Мемуари гейші ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0932-0 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Редакція висловлює подяку Тетяні Щегринець за допомогу у роботі над проєктом

All rights reserved including the right of reproduction in whole or in part in any form.

This edition published by arrangement with Alfred A. Knopf, an imprint of The Knopf Doubleday Group, a division of Penguin Random House LLC

Перекладеноза виданням:

Golden A. Memoirs of a Geisha : А Novel / Arthur Golden. — New York : Vintage Books, 1997. — 448 p.

Переклад з англійськоїДар’ї Островської

Дизайнер обкладинкиІван Дубровський

Ґолден А.

Ґ60 Мемуари гейші : роман / Артур Ґолден ; пер. з англ. Д. Островської. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля»,2024. — 608 с.

ISBN 978-617-15-0794-4

ISBN 978-067-97-8158-5 (англ.)

Чійо було лише дев’ять, коли її продали до відомого будинку гейш. Там дівчинка з незвичайними сіро-блакитними очима вчиться бути втіленням витонченості: досконало танцювати, вишукано носити кімоно, відточеними рухами наливати клієнтам чай та саке, розважати їх розмовою й плести павутиння натяків, що так збуджують чоловіків і викликають ненависть суперниць.

Із тихого рибальського містечка вона потрапляє у світ, де дівочу цноту продають на аукціоні, а кохання вважають небезпечною ілюзією. Її шлях до слави не буде легким. Та одного разу дівчина зустріне того, заради кого буде готова порушити всі правила…

УДК 821.111(71)

© Arthur Golden, 1997

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2024

Від перекладача

Одного весняного вечора 1936 року, коли мені було чотир­надцять років, мій батько повів мене на танцювальну виста­ву в Кіото, про яку мені запам’яталося лише дві речі. Пер­ша — це те, що ми були єдиними іноземцями серед глядачів. Ми приїхали з Голландії лише кілька тижнів тому, і я ще не встиг звикнути до культурної ізоляції й досі досить го­стро її відчував. Друга — це те, яким щасливим я почував­ся, усвідомивши, що після місяців інтенсивного вивчення японської мови я міг частково розуміти уривки почутих роз­мов. Щодо молодих японок, які виконували танок на сцені, у моїй пам’яті не залишилося нічого, окрім розпливчастих обрисів їхніх яскравих кімоно. Тоді мені й на думку не мог­ло спасти, що за п’ятдесят років потому в далекому Нью-Йор­ку одна з них станемоєюблизькою подругою та диктувати­ме мені історію свого незвичайного життя.

Для мене як для історика розповіді про життя завжди бу­ли першоджерелом. Мемуари розповідають нам не стільки про їхнього автора, скільки про його навколишній світ. Вони значно відрізняються від автобіографії,адже автор мемуа­рів ніколи не зможе так чітко викласти події, як біограф. Автобіографія, якщо така річ справді існує, це все одно, що попросити кролика розповісти, який він має вигляд, коли стри­бає полем. Звідки йому знати? З іншого боку, якщо ми хо­чемо послухати про поле, кращого оповідача годі й шукати. Але слід пам’ятати, що ми не дізна­ємося того, що кролику не до снаги побачити.

Я говорю про це з упевненістю академіка, який збудував свою кар’єру на таких відмінностях. Хоча маю визнати: ме­муари моєї любої подруги Нітти Саюрі змусили мене пере­осмислити свої погляди. Так, вона справді висвітлює кожну таємницю свого життєвого досвіду. Скажімо, те, як кролик бачить поле. І, ймовірно, кращої розповіді про незвідане життя гейші за ту, яку ми почули від Саюрі, не знайти. В цій оповіді вона також описує своє життя — набагато повніше, детальніше та більш захопливо, ніж це робить багатослівний розділ про її життєвий шлях в книзі «Яскраві скарби Японії»1 або ж численні статті про неї, що з’являлися в журналах упро­довж років. Схоже, що принаймні щодо такої небуденної те­ми ніхто не знає автора мемуарів краще за самого автора.

Те, що Саюрі стала видатною, було збігом обставин. Ін­ші жінки вели схожий спосіб життя. Зокрема, славетна Като Юкі, гейша, яка полонила серце Джорджа Моргана, племін­ника Джона Пірпонта2, та стала його «дружиною в заслан­ні» протягом першого десятиліття цього сторіччя3, мала життя подекуди навіть більш незвичайне, ніж Саюрі. Але лише Саюрі записала свою сагу так повно й розгорнуто. Тривалий час я вважав, що її рішення це зробити було зви­чайною випадковістю. Якби вона залишилася в Японії, роз­думам щодо укладання мемуарів не було б місця в її насиче­ному житті. Однак 1956 року життєві обставини змушують Саюрі емігрувати до США. Про­тягом наступних сорока ро­ків вона мешкала у «Вальдорф Тауерз»4 у Нью-Йорку, де во­на облаштувала для себе помешкання на тридцять другому поверсі в елегантному японському стилі. Навіть тоді її жит­тя продовжувало свій шалений, нестримний ритм. У її квар­тирі побувала левова частка японських митців, інтелекту­алів, бізнес-персон і навіть кілька урядовців та один чи кілька гангстерів. Мені не випадала нагода з нею зустрітися аж до нашого знайомства у 1985 році. Хоча як учений-японіст я раніше чув її ім’я, але майже нічого про неї не знав. Наша дружба міцнішала, і вона довіряла мені все більше. Одного дня я запитав, чи дозволить вона розповісти світо­ві її історію.

— Що ж, Джейкобе-сан5, можливо, й дозволю. За умови, якщо запишете її ви, — відповіла вона.

Отож, ми взялися до роботи. Саюрі чітко дала зрозуміти, що вона б радше диктувала мені свої мемуари, аніж писала їх сама. За її словами, вона настільки звикла до живої розмо­ви, що просто не знатиме, що робити, якщо в кімнаті не бу­де нікого, хто слухає. Я погодився й писав під диктовку про­тягом 18 місяців. Мене ніколи не турбував кіотський діалект Саюрі (в якому гейша називається ґейко, а кімоно інколи на­зивають обебе), допоки я не замислився, як саме передати ці тонкощі при перекладі. Я загубився в її світі від самого по­чатку. Щоразу, за деяким винятком, ми зустрічалися ввече­рі. За давньою звичкою це був саме той час, коли Саюрі ду­малося найкраще. Зазвичай вона воліла працювати у своїй квартирі у «Вальдорф Тауерз». Але час від часу ми зустрічали­ся в окремій кімнаті японського ресторану на Парк Авеню, де її добре знали. Як правило, наші зустрічі тривалидві-три години. Попри те що ми записували на диктофон кожну роз­повідь, секретар Саюрі була присутня на кожній із зустрічей та сумлінно усе занотовувала.

Але Саюрі ніколи не говорила на диктофон чи до свого се­кретаря. Вона завжди говорила до мене. Коли в неї виника­ли сумніви, як продовжити розповідь, саме я допомагав їй зорієнтуватися. Я завжди почував себе фундаментом, на яко­му базувалася вся справа, й відчував, що світ не почув би її історії, якби я не завоював її довіри. Зараз я почав розуміти, що правда може мати інший відтінок. Саюрі обрала мене як свого особистого секретаря, який запише її історію. Але, мож­ливо, вона також чекала, допоки з’явиться потрібна людина.

Саме тут постає ключове питання: чому Саюрі хотіла, щоб про її історію дізналися? Хоча гейші не складають офі­ційної клятви мовчання, їхнє життя ґрунтується на єдиній японській конвенції, згідно з якою все, що відбувається в установі вранці, і те, що відбувається за зачиненими две­рима ввечері, ніяк не пов’язано і має завжди залишатися розмежованим. Гейші не говорять про свій життєвий дос­від просто так, до відома. На кшталт повій, їхніх протеже нижчого класу, гейші зазвичай володіють пікантною інфор­мацією і знають, чи є та чи інша публічна особа простим смертним. Можливо, саме через їхню честь ці нічні метели­ки виступають об’єктами суспільної довіри. Однак гейша, яка підірвала цю довіру, опиняється в непридатному стано­вищі. Обставини, за яких Саюрі розповідала свою історію, були винятковими. У тому розу­мінні, що ніхто з Японії більше не мав над нею влади. Її зв’язок із рідною країною вже був розірваний. Так частково стає зрозумілим, чому «конвенція тиші» її більше не турбувала. Проте зовсім не пояснює, чому вона вирішила роз­повісти свою історію. Я боявся про це запитати. А що, якщо копаючись у своїх сумнівах, вона передумає? Навіть коли рукопис було закін­чено, я не міг наважитися. Тільки після того, як вона отри­мала аванс від видавництва, мені стало духу спитати, чо­му ж у неї виникло бажання записати історію свого життя?

— А що ще мені робити з моїм життям зараз? — відпові­ла вона.

Чи справді її наміри були такими щирими, нехай читач ви­рішує сам.

Попри палке бажання того, щоб її біографія була запи­са­на, Саюрі все ж таки наполягала на кількох умовах. Вона хо­тіла, щоб рукопис був опублікований лише після її смерті та смерті кількох чоловіків, які були ключовими фігурами в її житті. Як з’ясувалося пізніше, вони всі померли раніше за неї. Саюрі дуже переймалася, щоб її одкровення нікого не присоромили. Я залишив імена без змін, де це було мож­ливим. Хоча навіть від мене особи деяких чоловіків Саюрі все ж тримала в таємниці, використовуючи досить поши­рене серед гейш правило поведінки: говорити про відвіду­вачів через використання епітета чи перифраза. Зустрівши таких героїв, як пан Снігопад (чиє прізвисько напрошуєть­ся само собою через лупу), читач, гадаючи, що Саюрі про­сто намагається бути дотепною, може неправильно зрозу­міти її справжніх намірів.

Коли я запитав у Саюрі дозволу використовуватидикто­фон, моєю метою було уникнути можливих помилок секре­таря під час запису розповіді. З моменту її смерті минуло­го року я намагаюся зрозуміти, чи був у мене також інший намір. Наприклад, зберегти її голос із притаманною йому виразністю, яка рідко мені траплялася. Зазвичай вона го­ворила м’яким тоном, таким, який би ви очікували почу­ти від жінки, яка побудувала кар’єру, розважаючи чолові­ків. Але коли вона хотіла вселити життя в епізод, її голос лунав так, що в мене складалося враження, наче в кімнаті було шестеро чи восьмеро людей. Інколи я вмикаю її за­писи вечорами в робочому кабінеті, й мені важко повіри­ти, що вона вже не з нами.

Джейкоб Гааргіус

Арнольд Русофф, професор з історії Японії,

Нью-Йоркський університет

Розділ перший

Уявімо, що ми з вами сидимо у затишній кімнаті з видом на сад і за бесідою ковток за ковтком насолоджуємося зеленим чаєм. Ми говоримо про давно минулі дні, і тут я вам кажу:

— Того дня я когось зустріла… Це був найкращий день у моєму житті й водночас найгірший.

Гадаю, ви облишите пити чай, поставите чашку і за­питаєте:

— То який саме? Найкращий чи найгірший? Неможливо, щоб було і так, і так.

Зазвичай, я б також із себе поглузувала і визнала б, що ви маєте рацію. Та правда в тому, що той день, коли я зустріла пана Танаку Ічіро, справді був одночасно найкращим і найгіршим днем мого життя. Цей чоловік так мене зачарував, що навіть рибний запах його рук був для мене ароматом парфумів. Якби не він, переконана: я б ніколи не стала гейшею.

Моє народження та виховання ніяк не було пов’язане з тим, щоб стати кіотською гейшею. Я навіть родом не з Кі­ото. Мій батько був рибалкою, ми мешкали в маленькому мі­стечку Йороідо на узбережжі Японського моря. За все своє життя кількість людей, якими я хоч словом обмовилася про своє дитинство чи родину, можна перерахувати на пальцях. Я майже ніколи нікому не розповідала про Йороідо, або ж про будинок, у якому зростала, або ж про моїх батьків, або про мою старшу сестру. І точно нічого про те, як я стала гей­шею чи як це — бути нею.

Більшість людей віддає перевагу думці, що і моя бабуся, і мати були гейшами, а мистецтво танцю я почала вивча­ти з того самого моменту, як мене відлучили від грудей. Пам’ятаю, якось багато років тому я наповнювала чарку саке чоловікові, який за розмовою згадав, що лишень минуло­го тижня був у Йороідо. Від його слів я почувалася як той птах, що перелетів океан і за тисячі кілометрів зустрів ство­ріння, яке знає, де його гніздо. Я настільки була вражена, що мені було не до снаги стриматися:

— Йороідо?! Я там виросла!

Бідолашний! Вираз його обличчя пройшов крізь палітру яскравих виразних змін. Чоловік щонайдужче намагався усміхнутися, але глибокий подив, який йому не вдалося при­ховати, зіграв не на його користь.

— Йороідо? — перепитав чоловік. — Цього не може бути.

Віддавна я опанувала техніку штучної посмішки, яку я на­зиваю «посмішкою Но» за схожістю до застиглих рис теа­тральних масок6. Таку посмішку чоловіки можутьтрактувати на свій лад. Це, безперечно, її перевага. Ви навіть не уявляєте, як часто вона мене рятувала. Я вирішила скористатися нею й тоді. Звісно, це спрацювало. Чоловік видихнув на повні гру­ди й, перехиливши наповнену мною чарку саке, зайшовся сміхом. Переконана, що той сміх був швидше викликаний полегшенням, ніж будь-чим іншим.

— Сама думка, — сказав він крізь сміх, — що ви зростали в такому болоті, як Йороідо, це ж як наколотити чаю у відрі!

Засміявшись знову, чоловік мовив:

— Ось чому з вами так весело, Саюрі-сан. Інколи вам вда­ється змусити мене повірити у правдивість ваших жартів.

Думка про те, що я ніби чашка чаю, завареного у відрі, ме­ні не дуже до вподоби. Та, гадаю, доля правди в цьому є, ад­же я справді виросла в містечку Йороідо. Нікому на думку не спаде назвати це місце вишуканим. Туди майже ніхто не приїздить, а мешканцям рідко випадає нагода ­виїхати. Вам, мабуть, цікаво, як мені вдалося залишити Йороідо? Що ж, саме тут і починається моя історія.

У нашому невеличкому рибацькому селищі Йороідо я меш­кала (як я його прозвала) в «п’яному будиночку». Він сто­яв біля скелі, де з океану завжди дув вітер. У дитинстві ме­ні здавалося, що океан підхопив страшенну застуду, бо завжди дихав із присвистом. А ще чхав, внаслідок чого по­гіршувалася погода, а його «чхання» перетворювалося на пориви вітру з величезними бризками. Я придумала, що наш будиночок образився на океан за те, що той час від ча­су чхав йому в обличчя, й вирішив відхилитися назад, щоб не стояти на шляху. Мабуть, він би завалився, якби мій батько не відрубав шматок балки від рибацького човна, що зазнав корабельної аварії, та не підпер звис будиночка. Це надало йому вигляду старого чоловіка напідпитку, який спирається на милицю.

У цьому «п’яному будиночку» моє життя протікалоякось одноманітно. Змалечку я дуже була схожою на мою матір і аж ніяк не на батька чи старшу сестру. Мама казала, що ми з нею як дві краплі води. І вона не помилялася: у нас обох були пев­ною мірою унікальні очі, яких годі й зустріти десь у Японії.

На відміну від загальнопоширених темно-карих очей, як у всіх інших, очі моєї матері були світло-сірі, а мої — точ­нісінька їхня копія. Коли я була зовсім дитиною, мені зда­валося, що хтось проколов дірку в її очах, і звідти витекло все чорнило. Вона вважала це трактування дуже потішним. Ворожки пояснювали таку блідість кольору очей наявніс­тю завеликої кількості води в її єстві. Води настільки бага­то, що інші чотири елементи були майже відсутні. А це, за їхніми словами, стало причиною того, що її риси були та­кими невиразними.

Односельці часто казали, що моя мати мала бути дуже ми­ловидною, як і її батьки. Що ж, персик має гарний смак, так само, як і гриб, але їх не можна їсти разом. Природа зіграла з нею злий жарт. Вона успадкувала материні повні губи та батькову кутасту щелепу. У поєднанні це нагадувало витон­чену картину в масивній рамі. Її гарні сірі очі були облямо­вані густими віями. Імовірно, вони мали дивовижний вигляд на батьковому обличчі, проте її погляд робили пригніченим.

Моя мати завжди казала, що вийшла заміж за батька, бо мала забагато води у своєму єстві, а він, у свою чергу, — за­багато деревини у своєму. Люди, які були знайомі з моїм батьком, одразу розуміли, що вона мала на увазі. Швидкою течією вода тече з місця до місця. Їй завжди до снаги знай­ти щілину, де просочитися. На противагу, дерево міцно три­мається за землю. Оскільки мій батько був рибалкою, для нього це гарна риса. Чоловік із деревиною у своєму єстві тримався невимушено й легко в морі. Насправді мій бать­ко ніде не почувався так невимушено й легко, як у морі, й ніколи не полишав його надовго. Він пахнув морем навіть після купання.

Коли батько не рибалив, він сидів на підлозі в нашій тем­ній вітальні та латав рибальську сіть. Якби сіть була живою істотою, то швидкість, з якою він працював, не порушила б її сну. Тато все робив так повільно. Навітьколийого облич­чя видавалося зосередженим, можна було вибігти на вули­цю та злити воду з ванни за той час, який йому був потрібен, щоб змінити цей вираз. Його обличчя було вкрите глибоки­ми зморшками. У кожній проглядалися тривога та неспокій. Здавалося, що це вже було не його обличчя. Воно стало більш схожим на дерево, на кожній гілці якого розміщувалося гніз­до якогось птаха. Він постійно щосили намагався вправлятися з ним і здавався втомленим від самих зусиль.

Коли мені було шість чи сім років, я довідалася про свого батька дещо нове, чого раніше ніколи не знала.

— Татку, а чому ти такий старий? — якось запи­тала я.

На це він звів бровами так, що вони стали схожими на дві вигнуті парасольки над його очима.

— Не знаю, — відповів він, глибоко видихнувши та похи­тавши головою.

Коли я повернулася до своєї матері, з її поглядуя зро­зумі­ла, що вона дасть мені відповідь на це питання іншим разом. Наступного дня, не мовивши ні слова, мати повела мене вниз пагорбом до села. Дорогою ми звернули на стежку, що вела до цвинтаря в лісі. Ми підійшли до трьох крайніх могил, на яких були встановлені пам’ятні дошки разів зо три вищі за мене, згори донизу вкриті темними похмурими ієрогліфами. На той час я не так довго ходила до школи в нашому селищі й не розуміла, де закінчується один і починається інший.

— Нацу, дружина Сакамото Мінору, — вказала вона на од­ну з них.

Сакамото Мінору — ім’я мого батька.

— Померла у віці двадцяти чотирьох років, на дев’ят­над­цятому році епохи Мейджі7.

Потім вона вказала на наступну:

— Джінічіро, син Сакамото Мінору, помер у віці шести ро­ків, на дев’ятнадцятому році епохи Мейджі.

Потім моя мати прочитала останню дошку, напис якої був аналогічним, окрім імені — Масао, — та віку — три роки.

Минув певний час перш ніж я зрозуміла, що мій батько раніше вже був одруженим. Колись дуже давно. І що вся йо­го родина померла. Трохи згодом я повернулася на цвинтар. Коли я стояла перед могилами, то усвідомила, що печаль — тяжка емоція. Моє тіло стало вдвічі важчим, ніж за мить до цього, неначе ті могили тягнули мене вниз до себе.

Попри всю воду та деревину мої батьки були гарним по­єднанням і дали життя дітям із належним складом елементів. Переконана: навіть вони не очікували, що їхні діти будуть їх­німи точнісінькими копіями. Тоді як я була схожа на свою матір і навіть успадкувала її очі, більш схожої на батька лю­дини, ніж моя сестра Сацу, годі було й шукати. Сацу була на шість років старшою за мене, і, певно, їй дозволяли робити речі, заборонені мені. Але Сацу мала дивовижну здатність перетворювати кожну подію на цілковиту пригоду. Напри­клад, якщо б ви попросили її насипати тарілку супу з кастру­лі в печі, вона, певна річ, насипала б, але було б це так, наче той суп потрапив у тарілку за щасливою випадковістю. Од­ного разу Сацу врізала себе рибою. І я не маю на увазі ножа, яким вона різала рибу. Дорогою із села моя сестра підніма­лася на пагорб, тримаючи загорнутий пакунок із рибою в ру­ках. І риба висковзнула з пакунка та впала їй на ногу, порі­завши Сацу одним із плавців.

Можливо, у моїх батьків були б ще діти, окрім мене та Сацу. Вельми тому, що мій батько дуже хотів сина, який би з ним рибалив. Та коли мені було сім років, моя мати сильно захворіла, ймовірно, на рак кісток. Проте тоді я майже не розуміла, що саме було не так. Її єдиним поря­тунком від недугу був сон, який, наче в кота, почав займа­ти майже весь її час. Себто більш-менш постійно. Мина­ли місяці, вона спала майже весь час і невдовзі почала стогнати від болю щоразу, коли прокидалася. Я знала, що в ній щось швидко змінювалося. Але через таку велику кількість води в єстві ці зміни здавалися незначними. Ча­сом вона стрімко худла, а потім так само швидко повнішала. Коли мені було дев’ять років, стало видно кістки їїоблич­чя, після чого вона більше ніколи не повернулавтраченої ваги. Мені й на гадку не спадало, що вода витікає з неї через хворобу. Розумієте, моя мати втрачала все більше і більше своєї сутності, на кшталт водоростей, теж м’яких та водя­нистих від природи, але які стають крихкими, щойно ви­сихають.

Якось по обіді я сиділа на горбистій підлозі темної віталь­ні й співала до цвіркуна, якого знайшла вранці. Раптомбілядверей почувся голос:

— Агов! Відчиніть! Це лікар Міура.

Лікар Міура приїздив до нашого рибальського селища раз на тиждень. Відколи саме мою матір скосила ця жахлива хво­роба, він узяв за правило приходити й оглядати її. На­бли­жався величезний шторм, і мій батько був удома. Він сидів на підлозі, на своєму звичному місці, із заплутаними в ри­бальській сітці великими павукоподібними руками. Він від­волікся на мить і, кинувши свій погляд на мене, підняв один із пальців. Це означало, щоб я відчинила двері.

Лікар Міура був дуже поважною людиною. Принаймні так вважалося в нашому селищі. Він навчався в Токіо і знав набагато більше китайських ієрогліфів, ніжбудь-хто. Через свою надмірну пихатість він не помічав такого малого створіння, як я. Коли я відчинила двері,лікарзняв своє взуття і ступив до будинку, не звернувши на мене жодної уваги.

— А що, Сакамото-сан, — мовив він до батька, — мені б хотілося мати життя, як у вас. Цілими днями рибалити у мо­рі, а в дні шторму відпочивати на березі. Це так чудово! Ба­чу, ваша дружина все ще спить, — продовжив він далі. — Шкода, я хотів був її оглянути.

— Он як?

— Річ у тім, що наступного тижня мене не буде. Можли­во, ви б могли її розбудити?

Батькові знадобився деякий час, щоб дістати руки із за­плутаної сітки. Та, зрештою, він підвівся.

— Чійо, дитино, — звернувся він до мене, — зроби лі­кареві чаю.

Тоді мене звали Чійо. Під моїм іменем гейші, Саюрі, я ста­ла відома роками пізніше.

Батько та лікар пішли до кімнати, де спала моя матір. Я стояла біля дверей і намагалася підслухати їхню розмову. Єдине, що я чула, був стогін матері й жодного слова з того, про що вони говорили. Я зайнялася приготуванням чаю. Не­вдовзі повернувся лікар. Він був напруженим та суворим і потирав руки одна об одну. Мій батько вийшов за ним, і во­ни сіли за стіл у центрі кімнати.

— Час вам дещо сказати, пане Сакамото, — розпочав лі­кар Міура. — Вам варто було б поговорити з кимось із жінок у селищі, можливо, з пані Суґі. Домовитися, щоб вона зши­ла нове вбрання для вашої дружини.

— Я не маю грошей, лікарю, — відповів батько.

— Останнім часом ми всі збідніли. Я добре розумію, про що ви. Але ви заборгували це своїй дружині. Вона не може померти в тому лахмітті, в яке зараз вдягнута.

— То вона скоро помре?

— Можливо, протягне ще кілька тижнів. Вона пережи­ває нестерпний біль. Смертьзвільнить її від мук.

Після цього я вже не чула їхніх голосів. У моїх вухах сто­яв звук крил, якими б’є птах, що панічно намагається зле­тіти. Можливо, то билося моє серце. Важко сказати. Якщо ви коли-небудь бачили птаха, який залетів до великої зали храму і щосили намагався знайти вихід, що ж, ви зрозумі­єте, що зі мною відбувалося. Мені навіть ніколи на гадку не спадало, що моя мати не зможе постійно просто хворі­ти. Не те що ніколи не думала про те, що буде, якщо вона помре. Такі думки в мене були. Але це були роздуми на зра­зок того, що б сталося, якби наш будиночок завалило під час землетрусу. Складно уявити життя після такого.

— Я гадав, що помру першим, — сказав батько.

— Ви людина в літах, Сакамото-сан, але здоров’я маєте міцне. У вас ще в запасі років із чотири-п’ять. Я залишу ще трохи пігулок для вашої дружини. Можете да­вати дві одразу.

Вони ще трохи поговорили про таблетки, й лікар Міу­ра пішов. Мій батько ще довго сидів у тиші спиною до мене. На ньому не було сорочки, й було видно його обвислу шкіру. Що довше я на нього дивилася, то більше він мені ставав схожим на цікаве зібрання форм та текстур.Йогохребет був схожим на горбисту стежку. Голова, вкрита знебарвле­ними плямами, нагадувала побитий фрукт. Руки — обтяг­нуті старою шкірою палиці, що вільно звисали з двох опуклих вигинів. Якщо мати помре, як я зможу далі з ним жити? Я не хотіла їхати від нього. Але після того, як моя ма­ти залишить цей дім, він буде порожнім, незалежно від то­го, буде в ньому батько чи ні.

Нарешті батько прошепотів моє ім’я. Я підбігла і сіла навколішки біля нього.

— Щось дуже важливе, — мовив він.

Вираз на його обличчі був стократ сумнішим, ніж зазви­чай, а очі бігали з боку в бік, немов він втратив над ними кон­троль. Мені здавалося, він збирався із силами, щоб сказати мені, що матір скоро помре.

— Спустись у селище. Принеси трохи ладану на вівтар.

Наш крихітний буддійський вівтар розміщувався на ста­рому дерев’яному ящикові біля входу до кухні. Це була єди­на цінна річ у нашому «п’яному будиночку». Перед грубо ви­різьбленою дерев’яною постаттю Аміди, Будди Західного раю, були чорні похоронні таблички із буддійськими імена­ми померлих предків.

— Тату… це все?

Я сподівалася, що він відповість. Батько лише махнув ру­кою на знак, щоб я пішла.

Перш ніж повернути вглиб, стежка від нашого будиночка до селища стелилася понад краєм скель, що здіймалися над морем. Йти дорогою в той день було складно. Проте я була вдячна пронизливому вітрові за те, що він відволікав мене від думок, які мене бентежили. Море було люте. Його хвилі були схожі на обтесані до леза камінці, досить гострі, щоб порізати. Здавалося, що світ почувався так само, як і я. Чи, може, життя — це не більше ніж шторм, який постійно зми­ває те, що було на березі мить тому, і лишає натомість щось порожнє та невідоме? Така думка з’явилася в мене вперше. Щоб утекти від неї,я щосили бігла стежкою вниз, допоки на горизонті в полі зору не з’явилося селище. Йороідо було ма­леньким містечком, що лежало на початку затоки. Зазвичай вона рясніла рибалками, але того дня я побачила лише кіль­ка човнів, що пливли назад до берега, наче морські жучки, стрибаючи вздовж поверхні води. Шторм уже був поруч. Я могла чути, як він реве. Рибалки в затоці ставали розми­тими й невдовзі взагалі зникли під завісою дощу. Я бачила, як злива пагорбом підкрадається до мене. Перші краплі бу­ли розміром із перепелине яйце. За кілька секунд я змокла так, наче щойно вилізла з моря.

До Йороідо була лише одна дорога, яка вела просто до цен­трального входу Японської берегової компанії з море­продук­тів. Обабіч вишикувався ряд будинків, передні кімнати яких були облаштовані під магазини. Я побігла на інший бік ву­лиці, до будинку Окада, де продавалися суше­ні вироби. Тут зі мною сталася одна з тривіальних оказій із серйозними наслідками на зразок перечепитися і впасти перед потягом. Виїжджена ґрунтова дорога була мок­рою від дощу, і я по­сковзнулася, утративши землю під ногами. Я впала на бік і вдарилася обличчям. Гадаю, цей удар мене оглушив, оскіль­ки я пам’ятаю заціпеніння та відчуття в роті чогось, що я хо­тіла виплюнути. Залунали голоси. Мене обернули на спину, підняли та кудись понесли. За запахом риби, що стояв нав­круги, я розуміла, що опинилася всередині будівлі Японської берегової компанії з морепродуктів. Почувся ляскіт улову риби, яку вони згорнули з дерев’яного стола на підлогу, і ме­не поклали на його слизьку поверхню. Я усвідомлювала, що буламокрою до нитки, скривавленою, босою та вдягнутоюв селянський одяг. Чого я не усвідомлювала — це того, що цей момент змінить моє життя. Бо саме тоді, у тому стані, у тій ситуації переді мною постав пан Танака Ічіро.

Я раніше бачила пана Танаку в нашому селищі багато ра­зів. Він жив у містечку неподалік, але приїздив кожного дня, оскільки його родині належала Японська берегова компанія з морепродуктів. На відміну від рибалок, що носили селян­ський одяг, пан Танака був одягнений у чоловіче кімоно зі штанами, що робилойого схожим на самураїв із карти­нок. Його шкіра була гладкою та пружною, наче барабан. Ок­руглі вилиці виблискували, наче хрустка скоринка підсмаже­ної риби. Він завжди мене зачаровував. Коли ми з іншими дітьми жбурляли наповнений мішечок із бобами одне одно­му й пан Танака проходив повз, я завжди відволікалася від гри, щоб подивитися на нього.

Я лежала на тому слизькому столі, поки пан Танака огля­дав мою губу, відтягуючи її вниз своїми пальцями та відхи­ляючи мою голову з боку в бік. Раптом він упіймав погляд моїх сірих очей, які дивилися на нього з неприхованим зача­руванням. Я не зуміла вдати, що не дивиласяна нього. Пан Танака міг би зневажливо всміхнутисяй відвести погляд, мовляв, що за безсоромна дівчина. Ми довго дивилися одне на одного. Так довго, що я відчула озноб навіть у задушли­вому приміщенні компанії.

— Я знаю тебе, — зрештою мовив він. — Ти молодша до­нечка старого Сакамото.

Навіть дитиною я розуміла, що пан Танака бачив світ навко­ло таким, яким він був насправді. У нього ніколи не було того здивованого погляду, що мав мій батько. Як на мене, він міг бачити, як тече живиця з кори соснових дерев та яскравий ореол у небі від вкритого хмарами сонця. Він жив у реально­му світі, навіть якщо це не завжди приносило йому задоволен­ня. Я знала, що він помічає дерева, бруд та дітей на вулиці. Та в мене не було жодних підстав думати, що він помічав мене.

Можливо, тому, коли пан Танака заговорив до мене, до мо­їх очей підступили сльози.

Він допоміг мені сісти. Я думала, він попросить менепіти.

— Не ковтай крові, люба, — сказав він натомість. — Якщо ти не хочеш, щоб вона перетворилася на камінь у твоєму шлунку. На твоєму місці я б її виплюнув.

— Її кров, пане Танака? — мовив один із чоловіків. — Тут, де ми тримаємо рибу?

Річ у тім, що рибалки дуже забобонні. Особливо вони не люблять, коли жінка має хоч якийсь стосунок до рибалки. Якось ранком один чоловік у нашому селищі, пан Ямамура, побачив, як донька грається в його човні. Він відлупцював її палицею, а потім вимив човен саке та лугами так сильно, що фарба на деревині місцями побілішала. Та навіть цього не бу­ло досить. Пан Ямамура привів синтоїстського священника та освятив човен. І це все тому, що його донька просто гралася там, де ловиться риба. А тут пан Танака запропонував мені виплюнути кров на підлогу в кімнаті, де чистили рибу.

— Якщо ти переймаєшся, що плювок змиє частину риб’я­чих кишок, — сказав пан Танака, — забирай їх із собою до­дому. А я маю ще.

— Справа не в риб’ячих кишках, пане.

— Переконаний, що її кров — це найчистіше з усьогото­го, що падало на цю підлогу відтоді, як ми з вами народи­лися. Вперед! — мовив пан Танака, — цього разу до мене. — Випльовуй!

Я сиділа на слизькому столі й вагалася, що робити. Ослу­хатися пана Танаку було б просто жахливо. Гадаю, мені б усе ж таки не стало сміливості сплюнути, якби один із чоло­віків не відхилився вбік і не висякався на підлогу. Не в силах стримати щось у роті ні на мить довше, я виплюнула всю кров, саме так, як пан Танака і сказав. З огиди всі чоловіки розійшлися, окрім помічника пана Танаки на ім’я Суґі, яко­му він наказав привести лікаря Міуру.

— Я не знаю, де його знайти, — мовив Суґі. Хоча, як на ме­не, цим він намагався сказати, що не хотів допомагати.

Я сказала панові Танаці, що лікар був у нашому будинку декілька хвилин тому.

— Де твій будинок? — запитав пан Танака.

— Це маленький «п’яний будиночок» там, на скелях.

— Тобто… «п’яний будиночок»?

— Це такий перехилений на один бік, наче він випив за­йвого.

Здавалося, пан Танака не знав, що на це відповісти.

— Що ж, Суґі, біжи до п’яного будиночка панаСакамотота спитай про лікаря Міуру. Тобі буде не важко його знайти. Просто йди на крики його пацієнтів, коли він їх оглядає.

Я думала, що пан Танака повернеться до роботи після то­го, як Суґі пішов. Але натомість він довго стояв біля столу і дивився на мене. Я відчувала, як моє обличчя зайшлося полум’ям. Нарешті він сказав дещо, що мені здалося дуже дотепним.

— У тебе на обличчі виріс баклажан, маленька дочко Са­камото.

Він пішов до шухляди, взяв маленьке дзеркальце та дав його мені. Моя губа розпухла та посиніла і стала схожою на баклажан, як він і сказав.

— Але що насправді мені цікаво, — продовжив він, — звід­ки в тебе такі дивовижні очі, і чому ти так мало схожа на сво­го батька?

— Це очі моєї мами, — відповіла я. — Щодо мого батька, то він настільки укритий зморшками, що я навіть не знаю, який він насправді на вигляд.

— Одного дня ти також будеш вкрита зморшками.

— Але він зроблений зі зморшок, — мовила я. —Йогопо­тилиця така ж стара, як і чоло, але вона гладка, немов яйце.

— Так неввічливо казати про свого батька, — зауважив пан Танака. — Та, гадаю, так воно і є.

Далі він сказав дещо, від чого я зашарілася так сильно, що, впевнена, мої губи стали блідими на фоні обличчя.

— Тож, як вийшло, що в старого чоловіка, який має яйце за голову, така вродлива донька, як ти?

Упродовж багатьох років відтоді мене називали вродли­вою частіше, ніж я здатна пригадати. Утім, звісно, гейш завжди називають вродливими, навіть якщо вони такими і не є. Та на ту мить, коли пан Танака назвав мене вродливою, я ніколи не чула про гейш. І я повірила, що то була правда.

Після того, як лікар Міура оглянув мою губу, я купила ла­дан, за яким посилав мене батько. Дорогою додому я була настільки схвильована, що порівняно з цим життя в мураш­нику видається спокійним. Було б набагато легше, якби всі емоції йшли з одного русла, але все не було так просто. Я тріпотіла, наче аркуш паперу на вітрі. Десь поміж тривож­ними думками про мою матір та болем у губі затишно вла­штувався приємний спогад, до якого я знову й знову повер­талася. Спогад про пана Танаку. Я зупинилася на скелях та дивилася на море, де навіть після шторму хвилі досі були як гострі камені, а небо залилося брудним коричню­ватим відтінком. Переконавшись, що ніхто мене не бачить, я пригорнула до грудей ладан і знову й знову повторювала до вітру ім’я пана Танаки, допоки не відчула задоволення від мелодії в кожному складові. Знаю, як безглуздо це зву­чить. Насправді так і було. Але тоді я була лише маленькою розгубленою дівчинкою.

Повечерявши, мій батько пішов до селища подивитися, як інші рибалки грають в японські шахи, тоді як ми із Сацу мовчки прибирали на кухні. Я намагалася пригадати по­чуття, викликане в мене паном Танакою, але в холодному тихому будинку воно кудись зникло. Замість нього з’явив­ся крижаний острах від думки про хворобу моєї матері. Як скоро її поховають на сільському цвинтарі поруч із члена­ми іншої батькової родини? Що потім буде зі мною? Мабуть, після смерті матері Сацу займе її місце. Я поглянула на мою сестру, яка терла залізний казанок з-під супу. Попри те що він був просто перед нею, попри те що вона дивилася на ньо­го, переконана, казанка вона не бачила. Вона все ще продо­вжувала терти, навіть після того, як він вже був чистим. На­решті я мовила до неї:

— Сацу, мені погано.

— Іди надвір та нагрій собі ванну, — відповіла Сацу та мо­крою рукою прибрала своє неслухняне волосся з очей.

— Я не хочу ванну, — сказала я. — Сацу, мамапомре…

— Цей казан дав тріщину. Поглянь!

— Це не тріщина. Ця подряпина завжди там була, — від­казала я сестрі.

— Тоді яким чином витекла вода?

— Ти її вилила. Я бачила.

На мить Сацу охопили сильні емоції, які збентеженням відбилися на її обличчі так само, як більшість переживань. Не мовивши ні слова, вона взяла казанок і пішла до дверей, щоб його викинути.

Розділ другий

Наступного ранку, щоб відволіктися від бентежних думок, я пішла до соснового переліска поплавати у ставку по­одаль від моря. За ясної погоди діти із селища ходилитудимай­же кожного ранку. Сацу також інколи приходила до став­ка у своїй нашвидкуруч зшитій із батькового старого ри­бальського одягу сорочці для купання. Це вбрання було не дуже вдалим, бо провисало на грудях щоразу, як Сацу нахилялася.

— Погляньте, там видно гору Фудзі, — зазвичай глу­зу­вав хтось із хлопчаків.

Та вона продовжувала його носити.

Десь в обід я вирішила піти додому чогось перехопити. Сацу пішла набагато раніше, разом із Суґі молодшим, си­ном помічника пана Танаки. Поруч із ним вона поводила себе як вірний пес. Коли він кудись ішов, то щоразу огля­дався через плече, таким чином подаючи сигнал йти за ним. Сацу так завжди й робила. Я не розраховувала побачити се­стру раніше вечора, проте, наближаючись до будинку, по­мітила, як вона стояла на стежці, обпершись об дерево. Як­би ви побачили, що відбувалося, ви б одразу все зрозуміли. Та я була лише малою дівчинкою. Сацу підняла свою ку­пальну сорочку до плечей у той час, як Суґі грався з її «го­рами Фудзі», як хлопці їх називали.

Саме відтоді, як злягла мати, моя сестра стала доволіпри­земкуватою та товстою. Її груди тепер були такими ж не­слухняними, як і її волосся. На мій подив, саме ця непо­кір­ність і захоплювала Суґі молодшого найбільше. Вінпідкидавїх в руках, штовхав із боку в бік та дивився, як вони поверталися назад. Я знала, що підглядати по­гано, та жодної дум­ки, що ще робити в ситуації, коли стежка попереду мене бу­ла заблокована, у моїй голові не було. З іншого боку, що ще мені залишалося робити, маючи таку перешкоду на своєму шляху? Раптом за спиною почувся чоловічий голос:

— Чійо-чян8, чому ти сидиш навпочіпки за деревом?

Не складно здогадатися, у що була вдягнена дівчинка дев’яти років, яка поверталася зі ставка та поки не мала форм чи соромітних покривів, які б ховала від сто­роннього ока.

Коли я повернулася, досі сидячи навпочіпки на стежці та прикриваючи свою оголеність руками, переді мною сто­яв пан Танака. Навряд чи комусь вдалося б присоромити мене більше.

— Гадаю, це і є твій «п’яний будиночок», — мовив він. — А он, здається, син Суґі. Він здається дуже заклопотаним! Що то за дівчина з ним?

— Це моя сестра, пане Танако. Я чекала, поки вонипідуть.

Пан Танака склав долоні довкола рота та скрикнув. Я по­чула, як Суґі молодший тікав геть стежкою вниз. Імовірно, моя сестра також втекла, бо пан Танака сказав мені, що те­пер я можу йти додому й щось вдягти.

— Коли побачиш свою сестру, — мовив він до мене, — віддай їй ось це.

Він дав мені загорнутий у рисовий папір пакунок, роз­мі­ром десь із риб’ячу голову.

— Це китайські трави, — пояснив він мені. — Неслухай­те лікаря Міуру. Він вважає, що вони нічого не варті. Не­хай твоя сестра заварить із них чай та дасть матері. Це має полегшити біль. Це рідкісні трави. Не змарнуйте їх дарма.

— У такому разі, пане, краще я сама. Моя сестра не дуже добре заварює чай.

— Лікар Міура сказав мені, що твоя мати хвора, — мовив він. — А ти мені кажеш, що твоїй сестрі навітьне можна до­вірити приготування чаю! Із батьком у по­важних літах, що буде з тобою, Чійо-чян? Хто піклується про тебе зараз?

— Мабуть, наразі я сама про себе піклуюся.

— У мене є один знайомий. Він вже дорослий, але коли він був хлопчиком десь твого віку, його батько помер. Наступ­ного року померла його мати, а старший брат утік до Осаки й кинув його напризволяще. Трохи нагадує твою історію, не вважаєш?

Пан Танака подивився на мене так, наче натякав, що я не можу не погодитися.

— Того чоловіка звуть Танака Ічіро, — продовжував він. — Так, це я… Хоч тоді моє ім’я було Моріхаші Ічіро. Родина Та­нака взяла мене до себе, коли мені було дванадцять років. Трохи подорослішавши, я одружився з їхньою донькою та був усиновлений. Зараз я допомагаю керувати сімейною ком­панією з морепродуктів. Бачиш, зрештою, для мене все скла­лося якнайкраще. Можливо, так станеться і з тобою.

На мить я поглянула на сиве волосся пана Танаки та на глибокі зморшки довкола його брів, що нагадували борозни кори дерева. Він здавався мені наймудрішою та най­обізнанішою людиною у світі. Я вірила, що йому відомі речі, про які мені ніколи не дізнатися, що я ніколи небудутакою елегант­ною, як він, і що його синє кімоно було більш вишуканим за одяг, який я коли-небудь носитиму. Я сиділа перед ним ого­лена, стегнами на землі, зі скуйовдженим волоссям та замурзаним обличчям, і від мене пахло ставковою водою.

— Навряд чи хтось захоче мене вдочерити, — відка­зала я.

— Чому? Ти ж здібна дівчинка? Назвати свій дім «п’яним будиночком». Порівняти голову власного батька з яйцем!

— Але вона справді на вигляд як яйце.

— Навіть попри це, так нечемно говорити. Ну, біжи, Чі­йо-чян, — сказав пан Танака. — Ти ж, мабуть, голодна? Можливо, якщо твоя сестра їстиме суп, ти зможеш лягти на під­логу та зсьорбати те, що вона розіллє.

З того самого моменту я почала мріяти, що пан Танака мене вдочерить. Інколи я забуваю, якою змученою була в той період. Гадаю, я б вхопилася за будь-що, що пропону­вало спокій. Щоразу, коли мені було тривожно на душі, переді мною поставав один і той самий образ матері, задовго до того, як вона почала стогнати від болюв в тілі.

Мені тоді було чотири роки. Це було на фестиваліОбон9 — час, коли ми вшановуємо духів померлих.В остан­ню ніч фес­тивалю після кількох поспіль вечорів церемоній на цвинта­рі та розпалювання перед будинками вогнів, що слугували орієнтиром для духів, ми зібралися біля нашого синтоїстського храму, звідкіля відкривався вид на бухту. За ворітьми був невеликий майданчик, прикрашений того вечора кольо­ровими паперовими ліхтариками, які висіли на мотузках по­між дерев. Ми з матір’ю деякий час танцювали разом з інши­ми селянами під звуки барабанів та флейти. Врешті-решт я почала втомлюватися, і вона посадила мене на коліна на краю майданчика й гойдала. Раптом зі скель піднявся вітер, і один із ліхтариків спалахнув вогнем.

Ми дивилися, як полум’я спалило мотузку, і ліхтарик по­вільно впав на землю. Потім вітер здійняв його в повітря і по­ніс у нашому напрямку, залишаючи слід золотистого пилу в повітрі. Шар полум’я осів на землю, але потім ми з матір’ю побачили, як пориви вітру знову здійняли його в повітря, не­сучи просто до нас. Я відчула, як мати мене відпустила й ру­ками намагалася загасити вогонь. На мить ми обидві були вкриті іскрами та полум’ям. Та потім залишки вогню віднес­ло вглиб до дерев, де вони дотліли. Ніхто, навіть моя матір, не постраждали.

Десь за тиждень, коли минуло вдосталь часу, щоб мої фантазії щодо удочеріння встигли дозріти, я повернулася додому й побачила пана Танаку та батька, які сиділи в бу­динку за нашим маленьким столом. Я зрозуміла, що вони говорили про щось серйозне, бо навіть не помітили, що я зайшла. Тож я завмерла, щоб послухати, про щовонибалакали.

— Отож, пане Сакамото, що ви скажете на мою про­по­зицію?

— Не знаю, пане. Я не можу уявити дівчаток деінде.

— Я розумію. Але для них так буде краще. І для вас також. Нехай вони прийдуть завтра в обід до селища.

На цій фразі пан Танака зібрався йти. Ми зіткнулися біля дверей. Я вдала, ніби щойно повернулася.

— Я розмовляв із твоїм батьком про тебе, Чійо-чян, —мо­вив він до мене. — Я живу за гірським хребтом, у містіСендзуру. Воно більше за Йороідо. Певен, тобі сподобається. Чо­му б вам із Сацу не прийти до мене завтра? Я вампокажу свій будинок і познайомлю з маленькою донечкою. Можливо, ви навіть захочете залишитися на ніч? Лише на одну ніч. А по­тім я приведу вас назад додому. Як тобі?

Я відповіла, що це було б чудово, і щосили намагалася вдати, що ніхто мені не запропонував нічого надзвичайно­го. Але моя голова ніби вибухнула. Мої думки розлетілися на тріски, і мені важко було скласти їх докупи. Авжеж, нема де правди діти, частина мене відчайдушно сподівала­ся, що пан Танака мене вдочерить після смерті матері. Але іншій частині робилося від цього лячно. Мені було неска­занно соромно за те, що я уявляла своє життя десь-­інде, ніж у п’яному будиночку. Після того, як пан Танака пішов, я по­чала поратися на кухні. Я нагадувала собі Сацу, бо майже не бачила нічого перед собою. Не знаю, скільки часу про­йшло, коли я почула, як мій батько шморгає носом. Я поду­мала, що він плаче. Від цієї думки моє обличчя запалало від сорому. Коли я нарешті зважилася глянути в його бік, його руки вже були заплутані в рибальській сітці. Він сто­яв біля входу в задню кімнату, де в сонячних променях ле­жала моя мати під простирадлом, яке прилипло до неї, на­че друга шкіра.

Наступного дня, готуючись до зустрічі з паном Танакою в селищі, я пошкребла щіткою свої брудні щиколотки та де­який час кисла в нашій ванні, яка колись була частиною бой­лера старого парового двигуна, який хтось покинув у сели­щі. Кришка була відпиляна, а середина вимощена деревом. Я довго не вилазила й дивилася на море, почуваючи себе ду­же незалежною, бо ось-ось уперше у своєму житті мала по­бачити світ за межами нашого селища.

Прийшовши із Сацу до Японської берегової компанії з морепродуктів, ми побачили, як рибалки вивантажують свій улов на пірс. Мій батько також був серед них. Вінха­паврибу своїми кістлявими руками та кидав її до кошиків. Якоїсь миті він глянув на нас із Сацу і потім витер облич­чя рукавом сорочки. Його риси видавалися мені суворіши­ми, ніж зазвичай. Чоловіки переносили повні кошики до запряженого кіньми воза пана Танаки та розставляли їх по­заду. Я залізла на колесо, щоб подивитися на рибу. Майже вся риба лежала з витріщеними скляними очима, час від ча­су роззявляючи рота, що нагадувало мені короткий крик. Я намагалася трохи її втішити:

— Вас відвезуть до міста Сендзуру, маленькі рибинки. Усе буде гаразд.

Я не розуміла, що доброго буде з того, якщо я скажу правду.

Нарешті пан Танака вийшов на вулицю та наказав нам із Сацу залізти на воза й сісти на лавку поруч із ним. Я вмостилася посередині, доволі близько, щоб тканина його кімоно торкалася моїх рук. Від цього я зашарілася. Сацу поглянула на мене, але, здається, нічого не помітила, бо розгублений вираз її обличчя не змінився.

Майже всю дорогу я оглядалася назад на рибу, яка хлюпа­ла в кошиках. Коли ми піднялися в гори на шляху з Йороідо, віз наїхав на камінь і на мить перехилився набік. Один із мор­ських окунів випав та вдарився об землю так сильно, що це повернуло його до життя. Дивитися, як він підстрибує та ха­пає повітря, було важче, ніж я могла витримати. Я розверну­лася зі сльозами на очах. Хоча я й намагалася приховати їх від пана Танаки, він усе ж таки помітив. Після того, як він підняв рибу, ми поїхали далі.

— Що сталося? — запитав пан Танака.

— Бідна рибина! — відповіла я.

— Ти нагадуєш мені мою дружину. Вона майже всю ­рибу бачить мертвою. Проте щоразу, коли вона готуєкрабачи щось інше, що ще живе, сльози навертаються на її очі, і во­на співає до них.

Пан Танака навчив мене маленької пісні (схожої більшена молитву), яку, напевно, склала його дружина. Вона співала її крабам, але ми трохи змінили слова для риби:

Suzuki yo Suzuki!

Jobutsu shite kure!10

Потім він навчив мене іншої пісні, колискової, якуя рані­ше ніколи не чула. Ми співали її камбалі, що самотньо лежа­ла в низькому кошику. Її голова тріпалася з боку в бік, а очі нагадували два ґудзики.

Nemure yo, ii karei yo!

Niwa ya makiba ni

Tori mo hitsuji mo

Minna nemureba

Hoshi wa mado kara

Gin no hikari o

Sosogu, kono yoru!11

Декілька хвилин потому ми доїхали до вершини хребта, і перед нами розкинувся краєвид на місто Сендзуру. День був похмурим, а все — сірим. То було вперше,колия побачила світ за межами Йороідо. Я зрозуміла, що небагато втрати­ла. Я бачила солом’яні стріхи міста, що розкинулося вздовж бухти серед тьмяних пагорбів, за якими виднілося метале­во-сіре море з гребенями білих хвиль. Удалині від моря кра­євид міг би бути гарним, якби не залізничні колії, які вкри­вали його, наче шрами.

Саме Сендзуру виявилося брудним та смердючим міс­том. Смердів навіть океан, ніби уся його риба гнила. Довкола стовпів пірса на хвилях гойдалися шматки овочів, які нага­дували медуз у нашій бухті. Човни були подерті та потріска­ні, немов після битви один проти одного.

Ми із Сацу довго сиділи на пірсі, допоки пан Танака не по­кликав нас усередину головної будівлі Японської берегової компанії з морепродуктів. Ми йшли довгим кори­дором, смерділо рибними кишками чи не сильніше ніж усередині рибини. Але, як на диво, у кінці коридору був кабінет, як на мій дев’ятирічний погляд, досить затишний. Ми із Сацу бо­соніж ступили на слизьку кам’яну підлогу. Перед нами була сходинка, що вела до вкритого килимками татамі12підйому. Мабуть, саме це так сильно мене вразило, адже підвищена підлога всьому надавала грандіознішого вигляду.

На підйомі на подушках сиділа стара жінка, яка під­вела­ся, коли нас побачила. Вона підійшла до краю й сіла навко­лішки. Це була стара та роздратована на вигляд жінка. Не пригадую, щоб я колись зустрічала більш метушливу лю­дину. Якщо вона не поправляла кімоно, то витирала куточ­ки ока або чухала свій ніс. Упродовж усього цього часу во­на зітхала, ніби шкодувала про те, що доводилося так багато метушитися.

— Це Чійо-чян та її старша сестра Сацу-сан, — пред­ста­вив нас пан Танака.

Я злегка вклонилася, на що Метушлива Пані кивнула го­ловою. Потім, зітхнувши так сильно, як жодного разу до цьо­го, вона почала рукою водити по бородавці на шиї. Я хотіла відвести погляд, але її очі були прикуті до мене.

— Що ж, виходить, ти — Сацу? — запитала стара. Але все ще продовжувала дивитися на мене.

— Сацу — це я, — сказала моя сестра.

— Коли ти народилася?

Здавалося, Сацу досі вагалася, до кого з нас Метушлива Пані зверталася, тому я відповіла замість неї:

— Вона — у рік Бика.

Стара жінка нахилилася й у досить своєрідній манері торк­нулася мене, кілька разів ткнувши пальцями в щелепу. З її м’якого погляду я зрозуміла, що вона не хотіла нічого злого.

— А ця доволі симпатична, правда? Які незвичайніочі! Одразу видно, що вона кмітлива. Тільки поглянь-но на її лоба.

На цьому вона знову повернулася до моєї сестри і сказала:

— Отже, рік Бика, п’ятнадцять років, планета Венера, шість, білий. Гм-м. Підійди трохи ближче.

Сацу підійшла. Метушлива Пані оглянула її обличчя, але не лише поглядом, а й кінчиками пальців. Досить довго під різними кутами вона дивилася на ніс та вуха Сацу та навіть кілька разів смикнула її за вушну мочку. Зрештою, пані щось пробурчала й дала зрозуміти, що вона закінчила із Сацу, піс­ля чого повернулася до мене.

— А ти народилася в рік Мавпи. Це одразу видно.Скіль­ки ж води у твоєму єстві! Вісім, білий, планета Сатурн. Ти дуже гарна дівчинка. Ходи ближче.

Вона почала робити зі мною те саме: смикати мене за ву­ха й таке інше. Мене не полишала думка про те,як вона чу­хала бородавку на своїй шиї тими самими пальцями. Невдов­зі вона встала з колін та ступила на кам’янупідлогу,де стояли ми. Їй знадобився деякий час, щоб засунути своїви­кривлені ступні в дзорі13. Врешті-решт вона кинулабагатозна­чний погляд на пана Танаку, який одразу його прочитав та вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері.

Метушлива Пані розв’язала селянську сорочку Сацу та зняла її. Вона обстежила груди Сацу, подивилася під пахви й поглянула на спину. Я була настільки вражена, що насилу могла на це дивитися. Авжеж, я бачила Сацу без одягу, але те, як Метушлива Пані обходилася з її тілом, здавалося мені навіть більш непристойним, ніж те, коли Сацу підняла свою купальну сорочку для сина пана Суґі. Потім, наче цього бу­ло замало, пані спустила на Сацу штани й обдивилася її з го­лови до п’ят, а потім знову повернула обличчям до себе.

— Зніми штани, — наказала жінка.

Вираз обличчя Сацу став більш спантеличеним за той, що я бачила останнім часом. Але вона зняла штани й поклала їх на слизьку кам’яну підлогу. Метушлива Пані взяла її за пле­чі та посадила на підйом. Сацу була зовсім ­голою. Перекона­на, що так само, як і я, вона не мала жодної гадки, чому має там сидіти. Та й часу на те, щоб подумати про це, у неї також не було, бо раптом Метушлива Пані поклала руки на коліна Сацу, розсунула ноги й без жодних вагань встромила між ними руку. Після цього мені вже не було сили на це дивити­ся. Гадаю, що Сацу опиралася, бо я чула, як Метушлива Па­ні гримнула на мою сестру, у цю ж мить пролунав ляпас. Па­ні вдарила Сацу по нозі. Я це зрозуміла, коли побачила там розчервонілий слід. Невдовзі стара жінка закінчила із Сацу й наказала їй одягатися. Поки моя сестра робила це, вонашморгнуланосом. Мабуть, вона плакала. Але я не насмілю­валася подивитися на неї.

Потім Метушлива Пані підійшла до мене, і за мить, як і в Сацу, мої штани були на колінах, а сорочка знята. У ме­не не було грудей, тому стара жінка подивилася під мої пахви й розвернула, перш ніж посадити на виступ та зняти з мене штани. Я була страшенно налякана тим, що вона ро­битиме. Як і мою сестру, їй також довелося ляснути мене по нозі, від чого моє горло запалало, бо я щосили стримувала сльози. Вона засунула пальця мені між ніг та вщипнула (принаймні мені так здалося) так, що я закричала. Коли во­на наказала мені вдягнутися, я почувалася, як, мабуть, почу­вається дамба, яка стримує цілу річку. Я боялася, що, якщо Сацу або я почнемо плакати, ми можемо справити погане враження на пана Танаку.

— Дівчата здорові, — сказала вона панові Танаці, коли він зайшов до кімнати, — і відповідають усім критеріям. Обидві незаймані. Старша має забагато деревини, а в молодшій ба­гато води. І дуже гарненька, правда ж? Поруч із нею її стар­ша сестра здається селючкою.

— Як на мене, кожна з них по-своєму гарна, — сказав він. — Я вас проведу й дорогою ми поговоримо. Дівчата за­чекають на мене тут.

Коли пан Танака зачинив двері, я розвернулася по­гляну­ти на Сацу. Вона сиділа на краю підйому, потупивши погляд на стелю. Через форму її обличчя сльози зібралися біля її ніз­дрів. Я почувалася винною за те, що сталося, і витерла її об­личчя краєм своєї селянської сорочки.

— Хто була та жахлива жінка? — спитала вона мене.

— Вона, напевно, ворожка. Мабуть, пан Танака хоче дізна­тися про нас якомога більше…

— Але чому вона мала оглядати нас таким жахливим чином?

— Сацу, хіба ти не розумієш? — мовила я. — Пан Танака хоче нас удочерити.

Почувши це, Сацу почала кліпати очима, неначе їй в око потрапила комашка.

— Про що ти таке говориш? — спитала вона. — Пан Тана­ка не може нас удочерити.

— Батько вже такий старий… і з хворою матір’ю на руках, гадаю, пан Танака стурбований нашим майбутнім. Про нас не буде кому подбати.

Сацу звелася, вона була дуже схвильована почутим. За мить її очі примружилися. Я бачила, що вона намагалася переконати себе, що ніщо не забере нас із п’яного буди­ноч­ка. Вона вичавлювала із себе почуте від мене, накшталт того, як ви вичавлюєте воду з губки. Поступово її обличчя почало розслаблюватися, і вона знову сіла на край підйому. За мить вона розглядала кімнату, наче нашої розмови вза­галі не було.

Будинок пана Танаки стояв наприкінці вузької вулиці за межами міста. Сосни довкола будинку мали такий самий на­сичений запах, що й океан на скелях біля нашого дому. Ра­зом із думкою про океан та про те, як мені доведеться змі­нити один аромат на інший, усередині з’явилася жахлива порожнеча. Я хотіла віддалитися від неї на зразок того, як ви відступаєте від краю скелі. Будинок видавався більшим, ніж будь-що в Йороідо, і мав величезний карниз, як наш сіль­ський храм. Переступивши поріг будинку, пан Танака зали­шив своє взуття там, де й зняв. До нього одразу підбігла служниця й поклала взуття на полицю. Ми із Сацу прийшли босоніж, тому нам не потрібно було роззуватися. На порозі будинку я відчула, як щось маленьке, схоже на соснову шиш­ку, м’яко поцілило мені в спину й упало на дерев’яну підло­гу між ногами. Я обернулася і побачила маленьку дівчинку приблизно свого віку з дуже коротким волоссям, яка бігла сховатися за деревом. Вона виглянула, усміхнулася мені та втекла, оглядаючись через плече, ніби кликала бігти за нею. Це може прозвучати дивно, але я ще жодного разу у своє­му житті не зустрічала іншої маленької дівчинки. Звісно, я була знайома з іншими дівчатами з нашого селища, але ми виросли разом і не мали нічого, що можна було б назва­ти знайомством. Проте Куніко (так звали молодшу дочку пана Танаки) була такою привітною з першої ж миті, як я її побачила, що переїзд з одного світу до іншого вже не зда­вався мені таким складним.

Одяг Куніко був набагато витонченішим за мій, і на ногах у неї були дзорі. Дівчинка із села, я бігала за нею в лісі босо­ніж, допоки не наздогнала біля будиночка для ігор, зробле­ного з відпиляних гілок засохлого дерева з викладеними з каміння та шишок кімнатами. В одній із нихвонанібито наливала мені чай із надтріснутої чашки, в іншій ми по чер­зі колихали її ляльку, маленького хлопчика на ім’я Таро, який насправді був полотняним мішком, набитим землею. Таро любив незнайомців, казала Куніко, але його, як і Куніко, до смерті лякали дощові черв’яки. Коли ми знайшли одного з них, Куніко попросила мене винести його надвір, допоки малий Таро не розплакався.

Я була в захваті від можливості мати Куніко за сестру. Насправді, величні дерева та сосновий запах, навіть пан Та­нака, — усе почало здаватися мені порівняно несуттєвим. Різниця між життям тут, у будинку родини Танаки, і жит­тям у Йороідо була настільки великою, як між запахом їжі та її смаком.

Як стемніло, ми вимили руки та ноги в джерелі та побіг­ли назад, щоб зайняти наші місця на підлозі за квадратним столом. Мене вразило, що з їжі, яку ми ось-ось мали їсти, пара піднімалася аж до балок під стелею, а над нашими го­ловами звисали електричні лампи. Яскравість кімнати бу­ла приголомшливою. Ніколи у своєму житті я не бачила нічого подібного. Невдовзі служниця принесла нашу ве­черю — смажений солений морський окунь, соління, суп та приготований на пару рис. Але, коли ми почали їсти, погас­ло світло. Пан Танака засміявся. Вочевидь, це траплялося доволі часто. Слуги запалили лампи, які висіли в кімнаті на дерев’яних триногах.

За вечерею ніхто майже не розмовляв. Я сподівалася, що пані Танака буде чарівною, а вона була на вигляд як старша ко­пія Сацу, за винятком того, що багато посміхалася. Після ве­чері вони із Сацу почали грати в шашки ґо, а пан Танака звів­ся та попросив служницю принестийомуверх від кімоно. За мить пан Танака пішов. Після недовгих вагань Куніко жестом покликала мене до дверей. Вона взула солом’яні дзорі й по­зичила мені пару. Я запи­тала куди ми йдемо.

— Тихо! — мовила вона. — Ми йдемо за татком. Я роблю так кожного разу, як він кудись йде. Це таємниця.

Ми йшли вузьким провулком і на головній вулицізверну­ли в бік Сендзуру, тримаючись на деякій відстані від пана Та­наки. За кілька хвилин ми опинилися поміж будинками мі­ста. Куніко вхопила мою руку й потягла до провулку. У кінці алеї, викладеної каменем, ми опинилися біля вікна, затуленого паперовими віконницями, крізь які пробивалося світло з кімнати. Поки Куніко підглядала, притуливши око до дір­ки в одній із них, я чула сміх, розмови та чийсь спів під аком­панемент шямісену14. Нарешті вона відступила, і я зазирну­ла всередину.Половинакімнати була закрита складною ширмою, але я побачила пана Танаку. Він сидів на килимі в компанії трьох чи чотирьох чоловіків. Старий чоловік роз­казував історію, як він тримав драбину для молодої дівчини та заглядав їй під халат. Усі сміялися, окрім пана Танаки, який дивився в загороджену від мене частину кімнати. Літня жін­ка в кімоно принесла йому келих, який він тримав, поки во­на наливала пиво. Пан Танака здивував мене, як острів по­серед океану. Незважаючи на те, що всіх, навіть літню жінку, яка наливала пиво, тішила історія, пан Танака не відводив погляду від протилежного краю стола. Я відірвала очі від щі­лини, щоб запитати Куніко, що то було за місце.

— Це чайний будиночок, — пояснила вона мені, — де гей­ші розважають гостей. Мій татко приходить сюди майже що­ночі. Не знаю, чому йому це так подобається. Жінки розно­сять випивку, чоловіки розповідають історії, інко­ли вони співають. Зрештою всі напиваються.

Я знову поглянула крізь щілину й побачила, як по стіні рухалася тінь і потім з’явилася жінка. На ній булоніжно-ро­жеве кімоно, вкрите білими квітами, а волосся прикраше­не квітучою гілкою верби. Широкий пояс обі15,зав’язаний посередині, був помаранчевого та жовтого кольорів. Я ніко­ли не бачила такого вишуканого одягу. Жодна із жінок в Йороідо не мала нічого більш витонченого за бавовняний або лляний халат із простим візерунком кольору індиго. Проте, на відміну від її одягу, сама жінка була зовсім негарною. Її зу­би настільки сильно випиналися вперед, що губи не могли їх закрити. А голова була такою вузькою, що мені стало цікаво, чи не затискали її між двома дошками, коли вона була ма­ленька. Ви, мабуть, подумали, що я жорстока, бо даю такий грубий опис. Але мені це здалося настільки дивним, що, хо­ча її ніхто б не назвав красунею, очі пана Танаки були при­куті до неї, неначе килим, що нерухомо підв’язаний до гач­ків. Він продовжував дивитися на неї, коли всі інші сміялися, а вона, ставши на коліна, щоб налити ще трохи пива в його келих, подивилася на нього так, що стало зрозуміло: вони знають одне одного дуже добре.

Настала черга Куніко дивитися крізь отвір. Потім ми по­вернулися до її будинку та сиділи разом у ванні на краю соснового лісу. Небо було всипане зорями, за винятком тієї частини, яку затуляли гілки. Я могла б сидіти наба­гато дов­ше, намагаючись усвідомити все, що бачила того дня, та ті зміни, які на мене чекали. Але Куніко в гарячій воді настіль­ки розібрав сон, що скоро служниці прийшли нас забрати.

Сацу вже хропіла, коли ми з Куніко лягли на наші футони. Ми притиснулися одна до одної та взялися за руки. Мене сповнювало приємне відчуття радості. Я прошепо­тіла до Куніко:

— Ти знаєш, що я житиму з вами?

Я гадала, що новина її шокує і вона розплющить очі або на­віть сяде від подиву. Але почуте не відірвало її від сну. Вона видала стогін, і за мить її подих став теплим та вологим. У ньому чувся сон.