Страх мудреця. Книга 2 ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0536-0 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Rothfuss P. The Wise Man's Fear : A Novel / Patrick Rothfuss. — New York : DAW Books, 2012. — 1008 p.

Переклад з англійськоїМарії Пухлій

Карти виконавНатан Тейлор

www.king-sheep.com

Ротфусс П.

Р79Страх мудреця : роман / Патрік Ротфусс ; пер. з англ.М. Пухлій. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 1264 с.

ISBN 978-617-15-0374-8

ISBN 978-0-756-40791-9 (англ.)

У тихому шинку вже другий день господар розказує Хроністу історію легендарного Королевбивці. Свою історію. Поки слова ллються з його вуст, за дверима шинку розгортається початок нового сказання.

Квоут змушений вирушити в мандри. Інтриги сильних світу цього,сутички з розбійниками, суперництво з чаклунами — його шлях не буде легким. Але найбільшою небезпекою стане зустріч із жінкою… Ізцієї подорожі він повернеться живою легендою. Та чи наблизитьсядо таємниці тих, хто вбив його сім’ю?

УДК 821.111(73)

©Patrick Rothfuss, 2011

© Depositphotos.com / Aen_Seidhe, risha-may, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українськоюмовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2023

Моїм терплячим фанатам за те, що читали блоґ і казали,

що насправді хочуть чудової книжки,

навіть якщо її доведеться чекати трохи довше.

Моїм розумним бета-читачам за неоціненну допомогу

й за те, що терпіли мою параноїдальну потайливість.

Моєму неймовірному агентові за те,

що багатьма різними способами відганяв вовків від дверей.

Моїй мудрій редакторці за час і простір для написання книжки,

що сповнює гордістю.

Моїй люблячій родині за те, що підтримувала й нагадувала: періодично виходити з дому корисно.

Моїй співчутливій партнерці за те, що не кидала,

коли я ставав лютим і страшним від стресу,

викликаного постійним переписуванням.

Моїй милій малечі за любов до татка попри те,

що я постійно мушу йти геть і писати.

Навіть тоді, коли ми просто чудово проводимо час.

Навіть тоді, коли ми розмовляємо про качок.

Пролог. Тиша в трьох частинах

Наближався світанок. У шинку «Путь-камінь» запала тиша, і це була тиша в трьох частинах.

Найочевиднішою частиною була безмежна лунка тиша від того, чого не вистачало. Якби перед цим вирувала буря, дощові краплі били б і стукали б по в’юнкому селасу за шинком. Грім бурмотів би, гуркотів би та гнав би тишу вздовж дороги, наче пале осіннє листя. Якби в кімнатах сиділи подорожні, вони потягувалися б і бурчали б, розганяючи тишу, наче крихкі, напівзабуті сни. Якби була музика… але ні, звісно, ніякої музи­ки не було. Власне, нічого з цього там не було, а тому тиша залишалася.

Усередині «Путь-каменя» темноволосий чоловік зачинив за собою двері чорного ходу. Попри непроглядну темряву, прокрався кухнею, пивницею і спустився сходами до підвалу. Він із легкістю, породженою великим досвідом, уникав вільних мостин, які могли застогнати чи зітхнути під його вагою. Кожен повільний крок супроводжувався лише ледь-ледь чутним «туп» по підлозі. Таким чином він додавав до більшої, лункої тиші маленьку, потайну. Виходила своєрідна амальгама, контрапункт.

Помітити третю тишу було нелегко. Ймовірно, послухавши досить довго, її можна було б відчути в холоді шибок і гладеньких оштукатурених стін кімнати шинкаря. Вона була в темній скрині, що стояла в ногах жорсткого вузького ліжка. А ще вона була в руках чоловіка, який лежав там нерухомо й виглядав перший блідий проблиск прийдешнього світанку.

Цей чоловік мав по-справжньому руде волосся, полум’яно-­руде. Очі в нього були темні й відсторонені, а лежав він зі мля­вістю людини, що вже давно облишила всяку надію на сон.

«Путь-камінь» належав йому, так само як і третя тиша. Так і годилося, бо це була найбільша тиша з трьох, яка огортала інші. Вона була глибока й широка, як кінець осені. Вона була важка, як великий обточений річкою камінь. Вона була терп­лячим звуком людини, що чекає власної смерті, схожим на той, який видає зрізана квітка.

Розділ перший. Яблуко й бузина

Знуджений Баст, горблячись, сперся на довгий шинквас із червоного дерева.

Оглянувши порожню залу, він зітхнув і заходився порпатись у речах, доки не знайшов чисту лляну ганчірку. А тоді з покірним виглядом узявся натирати частину шинкваса.

За мить Баст нахилився вперед і примружився, роздивляючись якусь малопомітну цятку. Пошкрябав її й нахмурився, зобачивши маслянисту пляму, яку залишив пальцем. Прихилився ближче, похукав на шинквас і енергійно його потер. Відтак зупинився, сильно дихнув на дерево й написав у імлі непристойне слово.

Відкинувши ганчірку, Баст пішов серед порожніх столиків і стільців до широких вікон шинку. На одну довгу мить зупинився біля них, дивлячись на ґрунтову дорогу, що тягнулася крізь центр містечка.

Баст іще раз зітхнув і заходив залою. Рухався він із невимушеною грацією танцівника й цілковитою безжурністю кота.Одначе, коли він провів руками крізь темне волосся, цей жест вийшов збентеженим. Його блакитні очі безперестанку оглядали залу, неначе шукаючи виходу. Неначе шукаючи чогось такого, чого він не бачив уже сто разів.

Проте нічого нового не було. Порожні столи та стільці. Порожні табурети перед шинквасом. На стільниці позаду шинкваса бовваніли дві здоровезні бочки, одна для віскі, одна для пива. Між бочками стояв багатющий асортимент пляшок усіх кольорів і форм. А над пляшками висів меч.

Бастів погляд ізнов упав на пляшки. Він зосередився на них, замислившись на одну довгу мить, а тоді знову зайшов за шинквас і витягнув важкий глиняний кухоль.

Глибоко вдихнувши, Баст навів пальця на першу пляшку в нижньому ряду й почав наспівувати, рахуючи пляшки в ньому.

Клен і клин.

Як хочеш, на!

Жар і попіл.

Бузина.

Закінчив він наспівувати, показуючи пальцем на низеньку зелену пляшку. Викрутив корок, замріяно надпив із пляшки, а тоді скривився і здригнувся. Хутко поставив її й натомість узяв вигнуту пляшку червоного кольору. Надпив трохи і з неї, задумливо потер вологими губами, відтак кивнув і налив ­щедру порцію собі в кухоль.

Навів пальця на наступну пляшку і знову заходився рахувати:

Лебідь. Леді.

Ніч, зірки.

Лози. Сльози.

Є свічки.

Цього разу Баст зупинився на прозорій пляшці із блідо-жовтим напоєм. Висмикнув корок і вилив чимало до кухля, не завдавши собі клопоту скуштувати трунку. Відставив пляшку, взяв кухоль і театрально покрутив ним, а тоді наповнив рота. Зблиснув усмішкою і злегка вдарив нову пляшку пальцем. Від цього вона легенько дзенькнула, а тим часом Баст ізнову розпочав свій мелодійний наспів:

Зерна. Жорна.

Древо й камінь.

Вітер, води…

Рипнула мостина, і Баст підвів погляд, ясно всміхнувшись.

— Доброго ранку, Реші.

Рудоволосий шинкар стояв біля підніжжя сходів. Обтер руки з довгими пальцями об чистий фартух і довгі рукави.

— Наш гість уже прокинувся?

Баст заперечно хитнув головою.

— Не ворушиться й не подає жодного звуку.

— Йому випало кілька непростих днів, — зауважив Коут. — Мабуть, це дається взнаки, — він завагався, а відтак підняв голову й понюхав. — Ти що, пив?

Запитання радше було виявом цікавості, ніж звинуваченням.

— Ні, — відповів Баст.

Шинкар здійняв брову.

— Я дегустував, — сказав Баст із наголосом на останньому слові. — Дегустація передує питтю.

— А… — промовив шинкар. — Отже, ти готувався випити?

— Крихітні Боги, так! — вигукнув Баст. — І випити без жодних обмежень. А чим ще в біса можна зайнятися? — Баст витягнув свій кухоль із-під шинкваса й зазирнув у нього. — Я сподівався на бузину, але мені дісталася якась диня, — він задумливо покрутив кухлем. — І ще щось пікантне, — знову трохи випив і замислено примружив очі. — Кориця? — спитав і поглянув на ряди пляшок. — А в нас узагалі ще є бузина?

— Вона десь там, — сказав шинкар, не дивлячись на пляшки. — Басте, зупинися на хвильку й послухай. Нам треба поговорити про те, що ти зробив учора.

Баст остовпів.

— А що я зробив, Реші?

— Ти зупинив оту істоту з Мелу, — відповів Коут.

— А… — Баст розслабився і зневажливо махнув рукою. — Реші, я просто її сповільнив. Ото й усе.

Коут хитнув головою.

— Ти збагнув, що то не просто якийсь божевільний. Намагався нас попередити. Якби не твої прудкі ноги…

Баст насупився.

— Реші, я був не такий уже й прудкий. Та істота здолала Шепа, — він опустив погляд на добре вимиті мостини біля шинкваса. — Шеп мені подобався.

— Усі інші думатимуть, що нас урятував ковальчук, — сказав Коут. — І це, мабуть, на краще. Проте я знаю правду. Якби не ти, воно перебило б тут усіх.

— Ох, Реші, це просто не так, — відповів Баст. — Ви вбили б його, як курку. Я просто добрався до нього першим.

Шинкар відмахнувся від цих слів і промовив:

— Я тут задумався через учорашнє. Замислився про те, як зробити це місце трішки безпечнішим. Чув коли-небудь «Лови білих вершників»?

Баст усміхнувся.

— Реші, ця пісня була нашою, перш ніж стати вашою.

Він вдихнув і заспівав приємним тенором:

Коні білії, мов сніг,

Срібно-біла зброя в них.

Усі у свіжому гіллі,

Зелень, червінь на чолі.

Шинкар кивнув.

— Саме та строфа, яку я згадав. Як думаєш, ти міг би подбати про це, тимчасом як я готуватиму все тут?

Баст енергійно кивнув і мало не побіг, але спинився біля дверей кухні.

— Ви ж без мене не почнете? — тривожно запитав він.

— Ми почнемо, щойно наш гість буде ситий і готовий, — запевнив Коут. А тоді, побачивши, якого виразу набуло обличчя його учня, трохи злагіднів. — Гадаю, що за таких умов у тебе є година чи дві.

Баст зазирнув у двері, відтак поглянув назад.

Обличчя шинкаря на мить звеселилося.

— І я тебе покличу, перш ніж ми почнемо, — він махнув однією рукою, ніби відганяючи співрозмовника. — А тепер іди.

***

Чоловік, який називав себе Коутом, займався своїми звичнимисправами в шинку «Путь-камінь». Рухався він як годинниковий механізм, як фургон, що котиться добре второваними коліями на дорозі.

Спершу хліб. Чоловік змішав руками борошно, цукор і сіль, не завдаючи собі клопоту їх відміряти. Додав трохи закваски із глиняного глека в коморі, замісив тісто, а тоді зліпив округлі буханці й поставив підійматися. Вигріб із пічки на кухні попіл і запалив вогонь.

Далі він перейшов до загальної зали й розвів вогонь у чорному кам’яному каміні, вимівши попіл із величезного вогнища уздовж північної стіни. Накачав води, помив руки й виніс із льоху шматок баранини. Нарізав свіжих трісок для розпалу, заніс дров, поплескав по хлібу, що підіймався, й переставив його поближче до нагрітої пічки.

А тоді в нього раптом не зосталося справ. Усе було готове. Все було чисте й упорядковане. Рудоволосий чоловік стояв за шинквасом, і його погляд мало-помалу вертався з якоїсь далечіні, зосереджуючись на тому, що було тут і зараз, на самому шинку.

Погляд зупинився на мечі, що висів на стіні над пляшками. Меч був не надто гарний, не ошатний і не примітний. Він був по-­своєму загрозливий. Загрозливий, як висока круча. Він був ­сірий, без жодної плями й холодний на дотик. Гострий, наче бите скло. На чорній деревині дошки, до якої був прикріплений меч, було вирізьблено одне слово: «Примха».

Шинкар почув важкі кроки на дерев’яному помості за дверима. Засув на дверях шумно заторохтів, а далі пролунало гучне «аго-о-ов» і гупання у двері.

— Секунду! — гукнув Коут. Помчавши до парадних дверей, він повернув важкий ключ у яскравому латунному замку.

Ґрем стояв, занісши товсту руку, щоб постукати у двері.Колипобачив шинкаря, його обвітрене лице розпливлося в усмішці.

— Баст ізнову почав усе за тебе? — запитав він.

Коут поблажливо всміхнувся.

— Гарний він хлопака, — сказав Ґрем. — Тільки трішки прителепуватий. Я думав, шо у вас сьогодні може бути зачинено, — він прокашлявся й на мить позирнув на свої ноги. — За таких обставин я не здивувався б.

Коут поклав ключ у кишеню.

— У нас, як завжди, відчинено. Чим можу допомогти?

Ґрем вийшов із дверей і кивнув на вулицю. Там на візку неподалік стояли три бочки. Новенькі, зі світлої відшліфованої деревини, з яскравими металевими обручами.

— Я вчора знав, шо не засну, то склепав для вас останню. До того ж чув, шо сьогодні зайдуть Бентони з першими пізніми яблуками.

— Я дуже це ціную.

— Гарні, надійні, витримають усю зиму, — Ґрем підійшов і з гордістю постукав одним зігнутим пальцем об бочку. — Шо може прибити голод краще, ніж зимове яблучко? — підвів погляд із блиском в очах і знову постукав по бочці. — Ді­йшло? Прибити!

Коут трохи застогнав, потираючи лице.

Ґрем захихотів собі під носа і провів рукою по одному з яскравих металевих обручів на бочці.

— Я ше й не робив до цього бочок із латунню. Але ці вийшли такі гарні, шо я на краще й не надіявся. Якшо не залишаться щільними, дай мені знати. Я про них подбаю.

— Радий, що це не надто тебе обтяжило, — промовив шинкар. — У льоху буває вогко. Я побоююся, що залізо просто заіржавіло б за кілька років.

Ґрем кивнув і відповів:

— Діло кажеш. Мало хто думає на майбутнє. — Він потер руками. — Не хочеш мені підсобити? Дуже не хотів би впустити бочку й подряпати тобі долівку.

Вони взялися до справи. Дві з бочок із латунними обручами перейшли до підвалу, тоді як третю занесли за шинквас, пронесли крізь усю кухню й поставили в коморі.

Опісля чоловіки повернулися до загальної зали, кожен до свого боку шинкваса. На мить запала тиша: Ґрем оглядав порожню пивницю. Табуретів біля шинкваса стояло на два менше, ніж мало бути, а на місці одного столу з’явилася поро­жнеча. У впорядкованій пивниці такі речі впадали в око, наче випалі зуби.

Ґрем відірвав погляд від добре начищеної ділянки підлоги біля шинкваса. Сягнув у кишеню й дістав кілька тьмяних залізних шимів. Рука в нього практично не трусилася.

— Коуте, дай мені, будь ласка, маленьке пиво, — попросив він різким голосом. — Знаю, шо рано, та в мене попереду довгий день. Я помагаю Мурріонам заносити пшеницю.

Шинкар налив пива й мовчки передав його. Ґрем випив половину за один довгий ковток. Очі в нього були трохи червоні.

— Учора справи були кепські, — зауважив він, не дивлячись співрозмовникові в очі, а тоді випив іще.

Коут кивнув. «Учора справи були кепські». Ймовірно, більше Ґрем нічого не скаже про загибель людини, яку знав усе життя. Ці люди знали про смерть усе. Вони самі вбивали свою худобу. Помирали від лихоманки, падіння чи негараздів із переломами. Смерть для них була схожа на неприємного сусіда. Про такого не говорять, щоб він, бува, не підслухав і не вирішив завітати.

Якщо, звісно, не брати до уваги історій. Оповідки про отрує­них королів, дуелі, давні війни — це чудово. Вони вбирають смерть у чужоземну одіж і відсилають її подалі від ваших дверей. Вогонь у димарі чи кашель від крупу — це страшно. Однак суд над герцогом Ґібеанським чи облога Енфаста — це дещо інше. Це наче молитви, наче заклинання, які бурмочуть серед ночі, йдучи самотою в темряві. Історії схожі на півгрошові амулети, які купують у вуличних торгівців про всякий випадок.

— Як довго тут буде той писар? — запитав за мить Ґрем. Його голос відлунив від стінок кухля. — Може, мені варто замовити якихось папірців про всякий випадок. — Він трохи нахмурився. — Мій татко завжди називав їх паперами для спочинку. Як вони звуться насправді, ніяк не згадаю.

— Якщо треба подбати лише про твої речі, це розпорядження власністю, — буденним тоном промовив шинкар. — Якщо це стосується чогось іншого, то називається свідченням за­явленої волі.

Ґрем поглянув на шинкаря, здійнявши брову.

— Принаймні я так чув, — заговорив шинкар, опустивши погляд і протираючи шинквас чистою білою ганчіркою. — Писар згадував про щось таке.

— Свідчення… — пробурмотів Ґрем у кухоль. — Мабуть, прос­то попрошу в нього якихось паперів для спочинку, а він хай розписує їх як заманеться, — він підвів погляд на Коута. — Інші, певно, захочуть чогось схожого: такі вже часи настали.

На якусь мить шинкар неначе роздратовано насупився. Але ні, нічого подібного. За шинквасом він мав такий самий вигляд, як завжди, його лице залишалося спокійним і приємним. Шинкар невимушено кивнув.

— Він згадував, що візьметься до справ десь близько полудня, — сказав Коут. — Учорашнє трохи вибило його з колії. Якщо хтось прийде раніше, ніж опівдні, то, напевно, буде розчарований.

Ґрем знизав плечима.

— А яка різниця? Все одно до обіду в місті й десятьох людей не набереться, — ковтнув іще пива й визирнув із вікна. — Сьогодні робочий день, і це вже точно.

Шинкар неначе трохи розслабився.

— Завтра писар також буде тут. Тож не треба всім пертися сьогодні. У нього вкрали коня біля Абатового Броду, і він намагається знайти нового.

Ґрем співчутливо втягнув повітря крізь зуби.

— Бідося. Зараз, коли збирають урожай, він не знайде коня ні за які гроші. Навіть Фурман не зміг відшукати заміну Неллі після нападу того павука біля Старокам’яного мосту, — він хитнув головою. — Коли таке сталося менш як за дві милі від твого порога, здається, шо це якось неправильно. Коли…

Ґрем зупинився.

— Пане й пані, я заговорив як мій старий! — Ґрем нахилив підборіддя й заговорив демонстративно грубим голосом: — «Коли я був хлопчиною, погода в нас була така, як треба. Мірошник не тиснув пальцем на ваги, а люди вміли не пхати свого носа до чужого проса».

На обличчі шинкаря з’явилася сумовита усмішка.

— Мій батько казав, що пиво було краще, а на дорогах було менше вибоїн.

Ґрем усміхнувся, та ця усмішка швидко померкла. Він опус­тив погляд так, неначе йому ніяково було говорити далі.

— Коуте, я знаю, шо ти нетутешній. Це тяжко. Дехто гадає, ніби чужинець геть не може розуміти, шо до чого.

Він глибоко вдихнув, продовжуючи уникати шинкаревого погляду.

— Але ти, гадаю, знаєш таке, чого інші не відають. У тебе ніби ширший кругозір, — він підвів погляд. Його очі були сер­йо­зні та втомлені, з темними колами від безсоння. — Усе так погано, як здається останнім часом? Дороги кепські. Людей грабують, а…

Ґрем ізнову явно старався не дивитися на порожню ділянку підлоги.

— Стільки нових податків, через які стало так скрутно. Ґрейденівські хлопці от-от утратять ферму. Оте павучище, — він ковтнув іще трохи пива. — Усе так погано, як здається? Чи я просто постарів, як мій татусь, і тепер мені все трохи гірке порівняно з часом, коли я був хлопчиною?

Одну довгу мить Коут тер шинквас, неначе не бажавговорити.

— На мою думку, все зазвичай погано в тому чи тому розумінні, — промовив він. — Можливо, це здатні бачити лише ми, немолоді люди.

Ґрем мало не кивнув, а тоді нахмурився.

— Але ж ти не старий! Я здебільшого про це забуваю, — він зміряв поглядом рудоволосого чоловіка. — Ну, тобто рухаєшся ти як старий, говориш як старий, але ти не старий, правильно? Б’юсь об заклад, ти вдвічі молодший за мене, — Ґрем примружено поглянув на шинкаря. — А, власне, скільки тобі?

Той утомлено всміхнувся.

— Достатньо, щоб розуміти: я вже пожив достатньо.

Ґрем пирхнув.

— Замало, шоб видавати старечі звуки. Тобі треба бігати за жінками й лізти у шкоду. Хай уже ми, старі, жалітимемося, шо світ тріщить по швах.

Старий тесля відштовхнувся від шинкваса й повернувся до дверей.

— Як буде перерва на обід, прийду знову, поговорити з твоїм писарем. І прийду не один. Багато хто захоче записати дещицю офіційно, як буде змога.

Шинкар глибоко вдихнув і поволі видихнув.

— Ґреме!

Той повернувся, приклавши одну руку до дверей.

— Річ не лише в тобі, — сказав Коут. — Усе погано, і чуття мені підказує, що стане ще гірше. Було б незайве приготуватися до тяжкої зими. І, може, ще подбати про самозахист у разі потре­би, — шинкар стенув плечима. — Принаймні так мені кажечуття.

Ґремові вуста перетворилися на похмуру риску. Він серйозно кивнув, мотнувши один раз головою.

— Мабуть, треба радіти, шо це не тільки моє чуття.

Відтак він видушив із себе усмішку й, повернувшись до дверей, почав закочувати рукави сорочки.

— І все ж, — додав чоловік, — треба сушити сіно, поки світить сонце.

***

Невдовзі після того прийшли Бентони з повним візком пізніх яблук. Шинкар купив половину з привезеного й наступну годину сортував і відкладав їх.

Найзеленіші й найтвердіші опинилися в бочках у льоху. Лагідні руки шинкаря обережно розклали їх і обклали тирсою, перш ніж прибити на місце кришки. Ближчі до остаточної стиглості опинилися в коморі, а тим, що були прим’яті чи мали якісь брунатні плями, світило хіба що стати сидром, бути розрізаними на четвертинки й закинутими у велику бляшану балію.

Сортуючи й укладаючи яблука, рудоволосий чоловік ви­давався вдоволеним. Однак, придивившись уважніше, можна було помітити: хоча руки в нього заклопотані, погляд став відстороненим. А на його обличчі, хоч воно й видавалося зосе­редженим і навіть приємним, не було видно радості. Під час роботи він не мугикав і не насвистував. Не співав.

Відсортувавши останні яблука, шинкар проніс металеву балію через усю кухню й виніс через чорний хід. Стояв прохолодний осінній ранок, а позаду шинку ріс невеличкий усамітнений садок, прикритий деревами. Коут вивалив розрізані яблука в дерев’яний яблучний прес і прикрутив вершечок так, щоб він рухався туго.

Коут закасав довгі рукави сорочки вище ліктів, а тоді взявся довгими граційними руками за ручки преса й потягнув. Прес крутнувся донизу, яблука спершу стиснулись, а тоді розчавились. Крутнути й узятися знову. Крутнути й узятися знову.

Якби хтось міг це побачити, то зауважив би, що його руки не були млявими руками шинкаря. Коли він тягнув за дерев’яні ручки, у нього виступали м’язи на передпліччях, тугі, наче скруче­ні мотузки. Його шкіра була помережана старими шрамами. Більшість із них були бліді й тонкі, як тріщини в зимовомульоду. Інші ж були червоні та яскраві, виділялися на тлі світлої шкіри.

Руки шинкаря бралися й тягнули, бралися й тягнули. Чути було лише ритмічне скрипіння дерева й повільне крапання сидру, що тік у відро внизу. Звуки були ритмічні, але не музичні, а шинкареві очі були відсторонені й безрадісні. Їхня зелень була така бліда, що вони мало не здавалися сірими.

Розділ другий. Гостролист

Хроніст спустився зі сходів і ввійшов до загальної зали «Путь-каменя», тримаючи на плечі свою пласку шкіряну сумку. Зупинившись на порозі, придивився до рудоволосого шинкаря, що напружено схилився над чимось на шинквасі.

Увійшовши до зали, Хроніст прокашлявся.

— Перепрошую, що так проспав, — сказав він. — Насправді… — побачивши, що стоїть на шинквасі, він затих. — Ви печете пиріг?

Коут відірвав погляд від краю кірки пирога, на якій саме робив пальцями хвильки.

— Пироги, — виправив він із наголосом на множині. — Так. А що?

Хроніст відкрив рота, а тоді так само стулив. Його погляд переметнувся до меча, що висів за шинквасом, сірий і мовчазний, а відтак назад, до рудоволосого чоловіка, який обережно стискав кірку біля краю дека.

— Які пироги?

— Яблучні, — Коут випрямився і тричі обережно надрізав кірку, що вкривала пиріг. — Ви знаєте, як це складно — спекти добрий пиріг?

— Правду кажучи, ні, — зізнався Хроніст, а тоді нервово роззирнувся. — Де ваш помічник?

— Про це може здогадуватися хіба що сам Бог, — відповів шинкар. — Це доволі складно. Ну, пекти пироги. Із першого погляду так не скажеш, але цей процес багато вимагає. Хліб — це просто. Суп — це просто. Пудинг — це просто. А пиріг — це складно. Цього ніколи не усвідомлюєш, доки не спробуєш ­самотужки.

Хроніст неуважно кивнув на знак згоди, схоже, не розуміючи, чого ще від нього можуть очікувати. Скинув із плеча сумку й поклав її на стіл неподалік.

Коут витер руки об фартух.

— Знаєте м’якоть, яка зостається, коли яблука чавлять на сидр?

— Тобто вичавки?

—Вичавки, — промовив Коут із великим полегшенням. —Ось якце називається. Що з ними роблять люди, одержавши сік?

— Із виноградних вичавків може вийти слабеньке вино, — сказав Хроніст. — Або олія, якщо їх багато. Проте від яблучних вичавків майже жодної користі. З них можна зробити добриво або мульчу, але не бозна-які добрі. Здебільшого люди згодовують їх худобі.

Коут кивнув із задумливим виглядом.

— От і мені не здавалося, ніби їх просто викидають. Тут усе так чи інакше використовують. Вичавки, — промовив він так, ніби смакував це слово. — Це бентежило мене вже два роки.

Хроніст явно спантеличився.

— Це вам міг би сказати хто завгодно в містечку.

Шинкар насупився.

— Якщо це знають усі, я не можу дозволити собі такі запитання, — пояснив він.

Грюкнули, зачинившись, двері, а тоді пролунав радісний, вільний свист. Із кухні вийшов Баст із оберемком колючих гілок гостролисту, загорнутим у біле простирадло.

Коут похмуро кивнув і потер руками.

— Прекрасно. Отже, як нам… — він примружив очі. — Це що, мої гарні простирадла?

Баст опустив погляд на оберемок.

— Ну, Реші, — поволі проказав він, — це питання дискусійне. Ви маєте негарні простирадла?

В очах шинкаря на мить спалахнув гнів, а тоді він зітхнув.

— Гадаю, це не має значення, — він простягнув руку й висмикнув з оберемка одну довгу гілку. — А що нам, власне, з цимробити?

Баст знизав плечима.

— Я й сам гадки не маю, Реші. Знаю, що колись сіти їздили у вінках із гостролисту полювати на шкурострибів…

— Ми не можемо розгулювати у вінках із гостролисту, — зневажливо відказав Коут. — Що люди скажуть?

— Мені байдуже, що думають місцеві трудяги, — пробурмотів Баст, уже сплітаючи кілька довгих гнучких гілок. — Коли в тіло проникає шкуростриб, людина стає наче лялька. Її можуть змусити відкусити собі язика, — він підніс наполовину сплетене кільце до голови, перевіряючи, як воно сяде. Наморщив носа. — Колеться.

— У тих оповідках, які я чув, — зауважив Коут, — гостролист також не дає їм вийти з тіла.

— А не можна просто носити щось залізне? — спитав Хроніст. Парочка за шинквасом із цікавістю поглянула на нього, наче вже й забула, що він поряд. — Ну, тобто, якщо це один із фейриків…

— Не вживайте слова «фейрик», — несхвально промовив Баст. — Це звучить по-дитячому. Це створіння з Фею. Фейрі, якщо хочете.

Хроніст повагався якусь мить, а тоді продовжив:

— Якби ця істота проникла в тіло людини, яка носить щось залізне, то хіба воно їй не нашкодило б? Хіба істота не просто вистрибнула б назад?

— Шкуростриби можуть змусити. Людину. Відкусити. Собі. Язика, — повторив Баст так, ніби розмовляв з особливо дурною дитиною. — Опинившись у людині, вони спонукають її видряпати собі око так само легко, як зірвати маргаритку. Чому ви думаєте, ніби вони не можуть зняти браслет або перстень? — Баст похитав головою й опустив погляд на чергову яскраво-зелену гілку гостролисту, яку вплітав у своє кільце. — А ще я ні за які гроші не надягну на себе щось залізне.

— Якщо вони можуть вискакувати з тіл, — мовив Хроніст, — то чому він просто не покинув тіло того чоловіка вчора? Чому не заскочив у когось із нас?

Запала довга тиша, а тоді до Баста дійшло, що інші двоє чоловіків дивляться на нього.

— Ви мене питаєте? — він вражено розсміявся. — Гадки не маю.Анпауен. Останніх шкурострибів було знищено сотні років тому. Задовго до мого народження. Я лише чув перекази.

— Тоді звідки нам знати, що вінневискочив? — мовив Хроніст — поволі, наче йому й питати про це не хотілося. — Звідки нам знати, що він не залишається тут? — Хроніст сильно напружив спину. — Звідки нам знати, що він не сидить у комусь із нас просто зараз?

— Скидалося на те, що він загинув, коли загинуло тіло найманця, — відповів Коут. — Якби він пішов, ми це побачили б. — Коут позирнув на Баста. — Вони начебто скидаються на темні тіні або дим, коли виходять із тіла. Правильно?

Баст кивнув.

— І якби він вискочив, то просто заходився б убивати людей новим тілом. Зазвичай вони так і роблять. Обертаються і обертаються, доки не гинуть усі.

Шинкар заспокійливо всміхнувся Хроністові.

— Бачите? Може, то взагалі був не шкуростриб. Може, то просто була якась схожа істота.

Хроніст явно трохи ошалів.

— Але як ми можемо бути певними? Він зараз може бути всередині кого завгодно в містечку…

— А може, і в мені, — безжурно кинув Баст. — Може, я просто чекаю, коли ви розслабитесь, а тоді вкушу вас у груди, прос­то над серцем, і вип’ю з вас усю кров. Висмокчу, як сік зісливки.

Хроністові вуста стиснулися в тонку риску.

— Не смішно.

Баст підвів погляд і обдарував Хроніста широкою моло­децькою усмішкою. Щоправда, з його обличчям щось було не так. Усмішка трималася трохи задовго. Була трохи заширока. Його очі сфокусувалися трохи збоку від писаря, а не просто на ньому.

Баст на мить застиг. Його пальці перестали спритно крутитися поміж зеленого листя. Він із цікавістю опустив погляд на свої руки, а тоді кинув недоплетене кільце з гостролисту на шинквас. Його усмішка поступово стухла, лице стало невиразним, і він байдужливо оглянув пивницю.

— Те веян? — мовив він дивним голосом. Його очі оскляніли, стали спантеличеними. — Те-тантен вентеланет?

Відтак Баст напрочуд швидко вискочив із-за шинкваса до Хроніста. Писар підірвався з місця й помчав геть, як навіжений. Перекинув два столи та з пів дюжини стільців, а тоді заплутався ногами й негарно повалився на долівку, замахавши руками й ногами та несамовито поповзши до дверей.

Ошаліло борсаючись, Хроніст із нажаханим блідим обличчям квапливо озирнувся через плече й побачив, що Баст ступив щонайбільше три кроки. Темноволосий молодик стояв поряд із шинквасом, зігнувшись майже навпіл і трусячись від беззвучного сміху. Однією рукою він затулив пів обличчя, а другою показував на Хроніста. Баст реготав так, що йому й дихати було несила. За мить довелося простягнути руку і спертися на шинквас, щоб не впасти.

Хроніст розлютився.

— Осел! — вигукнув він, із болем спинаючись на ноги. — Ах ти… ах ти осел!

Баст, який досі не міг дихати від сміху, підняв руки і кволо, без ентузіазму вдав, ніби когось дряпає, наче дитина, що зображає ведмедя.

— Басте, — насварився шинкар, — годі вже. Справді.

Хоча голос у Коута був суворий, очі його проясніли від сміху. Губи сіпалися, силкуючись не скластися в усмішку.

Хроніст, зображаючи поранену гідність, заходився виставляти столи та стільці й загупав ними сильніше, ніж було потрібно. Нарешті повернувшись до столу, за яким перебував на початку, він напружено сів. Баст на той час уже знову став за шинквасом, важко дихаючи й демонстративно зосередившись на гостролисті у себе в руках.

Хроніст сердито зиркнув на нього й потер гомілку. Баст притлумив якийсь звук — можливо, кашель.

Коут тихенько, гортанно реготнув і витягнув з оберемка ще одну гілку гостролисту, а тоді додав її до довгої гірлянди, яку виготовляв. Поглянувши вгору, перехопив погляд Хроніста.

— Поки я не забув: сьогодні прийдуть люди, щоб скористатися вашими послугами писаря.

Хроніст явно здивувався.

— Справді?

Коут кивнув і роздратовано зітхнув.

— Так. Звістка вже розійшлася, тож цьому нічим не зарадиш. Доведеться розбиратися з кожним окремо. На щастя, всі, хто має дві здорові руки, будуть заклопотані в полях до опівдня, тож нам не доведеться цим перейматися до…

Пальці шинкаря незграбно ковзнули; гостролистова гілка зламалася, і в м’ясисту частину його великого пальця гли­боко встромився шип. Рудоволосий чоловік не здригнувся й не вилаявся — лиш сердито набурмосився на свою руку, тимчасом як на пальці виступила краплинка крові, яскрава, наче ягода.

Шинкар, нахмурившись, підніс палець до рота. Сміятись йому вже явно перехотілося, а його очі стали суворими й темними. Він відкинув недоплетену гірлянду з гостролисту з такою демонстративною недбалістю, що це майже лякало.

Шинкар знову поглянув на Хроніста й абсолютно спокійно заговорив:

— Я хочу сказати, що треба розважливо скористатися своїм часом, перш ніж нам завадять. Але спершу вам, гадаю, знадобиться поснідати.

— Якщо це вас не обтяжить, — відповів Хроніст.

— Аж ніяк, — запевнив Коут, розвернувшись і попрямувавши на кухню.

Баст зі стурбованим обличчям провів його поглядом.

— Сидр потрібно зняти з пічки й поставити охолоджуватися ззаду, — голосно гукнув до нього Баст. — Остання партія вийшла більше схожою на варення, ніж на сік. А ще я, поки гуляв, відшукав трохи трав. Вони на бочці для дощової води. Огляньте їх і скажіть, чи не можна якісь із них з’їсти на вечерю.

Зоставшись у пивниці сам на сам, Баст і Хроніст одну довгу мить спостерігали один за одним із різних боків шинкваса. Не було чутно нічого, крім далекого гупання, з яким зачинялися задні двері.

Баст востаннє поправив вінець, який тримав у руках, і оглянув його з усіх боків. Підніс до обличчя, неначе задумав понюхати. Але натомість набрав повні легені повітря, заплющив очі й дихнув на листя гостролисту так обережно, що воно ледве заворушилося.

Розплющивши очі, Баст чарівливо, винувато всміхнувся й підійшов до Хроніста.

— Ось! — він простягнув чоловікові, що сидів, кільце з гостролисту.

Хроніст навіть не подумав його взяти.

Бастова усмішка не померкла.

— Ви не помітили, бо саме падали, — сказав він тихим, при­глушеним голосом. — Але він навіть сміявся, коли ви полетіли. Три гарні смішки з глибини черева. Сміх у нього просто чудовий. Схожий на фрукти. Схожий на музику. Я не чув його вже багато місяців.

Баст іще раз простягнув кільце з гостролисту, сором’язливо всміхнувшись.

— Отже, це вам. Я застосував таку грамарику, яку міг. Тож він залишатиметься зеленим і живим довше, ніж можна подумати. Я зібрав гостролист як годиться й надав йому форми власноруч. Ходив, робив і рухався до цілі. — Він простягнув руку трохи далі, наче знервований хлопчисько з букетом. — Ось. Я роблю цей подарунок із власного вибору. Пропоную його без зобов’язань, оренди чи застави.

Хроніст невпевнено простягнув руку й узяв вінок. Оглянув його, крутячи в руці. У темно-зеленому листі виднілися самоцвітами червоні ягоди, і він був хитро сплетений так, щоб шипи визирали назовні. Хроніст обережно поклав вінець собі на голову, і той щільно сів йому на лоба.

Баст усміхнувся.

— Хай живе повелитель безладдя! — вигукнув він, підкинувши руки вгору. Радісно засміявся.

Коли Хроніст зняв корону, на його обличчі розтягнулась усмішка.

— Отже, — лагідно сказав він, поклавши руки собі на коліна, — це означає, що у нас усе гаразд?

Баст спантеличено схилив голову набік.

— Прошу?

Хроніст якось зніяковів.

— Те, про що ви говорили… вчора…

Баст явно здивувався.

— О ні! — серйозно промовив він, захитавши головою. — Ні. Аж ніяк. Ви належите мені до нутра кісток. Ви знаряддя моїх бажань, — Баст кинув погляд на кухню, і його обличчя набуло ображеного виразу. — А ви знаєте, чого я бажаю. Зробіть так, щоб він згадав: він не просто собі шинкар, який пече пироги.

Останнє слово Баст мало не виплюнув.

Хроніст ніяково засовався на стільці й відвів погляд.

— Усе одно не знаю, що можу зробити.

— Робіть що можете, — стиха відповів Баст. — Витягніть його із себе. Розбудіть його.

Останні слова він вимовив із жаром.

Баст поклав одну руку Хроністові на плече й ледь помітно примружив блакитні очі.

— Змусьте його згадати. Неодмінно.

Хроніст на мить завагався, а тоді опустив погляд на кільце з гостролисту в себе на колінах і легенько кивнув.

— Я зроблю що можу.

— А більше ніхто з нас і не може зробити, — зауважив Баст і товариськи поплескав його по спині. — До речі, як плече?

Писар покрутив ним. Цей рух видавався дивним, оскільки решта його тіла лишалася заціпенілою й нерухомою.

— Заніміле. Холодне. Але не болить.

— Цього і слід було очікувати. Бувши вами, я цим не переймався б, — підбадьорливо всміхнувся йому Баст. — Життя надто коротке для хвилювання через дрібниці.

***

Надійшов і зник сніданок. Картопля, смажений хліб, помідори та яйця. Хроніст умолов чималу порцію, а Баст з’їв стільки, що стало б на трьох. Коут вештався туди-сюди: заніс іще дров, розпалив пічку на пироги й розлив по глеках сидр, який тим часом остигав.

Поки він ніс два глеки до шинкваса, на дерев’яному помості біля шинку гучно, наче то хтось постукав, затупали чиїсь чоботи. За мить у двері влетів ковальчук. Йому ледве минуло шістнадцять, але він був одним із найвищих у місті, мав широкі плечі й товсті руки.

— Привіт, Аароне, — спокійно промовив шинкар. — Зачини, будь ласка, двері. Надворі багато куряви.

Коли ковальчук повернувся до дверей, шинкар і Баст, рухаючись хутко та в унісон, хоч і не змовлялися, заховали більшу частину гостролисту під шинквасом. Коли ковальчук ізнову повернувся до них, Баст уже крутив у руках щось дуже схоже на маленький недоплетений віночок. Забавку, якою можна було зайняти пальці в годину нудьги.

Аарон, підбігши до шинкваса, вочевидь, не помітив жодних змін.

— Пане Коуте, — схвильовано заговорив він, — можна мені якоїсь дорожньої їжі? — Аарон показав рукою на порожній лантух із мішковини. — Фурман сказав, що ви знаєте, яка вона.

Шинкар кивнув.

— У мене є хліб і сир, ковбаса та яблука, — він махнув Бастові, а той схопив лантух і кинувся до кухні. — Фурман сьогодні кудись їде?

— І він, і я, — відповів хлопчисько. — Оррісони сьогодні продають трохи баранини у Треї. Найняли мене й Фурмана, щоб ми поїхали з ними, бо дороги кепські, та й узагалі.

— Трея… — замислився шинкар. — Отже, до завтра ви не повернетеся.

Ковальчук обережно поклав на відполірований шинквас із червоного дерева тонкий срібний біт.

— А ще Фурман надіється знайти заміну Неллі. Але сказав, що, як не зможе відшукати коня, то, мабуть, візьме грошей у короля.

Коут мимоволі здійняв брови.

— Фурман зібрався до війська?

Хлопчина всміхнувся з дивною сумішшю радості й журби.

— Він каже, що, як йому не вдасться знайти коняку для воза, то робити більше буде нічого. Каже, що у війську про людей дбають, їх годують, можна подорожувати й таке інше, — юнак говорив із захватом в очах, а його лице виражало щось середнє між хлопчачим ентузіазмом і серйозною стурбованістю чоловіка. — І зараз тим, хто записується, вже не просто дають срібний нобл. Ниньки тим, хто записується, дають роял. Цілий роял, золотий.

Обличчя шинкаря спохмурніло.

— Фурман — єдиний, хто думає про ці гроші, так?

Він зазирнув хлопцеві у вічі.

— Один роял — це багато, — визнав ковальчук і хитро всміхнувся. — А часи скрутні, бо мій татусь пішов у засвіти, а мамця приїхала з Ранніша.

— А як твоя мама ставиться до того, що ти візьмеш грошей у короля?

У хлопчини витягнулося лице.

— От тіки не треба ставати на її бік, — забурчав він. — Я думав, ви зрозумієте. Ви чоловік, ви знаєте, як хлопцеві треба догоджати мамі.

— Хлопчиську, я знаю, що твоя мама воліла б, аби ти сидів удома в безпеці, а не купався в золоті.

— Набридло, що всі звуть мене хлопчиськом, — різко сказав ковальчук і почервонів на виду. — У війську з мене може бути користь. Коли ми змусимо повстанців ізнову присягнути на вірність Королю-Покаяннику, все знову піде на краще. Податків на рекрутів не стане. Бентлі не втратять своєї землі. Дороги знову стануть безпечними.

Тут його лице стало безрадісним і на мить перестало здаватися дуже юним.

— І тоді моїй мамі не доведеться сидіти як на голках, поки мене не буде вдома, — похмуро сказав він. — Вона перестане прокидатися по три рази на ніч, перевіряти віконниці та клямку на дверях.

Аарон зазирнув шинкареві в очі й випрямив спину. Не горб­лячись, він був майже на цілу голову вищий за шинкаря.

— Часом чоловік мусить заступатися за свого короля й віт­чизну.

— І за Роуз? — тихо запитав шинкар.

Ковальчук зашарівся і знічено опустив погляд. Його плечі знову згорбились, і він якось здувся, схожий на вітрило, яке перестав надимати вітер.

— Господи, про нас уже всі знають?

Шинкар кивнув із лагідною усмішкою.

— У такому містечку, як це, таємниць не буває.

— Що ж, — рішучо мовив Аарон, — я роблю це і для неї. Для нас. На свої гроші й на те, що заощадив із платні, зможу купити нам хату або відкрити свою справу, не пішовши до якогось шима-лихваря.

Коут відкрив рота, а тоді знову його стулив. На одну довгу, глибоку мить він, здавалося, поринув у задуму, а тоді заговорив, явно дуже обережно добираючи слова.

— Аароне, ти знаєш, хто такий Квоут?

Ковальчук закотив очі.

— Я ж не ідіот. Ми ще вчора розповідали про нього, пам’ятаєте? — він поглянув через шинкареве плече на кухню. — Слухайте, мені треба йти. Фурман буде лютий, як мокра курка, ­якщо я не…

Коут заспокійливо змахнув рукою.

— Аароне, пропоную домовленість. Послухай мене, і я дозволю тобі взяти харчів задарма, — він пересунув срібний біт назад через шинквас. — А на це ти тоді зможеш купити у Треї щось гарне для Роуз.

Аарон насторожено кивнув.

— Згода.

— Що ти знаєш про Квоута з історій, які чув? Який він має бути із себе?

Аарон засміявся.

— Мертвий?

Коут ледь помітно всміхнувся.

— А крім цього?

— Він знав усякі таємні чари, — розпочав Аарон. — Знав шість слів, які можна шепнути коневі на вухо, щоб той пробіг сотню миль. Міг обертати залізо на золото й запасати блискавки, ловлячи їх у слоїки. Знав пісню, що відчиняє всякий замок, і міг однією рукою пробити міцні дубові двері…

Аарон поступово замовк.

— Насправді все залежить від оповідки. Іноді він хороший, як відважний принц. Він якось урятував кількох дівчат від ватаги оґрів…

Знову легка усмішка.

— Знаю.

— …зате в інших оповідках він правдивий покидьок, — вів далі Аарон. — Він викрав з Університету таємні чари. Тому його й витурили, розумієте? І Квоутом Королевбивцею його звали не за гарну гру на лютні.

Усмішка зникла, проте шинкар кивнув.

— Правильно. Але який він був?

Аарон трохи наморщив чоло.

— Він мав руде волосся, якщо ви про це. Так кажуть усі оповідки. Махав мечем, як правдивий чорт. Був страшенно розумний. А ще мав по-справжньому вправний язик, міг словами викрутитися з чого завгодно.

Шинкар кивнув.

— Так. Отже, уявімо, що ти Квоут і, як ти кажеш, страшенно розумний. І за твою голову раптом призначають винагороду в тисячу роялів і герцогство всякому, хто її відітне. Що ти зробив би?

Ковальчук похитав головою та знизав плечима, відверто розгубившись.

— Ну, якбия був Квоутом, — заговорив шинкар, — то вдав би власну смерть, змінив би ім’я й відшукав би якесь мале містечко на краю світу. Тоді відкрив би шинок і постарався би щезнути, — він поглянув на юнака. — Ось що я зробив би.

Аарон позирнув на руде волосся шинкаря, на меч, який висів над шинквасом, а тоді знову на шинкареві очі.

Коут повільно кивнув, а тоді показав на Хроніста.

— Отой хлопака — не просто собі писар. Він своєрідний істо­рик, прийшов записати правдиву історію мого життя. Початок ти пропустив, але, якщо хочеш, можеш зостатися, щоб почути решту, — шинкар невимушено всміхнувся. — Я можу розповісти тобі історії, яких іще ніхто не чув. Історії, яких більше ніхто не почує. Історії про Фелуріян, про те, як я навчився битися в адемів. Правду про принцесу Арієль.

Шинкар потягнувся через шинквас і торкнувся руки хлопця.

— Насправді, Аароне, ти мені до вподоби. Я вважаю, що ти надзвичайно розумний, і дуже не хотів би, щоб ти змарнував життя, — глибоко вдихнув і поглянув ковальчукові просто в обличчя. Його очі мали приголомшливий зелений колір. — Я знаю, як почалася ця війна. Знаю, як усе було насправді. Почувши про це, ти вже набагато менше хотітимеш утекти й загинути в бою в гущі подій.

Шинкар показав рукою на один із порожніх стільців за столом поряд із Хроністом і всміхнувся — чарівливо, невимушено, як справжній казковий принц.

— Що скажеш?

Одну довгу мить Аарон серйозно дивився на шинкаря, тоді швидко перевів погляд на меч, а тоді — знову поглянув униз.

— Якщо ви справді… — голос хлопця поступово затих, але завдяки виразу його обличчя репліка прозвучала як запитання.

— Це справді я, — лагідно запевнив його Коут.

— …тоді можна побачити ваш плащ без кольору? — спитав з усмішкою ковальчук.

Чарівлива усмішка шинкаря застигла й потріскалася, наче розбита шибка.

— Ти плутаєш Квоута з Таборліном Великим, — буденним тоном озвався Хроніст із протилежного боку зали. — Плащ без кольору був у Таборліна.

Аарон зі спантеличенням на обличчі повернув голову до ­писаря.

— Тоді що було у Квоута?

— Тіньовий плащ, — відповів Хроніст. — Якщо я не по­миляюся.

Хлопчисько знову повернувся до шинкваса.

— Тоді можете показати мені свій тіньовий плащ? — запитав він. — Або трохи чарів? Завжди хотів їх побачити. Трішки вогню чи блискавки вистачило б. Я не хтів би вас утомити.

Відповісти шинкар не встиг: Аарон раптом засміявся.

— Та я просто шуткую з вами, пане Коуте, — і всміхнувся ще раз, ширше, ніж до цього. — Пане й пані, скільки живу на світі, ще не чув такого брехуна, як ви. Навіть мій дядько Алван не міг би розказати таке зі спокійним лицем.

Шинкар опустив погляд і пробурмотів щось незрозуміле.

Аарон потягнувся через шинквас і поклав широку долоню Коутові на плече.

— Пане Коуте, я знаю, що ви просто хочете допомогти, — тепло промовив він. — Ви хороша людина, і я подумаю над вашими словами. Я не біжу до війська стрімголов. Я просто роздумую, що можна обрати.

Ковальчук сумовито похитав головою.

— Присягаюся. Сьогодні до мене зрання всі чіпляються. Мамця сказала, що хвора на сухоти. Роуз сказала, що вагітна, — він провів рукою крізь волосся й захихотів. — Але мушу сказати, що ви всіх перемогли.

— Ну, знаєш… — Коут видушив із себе кволу усмішку. — Я не зміг би дивитися твоїй матусі в очі, якби не спробував.

— Може, у вас і були б шанси, якби ви обрали щось вірогідніше, — припустив юнак. — Але ж усі знають, що Квоутів меч був зі срібла, — він позирнув на меч, який висів на стіні. — І звався він не Примха. Він був Кайсера, вбивця поетів.

Тут шинкар трохи відхитнувся.

— Вбивця поетів?

Аарон уперто закивав.

— Так, пане. І той ваш писар каже правду. Плащ у нього був увесь із павутиння й тіней, а ще він носив персні на всіх пальцях. Як там?

Одна рука в перснях: залізо й бурштин,

Із дерева, з каменю, з кістки один.

Не видів…

Ковальчук насупився.

— Решти не згадаю. Було щось про вогонь…

Обличчя шинкаря стало непроникним. Він опустив погляд на свої руки, що лежали розчепірені на шинквасі, а за мить продекламував:

Не видів ніхто їх на другій руці.

Кривавий був плинний, як води в ріці.

Повітряний перстень, як шепіт, тонкий,

А той, що із льоду, якийсь не такий.

Блищав ледь помітно перстень вогненний,

А той, що останній, був безіменний.

— Точно, — всміхнувся Аарон. — Ви часом не ховаєте їх за шинквасом? — він став навшпиньки, неначе намагаючись роздивитися.

Коут усміхнувся — невпевнено, присоромлено.

— Ні. Ні, не можу так сказати.

Вони обидва злякано підскочили: Баст гупнув лантухом об шинквас.

— Цього має вистачити і тобі, і Фурманові на два дні, ще й багацько зостанеться, — різко сказав він.

Аарон завдав лантух на плечі й зібрався вийти, але завагався й озирнувся на пару за шинквасом.

— Ненавиджу просити про послуги. Старий Коб сказав, що глядітиме мамцю за мене, але…

Баст обійшов шинквас і повів Аарона до дверей.

— Гадаю, в неї все буде гаразд. Якщо хочеш, я ще й до Роуз зазирну, — він обдарував ковальчука широкою безсоромною усмішкою. — Просто щоб знати, що їй не самотньо і взагалі.

— Був би дуже вдячний, — запевнив Аарон. У його голосі добре відчувалося полегшення. — Коли я пішов, вона була трохи в істериці. Було б незле, якби її хтось утішив.

Баст зупинився, ще не відчинивши дверей шинку, і кинув на плечистого хлопця погляд, сповнений недовіри. Тоді похитав головою й таки відчинив двері.

— Так, іди собі. Повеселись у великому місті. Не пий води.

Зачинивши за ковальчуком двері, Баст притулився чолом до їхнього дерева, неначе раптом утомився.

— «Було б незле, якби її хтось утішив»? — вражено повторив він. — Беру назад усе, що казав про розум цього хлопчиська, — розвернувся до шинкваса та звинувачувально тицьнув пальцем на зачинені двері. — Ось що буває, — твердо сказав він, звертаючись до всієї зали водночас, — коли щодня працюєш із залізом.

Шинкар невесело реготнув, спершись на шинквас.

— Ось тобі й мій легендарний вправний язик.

Баст зневажливо пирхнув.

— Реші, той хлопчисько — ідіот.

— Басте, мені має стати легше від того, що я не зміг умовити ідіота?

Хроніст тихенько прокашлявся.

— Це радше характеризує той спектакль, який ви тут улаш­тували, — сказав він. — Ви так добре грали шинкаря, що вас не можуть уявити ніким іншим, — обвів жестом порожню пивницю. — Відверто кажучи, я здивований, що ви ладні ризикувати життям тут лише для того, щоб отой хлопець не пішов довійська.

— Ризик не бозна-який, — запевнив шинкар. — І життя не бозна-яке, — він випростався та, обійшовши шинквас, попрямував до столу, за яким сидів Хроніст. — Я несу відповідальність за всіх, хто гине в цій дурнуватій війні. І просто сподівався врятувати одну людину. Вочевидь, мені не до снаги навіть це.

Він опустився на стілець навпроти Хроніста.

— Де ми вчора зупинилися? Безглуздо повторюватись, якщо можна цього не робити.

— Ви щойно прикликали вітер і показали Емброузу, яке покарання на нього чекає, — підказав, стоячи під дверима, Баст. — А ще несамовито сохли за своєю коханою.

Коут підвів погляд.

— Басте, я не сохну.

Хроніст узяв свою пласку шкіряну сумку й дістав аркуш паперу, на три чверті заповнений дрібними охайними символами.

— Якщо бажаєте, можу зачитати вам останню частину.

Коут простягнув руку.

— Я пам’ятаю ваш шифр досить добре, щоби прочитати самотужки, — втомлено сказав він. — Давайте сюди. Може, так діло піде жвавіше, — позирнув на Баста. — Ходи сюди й сядь, якщо слухатимеш. Не хочу, щоб ти нависав поряд.

Баст кинувся сідати, тимчасом як Коут глибоко вдихнув і проглянув останню сторінку вчорашньої оповіді. Одну довгу мить шинкар мовчав. Його вуста, здавалося, вже почали кривитись, а тоді на них з’явилася примарна тінь усмішки.

Він задумливо кивнув, не зводячи погляду зі сторінки.

— Величезна частка моєї юності пішла на намагання потрапити до Університету, — промовив він. — Я хотів податися туди ще тоді, як моєї трупи не перебили. Ще тоді, як я не знав, що чандріяни — це не просто історія, яку розповідають біля ватри. Ще тоді, як не шукав амірів.

Шинкар відкинувся на спинку стільця. Його обличчя перестало здаватися втомленим і натомість стало задумливим.

— Я думав, що там буде легко. Я навчуся магії та знайду відповіді на всі свої запитання. Думав, що все буде просто, як у казках.

Квоут дещо зніяковіло всміхнувся. З таким виразом його обличчя здавалося напрочуд юним.

— А може, так воно й було б, якби я не мав дару наживати ворогів і влазити в халепи. Я просто хотів музикувати, ходити на заняття і знайти відповіді на свої запитання. Усе, чого я хотів, було в Університеті. Я хотів просто залишитися, — він кивнув самому собі. — Із цього і слід почати.

Шинкар повернув аркуш Хроністові. Той із відсутнім виглядом пригладив його однією рукою. Затим відкрив каламар і занурив перо в чорнило. Баст завзято нахилився вперед, усміхаючись, наче збуджена дитина.

Квоут обвів залу ясним поглядом, придивляючись до всього. Глибоко вдихнув і раптом зблиснув усмішкою, на одну коротеньку мить ставши геть не схожим на шинкаря. Очі в нього були уважні та ясні, зелені, як травинка.

— Готові?

Розділ третій. Талан

Кожен семестр в Університеті починався однаково: спершу вступне жеребкування, а тоді — цілий виток співбесід. Вони були свого роду необхідним злом.

Я не сумніваюся, що спочатку цей процес був раціональним. Міг уявити, що тоді, коли Університет був менший, то були справжні співбесіди. Можливість для студента побалакати з викладачами про вивчене. Діалоги. Обговорення.

Одначе тепер Університет приймав понад тисячу студентів. Часу на обговорення не було. Замість цього кожного студента кілька хвилин засипа́ли градом запитань. Хай які короткі були співбесіди, одна неправильна відповідь чи надміру тривале зволікання могли мати вирішальний вплив на плату за навчання.

Перед співбесідами студенти готувалися мов навіжені. Опісля пили, щоб відсвяткувати або розрадити себе. Через це ті одинадцять днів, поки тривав вступ, студенти в більшості своїй у кращому разі здавалися стривоженими й виснаженими. У гіршому разі вони вештались Університетом, наче блукальці, з порожніми очима й сірими обличчями від недосипання, зловживання випивкою або першого та другого водночас.

Особисто мені здавалося дивним, що всі так серйозно сприймають цей процес. Переважна більшість студентів були зі шляхти чи належали до багатих купецьких родин. Для них висока плата за навчання була незручністю, через яку залишалося менше кишенькових грошей на коней і повій.

Для мене ставки були вищі. Встановлена майстрами плата за навчання не підлягала зміні. Тож, якби мені призначили зависоку плату, мені було б зась до Університету, доки я не зміг би заплатити.

***

У перший день вступу атмосфера завжди була святкова. Вступне жеребкування займало першу половину дня, тож ті нещасні, яким випадав найбільш ранній час, були змушені проходити співбесіди всього за кілька годин.

Коли я прийшов, подвір’ям уже зміїлися довгі черги,тимчасомяк студенти, що вже витягнули свої жетони, снували туди-сюди, скаржачись і намагаючись купити, продати чи обміняти час.

Я ніде не бачив Вілема чи Сіммона, тож став у найближчу чергу й постарався не думати про те, як мало грошей у мене в гаманці: один талант і три йоти. Були в моєму житті часи, коли ця сума здавалася б неймовірним статком. Але для навчання цього було відверто недостатньо.

Довкола були розсіяні візки, з яких продавали ковбаси й каштани, гарячий сидр і пиво. З одного візка я вловив запах теплого хліба й жиру. Він був заставлений пирогами зі свининою для тих, хто міг дозволити собі таке.

Жеребкування завжди проводили на найбільшому подвір’ї Університету. Практично всі називали його площеюфлагштока, хоча дехто — з тих, хто мав довшу пам’ять, — звав його Залою Запитань. А я знав його під іще давнішим іменням: Дім Вітру.

Я провів поглядом кілька листочків, що котилися по бруківці, а підвівши погляд, уздрів, що на мене дивиться Фела. Вона стояла на тридцять чи сорок людей ближче до голови черги.Фела тепло всміхнулася мені й помахала рукою. Я помахав у відповідь, і вона покинула своє місце, покрокувавши до мене.

Фела була вродлива. Саме таких жінок зазвичай малюють на картинах. То була не вигадлива штучна краса, яку часто можна побачити серед шляхти: Фела була природна й не соромилася себе, мала великі очі й повні вуста, що постійно всміхалися. Тут, в Університеті, де чоловіків було вдесятеро більше за жінок, вона впадала в око, наче кінь у кошарі.

— Не проти, якщо я зачекаю з тобою? — спитала вона, ставши поряд. — Дуже не люблю, коли нема з ким поговорити. — Фела симпатично всміхнулася двом чоловікам, що стали в чергу позаду мене, й пояснила: — Я не лізу всередину. Лише відходжу назад.

Заперечень вони не мали, хоча позирали то на Фелу, то на мене. Я мало не уявляв, як вони питають себе, чому одна з найгарніших жінок Університету відмовилася від місця в черзі, щоб стати поряд зі мною.

Запитання було слушне. Я сам хотів це знати.

Я відійшов убік, звільняючи місце для Фели. Якусь мить ми постояли плечем до плеча, не розмовляючи.

— Що вивчаєш цього семестру? — запитав я.

Фела скинула волосся з плеча.

— Мабуть, продовжу роботу в Архівах. Трохи хімії. А ще Брандер запросив мене на множинну математику.

Я злегка здригнувся.

— Забагато чисел. Я там не випливу.

Фела знизала плечима, і довгі темні кучері, які вона була пригладила, миттю впали назад, обрамляючи її лице.

— Це стає не так уже й важко, коли призвичаюєшся. Найбільше це схоже на гру, — Фела поглянула на мене, схиливши голову набік. — А в тебе що?

— Спостереження в Медиці, — відповів я. — Навчання й робота у Промислі. А ще симпатія, якщо Дал мене прийме. І, напевно, варто підтягнути сіаруську.

— Ти знаєш сіаруську? — запитала вона зі здивованим виглядом.

— Сяк-так розумію, — сказав я. — Але Віл каже, що граматика в мене — просто сором.

Фела кивнула, а тоді скоса поглянула на мене, закусивши губу.

— Також до себе на заняття мене запросив Елодін, — промовила вона. В її голосі добре відчувався острах.

— Елодін проводить заняття? — спитав я. — А я думав, що йому не дозволяють викладати.

— Він починає цього семестру, — пояснила Фела й зацікавлено поглянула на мене. — Я думала, що ти там будеш. Хіба він не підтримав твого переведення в ре’лари?

— Підтримав, — сказав я.

— А… — Фела зніяковіла, а тоді швидко додала: — Мабуть, він ще просто тебе не запросив. Або планує наставляти тебе окремо.

Я відмахнувся від її слів, хоча думка про те, що мене не прийняли, була неприємна.

— Хто його знає, того Елодіна? — промовив я. — Він або боже­вільний, або найкращий актор, якого я коли-небудь зустрічав.

Фела зібралася щось сказати, а тоді нервово роззирнулася й наблизилася до мене. Її плече зачепило моє, а кучері залоскотали мені вухо, тимчасом як Фела тихенько спитала:

— Він дійсно скинув тебе з даху Черепниці?

Я знічено хихотнув.

— Там усе складно, — сказав я, а тоді доволі незграбно змінив тему. — Як називається його дисципліна?

Фела потерла чоло й невесело реготнула.

— Поняття зеленого не маю. Він казав, що назва дисципліни — це назва дисципліни, — вона поглянула на мене. — Що це означає? Коли я піду до відділу облікових книг і списків, у графі «Назва дисципліни» так і буде записано?

Я визнав, що гадки не маю, а невдовзі ми почали ділитись історіями про Елодіна. Фела сказала, що один канцеляр застукав його голяка в Архівах. Я чув, що Елодін якось цілий виток ходив Університетом із зав’язаними очима. Фела чула, буцімто він із нуля вигадав цілу мову. Я чув, що він улаштував бійку в доволі сумнівній місцевій корчмі через те, що хтось уперто вживав слово «послуговуватися» замість «використовувати».

— Про це я теж чула, — засміялася Фела. — Щоправда, це було в «Коні й четвірці», а винен був баронет, який безперестанку казав «понад те».

Я й незчувся, як ми опинилися в голові черги.

— Квоут, син Арлідена, — промовив я.

Знуджена жінка зазначила моє ім’я, і я витягнув із чорної оксамитової торбинки гладенький жетон зі слонової кістки. Там було написано: «Повалок, опівдні». Восьмий день вступної кампанії, на підготовку вдосталь часу.

Фела витягнула жетон і собі, і ми відійшли від столика.

— Що витягнула? — спитав я.

Вона показала мені свій маленький жетон зі слонової кістки. «Запалок, четвертий дзвін».

Їй неймовірно пощастило, то був чи не найпізніший час із можливих.

— Ого. Вітаю.

Фела знизала плечима і сховала жетон у кишені.

— Мені однаково. Я не налягаю на навчання. Що більше готуюся, то гірше в мене входить. Від цього я просто нервуюся.

— То поміняй його, — сказав я й показав на юрбу студентів, що снували довкола. — За такий час хтось заплатив би цілий талант. А може, й більше.

— І торгуватись я теж не дуже люблю, — відповіла Фела. — Просто вирішую, що будь-який мій жетон щасливий, і три­маюся за нього.

Звільнившись від черги, ми вже не мали приводу залишатися разом. Однак мені було приємне її товариство, а вона явно не палала бажанням утекти, тож ми вдвох безцільно валандалися подвір’ям, тимчасом як довкола нас снував натовп.

— Я вмираю з голоду, — сказала раптом Фела. — Не хочеш піти кудись на ранній обід?

Я з болем усвідомив легкість свого гаманця. Якби я був бідніший, треба було б покласти туди камінь, щоб гаманець не метлявся на вітрі. В Анкера мене годували задарма, бо я там музикував. Тож витрачатися на їжу деінде, тим паче так близько до вступу, було цілковитою дурістю.

— Був би радий, — чесно сказав я. А тоді збрехав: — Але мені треба трохи роззирнутися тут — подивитися, чи не хоче хтось помінятися часом. Я вже давно торгуюся.

Фела попорпалася в кишені.

— Якщо хочеш більше часу, можеш узяти мій.

Я поглянув на жетон, який вона затиснула між великим і вказівним пальцями, й відчув величезну спокусу. Ще два дні на підготовку були б дарунком небес. А помінявши жетон, можна було заробити талант. Або й два.

— Не хотів би відбирати в тебе удачу, — всміхнувся я. — А тобі вже точно не потрібен мій талан. До того ж ти вже й так ­була зі мною надто щедра, — я демонстративно закутав плечі у плащ.

Тут Фела всміхнулася і, простягнувши руку, провела кісточками пальців по плащу.

— Рада, що тобі подобається. Але, як на мене, я досі тобі винна, — вона нервово покусала губи, а тоді опустила руку. — Пообіцяй, що даси мені знати, якщо передумаєш.

— Обіцяю.

Вона знов усміхнулась, а тоді легенько помахала рукою й пішла геть через усе подвір’я. Дивитись, як вона крокує крізь юрбу, було все одно що дивитись, як вітер віє по поверхні ставка. Щоправда, Фела не лишала бриж на воді — замість цього їй услід оберталися голови юнаків.

Поки я ще дивився, до мене підійшов Вілем.

— То що, ти вже закінчив фліртувати? — запитав він.

— Я не фліртував, — сказав я.

— А треба було, — відповів він. — Нащо мені ґречно чекати й не втручатись, якщо ти гайнуєш такі можливості?

— Усе не так! — запевнив я. — Вона просто привітна.

— Ну звісно, — промовив Вілем. Через різкий шалдійський акцент сарказм у його голосі був удвічі помітнішим. — Що тобі випало?

Я показав йому свій жетон.

— На день пізніше, ніж у мене, — показав свій Вілем. — Я поміняюся з тобою за один йот.

Я завагався.

— Та ну! — промовив Вілем. — Ти ж однаково не можеш готуватися в Архівах, як ми.

Я гнівно зиркнув на нього.

— Твоє вміння співпереживати вражає.

— Я приберігаю співпереживання для тих, кому вистачає розуму не доводити Майстра-Архівіста до сказу, — заявив Віл. — А для таких, як ти, у мене є лиш один йот у разі обміну. Ти хотів би так чи ні?

— Хотів би два йоти, — відповів я та оглянув юрбу в по­шуках студентів із відчайдушним шалом в очах. — Якщо таке можливо.

Вілем примружив темні очі.

— Один йот і три драби, — запропонував він.

Я знову поглянув на нього й уважно придивився.

— Один йот і три драби, — повторив. — А наступного разу, як ми гратимемо в кутики, ти візьмеш за партнера Сіммона.

Він пирснув і кивнув. Ми обмінялися жетонами, і я сховав гроші в гаманці: один талант і чотири йоти. На один маленький крок ближче. Трохи подумав і сховав жетон у кишеню.

— А ти що, не будеш мінятися далі? — спитав Віл.

Я хитнув головою.

— Мабуть, залишу собі цей час.

Він нахмурився.

— Чому? Що ти можеш робити чотири дні, крім як хвилюватись і гризти нігті?

— Те саме, що й будь-хто інший, — відказав я. — Готуватися до вступної співбесіди.

— Як? — запитав він. — Тобі ж досі заборонено вхід до Архівів. Хіба ні?

— Є й інші способи готуватися, — таємничо заявив я.

Вілем пирхнув.

— Ну зовсім не підозріла заява, — сказав він. — А ти ще думаєш, чому це інші про тебе говорять.

— Я думаю не про те, чому вони говорять, — відповів я. — А про те, що вони кажуть.