На роздоріжжі долі ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2022

ISBN978-617-12-9827-9(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Дизайнер обкладинкиАнастасія Попова

Кір’ян О.

К43 На роздоріжжі долі : роман / Оксана Кір’ян. — Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2022. —320 с.

ISBN 978-617-12-9789-0

Жіночещастя оминуло сільську вчительку Тамару. Заміжня за чоловіком, якийніколи її не кохав, без дітей та надії на щастя. Зустріч із давньою університетською подругою Наталкою, успішною та яскравою, примушує замислитись над своїмжиттям: а чи правильний колись зробила вибір? Після сварки з чоловіком Тамара тікає до міста й оселяється в Наталки. Влаштовується домробітницею у старого чоловіка, Михайла Яковича. Одного дня прикрий випадок знайомить Тамару ізсином пенсіонера. Холодний та владний, триматися б від нього подалі. До того ж звуть його Ігорем, як і колишнього чоловіка. Вони занадто різні, щоб бути разом, і водночас занадто самотні.

І знову Тамара на роздоріжжі долі…

УДК 821.161.2

© Кір’ян О. А., 2022

©Depositphotos.com / AllaSerebrina. TarasMalyarevich,Slava_14, Kotkoa, pavsie,ridofranz, tomert,обкладинка, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою, 2022

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2022

Частина І

Ідля чого вона стільки всього накупила? Назбиралось усіляких потрібних і не дуже покупок аж на три великі пластикові пакети. А підозрювала ж, і не безпідставно (гіркий досвід подружнього життя), що зустрічати її цього непривітного листопадового вечора все одно ніхто не буде. І від того недоладного тягаря вже і руки ниють, і плечі болять, та ще й, лиха його година, на стареньких чобітках зламалася застібка. Тож, щоб чобітки не так розлазились та не холодило ноги, блискавку сяк-так закріпила шпилькою.

Тільки ноги все одно промерзли: цілісінький день моросив дощ. Тамара вже і лаяла когось, а чи й себе, що довелося їй у таку негоду поїхати в місто. Конференція педагогічна обласна, хай їй грець! Користі від тих нудних і нікому не потрібних доповідей жодної — шкода тільки витраченого даремно часу. Та й через сьогоднішню вологу погоду могла ще й горя собі спіткати.

Разом із пронизуючим холодом, який усе безжальніше забирався під стареньке пальто, поступово росла образа на чоловіка, що не захотів виїхати її зустріти. Зателефонувала Ігореві відразу ж, як зворотний квиток узяла. Думала, приїде пізно, ще й у таку негоду, з важкими сумками, тож чоловік не відмовить їй. А він натомість сердито забурчав у трубку:

— Ти що, маленька? Не знаєш, звідкіля в райцентрі автобуси на село відправляються? Вечірнім доїдеш. А я не буду дарма машину тридцять кілометрів гнати.

У Тамари навіть дух перехопило. Не захотіла пояснювати, що вона вже геть промокла, змерзла, накупила стільки всього в місті, сумки такі важкі. Ледве спромоглася видавити із себе оте безглузде «Добре» і натиснула «відбій».

Від його байдужих слів тільки ще холодніше й гірше на душі. Ще більше відтягували руки важезні сумки. Стало до сліз шкода себе. Мабуть, уже зовсім не любить він її. Ще ж навіть не прийшов кризовий, як скрізь пишуть, сьомий рік їхньому шлюбу, а він уже не просто тріщить, а розсипається. Бачила: чоловік від неї поступово віддаляється, зовсім став нечутливим до всього, що з нею діється. Зате він у Тамари — справжній хазяїн. Від його пильного ока не сховаються жодні господарські негаразди: відразу ж помітить, що вхідні двері розсихаються, чи дах на сараї починає протікати, а чи у ванній кімнаті стало вогко, бо десь труба підтравлює. Але щодо дружини…

Тамарі майже від самого одруження здавалось, що чоловік поступово байдужіє до неї. Ні, він не заводив розмови про розлучення, вона його ніби влаштовувала як господиня, але кохану жінку в ній бачити перестав. Приходить після роботи, мовчки їсть, дивиться телевізор і спати вкладається. Коли-не-коли повернеться до неї в ліжку, мовчки зробить своє діло, так само без жодного слова відвернеться і засне. Усе мовчки. Вони вже хтозна-­скільки не розмовляли удвох, просто так. Мабуть, зараз спілкуються більше телефоном, коли йому щось треба або їй. Але якщо чесно зізнатися, то справжньої близькості в них ніколи й не було. Ні фізичної, ні духовної.

Перед весіллям зустрічалися зовсім мало, місяців зо три. Так, ходили спочатку в кіно, потім більше часу проводили в орендованій хатині, де вона жила, відколи приїхала в це велике село після навчання на роботу в місцеву школу. Він одразу ж запримітив нову дівчину і вчепився в молоденьку вчительку, за висловом Тамариної матері, як воша в кожух. А дівчина, опинившись сама в чужому незнайомому місці, зовсім розгубилась, тож і сприйняла його як свою долю. Хоча деякі сумніви не покидали до останньої хвилини. Тільки розум уперто диктував свою волю: ти самотня, уже далеко не дів­чинка, скоро перетворишся на пристарілу дівку, ба й так навколо женихів обмаль, тож годі носом крутити, одна залишишся, нікому не потрібна.

Вона й наважилась.

Незабаром відбулося благеньке весілля. І тепер ось воно, її подружнє життя, так схоже на сьогоднішній непривітний день: холодне, пронизливо болюче і образливе…

У нозі щось закололо. Певно, шпилька таки розстебнулася. Потім шпигонуло добряче ще раз. Аж сичала від болю, поки дошкандибала до лавочки, що стояла якраз неподалік, на зупинці. Сіла й ледь не заплакала від вигляду крові, яка проступила крізь цупкі шкарпетки. Набиті доверху сумки, недбало кинуті нею, похилилися, і деякі згортки повипадали в осінню грязюку. Тільки руками сплеснула від такої «удачі». Викинула геть ту злощасну шпильку і таки не стрималася — розридалась.

І чого сьогодні не купила собі нове взуття? Вона ж у магазині зо пів години дивилася на новенькі чобітки, що і за розміром, і за кольором, і за фасоном так і просилися до неї. А все-таки не наважилася віддати за них чималеньку суму, бо то ж усі гроші, які вона взяла із собою. Точніше, які їй чоловік дозволив узяти. Після тієї самовільної покупки приїхала б додому ні з чим.

Ні, не наважилась…

Зітхаючи в душі, таки змусила себе відійти від спокусливої краси. На свої старі, порепані й розношені в усі боки чобітки й дивитися не могла. Зате несла важкі сумки, повні якогось зовсім не потрібного їй добра, і подумки картала себе: для чого їй той дурнуватий новий яскравий плед, накидки на крісла чи дорога кавоварка, якщо ходити немає в чому? Чому вона, така освічена й ніби розумна, не збагнула, що в першу чергу треба собі купити нове взуття замість старого, дірявого й негарного? Побоялась, бо знала: вчинить по-своєму — вдома скандалу не уникнути. А вона так утомилась від домашніх негараздів, несправедливих докорів і образ. Їй хочеться чоловікового тепла й лагідних слів. А навколо — тільки зима, стужа, яка не покидає її навіть у найгарячіший літній день. Домовилась із собою вже давно: нехай краще вона поступиться, перетерпить, аби тільки були вдома мир і спокій. Вона ж жінка, тож повинна вміти згладжувати й уникати конфліктів. Та все намарно: сварок останнім часом тільки більшає. Що робити далі — вона не знає. Натомість із кожним днем відчувала, як у ній безупинно росте почуття власної нікчемності. Жахалась власному відкриттю: невже це вона — невдаха, сіра, негарна, за власними відчуттями, — майже стара жінка, що так і не зуміла створити справжню сім’ю?

Чоловік ще вранці перед поїздкою напучував її:

— Купиш отакий плед, як ми бачили в Носенків, а на крісла — нові накидки. Кавоварку таку, як я тобі на сайті показував. Дивись, бери тільки срібного кольору, не переплутай. А чоботи твої почекають. Вони в тебе ще цілком годяться, тим паче на оцю погоду. Та ти сама винна: треба було перед сезоном у майстерню віднести, там підлатали б. Нічого, якось перебігаєш сьогодні, а потім відремонтуєш, як приїдеш. І дивись мені, дуже гроші не тринькай, візьми із собою там чогось перекусити, а то ще додумаєшся по кафешках бігати зі своїми подружками. Я тебе знаю! Знаю твої студентські замашки!

Мовчки вислухала й пішла. Хотілося сказати, що вона ж ніби не утриманка, гроші заробляє так само, як і він. Тільки чомусь, на відміну від чоловіка, витрачати ті гроші на свій розсуд не сміє. З перших днів подружнього життя тільки й чула: вони — одна сім’я! Усе вирішувати мають разом. Гроші заробляти й витрачати разом!

Та, як виявилося, це правило стосувалось тільки Тамари. Чоловік витрачав гроші й визначався з рішеннями без обопільного обговорення й погодження. Зате її чергова несанкціонована помада могла спровокувати неабиякий чоловіків гнів.

Чому вона це все терпить? Хіба вже так любить його? Не може без нього жити? Хіба вона його взагалі любила коли-небудь?

Здавалося…

Раніше їй здавалося, що він — її останній шанс, непогана партія. І взагалі, у шлюбі любов не обов’язкова, головне — повага…

Та ні любові, ні поваги їй не дісталося.

Яка ж вона була дурна! Ніби запаморочлива облуда на очі впала, не дала зупинитись і доладно роздивитись: а що ж це за людина, поряд із якою вона зголосилася провести решту свого життя?

Вона завжди озиралась на свою матір, котра все життя прожила без чоловіка, без любові, і панічно боялась успадкувати її долю. Боялася передчасно перетворитися на сварливу, ніби ще не стару, а вже каргу, боялася самоти, боялася, що одинокою не впорається із життєвими перипетіями. Та хіба зі своїм чоловіком вона насправді не самотня? Хіба не сама вправляється із життєвими негараздами? До кого йти з тими болями і образами, що вже ледве-ледве втримуються у ній. Ще трохи — і вона не здатна буде стримувати в собі той некерований і руйнівний потік.

Хоч дітей у них, слава Богу, немає! Це вже для неї щастя!

На кого ж вона невмолимо перетворюється: хіба нормальна заміжня жінка може так думати? Але це правда! Вона вже й не хоче, як раніше, мати від нього дітей. Гірка іронія: хоча б у цьому їхні інтереси збігаються. А спочатку так хвилювалася, коли рік минув, і другий, і третій, а діти все не з’являлись у їхній оселі. А до лікарів скільки виїздила! Ті ж тільки руками розводили: немає конкретної причини, якісь «психосоматичні розлади». А Ігоря скільки вона прохала до лікаря сходити! Усе намарно. Той і слухати не хотів, тільки вперто звинувачував її в бездітності.

А потім якось Тамара відчула отой поступовий холод байдужості, що більше і більше розповзався їхньою впорядкованою оселею. Вона змирилася з вироком долі: що ж, так буває, не всі пізнають радість батьківства. Але ж живуть! І щасливо живуть! Хоча щастя — ні, то вже казка не про неї. Образа від несправедливої долі якось швидко кудись зникла, натомість з’явилась думка: як добре, що Бог не посилає їм дітей! Бо куди ж у такий холод малечу?

Хіба так уявляла своє майбутнє? Це не життя, а суцільне покірне терпіння. Терпіння, що перетворює її на якусь безсловесну й затравлену істоту. Такою вона ніколи не була, а ось тепер загубилась, розчинилась посеред чужого життя, чужих правил і настанов. А сама — де? Куди поділась? Уже й не шукає себе ту, колишню. Тепер їй байдуже, бо життя вже ніби остаточно склалося, і змінювати його не має наміру.

Напади відчаю траплялись усе частіше, хоч вона й намагалась якомога швидше їх відсунути кудись подалі, як і всі інші страхи та обрáзи, щоб знову розумно й голосно переконувати себе, що це і є її доля, якій не слід опиратися. Треба терпіти. Інші живуть ще гірше, аніж вона. Адже ніби не сама, в теплі, в добрі, при роботі… Майже щаслива!

Якось із матір’ю завела розмову, хотіла поділитись сумнівами, що ніяк не виходить у неї подружнє життя, що, можливо, ще не пізно якось змінити свою долю? Літа молоді йдуть, а вона себе почуває так, ніби вже вік віджила…

Говорила з певним острахом, бо знала: мати обожнює зятя, адже при ній він завжди — сама досконалість. Хоч до рани прикладай! Так, він уміє складати про себе враження. Та й усі їхні друзі і знайомі впевнені: їхня сім’я — майже взірцева. «Щаслива ти, Томко, у тебе такий чоловік!», «Справжній господар!», «Поталанило тобі у шлюбі» — раз у раз про себе чула. З подивом озиралась, намагалась усвідомити: це про кого? Хто і де вона, ота «щаслива жінка»?

Як і передбачала, рятівної розмови з матір’ю не трапилось. Тá від доччиних слів відразу ж скипіла гнівом. Чого Тамара тільки тоді у відповідь не почула: і зарозуміла, і розбещена, і не знає горя з таким чоловіком, на якого треба молитися, ноги йому мити й тую воду пити! А їй якихось витребеньок хочеться! Усі нормальні люди живуть, як вони, а їй усе не так!

— Та на твоє місце двадцять охочих знайдеться, ухватять твого Ігоря — і очима блимнути не встигнеш. А чого? Бо він же золото, а не чоловік! І не п’є, і не курить, і тебе ніколи не зобидив, і пальцем не торкнувся, не відмовляє тобі ні в чому, на чужих молодичок не задивляється. А тобі? Чого тобі ще треба? Дивись, Тамаро, зостанешся сама — дізнаєшся тоді, як це воно, коли за тебе ніхто не заступиться, а кожен вкусити ладен. Я, можна сказати, зітхнула з полегшенням, коли ви з Ігорем побралися, бо бачу: ти тепер із надійним чоловіком, він про тебе подбає, ніхто не наважиться скубнути тебе, як, бувало, мене. А ти?.. А ти не цінуєш, не розумієш і не бачиш свого щастя, хоча вже ж ніби й не маленька — доросла жінка. Дітей вам треба, ото твої вибрики моментом припиняться. Слухай мене, доню, я ж тобі тільки добра бажаю.

Мати показово трохи навіть сльозу пустила. А відтак не забула пригрозити, що не впустить до себе додому, якщо дочка таки наважиться піти від чоловіка. Їй не потрібні такі невдячні приживалки. У неї особисте життя, можна сказати, тільки тепер насправді з’явилось, вона лишень аж на шостому десятку зрозуміла, яке воно — спокійне жіноче щастя. А розлучена невдячна дочка той спокій може зруйнувати: зовсім не бажає для матері ласкавої долі, егоїстка, що не думає про інших.

Тамара не ображалась на матір, навпаки — тихцем раділа, що та тепер не самотня, що нарешті і її наздогнало нехай і запізніле, але ж щастя. Тож цю розмову-непорозуміння обидві якнайскоріше намагались забути.

Батька свого Тамара майже не пам’ятала. Їй було всього чотири роки, коли він помер — через рік після відрядження в Чорнобиль під час тих страшних подій. Про тата знала тільки зі скупих материних розповідей: що працював фельдшером на «швидкій» і все мріяв про вступ до медінституту. Та замість цього одним із перших потрапив у ряди добровольців-ліквідаторів.

Мати після батькової смерті повернулася з маленькою донечкою в село, у батьківську хату, що до того декілька років стояла пусткою. Жили удвох, по-всякому виходило: коли й бідували, коли і обрáзи незаслужені терпіли. Через те мати постійно й невтомно вкладала в доччину голову, як це погано жінці залишатися без опори, тобто без чоловіка. Тож її Тамарочка насамперед повинна думати про вдале заміжжя, аби тільки не повторила материної долі. Мусить докласти для цього весь свій хист, адже щастя жінці не дається просто так, вона повинна бути коли й поступ­ливою, коли й хитрою, слабкою і сильною водночас.

Тож після тієї невдатної розмови Тамара тільки ще раз упевнилась: від матері допомоги не варто чекати, залишається змиритись і терпіти. Іти їй нікуди. Вона, на жаль, зовсім не з тих авантюристок, що можуть із дамською сумочкою поїхати у велике місто розпочинати нове життя, перед цим ґрунтовно зруйнувавши старе і влаштувавши після себе пожежу. Хоча таким відчайдухам вона ой як заздрила. Подумки навіть трохи приміряла на себе їхні вчинки. Але щоб насправді те втілити — ні, їй це недосяжно, не зможе вона так. І чоловіка, і матір образити своєю втечею не наважиться. Легкодуха слабачка! Ось вона хто!..

А нога болить, знову засмикало добряче! Видно, глибоко поранилась. Хоч би не занести якої інфекції! Посидить ще трішки, може, ранка таки затихне, перестане скімлити, та й вона, зарюмсана, сама теж має заспокоїтисяі привести себе до ладу. Полізла до сумочки по дзеркальце…

— Томко!.. Мазýрко, невже це ти? — почула вона своє ім’я і дівоче напівзабуте прізвище.

Підняла голову, щоб роздивитися, хто це її тут міг упізнати.

Та це ж!..Чорнява, висока, ще й на підборах, у коротенькому світлому пальті, на шиї з показною недбалістю пов’язана легка шовкова хустинка з вигадливим малюнком. Ніби підфарбована, але зовсім трохи, майже непомітно. Здається, розхлюпує навколо себе свіжість і навіть весну в цей похмурий осінній день. Хіба можна в цій гарненькій молодій жінці впізнати її колиш­ню університетську подругу? Від несподіваної зустрічі забувся навіть біль.

Кинулися одна одній в обійми.

— Томко! Як я рада!

— Наталочко! Подоляночко! І я! Як же я тільки рада тебе бачити! Тебе не впізнати! Красуня — та й годі!

В обох у головах сліпучим метеором промайнули спогади про спільне студентське минуле.

П’ять років Наталку Подоляку і Томку Мáзур знали як найкращих студенток на курсі, до того ж подружки, як і годиться — нерозлийвода. «Ми з Тамарою ходимо парою» — це якраз про них. Усі п’ять років прожили в одній кімнаті в гуртожитку, в аудиторіях сиділи поряд, навіть практику скрізь примудрялися проходити тільки разом. Подив викликало, якщо котрась із дівчат з’являлась на заняттях одна. Коли після вручення дипломів роз’їжджалися додому вже назавжди, стільки сліз пролили обидві! Обіцяли одна одній, що зустрічатимуться, що писатимуть і телефонуватимуть, що ніколи не забудуться їхні студентські роки, куди б їх не порозкидала доля…

Доля таки порозкидала, тож зустрічей уже більше й не трапилося. Наталка за відомою молодіжною програмою майже відразу за кордон поїхала — нянькою працювати. Тамара заміж вийшла. Так і розірвалась далекими відстанями й новими турботами колись міцна, здавалось, дружба.

Від несподіваної радості обидві розгубились, навіть потрібні слова не одразу знаходилися. Першою оговталась Наталка:

— Томочко, а ти в місті тепер живеш чи у справах приїхала?

Тамара похитала головою:

— Ні, не тут, у селі. Бачиш, сумки які! На обласній конференції була, про інновації в школі.

Наталка розсміялася:

— Як я тепер від оцього всього далеко! Я жодного дня у школі не працювала. Якісь конференції, інновації… Ну, а взагалі, як ти живеш? Бачу, заміжня? А діткиє?

Тамара спохмурніла, непевно кивнула і чомусь заховала в кишеню пальта свою руку з подружньою ознакою:

— Заміжня, вже шість років. А дітей — ні, немає. А ти, Наталочко?

— А я три роки як із-за кордону повернулася. Працюю в одній солідній фірмі. Сама живу. Заміжжя ще почекає. Ось недавно автівку собі прикупила, — вона кивнула на червоненький «седан», припаркований неподалік, похвалилася: — Сама воджу.

— Молодець! Я рада за тебе, Наталочко!

— Томочко, моя ти дорогенька! Ти зовсім не змінилася! — Наталка радісно вже в котрий раз обняла подругу. — Як же добре, що ми отак випадком зустрілися! Ходімо кудись, посидимо трохи. Поговорити з тобою хочеться — просто страх! Віриш, такої подруги, як ти, у мене більше ніколи не було. Скільки я тебе згадувала, намагалася знову зв’язатися — все марно. Ти кудись зникла, мама твоя, Галина Павлівна, мені спочатку обіцяла твій телефон дати, а потім і вона не відповідала ні на листи, ні на дзвінки.

— Моя мати теж заміж вийшла, переїхала в інше село.

— Нічого собі, молодець Галина Павлівна! Не кожна наважиться в таких роках долю змінювати.

Тамара щось підмугикнула і заходилась занадто ретельно вкладати свої розкидані сумки. Наталка нетерп­ляче поторсала подругу за рукав:

— Ну ж бо, ходімо, а то мені аж свербить від нетерп­лячки! Так хочу тебе про все розпитати, та й розказати тобі теж маю що.

Тамара знітилась:

— Наталочко, а може, іншим разом, бо мені вже скоро додому їхати треба, у мене й квиток є.

— Ти що? Яким іншим разом? Знову через сім років зустрінемося? Ні, я тепер тебе не відпущу! А знаєш що? А залишайся в мене до завтра? Зателефонуй своїм, поясни, що зустріла подругу, ну майже дитинства, — Наталка хитро всміхнулась. — А ми з тобою… Томко, ми з тобою зараз кудись як засядемо, а потім ще й усю ніч будемо балакати. Ну коли я тебе ще побачу? Квиток зараз здамо, заїдемо на вокзал. Томочко, ну будь ласочка…

Тамара вже хотіла сказати своє категоричне «Ні!», а потім осмикнулася. А справді, чому б і ні? Вона зустріла свою єдину й улюблену подругу, давно не бачену, завтра на уроки поспішати не треба — неділя, вдома діти голодні по лавках не плачуть! Чоловік — дорослий і не безпорадний, у каструлях знайде і борщ, і до борщу. Чому б і ні? Вона зробить собі маленькі приємні канікули в сімейному житті, яких у неї досі ніколи й не було!

Вона радісно кивнула Наталці й після коротких вагань дістала телефон і набрала чоловіків номер:

— Ігорю, я сьогодні не приїду! Зустріла подругу, хочу побути у неї в гостях. Ні, ти її не знаєш, це з університету. Що? Думай що хочеш! Буду завтра! Усе, бувай!

І вимкнулася. Аж гаряче стало від власного зухвальства, якого вона ніколи собі не дозволяла з чоловіком. Мабуть, він і сам заціпенів від її нахабства, бо не перетелефонував. Нічого, вона йому потім усе якось пояснить. Нехай знає: у неї теж є свої друзі, свої інтереси, нехай вчиться із цим миритися. Справді, скільки вже можна їй підгинати плечі?

Наталка закинула важкі Томині сумки до багажника своєї автівки, похитавши при цьому головою:

— Щось ти, моя дорогенька, зовсім себе не бережеш! Ти ж не коняка-ваговоз! Ти красива молода дівчина, а нам, дівчатам, з отакими сумками не личить бігати.

Тамара сумно всміхнулася:

— Що ти, Наточко! Яка вже я «молода і красива»? То все минулося.

Подруга уважно подивилася на неї:

— Щось мені зовсім не подобається твій настрій. То поїдемо розганяти твої негожі думки? Я тобі покажу «все минулося»! Ми молоді і красиві! Ми ще ого-го-го! Правда, Мазурко!

У відповідь Тамара тільки невесело всміхнулася.

Що це вона робить? Чи не вперше наважилась отак брикнути й піти проти чоловіка. Ох, вона ще наслухається, коли повернеться додому. Будуть і зневажливі слова на її адресу, і докори їй «невдячній», і мовчанка потім знову, днів чотири — ні, мабуть, увесь тиждень. Це ж особлива провина, як-не-як.

Хоч серце й закалатало сполохано від цих невтішних думок, та чомусь відчула якусь втіху, що чи не вперше вчинила по-своєму, наперекір чоловікові, а не за його настановами і вказівками. Ну й нехай, будь-що-будь. Якось переживе! А зараз вона справді хоче насолодитися спілкуванням із давньою подругою, тож не думатиме ні про що стороннє!

Наталка хвацько зупинила свій червоненький «седан» біля їхнього улюбленого ще зі студентських років кафе. Хитро підморгнула:

— Пам’ятаєш?

Тамара тільки зітхнула:

— Пам’ятаю, звісно. Почекай, Наточко, а може, не треба сюди, бо тут же, мабуть, так дорого, а…

— Заспокойся, моя дорогенька! Невже ти думаєш, що я нічого не розумію? Це ж я тебе сюди запросила, зроби мені таку приємність — не хвилюйся ні про що!

— А Марта наша так і працює тут? Ти її бачила?

— Марта? Ой, Томочко, з Мартою там ціла історія! Продала вона кафе і виїхала. Бо вийшла заміж — уяви — за француза! І де він тільки взявся тут? Так що живе тепер наша новоспечена мадам Ламбер аж у Нормандії. Уявляєш? Подробиці розкажу пізніше. Там усе так романтично… То що, ходімо?

Тамарі не хотілося йти сюди не тільки через жалюгідні копійки, що залишилися в її гаманці — на каву ще вистачить, — а більше через те, що не могла уявити, як вона разом із модною і стильною Наталкою зайде в ті двері? На ній же старе, вже з оскоминою, сіре затягане пальто, порепані чобітки з обірваною застібкою, сумка, яку давно вже годилося б віднести на смітник. Та й весна її вже давно десь розхлюпалась…

Наталка уважно подивилася на свою подругу, що дов­генько порпалась у сумці, чогось там вишукуючи, за­хряснула дверцята автівки й весело сказала:

— А знаєш, Мазурочко, твоя правда! Навіщо нам оте галасливе товариство? Ми з тобою за гучною музикою не зможемо навіть і поговорити досхочу. Їдьмо відразу ж до мене, а вже ввечері, як нам заманеться куди — то хіба довго плани свої змінити? Правда ж?

Тамара так зраділа цій пропозиції, тож Наталка тільки впевнилась у своїй здогадці: її подрузі ніяково йти кудись у своєму вбранні. «Моя ти дорогенька, — подумала Наталка, — що ж це з тобою життя таке зробило? І хто таке з тобою зробив? Хіба ж ти такою була? Куди поділась ота твоя неповторна іскорка?»

Чогось їй відразу ж згадалось, як на останньому курсі, вже після диплому, ходили з одногрупницями на прощальну вилазку «у місто»…

Томка, розчервоніла, розкошлана, стояла високо на п’єдесталі пам’ятника якомусь давньому почесному громадянинові міста і, вимахуючи бузковим шарфиком, пафосно виголошувала промову:

— …Та ми ще зробимо переворот у сучасній педагогіці! Напишемо нові методики! Ти, Галко, будеш щонайменше завідувачкою освіти в області! Строгою і справедливою. А як забудешся, то наші довгі руки тебе звідусіль дістануть і суворо покарають. А ти, Соню, — продовжувала своє «пророцтво» Тома, — вибач, у школу не йди. Пожалій дітей! Натомість будеш окрасою свого багатенького чоловіка і виховуватимеш удома своїх!

Флегматична красуня Соня показово пирхнула. Вона зовсім не ображалась на такі випади дівчат. Навпаки, їй навіть лестило, що всі вважають її створінням неземної краси, не придатним до жодної роботи. Вона свято вірила: народилася, щоб ощасливити заможного й поважного чоловіка, який достойно подбає про неї і про її майбутніх дітей. Тим паче, що таких на горизонті Соні було досхочу: і молоді, і не дуже. Завжди її до гуртожитку чи до університету підвозила солідна машина. Соня про майбутнє ніколи не турбувалась — вона була впевнена в ньому. І не панікувала, як інші: «О, мені вже двадцять (чи скільки) років (!), а я і досі незаміжня!»

І справді, через місяць-два у неї ніби вже накльовувалося весілля. І не тут, а в столиці. Правда, ніхто з подружок на те, мабуть, гучне дійство запрошення ще не отримував. Сказати по правді, новоспечена наречена й незбиралася нікого запрошувати зі свого вже майже колиш­нього життя. Для чого їй тепер непотрібні баласти з минулого? У неї попереду прекрасне майбутнє — там, у залитій яскравим світлом і повній спокус столиці, у якомусь чудовому величенькому будиночку в передмісті, біля якого її обов’язково чекатиме у дворі власна машина. Навіщо тільки здався той місяць на роздуми? Якщо вона вже подумки давно там? Усе, що відбувається з нею нині, сприймається Сонею як безглузде гаяння часу.

Після навчання тут, у невеликому обласному центрі, залишаються тільки невдахи, а ще більші — їдуть назад у своє село, щоб у неповних ріденьких класах викладати іноземну мову, а після роботи бігти додому, бо там же заростає бур’яном вчасно не доглянутий город і репетують у хліві негодовані свині. Вона не з таких. Хоча Соня й сама була родом із малесенького райцентру, більше схожого на велике село. Туди повертатись після університетського навчання вона категорично не хотіла — так про себе вирішила, ще відколи отримала на випускному вечорі свій хлипкенький атестат. Будь-що-будь, а вона зуміє влаштуватися десь подалі звідси. Так і вийшло! Ну, скоро вийде!

Наталка Подоляка із силою шарпонула Тамару за ногу:

— Томко, злазь звідти! Досить уже ораторствувати! А то нас зараз міліція зловить, ще у відділок заберуть! Не вистачало тільки таких пригод на закуску. Злазь, скажена!

— О, Натко! Я про тебе не забула, і не думай! Ти будеш деканом у нашому університеті! Тобі тільки й личить бути начальником! Тебе всі студенти боятимуться! Відловлюватимеш нещасних прогульників і боржників! Будеш ходити по аудиторіях і казати: «Зайдіть до мене, шановна, після пари», — після цих слів всі дівчата від сміху мало не покотилися, бо Тома дуже влучно скопіювала манеру і голос їхнього теперішнього декана, Алли Тимофіївни — строгої, противної, не в міру прискіпливої.

«Ораторка» вже почала злазити, але ображений голос ще однієї подружки зупинив її:

— А я? А моє майбутнє? Томочко, ти про мене забула чи нíчого сказати?

Та повернулася на свій п’єдестал. Хвилиночку замислилась, а потім із занадто серйозною міною на обличчі видала:

— Товариші! Ви бачите перед собою майбутню заслужену, ні — народну артистку Ларису Шпилю! По­аплодуймо їй, товариші! Може, колись ця «застуджена» згадає нас незлим тихим словом у своїх мемуарах. По­аплодуймо їй авансом ще раз!

Дівчата слухняно і з завзяттям зааплодували, а задоволена Лариса всім розкланялася. Вгодила, вгодила їй Томка своїм пророцтвом, бо та спала й бачила себе на сцені. З усіляких університетських конкурсів і фестивалів не вилазила. Крім сцени, однокурсники бачили її хіба ще на заліках та іспитах, обов’язково з художнім керівником, якийпершим заходив до аудиторії, шепотівся з викладачем, підсував тому заліковку, а потім уже з’являлась і Лариса.

Так завдяки своїй концертній самодіяльності університет і закінчила.

— Томко, а про себе? А про себе чого мовчиш?

Тамара нарешті злізла з п’єдесталу, поправила руками розкошлане довге волосся і відповіла:

— А про себе, любі мої, ворожки ніколи не ворожать — небезпечно! Та й правди вам ніхто не скаже!..

Наталчина квартира — «квартирка», як вона висловилась, — розташувалась у самому центрі міста. З одного вікна третього поверху відкривався вид на головну пішохідну вулицю, із двох інших — на величезну площу, де збирався міський люд у дні різноманітних святкувань.

«Квартирка» виявилася щойно відремонтованим великим і світлим помешканням із сучасними новісінькими меблями. Тома ходила просторими кімнатами з високими стелями й тільки руками сплескувала. Наталка, розчервоніла від її компліментів, із задоволенням показувала свою оселю. Закінчили екскурсію на кухні, за традицією, — найулюбленішим місцем будь-якої господині. За годину приготували «дівочу», за висловом Наталки, вечерю: запечену рибу і салат.

— Скільки нам треба? Правда ж, Томо? Тепер, у наші роки, тільки й слідкуй за своєю тарілкою. Молодь на п’ятки наступає, — Наталка задоволено розсміялась, бо, звісно, у формі вона щонайкращій і на жодних молодих, десь там за п’ятками, зважати їй не пристало.

Господиня дістала з холодильника вигадливу пляшку червоного вина з імпортною етикеткою, з поличок — високі й пузаті келихи, поставила все на стіл:

— Це нам для апетиту і для розмови. Хороше вино. Я влітку з Іспанії привезла.

Тамара здивувалась:

— То ти й там уже побувала? Теж працювала?

— Та ні, я туди їздила відпочивати зі своїм колишнім. Якраз та відпустка і стала нашою крапкою. Тож тепер я вільна — вкотре? Ну, то все таке — як то кажуть, дрібниці життя. Ну ж бо, за нашу зустріч!

Тамара спробувала вино, уважно подивилася на подругу:

— Переживаєш досі?

— Ні, Томочко. То все несправжнє було. Так, більше навіть для тіла, аніж для душі.

— Як ти можеш так говорити? Наталко! Я тебе щось не впізнаю. Ти ж не була такою цинічною. Ти з Андрієм… Ваші стосунки — то ж…

— Не треба, Томочко. Не хочу згадувати. Бо ми зараз із тобою будемо минуле розплутувати, воно ще більше пригадається і заплутається, а я поки не готова до тих мемуарів — розплачусь.

Вона й справді нишком витерла сльози. Налила знову вина.

— Давай, щоб ми були щасливими і плакали тільки від радості. Ото від такої, що я тебе бачу, — у неї знову очі спалахнули сльозою.

Тамара підійшла і обняла її позаду:

— Ти що? Я думала, ти така щаслива, самостійна і впевнена у собі — справжня сучасна жінка. А ти плачеш! Подивись навколо: чи багато таких, як ти, у твоїх роках зуміли і квартиру купити, і ремонт неабиякий зробити, і машину водити! Ти ні від кого не залежиш! Сама собі господиня! Щаслива ти, Натко! Батькам, мабуть, допомагаєш.

Наталка спохмурніла:

— Ні, Мазурочко, вже не допомагаю. Обоє померли. Спочатку тато — інфаркт, прямо на роботі, а потім, через пів року, і мама так само — запеклася за батьком. Не врятували її від самотності й розпачу навіть ми з братом. Вони з батьком так любили одне одного. Я сама в цій великій і красивій квартирі, ніхто до мене не приїжджає, як раніше. Брат у столиці — своя сім’я, діти. Племінників, так, балую, правда, зрідка… Але, Томочко, як же це важко інколи буває — відчувати себе сильною і незалежною жінкою. Бо так хочеться бути слабкою, не вирішувати самій проблеми вдома і на роботі, хочеться залежати від когось, піклуватися про когось, знати, що і про тебе хтось переживає. А тут… Еге-е-е-ей!!! — вона крикнула у велику кімнату, де звук відгукнувся якось особливо тужно. — Бачиш? Луна навіть від самоти йде.

— Натко, перестань. І не гніви Бога. Тобі заздрити всі мають.

— Заздрять, аякже. Тільки мені не треба заздрити, я хочу бути звичайною слабкою жінкою, яку вдома чекають чоловік і діти. Ти пам’ятаєш нашу Соньку? Ми про кар’єру, про незалежність мріяли, а вона про що, пам’ятаєш? А вона про дім, про заможного чоловіка, про відсутність проблем… Ми сміялися тоді з неї: «Яка обмежена наша Соня»! А наша Соня, як виявилося, єдина мала рацію. Погоджуєшся?

Тамара знизала плечима, сіла на своє місце, поклала собі чималеньку гірку салату, бо раптом відчула, яка голодна, адже цілий день нічого так і не їла. Вона постійно була настільки пригніченою, що не відчувала ні голоду, ні спраги. Навіть бутерброд, що взяла з дому, залишився забутим десь у сумці. А тепер із задоволенням дивилася і на салат, і на рибу на великому овальному блюді. З’їла маленький шматочок, навіть очі примружила від насолоди. Це те, чого їй хотілося зараз найбільше, а всі інші проблеми тимчасово заховалися десь далеко…

Так, дожилася: тваринні інстинкти переважають. Навіть усміхнулася власній недосконалості. І відразу ж, ніби у виправдання, продовжила розмову:

— Наточко, ну не можна всім дати однаковий рецепт щастя. Кожному своє. Може, Соня наша зараз сидить на кухні й ридає крокодилячими сльозами, що перетворилась на ляльку для чоловіка. А чого ти про Соню згадала? Ти її бачила?

— Зустрілися одного разу, років два тому. Випадково, в аеропорту. Через те і знаю: не ридає, вона щаслива. Вона — жінка. Та ще яка! А я поряд з нею — робоча коняка. Ко-ня-ка. Везу, тягну щось, а навіщо — не знаю. Ніби все у мене як треба. А насправді… — Наталка помовчала трохи, а потім тихо запитала: — А ти, Томко, ти — щаслива?

Тамара подивилася на неї великими очима:

— Не хочу говорити. Живу собі та й живу. Не краще й не гірше від інших.

Потім помовчала і сумно додала:

— Немає щастя, Подоляночко, немає. Загубилося воно десь для мене. І я сама від себе десь загубилася. Оці останні шість років… Я не знаю — що це. Для чого вони в моєму житті? Бо мене самої в ньому, виявляється, немає. Я нічого не варта, я нічого не вирішую, змінити нічого не можу… Розумієш? Я — нікчемне створіння. Пропаду десь — і ніхто не помітить. Навіть мама. Вона нині зайнята лише собою і нинішнім чоловіком. Ні-ні, нащо я так про матір? Вона стільки років, найкращих своїх років, на мене витратила, заміж не виходила, все для мене робила. А я тепер ще чогось від неї вимагаю? А я…

— Не вигадуй на себе таку дурню, — сердито зупинила її Наталка. — Твоя мама жила так, як вважала за потрібне. То чого ж тобі зараз побиватися через її нереалізовані мрії? А про своє життя подумай: не подобається жити так — перегорни цю сторінку, кидай все і починай спочатку. І вийде. Усе насправді дуже просто.

Вона намазала паштетом шматочок хліба й дала Тамарі:

— На, їж. Бо що ж це я — гірше Баби Яги? Та своїх жертв спочатку годувала, обпоювала, спати вкладала, а вже потім, — вона підняла вгору палець, — потім про все випитувала і таке інше. А я починаю з кінця. А ти ж страшенно голодна після своїх недоладних конференцій. Їж і не дивись на мене. Дурна я: треба було нам ще величезного торта купити. Ти он яка худа, тобі все можна. Та ще ж зовсім і не вечір! Купимо і торта, і морозива.

У Тамари навіть горло зсудомило від такої уваги подруги:

— Подоляночко, спасибі тобі. Я вже і не пам’ятаю, хто і коли мене отак пригодовував. Та й узагалі, мені так добре у тебе, так затишно.

Вона з’їла один бутерброд, не помітила, як Наталка підклала їй ще один — ум’яла і той.

Після вечері налили у величезні білі чашки пахучого, щойно завареного чаю, вмостилися в подушках на великому кухонному підвіконні-дивані, звідки проглядалися вулиця з ледь тліючими в моросінні дощу ліхтарями й у густих сутінках вечірнє місто.

— Гарно як тут! Не хочеться й додому їхати! — зітхнула Тамара.

Наталка присунулася до неї ближче:

— Так у чому справа? Якщо тобі зовсім там погано — перебирайся сюди. Хоча б подумати, спочатку розібратися у всьому. З роботою щось вигадаємо, поживеш у мене спочатку, допоки не підшукаємо тобі квартиру. Усе можна змінити — було б бажання!

Тамара злякано подивилася на подругу:

— Що ти, хіба я можу? Я заміжня. Я не можу отак запросто кинути чоловіка, свій дім і роботу. У мене є певні зобов’язання перед людьми. Я повинна…

— Облиш! Нікому й нічого ти не повинна! Зрозумій: є ти і твоє життя. Іншого не буде. І переписати його ти вже не зможеш. Подумай. Питання тільки в тому, чи насправді ти цього хочеш? Можливо, це в тебе миттєвий порив. А назавтра прокинешся — і все нормально: і чоловік коханий, і дім затишний. А якщо ні… То я, Мазурочко, тут. Я тобі завжди буду рада, навіть якщо ти раптом заявишся до мене посеред ночі без попередження.

Тамара розсміялася:

— Який натиск! Та ти армію зможеш за собою повести! Дякую тобі, Наталочко! Це багато важить!.. А кажеш, хочеш бути слабкою, щоб хтось за тебе щось вирішував… Не лукав, Подоляночко, це не про тебе. Ти сильна і будеш завжди такою. У тебе інше: ти хочеш любові. Вона в тобі є — а віддавати нíкому.

— Ой, таке вигадуєш! Де вона, та любов?

— Це ти в мене питаєш? Ти, яка колись помирала від своєї любові?

Наталка сердито засовалась на диванчику:

— То було давно й неправда. Нічого такого не було…

— А зізнайся лишень: згадуєш Андрія?

Наталка довго мовчала, розлила залишки вина, поставила келихи на підвіконня, голосно вдихнула й прошепотіла:

— Згадую…

У приймальній декана філологічного факультету вже з добру годину сиділо двоє дівчат — студентки четвертого курсу Тамара Мазур і Наталка Подоляка. Секретарка Карина Олексіївна, миловидна жіночка років сорока, підправила окуляри й строго мовила:

— Станіслав Петрович нескоро повернеться, я вам укотре кажу: не варто його чекати. Ідіть у своїх справах і не заважайте тут!

Білявка вже й піднялася, щоб іти, але чорнява шарпонула її за рукав, усадовивши на місце:

— Ні, ми дочекаємося Станіслава Петровича, ми в нагальній справі. І нікуди, — вона виразно подивилася спочатку на свою подругу, а потім на секретарку, — нікуди не підемо, допоки з ним не поговоримо.

Карина Олексіївна зітхнула:

— Ото ще впертюхи які! Як хочете! Але через сорок хвилин мій робочий день закінчується, — і вона знову заглибилась у папери.

Поцокував тихенько настінний годинник, за вікном шугали автівки — кінець робочого дня п’ятниці, тож їх тільки більшало. Двері із силою прочинилися — декан повернувся нарешті!

— Кариночко, мені швиденько чайку, засідатиму знову, терміновий лист треба складати. У міністерство, тож на фірмовому бланку.

Дівчата встали:

— Станіславе Петровичу, ми до вас…

Декан перервав їх:

— Ні, ні, ні! Я страшенно зайнятий! Усі питання в понеділок, а сьогодні — до побачення!

Наталка зробила жалісливе обличчя:

— Як то — у понеділок? Ми вас стільки чекали! У понеділок уже пізно буде!

— Ох, дівчата, що ви зі мною робите? Добре, п’ять хвилин для вас знайду. Кажіть уже.

— Ми хочемо з Тамарою в одну школу на практику, а Алла Тимофіївна не хоче нас і слухати, каже, що це тільки ви можете таке дозволити, бо всі списки вже готові. Ми з Тамарою…

— І оце все? Ну, Алла Тимофіївна!.. Добре, скажете їй, що я дозволив. Яка у вас школа?

— У мене гімназія. А у неї третя школа. А ми хочемо разом…

— Ну, все, разом — так разом. Ідіть собі. У гімназію.

Уже за зачиненими дверима почулося:

— Кариночко, ну можна оце так працювати? І це я повинен теж вирішувати? Вона, мабуть, знущається з мене.

— Ні, Станіславе Петровичу, вона просто дуже хоче на ваше місце…

Хто на чиє місце хотів, дівчат тоді якось не дуже обходило. А от те, що тепер нарешті практику вони разом проходитимуть, їх неабияк тішило. А то вигадала та противнюща Алла Тимофіївна розвести їх по різних школах. І як не просили, не вмовляли — не погоджувалася, ніби насміхалася. Добре, що декан втрутився, без нього — ну ніяк. А практика — майже на цілих три місяці! Як же вони одна без одної?

Новий семестр тільки розпочався. Середина зими. Усі щойно повернулися з новорічних канікул, тож у їхньому майже жіночому гуртожитку (філологічний факультет, як-не-як), тільки й розмов про те, хто де був, які в кого зміни.

— А що, Анжелка з паралельної групи заміж вийшла?

— А Свєтка зі своїм новим бойфрендом у Єгипет на новорічні свята літала!

— А Валя Корольок, наша староста, раптово покинула університет, чули?

— Неймовірно!

— Поїхала за кордон.

— Заміж?

— Ні, працювати! Яке заміж? Зараз треба бути незалежною і самостійною, а не так, як Анжелка, у два­дцять років заміж виходити. То раніше так було…

Томка й Наталка вирішили відсвяткувати початок нового семестру, початок шкільної практики, що трохи почала їх лякати. Чи впораються? Кажуть же: сучасні діти — ще ті бісенята! Вони своїх загартованих багаторічним досвідом учителів не дуже слухаються, а що вже казати про молоденьких студенток-практиканток. А до занять готуватися, позакласні заходи розробляти, щоденник педагогічний вести! У них мало голова не опухла після вчорашніх настановчих зборів. Тож поки ще вільні від уроків і методичних днів, треба скористатися моментом і дозволити собі маленьке задоволення. У кіно нічого путнього не показували, та й дорого нині те кіно, краще вже знову у їхнє улюблене місце — «покавувати»!

Це маленьке кафе вважалося улюбленим серед студентської молоді, бо славилося демократичними цінами. Колись тут була звичайна чайна з бідненьким асортиментом для невибагливих відвідувачів, яка стараннями нової власниці перетворилася на досить популярне для молоді місце. Дівчата зазвичай приходили сюди в день стипендії «розкошувати»: купували улюблену каву з вершками, шматочок тортика чи смачненьке тістечко. Обов’язково випадало зустрітися з кимось «своїм» — чи з курсу, чи з гуртожитку. Інколи збиралася доволі величенька компанія, тоді зсували докупи столи і засиджувалися за жвавими розмовами з чаєм та кавою, а хто і з пивом, досить довго. Бувало таке, що і випроваджувала їх чемно або й не дуже тітка Марта — колоритна говірлива господиня цього невибагливого закладу.

З дівчатами Марта якось відразу і здружилась, а ще як дізналась, що це майбутні спеціалісти з іноземної, то вмить з їхнього знайомства знайшла собі користь: усі назви, весь прейскурант був негайно ними перекладений двома мовами — англійською, як водиться, і для чогось ще німецькою. «Для іноземців», — гордо пояснювала Марта. Дівчата не розуміли Мартиної хибної самовпевненості й тихенько підсміювалися з неї:

— Ні, ну скажи, ти хоч одного іноземця тут бачила? Ну якогось хоч зовсім негодящого?

— Бачила! А ваші Стів та, як її, забула, ота руденька? — На курсах в університеті інколи викладали волонтери з англомовних країн.

— Клер. То свої, вони не рахуються. Тим паче їм переклад уже давно не потрібний. Вони, знаєш, як по-нашому шпарять?

Марта ні на які переконання дівчат не зважала, продовжувала своє:

— Щоб ви розуміли, молодняк! Значить, колись будуть! У мене тут… душевно, камерно, як сказав один ваш симпатичний викладач.

— Ага, камерно! Ви тільки подивіться на ці «вишукані меблі», оцініть їхню зручність і функціональність, — у манері модних телеведучих знущалася Томка.

— Для іноземців, Марточко, потрібен зовсім інший рівень — не як для твоїх відвідувачів, вітчизняних студентів з гуртожитку, — вторувала їй Наталка.

Марта смішно копилила губи, вдавала із себе ображену і боронилась від цієї «молодої порослі», як могла:

— Ви ще мене вчитимете? Якщо в мене будуть вишукані меблі та інтер’єр, як ви собі уявляєте, то ціни на оцю каву піднімуться так, що вас тут, мої дорогенькі, ніколи й не буде. Ну хіба що за вас якісь папіки заплатять, як ото у вашої Соньки. А як же я без вас, мої пташечки? Ви ж для мене останнім часом — ну ті самі талісмани. Справжні обереги! В добрий час сказати, в лихий помовчати, — вона тричі постукала по столу. — І виручка ніби нічого, і з отих, — вона торкнулась поглядом стелі, — останнім часом ніхто не докучає. А як ви на канікули їдете, то мені — раз, і як відрізало. І перевірка — на тобі, Марто, і труби прорвало після Нового року, і людей — як кіт наплакав. Це вже я точно підмітила. Мої ви кралечки, що ж я буду робити, як ви назовсім поїдете? Скільки вам ще зосталось?

— Півтора року, Марто! Так що тобі ще забезпечено півтора року цілковитого везіння.

— Мої пташечки! От люблю я вас, сама не знаю за що. Так мені ото подобається, що ви завжди разом, так одна заодну тримаєтесь — не всі сестри бувають як ви. Молодці, дівчатка! Зараз що, хтось це цінує? Усе тільки про гроші дбають, про вигоду, то хлопців ділять — до вбивства, буває, доходить. — Марта навіть на шепіт перейшла.

— Тю на тебе, Марто! Начиталася жовтих газет чи передивилася ток-шоу? — насмішкувато закинула їй Наталка.

Марта не зауважила іронії, її серйозне обличчя свідчило про якісь нагальні заплутані думки.

— А знаєте, мої пташечки, я вже думала: треба вас заміж за місцевих віддати. Ото й буде мені продовження вашого «талісманства».

— Марто, не сміши, давно ти у свахи записалася?

— Нічого ви не розумієте, це яка почесна справа — людей поєднувати. А в мене досвід, я відразу бачу: підходять оті двоє одне одному чи ні. Я он подружку років так десять назад зі своїм сусідом звела, то вона мені й до сьогодні мало не в ноги кланяється. Каже: «Марто, ти мені щастя подарувала: золото, а не чоловік».

— Марто, а чого ж ти свого такого золотого сусіда віддала подружці? Треба було самій тим щастям скористатися.

— Ой, дівоньки ви мої! Якби ви знали, яка в мене тоді любов була з одним військовим! Досі дрижаки ловлю, як згадую його. Він такий був… Як ото Алка співає: «настоящий полковник» — так він такий і був, і полковник насправді. А що вже чоловік!.. — Вона навіть язиком прицмокнула. — Таких уже не роблять.

Наталка недовірливо подивилась на Марту:

— І де ж він зараз, твій «настоящий полковник»?

Марта винувато глянула, схлипнула:

— Так жонатий виявився, зараза! Он, Славко — точна його копія, всі повадки батькові.

— Нічого собі! Марто, а він про дитину знав?

— Аякже, знав.

— І що?

— А нічого. Грошей дав. На аборт. Скотина!

— І ти його з дрижаками згадуєш? Марто, ти?

— Ага, з дрижаками. Так би й прибила отого кобеляку!

Дівчата мало зі стільців не попадали:

— Марто, ти неймовірна жінка!

— Ага, знаю. Я і свого сина з котроюсь із вас оженила б, так він же ще маленький. Поки виросте — так ви вже переспієте. — І, не зважаючи на вдаване обурення дівчат, провадила своє: — Я оце думаю: у мене ж є на óці такі гарні хлопчики! І хороші, і симпатичні, і видно, що виховані. І не якісь там шалопаї, роботу мали, ще відколи тут, у вас, навчались. Вони років вже зо три як закінчили університет. Програмісти — це вам не жарти! А такі ж гарні — ото якимось батькам втіха! Вони мені ще в минулому році інтернет сюди тягли від якоїсь фірми. У мене ж сучасно-молодіжний, — із притиском сказала вона, — заклад, я ж у тренді!

Наталка мало не похлинулась кавою:

— Марточко, де ти таких слів нахапалась? Молодіжна ти наша!

Марта тільки рукою на неї махнула:

— Не перебивай старших, дитино! Так ці хлопчики тут і по тому з’являлися декілька разів, на каву з пиріжками заходили. У мене ж як смачно!.. А я з ними ось зовсім недавно розмову завела, так вони за моє шанобливе ставлення і дармові пиріжки з картоплею обіцяли мені зробити сайт, щоб мене і в інтернеті просувати. Безплатно! Уявляєте? Так і сказали: «Треба вам, шановна Марто Юріївно, йти в ногу з часом». Ну, про ногу вони мені докладніше при зустрічі розкажуть — наче десь у кінці цього місяця. Зрозуміли? — вона загадково подивилась на дівчат. — Та прокиньтесь уже, дві сонні курки! Я вам про що кажу, ви допетрали? Так я вам маякну, якщо щось, — вона задоволено підморгнула дівчатам.

— Куди ти нам маякнеш?

— Оце ще мені, відсталі елементи, коли ви вже собі мобільні купите? Щоб як нормальні цивілізовані люди.

Томка відкрила свій гаманець:

— Марточко, до цивілізованих людей нам як куцому до зайця. І взагалі нам час!

Тá, побачивши гроші, відчайдушно замахала руками:

— Ні-ні, пташечки мої, не візьму, я вас пригощаю!

Тамара строго відрізала:

— Що, знову? Марто, більше не прийдемо до тебе, якщо оце будеш так вередувати.

— І не приходьте! Не візьму!

— Марто, а хто ж нас, бідних і нещасних, познайомить із гарними хлопчиками-програмістами? — жалісливо запитала Наталка.

Марта закліпала очима, зітхнула, швидко відрахувала гроші й погрозила дівчатам пальцем:

— Беру по мінімуму! Ні, що розумні — то розумні! Уміють же сказати! Навіть мене переговорити здатні! А я вам таки маякну. У вашої Соньки мобільний же ще є? А в мене є її номер.

Увечері, вже вкладаючись спати, Тамара сердито дорікнула Наталці:

— Для чого ти погодилася з Мартою на оте знайомство? Не вистачало нам якихось «хороших хлопчиків»?

— Ой, перестань! То все вилами по воді писано. Не сприймай серйозно. А якщо справді Марта таке організує, то й нехай! І, до речі, ти багато назнайомилась за цей рік з кимось? Де вони, ті хлопці, на нашому факультеті? А так — познайомимося, погуляємо десь, може, справді, щось пристойне? Чого ти так відразу? Хіба Марта нам підсунула б поганих?

Тамара обурилась:

— Яка різниця: хороші, погані? Не подобається мені оце сватання. Не так усе повинно відбуватися! Усе має статися само собою. А не отак, штучно.

— Ага, сиди і сто років дожидайся своєї природності. А я буду пробувати! А ти, якщо не хочеш, то не йди! Тебе ж ніхто й не примушує знайомитися.

— То ти сама до Марти підеш?

— А що? Як ти відмовишся, то піду й сама!

— Отак? А я б без тебе не пішла!

— Томо, ну що за дитячий садок? Якщо тебе обурює ця вся ситуація, то, звичайно, не погоджуйся, бо з твого настрою все одно нічого путнього не вийде. Будеш там тільки носом крутити і приндитися, ще й усім настрій псувати!

— Он як? На добраніч! — випалила Тамара і накрилась ковдрою з головою.

Чогось їй стало так образливо, адже чи не вперше Наталка не підтримала її думки, не збіглося їхнє уявлення про такі важливі для дівчат речі! Як так може бути? Вони ж завжди розуміли одна одну з півслова? Кожна відчувала зміни іншої в настрої з півтону. Чому ж нині виникло між ними напруження? І тут же сама собі пообіцяла, що за жодних обставин не піддасться на Мартині спокуси. Їй не потрібна нічия допомога в настільки сокровенній справі. Вона обов’язково когось сама зустріне, і це виявиться справжньою і єдиною любов’ю на все життя. І цю «справжність» вона сама відчує, без втручання будь-кого зі сторонніх. Це неприпустимо — невже Наталка не розуміє очевидних речей?

Вирішила остаточно: не йти! Вона має рацію, а Наталка ще пошкодує!

Але, незважаючи на ніби твердо прийняте правильне рішення, все-таки ще довго не могла заснути, крутилась на вузенькому незручному гуртожитському ліжку. Продавлена сітка рипіла і скрипіла дуетом з іншим ліжком — Наталчиним. Тá, мабуть, теж не спала.

— Томо, — ледь чутно прошепотіла Наталка, — ти спиш?

— Ні, не сплю.

— Може, не будемо сердитися одна на одну.

— Не будемо.

— Томо, ти помітила: наша перша суперечка трапилася через хлопців! Та ще й — ти тільки подумай — не знайомих нам! Ну не смішно?

Тамара ввімкнула світло й сіла на ліжку:

— Ні, Наталочко, зовсім не через них. А через те, що хтось готовий бігти до тих хлопців знайомитися, не зважаючи ні на що й ні на кого. І це зовсім не смішно!

— Я? Це я готова бігти? Дурна ти, Томко! І уявлення в тебе нафталінові! Ну й сиди собі сама через свої дурні принципи! А я не хочу!

Тамара раптом заплакала навзрид. Наталка миттю скочила з ліжка, підбігла до неї, обняла:

— Ти чого, Мазурочко? Не плач! Та Бог з ними, з тими програмістами. Знайдемо собі інших. Тільки заспокойся й не плач. І прости мені!

Тамара замахала головою і, ковтаючи сльози, мовила:

— Наточко, це ти мені пробач! Це я махрова егоїстка. Могла б тебе підтримати. Вибач! Я піду з тобою, обов’язково. Тільки не сварімося! Бо це для мене просто нестерпно!

Уже два дні Наталка ходила на практику в гімназію сама: Тамара прихворіла. То все бадьорилася, трохи покашлювала, а одного ранку не змогла навіть піднятися з ліжка — затемпературила. А сьогодні вже майже й не говорила, тільки сипіла.

Наталка надавала їй купу порад, всунула в руки півлітрову кружку гарячого чаю і сказала вже у дверях:

— Усе, лежи, пий чай, жуй лимон.

— А як же мої уроки? Ще й сьогодні вдома? Мені ж прогули запишуть, — перелякано запитала Наталку.

— Переживуть! А ти що, хочеш хворою в клас іти, дітей заражати? Геройка! Твоя Антоніна Григорівна знає, що ти захворіла. А вона тітка ніби хороша! Ніхто тобі прогулу не запише. Бувай!

Двері за Наталкою зачинилися. Дивно так залишатися самій у майже спустілому гуртожитку. То через благенькі стіни з обох боків чутно було чи не всі секрети із життя сусідів, а тепер — тихо! Тамарі стало так незатишно, що вона навіть через силу підвелася ще нагріти собі чаю. Лимон і кип’яток — ото й усі її ліки, добре, хоч цукру трохи в банці залишилося. Зашумів електричний чайник — уже якось легше. Ну не може вона витримувати самотність, їй відразу ж стає некомфортно, звідусіль підступають неясні страхи. Усе минає, коли з’являється хоч якийсь живий звук поруч. І як вона збирається далі жити? Адже мине трохи більше року — і потрібно буде думати про нове самостійне життя, забути про звичні студентські будні, де все було так знайомо, наперед розписано, зрозуміло — і від того легко. Тамару дуже лякало оте «після університету», вона не знала, що з ним робити, з якого боку розпочинати незрозуміле нове життя.

Он Соня їхня — та взагалі не переймається таким. У неї одна відповідь: нехай інші за мене переживають. Соня — надзвичайно красива дівчина, а красивим у цьому світі дозволяється все — ну майже все. Тамарі хоча б трішки її вроди! Соня може домовитися з півслова з молодим викладачем про залік, а для когось іншого той залишається невблаганним. Соня майже ніколи не їздить по місту тролейбусом — її возять тільки красиві дорогі машини. Соня може…

Що це з нею? Вона що — заздрить Соні? Як це ницо і дріб’язково! Що в Соні є, крім краси? Працелюбство, впертість, знання? Ні!

А в Тамари все це є!

Тільки якась непереконлива така її розрада!

Ніхто їй ніколи ні в чому не допомагав. Вона вступила в університет завдяки своїм знанням, своїй наполегливості й працелюбству. Ніхто не вірив, що вона потрапить на цей «престижний іноземний» факультет. Навіть мама обережно просила дочку не витрачати даремно час і кошти, радила вибирати іншу спеціальність, там, де буде менший конкурс. Вона переживала, що невдача приб’є її досить несміливу і не зовсім упевнену в собі дівчинку. Тільки Тамара була твердо переконана, що все вдасться і вона обов’язково вчитиметься в найкращому університеті їхньої області.

А тепер що ближче закінчення, то більше страху й невпевненості перед майбутнім. Їй хотілося б залишитися працювати в цьому місті, яке вона вже встигла полюбити і прийняти. Залюбки влаштувалася б на роботу в школі — їй подобається займатися з дітьми. Але мізерна вчительська платня не дасть змоги винайняти окреме житло, забезпечувати себе навіть по мінімуму. Правда, можна знайти підробіток у вигляді додаткових годин чи репетиторства. Але… мама буде проти — Тамара це напевне знає. Їй хочеться, щоб дочка повернулася в село або хоча б у район, кудись недалеко. Правда, найбільше Галині Павлівні бажалось, щоб вона до закінчення університету вийшла заміж — тоді в неї гора з пліч. Тамарі заміж не хотілося. Та й чого б хотіти, якщо в неї ще ніколи нікого не було, навіть у поганеньких залицяльниках. Із хлопцями вона тільки дружила: разом катались по селу на велосипедах, грала з ними у волейбол чи в теніс, зимою — на лижах ходили, обмінювалась касетами з піснями. А щоб якісь там романтичні стосунки — то ні!

Тамара була переконана: у неї зовнішність не така, щоб подобатись хлопцям. Білява — аж надто, бо й брови невиразні, і очі невизначеного кольору: чи то блакитні, чи то сірі? Дивилася на себе в дзеркало, мовчки зітхала, скручувала своє непокірне хвилясте світле волосся в тугий хвіст — її і повсякденна, і святкова зачіска. Вічні джинси, безпретензійні хлоп’ячі розтягнуті футболки чи светри, залежно від сезону. Куди їй до місцевих красунь! Тож свої шанси на любовні пригоди, як їй здавалось, вона оцінювала реально.

Та в десятому класі Тамарі сподобався один хлопець, Ігор, — на рік старший, веселий, спортивний і страшенно симпатичний. Він мав набагато доросліший вигляд, аніж його ровесники, здавався незалежним і дуже розкутим. Тамара насамперед і виділила його несхожість з іншими, а надто — його бунтарство, те, що він легко міг переконувати й вести за собою більшість, єдиний перед вчителями вмів відстоювати власну точку зору, навіть якщо вона виявлялася хибною. Їй хотілося думати, що й вона йому подобається. Тим паче, зустрічаючись на шкільних перервах, вони могли довго невимушено спілкуватися, після уроків проводили разом час на спортивних майданчиках. Бувало, дорогою в школу чи назад вони інколи перетинались — жили на сусідніх вулицях. І тоді Тамарі здавалось, що й Ігор теж намагається зблизитися з нею, просто відкрито про це не говорить.

Одного разу перед уроками Ігор зустрів Тамару і встиг шепнути їй, щоб вона обов’язково дочекалась його після занять, бо він має до неї якусь секретну й важливу розмову. У неї від тих новин і руки затремтіли, і ноги неслухняно підгинались. За партою весь довжелезний, як їй здавалося, і нудний день сиділа як на голках, ні про що інше й думати не могла — тільки про те, що ж їй скаже Ігор? Певне, буде освідчуватися. А що вона скаже йому? Він же запропонує їй зустрічатись? Відповідати на те сьогодні ж —якось поспішно й занадто поступливо, адже дівчина не повинна отак відразу погоджуватись на стосунки?

Ігор, як і домовлялися, чекав її біля гардероба.

— Томо, обіцяй, що нікому не розкажеш про те, що я тобі зараз скажу.

Глянула на нього відданими очима: