Зухвалі капітани ebook

© Видавництво "НК-Богдан"

www.bohdan-books.com

ISBN 978-966-10-7919-8

Зухвалі капітани

Rudyard Kipling

Captains Courageous

A Story of the Great Banks

Ред’ярд Кіплінґ

Зухвалі капітани

Повість Великої Банки

Переклад Антона Санченка

Переклад з англійської Антона Санченка

Ілюстрації Геннадія Гармидера

Передмова Жанет Монтефіоре

Переклад віршів Володимира Чернишенка

Перекладач дякує за консультації щодо сленгу Оксані Луцишиній та Роману Кордуну

Написана наприкінці ХІХ століття повість «Зухвалі капітани» була не вельми відома українському читачу, однак нині з’являється у повному вигляді, щоб запросити у світ морських пригод. Недаремно нашу книжку переклав справжній моряк — Антон Санченко, а проілюстрував художник-мариніст Геннадій Гармидер.

Для дітей середнього і старшого шкільного віку та широкого кола читачів.

Вельми принадний дух Америки

Спеціальна передмова до українського видання

«Зухвалі капітани» (1896) — найкращий довгий прозовий твір Кіплінґа після «Кіма» (1901). У цих книжок багато спільного, попри значну різницю в місці народження, національності, рівні достатку і статусі Гарві Чейні, розбещеного синка американського мільйонера, який шубовснув у океан і був порятований рибальською шхуною «А ось і ми», та ірландського хлопчини Кіма, бідного лагорського сироти, учня буддійського лами та новобранця Британської військової розвідки у «Великій грі». Обидві книжки оспівують красу, розмай та загрози світу, який із захватом і втіхою споглядають їхні молоді герої... Гарві «до кінця своїх днів не забуде сонячні переливи на згорнутих вітрилах трьох флотів шхун на якірних стоянках». Так само і Кім «до скону згадуватиме довгу неквапну мандрівку з Амбали до Сімли через Калку й Піджорські сади». І обоє хлопчаків, щойно вийшовши на широку воду (Гарві — буквально, у Атлантичний океан, а Кім — образно, занурившись у величний огром Індії) знаходять опікунів, які у слушний час допомагають їм стати чоловіками. Важко працюючи, сумлінно навчаючись у милосердного і суворого шкіпера Диско Тура, розділяючи з побратимами небезпеки, Гарві перетворюється зі свавільного підлітка на «ставного молодого рибалку, який не відводить погляд, дивиться прямо і ясно».

Кіплінґові «Зухвалі капітани», або ж «Повість Великої Банки», було написано у 1896 році — в останній із чотирьох років, які він прожив разом із молодою родиною у Братлборо, що у Вермонті. А з’явилася вона друком вже після його від’їзду зі США, коли Ред’ярдова сварка з Бітті Белестьєром стала гарячою новиною місцевих газет. Це був складний для Кіплінґа час, хоча і позначений дивовижною мандрівкою разом з приятелем доктором Конландом до портів Бостона і Глостера, де Кіплінґ вивчав історію та прийоми місцевого рибальства, втішаючись і надихаючись небезпечним, прекрасним океаном, а до того переймаючи рибальські вміння, дух щирості й братерства рибалок. Книжка ця — лірична подяка країні, яка тимчасово стала його домівкою. Сам Кіплінґ згодом напише: «Я прагнув уловити й зберегти ту частку прегарного духу Америки, яка вже почала тьмяніти. Дякуючи Конландові я наблизився до цього».

У передмові до «Нового читацького довідника» на сайті Кіплінґівського товариства Великобританії, — Ліоні Ормонд відзначає схожість «Зухвалих капітанів» та іншої тогочасної книжки — це «Pécheur d’Island» [Острів рибалок] П’єра Лоті (1893), що описує життя Бретонської рибальської громади і розгортається біля берегів Ісландії. Кіплінґ безумовно знав про неї, адже вільно читав французькою. «Капітани» також мають багато спільного з морською новелою Джозефа Конрада «Негр із «Нарциса». Конрадове блискуче письмо про красу й небезпеку океану так само, як і у Кіплінґа, підкреслює вагу об’єднання колективних зусиль під мудрим керівництвом досвідченого капітана, дарма що ворожість і розділення команди у Конрада анітрохи не нагадує гармонію на «А ось і ми». Деніел Карлін (1989) порівнював «Зухвалих капітанів» з «Мобі Діком»: Кіплінґова багатонаціональна команда з такими різними долями, так само, як і екіпаж Мелвілового «Пекоду» — це квінтесенція американського суспільства. А Диско Тур — це «милостивий Ахав, який так само натхненно переслідує свою здобич, так само всевладно керує своїми підлеглими, однак позбавлений надмірної та безцільної мономанії Ахава».

Професор Ормонд також наводить паралелі між «Зухвалими капітанами» та «Пригодами Гекльберрі Фінна» Марка Твена, «іншою книжкою, яка апелює до широкого кола читачів, у якій юний герой отримує новий досвід через неочікувану подорож».

Щасливо вибравшись із глибокої води, Гарві Чейні поринає у маскулінний світ роботи і залізної дисципліни. «А ось і ми» Кіплінґа — не просто місце безперервної заготівлі риби, а й своєрідна Утопія, де панує важка праця, взаємоповага і доброта, щоправда, позбавлена м’якості. Шкіпер Диско Тур роздає свої накази підкреслено чемно: «Чи не хотів би ти зробити те чи те?». Але він же є і тим чоловіком, завдяки чиєму професіоналізму, вмінню і знанням команда першою наповнювала трюм і отримувала найвищу ціну «вже п’ятий рік поспіль». Серед його команди знайшлося місце й ірландцеві, й португальцю, і його власному братові — недолугому фермеру містеру Солтерсу, і його протеже — напівбожевільному Пенну, який насправді — моравський проповідник, що втратив пам’ять, відколи став свідком загибелі дружини й дітей під час прориву дамби. І всі вони отримують свою частку, залежно від улову, який самі ж і підраховують. Ніхто не ставить під сумнів чесність одне одного: «Який сенс матросові брехати через кілька нещасних хвостів тріски?».

Ще у книжці присутні небезпека та смерть. Гарві стає свідком того, як зникає під водою «Абішай» за три-чотири милі від нього: шхуна «зникла між хвиль, і нема її». Згодом він бачить те, що лишилося від людини, яка потрапила під маховик лайнера, котрий лише дивом розминувся у тумані з «А ось і ми», натрапляє на розтрощену «Дженні Кушман» і рештки її команди, виловлює з моря труп змитого за борт хвилею француза, з об’їденим рибами лицем... Деякі з цих смертей сталися через людську недбалість, як от загибель «Абішая» з його вічно п’яною командою, але ні вміння, ні розважливість не вберегли би «Дженні Кушман» і не відвернули би шторм, який убив француза. Лише великий талант і пильність могли вберегти судно. Саме тому вивчити назви та способи застосування усіх канатів варті того, щоб отримати на горіхи — бо ж це частина необхідної «щоденної роботи».

Чоловічий світ рибалок символічно протиставлено жахливій, але спокусливій, жіночності океану, що загрожує смертю, зате й обіцяє багато. А згодом — у останньому розділі, цей світ прямо дисонує зі словами й досвідом моряцьких дружин, матерів і коханих. Лише щорічний ритуал поіменного згадування усіх глостерців, забраних за минулий рік морем, разом із назвами їхніх суден і датою, коли вони потонули, засвідчує ціну, яку платять жінки в самотності, часто нужденній, за чоловічу свободу, вправність і братерство, котре оспівує твір Кіплінґа. Ось як похмуро відповідає місіс Тур на щиру пропозицію роботи для її сина на одному з чайних кліперів містера Чейні: «Я вже кляну це море так, наче воно живе і може почути... Мій батько... старший брат... два небожі... чоловік моєї другої сестри, — перерахувала вона, схиливши голову на руку. — За що мені його любити, за те, що забрав їх усіх?»

Місіс Тур — стоїчна жінка. Розуміючи всі ризики для Дена, вона не стає йому на шляху, але й не вдає, ніби вдячна. Її прохолодне спілкування з мільйонером — знак пошани від автора американській демократичній традиції та незалежності.

Світ рибалок, хоча і сповнений важкої праці й ризику, все ж прекрасний. Захопливі морські пейзажі із «Зухвалих капітанів» належать до найкращих зразків творчості Кіплінґа: «Призахідне сонце зробило хвилі пурпуровими та рожевуватими, з відблисками золота на гребнях довгих брижів, й синьо-зеленими тінями макрелі в безодні. Кожна шхуна на видноколі, здавалося, смикала за невидимі ниточки, що єднали її з власними дорі, і маленькі чорні фігурки людей у човниках кланялися на веслах, як механічні іграшки».

Таким бачив море Гарві, молодий естет, який щойно починав переймати морську науку від досвідченішого Дена, котрий не тільки знав ті «механічні іграшки» як окремих людей, а й упізнавав їх за милю. Згодом Гарві подивиться на рибальський флот з Діви вже зі значно більшим розумінням: «Тут було не менше сотні суден, будь-яких можливих типів і побудови, аж до «француза» зпрямими вітрилами геть віддалік, усі вони кивали носами на хвилі та розкланювалися. З кожного судна спустили на воду дорі, і вони снували, як бджоли довкола вуликів; і гомін голосів, поскрипування канатів та блоків, сплески весел розносилися на милі й милі понад водою. Вітрила мінилися усіма відтінками, поки сходило сонце, — чорніли, сіріли, сивіли, біліли; і ще човни гойдалися в димці на півдні».

Також «Зухвалі капітани» — це гімн обширу й енергії Америки, відтворений епічною залізничною мандрівкою містера та місіс Чейні приватним потягом із заходу до східного узбережжя: «Вночі грона електричних вогнів осявали цей скорботний палац з усіма вигодами, і вони летіли через сліпу порожнечу. Чули вони шипіння водокачки й гортанний говір китайця, стук-стук молотків обходчиків, якими перевіряли круппівську сталь коліс, прокльони бродяги, зсадженого із задньої площадки, гуркіт вугілля, яке накидали в тендер, та відгомін голосів з ешелону, який пропускав їх. Часом — дивилися у безодню, коли прольоти мосту рокотали під колією, часом на гори, що затуляли половину зірок. Нарешті скелі й ущелини відкотилися назад, стали зазубленими хребтами на видноколі, перейшли в пагорби, все нижчі й нижчі, і почалася справжня рівнина».

І все ж, ця книжка — більше, ніж ідилічний опис праці на морі. Професор Деніел Карлін зазначає: «Сама назва «Зухвалі капітани» апелює не до впорядкованого, спільного побуту на «А ось і ми», а до героїчного індивідуалізму, імперіалістичної експансії та пригод». У Кіплінґовій алегорії «старих» і «нових» Сполучених Штатів Диско Тур представляє традиційну працьовиту Нову Англію, незалежну та сповнену почуттям власної гідності, тоді як мільйонер із Заходу, Гарві Чейні, власник залізничних ліній і рибальських флотилій, уособлює технологічний прогрес і подиву гідну, хоч і позбавлену моралі, енергію дії американської будучини.

Знову дамо слово Карліну: «Цінності, які втілює Чейні — це самодостатність, відвага, розважливість, амбіції — ховають у собі дещо таке, чого нема серед цінностей «А ось і ми»: самозакоханість, надмірну силу, недалекоглядність, безсердечність. В океані панує такий собі еквівалент «закону джунглів», як його розуміють в однойменній книзі: порядок, який не лише природний, а й доцільний. Але на Новому Заході закони джунглів набувають нового сенсу, як такі, що їх кожен чоловік встановлює для себе самотужки. Рибалка експлуатує природні ресурси, та лише пожинає дари природи, а ось людина зі світу Гарві Чейні визискує природу інтенсивніше, прагнучи перетворювати її. І перетворення є ознакою успіху, творчого чи не дуже».

На відміну від свого батька, Диско Тура, який є власником судна, Ден ніколи не буде господарем самому собі, а працюватиме на одному з лайнерів Чейні — такому ж, як той, що мчав крізь туман і наосліп розтрощив «Дженні Кушман». Ідеал важкої чоловічої праці й братерства на «А ось і ми» — приречений, і Кіплінґ, відтворюючи «пречудову місцеву американську атмосферу», створює довершену елегію на його проминання.

Жанет Монтефіоре, головна редакторка «Кіплінґівського Журналу»

Джерела:

Karlin, Daniel ‘Captains Courageous and American Empire’, Kipling Journal vol. 63 no.251, September 1989, pp. 11–21.

Kipling, Rudyard Captains Courageous: A Tale of the Grand Banks London, Macmillan, 1896.

Kipling, Rudyard Kim London, Macmillan, 1901.

Kipling, Rudyard Something of Myself: for my Friends Known and Unknown London, Macmillan, 1937.

Montefiore, Jan Rudyard Kipling ‘Writers and their Work’, Tavistock, Northcote House, 2007.

Ormond, Leonee Introduction to Captains Courageous in the New Reader’s Guide to the Works of Rudyard Kipling, 2003: www.kiplingsociety.co.uk , accessed 3 April 2019.

Зухвалі капітани

Повість Великої Банки

Розділ 1

Двері в сигарний салон було прочинено з навітряного борту, і за краєм палуби було видно північноатлантичний туман. Лайнер гудів, попереджаючи рибалок, а хвилі хитали й підкидали його.

— Цей синок Чейні — найбільша халепа на борту, — сказав чоловік у ворсовому пальті, голосно захряснувши двері. — Не треба його тут. Він надто зухвалий.

Білявий німець простягнув руку за сендвічем й прогарчав, жуючи: «Я знай цей порода. В Гамерика повно такий дитина.Наука не йде без бука».

— Ото ще хоч! Він насправді не шкідливий і вартий співчуття, — прогундосив ньюйорківець, витягнувшись на дивані під світловим люком. — Його з самого дитинства тягають з готелю до готелю. Я говорив з його матір’ю сьогодні вранці. Вона мила пані, але не може впоратися з ним. Везе до Європи, щоб він завершив освіту.

— Освіта ще й не розпочиналася, — докинув філадельфієць, що притулився в кутку. — Цей хлопець отримує дві сотні кишенькових грошей на місяць, він мені сам казав. А йому й шістнадцяти нема.

— Його патько — то є салісниці, чи не так? — спитав німець.

— Атож. А також шахти, ліс і пароплави. Батько побудував один маєток в Сан-Дієґо, інший в Лос-Анджелесі. Володіє півдюжиною залізниць, половиною лісопилок на тихоокеанському узбережжі та дозволяє дружині транжирити ці гроші, — ліниво продовжував філадельфієць. — Захід її не тішить, з її слів. Мені здається, вона просто їздить туди-сюди зі своїм сином і своїми нервами, шукаючи, що б його розважило. Флорида, Адірондакс, Лейквуд, Хот-Спрінґс, Нью-Йорк і знову по другому колу. Зараз він не більше, ніж поганенький готельний клерк. А ось коли повернеться з Європи, це буде справжній жах.

— А батько сам про нього не подбає? — пролунав голос пана у ворсовому пальті.

— Батько верне гори. Не хоче, щоб його турбували, я думаю. Він усвідомить свою помилку через декілька років, але буде вже пізно. Шкода, бо хлопець насправді хороший, якщо розібратися.

— Наука не йде без бука, не йде наука без бука, — пробурчав німець.

Двері грюкнули знову, і дрібний худорлявий парубок десь п’ятнадцяти років, з недопалком сигарети на губі, схилився всередину через високий поріг. Нездорова жовтизна обличчя не личила особі його віку, а вигляд поєднував нерішучість, браваду й дешевенький гонор. Він був одягнений у куртку вишневого кольору, бриджі, червоні гетри, велосипедні черевики та зсунутий на потилицю червоний фланелевий кашкет. Побачивши компанію, він присвиснув крізь зуби і сказав гучним, високим голосом: «А туман-то, га. Довкола звідусіль рибалки верещать. От би ми когось потопили, га».

— Захлопніть двері, Гарві, — сказав ньюйорківець. — Захлопніть ззовні. Тільки вас тут не вистачало.

— Бо що? — відповів той повільно. — Ви сплатили за мій квиток на пароплав, містере Мартін? Гадаю, я маю таке ж право стояти тут, як будь-хто інший.

Він узяв із шахової дошки кілька гральних костей і почав кидати, — права рука проти лівої.

— Щось, джентльмени, настрій кепський. Чи не зіграти нам в кості?

Ніхто не відповів, тож він пихнув цигаркою, погойдав ногами і забарабанив по столу доволі брудними пальцями. Потім витягнув пачку банкнот, наче перерахувати.

— Як почувається сьогодні ваша мама? — мовив стюард. — Я не бачив її за сніданком.

— Вона в своїй каюті, я гадаю. Вона зазвичай погано переносить океан. Я не від того, щоби давати п’ятнадцять доларів стюардесі, тільки б вона за нею приглядала. Я не спускаюся зайвий раз униз. Мені не по собі в тій комірчині дворецького. Я в океані вперше, як не як.

— Не виправдовуйтеся, Гарві.

— А хто виправдовується? Я перетинаю океан вперше, джентльмени, але, крім першого дня, мені жодного разу не було погано через хитавицю. Ні, сер! — він переможно ляснув долонею об стіл, послинив пальця й продовжив рахувати банкноти.

— О, то ви безумовно джентльмен без страху і докору, — позіхнув філадельфієць. — Будете відомі по всій країні, як не побережетеся.

— Атож. Я американець в першу чергу і в останню теж. І я це ще їм доведу, коли доберуся до Європи. Овва! В мене закінчились цигарки. Я не можу курити те сміття, яке продає стюард. Чи хтось із джентльменів не має з собою справжньої турецької сигарети?

На хвилинку зазирнув старший механік, розчервонілий, усміхнений та спітнілий.

— Привіт, Маку, — вигукнув Гарві, — як там воно?

— Все як завжди, — серйозно відповів той. — Молодші шанують старших, старші намагаюцця тим тішитися.

З кутка пролунав тихенький сміх. Німець відкрив свою сигарну скриньку та вручив Гарві тонку чорну сигару.

— Це палять справжній чоловіки, мій юний друже, — сказав він. — Спропуєте? Так? Вам бульо сподопатись.

Гарвіз виразним жестом підпалив ту бридку штуку: він відчув, що набуває ваги в товаристві дорослих.

— Щоби звалити мене з ніг, потрібно більше, — заявив він, не тямлячи, що підкурює саме той жахливий «бичок», здатний перекинути коня.

— Це ми сарас побачать, — відзначив німець. — Де ми є, містере Мактональт?

— Майже на місці або поблизу, містере Шефер, — сказав механік.

— Сьогодні вночі ми будемо на Великій Банці: а це значить, що ми посеред рибальського флоту зараз. Ми з дванадцятої години вже ледь не зачепили три дорі1 й мало не знесли рею французика, пройшли впритул, так би мовити.

— Вам потобаться мій сигара, авжеж? — спитав німець, бо очі Гарві наповнилися сльозами.

— Гарна, міцний аромат, — відповів він, стиснувши зуби. — Мені здається, ми трохи збавили хід, чи не так? Вискочу гляну, що там лаг2 показує.

— Так, я пи глянув, на вашому місці, — сказав німець.

Гарві прохилитався через мокру палубу до найближчого релінгу3. Йому було дуже зле, але він побачив палубного стюарда, який прив’язував стільці один до одного, і, раз вже він похвалявся перед ним, що його ніколи не захитує, гордість погнала хлопця назад, на палубу салону другого класу, яка закінчувалася «крейсерською» кормою4. На палубі нікого не було, і він проплентався на самий ют5 , під флагшток6. Там він зігнувся від корчів, бо той «бичок» у поєднанні з хитавицею та вібрацією гребного гвинта вивертав з нього всю душу. Його голова запаморочилася; в очах танцювали іскри; тіло здавалося невагомим, п’яти мелькнули повітрі, він зімлів від морської хвороби, а судно саме накренилося й перекинуло його через релінг на кормі. Потім низька, сіра хвиля виринула з туману, підхопила Гарві ніби попід руки й швиргонула геть у море на підвітряний бік; темна зелень зімкнулася над ним, він знепритомнів.

Його розбудив звук обіднього ріжка. В такий трубили в літній школі, в яку він колись ходив в Адірондаксі. Хлопець повільно пригадав, що він Гарві Чейні, який потонув і помер посеред океану, але був заслабкий, щоб звести всі факти докупи. Новий запах наповнив його ніздрі; його спину охопив мокрий липкий холод, а він сам був безпорадно повний солоної води. Коли він розплющив очі, то зрозумів, що перебуває все ще на поверхні моря, воно хвилюється довкола нього своїми сріблястими валами, в той час як він валяється на купі ще живої риби, витріщившись на широку спину в синьому в’язаному светрі.

«Халепа, — подумав хлопець. — Я точно мертвий, а цей тут заправляє».

Вінзастогнав, і незнайомець озирнувся, блиснувши парою маленьких золотих кульчиків у кучерявій чорній чуприні.

— Ага! Тобі вже трохи краще? — озвався він. — Лежи, де лежиш, не розхитуй нас.

Різким рухом весла він розвернув човна носом на безпінну хвилю, що спершу підкинула його на добрих двадцять футів догори, а за гребнем скинула у блискучу прірву. Але синій светр на ті всі гори з прірвами не зважав.

— Оце я дав, кажу, що зумів виловити тебе. Нє, ну а шо? А ще краще, що мене не переїхав твій пароплав. Як це ти примудрився випасти?

— Мені стало зле, — сказав Гарві, — і я не міг дати собі раду.

— Я дуже вчасно подув у свій туманний ріжок, і твій пароплав трохи відвернув. А потім дивлюся — ти падаєш. Нє, ну а шо? Я думав, порубає гвинтом, але тебе винесло прямо до мене. І тепер ти велика риба! Цього разу не помреш.

— Де я? — спитав Гарві. На його думку, там було не надто безпечно.

— Ти зі мною у дорі, мене звуть Мануель, і я зі шхуни «А ось і ми» з Глостера. Я живу в Глостері. І на нас чекає вечеря. Нє, ну а шо?

Здавалося, в цього парубка була додаткова пара рук і чавунна голова, бо йому мало було дути у велику покручену мушлю. Йому ще треба було підвестися, похитуючись разом з гойдалкою плоскодонного дорі, і послати через туман скрипучий,пронизливий крик. Як довго тривала ця розвага, Гарві не осягнув, бо зіщулився, нажаханий хвилями. Хлопцеві здавалося, що він чує постріл, і горн, і вигуки. Щось більше за дорі, алецілком таке ж хитке,забовваніло над бортом. Одночасно заговорили кілька голосів; його швиргонули у темну нору, де чоловіки в штормових клейончастих робах дали йому гарячого питва та роздягли його, і він провалився в сон.

Коли хлопець прокинувся, то став очікувати першого дзвінка на сніданок на пароплаві, дивуючись, чому так зменшилася каюта. Він перевернувся й визирнув у вузьку, трикутну печеру, освітлену лампою на масивному квадратному бімсі7. На відстані простягнутої руки від кутка в носа до фок-щогли8 тягнувся трикутний стіл. З його широкого боку ближче до корми, поза розкочегареною плімутською плиткою9, сидів хлопець приблизно його віку з плескатим червоним обличчям та парою блискучих сірих очей. Він був одягнений у синій вовняний светр і високі гумові чоботи. Кілька пар таких самих чобіт, старий кашкет і декілька поношених вовняних шкарпеток валялися на підлозі, а чорно-жовті штормовки колихалися туди-сюди поруч з койками. Приміщення було так переповнене запахами, як банка шпротами. Клейончасті штормовки тхнули особливо різко, і на цьому тлі вигравали аромати смаженої риби, горілого жиру, фарби, перцю й підмоченого тютюну; але все це, в свою чергу, змішувалося із всепроникним запахом дерев’яних бортів і солоної води. Гарві з відразою помітив, що на його ліжку немає простирадла. Він лежав на матраці з брудного тику, повного якихось грудок та грудочок. А ще рух цього судна відрізнявся від руху пароплава. Воно не ковзало й не перевалювалося важко з борту на борт, а швидше звивалося дурним, безцільним чином, наче лоша на мотузці. Вода шуміла біля самого вуха Гарві, а бімси над ним скрипіли й скавчали. Все це примусило його розпачливо зітхнути й згадати маму.

— Тобі вже краще? — спитав хлопець, вишкіривши зуби. — Кави хоч?

Він приніс повну жерстяну кружку й підсолодив напій мелясою.

— А молока нема? — поцікавився Гарві, оглядаючи два темні яруси койок так, наче міг знайти там корову.

— От чого нема, того нема, — сказав хлопець. — І десь так до середини вересня не буде. Незлецька кава. Сам заварював.

Гарві мовчки випив каву, і коли хлопець передав йому тарілку підсмаженої до хрусткої шкоринки свинини, накинувся на неї зголодніло.

— Я просушив твою одежу. Але, здається, вона трохи збіглася, — сказав хлопець. — Я би такого не носив. Нічого з цього. Покрутися, глянь, чи десь не розірвалося.

Гарві повихилявся вусібіч, але не помітив жодних пошкоджень.

— Ну й добре, — сказав хлопець щиро. — Збирайся та йди на палубу. Батько хоче тебе бачити. Я його син, звуть мене Ден, я помічник кухаря і займаюся на борту всім, що забрудне для старших. Тут немає юнг, окрім мене, звідтоді як Отто зіграв за борт, і то він був голландець і мав двадцять років. Як ти примудрився випасти в таку збіса тиху погоду?

— Море не було тихим, — буркнув Гарві сердито. — Був шторм, і мене захитало. Мабуть, я перекинувся через перила.

— Вчора вдень і вночі були звичайні невеличкі брижі, — сказав хлопець. — Але якщо ти думав, що це шторм, — він присвиснув, — ти ще побачиш справжній. Швидше! Батько чекає!

Як і багато інших нещасних молодих людей, Гарві ніколи за все своє життя не отримував прямого наказу — без довгих і часом слізних пояснень переваг чемності й причин прохання.Місіс Чейні жила в страху зламати його дух, що, можливо і доводило її до межі нервового виснаження. Гарві не розумів, чому мав би поспішати на будь-чию вимогу, тож так і сказав:

«Твій батько міг би спуститися сюди, якщо так палко бажає говорити зі мною. Я хочу, щоб він відвіз мене прямо до Нью-Йорка. Йому заплатять».

Ден витріщався на нього все більшими баньками у міру того, як краса і сила цього жарту до нього доходили.

— Тато, чуєш? — крикнув він у люк носового кубрика. — Він каже, ти можеш зіскочити вниз і його побачити, якщо тобі вже так хочеться. Ти чуєш, батьку?

У відповідь пролунав найнижчий бас, який Гарві будь-коли чув з людських вуст.

— Досить дурниць, Дене, веди його до мене.

Ден захихотів і кинув Гарві його покороблені велосипедні черевики. В голосі на палубі було щось таке, що примусило хлопця притлумити лють та утішитися думкоюпро те, як він поступово, байку за байкою, розповість їм про своє власне та батькове багатство дорогою додому. Цей порятунок безсумнівно на все життя зробить його героєм для усіх його друзів. Гарві піднявся на палубу вертикальним трапом й поплентався на кормучерез дюжину перепон, туди, де невисокий, кремезний, чисто виголений чоловік із сивими бровами сидів на сходинці, що вела на квартер-дек10. Хвиля вночі прибилася, залишивши спокійне, гладеньке море, поцятковане до самого обрію вітрилами десятків рибальських суден. Між ними рясніли маленькі чорні цяточки-дорі на риболовлі. Шхуна з трикутним вітрилом на грот-щоглі легенько похитувалась на якорі, і крім цього чоловіка біля даху каюти — тут її називали «надбудова» — на ній було порожньо.

— Доброго ранку, чи вже й дня, краще сказати. Ти проспав майже дванадцять годин, юначе.

— Доброго ранку, — відповів Гарві. Йому не сподобалося, що його звуть юнаком, а ще, як порятований потопельник, він очікував симпатії. Його мати билася в конвульсіях, варто йому було промочити ноги; але цей моряк не здавався схвильованим.

— Ну, розповідай все по порядку. Це не інакше як Провидіння для всіх нас. Тож як тебе звуть? Звідки — невже з Нью-Йорка, — і куди — чи ж не в Європу, — ти прямував?

Гарві представився і назвав пароплав, коротко виклав, що сталося, й закінчив вимогою негайно відвезти його назад у Нью-Йорк, де його батько заплатить, скільки б вони не запросили.

— Гм, — сказав капітан. Він сидів нерухомо, поки Гарві не скінчив говорити. — Не такої ми високої думки про кожного, бодай навіть хлопчика, який падає за борт з такого-то пакетбота в спокійному тихому морі. Надто, коли він виправдовується морською хворобою.

— Виправдовується! — закричав Гарві. — Ви думаєте, я впав у ваш брудний човник для розваги?

— Ми не знаємо, що ти вкладаєш у поняття розваг, але це все, що я можу сказати, юначе. На твоєму місці я би не називав так човен, який тебе, хвала Провидінню, порятував. По-перше, це гріх невдячності. По-друге, це зачіпає мої почуття , а я Диско Тур з «А ось і ми» з Глостера, якого ти, схоже, ще погано знаєш.

— Не знаю, бо яке мені діло, — відрубав Гарві. — Я вдячний за порятунок і все таке, звісно, та я хочу, щоби ви зрозуміли, що чим швидше повернете мене до Нью-Йорка, тим більше вам заплатять.

— Чим заплатять? — одна брова Тура поповзла догори над занадто спокійним світло-блакитним оком.

— Доларами й центами, — сказав Гарві, зарозуміло вважаючи, що справив враження. — Золотими доларами та центами.

Він засунув руку в кишеню і трохи випнув пузо, як завжди робив для солідності.

— Ви вже заробили стільки, скільки ще ніколи в житті не заробляли, коли витягли мене на борт. Я єдиний син Гарві Чейні.

— То він ще й мажор, — сухо сказав Диско.

— А якщо ви не знаєте, хто такий Гарві Чейні, ви взагалі нічого не знаєте! Тож розвертайте судно й поспішіть.

Гарві вважав, що більша частина Америки переповнена людьми, які тільки й роблять, що пліткують про них та заздрять доларам його батька.

— Знаю чи ні, юначе, але не випинай так сильно пузо. Воно повне моїх харчів.

Гарві почув смішок від Дена, який вдавав, що заклопотаний біля фок-щогли, і кров прилила йому до обличчя.

— Ми заплатимо за це також, — додав він. — Коли, ви кажете, ми дістанемося до Нью-Йорка?

— Я не збираюся в ніякий Нью-Йорк. І навіть у Бостон. Ми, мабуть, побачимо мис Східний не раніше вересня; і твій тато — мені дійсно шкода, що я нічого про нього не чув — може дати мені десять доларів, якщо все так, як ти кажеш. А якщо їх нема, то, звісно, не дасть.

— Десять доларів! Та я, чекайте.... — Гарві поліз у кишеню за пачкою банкнот. Але все, що він витягнув, була мокра пачка цигарок.

— Така валюта тут не ходить і шкодить легеням. Викинь за борт, юначе, і спробуй знову.

— Їх вкрали! — закричав Гарві палко.

— То треба чекати, поки ти побачиш свого тата, щоб зі мною розрахувалися, так?

— Сто тридцять чотири долари — все вкрали, — сказав Гарві, копирсаючись в кишенях. — Поверніть мені їх.

Старий Тур глянув на нього з цікавістю.