Кім ebook

Кім

Rudyard Kipling

Kim

Ред’ярд Кіплінґ

Кім

До 150-річчя з дня народження Ред’ярда Кіплінґа

Переклад Юлії Джугастрянської

за редакцією Володимира Чернишенка

Примітки Шерада Кескара

Передмова Михайла Назаренка

Ілюстрації Джона Локвуда Кіплінґа

Перекладено за виданням:

Rudyard Kipling. Кіm (Oxford World’s Classics) — 1998

Роман Ред’ярда Кіплінґа «Кім» вважається вершиною його творчого доробку. Загадкова і незбагненна Індія, яка постає на сторінках роману вибуховою сумішшю культур, народів та віросповідань, захоплює читача своєю красою і потворністю, а головний герой — хлопчак Кім — проводить читача у найпотаємніші її закамарки. З’явившись на межі 19 та 20 століть, «Кім» започаткував цілий жанр «шпигунського роману». Відтак читач, разом із Кімом, може сам стати учасником потаємної і непримиренної боротьби британських та російських спецслужб за вплив у Азії — частини Великої Гри. Не даремно «Гра Кіма», яку читач може знайти на форзаці книжки, здавна була частиною вишколу скаутів по всьому світі, у тому числі й українських пластунів.

Великий колісний шлях

Я — Кім. Я — Кім. А хто такий Кім?

Зверніть увагу, скільки разів (і за яких обставин) КімболО’Гара повторює ці слова, аж доки не знаходить відповідь на останніх сторінках цієї книжки.

То хто ж такий Кім? І що таке — «Кім»?

На останнє питання відповісти найлегше: це найкращий роман Ред’ярдаКіплінґа, якого довгий час вважали нездатним опанувати велику форму. Надто вже його перші спроби поступались оповідан­ням та нарисам. Цикли — так, тут питань не було: три солдати, які відбуваюсь службу в Індії, Мауґлі та його зграя, Сталкі і його команда в кожному новому оповіданні поставали навдивовижу живими. Чому ж «Світло, що згасло» і «Відважні капітани», не кажучи вже про написану у співавторстві «Наулаху», викликали в кращому разі поблажливі відгуки?

Коли Ред’ярд розповів, що взірцем для його нової книжки (якраз «Кіма») став «Дон Кіхот», розлогий твір про шлях, на якому можна зустріти будь-кого і будь-що, — місіс Кіплінґ не витримала: «От не прикривайся переді мною Сервантесом! Ти ж чудово знаєш, що навіть задля спасіння душі не можеш вигадати сюжет». Приймемо це як можливе пояснення: Кіплінґ зумів-таки написати справжній роман, коли знайшов історію, що складається з окремих пригод, зустрічей, випадковостей, — а разом із тим неспішно рухається до визначеної мети.

Але про «Кіма» мало сказати, що це шедевр Кіплінґа, хоча саме так його й називали Марк Твен, Томас Стернз Еліот, Вільям Сомерсет Моем і Хорхе Луїс Борхес. «Кім» — це один із найкращих романів усього ХХ століття.

...Проте — чи ХХ-го? Кіплінґ закінчив роман у серпні ١٩٠٠ року, а друком він вийшов лише у жовтні ١٩٠١-го: між цими подіями якраз і пролягла межа століть. Рівно половину життя Кіплінґ прожив до того, рівно стільки ж йому залишилось: трохи більше, ніж тридцять п’ять років. Тож «Кіма» написано ще у ХІХ столітті, але він стоїть значно ближче до творів ХХ-го, поєднуючи реальність із міфом, а шпигунські пригоди — із вишуканою філософією.

...Шпигунський роман? Так, Кіплінґа вважають одним із батьків цього жанру («І Яну Флемінгу до нього дуже далеко!» — додають зазвичай), проте не варто відкривати роман, чекаючи знайти в ньому інтриги та перестрілки. (Інтриги — будуть, пострілів — дуже мало. Професіонали працюють тонко.) «“Кім” — водночас і шпигунська історія, і оповідь про пошуки, і роман виховання, але передовсім — зізнання в любові до Індії, віншування звуків, пахощів і кольорів субконтиненту», — так написав один критик, і до цього можна додати лише, що інколи «Кіма» зараховують і до «дитячої літератури». Дитяча? Радше «підліткова» — приблизно в тому ж сенсі, що й «ГекльберріФінн», «Вбити пересмішника» або пізні казки про мумі-тролів. Усі ці твори — про входження до великого світу, і в них не знайти (хіба що трохи у фіналі Твеновогороману) того спрощення, яке погані письменники вважають необхідною умовою літератури для і про дітей. «Кім» — доросла книга, яка не схиляється до читача і не повчає його, навіть не веде за собою, а відкриває безліч можливостей. Скількома з них ми зможемо скористатись — залежить лише від нас.

А хто такий Кім?

Отже, «Кім» — не просто роман, а багато книжок одночасно, на межі століть, світів і культур. А якою ж іще може бути історія ірландця, що виріс на індійському базарі, став учнем тибетського лами і потрапив у поле зору британської розвідки? І хто, як не Кіплінґ, міг її написати, — Кіплінґ, який народився в Індії, навчався в Англії, повернувся на батьківщину, потім знову до Англії, довгий час жив у Америці, наїздами — у Південній Африці і врешті, вже після «Кіма», знайшов остаточний притулок у графстві Сассекс. Герой на межі — Кіплінґів улюбленець: згадаймо лише Мауґлі, який існує між світами звірів та людей. «Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів...» — коли? «...Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!» — але що ми назвемо «силою»? Кордони і межі не зникають, бо кожен з учасників Великої Гри зберігає своє лице, свою несхожість. Аби уявити іншого, стати іншим, треба насамперед зрозуміти його, а потім — і себе самого. І тоді — ти знову станеш самим собою, але вже не таким, яким був. Кім — Друг Усього Світу, як його називали в рідному місті; і роман, зокрема, про те, як хлопець стає гідним цього звання.

Не дивно, що вже перша «велика проза» Кіплінґа була про межове існування. Іще в Індії, у неповних двадцять років, він почав роман «Матуся Мат’юрін» про стару ірландку, власницю опіумного притону в Лагорі. Матусина донька отримала виховання в Англії, вийшла за службовця індійської цивільної служби... і таким чином на базарі дізнавались урядові таємниці, а в уряді знали, про що говорять на базарі. Сестра і мати Кіплінґа — його найсуворіші критики, якщо не рахувати батька, — визнали перші ٢٣٧ сторінок роману «гидкими, хоча й потужними». Письменник і сам побачив, що не може впоратися з темою, відклав «Матусю Мат’юрін», але і час від часу до неї повертався, аж поки не узяв для «Кіма» все, що вважав за потрібне, — і, мабуть, знищив рукопис.

Натомість, що робити із Кімом, Кіплінґ знав одразу. ١٨٩1 року він пообіцяв журналу «Сент-Ніколас» оповідання про хлопця, «який шукав Річку Зцілення», і наступного року взявся за перо. Невдовзі, однак, виявилось, що історія шириться і шириться. «Сент-Ніколас» задовольнився казками з «Книги Джунглів» (ще б пак, задовольнився!), а робота над «Кімом» з перервами тривала аж вісім років. Щось було в ньому таке, що ніяк не відпускало Кіплінґа, змушувало знову і знову переробляти текст (востаннє — вже у коректурі) і час від часу радитись із батьком, який з прискіпливістю художника і натураліста перевіряв найдрібніші деталі, а також нагадував те, що Ред’ярд уже встиг забути, — наприклад, про вечірній серпанок над Великим колісним шляхом.

Минуло майже сто років, і ентузіаст на ім’я Пітер Гопкірк помандрував Пакистаном і Північно-Західною Індією — місцями, що їх зображено у романі, — а потім звітував про це у книжці «В пошуках Кіма». Гопкірк остаточно підтвердив те, про що вже давно говорили кіплінґознавці: письменник був ледь не документально точним, — тоді, звісно, коли це не ставало на перешкоді його задуму. Джон ЛоквудКіплінґ-старший — доглядач лагорського музею, «чаклунського будинку», в який ми входимо разом із ламою на перших сторінках роману. Історій англо-індійців, які виросли серед туземців, було відомо чимало принаймні з 1810-х років, і одну з них Кіплінґ навіть встиг перетворити на оповідання («Намгай Дула», ١٨٩١). Полковника Крейтонанасправді звали Томасом Монтгомері, і його люди намагалися картографувати Тибет і проникнути до закритого міста Лхаси. Мав свій прототип і Ларган-сагиб, наставник шпигунів, — про це ви прочитаєте у примітках до роману; американський письменник ФренсісМеріонКроуфорд навіть випередив Кіплінґа і зобразив «Ларгана» в романі «Містер Айзекс» (١٨٨٢). Магбуб Алі зображений в романі під власним ім’ям — сподіваюсь, йому це не зашкодило!

А хто такий Кім?

Що ж стосовно головних героїв роману... Тибетський лама справді якось завітав до лагорського музею, але, опріч побіжної згадки у листі Кіплінґа-батька, про це нічого не відомо. Своїм характером, м’якою мудрістю і відкритістю світу лама завдячує зовсім не буддистським священикам, а чоловікові Кіплінґової тітки — славетному митцю Едварду Берн-Джонсу. Справді: немає Сходу, немає Заходу. Такою ж мірою Кім — це романтизована постать самого автора, який не на службі «Інтелідженс сервіс», а за письмовим столом перетворювався на будь-яку людину з п’яти материків.

Англійський письменник ТеренсГенберіВайт — автор блискучого роману «Король Минулого і Прийдешнього», який ще чекає на український переклад, — якось зауважив, що лише той, хто, як і він сам, народився в Індії, може вповні зрозуміти й оцінити «Кіма». «Вповні» — поняття відносне. Було б сумно, якби кращі твори світової літератури лишались надбанням лише своїх культур. У чомусь «Кім», звісно, був більш зрозумілим для сучасників Кіплінґа, котрі — навіть якщо не полишали берегів Британії, — так чи так знали якісь англо-індійські вирази, звороти, історичні обставини. Але роман написано так, що читач — будь-який читач! — стає одним із мандрівців колісним шляхом і встигає ухопити рівно стільки, скільки встигає. Треба знати не так вже й багато. З кінця XVIII століття Британія і Росія вели суперництво за Центральну Азію, яке 1840 року отримало неофіційну назву Велика Гра. У ١٨٥٧ році північ і центр Індії охопило повстання, яке зараз називають Першою війною за незалежність, а в романі Кіплінґа — Чорним роком. За два роки повстання придушили, і влада на субконтиненті перейшла від Ост-Індської компанії до британської корони; у ١٨٧٦ році Вікторія офіційно прийняла титул імператриці Індії.

(А коли ж відбуваються події «Кіма»? Виявляється, що точно датувати їх неможливо: різні деталі вказують чи то на кінець 1870-х, чи на кінець 1880-х. Важливо інше: це — Індія Кіплінґа, який народився в Бомбеї 1865 року і востаннє побував у ній 1891 року. А після «Кіма» не повертатиметься туди навіть у прозі та віршах. Ці двері зачинились назавжди.)

Коли «Кім» з’явився друком, критики зауважили, що ранні оповідання Кіплінґа, які, власне, і заклали підвалини його слави, порівняно з новим романом здавались лише начерками поряд із величною картиною. До певною міри так воно і є (скажу я, зовсім не бажаючи принизити твори Кіплінґа попередніх десятиліть). Магбуб Алі — оповідач «Балади про царський жарт»; поліцейський Стрікленд — герой низки історій із різних збірок; у Гімалаях Кім зустрічає головну героїню оповідання «Ліспет»... Усіх Кіплінґ знав, усіх бачив, і от нарешті зібрав воєдино.

У кожній літературі має бути книжка, яка намагається вмістити увесь світ, все життя в усіх його проявах. І не просто вмістити — прийняти й назавжди зберегти для читача. В Іспанії це, звісно, «Дон Кіхот», в Англії — «Піквікський клуб», в Росії — «Євгеній Онєгін». «Це не роман, — казав Г. К. Честертон про Діккенсову епопею, — романи закінчуються, а “Піквік” — ні, так само, як і янголи».

Я, звісно, нічого не скажу про фінал «Кіма». Це єдине можливе завершення історії та водночас — відкрита можливість для кожного з читачів уявити, що буде далі. «Він сам зупинився чи ти його зупинив?» — спитав Дж. Л. Кіплінґ, коли син повідомив йому, що закінчив роман. «Він сам». — «Тоді, може, він не такий вже й поганий», — відповів Кіплінґ-старший... і зробив чудові ілюстрації до роману.

Так, книжка, що дарує радість, зачудування і мудрість вже понад сто років, — не така вже й погана. Переконайтеся в цьому.

А хто такий Кім?

Михайло Назаренко

Розділ 1

Хто йде сумлінно в Божий світ

Своїм шляхом вузьких воріт,

Не кпиньте з тих, чий заповіт

Дав Будда із Кама´кури!

Усупереч муніципальному наказові, він сидів верхи на гарматі Зам-Замі, цегляна плат­форма якої знаходилася якраз навпроти старого Аджаб-Ґхер — тубільці називають так Музей Лагора. Хто володіє «вогнедишним драконом» Зам-Замою, той володіє Пенджабом — цей величезний шматок позеленілої бронзи завше ставав найпершою здобиччю завойовників.

Але Кім мав таке-сяке виправдання: він зіпхнув із гарматних цапф сина Лали Дінаната — на тій підставі, що Пенджабом володіють англійці, а Кім і сам англієць. І хоча чорнотою засмаги він не відрізнявся від тубільців; хоча надавав рішучу перевагу місцевій говірці, а розмовляючи рідною мовою бубонів і ковтав слова; хоча приятелював на засадах абсолютної рівності з базарними хлопчаками, Кім був білим — білим злидарем із найбідніших. Метиска, яка його виховувала, курила опіум і тримала сяку-таку крамничку вживаних меблів на площі, де стоять дешеві візники. Вона казала місіонерам, нібито доводилася сестрою Кімовій матері. Але насправді його мати була нянькою в родині полковника і вийшла заміж за Кімбела О’Гару, молодого прапорщика ірландського полку Маверікців. Згодом він отримав місце на Сіндо-Пенджабо-Делійській залізниці, тож полк повернувся додому без нього. Дружина його померла від холери у Фірозепурі, а сам О’Гара почав пиячити і катався туди-сюди залізницею разом із гострооким трирічним малюком. Благодійні товариства і капелани намагалися упіймати його, турбуючись про дитину, проте О’Гара втікав щоразу доти, поки не зустрівся із жінкою, яка вживала опіум. Він і собі приохотився до того смаку і помер, як умирають білі злидарі в Індії. На час смерті його статок складався із трьох документів. Один він називав своїм ne varietur, бо ці слова стояли під його підписом, а другий — «свідоцтвом про звільнення». Третьою була посвідка про народження Кіма. Ці документи, як приказував він зазвичай у години опіумного блаженства, колись зроблять маленького Кімбела людиною. За жодних обставин Кім не мав із ними розлучатися, адже вони були частиною великого чаклунства, такого, яке творять оті люди, ген за музеєм, у великому синьо-білому Джаду-Ґхері, «чаклунському будинку», який ми звемо масонською ложею. Настане день, казав він, коли все поверне на краще, і Кімів мисливський ріг піднесеться між стовпами, величезними стовпами краси і могутності. Сам полковник, верхи на коні, на чолі найкращого у світі полку прислужиться Кімові, маленькому Кімові, який досягне більшого, ніж його батько. Дев’ять сотень першокласних дияволів, чий бог — Червоний Бик на зеленому полі, служитимуть Кіму, якщо вони не забули О’Гару, бідного О’Гару, бригадира з Фірозепурської залізниці. Далі він починав гірко плакати, сидячи у поламаному очеретяному кріслі на веранді. Тож після його смерті жінка зашила пергамент, свідоцтво і метрику в шкіряний амулет і почепила Кімові на шию.

— Одного дня, — сказала вона, пригадуючи незрозумілі пророцтва О’Гари, — по тебе прийде великий Червоний Бик із зеленого поля, і полковник, верхи на високому коні, так, і... — тут вона перескочила на англійську, — і дев’ять сотень дияволів.

— А, — сказав Кім, — я запам’ятаю. Прийде Червоний Бик і полковник на коні, але спершу, батько казав, прийдуть двоє чоловіків, щоби підготувати ґрунт. Батько розповідав, коли чаклують, то завжди так роблять.

Якби жінка відправила Кіма з тими паперами до місцевого Джаду-Ґхера, тамтешня ложа, звісно, прийняла б його та призначила до масонського сиротинця у горах, але вона не довіряла тому, що чула про чаклунство. Кім також мав власну думку щодо цього. Вийшовши з невинних літ, він навчився уникати місіонерів і білих людей з серйозними обличчями, які допитувалися, хто він такий і що робить. Адже Кім із величезним успіхом не робив нічого. Щоправда, він знав чудове, оточене мурами місто Лагор — від Делійських воріт і до ровів навкруг форту; був запанібрата з людьми, що провадили життя дивовижніше, ніж могло би наснитися Гарунові ар-Рашиду; і, зрештою, сам жив божевільним життям героїв «Тисячі й однієї ночі», але місіонери й секретарі доброчинних товариств не здатні були зрозуміти тієї краси. У місті його прозвали маленьким Другом Усього Світу. І дуже часто, будучи гнучким і непомітним, поночі він вештався дахами, які аж кишіли людьми, і виконував доручення причепурених показних дженджиків. Звісно, йшлося про любовні інтриги, — він то розумів добре, бо встиг дізнатися все погане, ледь почав говорити, — але Кім любив гру заради самої гри. Безгучне скрадання темними вуличками й провулками, підйом по водостічних трубах, тіні й гомони таємничого жіночого світу на пласких дахах і стрімку втечу з даху на дах під покровом спекотної темряви. А ще він водив тісну дружбу зі святими людьми, замурзаними попелом факірами, що сиділи біля своїх цегляних святилищ попід деревами на березі річки. Зустрічав їх після старцювання і, як ніхто не бачив, то їв із ними з однієї миски. Вихователька його наполягала зі сльозами, щоб він носив європейський одяг — штани, сорочку і потертого капелюха, але Кім вважав, що для певних справ зручніше індуське чи магометанське вбрання. Один зі світських молодих людей — його знайшли мертвим на дні колодязя в ніч землетрусу, — подарував йому якось повний комплект індуїстського вбрання — костюм вуличного хлопчика з нижньої касти. Кім сховав його в потаємному місці, під балками на складі деревини у Ніла Рама, за Пенджабською судовою палатою, де запашні колоди деодарів висушувалися після сплаву по річці Раві. Готуючись до роботи або витівок, Кім одягав свій «реквізит» і під ранок втомлений повертався на веранду, накричавшись у хвості весільної процесії або на індуїстському святі. Іноді в будинку виявлялася їжа, але частіше її не було, і Кім йшов їсти зі своїми тубільними друзями.

Барабанячи п’ятами по Зам-Замі, він раз-у-раз відволікався від гри у «царя гори», в яку бавився з маленькими Чхота-Лалом і сином продавця ласощів Абдуллою, щоби зронити образливе зауваження на адресу тубільця-поліцейського, який сторожував взуття відві­дувачів, виставлене рядами біля дверей Музею. Рославий пенджабець поблажливо всміхався: він давно знав Кіма. Знали його і водонос, який поливав курну вулицю з мішка цапиної шкіри, і музейний столяр Джавахір-Сінгх, який схилився над новими пакувальними ящиками, і всі, хто були поблизу, за винятком селян, які поспішали до Будинку Чудес подивитися на речі, зроблені в їхньому краї та деінде. У Музеї були зібрані зразки індійського мистецтва та ремесел, і будь-хто у пошуках знань міг попросити пояснень у наглядача.

— Геть! Геть! Дай я вилізу! — кричав Абдулла, здираючись на колесо Зам-Зами.

— Твій батя пік кренделі, а мама вкрала гі, — приспівував Кім, — а усі мусульмани давно гепнулися із Зам-Зами.

— Дай мені залізти! — репетував малий Чхота-Лал у розшитій золотом шапочці. Статок його батька сягав понад півмільйона фунтів стерлінгів, але Індія — єдина демократична країна світу.

— Індуси теж із Зам-Зами гепнулися, їх мусульмани випхали. Твій таточко був пекар...

Він замовк, бо з-за рогу, з боку галасливого Моті-Базару, човгав чоловік, настільки дивний, що Кім, який вважав, що знає всі касти, нікого схожого доти не бачив. На зріст він був близько шести футів, на собі мав зібрану незліченними бганками темну тканину, схожу на кінську попону, і в жодній із цих складок Кім не міг відшукати ознак жодного відомого йому ремесла. За поясом у нього висів довгий залізний пенал ажурної роботи та дерев’яна вервиця, як у святого. На голові чужинець мав шапку, схожу на величезний берет. Лице мав жовте і зморшкувате, як у Фук-Шина, базарного китайця-чоботаря. Ледь скошені очі здавалися щілинами з оніксу.

— Хто то такий? — спитав Кім у товаришів.

— Мабуть, людина, — витріщив очі Абдулла і запхав пальця до рота.

— Що правда, то правда, — підтвердив Кім, — але він не схожий на жодного індійця, якого я коли-небудь бачив.

— Може, то жрець? — припустив Чхота-Лал, помітивши чотки. — Дивись! Він йде до Будинку Чудес!

— Ні, ні, — вимовив поліцейський, хитаючи головою, — я не розумію вашої мови. — Поліцейський говорив на пенджабі. — Агов, Друже Усього Світу, що він таке каже?

— Хай іде сюди, — сказав Кім і, зблиснувши голими п’ятами, скочив із Зам-Зами. — Він — чужака, а ти — воляка.

Чоловік розгублено повернувся і попрямував до хлопчиків. Він був старий, і його вовняне вбрання ще тхнуло полином гірських ущелин.

— О, діти, а що то за великий будинок? — спитав він на урду, якою, схоже, володів пречудово.

— То Аджаб-Ґхер, Будинок Чудес! — відповідаючи, Кім не вжив жодного поштивого звертання, як то «лала» чи «міян» — він не міг вгадати віри старого.

— А, Будинок Чудес! І туди можна зайти будь-кому?

— Над дверима написано, що всім можна заходити.

— Безкоштовно?

— Я заходжу і виходжу, а я не банкір, — засміявся Кім.

— На жаль! Я старий чоловік. Я не знав, — і, перебираючи вервицю, він озирнувся у бік Музею.

— А якої касти? Де ваш дім? Ви прийшли здалеку? — допитувався Кім.

— Я прийшов через Кулу, з-за Кайласа, але що ви про це знаєте? З гір, — тут він зітхнув, — де повітря і вода свіжі та прохолодні.

— Ага! Хітай [китаєць], — гордо виголосив Абдулла. Фук-Шин якось вигнав було його зі своєї крамниці за те, що він надумав плювати на божка, який стояв над взуттям.

— Пагарі [горянин], — промовив маленький Чхота-Лал.

— Так, дитино, горянин, із гір, яких ти ніколи не побачиш. Ти чув про Бхотія [Тибет]? Я не хітай, я бхотія [тибетець], Лама, або, скажімо, гуру по-вашому, коли вже ти хочеш знати.

— Гуру з Тибету, — промовив Кім. — Таких я ще не бачив. Знач’, у Тибеті є індуси?

— Ми — послідовники серединного шляху і мирно живемо в наших монастирях, а я зібрався відвідати чотири священних місця раніше, ніж помру. Ну, тепер ви, діти, знаєте стільки ж, скільки і я, старий. — Він добродушно посміхнувся хлопчикам.

— Ти щось їв?

Чоловік порився у себе за пазухою і витягнув потерту дерев’яну чашку для збору подаяння. Хлопчики кивнули. Всі знайомі їм жерці просили милостиню.

— Зараз я їсти не хочу, — він крутив головою, як стара черепаха на осонні. — Чи правда, що багато священних зображень зберігається у Будинку Чудес Лагора? — Прочанин повторив останні слова, неначе бажав упевнитися, що адреса правильна.

— Це правда, — сказав Абдулла. — У ньому повно язичницьких бутів. Знач’, ти теж ідолопоклонник?

— Та яка різниця, — відмахнувся Кім. — Це — урядовий будинок і там немає ідолопоклонства, а тільки сагиб із білою бородою. Пішли зі мною, я покажу.

— Чужоземні жерці їдять хлопчиків, — прошепотів Чхота-Лал.

— А він чужинець і бут-параст [ідолопоклонник], — сказав мусульманин Абдулла.

Кім зареготав.

— Він — новак. Біжіть до своїх матусь та сидіть тихенько на ручках. Пішли!

Кім, клацнувши, прокрутив турнікет, який автоматично реєстрував відвідувачів. Старий пішов за ним і завмер від подиву. У вестибюлі виставили більші зразки греко-буддійської скульптури, створені — вчені знають, коли — забутими майстрами, чиї вправні руки таємничим чином наслідували грецький стиль. Тут були сотні експонатів: фризи з рельєфними постатями, фрагменти статуй, всіяні фігурами плити, які колись покривали цегляні стіни буддійських ступ і вігар Півночі, а нині, відкопані і споряджені ярличками, були гордістю Музею. Роззявивши рота від подиву, Лама повертався то в один, то в інший бік та, нарешті, завмер у захваті перед великим горельєфом, на якому було зображено коронування, або ж возвеличення, Будди. Учитель сидів на лотосі, пелюстки якого були висічені так глибоко, що, здавалося, майже відділялися від плити. Навколо нього в благоговінні скупчилася ціла ієрархія царів, старійшин і стародавніх Будд, внизу лотоси вистелили води з рибами і  птахами. Двоє Девів із крилами, як у метеликів, тримали вінок над його головою. Над ними двоє інших несли парасольку, увінчану головним убором Бодхісатви, усіяну коштовним камінням.

— Владико! О владико! Це сам Шак’ямуні, — Лама ледь не хлипав. І на півподиху почав наспівувати чудесну буддійську молитву:

— Єдинородний Майї син, Ананди пан, святійший він... І він тут! Найвищий Закон також тут! Моє паломництво добре розпочалося. І яка робота! Яка робота!

— Сагиб он там, — сказав Кім і прослизнув убік, поміж шафами відділу мистецтв і ремесел. Білобородий англієць дивився на Ламу, а той ґречно повернувся, вклонився йому і, трохи подлубавшись, витяг записника і клаптик паперу.

— Так, це моє ім’я, — посміхнувся куратор, розглядаючи по-дитячому незграбні друковані літери.

— Один із нас, що здійснив паломництво по святих місцях, — тепер він настоятель монастиря Ланґ-Чо, — повідомив його мені, — затинаючись, мовив Лама. — Він розказував про це все, — Лама повів худою тремкою рукою.

— Тож ласкаво просимо, о Ламо з Тибету! Тут зберігаються священні зображення, — він глянув Ламі в обличчя, — і я тут, щоби накопичувати знання. Пройдемо до мого кабінету. — Старий тремтів від хвилювання.

Кабінет був звичайнісіньким закутком, відокремленим дерев’яною перегородкою від галереї, де стояли статуї. Кім ліг на підлогу, притуливши вухо до шпарини у потрісканих від спеки кедрових дверях, та, довіряючи інстинкту, приготувався підслуховувати і спостерігати.

Більша частина бесіди була йому геть незрозуміла. Лама, спочатку нерішуче, розповідав наглядачеві про свій рідний монастир Сач-дзен, розташований навпроти Розмальованих Скель, за чотири місяці шляху звідти. Наглядач вийняв величезний альбом із фотографіями і показав йому той монастир, що стримів на скелі над гігантською долиною, сформованою геологічними шарами різних відтінків.

— Так, так! — Лама одяг рогові окуляри китайської роботи. — Ось хвіртка, через яку ми носимо дрова до зими. І ти... й англійці знають про це? Теперішній настоятель Ланґ-Чо говорив мені, але я не вірив. А Владика — Вседосконалий — він теж користується тут пошаною? І його життя відоме?

— І все воно висічене на камені. Ходімо, подивимося, якщо ти вже відпочив.

Лама, човгаючи, побрів у головний зал і разом із куратором став оглядати колекції з благоговінням вірянина і чуттям художника.

Епізод за епізодом він упізнавав прекрасну повість на витертому камінні. Подекуди його спантеличували риси незнайомого грецького стилю, але він радів, як дитина, кожній новій знахідці. Там, де порушувалася послідовність подій, як, наприклад, у Благовіщенні, куратор заповнював її усно і за допомогою книг — французьких і німецьких — із фотографіями та репродукціями.

Тут був зображений благочестивий Асіта, тотожний Симеону у християнських переказах: він тримав на колінах божественне немовля, поки батько та мати слухали. А ще там були епізоди з легенди про двоюрідного брата Будди Девадату. Тут стояла збентежена нечестива жінка, яка звинуватила Учителя у гріхопадінні; тут зображені були проповідь в Оленячому парку і диво, яке приголомшило вогнепоклонників; тут поставав Бодгісатва в образі царя, чудесне народження, смерть у Кусінаґарі, де слабкий учень втратив свідомість. Без кінця повторювався сюжет медитації під деревом Бодгі, і всюди було зображено поклоніння чаші для збору милостині. Через кілька хвилин куратор збагнув, що гість його не простий жебрак, який перебирає вервицю, а справжній учений. І вони знову переглянули все від початку до кінця, причому Лама раз-по-раз брав пучку тютюну, протирав свої окуляри і торохтів, наче потяг, на дивовижній суміші урду і тибетської мови. Він чув про подорожі китайських паломників Фа-Сяня і Хуань-Цана і хотів дізнатися, чи існує переклад їхніх творів. Він затамовував подих, безпорадно гортаючи книги Біла і Стані­сласа Жульєна.

— Усе є тут. Прихований скарб!

Потім він зосередився, аби благоговійно вислухати цитати, наспіх перекладені на урду. Уперше він чув про праці європейських учених, які за допомогою цих і сотень інших джерел визначили місця священних подій буддизму. Потім йому показали величезну карту з жовтими крапками та рисками. Коричневий палець рухався за олівцем куратора від мітки до мітки. Тут був Капілавасту, там — Серединне Царство, тут — Магабодгі, буддійська Мекка, а там — Кусінаґара, овіяне скорботою місце, де Він помер. Старий примовк, схиливши голову над аркушами, а куратор закурив ще одну люльку. Кім заснув. Коли він прокинувся, бесіда, яка досі тривала, стала доступнішою його розумінню.

— Ось так і сталося, о Джерело Мудрості, що я вирішив піти по святих місцях, де ступала Його нога: на місце народження, аж до Капіли, потім у Магабодгі, яке тепер називається Будда-Ґайя, у Монастир, в Оленячий парк і на місце Його смерті, — Лама притишив голос. — І я прийшов сюди сам. П’ять, сім, вісімнадцять, сорок років я думав, що Стародавній Закон виконується погано, бо ж, як тобі відомо, до нього домісилися чортівня, чаклунство й ідолопоклонство. Точнісінько, як допіру сказав хлопчина там, на вулиці. Так, саме бут-параст, як висловився дітвак.

— Так буває з усіма віровченнями.

— То ти так думаєш? Я читав наші монастирські книги, але в них висохла серцевина, і новий ритуал, яким ми, послідовники перетвореного Закону, приборкуємо себе, також не має ціни в цих старих очах. Навіть послідовники Досконалого безперервно борються один з одним. Все це — ілюзія. Так, майя, ілюзія. Але я жадаю іншого, — зморшкувате жовте обличчя наблизилося до куратора на відстань трьох дюймів, і довгий ніготь вказівного пальця стукнув по столу. — Ваші вчені за допомогою цих книжок пройшли крок у крок за стопами Благословенного у всіх його мандрах, але є речі, які вони не змогли відкрити. Я нічого не знаю, але прагну звільнитися від Колеса Всього Сущого, ступивши на широкий і відкритий шлях, — він посміхнувся з простодушним тріумфом. — Як паломник по святих місцях я вже тепер здобуваю заслугу. Але справа в більшому. Послухай істинну розповідь. Коли наш милостивий Владика, будучи ще юнаком, став шукати собі дружину, люди в палаці його батька говорили, що він ще занадто юний для шлюбу. Ти про то знаєш?

Куратор кивнув, питаючи себе, що ж буде далі.

— Тоді влаштували потрійне змагання в силі між усіма, хто зголоситься. І під час випробування луком наш Владика, переламавши той, який подали спочатку, велів подати такий лук, на якому ніхто не міг натягнути тятиву. Ти про то знаєш?

— Про все це написано. Я читав.

— І, перелетівши всі позначки, стріла помчала ген-ген далеко і зникла з очей. Врешті-решт вона впала, і там, де вона торкнулася землі, з’явилося джерело, яке потім перетворилося на річку, і, завдяки милосердю нашого Владики і тим заслугам, яких він надбав до свого звільнення, властивість тієї річки така, що вона змиває всяку ганьбу і плями гріха з того, хто скупається в ній.

— Так написано, — сумно промовив куратор.

Лама глибоко зітхнув.

— Де ця Річка? Джерело Мудрості, де впала та стріла?

— Шкода, брате мій, але я не знаю, — відповів куратор.

— Ні, може, ти забувся? Це — єдине, про що ти не сказав мені. Маєш же ти знати. Слухай, я старий чоловік. Я прошу тебе, схиливши голову до твоїх ніг, о Джерело Мудрості! Ми знаємо, що він натягнув тятиву! Ми знаємо, що стріла впала! Ми знаємо, що джерело пробилося з-під землі. То де ж та Річка? Сон наказав мені знайти її. Тому я прийшов. Я тут. Але де ж Річка?

— Якби ж я знав, ти думаєш, хіба ж я не кричав би про це на весь голос?

— Через неї можна досягти звільнення від Колеса Всього Сущого, — вів далі Лама, не слухаючи. — Річка Стріли! Подумай ще! Якийсь струмочок, може, пересохлий під час посухи? Адже Владика ніколи не став би обманювати старого.

— Я не знаю, не знаю.

Лама знову підсунув своє помережане тисячею зморшок лице на відстань долоні від обличчя англійця.

— Я бачу, що ти не знаєш. Ти не дотримуєшся Закону, і воно від тебе приховане...

— Так, приховане... приховане.

— Ми пов’язані — ти і я, брате мій. Але я, — він встав, майнувши полами м’якої та щільної одежини, — я хочу звільнити себе. Ходімо разом!

— Я зв’язаний, — промовив куратор. — Але куди ти йдеш?

— Спершу до Каші [Бенарес]. Куди ж іще? Там я зустрінуся з людиною чистої віри, що мешкає в одному з джайністських храмів цього міста. Він теж таємний шукач, і можливо, я дізнаюся від нього що-небудь. Може, він піде зі мною в Будда-Ґайю. Звідти на північний захід, в Капілавасту, і там я шукатиму Річку. Ні, я буду шукати всюди, куди б не йшов, бо ж невідоме те місце, де впала стріла.

— А як ти підеш? До Делі далеко, до Бенареса ще далі.

— По дорогах і на поїздах. Спустившись з гір, я від Пантханкота приїхав сюди на по-йізді. Він іде швидко. Я спочатку дивувався, бачачи, як обіч дороги високі стовпи тягнуть і тягнуть за собою нитки, — він показав жестами, як нахиляються і кружляють телеграфні стовпи, що мелькають мимо поїзда, — але потім у мене заклякли ноги й закортіло йти пішки, я так звик.

— А ти добре знаєш, куди йти? — запитав куратор.

— О, що стосується цього — то тільки розпитай та заплати, і призначені особи притьмом доправлять тебе у призначене місце. Це я знав ще у себе в монастирі з надійних джерел, — гордо промовив Лама.

— А коли ти рушаєш у путь? — куратор посміювався над цією сумішшю стародавнього благочестя і сучасного прогресу, які так властиві Індії наших днів.

— Якомога швидше. Я йтиму по тих самих місцях, що й Владика, поки не дійду до Річки Стріли. До того ж є папір, де написано час відходу поїздів, що йдуть на південь.

— А як щодо їжі? — Лами, як правило, носять при собі добрий запас грошей, але куратор хотів упевнитися.

— Під час подорожі я беру з собою чашу Вчителя для збору милостині. Так, як ходив він, так піду і я, відмовившись від ситого монастирського життя. Коли я залишав гори, зі мною був чела [учень], який просив милостиню за мене, як того вимагає статут, але ми затрималися в Кулу, він захворів на лихоманку та помер. Тепер у мене немає чели і я сам візьму чашу для збору подаянь та цим дам можливість милосердним людям здобути заслугу, — він хоробро кивнув головою. Монастирські вчені не просять милостині, але Лама був дуже натхнений своїми пошуками.

— Хай буде так, — посміхнувся куратор. — А тепер дозволь і мені здобути заслугу. Ми обидвоє майстри — і ти, і я. Ось новий нотатник на білому англійському папері, он відточені олівці — «два» і «три», товстий і тонкий, усе це зручно для записів. Тепер позич мені твої окуляри.

Куратор поглянув крізь них. Скельця були сильно подряпані, але майже відповідали його власним окулярам, які він вклав Ламі в руку зі словами:

— Спробуй-но ці.

— Пір’їнка! Просто пір’їнка на обличчі! — старий у захваті обернувся, морщачи ніс. — Я майже їх не відчуваю. І як ясно бачу!

— Вони з білаура — кришталю, їх неможливо подряпати. Хай вони допоможуть тобі знайти твою Річку, бо вони — твої.

— Я візьму їх: і олівці, і білого нотатника, — сказав Лама, — на знак дружби між жерцем і жерцем; а тепер, — він подлубався у себе за поясом, відстебнув ажурний залізний пенал і поклав його на стіл, — ось тобі мій пенал на згадку. Він старий, такий само старий, як і я.

Це був пенал старовинної китайської роботи із заліза, виплавленого забутим у наші дні способом, і колекціонерське серце куратора здригнулося, ще коли він його вперше помітив. Жодні вмовляння не могли змусити Ламу взяти подарунок назад.

— Коли я відшукаю Річку і повернуся, я принесу тобі мальоване зображення Падми Самтгори, подібне до тих, які я малював на шовку в монастирі. Так, і ще зображення Колеса Життя, — він тихо розсміявся, — бо ж ми обидва майстри — і ти, і я.

Кураторові хотілося затримати його. Мало тепер залишилося на світі людей, які володіють цією таємницею: вміють малювати пензликом для письма канонічні буддійські картини, які, так би мовити, наполовину написані, наполовину намальовані. Але Лама вийшов сягнистими кроками з високо піднятою головою і, ненадовго зупинившись перед великою статуєю бодгісатви, зображеного в час медитації, протиснувся між турнікетами.

Кім, як тінь, ішов слідом за ним. Підслухана розмова надзвичайно його зацікавила. Цей чоловік був для нього чимось геть новим, тож хлопчик мав намір вивчати його далі: саме так він став би досліджувати нову будівлю чи якесь незвичайне свято в центрі Лагора. Лама був його знахідкою, і він збирався заволодіти ним. Мати Кіма теж була з Ірландії.

Старий, зупинившись біля Зам-Зами, роззирався довкола, поки його погляд не спинився на Кімові. Паломницьке натхнення трохи вичахло в ньому на деякий час, і він відчував себе старим, самотнім і дуже голодним.

— Не сиди під цією гарматою, — зухвало виголосив поліцейський.

— Угу! Сова, — пхикнув Кім на захист Лами. — Сиди сам під гарматою, якщо тобі подобається. Ану, скажи: коли ти поцупив туфлі у молочниці, Данну?

Це було абсолютно необґрунтоване, раптове звинувачення, але поліцейського, який знав, що пронизливий крик Кіма за потреби міг накликати полчища базарних хлопчаків-волоцюжок, воно змусило замовкнути.

— І якому ж божеству ти поклонявся там, всередині? — лагідно поспитав Кім, сідаючи навпочіпки у затінку біля Лами.

— Я нікому не поклонявся, дитино. Я схилився перед досконалим Законом.

Кім незворушно сприйняв цього нового бога. Він уже знав безліч богів.

— А що ти збираєшся робити?

— Старцювати. Я згадав зараз, як давно вже не їв та не пив. Як прийнято просити милостиню в цьому місті? Мовчки, як у нас у Тибеті, чи вголос?

— Хто мовчки просить, той мовчки дохне, — процитував Кім місцеву приказку. Лама був устав, але знову опустився, зітхаючи про свого учня, що помер у далекому Кулу. Кім спостерігав за ним, схиливши голову набік, уважний і зацікавлений.

— Дай мені чашку. Я знаю жителів цього міста — всіх, які подають милостиню. Давай чашку, і я принесу її повною. — Лама простягнув йому чашку, простодушно, мов дитина. — Відпочивай! Я людей знаю.

Кім побіг до відкритої крамниці кунджрі — жінки низької касти, яка торгувала овочами. Крамничка була поблизу трамвайного закруту неподалік Моті-базару. Крамарка здавна знала Кіма.

— Ого, чи ти йогі став, що ходиш із чашкою для збору подаяння? — вигукнула вона.

— Ні-а, — гордо відповів Кім. — У місті з’явився новий жрець. Такої людини я ще не бачив.

— Старий жрець — як юний тигр, — сердито мовила жінка. — Набридли мені нові жерці! Вони, як мухи, сідають на наші товари. Хіба батько мого сина — джерело милостині, щоб подавати кожному, хто попросить?

— Ні, — сказав Кім, — твій чоловік скоріше ягі [лихої вдачі], ніж йогі [святий], але це — новий жрець. Сагиб у Будинку Чудес говорив із ним, як із братом. О мати моя, наповни мені цю чашку! Він чекає.

— Добра чашка! Цілий кошик завбільшки з коров’яче черево! Ти чемний, як священний бик Шиви. Нині вранці він уже встиг поцупити більшу частину цибулі з кошика. А тобі я повинна наповнити твою чашку. Ось він знову йде сюди.

Величезний мишачої масті брахманський бик цього кварталу пробирався через барвистий натовп із украденим бананом, що звисав йому з рота. Прекрасно обізнаний про свої привілеї священної тварини, він попрямував просто до крамниці, нахилив голову і, голосно пихкаючи, став оглядати ряди корзин, вибираючи харчі. Маленька тверда п’ятка Кіма злетіла вгору і вдарила його по вологому сизому носі. Бик обурено пирхнув і віддалився по трамвайній колії; горб його тремтів від люті.

— Дивися! Я зберіг твого товару на суму втричі більшу, ніж буде коштувати вміст чашки. Ну, матінко, трошки рису і поверх його сушеної риби, а ще овочевого карі.

Із глибини крамниці, де лежав чоловік, почулося бурчання.

— Він прогнав бика, — напівголосно промовила жінка. — Подавати бідним добре, — вона взяла чашку і повернула її повною гарячого рису.

— Мій йогі не корова, — поважно сказав Кім, пальцями викопуючи ямку на вершині гірки. — Я думаю, що трошки карі, смажений коржик і шматок сухого варення його потішать.

— Ця ямка завбільшки, як твоя голова! — роздратовано сказала жінка.

Тим не менше, вона поклала в неї доброго, гарячого овочевого карі, припечатала його сухим коржиком, на корж виклала шматочок очищеного масла, а збоку — кислого тамариндового варення. Кім любовно дивився на свою ношу.

— От і добре. Коли я буду на базарі, бик не посміє підходити до цього будинку. Він — зухвалий жебрак.

— А ти? — розсміялася жінка. — Але ти не повинен погано говорити про биків. Чи не ти сказав мені, що настане день, коли Червоний Бик прийде з поля, щоб допомогти тобі? Тепер тримай чашку рівно і попроси святого чоловіка благословити мене. І ще: чи не знає він якихось ліків від хвороби очей для моєї дочки? Попроси його про це, о маленький Друже Всього Світу.

Але Кім пострибав далі раніше, ніж вона встигла закінчити фразу. Він мчав, ухиляючись від бродячих собак і голодних приятелів.

— Ось як просять ті, хто знає, як це робиться, — гордо заявив він Ламі, який витріщив очі на вміст чашки. — Тепер їж, а я поїм із тобою. Гей, бгішті! — він гукнув водоноса, який поливав кротони біля Музею. — Дай сюди води. Нам, чоловікам, хочеться пити.

— Нам, чоловікам! — розсміявся бгішті. — Чи вистачить на таку парочку одного шкіряного мішка? Ну, пийте, в ім’я Милосердного.

Він пустив тонкий струмінь на руки Кіма, який пив, як тубільці, але Лама вважав за потрібне витягнути чашку зі своїх незліченних бганок і пити, як велить звичай.

— Пардезі [чужинець], — пояснив Кім, після того, як старий вимовив щось незнайомою мовою — вочевидь, благословення. Дуже задоволені, вони разом взялися до їжі й спустошили всю чашку для збору подаяння. Потім Лама, понюхавши табаки з чималої дерев’яної тютюнниці, почав перебирати вервицю і заснув легким старечим сном, поки тінь від Зам-Зами видовжувалася по землі.

Кім побрів до найближчої продавчині тютюну, жвавої молодої мусульманки, і випросив у неї найдешевшу сигару, з тих, які збувають студентам Пенджабського університету, котрі мавпують англійські звичаї. Він закурив, сів під жерлом гармати й, опустивши підборіддя на коліна, почав міркувати. Роздуми його скінчилися тим, що він зірвався з місця і безшумно помчав до дров’яного складу Ніла Рама.

Лама прокинувся в той час, коли в місті вже розпочалося вечірнє життя, засвітили ліхтарі й одягнені в біле клерки і нижчі службовці повиходили з державних установ. Приголомшений, він роззирнувся навколо, але поблизу не було нікого, крім хлопчика-індуса в брудній чалмі й одежі брудно-жовтого кольору. Лама раптово опустив голову на коліна й застогнав.

— Чого це ти? — промовив хлопчик, стаючи перед ним. — Тебе пограбували?

— Мій новий чела, учень, утік від мене, і я не знаю, де він.

— А хто він такий був, твій учень?

— Це був хлопчик, що з’явився до мене на місце померлого у знак винагороди за ту заслугу, яку я придбав, коли он там вклонився Закону, — він вказав на Музей. — Він прийшов до мене вивести мене на дорогу, з якої я збився. Він повів мене в Будинок Чудес і словами своїми спонукав мене насмілитися і заговорити зі Зберігачем священних зображень, так що я отримав розраду і збадьорився. А коли я ослаб від голоду, він просив милостиню за мене, як це робить чела для свого вчителя. Несподівано він був мені посланий, і так само несподівано пішов. Я хотів вчити його Закону по дорозі в Бенарес.

Кіма здивувала ця мова, бо він підслухав бесіду в Музеї і знав, що старий каже правду, а тубільці рідко дозволяють собі таке стосовно незнайомців.

— Але я бачу тепер, що він був посланий недарма. Тому знаю, що знайду Річку, яку шукаю.

— Річку Стріли? — запитав Кім зі зверхньою посмішкою.

— Невже це новий посланець? — вигукнув Лама. — Я нікому не говорив про свої пошуки, крім жерця священних зображень. Хто ти такий?

— Твій чела, — просто відповів Кім, сідаючи навпочіпки. — Зроду не бачив я нікого, схожого на тебе. Я піду з тобою в Бенарес. І ще я думаю, що коли такий старий чоловік, як ти, каже правду першому-ліпшому, значить, він дуже потребує учня.

— Але Річка, Річка Стріли?

— О, про неї я почув, коли ти розмовляв з англійцем. Я лежав біля дверей.

Лама зітхнув.

— Я думав, що ти — дарований мені провідник. Такі речі трапляються іноді, але я недостойний їх. То, значить, ти не знаєш, де Річка?

— Ну, ні, — Кім вимушено розсміявся. — Я йду шукати Бика, Червоного Бика на зеленому полі, який допоможе мені.

Якщо у когось із його приятелів був план, Кім, по-хлопчачому, зараз же вигадував свій власний і, теж по-хлоп’ячому, дійсно думав іноді хвилин по двадцять про батькові пророцтва.

— Допоможе у чому, дитино? — запитав Лама.

— Бог його зна’, але так говорив мені батько. Я чув, як ти розповідав у Будинку Чудес про всі ці незнайомі та дивні місця в горах, а вже якщо такий старий чоловік, настільки... настільки звиклий говорити правду, хоче шукати якусь річку, то я подумав, що і мені потрібно вирушити в дорогу. Якщо нам судилося знайти їх, ми їх знайдемо: ти — свою річку, а я — мого Бика і потужні стовпи і ще щось, про що я забув.

— Не стовпи, а Колесо, від якого я звільнюся, — сказав Лама.

— Це одне і те ж саме. Може, вони зроблять мене царем, — промовив Кім, безтурботно готовий прийняти все на світі.

— По дорозі я навчу тебе інших, кращих бажань, — повчально сказав Лама. — Ходімо в Бенарес.

— Тільки не вночі. Тепер злодії розгулюють. Почекай до ранку.

— Але тут ніде спати, — старий звик до порядку в своєму монастирі та, хоча за правилами завжди спав на землі, все ж вважав за краще дотримуватися пристойності.

— Ми знайдемо хороший нічліг у Кашмірському караван-сараї, — сказав Кім, сміючись над його зніяковінням. — У мене є там приятель. Пішли!

Задушливі, людні базари виблискували вогнями, коли подорожні пробиралися через натовп, у якому змішалися всі племена Північної Індії. Лама рухався, немов уві сні. Він уперше потрапив до великого промислового міста, і його злякав гучний, напханий людьми трамвай із брязкітливими буферами. Ламу то штовхали, то тягли вперед, і зрештою він опинився перед високими ворітьми Кашмірського караван-сараю, обширного квадратного двору навпроти вокзалу, оточеного склепінчастими аркадами, де приставали верблюжі та кінські каравани на зворотному шляху з Середньої Азії. Представники всіх північних племен доглядали за прив’язаними кіньми і змушували верблюдів опускатися на коліна, вантажили і розвантажували тюки та вузли, за допомогою скрипучих важелів черпали з криниці воду для вечері, кидали оберемки трави норовливим зизооким жеребцям, копали ногою похмурих караванних собак, розплачувалися з погоничами верблюдів, наймали нових конюхів, лаялися, кричали, сперечалися і торгувалися. Аркади, до яких вели три-чотири кам’яних сходинки, здавалися тихою пристанню довкола цього бурхливого моря. Більшість їх здали в оренду купцям, подібно до того, як ми здаємо арки віадуків. Проміжки між стовпами були забрані цеглою або дошками, утворюючи кімнати, доступ до яких охороняли важкі дерев’яні двері зі складними висячими замками місцевого штибу. Замкнені двері вказували на те, що власник кімнати відсутній, а зухвалі, іноді дуже зухвалі написи крейдою або фарбою повідомляли, куди він поїхав. Наприклад: «Лутфулла виїхав до Курдистану». А внизу незграбні вірші: «О Аллах, що дозволив вошам оселитися в халаті кабульця, навіщо дозволив ти воші — Лутфуллі жити так довго?»

Кім, відгороджуючи Ламу від збуджених людей і схарапуджених тварин, прокрався уздовж аркад на дальній, найближчий до вокзалу, кінець двору, де зупинявся торговець кіньми Магбуб Алі, коли він приїжджав з тієї таємничої країни, що лежить за Північними перевалами.

Кім за своє коротке життя, особливо за проміжок між десятим і тринадцятим роками, мав багато справ із Магбубом, і рослявий огрядний афганець із фарбованою в червоне бородою (він був немолодий і не хотів, щоби бачили його сивину) знав ціну хлопчикові як носієві всяких таємниць. Траплялося, він доручав Кіму стежити за кимось, хто не мав жодного стосунку до коней: ходити за ним назирці увесь день і доповідати про всіх осіб, з якими той розмовляв. Увечері Кім звітував, а Магбуб слухав, не відповідаючи ні словом, ні рухом. Кім знав, що там плелися якісь інтриги, але найголовніше полягало в тому, щоб ні слова не говорити про це нікому, крім Магбуба, який пригощав його розкішними обідами, просто з вогню, принесеними для нього з корчми біля входу в караван-сарай, а один раз навіть видав йому вісім анн грішми.

— Він тут, — вимовив Кім, ляскаючи по носі норовистого верблюда. — Гей, Магбубе Алі! — Він зупинився біля темної арки і прослизнув за спину приголомшеного Лами.

Гендляр лежав на парі шовкових килимових саков, розпустивши широкий вишитий бухарський пояс, і ліниво посмоктував величезний срібний кальян. Він трохи обернувся на вигук, але, побачивши високу безмовну фігуру, розсміявся.

— Аллах! Це Лама! Червоний Лама! Від Лагора до перевалів далеченько. Що ти тут робиш? — Лама машинально простягнув чашку для збору подаяння.

— Господнє прокляття на всіх невірних! — вимовив Магбуб. — Я не подаю вошивим тибетцям; іди й проси у моїх ідолян, які залишилися там, при верблюдах. Може, вони й оцінять твої благословення. Гей, конюхи, тут ваш земляк прийшов. Дізнайтеся, чи він голодний.

Голений, згорблений балті при конях, що був сяким-таким буддистом, схилився перед духовною особою і низьким гортанним голосом запросив святого чоловіка присісти біля багаття, розведеного конюхами.

— Іди! — сказав Кім, злегенька підштовхнувши Ламу, і той пішов геть, залишивши Кіма біля входу до аркади.

— Іди! — вимовив і Магбуб Алі, знову беручись за свій кальян. — Біжи геть, маленький індусе. Господнє прокляття на всіх невірних! Проси у тих моїх слуг, які однієї з тобою віри.

— Магараджо, — заскиглив Кім індуїстське звернення, від душі глузуючи з нинішнього становища. — Батько мій помер... мати моя померла... шлунок мій порожній.

— Попроси в моїх слуг, які при конях, кажу тобі. Серед моєї челяді, напевно, знайдуться індуси.

— О Магбубе Алі, хіба ж я індус? — вигукнув Кім англійською. Купець не виказав подиву, але глипнув на хлопчика з-під кошлатих брів.

— Маленький Друже Всього Світу, — вимовив він, — що це значить?

— Нічого. Я тепер учень цього святого, і ми разом будемо здійснювати паломництво... У Бенарес, як він каже. Він геть божевільний, а мені набрид Лагор. Мені хочеться нової води і нового повітря.

— Але на кого ти працюєш? Навіщо прийшов до мене? — у купцевому голосі задзвеніла підозра.

— До кого ж мені ще йти? Грошей у мене немає. Недобре бути без грошей. Ти продаси офіцерам багато коней. Ці твої нові коні дуже гарні: я їх бачив. Дай мені рупію, Магбубе Алі, а коли я розбагатію, то дам тобі вексель і заплачу.

— Гм, — вимовив Магбуб Алі, швидко міркуючи. — Ти досі ні разу не збрехав мені. Поклич цього Ламу, а сам відійди убік, у тінь.

— О, свідчення наші співпадуть, — сміючись, промовив Кім.

— Ми йдемо в Бенарес, — мовив Лама, врешті збагнувши, куди хилить Магбуб Алі. — Хлопчик і я. Я йду шукати одну Річку.

— Може, й так, а хлопчик?

— Він мій учень. Я думаю, він був посланий, щоби вказати мені шлях до тієї Річки. Я сидів під гарматою, коли він раптово з’явився. Таке траплялося зі щасливцями, яким було даровано скерування. Але я пригадую тепер: він сказав, що належить до цього світу, — він індус.

— А як його звати?

— Я про це не питав. Хіба він не учень мій?

— Його батьківщина... плем’я... село? Хто він: мусульманин, сикх, індус, джайн? Низької чи високої касти?

— Навіщо мені питати? На Серединному Шляху немає ні високих, ні низьких. Якщо він мій чела, то чи візьме хтось його від мене? Чи зможе взяти? Адже, знаєш, без нього я не знайду моєї Річки, — він урочисто похитав головою.

— Ніхто його в тебе не забере. Іди, посидь із моїми балті, — сказав Магбуб Алі, і Лама спроквола відійшов, заспокоєний обіцянками.

— Ну, хіба він не божевільний? — промовив Кім, знову виступаючи вперед, у смугу світла. — Навіщо мені брехати тобі, хаджі?

Магбуб мовчки смоктав кальян. Потім він почав майже пошепки:

— Амбала знаходиться на шляху до Бенареса, і якщо ви обоє дійсно прямуєте туди...

— Ну! Ну! Кажу тобі, він не вміє брехати, як уміємо ми з тобою.

— І якщо ти в Амбалі передаси від мене одне повідомлення, я дам тобі грошей. Воно стосується коня — білого жеребця, якого я продав одному офіцерові, коли минулого разу повертався з перевалів. Але тоді — стань ближче і простягни руки, неначе просиш милостиню! — родовід білого жеребця був не повністю встановлений, і цей офіцер, він тепер в Амбалі, велів мені з’ясувати його. (Тут Магбуб описав екстер’єр коня і зовнішність офіцера.) Ось що потрібно передати цьому офіцерові: «Родовід білого жеребця цілком встановлено». Так він дізнається, що ти прийшов від мене. Тоді він скаже: «Які у тебе докази?» А ти відповіси: «Магбуб Алі дав мені докази».

— І все це заради білого жеребця? — реготнувши, промовив Кім, і очі його загорілися.

— Цей родовід я тобі зараз передам... на свій лад, та ще на додачу вилаю тебе гарненько. — Позаду Кіма промайнула чиясь тінь; пройшов ремигаючи верблюд. Магбуб Алі підвищив голос. — Аллах! Чи ж ти єдиний жебрак у місті? Твоя мати померла. Твій батько помер. У всіх вас одне і те ж саме! Ну, гаразд, — він повернувся, буцімто пошукати на підлозі позаду себе, і жбурнув хлопчикові шматок м’якої, жирної мусульманської перепічки.

— Іди, переночуєте із моїми конюхами — і ти, і твій Лама. Завтра я, може, знайду для тебе роботу.

Кім вислизнув і, стиснувши перепічку зубами, знайшов у ній, як і очікував, шматочок цигаркового паперу, загорнутий в церату, і три рупії сріблом — надзвичайна щедрість. Він усміхнувся і запхав у свою шкіряну ладанку гроші та папірець. Лама, чудово нагодований магбубовими балті, вже спав у кутку однієї зі стаєнь. Кім, сміючись, улігся поруч із ним. Він знав, що робить послугу Магбубові Алі, і ні на мить не повірив у байку про родовід жеребця.