. Завдяки вашому заохочуванню я не кидав писати. Завдяки вашій критиці я безупинно вдос­коналювався. Якби не ви, я б не переміг у…

…конкурсі «Письменники майбутнього». Якби не його семі­нар, я б ніколи не зустрівся зі своїми чудовими товаришами по антології, які теж опублікувались у 18 томі, і…

…Кевіном Дж. Андерсоном. Якби не його поради, я б ніколи не зустрівся з…

…Меттом Бялером, найкращим серед агентів. Якби не його керівництво, я б ніколи не продав книжку…

…Бетсі Воллгейм, любій редакторці та президентці видавництва DAW. Якби не вона, ви б не тримали в руках оцю книжку. Подібну книжку — можливо, але ця книжка б не існувала.

І нарешті, містерові Богеджу, моєму вчителеві історії в старшій школі. 1989 року я сказав йому, що згадаю його у своєму першому романі. Я свої обіцянки виконую.

Пролог. Тиша в трьох частинах. Знову настала ніч. У шинку «Путь-камінь» запала тиша, і це була тиша в трьох частинах.

Найочевиднішою частиною була порожня лунка тиша від того, чого невистачало. Якби був якийсь вітер, він би зітхав поміж дерев,від нього вивіска шинку гойдалася б, порипуючи, на гаках, і він вимів би тишу на дорогу, наче запізніле осіннє листя.Якби всередині шинку були відвідува­чі, бодай жменька людей, вони бзаповнили тишу розмовами та сміхом, стукотом і гамором, яких очікуютьвід корчми в темні вечірні години. Якбибуламузика… Алені, звісно, ніякої музики не було. Власне, нічого з цьоготам не було, а тому тиша залишалася.

Всередині «Путь-каменя» біля одного кутка шинквасу скоцюбилося двоє чоловіків. Вони пили з мовчазною рішучістю, уникаючи серйозних обговорень тривожних новин. Таким чином вони додавали до більшої, пустотілої тиші маленьку, похмуру. Виходив своєрідний сплав, контрапункт.

Помітити третю тишу було нелегко. Ймовірно, послухавши годинку, її можна було б відчути в дерев’яній долівці під ногами та в дебелих барилах за шинквасом, які ледь трималися купи. Вона була у вазі чорного кам’яного каміна, в якому зберігався жар давно померлого вогню. Вона була в повільному ковзанні білої лляної ганчірки вздовж волокон деревини, з якої було зроб­лено шинквас. А ще вона була в руках чоловіка, який стояв там і полірував шматок червоного дерева, який і без того виблискував у світлі ламп.

Цей чоловік мав по-справжньому руде волосся, полум’я­но-руде. Очі в нього були темні й відсторонені, а рухався він із непомітною певністю, яка приходить із чималими знаннями.

«Путь-камінь» належав йому, так само, як і третя тиша. Так і годилося, бо це була найбільша тиша з трьох, яка огортала інші. Вона була глибока й широка, як кінець осені. Вона була важка, як великий обточений річкою камінь. Вона була терп­лячим звуком людини, що чекає власної смерті, схожим на той, який видає зрізана квітка.

Розділ перший. Місце для демонів.

Був вечір повалка, і в шинку «Путь-камінь» зібралися звичні відвідувачі. П’ятеро відвідувачів — не бозна-яка клієнтура, але тепер більше п’ятьох до «Путь-каменя» одразу й не заходило: такі вже були часи.

Старий Коб виконував свою роль оповідача та розда­вача порад. Чоловіки біля шинквасу сьорбали потроху свою випивку та слухали. За дверима підсобки стояв молодий шинкар, який усміхався, вислуховуючи подробиці знайомої історії.

— Прокинувшись, Таборлін Великий довідався, що його замкнули у високій вежі. У нього забрали меч і відібрали все: ключ, монета, свічка. Ці речі зникли. Але розумієте, це було ще не найгірше… — Коб помовчав, щоб справи­ти враження,— …бо лампи на стіні горіли синім!

Ґрем, Джейк і Шеп кивнули самим собі. Ці троє друзів виросли разом, слухаючи Кобові оповідки та не дослухаючись до його порад.

Коб уважно придивився до найновішого, найуважнішого слухача зі своєї нечисленної аудиторії — ковальчука.

— Знаєш, що це означало, хлопчиську? — ковальчука всі називали хлопчиськом попри те, що він був на п’ядь вищий за всіх інших місцевих мешканців. Зважаючи ж на звичаї, прийня­ті в маленьких містечках, він, найімовірніше, лишатиметься «хлопчиськом», доки в нього не виросте добряча борода чи поки він не роз’юшить комусь через це носа.

Хлопчисько повільно кивнув.

— Чандріяни.

— Правильно, — схвально проказав Коб. — Чандріяни. Усі знають, що синій вогонь — одна з їхніх ознак. Тепер він…

— Але як вони його знайшли? — втрутився хлопчисько. — І чом вони його не вбили, як мали змогу?

— Ану цить, усі відповіді матимеш іще до кінця, — сказав Джейк. — Просто дай йому розповісти.

— Не треба, Джейку, — озвався Ґрем. — Хлопчиськові просто цікаво. Пий собі.

— Я своє вже видудлив, — пробурчав Джейк. — Мені б ше випити, та шинкар і досі білує щурів у підсобці. — Він підвищив голосі лунко застукав порожнім кухлем по шинквасу з черво­ного дерева. — Гов! Тут люди пити хочуть!

З’явився шинкар із п’ятьма мисками печені та двома теплими круглими хлібинами. Рухаючись зі жвавою вправністю, він налив іще пива Джейкові, Шепові та Старому Кобові.

Поки чоловіки займалися вечерею, про оповідку тим­час­о­во забули. Старий Коб розправився зісвоєю мискою пе­чені з хижою вправністю запеклого холостяка. Коли він доїв свою хлібину та повернувся до оповідки, інші ще здували пару зі своїх мисок.

— Тепер Таборлін мусив тікати, але, озирнувшись довкола, побачив, що в його камері жодних дверей. Жодних вікон. Довкола нього був тільки гладенький твердий камінь. Із цієї камери не тікав іще ніхто.

Але Таборлін знав імена всіх речей, а тому міг порядкувати всіма речами. Він сказав каменю: «Трісни!» — і камінь тріснув. Стіна порвалася, мов папірець, а крізь утворену дірку Таборлін зміг побачити небо та вдихнути солодке весняне повітря. Він підійшов до краю, глянув униз і без жодних сумнівів ви­йшов просто в повітря…

Хлопчисько вибалушив очі.

— Та невже?!

Коб серйозно кивнув.

— Тож Таборлін полетів униз, але у відчай не впав. Бо він знав ім’я вітру, а тому вітер його слухався. Він заговорив до вітру, і той заходився його колисати й ніжити. Вітер приніс його на землю лагідно, мов пушинку, та поставив на ноги з м’якістю материнського поцілунку.

А діставшись землі та відчувши біль у боці, в тому місці, де його штрикнули, він побачив, шо там навіть подряпинки не було. Ну, може, то йому просто поталанило. — Коб багатозначно постукав себе по носі збоку. — А може, тут якось був замішаний амулет, який був у нього під сорочкою.

— Який амулет? — нетерпляче запитав хлопчисько з повним ротом печені.

Старий Коб відкинувся назад на табуреті, радий можливості розповісти більше.

— За кілька днів до цього Таборлін зустрів на дорозі мідника. І хоч харчів у Таборліна було небагато, він поділився вечерею зі стариганом.

— Так, власне, і треба, — тихенько сказав хлопчиськові Ґрем. — Усі ж бо знають:«Мідник платить за добро двічі».

— Ні, ні, — забурчав Джейк. — Скажи правильно: «Від мідника порада — за добро подвійна відплата».

Вперше за вечір подав голос шинкар.

— Насправді ти пропустив більше половини, — сказав він, стоячи у дверях за шинквасом.

Мідник завше платить хутко.

Раз — за всяку оборудку.

Двічі — як поможеш зразу.

Тричі — за тяжку образу.

Коли чоловіки біля шинквасу побачили, що там стоїть Коут, їхні обличчя набули майже здивованого виразу. Вони вже не один місяць приходили до «Путь-каменя» щоповалка ввечері, і Коут досі не прохопився жодним словом із власної волі. Утім, сподіватися на щось інше насправді було марно. Він прожив у містечку лише рік чи щось таке. Він іще був чужим. Ковальчук жив тут з одинадцяти років, а його досі називали «тим хлопчиськом із Ранніша», так, наче Ранніш — це якась чужа країна, а не містечко менш ніж за тридцять миль звідси.

— Просто чув якось таке, — явно знітившись, промовив Коут, щоб заповнити тишу.

Старий Коб кивнув, а тоді прокашлявся й повернувся до оповідки.

— Отже, за його амулет можна було віддати ціле відро золотих ноблів, але з Таборліна мідник узяв лише залізний гріш, мідний гріш і срібний гріш, бо той зробив йому ласку. Амулет був чорний як зимова ніч, а на дотик — холодний як лід, але поки він був у Таборліна на шиї, йому не треба було боятися ніяких злих сил. Демонів і тому подібного.

— Я б чимало дав зараз за таку штуку, — похмуро заявив Шеп. Він увесь вечір пив найбільше та говорив найменше. Усі знали: минулого запалка проти ночі на його фермі стало­ся щось лихе, але вони були добрими друзями й тому розуміли, що не треба вимагати від нього подробиць. Принаймні зараз, у таку ранню годину і в настільки тверезому стані.

— Атож, хто б не дав? — розважно промовив Старий Коб і зробив добрячий ковток.

— Я, тойво, не знав, що чандріяни — демони, — сказав хлопчисько. — Я чув…

— Ніякі то не демони, — твердо відповів Джейк. — То були перші шестеро людей, які відмовилися обрати шлях Тейлу, і він їх прокляв — прирік на блукання світом…

— То ти розказуєш цю оповідку, Джейкобе Вокер? — різко заговорив Коб. — Бо якщо так, то я просто дозволю тобі розповідати далі.

Двоє чоловіків на одну довгу мить уп’ялися один в одного поглядами. Зрештою Джейк відвів очі, пробурмотівши якусь фразу, що цілком могла бути вибаченням.

Коб знову повернувся до хлопчиська.

— Це таємниця чандріян, — пояснив він. — Звідки вони взялися? Куди вони йдуть, зробивши свої криваві справи? Це люди, що продали душі? Демони? Духи? Ніхто не знає. — Коб кинув на Джейка безмежно зневажливий погляд. — Хоча кожен йолоп і твердить, ніби знає…

Тут оповідка перейшла у сварку про природу чандріян, знаки, які попереджали обачних людей про їхню присутність, і те, чи захистить амулет Таборліна від розбійників, скажених собак або падіння з коня. Пристрасті вже розпалювались, аж тут розчахнулися парадні двері.

Джейк позирнув на них.

— Ти вчасно прийшов, Фурмане. Скажи-но цьому клятому дурневі, чим демон відрізняється від собаки. Усі ж зна… — Джейк зупинився посеред речення та кинувся до дверей. — Тіло Господнє, що з тобою сталося?

Фурман вийшов на світло; обличчя в нього було бліде й вимазане кров’ю. До грудей він притиснув старий чапрак. Той мав дивну, незграбну форму, неначе в нього загорнули купу хмизу на розпал.

Побачивши Фурмана, його друзі зіскочили з табуретів і поквапилися до нього.

— Зі мною все гаразд, — запевнив він, неквапом уві­йшовши до загальної зали. Очі в нього були дикуваті, як у норовливого коня. — Усе гаразд. Зі мною все гаразд.

Зв’язаний вузликом чапрак він кинув на найближчий стіл; чапрак важко грюкнув об дерево, наче в ньому було повно каміння. Одяг Фурмана був посічений довгими прямими роз­різами. Сіра сорочка звисала з нього клаптями, але подекуди, там, де були зловісні темно-червоні плями, вона прилипла до тіла.

Ґрем спробував посадити його на стілець.

— Матінко Божа. Сядь-но, Фурмане. Що з тобою таке? Сядь.

Фурман уперто хитнув головою.

— Та кажу ж вам, у мене все гаразд. Я не так ужей постраждав.

— Скільки їх було? — запитав Ґрем.

— Один, — сказав Фурман. — Але це — не те, що ви думаєте…

— От холера. Я ж казав тобі, Фурмане, — випалив Старий Коб із тим переляканим гнівом, на який здатні лише родичі та близькі друзі. — Я тобі вже кілька місяців казав. Не можна виїздити самому. Навіть до Бедна. Бо небезпечно. — Джейк поклав долоню старому на зап’ясток, щоб той замовк.

— Просто сядь, — мовив Ґрем, досі намагаючись всадовити Фурмана на стілець. — Треба зняти з тебе цю сорочку й від­мити тебе.

Фурман хитнув головою.

— У мене все гаразд. Я трохи порізався, але кров на мені здебільшого Неллі. Воно стрибнуло на Неллі. Убило її милі за дві від містечка, за Старокам’яним мостом.

Після цих новин на мить запала серйозна тиша. Ковальчук співчутливо поклав руку Фурманові на плече.

— Трясця. Це кепсько. Вона ж була лагідна, мов ягнятко. Ніколи не норовила вкусити чи хвицнути, коли ти приводив її по підкови. Найкраща коняка в містечку. Трясця. Я… — Він поступово затих. — Трясця. Не знаю, що й сказати. — Він безпорадно роззирнувся довкола.

Нарешті Коб зумів звільнитися від Джейка.

— Я ж тобі казав, — повторив він, замахавши пальцем на Фурмана. — Тут ниньки такий люд вештається, що забив би тебе за пару грошів, а за коня та віз — і поготів. Що ти тепер робитимеш? Сам його тягтимеш?

На мить запала ніякова тиша. Джейк і Коб уп’яли один в одного гнівні погляди, тим часом як усі інші наче язики проковтнули — не знали напевне, як утішити друга.

Шинкар обережно пройшов крізь тишу. З повними рука­ми спритно обігнув Шепа та заходився розкладати на столі неподалік якісь речі — миску з гарячою водою, ножиці, чис­те­ полотно, кілька скляних пляшок, голку та кишку.

— От якби він мене слухав, цього б ніколи не сталося, — пробурчав Старий Коб. Джейк спробував його зацитькати, але Коб від нього відмахнувся. — Я просто кажу як є. За Неллі збіса сумно, але хай краще послухає зараз, щоб не загинути. З таким людом двічі не таланить.

Фурман стиснув вуста тонкою рискою. Сягнув рукою та потягнув скривавлений чапрак за краєчок. Те, що було всере­дині, перекинулось один раз і зачепилосяза тканину. Фурманпотягнувсильніше, і пролунав стукіт — начена поверхню стола висипали мішок обточеної гальки.

Там був павук завбільшкиз колесо фургона, чорний, якгрифель.

Ковальчук відстрибнув назад і наскочивна стіл, перекинув його й мало не впав на підлогусам. У Коба відвисла щелепа. Ґрем, Шеп і Джейк приголомшеноскрикнули без слів і відсунулися, затуливши обличчя руками. Фурман зробивкрок назад, який добряче нагадував нервове сіпання. Тиша заповнила кімнату,наче холодний піт.

Шинкар насупився.

— Вони ще не могли просунутися такдалеко на захід, — тихо мовив він.

Якби не тиша, його,мабуть, ніхто б не почув. Але його почули. Очі відвідувачіввідірвалися від істоти на столі та мовчки витріщилися на рудогочоловіка.

Джейк здобувся на якісь слова першим.

— Ти знаєш, що цетаке?

Шинкар задивився кудись удалину.

— Скрель, — відсторонено промовив він. —Я думав, що  гори…

— Скрель? — втрутився Джейк. — Почорнілетіло Гос­поднє, Коуте. Ти таких уже бачив?

— Що? — Рудий шинкар різко підняв очі, неначе раптово згадав, де він. — О. Ні. Ні, звісно, що ні, — зрозумівши, що він може дотягнутися до темного створіння рукою, він обережно відступив назад. — Просто чув про таке. — Відвідувачі витріщилися на нього. — Пам’ятаєте торговця, який приїхав сюди витки зо два тому?

Усізакивали.

— Той падлюка спробував злупити з мене десять грошів запів фунта солі, — бездумно промовив Коб, повторивши свою скаргу, мабуть,усоте.

— Якби ж то я купив трохи тієї солі, —пробурмотів Джейк.

Ґрем мовчки кивнув на знак згоди.

— Шим він зачуханий, — сплюнув Коб, якому знайомі слова неначе приносили втіху. —У скрутний час я, може, і заплатив би два, аледесять — це вже грабіж.

— Як на дорозі більш нікого немає, то ні, — похмуро озвав­­ся Шеп.

Усі погляди знову перейшли до істоти на столі.

— Він казав мені, що чув про них біля Мелкома, — хутко розповів Коут, спостерігаючи за обличчями всіх від­відувачів, поки вони оглядали істоту на столі. — Гадаю, він просто старався нагнати ціну.

— Що ще він казав? — запитав Фурман.

Шинкар на якусь мить неначе замислився, а тоді знизавплечима.

— Усього я не почув. Він пробув у містечку всього пару годин.

— Не люблю павуків, — сказав ковальчук. Він досі сидів по інший бік столу футів за п’ятнадцять. — Накрийте його.

— Це не павук, — заперечив Джейк. — У нього очей нема.

— І рота теж, — відзначив Фурман. — Як він їсть?

— Що він їсть? — похмуро запитав Шеп.

Шинкар продовжив зацікавлено роздивлятись істоту. На­хилився ближче, простягнув руку. Усі відсунулися від столу ще далі.

— Обережно, — промовив Фурман. — Лапи в нього гострі, як ножі.

— Радше як бритви, — відповів Коут. Він легенько провів довгими пальцями по чорному, абсолютно рівному тілу скреля. — Гладенький і твердий, як череп’я.

— Не займай його, — сказав ковальчук.

Шинкар обережно взяв одну довгу гладеньку ніжку та спробував зламати її, як хворостину, обома руками.

— Не череп’я, —виправився він. Притиснув до краю стола й наліг на неївсією своєю вагою. Вона зламалася, різко тріснувши. — Радше яккамінь. — Він поглянув на Фурмана. — Звідки на ньомувзялися всі ці тріщини? — Показав натоненькірозколини, якимибула вкрита гладенька чорна поверхня тіла.

— На нього впала Неллі, — пояснив Фурман. — Він зі­ско­чив із дерева й заходився по ній лазити, ріжучи лапами. Рухавсядуже швидко. Я навіть не зрозумів, що відбувається. — Нарешті Фурман опустився на стілець, підкорившись Ґремовій наполегливості. — Вона заплуталась у збруї та впалана нього, зламала йому кілька ніг. Потім він кинувся домене, заліз на мене — і ну повзати. — Вінсхрестив руки на скривавлених грудях і здригнувся. — Я зумівструсити його з себе й потоптався поньомуяк міг.Тоді він знову на мене заліз… — Фурман поступово затих.Його обличчя стало мертвотно-блідим.

Шинкар, тицяючи у створіння й далі, кивавсамому собі.­

— Крові немає. Органів немає. Усередині він просто сірий. — Тицьнув у нього пальцем. — Наче гриб.

— Тейлу великий,та облиш ти його, — заблагав ковальчук. — Буває жтак, що павука вб’єш, а він ще сіпається.

— Послухайте самісебе, — в’їдливо промовив Коб. —Павукине бувають завбільшки, яксвині. Ви знаєте, що це. — Він роззир­нувся довкола,поглянувши у вічі кожному з них. — Це демон.

Вони подивилисяна скалічену істоту.

— Ой, та ну тебе, — відповів Джейк,не погоджуючись головно за звичкою. — Це ж наче… — Він невиразно змахнув рукою. — Не може ж це просто…

Йогодумку вловили всі. Звісно, на світі є демони. Але вони — як янголи Тейлу. Вони — як герої та королі. Їммісце в оповідках. Їм місце десь там. Таборлін Великий закликаввогонь і блискавку, щоб нищити демонів. Тейлу ламав їх голіручі кидав у безіменну порожнечу, а вони вили. Не можебути так, щоб твій друг дитинства затоптав демона на дорозідо Бедн-Бріта. Це просто смішно.

Коут провів пальцями крізь руде волосся, а тоді порушив тишу.

— Перевірити можна лише в один спосіб, — промовив він і сягнув собі в кишеню. — Залізочи вогонь. — Він дістав грубий шкіряний гаманець.

— А щеім’я Боже, — нагадав Ґрем. — Демони бояться трьох речей:холодного заліза, чистого вогню та святого імені Божого.

Шинкар не тещоб насупився, але стиснув вуста в риску.

— Звісно, — сказав він, висипав увесь вміст гаманця на стіл, а тоді перебрав купу монет — важких срібних талантів і тоненьких срібних бітів, мідних йотів, ламаних півгрошів і залізних драбів. — Є в когось шим?

— Просто скористайся драбом, — відповів Джейк. — У ньому добре залізо.

— Не треба мені доброго заліза, — пояснив шинкар. — У драбі забагато вугілля. Це майже сталь.

— Він має рацію, — озвався ковальчук. — От тільки це не вугіл­ля. Для виготовлення сталі беруть кокс. Кокс і вапно.

Шинкар кивнув хлопчиськові на знак поваги.

— Кому, як не вам, знати, юначе? Це ж усе-таки ваша справа. — Його довгі пальці нарешті намацали серед купи монет шим. Коут показав його. — А ось і він.

— Що від нього буде? — запитав Джейк.

— Залізо вбиває демонів, — Кобів голос звучав не­певно, — але цей уже мертвий. Мабуть, від нього нічого не буде.

— Єлише один спосіб перевірити. — Шинкар ненадовго зазирнув у вічікожному з відвідувачів, неначе оціню­ючи їх. ­Тоді цілеспрямовано повернувся достолу, а вони відсунулися щедалі.

Коут притиснув залізний шим до чорного боку істоти, і пролунав короткий різкий тріск, наче репнулось в жаркому­ полум’ї соснове поліно. Усі стрепенулись, а тоді розслабилися: чорна істота так і не ворухнулася. Коб та інші обмінялися непевними посмішками, наче хлопчаки, яких налякала­ жахачка про привида. Коли зала наповнилася солодким їдким запахом гниття квітів і горілого волосся, ­їхні посмішки скисли.

Шинкар притиснув шим до столу, різко клацнувши.

— Що ж, — промовив він, витираючи руки об фартух. — Гадаю, тут усе зрозуміло. Що нам робити тепер?

Кілька годин по тому шинкар у дверях «Путь-каменя» розслабив очі, пристосовуючись до темряви. Сліди світла ламп із вікон шинку падали на ґрунтову дорогу та двері кузні нав­проти. Дорога була невелика, та й їздили нею мало. Вона, здавалося, нікуди не вела, як це буває з деякими доро­гами. Шинкар добряче вдихнув осіннього повітря та бентежно роззирнувся довкола, ніби чекаючи, що зараз щось станеться.

Він називав себе Коутом.Він ретельно обрав собі це ім’я, прибувши сюди. Нове ім’явін узяв із більшості звичних причин, а також із кількохнезвичних, не останньою серед яких було те, що імена булидля нього важливими.

Піднявши очі, він побачив, як у темному оксамитібезмісячної ночі виблискують тисячі зірок. Він знав їх усі, їхніісто­рії та їхні імена. Він знав їх близько, як власніруки.

Опустивши погляд, Коут непомітно для самого себе зітхнув і повернувсявсередину. Замкнув двері та закрив широкі вікна шинку віконницями, неначевідсторонюючись від ­зірок та їхніх різноманітних імен.

Він методично замів підлогу,не оминувши жодного ­куточка. Помив столи та шинквас, рухаючись зістаранною вправністю. Коли він пропрацював годину, вода в його відріще була достатньо чистою, що там могла б помити рукидама.

Нарешті він притягнув за шинквас табурет і заходився начищати величезнезібрання пляшок, які притулилися між двома величезними барилами. Цю роботувін виконував далеко не так спритно та вправно, як інші,і невдовзі стало очевидно, що це чищення — лише привіддля того, щоб їх помацати й потримати. Він навіть трішкищось муги­кав, хоч і не усвідомлював цього, а якби вінце знав, то ­зупинився б.

Він обертав пляшки довгими граційними руками,і завдя­ки цьому знайомому руху з його обличчя зникло кільказморщок утоми, через що він став молодшим на вигляд: теперстало очевидно, що йому ще немає тридцяти. І близько немаєтридцяти. Він видавався замолодим як на шинкаря. Замо­лодим як налюдину з такою кількістю зморщок від утоми на обличчі.

Коут піднявся сходами до кінця та відчинив двері. Кімната в нього була проста, майже чернеча. Посередині кімнати стояв чорний кам’яний камін, два крісла і невеличкий письмовий стіл. З інших меблів було лише вузьке ліжко з великою темною скринею в ногах. На стінах — жодних прикрас, дерев’яна підлога була голою.

З коридора долинули кроки,і в кімнату ввійшов молодик із мискою печені, яка парувала й пахла перцем. Молодик був смаглявий і чарівний, зі жвавоюусмішкою та хит­рими очима.

— Ви вже кілька тижнів так незатримувалися, — сказав він, передавши миску. — Сьогодні, певно, були гарні оповідки, Реші.

Реші — то було ще одне шинкареве ім’я,майже прізвисько. Коли він почув його, опустившись у глибоке крісло ­перед вогнищем, один кутик його рота піднявся в кри­вому усміху.

—То що ти сьогодні дізнався, Басте?

— Сьогодні, пане, я дізнався,чому у видатних коханців кращий зір, ніж у видатних учених.

—І чому ж, Басте? — запитав Коут із веселою ноткоюв голосі.

Баст зачинив двері, а повернувшись, сів у друге крісло,розвернувши його до свого вчителя та до вогню. Рухався він із дивною делікатністю та грацією, наче готовий за­танцювати.

— Ну, Реші,усі розкішні книжки стоять у приміщеннях, де зі світлом кепсько.А от гарні дівчата здебільшого бувають надворі, на сонечку, а отже, їх значно легше вивчати, не ризикуючи нашкодити очам.

Коут кивнув.

—Але винятково розумний учень міг би винести книжку надвір і таким чином самовдосконалюватися без не­безпеки погіршити милу своєму серцю здатністьбачити.

— Я подумав те ж саме, Реші. Я ж, звісно,винятково розумний учень.

— Звісно.

— Але коли я знайшов на сонечкумісце, де міг би почитати, підійшла гарна дівчина й віднадиламене від будь-яких подібних занять, — театрально закінчив Баст.

Коут зітхнув.

—Я правильно думаю, що тобі сьогодні не вдалося прочитати нічогоз «Целум Тінтуре»?

Баст спромігся зобразити щось схоже на сором.

Вдивляючись у вогонь, Коут спробував надати своєму облич­чю суворого виразу й не зумів.

— Ах, Басте, сподіваюся, що вона була гарною, як теп­лий віте­рець у затінку. Якщо я так кажу, я поганий учитель, але я радий. Зараз я не відчуваю охоти вести багато уроків.

На мить запала тиша.

— На Фурмана сьогодні ввечері напав скрель.

Легка Бастова усмішка злетіла, наче тріснута маска; його приголомшене обличчя зблідло.

—Скрелі? — Він наполовину зіп’явся на ноги, ніби готовий вискочитиз кімнати, а тоді зніяковіло насупився та змусив­ себе сістиназад у крісло. — Звідки ви знаєте? Хто знайшов труп?

— Фурман ще живий, Басте. Він приніс скреля. Скрель був лише один.

— Один скрель? Такого не буває, — категорично відповів Баст. — Ви це знаєте.

— Я знаю, — сказав Коут. —Але він усе ж таки був лише один.

— І Фурман його вбив? — перепитав Баст. — Це не міг бути скрель. Може…

— Басте, це був один зі скрелів. Я йогобачив. — Коут серйозно на нього поглянув. — Фурманові простопоталанило, та й годі. Все одно він сильно постраждав. Сороквісім стібків. Я витратив майже всі кишки. — Коут піднявсвою миску з пече­нею. — Якщо хтось поцікавиться, скажи, щомій дід охороняв валки та навчив мене промивати й зашиватирани. Сьогодні вони були надто вражені, щоб питати про це,але завтра хтось із них може зацікавитись. Я цього нехочу. — Він подув у миску — і довкола його облич­чяутворилася хмаринка з пари.

— Що ви зробили з трупом?

— Я нічого з ним не зробив, — з притиском відповів Коут. — Я — просто шинкар. Таке мені геть не до снаги.

— Реші, ви не можете просто звалити це на їхні плечі.

Коут зітхнув.

— Вони віднесли його до священника. Він зробив усе, що треба, і зовсім не для того, для чого це треба.

Баст роззявив рота, але Коут повів далі, перш ніж той встиг щось сказати.

— Так, я подбав про те, щоб яма була достатньо глибокою. Так, я подбав про те, щоб у багатті була горобина. Так, я подбав про те, щоб воно горіло довго та жарко, поки ­його не поховають. І так, я подбав про те, щоб ніхто не залишив кавалка трупа собі на згадку. — Він насупився, звівши брови докупи. — Ти ж знаєш, я не ідіот.

Баст явно розслабився та знову влаштувався в кріслі.

— Знаю, що ви не ідіот, Реші. Але я сумніваюся, що половина цих людей могла б посцяти проти вітру без допомоги. — На якусь мить він неначе замислився. — Навіть не уявляю собі, чому там був лише один.

— Можливо, вони перемерли під час переходу через гори, — припустив Коут. — Усі, крім цього.

— Можливо, — знехотя визнав Баст.

— Можливо, річ була в тій бурі, що сталася кілька днів тому, — зауважив Коут. — Така й фургон перекине, як казали в нас у трупі. На такому вітрі та в такий дощ один міг відбитися від зграї.

— Ваша перша думка мені більше до вподоби, Реші, — збентежено промовив Баст. — Троє-четверо скрелів пройшли б цим містечком, як… Як…

— Як розжарений ніж крізь масло?

— Швидше як кілька розжарених ножів крізь кілька­десят фермерів, — сухо відказав Баст. — Ці люди нездатні захи­щатися. Б’юсь об заклад, що в усьому цьому містечку не на­береться й шести мечів. Утім, мечі — не бозна-який захист від скрелів.

На якийсь час запала вдумлива тиша. За мить Баст почав ­соватися.

— Якісь новини є?

Коут хитнув головою.

— Сьогодні вони до новин не дійшли. Фурман пере­рвав усе, ще коли вони розповідали байки. Гадаю, це вже щось. Завтра ввечері вони повернуться. Тоді в мене буде якась робота.

Коут бездумно встромив ложку в печеню.

— Ямав купити того скреля у Фурмана, — почав мірку­вати він. — За ті гроші він міг би купити нового коня. Люди приходили б звідусіль, щоб його побачити. У нас нарешті могли б з’явитись якісь клієнти.

Баст нажахано поглянув на нього без жодного слова.

Коут заспокійливо змахнув рукою, якою тримав ложку.

— Басте, я жартую. — Він кволо всміхнувся. — Та все одно було б добре.

— Ні, Реші, це однозначно не було б добре, — з притиском вимовив Баст.— «Люди приходили б звідусіль, щоб його побачити», — глузливо повторив він. — Атож.

— Клієнти — це було б добре, — роз’яснив Коут. — Обслу­говувати когось було б добре. — Він знову встромив ложку в печеню. — Що завгодно було б добре.

Вони посиділи якийсь час. Коут насуплено вдивлявся в миску печені в себе в руках, думками, судячи з погляду, перебу­ваючи десь далеко.

— Ти, напевно, почуваєшся тут жахливо, Басте, — нарешті промовив він. — Певно, геть знудився.

Баст знизав плечима.

— У містечку є кілька молодиць. Чимало дівок. — Він усміхнувся на повен рот, як дитина. — Зазвичай я веселю себе сам.

— Це добре, Басте, — знову запала тиша. Коут відправив до рота ще ложку, пожував, проковтнув. — Знаєш, вони думали, що це — демон.

Баст знизав плечима.

— По-своєму слушно, Реші. Мабуть, така думка для них найкраща.

— Я знаю. Власне, я їх сам до неї підводив. Але ти знаєш, що це означає. — Він зазирнув Бастові у вічі. — Наступні кілька днів справи в коваля йтимуть жваво.

Бастове обличчя стало насторожено-непроникним.

— Ой.

Коут кивнув.

— Я не гніватимуся на тебе, якщо ти захочеш піти, Басте. Є й кращі місця, в яких тебе приймуть.

Судячи з виразу обличчя, Баст був вражений.

— Я б не зміг піти, Реші. — Він кілька разів відкрив і закрив рота, не знаючи, що й казати. — Хто б ще мене навчав?

Коут посміхнувся, і на якусь мить його обличчя відобразило, який він насправді молодий. Без зморщок і шинкарської сумирності на обличчі він здавався не старшим за свого темноволосого товариша.

— А й справді, хто? — Він показав ложкою на двері. — Тоді піди почитай щось або позаймай чиюсь доньку.Не сумні­ваюся, що ти можеш знайти собі краще заняття, ніж спостерігати, як я їм.

— Насправді…

— Геть звідси, демоне! — вигукнув Коут і, незважаючи на печеню в роті, перейшов на темічну з сильним акцентом. — Тегус антауса ега!

Баст ошелешено розсміявся та зробив однією рукою непристойний жест.

Коут ковтнув і перейшов на іншу мову.

— Арой те денна-леян!

— Ой, та ну вас, — дорікнув Баст; з його обличчя зникла усмішка. — Це просто образливо.

— Землею та каменем відрікаюся від тебе! — Коут занурив пальці в чашку, що стояла біля нього, та невимушено струсив кілька краплин у бік Баста. — Згинь, мано!

— Від сидру? — змахнувши намистинку рідини з перед­нього боку сорочки, Баст зумів одночасно зобразити втіху та роздратування. — Хоч би плям не лишилося.

Коут проковтнув іще трохи вечері.

— Піди замочи. Якщо ситуація стане безнадійною, рекомендую тобі скористатися з численних формул розчинників, наявних у «Целум Тінтуре». Здається, у розділі тринадцятому.

— Гаразд. — Баст підвівсята пішов до дверей, крокуючи з дивною невимушеною грацією. — Як щось знадобиться, кличте. — Він зачинив двері за собою.

Коут їв повільно, а останні залишки печені вимочив шматоч­ком хліба. Доїдаючи (чи то намагаючись доїсти), він визирав із вікна, поверхня якогона тлі темряви через світло лампи стала схожою на дзеркало.

Йогоочі невпинно блукали кімнатою. Камін тут був виготовлений із того ж чорного каменю, що й унизу. Він, невеличке досягнення інженерії,яким Коут певною мірою пишався, стояв посеред кімнати. Ліжко буломаленьке, лише трохи більше за койку, а дотик до ньогоодразу показував: матраца на ньому майже немає.

Уважний спостерігач міг бипомітити, що його погляд чогось уникав. Так само, як уникаютьпогляду давнього ­кохання на офіційній вечері або погляду давнього ворога,що сидить на іншому кінці зали, у людній пивниці середночі.­

Коут спробував розслабитися, не зумів, пововтузився, зітхнув, змінив положення в кріслі, і його очі мимохіть зупи­нилися на скрині в ногахліжка.

Вона була виготовлена з роа, рідкісного важкого дерева, темного, мов вугілля, та гладенького, мов поліроване скло. За шматочок цієї деревини, яку високо цінували парфумери та алхіміки, завбільшки з великий палець,цілком могли заплатити золотом. Замовити ж із нього скриню булобільш ніж марно­тратством.

Скриня була запечатана тричі. Вона мала залізний замок,мідний замок і невидимий замок. Цього вечора деревина наповнювала кімнатумайже невловимим ароматом цитрусових і заліза під час гартування.

Зупинившись наскрині, Коутові очі не відскочили від неї. Не ковзнули хитровбік — так, ніби він удавав, що її взагалі немаєв кімнаті. Але за ту мить, яку він на неїдивився, на його обличчя повернулися всі зморшки, які мало-­помалу розгладилипрості задоволення того дня. Утіха від пляшок і книжок стерласяза мить, не залишивши по собі в його очах нічого,крім порожнечі та болю. Якусь мить на його обличчі боролисяміж собою шале­на туга й жаль.

Потім вони зникли, а наїхньому місці з’явилося втомлене облич­чя шинкаря, чоловіка, що називав себеКоутом. Він іще раз зітхнув непомітно для самого себе тазіп’явся на ноги.

Минуло чимало часу, перш ніж він пройшов повзскриню до ліжка. Коли ж він опинився в ліжку, минулочимало часу, перш ніж він заснув.

Як і здогадувався Коут, вониповернулися до «Путь-каменя» наступного вечора заради вечері та випивки. Булокілька нерішучих спроб щось розповісти, але вони швидко закінчилися. Відповідногонастрою не було ні в кого.

Тож коли дискусія перейшла до важливіших питань, був іще ранній вечір. Вони обговорили чутки, що дійшли до міста, здебільшого тривожні. Король-Покаянник мав неприємності з повстанцями в Ресавеку. Це дещо турбу­вало, але не надто сильно. Ресавек був далеко, і навіть Кобові, найбувалішому серед них, було б важко знайти його на мапі.

Війну вони обговорювали з власної точкизору. Коб передрікав третій податок на солдатів після збору врожаїв.Із цим ніхто не сперечався, хоч ніхто з нині живихі не пам’ятав жодного року, коли податок здирали тричі.

Джейк припускав,що врожай буде незлий, тож третій збір не розорить більшостіродин. Окрім Бентлі, в яких усе одно були тяжкі часи.Та ще Оріссонів, у яких усе зникали вівці. Та щеВар’ята Мартіна, який цьогоріч посіяв самий тільки ячмінь. Усі фермериз сякою-такою клепкою в голові посадили квасолю. Ось вона, єдинакористь від усіх цих боїв: солдати їдять квасолю, і цінибудуть високі.

Вони випили ще по кілька разів і підняли серйознішіпитання. На дорогах було повно солдатів-дезертирів та інших охочих поживитися,тож навіть коротенькі мандрівки стали ризикованими. Звісно, на дорогах завждибуло лячно, так само, якузимкузавжди холодно. На це скаржаться, але дбають як слід про безпеку та й живуть далі.

Але тут усе було інакше. За останні два місяці на дорогах стало так лячно, що люди перестали скаржитися. В остан­ній валці було два фургони та четверо охоронців. Купець із неї правив ­десять грошів за пів фунта солі та п’ятна­дцять — за цукрову ­голову. Ні перцю, ні кориці, ні шоколаду в нього не було. Був один мішечок кави, але за нього він правив два срібні таланти. Попервах люди сміялися з його цін. Згодом, коли вінне став поступатися, народ почав на нього плюватися й лаятися.

Відтодіминуло два витки — двадцять два дні. Після нього­ небуло більше жодного серйозного торговця, незважаючи на те, що порабула підхожа. Тож попри те, що всі добре пам’ятали протретій податок на солдатів, люди дивилися в гаманці та шкодували,що не купили трішки чогось, просто на той випадок, якщосніг випаде зарано.

Ніхто не говорив про минулу ніч, про істоту,яку вони спалили та поховали. Інші люди, звісно, говорили. Плітоку містечкубуло повно. Завдяки Фурмановим ранам до цих історійставилися наполовину серйозно, але не більше. Звучало слово «демон», алевимовляли його, наполовину прикривши рукою усмішку.

Ту істоту бачили до спаленнятільки шестеро друзів. Один з них був поранений, а іншіперед цим пили. Священник теж її бачив, але бачити демонів — його робота. Демони сприяли його справам.

Шинкар, вочевидь, теж їїбачив. Але ж він нетутешній. Він не міг знати туістину, яка очевидна всім, хто наро­дився та виріс у цьомумаленькому містечку: історії тут розповідають, але відбуваються вони десь-інде. Тутдемонам не місце.

До того ж усе було достатньо кепсько й без демонів. Коб та всі інші знали, що говорити проце безглуздо. Спробувавши переконати людей, вони б лише стали посміховиськом,як Вар’ят Мартін, який уже кілька років намагався викопати криницюу власній хаті.

Однак кожен з них купив у коваля шматхолоднокутого заліза, найважчий, яким тільки міг змахнути, і ніхто з них не сказав, про що думав. Натомість вони поскаржилися, щона дорогах страшно та стає дедалі страшніше. Вони говорили і про купців, і про дезертирів, і про рекрутів, і проте, що солі не вистачить на зиму. Вони згадували, щотри роки тому нікому й на думку не спало бзамикати двері на ніч, тим паче на засув.

Опісля розмова почаластавати смурнішою, і хоча жоден із них не казав, прощо думає, вечір завершився на похмурій ноті. Тепер так завершуваласябільшість вечорів: такі вже були часи.

Розділ другий. Прекрасний день.

Був один із тих досконалих осінніх днів, яких так багато в оповідках і так мало в реальному світі. Погода була теп­ла й суха, ідеальна для дозрівання пшениці чи кукурудзи. Обабіч дороги мінялизабарвлення дерева. Високі ­тополі стали маслянисто-жовтими, тим часом як крячастийсумах, який насувався на дорогу, набув яскравого червоного відтінку. Лишестарі дуби, здавалося, не хотіли прощатися з літом, і їхнєлистя залишалося однорідною сумішшю золо­та з зеленню.

Словом, годі було сподіватисяна кращий день для розлуки з усім майном з воліпів дюжини колишніх солдатів, які мали мисливські луки.

— Та то не бозна-якакобила, пане, — сказав Хроніст. — Лише трішки краща заломовичку, а в дощ вона…

Чолов’яга перебив його різким жестом.

— Послухай,друже, королівська армія добре платить за все, що має чотириноги та бодай одне око. Якби ти геть з’їхав ізглузду та скакав дорогою на дерев’яному конику, я б і його в тебе забрав.

Їхній ватажок поводився владно. Хроніст здогадувався, щовін не так давно був невисоким офіцерським чином.

— Просто зіскакуй, — серйозно промовив він. — Розберемося з цим, а тодіможеш іти собі куди хочеш.

Хроніст зліз із коня. Його вжеграбували, і він розумів, коли суперечками нічого не можна добитися.Ці хлопці знали своєділо. Ніхто не витрачав сил набраваду чи пусті погрози. Один із них оглянув кобилу, перевірившикопита, зуби та збрую. Двоє інших по-військовому вправно пере­брали сакви та виклали на землю всі його пожитки. Дві ковд­ри, плащіз каптуром, пласку шкіряну сумку та важку, добре наповнену дорожнюторбу.

— От і все, командире, — промовив один з чоловіків. —Окрімвівса, його фунтів із двадцять.

Командир став навколішки та, відкривши пласку шкіряну сумку, зазирнув усередину.

— Там тільки папір із перами, та й усе, — сказав Хроніст.

Командир озирнувся через плече.

— Ти писар чи шо?

Хроніст кивнув.

— Заробляю цим на життя, пане. І вам це геть не зна­добиться.

Чолов’яга оглянув сумку, зрозумів, що це правда, і відклав її набік. Тоді витрусив вміст дорожньої торби на розстелений Хроністів плащ і ліниво перебрав витрушене.

Він забрав у Хроніста більшу частину солі та пару шнурків для взуття. Потім добряче засмутив Хроніста, узявши сорочку, яку той купив іще в Лінвуді. Вона була з тонкого полотна, пофарбованого в темну королівську синь, надто добра, щоб у ній мандрувати. Хроністові ще навіть не випадало нагоди її вдягнути. Він зітхнув.

Командир полишив усе інше, що лежало на плащі, та звівся на ноги. Інші по черзі оглянули Хроністові речі.

Командир заговорив.

— У тебе ж тільки одна ковдра, так, Дженнсе? — Один з чоловіків кивнув. — Тоді візьми одну в нього, тобі до кінця зими знадобиться ще одна.

— Плащ у нього в кращому стані, ніж у мене, пане.

— Візьми його плащ, але залиш свій. Те ж саме стосується тебе, Віткінсе. Залиш своє старе кресало, якщо візьмеш кресало в нього.

— Я своє загубив, — повідомив Віткінс. — Інакше я б так і зробив.

Увесь процес був напрочуд цивілізованим. Хроніст втратив усі свої голки, крім однієї, обидві запасні пари шкарпеток, вузлик сушених фруктів, цукрову голову, пів пляшки спирту та пару гральних костей зі слонової кістки. Залишили йому решту одягу, сушене м’ясо та наполовину з’їдений буханець неймовірно черствого житнього хліба. Його пласка шкіряна сумка залишилася неторканою.

Поки ватага заново вкладала все в його дорожню торбу, командир повернувся до Хроніста.

— Тоді візьмімо гаманець.

Хроніст передав його.

— І перстень.

— Срібла в ньому — кіт наплакав, — пробурмотів Хроніст, здираючи його з пальця.

— Що то в тебе на шиї?

Хроніст розстебнув сорочку та показав тьмяне металеве кільце, підвішене на шкіряному шнурі.

— Просто залізо, пане.

Командир наблизився та потер його пальцями, а тоді від­пустив; воно впало Хроністові на груди.

— То залиш собі. Я не стаю між людиною та її релігією, — сказав він, а тоді висипав вміст гаманця в одну руку та з ви­гуками, які виражали приємний подив, заходився перебирати одним пальцем монети. — Писарям платять краще, ніж я думав, — промовив він, почавши відраховувати частки своїх підлеглих.

— Ви, бува, не залишите мені гріш чи два з цієї суми? — запитав Хроніст. — Стільки, щоб можна було пару разів поїсти гарячого, та й усе.

Шестеро чоловіків повернулися до Хроніста так, ніби геть не вірили своїм вухам.

Командир розсміявся.

— Тіло Господнє, та в тебе явно міцні горішки! — У його голосі відчувалася несподівана для нього самого повага.

— Ви ж ніби маєте клепку в голові, — відказав Хроніст, знизавши плечима. — А людині треба їсти.

Їхній ватажок уперше всміхнувся.

— З цим я можу погодитися. — Він дістав два гроші та помахав ними, а тоді поклав назад до Хроністового гаманця. — То ось тобі два грошики за горішки, — кинув Хроністові гаманець і запхав гарну сорочку королівського синього кольору в сакву.

— Дякую, пане, — озвався Хроніст. — Вам, мабуть, незайве буде знати, що в тій пляшці, яку взяв один з ваших людей, міститься деревний спирт, яким я промиваю свої пера. Якщо він його вип’є, буде біда.

Командир усміхнувся й кивнув.

— Бачите, що буває, як поводитися з людьми добре? — сказав він своїм підлеглим, видершись на коня. — Радий знайомству, пане писарю. Якщо ви зараз підете ­своєюдорогою, то ще зможете дістатися Абатового Броду до­темна.

Коли до Хроністаперестав долинати стукіт кінських копит, він заново наповнив дорожню торбу,подбавши про те, щоб усе було гарно складено. Потім стягнуводин чобіт, вийняв устілку й дістав щільно закутаний вузлик ізмонетами, запханий углиб носака. Кілька з них він переклав у гаманець, а тоді розв’язав штани, дістав із-під кількох шарів одягуще один вузлик із монетами й доклав трохи грошей звідтидо гаманця.

Секрет був у тому, щоб носити в гаманці саметаку ­суму, як треба. Буде замало — і вони засмутятьсята, швидше за все, шукатимуть іще. Буде забагато — і вони прийдуть у захват, а тоді ними може заволодіти жадібність.

Третій вузлик із монетами був запечений у черству хлібину, яка б зацікавила хіба що найголодніших злочинців. Поки що він лишав її у спокої, так само, як і цілий срібний талант, який заховав у баночці чорнила. З роками він почав сприймати остан­ній швидше як талісман на удачу. ­Його ще ніхто ніколи не знаходив.

Він мусив визнати: мабуть, це було найввічливіше пограбування в йогожитті. Грабіжники були ґречні, вправні та не надто тямущі. Втратитиконя та сідло було сумно, але він міг купити іншихв Абатовому Броді, і тоді в нього все одно залишитьсявдосталь грошей, щоб жити спокійно, доки він не покінчить ізцією дурістю та не зустрінеться зі Скарпі в Треї.

Відчувши настирливийпоклик природи, Хроніст продерся крізь криваво-червоний сумах край дороги. Коливін застібав штани знову, у підліску щось раптово ворухну­лося —з кущів неподалік вирвалася якась темна постать.

Хроніст невпевнено позадкував, збентеженоскрикнувши, аж тут до нього дійшло: це ж лише вороназлітає, б’ючи крилами. Захихотівши з власної дурості, він розправив одягі попрямував назад до дороги крізь сумах, змахуючи з себеневидимі нитки павутиння, що липли до його обличчя й лоскоталися.

Закинувшина плечі дорожню торбу й сумку, Хроніст усвідомив, що почуваєтьсянадзвичайно безтурботно. Найгірше вже стало­ся, і це було не такуже й страшно. Крізь дерева пронісся вітерець, від якого тополевелистя, кружляючи, полетіло на заїжджену ґрунтову дорогу, наче золоті монети.День був прекрасний.

Розділ третій. Дерево і слово.

Коут знічев’я гортав книжку,намагаючись ігнорувати тишу порожнього шинку, аж тут відчинилися двері і до зали ввійшов, зад­куючи, Ґрем.

— Оце тільки зараз упорався. —Ґрем із перебільшеною обережністю пропетляв лабіринтом столів. — Хтів занестиїї вчора ввечері, але тоді подумав: «Іще разочок намащу, потру,а тоді хай сохне». Не можу сказати, що про цешкодую. Пане й пані, це — найгарніше з усього, щостворили ці руки.

У шинкаря між бровами утворилася невеличка зморшка. Далі, побачивши в Ґремових руках плаский згорток, він по­світлішав.

— Ах-х-х! Підставка! — Коут натомлено всміхнувся. — Вибач, Ґреме. Дуже багато часуминуло. Я вже майже забув.

Ґрем кинув на нього трохи дивнийпогляд.

— Для дерева аж із самого Ар’єну, як дороги такікепські, як ниньки, чотири місяці — то небагато часу.

— Чотиримісяці, — повторив Коут. Він побачив, що Ґрем дивиться нанього, та квапливо додав: — Це може бути цілим життям,якщо на щось чекаєш. — Він спробував підбадьорливо всміхнутись, алеусмішка вийшла хворобливою.

Насправді Коут і сам мав доволі хворобливий вигляд.Не те щоб нездоровий, але якийсь порожній. Кволий. Як у рослини, яка після пересадки не в той ґрунт почала в’янутичерез нестачу чогось життєво важливого.

Ґрем помітив різницю. Жести шинкаря булине такі чудні. Голос не такий глибокий. Навіть очі булине такі ясні, як місяць тому. У них наче колірпотьмянів. Вони менше скидалися на морську піну, на зелену траву,ніж раніше. Тепер вони були схожі на річкову ряску, на дно зеленої скляної пляшки. Волосся ж у нього колись було яскраве, полум’яне. Тепер воно здавалося… рудим. Просто такого кольору, як руде волосся, та й усе.

Коут прибрав полотно та зазирнув під нього. Деревина мала темний вугільно-сірий колір із чорними зернятами й була важкою, наче лист заліза. Над вирізаним у деревині словом було вбито три темних гачки.

— «Примха», — прочитав Ґрем. — Дивне ім’я для меча.

Коут кивнув, стараючись не виказувати обличчям жодних почуттів.

— Скільки я тобі завинив? — тихо спитав він.

Ґрем на мить замислився.

— Після того, шо ти мені дав за деревину… — Його очі хитро зблиснули. — Десь один і три.

Коут дав йому два таланти.

— Решту залиш собі. Працювати з цією деревиною нелегко.

— Так і є, — відповів Ґрем із певним задоволенням. — Під пилкою наче камінь. Під різцем — як залізо. Скільки я не старався, не зміг його обпалити.

— Я помітив, — сказав Коут, зацікавившись на мить, і провів пальцем по темнішій борозні, яку літери утворювали в дереві. — Як це тобі вдалося?

— Ну, — самовдоволено заговорив Ґрем, — згаявши пів дня, я поніс його до кузні. Ми з хлопчиною зуміли обпалити його розпеченою залізякою. Поки воно в нас почорніло, минуло дві години з гаком. Диму зовсім не було, зате смерділо від нього старою шкірою й конюшиною. Ще та холера. Шо то за дерево, шо не горить?

Ґрем зачекав якусь хвилю, але шинкар нічим не показав, що його почув.

— То куди мені цю штуку повісити?

Пожвавішавши, Коут оглянув залу.

— Гадаю, можеш залишити це мені. Я ще не визначився, куди її примостити.

Ґрем залишив жменьку залізних цвяхів і попрощався з шинкарем. Коут стояв біля шинквасу, знічев’я погладжую­чи дерево й слово на ньому. Незабаром вийшов із кухні Баст і зазирнув учителеві за плече.

На якийсь час запала тиша, наче вони вшановували ­загиблих.

Врешті-решт Баст подав голос.

— Можна дещо спитати, Реші?

Коут лагідно всміхнувся.

— Завжди можна, Басте.

— Дещо каверзне?

— Інших запитань, мабуть, і ставити не варто.

Вони ще якусь мить мовчки повитріщалися на предмет на шинквасі, неначе стараючись його запам’ятати. «Примха».

Баст на мить завагався, відкрив рота, а потім закрив ­його з засмученим виглядом. Опісля повторив процес.

— Питай уже, — нарешті сказав Коут.

— Про що ви думали? — вимовив Баст із дивною сумішшю сум’яття й тривоги.

Коут відповів далеко не одразу.

— Назагал, я думаю забагато, Басте. Найбільший успіх приходив до мене завдяки рішенням, прийнятим, коли я переставав думати й просто чинив так, як здавалося доцільним. Навіть якщо мої дії не мали гарного пояснення. — Він журливо всміхнувся. — Навіть якщо в мене були добрі причини не робити того, що я робив.

Баст провів рукою по обличчю збоку.

— То ви намагаєтеся не передбачати власних дій?

Коут завагався.

— Можна й так сказати, — визнав він.

— Яміг би так сказати, Реші, — самовдоволено відказав Баст. — Ви ж, навпаки, ускладнювали все без потреби.

Коут знизав плечима та знову поглянув на підставку.

— Гадаю, робити нічого — хіба що знайти для цього місце.

— Тут? — На Бастовому обличчі відобразився жах.

Коут лукаво посміхнувся; його обличчя при цьому дещо ­ожило.

— Звісно, — сказав він, ніби насолоджуючись Бастовою реакцією. Він задумливо поглянув на стіни та стиснув губи. — Куди ти його, власне, подів?

— До себе в кімнату, — зізнався Баст. — Під ліжко.

Коут неуважно кивнув, не зводячи погляду зі стін.

— То піди принеси його. — Він ледь помітно змахнув ­однією рукою, наче відганяючи когось, і Баст із нещасним виглядом побіг геть.

Шинквас уже був прикрашений блискучими пляшками, а Коут стояв біля порожньої вже стільниці між двома важкими дубовими барилами, аж тут до зали повернувся Баст. З однієї його руки вільно звисали, гойдаючись, чорні піхви.

Коут, який саме ставив підставку на одне барило, зупинився й розпачливо скрикнув:

— Обережно, Басте! Ти ж несеш даму, а не крутиш якоюсь дівулею на сільських танцях.

Баст зупинився й сумлінно взявся за них обома руками, а тоді дійшов до шинквасу.

Коут вбив у стіну пару цвяхів, скрутив трохи дроту й надійно повісив на стіні підставку.

— Передай-но його, будь ласка, — попросив він із якимось дивним надривом у голосі.

Баст подав їх йому обома руками, на мить ставши схожим на зброєносця, що подає меч якомусь лицареві в осяйних латах. Але ніякого лицаря не було — тільки шинкар, тільки чоловік у фартусі, який називав себе Коутом. Він узяв меч у Баста й випростався на стільниці за шинквасом.

Він без вихилясів витягнув меч. В осінньому світлі залитой зблиснув тьмяною сіруватою білизною. На вигляд меч був якновенький. Жодної щербинки, ніякої іржі. Уздовж його тьмяно-сірого боку нетягнулися яскраві подряпини. Але він був старий, хоч і неушкоджений.І хоча це явно був меч, форма в нього буладивна. Принаймні вона б не видалася знайомою жодній людині в цьому містечку. Наче якийсь алхімік пере­гнав десяток мечів, а колитигель охолонув, на дні лежав цей предмет — меч у чистому вигляді. Він був тонкий і граційний. Він був смертоносний,як гострий камінь під бистрою водою.

Коут якусь мить потримав його. Його рука не затремтіла.

Далі він поклав меч на підставку. На тлі темного дерева роа його сіро-білий метал засяяв. Його руків’я було видно, але воно було таке темне, що майже губилося на тлі дерева. Слово під ним, чорне на чорному тлі, неначе дорікало: «Примха».

Коут зліз, і якусь мить вони з Бастом стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору.

Тишу порушив Баст.

— Це дійсно справляє чимале враження, — промовив він, неначе шкодуючи, що це так. — Але… — Він поступово затих, намагаючись дібрати влучні слова. Здригнувся.

Коут із дивною бадьорістю поплескав його по спині.

— Не мороч собі голову, не турбуйся про мене. — Тепер він видавався жвавішим, неначе активність надала йому сил. — Мені подобається, — сказав він з раптовою певніс­тю та повісив чорні піхви на один із кілків підставки.

Далі треба було зробити ще дещо. Начиститипляшки та поста­вити їх назад. Приготувати обід. Прибрати після обіду. Якийсь час довкола панувала приємна жвава безтурботність. За роботою парочка обговорювала всякі дрібниці. І хоча вони чимало рухалися, було очевидно, що їм не хотілося закінчувати ту справу, яку вони невдовзі мали закінчити, неначе їх обох жахала мить, коли робота скінчиться і в залі знову запанує тиша.

Потім сталося дещо дивне. Двері відчинились, і в «Путь-­камінь» лагідною хвилею влився гамір. Розмовляючи та кидаючи вузлики з пожитками, усередину ввірвалися люди. Вони обирали столики та кидали кожухи на спинки стільців. Один чолов’яга, який був у важкій кольчузі, зняв меч і приставив його до стіни. У двох-трьох при поясах були ножі. Четверо чи п’ятеро стали вимагати випивки.

Коут і Баст поспостерігали якусь мить, а тоді спокійно взялися за роботу. Коут усміхнувся й заходився розливати випивку. Баст кинувся надвір — подивитися, чи нема там коней, яких треба поставити в стійло.

За десять хвилин шинок повністю переродився. Нашинквасізадзвеніли монети. На тарелях розклали сир і фрукти, а накухнітихенько кипів великий мідний казан. Чоловіки пересували столита стільці так, як було зручніше їхній компанії душ іздесяти.

Коут визначив, хто вони такі, щойно вони зайшли. Двоє чоло­віків і двоє жінок, фургонники, згрубілі за багато років надворі та усміхнені, бо раді провести ніч не на вітрі. Троє охорон­ців із жорстокими очима, від яких відгонило залізом. Мідник зі здоровезним пузом, який показував у легкій усмішці останні свої зуби. Двоє молодиків, один із пісочним волоссям, один чорнявий, гарно вдягнені та з гарною мовою — мандрівники, яким вистачило тями пристати до більшої групи, щоб мати захист у дорозі.

Влаштовувалися всі годину чи дві. Був завзятий торг через вартість кімнат. Почалися дружні суперечки про те, хто з ким спатиме. Заносили всілякі потрібні дрібниці з фургонів або сакв. Хтось вимагав ванну, грілася вода. Коням несли сіно, а Коут долив олії в усі лампи.

Мідник квапливо вийшов надвір, щоб скористатись останніми світлими хвилинами. Прогнав свого двоколісного возика з мулом вулицями містечка. Довкола нього з’юрми­лися діти, випрошуючи цукерок, оповідок і шимів.

Коли стало очевидно, що роздавати нічого не будуть, більшість із них втратила інтерес. Діти стали колом, оточивши якогось хлопчину, і заплескали в долоні, відбиваючи ритм дитячої пісеньки, яка була стародавньою, ще як її наспівували їхні бабусі й дідусі:

Посинів вогонь умить.

Що робить? Що робить?

Драла дай. Мерщій тікай.

Хлопчина посередині, сміючись, спробував вирватися з кола, тим часом як інші діти заштовхали його назад.

— Мідник, — задзвенів дзвоном голос старого. — Казани латаю. Гострю ножі. Воду шукаю. Різаний корок. Ненько­лист. Хустки міські шовкові. Писальний папір. Солодощі чудові.

Це привернуло увагу дітей. Вони знову рушили за мідником невеличкою процесією, тим часом як він ішов вулицею, співаючи:

— Чорний перець. На паски шкіра. Тонке мереживо, яскраве пір’я. Мідник сьогодні тут, завтра вже не буде. Та дотемна не піде. Підходьте, дівчата. Підходьте, молодиці, купуйте білизну і трояндову водицю. — Хвилини за дві він зупинився біля«Путь-каменя»,встановив гострильне колесо та заходивсяточити ніж.

Коли довкола старого почали збиратися дорослі, діти повернулися до своєї гри. Дівчинка посеред кола, прикривши однією рукою очі, намагалася ловити інших дітей, а вони тим часом тікали, плескаючи в долоні та наспівуючи:

Очі кольору пітьми.

Де сховаємося ми?

Там і тут. Вони нас ждуть.

Мідник говорив з усіма по черзі, часом — із двома-трьома людьми одночасно. Він міняв гострі ножі на тупі з невели­кою доплатою. Продавав ножиці та голки, мідні казанки та маленькі пляшечки, які жінки, купуючи, швидко ховали. Торгував ґудзи­ками й торбинками кориці та солі. Лаймами з Тінуе, шоко­ладом із Тарбієна, полірованим рогом із Аеруе…­

Діти тим часом не припиняли співати:

Хай безликий чоловік

Нас не відшука повік.

Як довідатися нам,

Що за план у чандріян?

Коут здогадувався, що подорожні провели разом десьіз місяць, — достатньо довго, щоб призвичаїтись одне до одного,але недостатньо, щоб гризтися через дрібниці. Від них пахло дорожньоюкурявою та кіньми. Він вдихав цей запах, як парфуми.

Найкращим у всьому цьому був шум. Рипіння шкіри. Чоло­вічий сміх. Вогонь тріщав і плювався. Жінки коке­тували. Хтось навіть перекинув стілець. У шинку «Путь-­камінь» уперше за тривалий час не було тиші. А якщо й була, то надто слабка, щоб бути помітною, а може, вона надто добре сховалася.

У центрі всього цього був Коут, який постійно перебував у русі, наче людина, що працює з великою складною машиною. Він послужливо ставив випивку, щойно її хтось просив, говорив і слухав саме стільки, скільки треба. Сміявся з жартів, тиснув руки, всміхався та хутко забирав монети з шинквасу — так, наче справді потребував цих грошей.

Потім, коли настав час для пісень і всі вже проспівали свої улюблені, але хотіли ще, Коут заспівав першим голосом із-за шинквасу, плескаючи в долоні, щобне збитися з ритму. З блиском вогню у волоссі він проспівав «Мідника-­гарбаря», більше куп­летів, ніж хто-небудь до цього чув, і всі аж ніяк не були проти.

Кілька годин по тому в загальній залі стало тепло й радісно. Коут стояв навколішки біля вогнища, розпалюючи вогонь, аж тут у нього за спиною хтось заговорив.

— Квоут?

Шинкар повернувся з дещо спантеличеною усмішкою.

— Прошу?

Це був один із добре вдягнених мандрівників. Він трохи похитувався.

— Ти — Квоут.

— Коут, пане, — відповів Коут тим поблажливим тоном, яким матері говорять із дітьми, а шинкарі — з п’яницями.

— Квоут Безкровний. — Чолов’яга пер уперед з упертою напо­легливістю сп'янілого. — Ти видававсязнайомим, але я не міг зрозуміти, чому саме. — Вінгордовито всміхнувся й торкнувся пальцем носа. — Тоді я почув,як ти співаєш, і зрозумів, що це ти. Я якосьчув тебе в Імрі. Потім усі очі виплакав. Ніколи нечув нічого подібного — ні до цього, ні опісля. Тимені серце розбив.

Репліки молодика ставали чимраз плутанішими, але обличчя залишалося серйозним.

— Я знав, що ти не можеш ним бути. Але думав, що це ти. Все одно. Але в кого ще таке волосся, як у тебе? — Він захитав головою, марно намагаючись її очистити. — Я бачив те місце в Імрі, де ти його вбив. Біля фонтана. Там уся бруківка протрощена. — Він насупився й зосередився на слові. — Потрощена. Кажуть, її ніхто не може полагодити.

Чоловік із пісочним волоссям знову замовк. Він примружився, щоб навести різкість, неначе дивуючись шинкаревій реакції.

Рудий усміхався на весь рот.

— Маєш на увазі, що я схожий на Квоута? Того Квоута? Я й сам завжди так думав. У мене в підсобці є гравюра з ним. Мій помічник мене через це дражнить. Чи не сказав би ти йому те, що зараз сказав мені?

Коут кинув у вогонь останнє поліно й підвівся. Але коли він відійшов від вогнища, у нього підігнулася одна нога, і він важко звалився на підлогу, перекинувши стілець.

Кілька подорожніх кинулися до нього, та шинкар уже був на ногах і махав руками, щоб люди посідали назад.

— Ні, ні. У мене все добре. Вибачте, якщо когось налякав. — Хоч він і всміхався, було очевидно, що він постраждав. Його обличчя напружилося від болю, а ще він навалився на стілець, щоб не впасти.

— Зловив стрілу в коліно дорогою через Елд три літа тому. Воно час від часу відмовляє. — Він скривився й журливо промовив: — Тому я й покинув гарне життя надорогах, — по­тягнувшись униз, ніжно торкнувся свого коліна, яке дивно зігнулося.

Подав голос один з найманців.

— Я б на нього припарку поклав, бо ж розпухне — страх.

Коут торкнувся його ще раз і кивнув.

— Гадаю, ви мудро мислите, пане. — Він повернувся до чоловіка з пісочним волоссям, який стояв біля вогнища, злегка погойдуючись. — Не зробиш ласку, синку?

Чолов’яга тупо кивнув.

— Закриєш заслінку. — Коут показав на камін. — Басте, відведи-но мене нагору!

Хутко підбіг Баст і закинув Коутову руку собі на плечі. Вони пройшли крізь двері й піднялися сходами; увесь цей час Коут що два кроки спирався на нього.

— Стрілу в ногу? — стиха перепитав Баст. — Вам справді так ніяково, що ви трохи впали?

— Дякувати Богові, що ти такий само наївний, як і вони, — різко промовив Коут, щойно їх перестало бути видно. Пройшовши ще кілька сходинок, він почав лаятися під носа; коліно в нього явно було цілісіньке.

Бастові очі округлилися, а тоді примружилися.

Коут зупинився на вершині сходів і потер очі.

— Один з них знає, хто я. — Коут насупився. — Підозрює.

— Хто саме? — запитав Баст з острахом і гнівом водночас.

— У зеленій сорочці, з пісочним волоссям. Той, який був найближче до мене біля каміна. Дай йому щось таке, щоб він заснув. Він і без того вже пив. Якщо він раптом знепритомніє, ніхто нічого не запідозрить.

Баст ненадовго замислився.

— Нічна грива?

— Менка.

Баст підняв брову, але кивнув.

Коут випростався.

— Послухай тричі, Басте.

Баст кліпнув один раз і кивнув.

Коут говорив рішуче і ясно.

— Я був провідником із Ралієна з міською ліцензією. Був пора­нений під час успішної оборони валки. Стріла в правому коліні. Три роки тому. Влітку. Вдячний шалдійський купець дав мені грошей на шинок. Звати його Деолан. Ми їхали з Пурвіса. Згадуй про це мимохідь. Зрозуміло?

— Чую вас тричі, Реші, — офіційно відповів Баст.

— Іди.

Пів години по тому Баст заніс до кімнати господаря миску та запевнив його, що внизу все добре. Коут кивнув і на­казав не турбувати його до кінця ночі.

Баст зі збентеженим виразом обличчя зачинив за собою двері. Трохи постояв біля них, намагаючись зрозуміти, що він ­може вдіяти.

Важко сказати, що так сильно турбувало Баста.Коут неначе не зазнав жодних помітних змін. Хіба що, може,рухався трохи повільніше, а маленька іскорка, що запалала в йогоочах завдяки вечірній активності, уже потьмяніла. Власне кажучи, вона була ледь помітною. Власне кажучи, її, можливо, там і не було.

Коут сів перед вогнищем і машинально поїв, неначе просто знаходячи в собі місце для їжі. Проковтнувши останню порцію, він посидів, витріщившись невідомо на що, не пам’ятаючи, що він їв і яким це було на смак.

Тріснув вогонь; він кліпнув й оглянув кімнату.Опустив погляд на руки, які лежали в нього на колінах(одна долоня згорнулася в іншій). За мить він підняв і розправив їх, неначе зігріваючи