Такі собі казки ebook

Такі собі казки

Rudyard Kipling

Just So Stories

Ред’ярд Кіплінґ

Такі собі казки

ТЕРНОПІЛЬ

БОГДАН

ISBN 978-966-10-0487-9

ББК 84.4Анг К14

Переклад з англійської:

Наталії Дьомової, Ірини Сав’юк, Володимира Чернишенка, 2009 р.

Перекладено за виданням:

Just So Stories. Redyard Kipling. Wordsword Editions Limited, 1993

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворенав будь-якому вигляді без дозволу автора чи видавництва.

© Wordsworth Editions Limited, 1993

© Н. Дьомова, І. Сав’юк,

В. Чернишенко, переклад, 2009

© Навчальна кни­га – Богдан,

макет, художнє оформлення, 2009

Чому в Кита така горлянка

Колись давно у морі, мої любі, був собі Кит, і їв він рибу. Їв він омара з кальмаром, і лина із сином, і плотицю-сестрицю, і ската із братом, і макрель, і форель, і вугра круть-та-верть. Усіх риб, яких тільки знаходив, він їв — отак! Аж нарешті у морі зосталася одна-єдина дрібнесенька рибка. І була це мала Хитриба, яка плавала прос­то за Китовим правим вухом, щоби й собі не втрапити у халепу. Якось Кит встав на хвоста і сказав: «Я голо-о-о-одний». Тут мала Хитриба й протягнула тихеньким хитрим голосочком: «Благородний та щедрий пане Ките, а чи доводилося Вам куштувати Людину?».

— Ні, — сказав Кит. — А вона смачна?

— Ду-уже, — відповіла мала Хитриба. — Смачна, але непоживна.

— То дістань-но мені кілька людей, — сказав Кит і вдарив хвостом, аж море спінилося.

— Та й однієї на раз стане, — сказала Хитриба. — Якщо попливете на п’ятдесят градусів північної широти та на сорок західної довготи (це такі Чари), то побачите: посеред моря, у самих лише штанях із синьої парусини, та ще із підтяжками (не забудьте про підтяжки, мої любі), зі складаним ножем, сидить на плоті Моряк, що зазнав корабельної аварії.

Отож Кит плив та плив на п’ятдесят градусів північної широти і сорок західної довготи так швидко, як тільки міг, і побачив: на плоті, посеред моря, у самих лише синіх штанях із парусини, та ще й із парою підтяжок (у жодному разі не забудьте про підтяжки, мої любі), зі складаним ножем, сидів Моряк, що зазнав корабельної аварії, сам-самісінький, сидів та бовтав ногами у воді (це йому мама дозволила бовтати ногами у воді, інакше він би нізащо так не робив, адже був людиною нескінченної винахідливості та завзяття).

Тоді Кит роззявив рота — і роззявляв його ширше, ширше та ще ширше, аж поки губою мало не торкнувся хвоста — та й проковтнув Моряка, що зазнав корабельної аварії, і пліт, на якому той сидів, і його сині штани з парусини, і підтяжки (про які не можна забувати), і складаного ножа — усе це опинилося у його теплому, темному нутрі, а тоді — плям! — Кит захряснув рота — отак, і тричі обернувся на хвості.

Та щойно Моряк, який був людиною нескінченної винахідливості та завзяття, і справді опинився у теплому, темному Китовому нутрі, як почав гупати й тупати, стукати й грюкати, скакати й брикати, і бити, і вити, колотити й молотити, і ковзати, і повзати, кричати й вищати, і копати, і гопати, і різати, і лізати, і рикати, і брикати, і стрибати й гарцювати, під волинку танцювати, де треба й не треба — і Китові стало дуже зле. (Чи ж не забули ви про підтяжки?)

Тож сказав Кит до Хитриби:

— Цей чоловік не надто поживний, у мене через нього гикавка! Що ж робити?

— Скажіть йому, хай виходить, — порадила Хитриба.

Тоді Кит гукнув углиб своєї ж горлянки до Моряка, що зазнав корабельної аварії:

— Виходь та поводься чемно. На мене аж гикавка напала через твої бешкети!

— А от і не вийду! — відрізав Моряк. — Ти хочеш так, а я — інак! Відвези мене до мого рідного берега та білих скель Альбіону, тоді й подивимося! — І чоловік почав танцювати ще завзятіше, ніж раніше.

— Краще відвезти його додому, — порадила Китові Хитриба. — Я ж попереджувала, що він — людина нескінченної винахідливості та завзяття.

Отож Кит плив, плив та й плив собі, гріб обома плавцями та хвостом, як лишень міг, зважаючи на гикавку, і, нарешті побачив білі скелі Альбіону. Тоді Кит поспішив на берег, роззявив пащу широко-прешироко, і ще ширше, і ще, та й мовив:

— Тут пересадка на Вінчестер, Ешуелот, Нашуа, Кін та станції на Фітчбурґ Роуд, — і щойно він сказав «Фітч-», як Моряк вибрався назовні.

Але доки Кит плив, Моряк, який і справді був людиною нескінченної винахідливості та завзяття, узяв свій складаний ніж, потрощив пліт та зробив чималу квадратну решітку з дрібними отворами. Він міцно зв’язав цурпалки підтяжками (тепер ви розумієте, чому треба було пам’ятати про підтяжки?!), а тоді щосили заштовхнув цю сітку в Китову горлянку, де вона й застрягла! Після цього всього Моряк виголосив такий віршик — оскільки ви його не чули, то я зараз роз­кажу.

Через ґратку і решітку

поспиню твої наїдки.

Бо наш Моряк був ще й ір-лан-дець (тому й сказав «поспиню», а не «спиню» або «спиняю»). А тоді Моряк ступив на вкритий галькою берег та пішов додому до мами, яка дозволяла йому бовтати ногами у воді, незабаром одружився і  жив довго і щасливо. Як і Кит. Але відтоді Кит із решіткою в горлянці не міг їсти нічого, крім дуже, дуже дрібної риби. Тому зараз кити ніколи, ніколи не їдять ні дорослих, ні дітей.

А маленька Хитриба сховалася у намулі під порогом Екватора. Вона страшенно боялася, що Кит на неї сердиться.

Коли шторм серед моря тебе застав,

Тільки хвилі з усіх кінців,

Коли вітром розхитує пароплав

І твій штурман у миску із супом упав,

І від страху сповзли штанці.

Коли нянька буз руху лежить, мов убита,

А матуся благає, щоб дав їй спочити,

Ти ж з учора не їв і від ранку не вмитий —

Ось тоді, друже мій, зможеш ти зрозуміти

Всі незручності тої біди:

П’ятдесят ПнШ, сорок ЗД!

Звідки у Верблюда горб

А зараз — наступна історія. У ній розповідається про те, звідки у верблюда взявся великий горб.

На Початку Часів, коли світ був ще молодий-молодий і таке інше, а усі Тварини лише починали працювати на Людину, посеред Похмурої Пустелі жив-був лінивий Верблюд. І мушу вам сказати, що й сам він був страшенно похмурий. Отож, він їв собі пагони та колючки, тамариск, молочай і розмаїті голочки й а-ні-чо-гі-сінь-ко не робив, а коли хтось до нього звертався, то огризався — отак: «Грб!». Просто «Грб!» — і  нічого більше.

Якось-то, саме у понеділок вранці, прийшов до нього Кінь із сідлом на спині та вудилами у роті, й сказав:

— Верблюде, о, Верблюде, виходь та бігай риссю — як ми усі.

— Грб! — обурився Верблюд. А Кінь пішов та й розповів усе Людині.

Наступного дня прийшов до Верблюда Пес із палкою у роті, та й сказав:

— Верблюде, о, Верблюде, іди до нас! Будеш шукати і приносити — як ми усі.

— Грб! — відрізав Верблюд. А Пес пішов та й розповів усе Людині.

На третій день прийшов до Верблюда Бик із ярмом на шиї, та й просить:

— Верблюде, о, Верблюде! Іди з нами та й ори поле — як ми усі.

— Грб! — відвернувся Верблюд. А Бик пішов та й розповів усе Людині.

Наприкінці дня Людина прикликала Коня, Пса і Бика, та й сказала:

— Троє, о, Троє, мені страшенно шкода (оскільки світ такий молодий-молодий і все таке інше), але той звір-Грб у Пустелі не може працювати, інакше він би давно уже був тут. Тому я залишу його в спокої, а ви мусите працювати удвічі більше: і за себе, і  за нього.

Троє страшенно розсердилися (адже світ такий молодий-молодий і все таке інше) і влаштували на краю Пустелі раду-нараду. А Верблюд, який а-ні-чо-гі-сінь-ко не робив, а лишень жував молочай, підійшов, послухав їхньої балачки, і лише посміявся з них… А тоді сказав «Грб» — та й  забрався геть.

Але раптом небо завітрилося, і на раду-нараду Трьох прибув Джин над Усіма Пустелями, огорнутий хмарою куряви (Джини завжди так подорожують, адже це такі Чари).

— Джине Усіх Пустель! — сказав Кінь. — Хіба ж можна, аби хтось залишався без діла, коли світ такий молодий-молодий і все таке інше?

— Звичайно, ні, — відповів Джин.

— Уяви собі, — продовжував Кінь, — що посеред твоєї Похмурої Пустелі є звір (а він і сам добрячий хмурко), у якого довга шия та довгі ноги, та який анічогісінько не зробив ще від ранку понеділка. Він не хоче бігати риссю!

— Отакої! — аж присвиснув Джин. — Так це ж мій Верблюд, клянуся усім золотом Аравії! А що він каже?

— Він каже «Грб!», — відповів Пес. — І не хоче ані шукати, ані приносити.

— А ще він ще каже?

— Нічого більше. Лише «Грб!» — і не хоче орати, — зітхнув Бик.

— Зрозуміло, — сказав Джин. — Зачекайте-но хвилинку, зараз я влаштую йому «грб»!

Джин загорнувся у плащ із куряви, помчав через Пустелю і знайшов Верблюда, який а-ні-чо-гі-сінь-ко не робив, розглядаючи своє відображення у воді.

— Мій лінивий і пихатий друже! — сказав Джин. — До мене дійшли чутки, ніби ти анічогісінько не робиш, хоча світ такий молодий-молодий і все таке інше.

— Грб! — обурився Верблюд.

Тоді Джин сів, підперши підборіддя рукою, та почав насилати Великі Чари, доки Верблюд милувався своїм відображенням у воді.

— Через тебе Троє мають купу роботи ще від ранку понеділка, і все тому, що ти а-ні-чо-гі-сінь-ко не робиш, — сказав Джин, і продовжував подумки насилати Чари, підперши підборіддя рукою.

— Грб! — буркнув Верблюд.

— На твоєму місці я би такого не говорив, — попередив Джин. — Бо настане мить, коли ці слова стануть геть недоречними. Отож, шахраю, я хочу, щоби ти працював!

Верблюд знову сказав «Грб!», але не встиг він і рота закрити, як побачив, що його спина, якою він так пишався, роздувається і роздувається у величезний грб, та ще й хитається з боку на бік!

— Бачиш? — мовив Джин. — Це твій власний Грб, який ти накликав на себе неробством. Сьогодні четвер, а ти нічогісінько не робив ще з понеділка, коли розпочалася уся робота. Тому тепер ти працюватимеш у поті чола свого!

— Як же я працюватиму, — заперечив Верблюд, — із оцим грб на спині?

— Він у тебе не просто так, — пояснив Джин. — Адже ти пропустив цілих три дні! Тому тепер ти зможеш працювати три дні зовсім без їжі, покладаючись на свій грб. І не кажи, що я нічого не зробив для тебе. Забирайся з Пустелі, йди до Трьох і поводься добре! Грб на тебе!

І Верблюд пішов зі своїм грбом, щоби приєднатися до Трьох… Відтоді Верблюд має грб (зараз ми називаємо його «горб», щоби не ображати Верблюда), та він так і не надолужив оті три дні, які пропустив на початку світу, як і не навчився добре поводитися.

У верблюда на сміх людям

Є великий горб,

Він лінився, не трудився,

Тож і має горб!

Знають дорослі й ді-і-і-іти,

Будеш без діла сиді-і-і-іти,

Виросте горб,

Верблюдячий горб,

З горбом доведеться ходити.

Встанеш вранці — ні зарядці!

І вмиванню теж!

Буркай, миркай, скигли, скімли —

Горб собі знайдеш!

Тільки от, юний друже,

Горби — неприємні дуже.

Тому ті горби

Не треба тобі,

Отак-от, мій любий друже!

З того лиха мало втіхи.

Тож берись хутчій

Працювати — й мусиш знати

Горб розтане твій.

Не хочеш горбату спину —

Працюй і учись сумлінно.

Не матимеш горб,

Верблюдячий горб,

Не віриш — спитай у Джина!

Знають дорослі й ді-і-і-іти,

Коли склавши руки сиді-і-і-іти,

Виросте горб,

Верблюдячий горб,

А хто з ним захоче ходити?

Чого в Носорога така шкіра

Колись давно, на безлюдному острові, на самісінькому узбережжі Червоного моря, жив-поживав собі Парс. І носив той Парс капелюха, від якого сонячні промені відбивалися так яскраво, що усі коштовності Сходу порівняно з ними — мідяки. Отож, жив він біля моря, й не мав нічого, окрім капелюха та ножа, та ще й жаровні — такої гарячої, що вам до неї і близько підходити не можна! Якось одного разу узяв Парс борошна та водиці, і родзинок, і кориці, жменю марципанів, дві жмені ліґумінів і пригорщу цукру — та й зробив собі пиріг. І не простий пиріг — пирожище! — на півметра завдовжки та метр — завширшки.

Це і справді був — ПИРІГ_ПАЛЬЧИКИ_ОБЛИЖЕШ (то такі Чарівні слова), тож Парс запхав його до жаровні і пік доти, доки пиріг не зарум’янився та не запахкотів на весь острів. І тільки-но Парс налаштувався покуштувати свій неймовірний пиріг, аж глип — із Цілковито Безлюдних Внутрішніх Земель Острова вийшов на берег Носоріг… А в Носорога був ріг на носі, була пара поросячих оченят, але зовсім, ну от просто абсолютно не було добрих манер!

У ті часи шкіра у Носорога щільно-щільненько прилягала до тіла, ані зморщечки ніде не було. Був він один в один як Носороги із Ноєвого Ковчега, тільки значно більший. Та навіть тоді, давним-давно, Носоріг мав неприкренну вдачу і не міг похвалитися доброю поведінкою. (Таким він і залишився, і не зміниться уже ніколи).

— Грррррр,— сказав Носоріг. І наляканий Парс впустив долу пиріг та й заліз на вершечок пальми — як був, в одному лише капелюсі, від якого сонячні промені відбивалися так яскраво, що усі коштовності Сходу порівняно з ними — мідяки.

А Носоріг перекинув жаровню — пиріг аж піском покотився, наштрикнув собі на ріг отой пирожище — та й з’їв його! А тоді пішов, помахуючи хвостом, у  Цілковито Безлюдні Внутрішні Землі, які межують із островами Мазандеран, Сокотра та мисами Великого Рівнодення.

Лише тоді Парс зліз із пальми, поставив жаровню на ніжки та виголосив чарівний вірш. Оскільки ви його ще не чули, то я вам зараз переповім:

Хто отак злодіює

Те, що Парс приготує,

Той іще пожалкує.

І це насправді було дуже важливо.

Бо за п’ять тижнів на Червоному морі почалася надзвичайна спека, і всі пороздягались. Парс зняв капелюха, а Носоріг зняв шкіру та, перекинувши її через плече, пішов на берег купатися. У ті дні його шкіра застібалася знизу на три великих ґудзики і нагадувала водонепроникний плащ.

Він ані словом не подякував Парсові за пиріг, хоча з’їв його до крихточки, адже і тоді, і тепер носороги не вирізняються добрими манерами. Отож Носоріг перевальцем почимчикував просто у воду і почав пускати бульбашки носом, залишивши свою шкіру на березі.

Тим часом Парс проходив поряд — і побачив шкіру… Він осміхнувся так, що усмішка двічі перекотилася обличчям, а тоді тричі станцював навколо шкіри і потер руки. Потому Парс пішов до свого табору та насипав у капелюха крихточок від пирога, аж до самого вершечка насипав, бо Парс завжди їв самі лише пироги і ніколи не вимітав крихт… Узяв він тоді Носорогову шкіру, засипав усередину засохлі, зашкарублі, кусючі крихти від пирога та спалені родзинки — скільки влізло, і ну вже її трусити, шкребти та терти. А тоді заліз на вершечок пальми і почав чекати, поки Носоріг вийде з води та одягнеться.