Книга джунглів ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2019

ISBN978-617-12-6963-7(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладач Людмила Старікова

Адаптація та передмоваАндрія Клімова

Оформлення серії Михайла Курдюмова

ХудожникМихайло Курдюмов

Кіплінґ Р.

К42 Книга джунглів : збірник / Редьярд Кіплінґ ; адапт. та передм. А. Клімова ; пер. Л. Старікової ; худож. М. Курдюмов. — Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2019. —240 с.:іл. — (Серія «Бібліотека пригод», ISBN 978-617-12-4214-2).

ISBN 978-617-12-5000-0

Чарівна та мудра казка від одного з найуславленіших письменників Великої Британії! Там, де на гнучких ліанах хитається Мавпячий Народ, де володарює мудрий вовк Акела, там, де панує єдиний закон — закон джунглів... Там, серед Зграї, виріс той, кого називали Жабенятком. Мауглі — хлопчик, якого виховали звірі: мудрий ведмідь Балу, хитра пантера Багіра та пітон Каа. Хлопчик, якому доведеться змагатися зі страшним і небезпечним ворогом — тигром Шер-Ханом…

Також до книжки увійшли оповідання «Ріккі-Тіккі-Таві», «Тумай із Роду Слонів», «Диво Пуран Бхагата», «Білий Котик» та «Квікверн».

УДК 821.111

©DepositPhotos.com / Polyudova,Yyordanov, zzve, komissar008,обкладинка, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2019

НАЗУСТРІЧ ДОЛІ

І удвох пліч-о-пліч долі навстріч,

Чи у пекло, чи в рай — не зважай.

Разом шлях знайдем і кудись дійдем —

Хоч на край землі, хоч за край…

Редьярд Кіплінґ

Джозеф Редьярд Кіплінґ (1865—1936) — дивовижний англійський письменник, поет і новеліст, зірка літератури вікторіанської епохи, наймолодший за всю історію лауреат Нобелівської премії — прожив непросте, спов­нене тривог, сумнівів і літературних перемог життя.Він зазнав злиднів і розчарувань, пізнав велике кохання та передчасну втрату найрідніших людей, його обсипали нагородами, він навіть був наближений до короля своєї країни. Водночас йому довелося стати свідком жахів війни, людської жорстокості й ницості, дивовижної стійкості та самопожертви. У кожному рядку його книг, подібно до коштовних самоцвітів, сяє багатогранний талант чудового прозаїка та романтичного поета — він і в стрімкому малюнку характерів героїв, і у виточеності стилю, і у вишуканому кепкуванні над безсиллям зла.

Редьярд Кіплінґ народився в Бомбеї, в Індії, у родині Джона Кіплінґа, викладача місцевої школи мистецтв, і цей факт великою мірою визначив усе подальше життя автора. Змалку його оточував чарівний світ тропічної Азії, сповнений екзотичними образами, ароматами та звуками, які згодом стали невід’ємною складовою творчості письменника. Проте у п’ятирічному віці хлопчика відправили до пансіону в Південній Англії, де йому довелося прожити наступні шість років. Це був складний для Редьярда час: власник пансіону так жорстоко поводився з маленьким мрійником, що відтоді й до скону Кіплінґ страждав від безсоння. Коли ж йому виповнилося дванадцять, майбутнього письменника перевели до приватного училища у графстві Девон, директором якого був товариш його батька. Редьярд мріяв про кар’єру військового, а заклад саме готував підлітків до вступу в престижну військову академію, однак сильна короткозорість завадила йому стати офіцером британської армії, а програма училища не давала випускникам змоги вступити до будь-якого іншого університету.

Саме тоді Кіплінґ почав писати свої перші оповідан­ня, а 1882 року, закінчивши навчання, повернувся до Британської Індії й почав працювати репортером у газеті, яка виходила у Лахорі. Одночасно з репортажами він писав і публікував короткі оповідання та вірші, а поїздки країною давали йому змогу побачити темний і світлий бік життя найбільшої імперської колонії. Молодий письменник і журналіст стрімко ставав популярним. Одна з індійських газет запропонувала Кіплінґу створити серію подорожніх нарисів, і він здійснив свою першу велику мандрівку: до Англії, США, Бірми, Китаю та Японії. До 1889 року були опубліковані шість книг його оповідань, а 1890 року виданий роман «Світло згасло», після чого Кіплінґа проголосили літературним спадкоємцем Чарльза Діккенса. Водночас багато його віршів набули такої популярності, що розійшлися на цитати.

Проте успіх і визнання не врятували Кіплінґа від примх долі. У 1892 році він вирушив до США, де планував видати свої твори, але видавець несподівано помер, а Редьярд закохався й одружився з його сестрою Кароліною. Та не встиг збігти медовий місяць, коли банк, у якому зберігалися всі заощадження письменника, збанкрутував, і молодята залишилися без засобів до існування. Аж чотири роки Кіплінґу довелося прожити у США, допоки обставини не змінилися.

А змінилися вони тому, що він почав писати для дітей. Саме тоді, у 1894—1895 роках, були опубліковані «Книга джунглів» та «Друга книга джунглів», які стали відомі в усьому світі. Перед читачами постав абсолютно новий герой — хлопчак, який виріс поміж вовками, і світ людей і тварин, побачений його очима, вразив не лише дітей, а й дорослих. Слідом за оповідан­нями про Мауглі з’явилася повість «Відважні мореплавці» (1897), а згодом, після поїздки до Південної Африки, вийшов друком роман «Кім» (1899), який донині вважають шедевром Кіплінґа. На зламі століть письменник створив іще одну дитячу книгу — «Просто казки» (1902), яку переклали майже всіма відомими мовами. Яскраві та екзотичні, сповнені небезпечних пригод і загадкових подій, ці книги допомагали сучасникам крізь сіру буденність побачити таємничість, велич і красу світу. Водночас це не пустопорожні фантазії — Кіплінґ надзвичайно уважний до деталей навіть тоді, коли йдеться про побут, звичаї та історії найвіддаленіших країн і народів.

З 1899 року Редьярд Кіплінґ остаточно оселився в Англії, у графстві Сассекс, де створив іще дві славнозвісні книги казок — «Пак з Пагорбів» та «Нагороди і феї» (1906). Водночас письменник брав активну участь у політичному житті країни й виступав із застереженнями щодо невідворотності війни з Німеччиною.

Пророцтв Кіплінґа не почули. Напруження у Європі зростало, а 1914 року спалахнула Перша світова війна. У 1915 році у Франції загинув син письменника Джон, тіло якого так і не знайшли. Упродовж чотирьох роківписьменник із дружиною намагалися з’ясувати, що ж сталося із Джоном, не втрачаючи надії на те, що він потрапив у полон, одначе пошуки, що тривали до 1919 року, виявились безрезультатними. Саме Редьярд Кіплінґ є автором фрази, яка викарбувана на всіх монументах загиблим у війнах в Англії: «Їхні імена житимуть вічно».

Ну, а «Книзі джунглів» судилося довше й набагато щасливіше життя. Сотні видань на всіх континентах, мільйонні наклади, переклади багатьма мовами світу, незліченні екранізації — повнометражні фільми, мульт­фільми, аніме-серіали, серії відеоігор за мотивами книги... Тільки у США історію хлопчика-вовка Мауглі від 1942 до 2018 року екранізували шість разів. Спробуйте сьогодні знайти десятирічного хлопчака, який не знає, хто такі Багіра, Балу та Каа!

Утім ані фільми, ані найдосконаліші анімації не замінять справжнього аромату, чарівності й мудрості дивовижної казки, створеної одним із найуславленіших письменників Англії.

КНИГА ДЖУНГЛІВ

Брати мауглі

Над Сіонійськими горами повис задушливий вечір. Прокинувшись, Тато-Вовк почухався, позіхнув усією своєю ікластою пащею та потягнувся занімілим тілом, скидаючи тягар денного сну. Мати-Вовчиця дрімала, а під її великою сірою мордою вовтузилися, повискуючи, четверо вовченят.

— Час на полювання, — стиха промовив голова сімейства. Він приготувався стрибнути, коли горбата тінь біля входу до печери затулила місяць.

— О, славетний ватажку вовків, удачі тобі! І благородним дітям твоїм міцних білих зубів. Нехай не забувають вони голодних, — почулося скавчання.

Це був шакал Табакі. Вовки Індії зневажають Табакі через розбрат та плітки, що їх він сіє повсюди, а також через його жадобу — він не гребує навіть нечистю на сільських смітниках. Але водночас його й остерігаються — у джунглях він найчастіше хворіє на сказ, і тоді навіть тигр ховається від маленького шакала.

— Зайди й роззирнися довкола, — стримано прорік Тато-Вовк. — От тільки в печері немає нічого їстівного.

— Для вовка немає, — завищав Табакі, — але для такого, як я, і обгризена кістка за щастя.

Озираючись, шакал прокрався до печери, де знайшов оленячу лопатку із залишками м’ясця.

— О, дякую за щедру гостину! — промовив він, задоволено облизуючись. — Які ж чудові ваші вовченятка! А які в них оченятка!.. А втім чого це я? Ніби забув, що вони — малята вожака…

Табакі чудово знав, що відверто хвалити малят зась, адже це загрожує нещастям, і задоволено спостерігав, як збентежилися їхні батьки. Відтак він хижо промурмотів:

— Шер-Хан змінив місце ловів. Він повідав мені, що весь наступний місяць полюватиме в цих горах.

Шер-Хан був тигром, який жив за двадцять миль від печери поблизу річки Вайнганги.

— Це проти правил! — сердито гиркнув Тато-Вовк. — За Законом Джунглів він не може змінювати місце ловів без попередження. Розлякає нам усю дичину…

— Мати недарма називала його Кульгавим, — додала Мати-Вовчиця. — Шер-Хан від народження накульгує — тому й полює виключно на домашню худобу. Мешканці поселень на берегах річки злі на нього. Тепер він прийде сюди — а за ним у джунглі навідаються люди. Нам із дітьми доведеться тікати. Велика дяка Шер-Ханові!

— Повідомити йому про вашу вдячність? — глузливо вишкірився Табакі.

— Геть звідси! — огризнувся Тато-Вовк. — Мерщій забирайся полювати зі своїм володарем. Через тебе самі прикрощі…

— Та йду вже, йду… А що це за шум? Чи то не гарчання Шер-Хана в заростях?

З долини пролунало зле, розчароване буркотіння голодного тигра, який не зумів запопасти здобич.

— Шер-Хан пришелепуватий, — прислухавшись, вигукнув Тато-Вовк. — Скільки галасу він наробив у заростях! Певне, думає, що наші олені схожі на вгодованих бичків?

— Тс-с-с! Це інші лови, — зауважила Мати-Вовчиця. — Його дичина — людина.

Буркотіння перетворилося на глухе гарчання, яке дедалі гучнішало, аж доки стало зрозуміло, що тигр готовий стрибнути… Невдовзі пролунало жахливе вит­тя — наче то був не тигр, а хтось зовсім інший.

— Що з ним трапилося?

Тато-Вовк визирнув із печери:

— Та кажу ж — недоумок! Обсмалив лапи у вогнищі дроворуба…

— А хто то піднімається схилом? — запитала Мати-Вовчиця, повівши вухом. — Піди-но глянь.

Листя поблизу печери зашурхотіло, і Тато-Вовк приготувався до стрибка. Він був уже готовий схопити здобич, коли з кущів з’явилося голеньке смагляве хлоп’я, яке ледве зіп’ялося на ноги й трималося за гілочку, що немов для нього й звисала. Малюк зазирнув ув очі звірові й засміявся.

— Людина! — вигукнув Тато-Вовк. — Людське дитя!

—Я ще ніколи їх не бачила, — промовила Мати-Вовчиця. — Неси-но його сюди.

Тато-Вовк так само дбайливо, як і власних вовченят, без жодної подряпинки переніс малюка до печери і обережно поклав під теплий бік Матері-Вовчиці.

— Яке малесеньке і геть голеньке… А яке сміливе, — ніжно усміхнулася вона. — Дивись: пропхався між вовченятами й так завзято смокче! То ось яке воно — людське маля!..

— Я міг би вбити його одним-єдиним ударом, а воно нічого не боїться!

У печері враз споночіло — величезна морда Шер-Хана затулила вхід. Позаду тигра казився Табакі:

— О, мій володарю, він тут, тут!

— Нам виявлена глибока шана, — проказав Тато-Вовк, але очі його спалахнули гнівом. — Чого бажає Шер-Хан?

— Тут у тебе людське дитинча, — прогарчав тигр. — Його батьки втекли. Поверни мою здобич!

Для Шер-Хана вхід до вовчого лігва був занадто вузький, до всього він обпік собі обидві лапи в полум’ї й тепер лютував.

— Вовки — вільний народ. Вони коряться лише Ватажку Зграї. Людське дитинча — наше, ми самі вб’ємо його, якщо забажаємо…

— Це мовлю я, Шер-Хан! Присягаюся, що не стоятиму просто, нюхаючи вашу собачу буду й випрошуючи те, що належить мені за звичаєм, — ревисько тигра прогуркотіло, долинувши до кожного закутка печери.

Мати-вовчиця відштовхнула від себе вовченят і кинулася до входу. Її погляд стрівся з полум’яними очима Шер-Хана.

— А тепер мовлю я, Ракша-Заступниця! Людське дитя — моє! Зарубай собі на носі: воно житиме у зграї й полюватиме разом з усіма. Стережись, Шер-Хане! Забирайся звідси, нікчемне кульгаве чудовисько, або, запевняю тебе, відправишся в потойбіччя, до своєї матінки, кульгаючи на всі чотири лапи! Геть!

Тато-Вовк зачудовано дивився на свою подругу. Він уже майже забув той день, коли змагався за неї з іншими вовками, але ж у Зграї не дарма нарекли її Ракшею — лютим демоном. Шер-Хан, стиха бурмочучи, поступився назад і заревів:

— Собаки дзявкотять у своєму дворі! А ми ще подивимося, чи прийме Зграя людське дитинча. Воно — моє, і настане день, коли я його однаково уколошкаю!

Важко дихаючи, Мати-Вовчиця відповзла до вовченят, а Тато-Вовк задумливо мовив:

— Хоча б у чомусь Шер-Хан має рацію. Дитинча треба показати Зграї. Скажи, ти й справді хочеш залишити його?

— Так! — упевнено відповіла Мати-Вовчиця. — Воно прийшло в пітьмі, голісіньке, голодне, зовсім самотнє, але, попри все це, не злякалося. Поглянь: воно анітрішечки не боїться наших вовченят! Смугастий кривий злодюга вб’є дитинча. Нехай воно залишиться… Егей,лежи сумирно, жабенятко! Віднині ти будеш ЖабеняткомМауглі…

— Але що вирішить Зграя? — запитав Тато-Вовк.

Згідно із Законом Джунглів, перш ніж створити родину, змужніле вовченя має постати перед Радою Зграї, яка збирається, коли місяць уповні. Лише після цього вовк стає повноправним і може полювати самостійно.

У визначений час, коли його нащадки підросли та зміцніли, голова вовчого сімейства вирушив уночі до Скелі Ради разом із Матір’ю-Вовчицею, вовченятами та Мауглі. Посеред величезних кам’яних брил, якими було всипано пагорб, їх очікували близько сотні вовків, а на вершині пагорба, на скелі, простягся на весь зріст ватажок Зграї — Акела. Цей могутній вовк-одинак, який вирізнявся незвичайною силою та вправністю, уже цілий рік очолював Зграю. Ще замолоду Акела кілька разів утрапляв до капканів, що їх влаштовували в джунглях люди, однак завдяки своїй кмітливості залишився неушкодженим і тепер чудово знав, як уникати небезпечних пасток.

Цієї місячної ночі біля Скелі Ради зібралася вся вовча Зграя — від сивих, наче борсуки, старійшин і молодих дужих вовків до підрослих шибайголів-вовчиків. Запанувала тиша, але час від часу якесь вовченя виштовхували у смугу місячного сяйва, щоби всі його добряче обдивилися, а інколи старий досвідчений вовк нечутно підходив до нього, оглядав з голови до ніг і мовчки повертався на своє місце.

Тоді Акела звертався до зграї з вершини пагорба:

— Ви ж бо знаєте Закон Джунглів! Егей, вовки, дивіться пильно!

Коли підійшла черга Мауглі, Мати-Вовчиця напружилась, а Тато-Вовк носом підштовхнув Жабенятко на галявку. Плюхнувшись на землю, Мауглі розсміявся і почав бавитись камінцями, що виблискували в місячному сяйві.

Десь із-за скелі почулося глухе гарчання Шер-Хана:

— Людське дитинча моє! Моє! Навіщо воно Вільному Народові?

Акела й вухом не повів і закликав далі:

— Егей, вовки, дивіться уважно! Вільний Народ не дослухається до чужинців, він сам вирішує.

У вовчій Зграї прокотилося буркотіння, хтось із молодих вовків вигукнув:

— Навіщо Вільному Народові людське маля?

За Законом Джунглів, у разі суперечки через те, чи може підрослий звір стати членом Зграї, мали висловитися принаймні двоє, але не його батько чи мати.

— Хто за це дитинча? — запитав Акела. — Хто з Вільного Народу бажає слова?

Відповіді не було, і Мати-Вовчиця вже приготувалася до бою, що, як вона розуміла, міг стати для неї останнім.

Тоді старий Балу, бурий ведмідь, який, коли не ласував горіхами, корінцями та медом диких бджіл, навчав вовченят Закону Джунглів — і з цієї причини був допущений до Ради Зграї, став на задні лапи.

— Людське дитинча? — пробасив Балу. — Я кажу так. Нехай він буде у Зграї. Я навчу і його.

— Нам потрібен іще один голос, — кивнув Акела. — Учитель молодих вовків висловився. Хто, окрім Балу, проголосує за людське дитинча?

Струнка тінь ковзнула поміж вовків. Це була Багіра, чорна пантера. Усі знали Багіру, і небагато було сміливців, що наважилися б стати на її шляху, бо вона була хитра, як Табакі, відважна, наче дикий буйвіл, і невгамовна, мов поранений слон. Та водночас її голос був солодкий, ніби мед, а хутро — м’якше за пташиний пух.

— О, Акело, і ти, Вільний Народе, — промуркотіла Багіра, — я не маю права голосу на Раді, однак Закон Джунглів стверджує: якщо виникає сумнів щодо нового дитинчати, його життя можна викупити за певну ціну. І Закон не визначає, хто може, а хто не може заплатити викуп. Моя правда?

— Правда, — гаркнули вічно голодні молоді вовки. — Дитя можна викупити. Такий Закон!

— Може, усе ж таки ви дозволите сказати мені декілька слів? — усміхнулася Багіра.

— Кажи!

— Ганебно для могутньої Зграї вбивати голомозе дитя. Воно ще вам знадобиться, коли виросте. Якщо ви погодитеся прийняти цю дитину, до слів Балу я додам свій викуп — молодого й добре вгодованого буйвола, якого я щойно вбила неподалік…

Слова пантери потонули у збудженому гавкоті дюжини молодих голосів:

— Навіщо сперечатися! Яку шкоду може заподіяти безшерсте жабеня? Нехай собі гасає зі Зграєю. Де твій буйвіл, Багіро? Приймімо дитинча!

А той, через кого точилася суперечка, як і раніше, грався камінцями. Мауглі не помічав навіть того, що вовки один за одним підходили й оглядали його. Нарешті на Скелі Ради залишилися тільки Акела, Багіра, Балу і родина Жабенятка Мауглі. Молоді вовки вирушили за викупом, решта спустилися з пагорба, але у пітьмі все ще чулося злісне гарчання Шер-Хана.

— Зареви-но гучніше востаннє, — усміхнулася Багіра. — Настане час, і цей хлопчисько змусить тебе співати інакших пісень, або ж я зовсім не розуміюся на людях.

— Ми добре зробили! Через певний час він стане мені помічником, — сказав Акела і звернувся до Тата-Вовка: — Візьми людське дитя і виховай його за законами Вільного Народу.

Так Мауглі прийняли до Сіонійської Зграї — в обмін на буйвола, роздобутого Багірою, та добре слово Балу.

Можна лише припустити, яким незвичайним було життя Мауглі у десятилітті, яке настало після рішення Ради Зграї. Зростав він у тому самому лігві з вовченятами, тільки вони швидко здорослішали, а він усе ще залишався дитиною. Тато-Вовк відкривав хлопчикові таємниці джунглів — і шурхіт у траві, легкий подих спекотного нічного повітря, крик сови над головою, скрегіт кігтів кажана на гілці дерева, кожен плюскіт рибки у струмку стали для Мауглі абеткою.

Коли він не навчався, то вигрівався на сонечку, грався, спав та їв. Хлопчик полюбляв плавати, тож купався не лише під час спеки або ж коли примудрявся забруднитися в багнюці та пилюзі. Вправно, наче сіра мавпа, він залазив на найвищі дерева по мед та горіхи, які так смакували Балу, —цього навчила його Багіра. На Скелі Ради, де Мауглі мав тепер власне місце, він вигадав собі забавку: час від часу пильно вдивлявся в очі якомусь вовкові, аж поки той відводив погляд убік. А ще хлопчик рятував вовків від колючок, яким вони самотужки не могли дати собі з ними ради. Інколи вночі Мауглі сходив із гірських схилів на поля та з цікавістю приглядався до вогників людських хатин. Однак людям він не йняв віри, знаючи про їхні капкани й підступні пастки.

Та найбільше хлопчикові подобалося разом із Багірою блукати в похмурих і вологих глибинах джунглів і стежити за полюванням чорної пантери. Це була справжня школа ловів для нього. Коли Мауглі нарешті підріс, пантера заборонила йому чіпати домашню худобу.

— Ти, Маленький Брате, можеш полювати на будь-яку дичину, — сказала вона, — одначе не смій чіпати тварин, які належать людям, — ані старих, ані молодих. Такий Закон Джунглів.

Мауглі корився без заперечень. Він зростав, ставав сильнішим, мимохідь навчаючись усього, що належало знати, і турбувався лише про власну поживу. Одного дня Мати-Вовчиця попередила хлопчика, що не можна вірити Шер-Ханові, і додала, що колись йому доведеться вбити підступного тигра. Вовченя пораду матері не пропустило би повз вуха, але Мауглі її слова забув — адже він був лише хлопчиськом, хоч і вважав себе вовком.

Натомість Шер-Хан став немов тінню людського дитинчати. Акела старішав і слабшав, потроху втрачаючи владу ватажка. Кульгавий тигр ухитрився потоваришувати з молодшими вовками Зграї, підлещувався до них, і ті ходили за ним назирці в очікуванні недоїдків. Якби Акела був дужий, цього ніколи б не сталося.

Завбачлива Багіра, спостерігаючи це, застерігала Мауглі від небезпеки, але той відбувався жартами.

— У мене є Зграя, у мене є ти. І навіть Балу, попри всі свої лінощі, захистить мене своєю могутньою лапою. Чого я маю боятися?

— Маленький Брате, чи багато разів я говорила, що Шер-Хан — твій ворог?

— Стільки разів, скільки горіхів на цій пальмі… Багіро, люба, я б не відмовився трішки передрімати — ми вже так довго блукаємо джунглями… Шер-Хан — це лише гучний голос…

— Зараз не час спати, Мауглі! Про це відомо всім: Зграї, Балу, навіть нерозумним оленям. Відомо й мені. Табакі теж тобі натякав.

— Табакі? Ха-ха… Він кружляв довкола мене й верещав, що я голомозе щеня, людська дитина, нездатна навіть викопувати земляні горіхи. Довелося трохи повчити його ввічливості — схопити за хвоста й кілька разів гепнути об пальму.

— Ти скоїв дурницю. Розплющ очі, Жабенятко! — Багіра зупинилася й розляглася у траві, а Мауглі всівся поруч. — Табакі, хоча й нікчема, проте багато знає. Акела старий, і Зграю невдовзі очолить новий ватажок. Інші вовки, які прийняли тебе, теж старішають, а молоді повірили улесливим словам Шер-Хана. Кульгавий тигр не наважиться напасти на тебе у джунглях, одначе торочить молоді, що людській дитині не місце у Зграї. Та й взагалі у джунглях. А ти невдовзі станеш дорослим.

— А хіба людина не має права полювати разом зі своїми братами? — запитав Мауглі. — Я тут виріс. Я підкоряюся Закону Джунглів, і в нашій Зграї немає жодного вовка, з лапи якого я не виймав шпичаків. Вони — мої брати.

Багіра примружилася і промовила:

— Жабенятко, торкнися ось тут, під моєю нижньою щелепою.

Засмаглими сильними пальцями Мауглі відчув на м’язистій шиї пантери невеличку залисинку.

— Ніхто у джунглях не знає, що я, Багіра, маю на собі слід від нашийника. А тимчасом, Маленький Брате, я жила поміж людьми; там, у звіринці княжого палацу в Удайпурі, померла моя матуся. Ось чому я заплатила за тебе викуп, коли ти був ще голісіньким малюком. Подібно до тебе, я теж народилася серед людей, а не у джунглях. Та одного разу я зрозуміла, що Багіра — пантера, а не іграшка для людини, одним помахом лапи вибила хисткий засув клітки й утекла. Я добре знаю людські звички та звичаї. Через те мене бояться. Це зрозуміло?

— Так, — відповів Мауглі. — Усі в джунглях бояться Багіру. Окрім мене.

— О, моє хоробре Жабенятко, — ніжно промуркотіла пантера. — Я пішла у джунглі, але ти маєш повернутися до людей, до твоїх справжніх братів. Якщо, звісно, тебе не позбавлять життя на Раді…

— Але навіщо мене вбивати?

— Поглянь-но мені в очі, — попрохала Багіра.

Пантера витримала його погляд лише півхвилини й відвела очі.

— Ось чому, — промовила вона, поворушивши лапою сухе листя. — Навіть я не можу витерпіти твій погляд, хоча народилася серед людей і люблю тебе. У багатьох до тебе, розумного й чутливого, є ненависть, бо ти — людина…

— Про це я навіть не здогадувався, — спохмурнів Мауглі.

— Ти маєш бути розсудливим, бо саме через твою безтурботність у тобі бачать людину. Я передчуваю, що будь-яка помилка старого Акели спричинить заколот Зграї проти нього — і проти тебе. Тоді на Скелі Ради вони… Проте я знаю, що робити, — Багіра пружно піднялася із землі. — Швидше спустись у долину, до людських осель, і роздобудь Червону Квітку. Тоді в тебе буде заступник… Сильніший за всіх.

Червоною Квіткою пантера називала вогонь, який наводив на мешканців джунглів такий страх, що вони боялися навіть вимовляти це слово.

— Червона Квітка? Знаю: у сутінках вона розквітає у вікнах хатинок. Я дістану її.

— Оце слова людського дитинчати, — гордо промуркотіла Багіра. — Але пам’ятай: вона росте в невеличких горщиках. Розживися одним і бережи його про всяк випадок.

— Добре, — сказав Мауглі, — я йду. Та чи впевнена ти, Багіро, що до цього причетний Шер-Хан?

— Клянуся залізним засувом, який мене звільнив, Маленький Брате!

— Я помщуся за все кульгавому тигрові, — відбігаючи, вигукнув Мауглі, — присягаюся буйволом, який мене викупив!

«І в цьому проглядає людське, — подумала Багіра, знову лягаючи на траву. — Шер-Хан на розум бідний, а полювання на наше Жабенятко десять років тому стало найлихішим у його житті…»

Мауглі був уже далеко. Він нісся до свого лігва, а серце несамовито калатало. Унизу, оповита вечірнім туманом, темніла долина. Вовченят-братів удома не було, але Мати-Вовчиця за його стривоженим подихом зрозуміла, що він чимось схвильований.

— Що тебе стривожило, синку? — поцікавилася вона.

— Шер-Хан поширює чутки. Він не тигр, а скалічений кажан! Сьогодні я полюю на зораних ланах…

Проторохкотівши це, Мауглі зник у чагарях і помчав дорічки, яка звивалася долиною, але несподівано завмер, зачувши ловецьку пісню своєї Зграї та фиркання переслідуваного оленя, який був готовий захищатися. Потім стало чутно злостиві, наполегливі голоси молодих вовків:

— Акело! Ну ж бо, Самотній Вовче, покажи свою міць! Стрибай, Ватажку Зграї!

Напевне, Акелі цього разу забракло спритності й сили — почулося клацання ікл, потім коротке вищання: удар оленячого копита влучив у ціль.

Мауглі не став чекати. Із наближенням до обжитих людьми місць вовче виття поступово стишувалося…

«Багіра сказала правду, — прошепотів хлопець, нечутно залазячи в ясла для худоби у хліву та згортаючись клубочком у сіні. — Завтра вирішальний день і для Акели, й для мене…»

Потім він обережно випростався й зазирнув у вікно найближчої хати. Тривалий час Мауглі не міг відвести очей від вогнища — дивився, як яскраво воно палає і як жінка в темряві щось підкладає в полум’я. Коли ж настав ранок і над обробленими полями поповз холодний білий туман, малий син жінки узяв обплетений тонкою лозою глиняний горщик, наповнив його жаром, прикрив ковдрою та поніс до хліва.

«Якщо це вміє їхнє дитя, то боятися нічого», — подумав Мауглі, наздогнав хлопчака, вихопив у нього з рук горщик і щез у тумані, не звертаючи уваги на крики й плач дитини.

— Вогонь, виявляється, схожий на мене, — пробурмотів він, роздмухуючи жар і кидаючи до горщика суху кору, як це робила жінка. — Якщо його не погодувати, то він помре…

На гірському схилі він зустрів Багіру; краплинки роси сяяли на її чорному хутрі, неначе місячні камені.

— Акела схибив, — сумно промовила пантера, — і вовки йому цього не пробачили. Але їм потрібен ти. Тебе шукають, щоби стратити вас обох.

— Я був на зораних ланах. І я готовий. Поглянь! — Мауглі підняв горщик із жаром.

— Чудово! Люди пхають туди сухі гілочки, і тоді розквітає Червона Квітка. Ти не боїшся її?

— Чом би я її боявся? Багіро, я дещо пригадав, якщо то не сон. Колись давно, перед тим, як стати вовком, я лежав біля Червоної Квітки. Мені було так тепло й затишно…

Увесь цей день Мауглі провів у печері, оберігаючи горщик із жаром, додаючи туди сухі гіллячки та кору і спостерігаючи за полум’ям. Навіть Табакі, який приніс звістку про те, що увечері Жабенятко Мауглі чекають на Раді Зграї, не зміг відірвати його від цього захопливого заняття.

У призначений час Мауглі з’явився біля Скелі Ради.

Акела сидів на вершині поряд зі своїм звичним місцем. Це був знак, що місце ватажка Зграї вільне. Шер-Хан із ватагою своїх дармоїдів, не ховаючись, блукав поміж вовками. Мауглі підійшов до Багіри, яка лежала осторонь, і влаштувався поряд, тримаючи між колінами горщик із жаром, що ледь жеврів. Коли гомін стих, несподівано заговорив Шер-Хан — він ніколи би на таке не насмілився, якби Акела був дужим.

— Він не має права! — прошепотіла Багіра. — Скажи йому, Мауглі. Він боягуз, і, звісно ж, злякається!

Мауглі миттєво скочив із місця й вигукнув:

— Вільний Народе, чому тут опинився тигр? Хіба Шер-Хан очолює Зграю?

— Мені здається, що місце ватажка вільне, а мене попросили повідомити… — почав собі Шер-Хан.

— Хто тебе просив? — зупинив його Мауглі. — Невже ми шакали, аби слухати м’ясника? Зграя сама обере собі ватажка, це більше нікого не обходить.

Знявся гармидер, лемент:

— Замовкни, людська дитино… Ні, нехай говорить. Він дотримується нашого Закону!..

Нарешті почулося рикання вовків-старійшин:

— Нехай скаже Мертвий Вовк!

Коли Ватажок Зграї зазнає поразки в полюванні, не схопивши здобич, його до скону кличуть Мертвим Вовком.

Акела втомлено підняв стару сиву голову.

— Вільний Народе! Дванадцять років я водив вас на лови, і ми не втратили жодного з нас. Але вчора я випустив поживу! Задум був тямовитий: молоді вовки зумисно вигнали на мене бувалого оленя, щоби продемонструвати мою неміч… Нині ви маєте право покінчити зі мною. То хто вийде першим, аби здолати Самот­нього Вовка? За Законом Джунглів ми маємо зійтися в герці сам на сам.

Залягла мовчанка — ніхто не хотів ставати до смертельного бою з Акелою, хоч той і був старий.

Тишу прорізав рев Шер-Хана:

— Навіщо ви слухаєте цього беззубого дідугана? Він сам скоро сконає. А людського сина віддайте мені. Він не звір, а людина у вовчій зграї, і вже десять років поганить собою джунглі… Я ненавиджу його! Ніхто з вас не може дивитися йому у вічі…

— Людина! Нехай вертає туди, звідки придибала, — пролунало зле виття.

— І приведе сюди людей із селища? Ото вже ні! Віддайте його мені!

Акела зачекав, доки стихне галас, і промовив:

— Він їв разом з нами, спав поряд з нами, заганяв для нас дичину. Він знає Закон Джунглів і жодного разу його не порушив. Він наш брат у всьому, окрім походження. А ви, обдурені Шер-Ханом, готові віддати Мауглі якомусь кульгавому тигрові. Я знаю, що ви замислили, жалюгідні пси-боягузи, які забули про честь Вовчої Зграї… Якщо ви подаруєте Жабеняті Мауглі життя, тоді я помру не змагаючись, а ви позбудетесь ганебного тавра братовбивства. Чи ви вже забули, що Мауглі прийняли до Зграї згідно зі звичаєм і він увесь цей час жив разом з нами?

— Я викупила його. Пам’ятаєте того буйвола? — лагідно провуркотіла Багіра. — Де ж ваші обіцянки? Скидається на те, що вас даремно звуть Вільним Народом.

— Рештки буйвола прибрала земля, а людина досі у Зграї, — молоді вовки, погиркуючи та підвиваючи, згуртувалися довкола Шер-Хана, а той розлютовано махав хвостом і гримів: — Жодна людська дитина не має права жити серед Народу Джунглів!..

— Тепер на все твоя воля, — прошепотіла Мауглі чорна пантера. — Ми мусимо стати до бою.

Мауглі випростався й роззирнувся на скажену Зграю, тримаючи горщик із жаром поперед себе. Його опанували лють і смуток, — ніколи він не здогадувався, що вовки його ненавидять.

— Послухайте-но, ви! — гукнув він. — Зостанься я з вами, так і залишився б вовком. Але цієї ночі ви стільки разів назвали мене людиною, що тепер я відчуваю істину у ваших словах. Я більше не можу вважати вас братами, для мене ви — лісові пси. Як і для людини. І не вам вершити мою долю! А щоби ви, нарешті, прозріли, я приніс із собою Червону Квітку…

Мауглі швиргонув на землю горщик; від жару затлів і відразу яскраво спалахнув сухий мох, вогонь почав розповзатися травою. Потім хлопець уткнув у полум’я грубу смолянисту гілку і, піднявши її над головою, почав вимахувати палаючим факелом, розганяючи вовків, що заскиглили з переляку.

— Ти — володар! — прошелестіла Багіра. — Врятуй Акелу від загибелі. Він завжди був твоїм другом.

Акела, суворий старий ватажок, не хотів, аби Зграя згинула. Одначе зараз він, той, хто жодного разу за весь свій вік не просив про помилування, благально глянув на Мауглі. Навколо металися тіні схарапуджених вовків, а людський син стояв оголений, облитий світлом яскраво палаючої гілки, і по його м’язистих раменах звивалися чорні, наче сажа, пасма волосся.

— Воля ваша, — повільно вимовив Мауглі, озираючись. — Тепер я бачу, що ви все ж таки пси. Я кидаю вас і йду до свого народу… Джунглі більше не для мене, я забуду вашу мову і вашу дружбу, але я милосердніший за вас. Лише за кров’ю я не був вашим братом, тому даю обітницю, що, ставши людиною серед людей, я не зраджу вас так, як ви зреклися мене. Межи мною і вовками Зграї не буде війни. Але перш ніж піти назавжди, я маю сплатити один борг…

Мауглі зробив крок до Шер-Хана. Той позадкував, невидющими очима втупившись у полум’я, а хлопчик схопив тигра за жмут шерсті, що стирчала нижче від пащеки. Шер-Хан притис вуха до голови й замружився — смолоскип був небезпечно близько. Багіра скрадалася за своїм улюбленцем.

— Зупинись, смугастий шакале, коли до тебе говорить людина, — вигукнув Мауглі. — А то я підпалю твою паршиву шкуру! Ти хотів покінчити зі мною так, як збирався зробити ще тоді, коли я був маленьким безпорадним малям. То отримуй! — і він гепнув палаючою гілкою тигра по голові, а той завищав і застогнав від болю. — Тільки поворухни хоча б вусом, і я запхаю Червону Квітку тобі в горлянку! Забирайся геть, обсмалена кішко! Запам’ятайте всі: коли я знову зійду на Скелю Ради, мої плечі будуть укриті шкурою Шер-Хана. А тепер послухайте мене ви, вовки. Акела може жити там, де надумає, і так, як забажає. Ніхто не посміє його скривдити, бо я цього не хочу. Геть, полохливі пси!

Смолоскип розгорівся дужче. Мауглі розмахував ним так немилосердно, що навколо розліталися міріади іскр, потрапляючи на шкури вовків, що переполохано тікали. Засмерділо паленою шерстю і страхом. Нарешті на Скелі Ради залишилися тільки Акела, Багіра та близько десяти вовків — тих, які були на боці Мауглі.

Несподівано хлопчик завмер, відчувши у грудях такий біль, якого ще зроду не відчував. У нього перехопило подих, сльози полилися рікою — і Мауглі гірко заридав.

— Що це? — промовив він, схлипуючи. — Я зовсім не хочу залишати джунглі й не розумію, що зі мною відбувається… Я помираю, Багіро?

— Ні, Маленький Брате. Це просто сльози, — відповіла Багіра. — Так, тепер я бачу, що ти людина й уже не дитина. Віднині джунглі справді для тебе під забороною. Поплач, Жабенятко, і тобі полегшає…

Серце Мауглі ніби рвалося на клапті.

— Я піду до людей, — нарешті вимовив він, — але спершу попрощаюся зі своєю матір’ю.

Він дістався до лігва, де минуло його дитинство, кинувся до Матері-Вовчиці, притиснувся до її боку й так тяжко ридав, що його брати-вовки тужливо завили.

— Ви не забудете мене? — запитав Мауглі.

— Нізащо, доки ми здатні йди по сліду, — відповіли вони. — Коли станеш людиною, Мауглі, приходь уночі до підніжжя гір. Ми розмовлятимемо, а може, просто погасаємо зораними ланами та пограємо в ті ігри, якими забавлялися колись…

— Повертайся скоріше, Жабенятко, — попросив Тато-Вовк. — Бо ми з твоєю матір’ю старіємо.

— Я завжди чекатиму на тебе, моє голопузе вовченя, — усміхнулася Мати-Вовчиця. — І добре пам’ятай, людське дитя, що я люблю тебе дужче за власних вовченят.

— Я повернуся, — вигукнув Мауглі, до болю стискаючи зуби. — Хоча б заради того, щоби швиргонути шкуру Шер-Хана до підніжжя Скелі Ради. А ви не забувайте мене! І перекажіть усім у джунглях, щоби про мене пам’ятали…

Уже розвиднялося, коли Мауглі сам-самісінький сходив гірським схилом до долини. Він ішов до тих таємничих істот, яких називають людьми.

Полювання удава каа

Це сталося в той час, коли ведмідь Балу навчав Мауглі Закону Джунглів.