Мисливські усмішки ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

ISBN 978-617-12-7603-1 (epub)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

ГальченкоСергій Анастасійович— заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН Українизнаукової та видавничої діяльності, кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури України, літературознавець, автор наукових досліджень у галузі текстології та літературного джерелознавства; лауреат літературно-мистецьких премій імені ГригоріяСковороди, Володимира Винниченка, Володимира Сосюри, Івана Франка, Олени Пчілки, Миколи Гоголя та ін.

Усі твори подаються за найточнішимостаннімвиданням:

Твори: У 4 т. — К.: Дніпро, 1988—1989.

Усі тексти додатково звірені з першими публікаціями творів та з архівнимипримірниками й рукописами, переданими внуками Остапа Вишні Мар’яною та Павлом Євтушенками до відділу рукописних фондів та текстології Інститутулітератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, за що складаємо їм найщирішу вдячність.

Дизайнер обкладинкиАнастасія Попова

Електронна версія створена за виданням:

Вишня О.

В55Мисливські усмішки : збірка/Остап Вишня. —Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2020. — 416 с. — (Серія «Перлини української класики», ISBN 978-617-12-5599-9)

ISBN 978-617-12-7116-6

Найкращі взірці самобутнього жанру — у повному обсязі й без купюр! Твори Павла Михайловича Губенка, відомого під псевдонімом Остап Вишня, виходили мільйонними накладами, їх знали навіть неписьменні. Попри це, а може, саме через народну популярність українського автора було репресовано. У радянські часи значна частина «усмішок» Остапа Вишні була заборонена чи понівечена цензорами. До цієї збірки увійшли найпопулярніші та найвідоміші твори автора, які здатні викликати щиру усмішку навіть у найсумніші дні.

УДК 821.161.2

©Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, тексти,2010, 2016, 2020

© Гальченко С. А., упорядкуваннята примітки, 2010, 2016, 2020

© Depositphotos.com / YokoDesign, обкладинка, 2020

©Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2020

©Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020

Мояавтобіографія

У мене нема жодного сумніву в тому, що янародився, хоч і під час мого появлення на світ Божийі потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казали, щомене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася цяподія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повітуна Полтавщині.

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку,а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фонРот, де мій батько був за прикажчика.

Умови для могорозвитку були підходящі. З одного боку —колиска з вервечками, здругого боку — материні груди.Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростешсобіпомаленьку.

З’явився я на світ другим. Поперед менебув первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.

Так ото й пішло, значить: їси — ростеш, потім ростеш — їси.

Батьки мої були як узагалі батьки.

Батьків батько був уЛебедині шевцем і пив горілку. Материн батько був у Груніхліборобом і пив горілку.

Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити.Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли,було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи тампро прадіда, вона завжди казала:

— Отаке стерво було, як іти оце! Покою від їх не було! З горілки померли, Царство їм Небесне!

Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам’ятаю, що частенько було батько казавматері:

— Не вдалася ти, голубонько, у свою матір.Хіба ж так, як оце ти, п’ють?! Царство Небеснепокійниці: і любила випити, і вміла випити.

Про діда (материногобатька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того дідазовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись,та не пощастило йому того зробити, так він узяв тай умер от білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.

А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.

За двадцятьчотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тількисімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись Милосердному.

Коли, було, хтоз сусідів натякне батькові:

— Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок?

А батько йому на те:

—Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей.

Помер батько 1909року, на п’ятдесят восьмому році свого плодотворного життя.

Іяк згадує, було, мати про покійника:

— Скільки це є вже, дітки, як наш батько помер?

— Та вже, мамо, літіз десять.

Замислиться, було, матуся і прокаже:

— Це бу вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок… Скільки, дітки?

— Двадцять троє, мамо.

— Еге ж. Двадцять троє…Ох-хо-хо! Хай царствує покійничок.

Почав, значить, я рости.

— Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі,розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але, немаде правди діти, — багацько ще часу проминуло, доки батькове віщуванняв життя втілилося.

Письменник не так живе й не такросте, як проста собі людина.

Що проста людина? Живе собі,проживе собі, помре собі.

А письменник — ні. Про письменника подай,обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що йогооточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав уматері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи проте, що колись доведеться писати свою автобіографію.

А от теперсиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти написьменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, колити почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бубликїдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають.

І от, колипригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справдіписьменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, іколи б тих явищ не було, не була б людинаписьменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собітолковим кооператором.

Підскочать оті явища — і записала людина.

Головну рольу формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа, а в українськогописьменника — картопля, коноплі, бур’яни.

Коли є в хлопчика чив дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чибур’ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте,що на письменника воно піде.

І це цілком зрозуміло. Колидитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадутьяк слід подумати?

Зразу ж мати пужне:

— А деж ти ото сів, сукин ти сину!? Нема тобі засажем місця?!

І «знімайсь» моментально. І натхнення з переляку розвіялось.

Тут і стає в пригоді картопля.

Такбуло й зомною. За хатою недалеко — картопля, на підметі — коноплі. Сядем собі:вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки про Всесвіт, прокосмос, про соціалізм.

І все думаєш, думаєш…

Аж поки матине крикне:

— Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часомПавло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хібана них наперешся?!

З того ото й пішло. З тогой почав замислюватись. Сидиш і колупаєш перед собою ямку — всетебе вглиб тягне. А мати було лається:

— Яка отолиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!

Поривичергувались. То вглиб тебе потягне, — тоді ото ямки колупаєш, топогирить тебе в вишину, на простір, вгору кудись. Тоді лізешу клуні на бантину горобці драти або на вербу погаленята.

Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже булобатько череска або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь.

—Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята!Якбивбивсязразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин тисину!

А я лежу було під ліжком, тремтю, носом сьорбаюй думаю печально: «Господи! Чого тільки не доводиться переживати черезту літературу?!»

Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події)на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам’ять одна:упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, асобака з-за могили як вискочить, а кінь — убік! Ая — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся…Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів,що я на щось потрібний, коли в такий слушний моментне вбився. Неясна ворухнулася в мені тоді думка: мабуть, ядля літератури потрібний. Так і вийшло.

Отак між природою зодного боку та людьми — з другого й промайнули перші крокимого дитинства золотого.

Потім — оддали мене в школу.

Школа булане проста, а «Міністерства народньогопросвєщенія». Вчив мене хороший учительІван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі буваютьу нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, босам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хаййому земля пухом. Любив я не тільки його, а ййого лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних.Ходила, бо така тоді «комплексна система» була, і ходила воназавжди, коли було треба, і ніколи люто.

Де тепер вона,та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшласяпо руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. Ібачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав бия взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а вІвана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжкузазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класовасвідомість. Я вже знав, що то є пани, а щото — не пани. Частенько-бо було батько посилає з чимосьдо барині в горниці, а посилаючи, каже:

— Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.

«Велика, — думав я собі, — значить, бариняцабе, коли їй ручку цілувати треба».

Правда, неясна якась ще тодібула в мене класова свідомість. З одного боку — цілував бариніручку (явна контрреволюція), а з другого — клумби квіткові їй толочив.А раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки).

Чистий тобі Мандональд. Між соціалізмом і королемвертівся, як мокра миша.

Але вже й тоді добре затямивсобі, що пани на світі є.

І як, було, баринянакричить за щось та ногами затупотить, то я залізу підпанську веранду та й шепочу:

— Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтневареволюція! Я тобі покажу, як триста літ із нас… іт. д. і т. ін.

Оддали мене в школу рано.Не було, мабуть, мені й шести літ. Провчився я тамтри роки, скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:

— Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезуще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебевийде.

Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йомубуло тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, аплатні він у поміщиці діставав вісімнадцять чи двадцять карбованців намісяць. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласнушколу.

Отут мені й повернути б було на «неокласицизм», бовчилися ми разом із М. К. Зеровим. Так я несхотів. Самі ж знаєте, неокласиком бути — силу треба терпіння. ЧитайГорація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником —значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всізадоволені. Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися.Він — на Рим, я на —Шенгерієвку.

Зіньківську школу закінчив яроку 1903, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновникомдуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

Та куди жмені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало».

Приїхав додому.

—Рано ти, — каже батько, — закінчив науку. Куди ж тебе, колити ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене безтебе вже дванадцятеро.

Та й повезла мене мати аж уКиїв, у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мавправо в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».

Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота навокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аждо святоїЛаври, де ми з матір’ю зупинились. Поприкладавсядо всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивихголів і іспити склав.

Так й залишився в Києві. Тай закінчив школу, та й зробився фельдшером.

Фельдшер з менебув непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очі нашатирнимспиртом замість цинкових крапель.

Про гонорар од того хворого говоритине буду.

А потім пішло нецікаве життя. Служив івсе вчився, все вчився — хай воно йому сказиться! Все заекстернаправив.

Війна застукала мене на залізниці, де я хороброзахищав «царя, престол і отечество» від ворогів зовнішніх, фельдшерувавши взалізничній лікарні.

Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав зЦентральної ради в університет, а з університету в Центральну раду.Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, з зборів уЦентральну раду, з Центральної ради на з’їзд, із з’їздуна конференцію, з конференції в Центральну раду. До тогобуло ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в військубути, і в парламенті бути, і в університеті бути, іпо всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, іпісеньспівати. Та куди вам? Де співають, — там і я! Де говорять, —там і я! Де засідають, — там і я! Державний муж, одне слово.

Громадянська війна.

Брав участь. Летить шрапнель, а я ховаюсь.

Весь тягар громадянської війни переніс. І вчерзі по пайки стояв, і дрова саночками возив, і городикопав. А найтяжче було нести два пуди борошна з Лавриаж на Гоголівську вулицю, в Києві. «Собачою тропою» ніс, апотімШевченківським бульваром. І кректав, стогнав, і сідав, і присідав. А таки доніс. Не кинув «здобутків революції».

Тяжко було, але«ми перемогли».

Ну, а потім під’їхала «платформа», мене йпосадили.

Потім випустили, але я вже з «платформи» незлазив. Нема дурних.

Книга, що найсильніше на мене враження зробилав моїм житті, — це «Катехізис» Філарета. До чого жпротивнакнижка! Ще якби так — прочитав та й кинув, воно бі нічого, а то — напам’ять. А хай їй грець!Найдужче вона мені втямки далася.

Книжки я любив змалку. Пам’ятаю, як попався мені Соломонів «Оракул». Цілими днями сидівнад ним та кульку з хліба пускав на оте колоз числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийдемати, вхопить того «Оракула» та по голові — трах! Тоді тілький кину.

Взагалі любив я книжки з м’якими палітурками..

Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить.

Не любив «Руського паломника», щойого років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Якзамахнеться було мати, так у мене душа аж у штанях.

А решта книг читалося нічого собі.

Писати в газетах япочав у Кам’янці, на Поділлі, 1919 року, за підписом ПавлаГрунського (Чого я був у Кам’янці, питаєте? Та тогож, що й ви!). Почав з фейлетону.

Часто мене запитують,де я мову свою взяв.

Мову свою я взяв змаминої циці. Це — невичерпне джерело мовне.

Зверніть увагу на це,матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати.

Хто вивершивмову? Робота. Робота і вказівки А. Ю. Кримського та МодестаПилиповича Левицького, що з нимия мав щасливу нагоду працюватиі про яких я завжди згадуюз почуттям глибокої подяки.

Жив я в Києві. В Харків «мене переїхали» 1920 року, вжовтні місяці, а в квітні місяці 1921 року почав я працюватиу «Вістях» з Вас. Блакитним.

У «Вістях» почав я працюватиза перекладача. Робота серйозна, робота відповідальна, робота тяжка, бо доводилося-таки як слід пріти над газетними отими перекладами.

Перекладав я,перекладав, а потім думаю собі:

«Чого я перекладаю, коли жможу фейлетони писати!! А потім — письменником можна бути. Он скількиписьменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації незнаю, що я, — думаю собі, — робитиму».

Зробився я Остапом Вишнею,та й почав писати.

Сиджу собі та й пишу. Робитибільше нічого, папір є, робота не важка — не те, щотам шість годин у яку-небудь книгу рахунки записувати.

Спочаткубуло тяжкувато, бо папір попервах був поганкуватий і чорнило недуже добре, та й олівці часто ламались, а потім, як «Книгоспілка» взялась постачати добре канцприладдя — стало легше. Уже й промокачкапоявилася, вже не доводиться тобі твори до стінки ліпити, щобне розмазувалося, — твори кращими виходять, чепурнішими.

Потім купив портфеля — зробивсявже справжнім солідним письменником.

Роки собі минають — стаж собі набігає.

Ах, яка це хороша штука — стаж!

Він так сам пособі непомітно набігає, а здорово нашого брата підтримує.

А тамза стажем, дивись, і «маститість» прийде.

Уже так, коли придивишсяна волосся, видно, що щодня «маститості» прибавляється. Швидко-швидко вжезамість волосся сама «маститість» на голові буде.

Тоді вже зовсімдобре. Прийдеш до редакції, принесешщо-небудь, редакторові незручно будезразу пугнути.І скаже редактор секретареві:

— Пустіть! Воно, положим, нік лихій годині не годиться, та незручно: старий письменник… Надрукуємо!

А ви, маститий, сопричислений до старої дегенерації, коли до васприйде хто-небудь з молодої дегенерації письменників, говоритимете:

— Писати,товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, і писалося! А теперби ще писалося, та, знаєте, треба підмемуарити життя пройдене. Ато перед історією буде ніяково.

Згодом трохи (тоді ж таки 1921року) почав я працювати і в «Селянській правді», де благополучносекретарював п’ять літ під орудою С. В. Пилипенка. Робилосядобре. Хороша була газета, Царство їй Небесне. Селян вона любиладуже. З любові й померла.

Ну, а тепер про процестворчості. Як я пишу.

Пишу я так. Беру папір, беруолівця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.

Міряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, яксідаю писати, нормальна, і після того не підноситься.

З пульсому мене під час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука біжить по паперу, ніяк артерію налапати неможна. А кинеш перо — нема рації рахувати, бо це вжеж не буде «момент творчості». Так я вам і недокажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.

Щодоголови під час творчості. Пробував мотати головою, як пишу — нічогоне виходить. Чому це так, я напевне не знаю. Очевидно, думки в голові розхлюпуються. Коли поставити на голову під частворчості гарячого чайника — замість прози вірші виходять. І то якісьневиразні. Коли розігнатись і вдаритись головою об стінку — тоді якийсьтакий плутаний верлібр пишеться, що й сам нічого не розбереш.

Живіт у творчості займає так само неабияке місце. Коли людина, сівши щось писати, правою рукою пише,а лівою держиться заповний живіт, виходить дуже довга психологічна повість, ідеологічно заплутана. Колиживіт порожній і рука од буркоту в ньому одскакує однього, тоді здебільша буде або короткий ямбічний вірш, або гарнановела.

Коли починаєш писати, треба сідать на стілець цупко, боінакше разом з головою в процесі творчості починає брати участьі ота частина тіла, куди ноги повтикано.Виходятьтвори, щоправда, непогані, але, беручи підувагубуйний розвиток нашої культури, часвже нам робити переключку на голову.

Всі ці спостереження звласного досвіду.

Трохи ще про вплив полового збудження на процестворчості. Дехто з творців вважає, що найкращі твори виходять з-під пера людини, що «налита вкрай» всякими половими імпульсами. Нескажу, наскільки це вірно. Тут щось не те, по-моєму. Як ти його встигнеш слідкувати за «половими питаннями», коли жти пишеш і рука в тебе зайнята. Та й головатак само. Як на мій погляд, тяжко це робить. Кращевже що-небудь одно: або пиши, або «полового імпульса» бережи.

На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Такякось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка…

Як яставлюсь до теперішніх літературних організацій?

Ставлюся. Ставлюся я до «Вапліте», до «Плугу», до «ВУСПП», до «Молодняка», до «Марсу», до «Неокласиків», до «Бумерангу» (чи як він там зветься…). До всіх ставлюся.

Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрийфілософ. Звали його Йосипом, а по батькові й на прізвищене знаю, як там він був.

Так отой мудрий філософЙосип казав колись:

«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! Вдорозі всев пригоді стане».

...........................................................................................

Із теперішніх письменників більшевід усіх я люблю Хвильового й Досвітнього.

Якби ви знали,які це прекрасні письменники! Як з ними хорошо на полюванні!

Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидишу ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десьаж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.

Ах!

А праворуч од тебе Хвильовий, а ліворуч од тебеДосвітній. Як їх не любить?!

І коли вони, — ні Хвильовий,ні Досвітній, — ніколи не говорять про літературу.

А решта всі —хороші письменники, так тільки ж вони весь час про літературуі стрілять не вміють.

Я й їх люблю, тільки менше.

Із старих письменників мені подобаються: Нестор Літописець та Остромир.

Якставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан… Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директори любили свої оперитак, як я їх люблю, у нас би, не вважаючина те, що так багато в нас є оперових директоріві відділ мистецтв, — у нас би, їй-богу, була українськаопера. Бо я знаю, що театр — це велике знаряддя, аколи він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорівзнаряддя, щоб театр був великим знаряддям.

Із тварин — найбільшелюблю кіз. Із комах — осу. Найулюбленіший колір — жовто-бурий. Запах —фіалка. Із квіток найбільше люблю — фуксію. Котів люблю за хвісттягати. Із страв найсмачніша — смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах.Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. УБога перестав вірити через два дні після того, як булоприказано, що Бога нема.

Крім усього цього, я — член МОПРу, Авіохему, «Геть неписьменність», товариства «Змичка» і літературного клубу ім.Вас. Блакитного. Жонатий.

Це все — для психології творчості!

Якось язапитав у свого сина:

— Вячку! Чим ти будеш, яквиростеш?..

— Людиною буду!

Я й подумав:

«А й правда.Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легшетепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручки нецілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бур’янів. Немаде замислюватись».

Занотував я отут найголовніші моменти з свогожиття та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що ляглив основу моєї літературної роботи. Як лягли? А вам щодо того? Лягли — хай лежать. Не займайте їх.

Як бачите, лінія в моєму літературному житті була правильна. Що, робота нік лихій годині не годиться? То нічого: аби була лініяправильна.

Р.S. Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Тадуже просто. Я ж не певний, що, як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію… А так сам зробиш, — знатимешуже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.

15—16березня 1927 р., Харків

Вишневі усмішки

ЧудÁка, їй-богу!

Інодімале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.

І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оцечудно.

І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебемати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, тадумка так і крутить, так і вертить.

А про що?

Я все думав, я все гадав: «Чи є в попаштани?»

І як зустрінеш було де попа нашого, то такруки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу тахоч одним оком глянути, чи він у штанях.

Було прийдешдо матері:

— Мамо!

— Га?

— Ци в насого попа станиє?

— Дурний!

Так аж сльози на очах забринять.

Тутаж пече, ну аж-аж-аж дізнатися хочеться, а вони:

—Дурний!

Ну, хай дурний, хай!

Але ж хочу знати! Хочу— та й квит!

— Мамо!

— Ну?

— Мабуть, у попастанів немає, бо якби були, він би такої, як увас, спідниці не носив!

— Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не ’днаково, чи є в попа штани, чинемає!

— Е, ’днаково! А цого він у спідниці?! Нема,мабуть!

І твердо я вирішив, що нема! Нема в попаштанів. Бо он тато в штанях, так вони спідниці неносять.

А я хоч і без штанів, так я щемалий.

І помилився!

У попа штани є.

І дізнався япро те незабаром.

Якось раненько жену на поле гуси, атітчин Одарчин Панас гукає:

— Остапе! Бізи сюди, сось ізказу!

Ажзалопотів. І гуси кинув.

— Со?

— А в нас укоморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайлонасого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. Авони стани забрали та й принесли!

— Покази! Ґудзика дам!

—Замкнені!

— Ти бре! Хіба в попа стани є?

— Нуда є! Якби не було, не забув би в Пріськи!

«Диви, — думаю собі. — Штани в попа є. А навіщож спідниця?»

Ага!

Пригнав гуси додому.

— Мамо!

— Га?

— Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він уПріськи забув! А со він спідницю носить, так то собод Пріськи тікать, так соб не видко було, со вінстани там забув.

...........................................................................................

Ну й били ж мене!..

Задітей

Племінниця в мене є, Лялька…

Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.

Бубликом не годуй — дай газету.

Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свіже число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважнотак смакує…

І що ж би ви думали? Зіпсували газетимою племінницю.

Дочиталася до того, що тепер увесь час ходитьта все:

— Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі,дядю, тепер люди пішли… Мучать люди людей…

— Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!

— У газетах он що пишуть!

— Щопишуть? Де ж там таке пишуть?

— І вчора пишуть…І сьогодні пишуть… І позавчора пишуть…

— Де? Що пишуть? Щоти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!

—Негарні, дядю, люди!

— Та чому вони негарні? Що вони такогозлого роблять?

— «Підтягують» одне одного, а потім «розкачують»!

—Що ти мелеш? Хто кого «підтягує»? Хто кого «розкачує»?

— Аось читайте: «Треба підтягтися!»

— Ну, так що?

— А даліон: «Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!» Бачите, якіто люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім заноги та й гойдають? А воно ж болить… і вас, дядю, розкачують?

— Та то ти не так розумієш… Ніхтонікого не розкачує…

— А нащо пишуть?

— Та то так,щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди… Одне слово,щоб… ну, підтягувались! Розкачувалися щоб… А як самі не хотять,треба їх підтягти й розкачати… Одне слово… Розумієш?!

— Ну да! Я ж і кажу! Злі люди… І мене, як виросту, розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!

—Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий!То не про тебе там пишуть… То такі слова є…Ну й ухопилися за ті слова й пишуть… Нема кращихслів… А вони не страшні… Ніхто нікого не підтягує…

...........................................................................................

Вишневі усмішки сільські

Пам’яті матері моєї, бо їй першійусміхнувся я

Подорожні враження

Традиційно почнемо. Як і всякий порядний «власний кореспондент».

Різниця тільки та, що всякий «власний» пише своїподорожні враження за два приблизно тижні до від’їзду, ая не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже намісце «капітального ремонту».

Я, мабуть, мину, як я до вокзалуїхав. По-перше, це для вас не дуже цікаво, апо-друге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щобпо дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами.Отже, за той час враження не булоніякісінького, крім «клунка».А клунок — так воно завжди клунок.

А далі вже пішлий «враження»…

Чимале враження на мене справили два грізних запитаннядебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромисломв руках.

Перше запитання — це: куди я пру, а друге:чи не повилазили в мене очі.

Я галантно відповів, що «пру» я в вагон і що очі в мене покищо на місці.

На все це резолюція молодицина була така:

—Чорти їх тут носять!

Але спасибі «чортам». Вони таки внеслимене в вагон, розсунули по дорозі ще з п’ятьмолодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.

Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, апульс на 20—30 за хвилину.

Я, знаючи з медицини, що вмоєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиницьпо 10, особливо не хвилювався…

***

Бам! Бам! Бам!..

Сіп!

— Ох! (це я так.)

Бо відкинуло мене назад на чийсь поперекі поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на темісце, де поперек у неї переходить у «далі».

Там яй прикипів…

А передня сусідка швиденько гупнула мені на темісце, де мої груди переходять у «далі»… Сіла та щей (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два — умощувалась.

Звідси й «ох!».

«Прощавай, — подумав, — Харків!»

***

Пахло потом… Пахломолоком (коров’ячим)… Пахло… Та чим тільки не пахло?!

—Різні на світі запахи бувають! — казав мені колись один хорошийчолов’яга, Кіндрат, що свого часу «з горілки» вмер.

Ітаки правду казав.

Бо справді: «Різні на світі запахи бувають»…

Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журналіст їде.

Веснянізапахи…

…Сиділа на «грудях моїх», мабуть, середнячка. Бо куркульки яне витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше.

Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.

А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками пожитах, зозулило лагідно по лісах…

А за вікном сріблом усояшних батогах жайворонило…

А за вікном:

…немає меж… іде кінці,

що ставили б сонцям семестри

у голубому молоці?

Так то ж за вікном!

А до вікна (аж подуматистрашно!) ще попереків з п’ятнадцять і пудів шістдесят живоїжіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..

***

Оцямоя «смичка з селянством» тривала три прольоти.

Увесь час язгадував чиїсь дуже мудрі слова:

«До селянства слід підходити вміючи, інакше замість “смички” казна-що матимемо».

Праведні слова. Іменно «підходити» й іменно «вміючи».

А я «підліг під селянство», і, требавам сказати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.

Ізамість «смички» получилось саме «ох!».

***

Через три прольоти — останній «мазок» широкою основою по моєму череву, останній «гуцик», а заними моє, щасливе вже й радісне, останнє «ох»…

З меневстали…

Війнуло спідницями…

Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули зверхньої полиці на мою печінку.

Щось ухопило мене за головуй з криком: «Дивись! А я думала — глечик!» — кинуло.

Язаплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежув південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканихтигром бізонів…

...........................................................................................

Потім уже я й жита бачив, іволошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися:

«Що,мовляв, проїхався?!»

«Чого ви, — думаю, — смієтесь?! Ну, проїхався! Так щож?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?!Хіба не про вас співається:

Ой поля, ви, поля,

Матирідна — земля…

Скільки крові і сліз

По вас вітер розніс…

А в мене ще крові не було… Та й слізне помітив… Так тільки… боліло».

***

Мерефа… Єзерська… Бірки…

У вагоні— я та ще дідок один, що весь час пильно намене дивиться. Бачу, що хоче забалакати.

Нарешті наважився:

— Аяк ви гадаєте — без віри жити можна?

Я думав просвою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать налипень ставки.

— Можна! — буркнув.

Дідок одсунувся й заспівав:

Возбранний уєводіпобідительная.

...........................................................................................

Безпалівка!

Фініш, значить!

А від Безпалівки — ви жзнаєте — й до Пасік уже недалечко. Так як устанете зпотяга, так зразу ліворуч понад колією трохи, а потім убікнавскоси, по дорозі на Гомільшу.

Гомільшу знаєте?

Ні?

Хіба незнаєте? Це по дорозі на Пасіки! Поміж нивами зеленими дорогапростяглась. Ідете, а праворуч — ниви й ліворуч — ниви…

Коли незнаєте дороги, ідіть за підводою, що везе ваші речі.

Такі дійдете.

Ось уже й Пасіки недалечко…

От і школа…

— Тр-р-р-р!..

Приїхали…

«Головполітосвіта»

У місті таустанова, що «Головполітосвітою» зветься, так цілі апартаменти величезні займає, зкабінетами, з залами, з канцеляріями, з музкомами, текомами й іншимивсілякими «комами».

А на селі цяя справа значно простіша. Портативніша, сказать би.

Бачите: он через дорогу під куминими Уляниними ворітьми— кілька колодок лежить…

Ото й є наша «Головполітосвіта»…

«Праця» починаєтьсятак само, як і в місті: о 9—10 годині. Тільки тамуранці, а тут увечері.

Колегії нема. Кожний сам собі «колегія».

Тез не пишуть…

За тези править гармошка…

А за тими«тезами» все йде, мов по писаному.

За голову Андрій.

Хтотакий Андрій, хочете знати?

— Ну й сукин же син! —так характеризувала його Уляна. — Земля під ним, анахтемським, ходором ходить!Та тамяк скаже, як прикаже, як тупне, та якухопить мою Химку на «польки», так, ну, як ото вихор,шеймин хлопець!

…Працює «Головполітосвіта» систематично щовечора. Як ото тільки починаєсутеніти, чуєте з переліску за Уляниним городом:

— Ах-х-хи! Чорнява!

То голова«Головполітосвіти»на «занятія» йдуть!

Закілька часу, дивись, з улички або через тин з’являютьсяпостійні одвідувачі нашої культосвітньої установи.

І починається…

Починається завжди зпольки.

Середина праці — полька.

Кінчається все теж — полькою.

Метелиці читам чогось іншого, що колись ми свого часу вигупували, нема…

Польки!

На які ж тільки «музком» коліна її не сибірить?!

І так… І сяк… І отак…

А Андрій!! Андрій!!

Віні боком, і задом, і вигинається, й виправляється, й присідає, й підскакує…

Е-е-е-е-е-х!!

— Повірите, —казала Уляна, — під п’ятдесят літ маю, а, їй жеБогу, іноді сидю біля вікна й соваюсь! Ну, як шилом,повірите, хто штрика! Аж старий іноді гримає: «Ти б, — каже, —стара печерице, краще святої Євангелії почитала!» А я не вдержусь!Ну сова мене, кида мене, не при хаті згадуючи!

…Таде там утриматися?!

І ви б, їй-бо, не втримались!

—Я, — казав дід Савка, — вже, здається, всього бачив, а сидишоце на ґанку, та за бильця так і держишся!

Ногиякось самі собою тільки: дриг! дриг! дриг! І хапаєшся заліву то за праву.

А воно як іще молодик ВеликимВозом на Чумацький Шлях виїде та ще як чортяка тобінад самісінький ґанок соловейка принесе, — ну, нема тобі порятунку, йквит!

Іноді гармошка затихає…

Тиша-тиша…

Аж ось різонув тугутишу «ляск».

Лящить або Химка, або Марина…

І в голосітім і біль, і щастя, і протест, і згода!

Однеслово — і хочу, і не хочу! Не розбереш!

То вжеАндрій в «емансипацію» вплутався!..1

Хвилина… і регіт!

Дзвінкий, розложистийрегіт скаженими покотьолами подавсь через перелісок у ярок. Докотився додубового лісу, що ген-ген по тім боці, за пшеницею— й мчить назад, та по пшениці перепелятами…

…Музичний відділ кінчився…

Далі — вокальний!..

Починає Тимоха:

Як була я молода,

То булая рєзва…

...........................................................................................

Тут уже мої сусіди рішуче йдуть дохати й зачиняють двері…

Високим фальцетом кінчає Тимоха останній куплет…

І знову регіт…

І знову «ляск»…

І так до першої, до другої години, а то й більше…

На останку щебуйна злива польки й вихор із спідниць та з чобіт…

Останній акорд. І «Головполітосвіта» йде спать…

Ідуть парами…

«Жінвідділ»

Коли отак глянете на наше село, розведете руками:

— Нусамий тобі «Жінвідділ»…

Дивіться: он Сторчиха за ворітьми когось кляне.

Кого?

Спитайте її: вона й сама не знає… То вжев неї такапрофесія…

Прокидається з «трясцею» й лягає з«сто чортів»…

Он кума Тетяна репіжить Миколку за те, щошапку, «стерво собаче», згубив…

Он Наталка Василину деркачем виховує:

—Слухайся, сукина дочко, матері! Слухайся!

Он Домаха… Он Параска… ОнУстя… Он Горпина…

Он… он… он…

Ні, краще перечитайте святці:там вони всі є…

Це ж тільки на вулиці. Аще ж по городах, по хлівах, по садках, по клунях…

Дід Глушко, так той просто сказав:

— Баби тії в нас, ну, як жука-кузьки!..

За проводиря тут у нас правитьУляна… Вона головний організатор, проводир і радник.

Засідання «Жінвідділу» понеділях удень на тих самих колодках, де ввечері «засідає» «Головполітосвіта»…

Порядок денний?!

Ех, голуб’ята мої! Коли б ви таму столиці могли заякихось чотири-п’ять годин вирішитистільки справ,скільки наш «Жінвідділ» вирішує, — я з почуттям щонайдужчогодо вас подиву офірував би вам чудесну сукувату грушеву палку, що нею я по лісу гадюк смалю!

Матіночко моя! Чого-чого тільки вони не обговорять, чиїх тільки кісточок вони непоперевертають!.. Кому тільки не ікається в цей день!

Починається (нетак, як у вас!) з біжучих справ!

…А чи водилисвою Муру до бугая?

…І щось я, голубонько, помічаю, щов моєї молока меншає! Коли б то, Господи, не відьма!

…І не говоріть, матінко, цур йому, пек! На тім тижнів Свинарному входить Чопиха, так уже стемніло, в хлів… Авоно з-під корови тільки — шусь!..

…А чули, в Сторчихи— донька?! Я їй казала: «За своїми, шеймо, дивись!» А теперік Петру: «Нате вам, мамо, онука!»

…А та! Щербата?! «Чхать, — каже, — я на вас хочу!» Ач яка! Чоловік тільки здвору, так мов той роплан, через тин у садок доПетрового Гната! «Чхать!»… Матері своїй у великодній очіпок чхни, сукинадочко!..

…Це — «внутрішні справи»…

А політика?! І зовнішня і внутрішня?!

Та куди тому нещасному «Рейтерові», чи «Рості», чи «Ратау»?!

Таких«кореспондентів», як має наш «Жінвідділ» (а заним і всесело!), жодне найкраще й найпопулярнішеагентство не має!

…«Чули?! (пошепки) … Київ уже! Як ударили з Адесу, так усі комуністи тажиди, ну, як язиком їх ізлизано!»

…«А Петлюра відозвупропечатав! Щоб мені, каже, ік Спасу й отакісінького комуніста наВкраїні не було! З англичанкою йде!»

…«А вчора в Таранівціна базарі бомагу читали… Ленін пише: «Одказую, — говорить, — усю властьтому, хто мене вилікує. Бо заслаб, — говорить, — я, а видю, що не по порядку з людьми «обращаєтесь»…

…А!.. А!.. А!..

Зовнішню й внутрішню вичерпали…

Далі йде найголовніша й найпекучіша справа.

Справа виключно жіночої компетенції. Релігійнасправа.

Тут уже дискусії із високими нотами… З позами, з рухами, з руками вбоки…

Тут турнір баптистів, адвентистів і православних…

Переважають адвентисти!

«Православие» мовчить!

Коли яка й поткнеться:

— А все-таки церкватак воно не те, що ваші читанки та співи підповіткою!

— «Церква»?! «Під повіткою»?! Засвербіло, мабуть, самій під попалягти?!

(Місцеві «батюшечка» дуже слабкі щодо «адамових реберців», і малоне щотижня за ту слабкість платять власними святими ребрами)…

Релігійнідискусії рідко коли кінчаються без «страждання» за віру «Христову»… Найбільшмук святих зазнають очіпки…

...........................................................................................

Поширюється сектанство.

Як я вже зазначав,найбільший успіх мають адвентисти.

Хоч і таку поважну «релігію», якадвентисти, іноді перемагає простісінька череп’яна ринка.

Оришка вже зовсімбула до адвентистів пристала. Вже з місяць і на «казання»їхні ходила, й церкву забула, й лаятись перестала…

І требабуло їй позичити Христі свою череп’яну (ну, зовсім нову-новісіньку!) ринку. А та розбила!

— Так така ти, сяка-така, свята та божа!! Живою до Бога лізеш! А ринку розхокалата тоді: «Сестрице, не лайся!» Не лайся? А купить менітаку ринку Бог твій одвентиський?! Очі під лоба закотила, тавже й Варвара, думаєш, великомучениця?! Береш, страмнюча, ринку, не бий, голова б у тебе тріснула.

І в першу неділю пішладо церкви. Ще й на часточку понесла…

***

Грім середясного неба! У неділю сходка! Голова сільради заявляє:

— Жінкамає однакові права з чоловіком! Коли котрий битиме чи лаятиме,має право кожна вести його до розправи… Тут ми зним знаємо, що зробити! Вибирайте делегаток!

«Владики» всміхаються!

— Варитиме, положим, моя, як і досі варила!!

А дід Глушко пихнув люлькою, сплюнув та:

— Ото й мою в делегатки?! Та небуде діла!!

...........................................................................................

А і в баби Глушчихи, і в тої, що «варитиме, як і варила»,десь далеко-далеко, аж-аж-аж ондечки, вогники блимнули…

Як темної ночі на глухім болотіІванові хробачки блимають…

«Ох і лікували нас…»

1921 рік… Бачите: он на колодках баба сидить у синенькій кохті, в полотнянійспідниці, в теплому платку й у величезних «солдатських» черевиках?

Знаєте, хто то такий?

То пасічанський «професор», баба Палажка, що вжероків чи не з п’ятдесят непохитно й непорушно стоїть(чи сидить) на варті охорони здоров’я пасічанського населення.

БабіПалажці, що ото на колодках сидить, років ужез дев’яносто, але рука в неї й досі тверда, і яксередньовічний лицар колись меча держав, так баба Палажка міцно держитьу своїй руці іржавого ножа, коли «одхватує» пупа новонародженому рабуБожому Свиридові чи рабі Божій Килині…

— Таїнственная баба! — кажекровельщик Гнат Порфирович. — Усьо знаїть!

У тої «таїнственної баби», вїї старечих борознявих руках «тайни житія і смерті» Богом дорученогоїй населення…

— Чи-лі какая, примєрно, бешиха, чи там глаз, чи пристріт, чи сояшниця, — баба єтая, ну, как ото рукоюзнімаєть… Такая ото баба… Уп’ять же таки: зуби, переполох, простуда, чи-лі какой-небудь вас «огник» поприщить, — усьо єтобаба Палажка достоменно проізошла й на все єті болісті їйпросто-таки вроді рукою махнуть… А що вже возьміть, примєрно, «пупи», какіє вам будіть завгодно, пускай то будіть пуп мужеськойчи, наоборот, женський, єто бабі Палажці без уніманія: як оріхилущить… Да-а! Баба, безусловно, знающая, ну, вже ховатися нічого, — таїнственная баба… Нічого не поділаєте: такая в неї робота. Медицинская…

Баба Палажка, по-мойому, значно професоріша від самого професора.

Бощо таке професор чи доктор?

Вони тільки по книгах можутьздоров’я охороняти.

А баба Палажка без книжок і законидеякі видає («закривай дитину чорною хусткою, бо зглазять!» і т. д.), і сама безпосередньо власними руками, власним язиком і власниміржавим ножем охороняє те здоров’я…

— Ніякі дохтурі вашіцього не зничтожать, а я зничтожу!

Це так про бешиху…

—Он у Пріськи. Не володіла Маринка правою ручкою, а лівою добре володіла… Привела до мене: тепер однаково обома неволодіє… А то тільки однією!.. А ваші дохтурі те зроблять?!

Отака в нас баба Палажка, наш пасічанський професор!

«Зничтожає» бабавсілякі хвороби: й хірургічні, і внутрішні, й хвороби на очах,і на зубах, і жіночі, і всілякі інші.

Я вжене кажу про такі хвороби, яких ви ні в якійпатології не знайдете, — це найстрашніші й найрозповсюдженіші серед пасічанців хвороби —переполох ізглаз.

Хірургічні хвороби

Всі хірургічні на селі хворобиподіляються на дві великі групи.

Перша група —Бешиха.

Друга група —Вих.

Виху трапляється не багато…

А бешиха — так це пошесть…Сила її на селі…

Бешиха узнається з таких прикмет:

— Бабусю! Щось у мене ліву кульшу розперло й смика. І підгруди підпира… І млосно мені, млосно, ніби оце перед вамине я сидю, а хтось сидить! Ох! Ох! Ох!..

—Не ти сидиш?! Хтось сидить?! Вона, моя голубонько! То вона! Сідай, серце, на покуті! Зараз ми її зничтожимо! Як невмреш, рибонько, — жива будеш!

Вона — значить, бешиха…

Ліки від бешихи, як і взагалі всі ліки в баби Палажки, «патентовані»…

Відбешихи дуже помагає такий лік:

Хвору садовите на покуті, повертаєтесьдо ікони й жарите тричі: «Отче наш, іже єси нанебеси…»

Після того підходите до хворої, лапаєте те місце, деболить, потім обтираєте пальці свої, ті, що брались за хворемісце, об власні губи, берете свого ножа й, прикладаючи йогоруба гострим кінцем до болючого місця, дванадцять разів пошепки проказуєте:

— Ішла Божа мати з Києва, стріла Спасителя. Я тебебуду прохати рожденному, хрещеному (ім’я) од бешихи шептати. Сімсотсімдесят бехів, беханців, стрічних, річних, вітряних, прозорливих, жіноцьких, мужицьких, парубоцьких, дівоцьких з неї крові не пити, костей не ломити.

Потімповертаєтесь та:

— Тьху! Тьху! Тьху! (Тричі). Нехай вонасобі йде, а вам Бог помагає!..

Так треба проробити дванадцятьраз…

І все…

Будьте певні, що, як не вмрете, — живібудете…

«Вих» уже інша хвороба… І ліки до неї інші.

Тут уже перед «прийомом» ліків не «Отче наш», а «Богородицю»треба тричі всмалити, а потім уже й ліки од виху.

«Ліки» такі:

— Замовляю кості рожденному, хрещеному (ім’я) одвиху й зсилаю на очерети, на болота. І тут тобіне стояти, червоної крові не пити, кості не сушити. Нея помагаю, Бог помагає…

Так само:

— Тьху! Тьху! Тьху!

Черезрік-два, дивись, як корова язиком ваш «вих»ізлизала.

Дохірургічних хвороб стосується й кровотеча в усяких випадках.

Від «крові» ліки швидкі, сильні й безапеляційні.

Ось вони:

— Їхав чоловікстар, кінь під ним кар, по рослинах, по дорогах, попритонах, по містах. Ти мати руда жильная, жилистая-тілесная, зупинись,назад повернись. Стар чоловік тебе збирає, на покой зогріває. Коликоню води не стало, так щоб і тебе, руда мати,не бувало. Пух-земля — одне сім’я. Буде по-мойому —слово моє кріпке!

Тьху! Тьху! Тьху! (Це обов’язково).

Найголовнішев цих «ліках» («од крові»), як ви й самі помічаєте, слова: «Пух-земля — одна сім’я». Глибоко змістовні. Впливають, якгумовий жгут. Як тільки прокажете, кров так і стане якукопана.

Хвороби на очах

Звуться більмом. Усі очні хвороби — всівони більмо. Інших нема. Ліки дуже добрі. Таких ліків іпокійний професор Гіршман не знав.

Пізнати більмо дуже легко вкожної людини (принаймні його легко впізнає баба Палажка).

Коли довас приходить хвора й держиться за око, ви зразу кажіть:

— Більмо! Я так і знала.

І зразу ж, щобне затягти хвороби, й починайте:

— Господи, поможи! Пресвята Богородице, матипомошнице! Стань мені в поміч, у рожденного, молитовного (ім’я) більмо з ока ізігнати. Їхав святий Юрій на білім коніз білими хортами білого зайця ловити. Білого зайця не впіймали, — у рожденного, молитовного, хрещеного (ім’я) більмо з ока ізігнали. Йшли три отці святі, за ними три звірі люті: першийчорний, другий білий, третій сірий. Як уздріли — більмо з’їли…

Тьху! Тьху! Тьху!

Зубний біль

Це — дрібниця. Вмить, в однумить заніміє, тільки прокажіть тричі:

Місяць у небі,

Медвідь улісі,

Камінь у полі,

Всі ви три брати.

Як зійдетесьу чисте поле гуляти,

Тоді тільки в (ім’я) молитовногой хрещеного

Почнуть зуби грати.

Тьху! Тьху! Тьху!

Оце «Тьху!Тьху! Тьху!», як бачите, обов’язкове при всякій хворобі. Без «Тьху! Тьху! Тьху!» нічого не поможе.

Жіночі хвороби

Є тільки однажіноча хвороба. Зветься вонасояшницею. Це — коли «золотник не намісці». Хвороба дуже серйозна, й лікувати її треба вміючи. Аленашому «професорові» це все одно, що… не найду підходящого порівняння.