Мемуари корови ebook

Анотація

Бернардо Ачаґа

МЕМУАРИ КОРОВИ

Глава 1. Спонука мого внутрішнього голосу, або як я вирішила написати ці мемуари корови. Спогад про хуртовину

То була ніч блискавок і громовиць, і мене зрештою розбудили шум і гуркіт бурі.

— Послухай, голубонько, можливо, настав час? Може, це саме та мить, слушна й сприятлива? — запитав мене мій внутрішній голос. І негайно, навіть не давши мені перевести подих, остаточно приголомшив мене: ти ж не відмовишся від своєї солодкої мрії? Невже ти не скористаєшся цим прекрасним життєдайним світлом? Скажи мені коротко й щиро, можливо, настав час? Може, це саме та мить, слушна й сприятлива?

Мова мого внутрішнього голосу напрочуд квітчаста, повна вишуканих зворотів, тому він не говорить, як усі, називаючи траву «травою», а солому «соломою»; як на нього, ми б мали називати траву не інакше, як «корисним продуктом харчування, створеним для нас матінкою землею», а солому — «некорисним продуктом харчування, необхідним у тих випадках, коли доброї їжі обмаль або й зовсім немає». Авжеж, саме так мовить голос, який я слухаю в собі, тому щоразу, коли він хоче щось пояснити мені, більшість його сентенцій видаються надто мудрованими, а отже нудними, і доводиться набиратися терпіння, щоб витримати це й не заволати. Втім, волай — не волай, марно, бо голос однаково нікуди не дінеться.

— Він нікуди не дінеться, бо він — наш Янгол-охоронець, — сказала мені якось, коли я ще була молодою, одна літня корова на імʼя Бідані. — Ти маєш радіти, що він у тобі є. Він буде твоїм найкращим другом у цьому житті, й завжди розрадить тебе, коли ти почуватимешся самотньою. Ти не знаєш, на що зважитися, коли мусиш зробити вибір? Це пусте, слухай його, і він підкаже тобі кращий вихід. Тобі загрожуватиме страшна небезпека? Довірся йому, віддай своє життя в руки Янгола-охоронця — він виведе тебе на вірний шлях.

— Я маю довіритися йому? — запитала я в Бідані.

— Звичайно, — дещо зверхньо відповіла вона.

— Вибачте, але я не вірю жодному вашому слову.

Що я могла їй сказати? Вона, поза сумнівом, була не тільки старшою за мене, а й набагато довірливішою. Бо ще не народився той, хто б міг довести мені, що він — Янгол-охоронець, тож я волію не вірити в такі речі. Така вже в мене вдача: коли щось зрозуміло, коли, скажімо, переді мною кладуть оберемок грецького сіна й кажуть: «Це — грецьке сіно», я нахиляюсь, нюхаю його й тільки тоді погоджуюсь: «Так, це — грецьке сіно», я пересвідчилася в цьому; але коли немає жодних доказів, або коли доказ навіть не пахне, тоді я волію не вірити. Як мовиться:

Даруйте, це не життя, це означає клеїти дурня й поводитися наче якась вівця.

— Ти не зрозуміла, — так само гордовито наполягала Бідані. — Янгол-охоронець не може пахнути нічим. Адже він янгол, і знаходиться всередині нас, наче такий собі дух, не займаючи певного місця.

— Ви мали би бути вівцею, — презирливо кинула я їй, і, розвернувшись, пішла геть.

А проте, хоч вірте — хоч ні, цей внутрішній голос завжди був у мені, тож урешті-решт я мусила визнати цю реальність. Його можна було б назвати Янголом-охоронцем, Духом, Голосом, Сумлінням, або якось іще, — яке б імʼя він не мав, він завжди знаходився всередині мене.

— Як вас звати? — запитала я одного разу в голоса. Тоді я ще зверталась до нього з поштивістю, бо була надто молодою.

— Як хочеш, так і називай, голубонько. Щодо мене, роби все, як знаєш, я твій слуга.

І, до речі, мені ця служба до вподоби.

— Так, авжеж. Але скажіть, будь ласка, як вас звати?

— Даруй, голубонько, але я щойно пояснив тобі — я до твоїх послуг. Пані має дати імʼя своєму слузі.

— Який же ти занудний! — врешті-решт обурилась я. — Це просто нестерпно! Не знаю, янгол ти чи злий дух, як не знаю, для чого ти знаходишся всередині мене, зате я знаю, який ти, ще б пак! Ти з тих, хто завжди намагається наполягати на своєму! Ось ти який!

Він так мене тоді роздратував, що я вирішила називати цього Янгола-охоронця Занудою. І з того часу я його інакше й не називала: Зануда та й Зануда. Зануда, Зануда, Зануда.

— Не можна сказати, що це — найгарніше імʼя у світі, — почула я того разу, — але воно й не найгірше, і не найнеприємніше.

Та хай там як, але спершу я не була поганої думки про того Зануду, що сидів у мені, і часом навіть погоджувалася з тими, хто говорив про нього щось добре. Іноді він здавався мені моїм найкращим другом, добрим товаришем у радісні хвилини й ще кращим — у гіркі, а коли він озивався до мене, я залюбки його слухала. Добре памʼятаю, що трапилося в першу зиму мого життя. Тоді він справді був зі мною й повівся як справжній друг! Це сталося того дня, коли здійнялася хуртовина.

— Дивись, голубонько, йде сніг, — озвався він ізсередини. — Почався снігопад, а ми — досить далеко від дому. Тобі варто спуститися з гори.

— Спуститися з гори? Що ти таке кажеш! — нахабно відповіла я. А що вперше бачила сніг, то не усвідомлювала небезпеки, яка крилася в сніжинках, що танули в мене на спині. Тому я знову почала зосереджено скубти траву — мушу сказати, що я обожнюю коротеньку й смачну траву високогірʼя — мені ніколи не подобалась прісна трава, якою вкриті луки.

Не знаю, скільки часу я їла отак травичку, не підводячи голови, думаю, небагато. Може, з півгодини, а може, й годину. Але сніг і далі падав, тож невдовзі я вже не могла їсти. Я простягала писка в пошуках трави, а натомість не могла вхопити нічого, крім грудочок льоду. Рила землю так, як зазвичай це роблять кабани — я сама це бачила, але марно — мене почало лихоманити. Я роздратовано випросталася та обдивилася навкруги. І тоді я справді злякалася. Побачений краєвид приголомшував.

Чорна скеля, багато снігу й більш нічого. Полонина, де я їла траву, стала білою; білою була й сусідня полонина, і всі інші. А тієї стежки, якою я дряпалася вгору, а тоді спускалася до своєї домівки, ніде не було видно. Вона зникла у цій білині.

— Що відбувається? Як я тепер піду додому? — промовила я, ступивши кілька кроків у бік чорної скелі. Я опинилася у скрутному становищі.

Я заревіла, сподіваючись, що якась із моїх подруг озветься з обори та вкаже мені дорогу додому, але тиша проковтнула мій голос, як жаба муху, тож я замовкла. Знову запала тиша, білів сніг, чорніла скеля. І за весь цей час Зануда — ані пари з вуст. Йому вочевидь було прикро через моє нещодавнє сперечання.

Білина залишалася білою, коли засяяла перша зірка, а тоді друга. І коли зʼявилися третя, четверта й пʼята зірка. Невдовзі вигулькнув місяць, і краєвид дещо змінився — на ньому окреслилися тіні. Втім, білина однаково переважала. І там була я, наче та корова в прислівʼї:

Це я була тією коровою, і мене змагала туга. Де ж та стежка, що вела додому? Невже вона не зʼявиться? Та ні, на це не було жодних сподівань.

— Гаразд! Ти нічого не хочеш мені сказати, Занудо? — вигукнула я нарешті. Адже мусила щось вдіяти, якось виплутатися з тієї халепи. Інакше померла б з переляку.

— Я скажу тобі дещо, але не те, що ти хочеш почути.

Він, поза сумнівом, гнівався на мене, бо навіть не назвав голубонькою. Гадаю, Зануда тоді також був зовсім юним, інакше він би не образився на ту мою дурну репліку. Зараз я можу й не таке йому сказати, а йому байдуже. Але, звичайно, тепер я завжди корюся йому й чиню так, як він хоче.

— Гаразд, кажи. Мені так усе набридло, що я вислухаю хоч би що ти казав, — відповіла я.

— Ти маєш вибачитись переді мною. Коли пішов сніг, я попросив тебе повернутися додому, але ти мене не послухала. Ти, звичайно, вільна у своїх вчинках, можеш робити, що тобі заманеться. Але ти не маєш права, голубонько, відповідати мені грубо, зухвало та нечемно. Ти не маєш на це права, голубонько. Чемність — перш за все.

Я глянула наліво й направо, глянула в бік чорної скелі та в протилежний бік, обдивилася навкруги: стежки й сліду не було. Гора стояла біла від снігу або чорна через нічну пітьму, проміжних відтінків не було. Я почувалася дуже пригніченою та роздратованою.

— Вибач! — вигукнула я врешті-решт.

— Я тобі, звичайно, вибачаю, — мовив Зануда вельми делікатно, забувши про свою образу. І трохи згодом, зітхнувши, додав: — Дивись, де ми опинилися!

— Де? — пожвавішала я. Саме це мені й кортіло взнати: де саме я знаходилася й куди мусила прямувати, щоб добутися додому. Але Зануда заговорив про інше:

— Ми в пустелі, голубонько. Саме так, з неба до нас поволі опустилася біла пустеля. Яка самотність! Яка безнадія! Тепер ми можемо осягнути власну нікчемність!

— Ясна річ, я ж корова! Чого можна очікувати від корови! Ми, корови, просто ніхто, — вигукнула я в пориві щирості. Бо насправді, бути коровою мені завжди здавалося чимось буденним. Як на мене, ми, корови, живемо безбарвним життям, без злетів і падінь, і, правду кажучи, хоч як це прикро, найбільше нагадуємо овець. Як у приказці:

Звісно, Зануда має зовсім інше уявлення, він уважає, що нам, коровам, властива певна величність, і що інші види тварин значно поступаються нам. Того дня він спочатку суперечив мені, а потім — через хуртовину й спричинену нею самотність — склав такий собі панегірик на честь представниць нашого роду.

— Ти помиляєшся щодо корів, ти не повинна так недооцінювати себе, — мовив він.

— Можливо, — розважливо відповіла я.

— Звичайно, голубонько. Корова — неабияке створіння. Поміркуй над тим, що відбувається просто зараз. Хто знаходиться тут, у цій крижаній пустелі, в цілковитій самотності? Тільки ти, моя люба. Інакше кажучи, тут знаходиться корова. Корова, а не кріт, приміром. Восени так, в осінньому теплі кроти добре працювали, роблячи підземні ходи тут і там, тоді вони були дуже жвавими; але зараз, де вони? А хробаки? А мурахи? А інші комахи? Їх ніде немає, тому що вони повтікали; вони втекли всередину землі, якомога глибше, і хтозна, де зараз ці боягузи, можливо, в самому осерді землі. А що можемо сказати про тих, хто рухався, чи радше ковзав у траві, про різних змій та змійок? Або про ящірок, що вистромляли голови з ущелин скелі? Вони всі повтікали й зараз сплять у своїх схованках. Навіть вищі види тварин також втекли. Як от птахи. Або білки, чи кабани, чи кури. Саме так, голубонько, повтікали геть усі, ти єдина, хто тут зараз є, ти — корова. Корова знає, що таке самотність, що таке відчай, і знаючи це, вона здатна опиратися мінливості життя. Справді, бути коровою — це так велично!

— Не буду сперечатися, — відповіла я, дивлячись на чорну скелю попереду. Мені здалося, що Зануда в чомусь правий, що це таки не абищо — спокійно стояти там, не відчуваючи страху.

Але одна справа — страх, і зовсім інша — нудьга; якщо з першим я давала собі раду, то з другою було складніше: я втомлювалася від цієї крижаної місцевості, а час спливав повільно, дуже повільно, страшенно повільно. Коли настане світанок? Коли день вкаже мені шлях додому? Я нічого не могла вдіяти й мусила змиритися. Ще й північ не запала, місяць і зорі залишалися на небі. Нарешті, з відвертим небажанням, тому що це зачіпало мою гордість, я звернулася до єдиного супутника, який у мене був.

— Скажи-но, Занудо, як ми звідси виберемося?

— На жаль, люба, я не можу всього тобі сказати. Якщо я так учиню, ти не навчишся покладатися на саму себе й перетворишся на таку ж примітивну тварину, як вівця. Чому б тобі трішки не подумати, голубонько? Якщо ти трішки подумаєш, одразу знайдеш дорогу додому.

Якби я не вскочила в таку халепу, мені б щось таки спало на думку. Але ситуація дратувала мене дедалі більше. Я намагалася збагнути, звідки і яким чином дісталася сюди, де моя домівка, де дорога, але мою голову стискало щось таке, що заважало знайти відповідь.

— Ти можеш бодай натякнути мені, друже? — спитала я тоді, хоча й зараз не розумію, як я могла таке спитати, як я могла отак загравати з ним, звертаючись до нього, як до друга. Ясна річ, я була зовсім молодою, і почувалася дуже пригніченою на тій горі, але хай там що, хоч як тут виправдовуйся, насправді я підлещувалася до нього. Що було — те було, і правду кажучи, якби я могла, сьогодні я б хвицнула себе в те місце, яке не прийнято називати. А проте Зануда не збирався поступатися.

— Ні, кажу тобі, ні. Маєш мотнути головою і змусити її працювати. Так, зараз ніч, і сніг сховав усі доріжки й стежки, але це не проблема для того, хто думає. Подумай, люба, і невдовзі опинишся вдома.

— Красно дякую! — вигукнула я, і, повалившись на сніг, утупилася в чорну скелю з видовженим верхівʼям. Трохи згодом я повернула голову й подивилася у протилежний бік. Але в такій позі я навіть не бачила скелі, тож вирішила повернути голову ще раз. Хоча було холодно, мене обсипало жаром.

«Оце я підведуся й випорожнюсь, — подумала я. — Може, мені полегшає».

Та ба, виявилося, що я не хотіла, тож мусила й далі нудьгувати. Врешті-решт я витягнула шию і щосили заревіла:

— Ну, в чому справа?! В чому справа?! Чому я не боюсь?! Якби я боялася, то так би не нудьгувала!

— Це називається ревіти, голубонько, — озвався той, ізсередини мене. — І твій рев, можливо, вирішить твою проблему, бо його почує зграя вовків, що живе в цих місцях; вовки, мабуть, зараз дуже голодні й залюбки поласують твариною з таким ніжним мʼясом, як у тебе. Не дивно, якщо вони незабаром тут зʼявляться. Певна річ, вони вже біжать сюди. Звичайно, я знаю, що ти смілива, і що один вовк, або й два чи три з тобою не впораються. Хвицнеш кожного раз, а тоді вдруге — та й потому. Але зваж, ідеться про цілу зграю, а це десь шістнадцять вовків. Звісно, це твоя справа, але я б на твоєму місці тікав. І притому чимдуж, навзаводи, одне слово, прожогом.

Що мав на увазі Зануда? Що це за байка про вовків? Вовки? Голодні вовки? Шістнадцять вовків? Які шістнадцять вовків? Звідки стільки вовків? По спині в мене пробігли мурахи, але я вирішила вчинити по-своєму й залишитись на тому ж місці. Моя гордість корови позбавляла мене вибору.

— Замовкни, Занудо! — відказала я. — Які там вовки, га? Та ще й у двадцятому столітті! Треба бути зовсім дурною, щоб вірити в подібні речі!

— Згоден, голубонько, двадцяте століття, або, якщо точніше, 1940 рік, але ми в Країні Басків, а в Країні Басків нещодавно була війна, точніше, громадянська війна 1936 року, і тепер тут багато голодних і нужденних, і мало хто доглядає за лісами. Ходять чутки, що тут повно вовків.

— Може, качок, а не вовків, — пожартувала я. А проте хвіст у мене тремтів. Вовки! Шістнадцять вовків! Шістнадцять голодних вовків! А я лише одна корова. Незвичайна корова, але ж корова.

Раптом від чорної скелі відкололася наче чорна скалка. Там, де за мить перед тим ще нічого не було, крім снігу й чорної скелі, тепер були сніг, чорна скеля і скалка. Незабаром зʼявилися ще дві чорні скалки: сніг, чорна скеля і три скалки. Чотири скалки, шість скалок, девʼять скалок.

«І до того ж усі вони мають вуха», — подумала я, приглядаючись. І підскочила, мов ошпарена.

— Огидні вовки! Всі одразу! Ходіть-но сюди по одному, і подивимось, хто кого! — мовила я до них, або радше тільки уявила, що мовила.

— Голубонько, подумай трішки! — втрутився Зануда. — Де твій дім? Де він може бути?

Саме в ту мить, коли мій хвіст уже почав тіпатися, мені сяйнула одна догадка. Хіба я не на вершині гори? Зверху? Отже, яким має бути рішення?

— Спускатися! — сказала я собі. Крім того, ймовірно, внизу не було снігу, і я могла знайти дорогу. Напруживши все тіло, я стрімко побігла. А на чорній скелі вже було повно скалок, щонайменше шістнадцять, і всі вони мали вуха.

— Послухай, голубонько, — звернувся до мене Зануда, і притому дуже вчасно, як справжній друг. — Я розумію, що вдома ніхто не бігає так швидко, як ти, але, поза сумнівом, вовки тебе наздоженуть. Не біжи, ступай повільно та спокійно, наче ти шукаєш траву, саме так. Тоді на тебе не накинуться одразу. Звісно, вони йтимуть за тобою, але не нападатимуть. Ти мусиш бути холоднокровною, люба.

Розуміючи, що Зануда має рацію, я почала рухатися ліниво, зробила три кроки й зупинилася. Зачекала трішки, зробила ще два кроки. Три кроки. Чотири кроки, два кроки. Краєм ока глянула на скелю: всі скалки опинилися вже на снігу, їх було шістнадцять, і всі мали вуха. Я зробила крок, ті, вухасті, також. Я — три кроки, вони — три кроки. А переді мною — лише темрява ночі й білина снігу. А ще поодинокі зірки і місяць. Аж раптом мій хвіст тіпнувся, і я мимоволі зробила пʼять швидких кроків.

— Обережно, подружко, — почула я внутрішній голос. Усі скалки були за декілька метрів від мене, і я чула їхнє дихання.

Сміливо й довго не роздумуючи, я повернулася писком до вовків і почала їсти сніг, спокійно і з задоволенням, ніби це був не сніг, а травинки грецького сіна. Скалки, побачивши таке, розгубилися й зупинилися, спершу одна, а потім решта. Я побачила, що крім вух, вони мали ще й очі: гострі вуха й червоні очі. Тоді, так само сторожко, я почала досить швидко задкувати — раз, два, три й раз, два, три, й раз, два, три, а вовки й собі — раз, два, три, не спускаючи з мене очей, однак — раз, два, три, не наважуючись мене атакувати. І ось так — раз, два, три й раз, два, три — ми дійшли до гаю. Я згадала, що той гай знаходиться якраз над моєю домівкою.

«За гаєм великий схил, а далі стежка, що веде до моєї оселі, — зметикувала я. — Якщо я дістануся туди і скочу сторчголов, то можу зламати ногу, але вовки мене не зʼїдять».

— Чудова ідея! — почула я свій внутрішній голос.

Я пішла далі, не поспішаючи, краєм ока стежачи за шістнадцятьма вовками. Вони досі мали вуха та очі, але передусім — пащі. Червоні пащі й білі зуби. Раз по раз один із них починав вити, і тоді всі інші підхоплювали виття. Можливо, мені це тільки так здалося, але раптом один з вовків звернувся до іншого:

— Ну то що, зʼїмо її, чи як?

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.