Останній з могікан ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2013

ISBN978-966-14-7451-1(epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Купер Дж. Ф.

К92 Останній з могікан [Текст] / пер. з рос. А. Марченко; передм. та адаптація А. Клімова ; худож. О. Савченко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля» , 2010. — 240 с.: іл. — (Серія «Бібліотека пригод»).

ББК 84.7США

ISBN 978-966-14-0862-2 (серія).

ISBN 978-966-14-7451-1 (EPUB).

Переклад з російської:

Купер Дж. Ф. Последний из могикан. — Харьков: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга», 2009.

ПерекладачАнастасія Марченко

АдаптаціяАндрія Клімова

Оформлення серіїМихайла Курдюмова

В оформленні обкладинки використано ілюстраціюОлександра Савченко

ХудожникОлександр Савченко

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мо­вою, 2010

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформ­лення, 2010

Містер Купер із Куперстауна

Джеймс Фенімор Купер, батько американського пригодницького роману, свою першу книгу створив… під час парі. Одного вечора у маєтку свого батька, багатого землевласника, який заснував селище Куперстаун у штаті Нью-Йорк, Джеймс читав своїй дружині якийсь надзвичайно нудний роман. Утомившись позіхати, майбутній письменник відкинув книжку та заявив, що зовсім не складно писати краще. Навіть він, який ніколи не написав жодного рядка, впорався б із цим завданням. Дружина заперечила, спалахнула суперечка — і 1820 року побачив світ перший роман Купера — «Осторога». Читачів привабив заплутаний сюжет, проте критика зустріла книгу вороже. Річ у тому, що автор-початківець переніс дію роману до Англії, про яку він, щиро кажучи, мало що знав, бо доти жодного разу не виїжджав зі Сполучених Штатів. Можливо, тому він відмовився поставити своє ім’я на обкладинці. Проте вже друга книжка принесла Куперу гучний успіх не тільки в Америці, а й у Європі — це був відомий надалі «Шпигун, або Повість про нейтральну територію» (1821). Літературний успіх тридцятирічного письменника пояснювався тим, що він урешті-решт знайшов своїх героїв — людей американського прикордоння, простих і відважних, які живуть не за законами тогочасного манірного суспільства, а власним розумом і по совісті, вільних та гордих, іноді схильних пофілософствувати, але ввесь час готових до дії.

Нова знахідка письменника — образ Нетті Бампо, зовні простодушного юнака, який незабаром став улюбленцем європейських та американських читачів. Скромний і невибагливий юнак виступає єднальною ланкою між двома цивілізаціями — європейською й світом корінних мешканців Північної Америки, індіанців. Уперше Нетті Бампо з’являється в романі «Піонери» (1823), потім він стає головним героєм «Останнього з могікан» (1826), «Прерій» (1827), «Слідопита» (1840) та «Звіробоя, або Першої стежки війни» (1841). Про якості цього персонажа найкраще говорять індіанські імена, які цей герой мав у різний час: Соколине Око, Звіробій, Слідопит, Довгий Карабін, Шкіряна Панчоха.

Успіх п’яти «індіанських» романів був просто приголомшливим — ними зачитувалися у всьому світі. Купер створив пригодницьку епопею, яка охопила півстоліття — з 1740 по 1790 рр., історію наступу переселенців на Американський континент та загибелі його тубільців. Кожна із цих книжок — драматичний етап у житті шляхетного й великодушного Нетті Бампо, починаючи з ранньої юності та закінчуючи мудрою старістю. І в усі часи для героя є неприйнятним хижацтво його одноплеменців, їхнє небажання зважати на права індіанців і презирство до побуту «червоношкірих бестій». У середині 40-х рр. XIX ст. навіть англійська критика була змушена визнати, що Купер — єдиний письменник, чий дар оповідача може зрівнятися з талантом Вальтера Скотта.

Джеймс Фенімор Купер народився 1789 р. у Берлінґтоні, штат Нью-Джерсі. Незабаром його батько переселився до штату Нью-Йорк та заснував у прикордонній області селище Куперстаун, яке згодом перетворилося на невеличке містечко. У місцевій школі майбутній письменник здобув початкову освіту. Потім, уже юнаком, він вирушає до Єльського університету, але не скінчивши курс, 1806 р. йде на морську службу, яку проходить на озері Онтаріо, де в той час будувався військовий флот Сполучених Штатів. У 1811 р. Купер одружився з дівчиною з родини французьких переселенців, оселився у Куперстауні та зайнявся сільським господарством.

Щойно 1821 р. побачив світ роман «Шпигун», пи­сьменник із родиною переїжджає до Нью-Йорка, де одразу ж стає помітною постаттю в літературному світі. 1826 р. Фенімор Купер дістає пропозицію посісти пост американського консула у Європі й залишає Америку на сім тривалих років.

За ці роки остаточно склалися три головні напрямки у творчості романіста. Один за одним з’являються романи з «великої п’ятірки», присвячені історії освоєння Америки. Одночасно виходять «морські» романи Купера — «Лоцман» (1823), «Облога Бостона» (1825), «Червоний корсар» (1828), «Морська чародійка» (1830). Любов до моря й вітрильних суден Купер проніс крізь усе життя та вже у зрілому віці створив фундаментальну працю «Історія американського флоту» (1839). Мандрівки Італією, Іспанією та Швейцарією подарували шанувальникам його творчості трилогію з часів європейського середньовіччя — романи «Браво», «Гейденмаєр» і «Кат» (1831—1833).

Останні дванадцять років життя, найбільш насичені та плідні, письменник провів у Куперстауні. За цей час він написав сімнадцять значних творів, які були присвячені трьом найбільш бентежним для письменника темам: морю, освоєнню континенту та критиці сучасного суспільства. Помер Джеймс Фенімор Купер 14 вересня 1851 р.

Творчий спадок письменника — більш як тридцять романів, полемічні й сатиричні твори, п’ять томів дорожніх нотаток, а також історичні дослідження, які він проводив майже до останніх днів. Чимало сьогодні є забутим, але книжки про Нетті Бампо, найкраща з них — «Останній з могікан», — і в наш час залишаються так само яскравими та хвилюючими, нібито щойно вийшли з-під пера розумного, доброго та проникливого знавця природи й людського серця.

Глава I

Колоніальні війни у Північній Америці характеризувалися тим, що супротивники, вступаючи в криваве зіткнення один з одним, змушені були долати безліч небезпек, перетинаючи пустелі, що відокремлювали ворогуючі провінції Англії та Франції. На кордоні між цими провінціями тяглися довгі лісові хащі. Відважні колоністи та європейці, що воювали разом із ними, нерідко витрачали цілі місяці на те, щоб подолати бурхливі річки або дикі межигір’я, перш аніж виказати свою військову мужність у більш запеклій боротьбі.

Змагаючись із воїнами тубільців у наполегливості й жертовності, вони невдовзі навчилися перемагати, так що незабаром у лісах не лишилося жодного прихованого куточка або усамітненої печери, які були б безпечними від уторгнення людей, що підкорилися егоїстичній політиці європейських держав.

Можливо, на всій величезній прикордонній території не знайдеться іншого місця, яке б найкраще свідчило про жорстокість цих війн, аніж область, що простяглася від витоків Гудзону до найближчих гір. Саме тут була головна арена кривавих битв, які зчинялися за панування над колоніями. У цих місцях зводилися форти, які по кілька разів переходили з рук у руки, а цілі армії, нерідко чисельніші за ті, що їх колись присилали сюди метрополії, вдиралися в лісові хащі, звідки знову виходили — змучені та зневірені пережитими невдачами.

На цій арені боротьби, на третьому році війни між Англією та Францією, відбулися події, про які ми й хочемо розповісти.

Нездарність англійських воєначальників, відряджених до Америки, і брак енергії в англійських чиновників повалили Англію з тієї височини, на яку її було піднято талантом і духом попередніх полководців та державних діячів. Вороги перестали боятися Англію, а її слуги втратили рятівну впевненість, яку дає нам самоповага.

Колоністи, звичайно, розділяли з метрополією ці неприємні наслідки, хоча й не були винні в тому, що сталося. Незабаром вони побачили, що армія їхньої дорогої батьківщини, яка досі вважалася непереможною, змушена була тікати від купки французів та індіанців і була врятована від цілковитого знищення лише завдяки витримці й мужності одного вірґінського юнака, слава про якого поширилася до крайніх рубежів християнського світу1.

У цей час з’явилася нова небезпека, і налякані колоністи в кожному пориві вітру почали вчувати завивання індіанців, про нещадну жорстокість яких ходили легенди. Словом, небезпека, яка розглядалася крізь збільшувальне скло страху, позбавляла людей будь-якої здатності мислити й робила їх рабами принизливих пристрастей. Навіть найбільш хоробрі та самовпевнені вважали кінець війни сумнівним; із дня на день зростала кількість тих, хто вже бачив, як усі володіння англійської корони в Америці будуть завойовані її християнськими ворогами або спустошені їхніми лютими союзниками.

Тому, коли до форту, розташованого на південному краю області, яка лежить між Гудзоном та сусідніми озерами, надійшла звістка, що Монкальм2іде з армією вгору Чамплепом, то її було прийнято швидше з боягузливою готовністю до миру, ніж зі сміливою радістю воїна, який дізнався, що ворог шукає зустрічі з ним.

Цю звістку одного літнього дня приніс індіанський скорохід разом із вимогою Мунро, коменданта двох укріплень на берегах Святого Озера, надати йому підкріплення.

Вірнопіддані британської корони назвали одне із цих лісових укріплень Вільям-Генрі, а інше Едвард — за іменами двох улюблених принців царського дому.

Першим керував згаданий шотландський ветеран. Гарнізон цього укріплення складався з одного полку регулярних військ і купки тубільців — кількості надто незначної, щоб протистояти тій страшній силі, яку вів за собою Монкальм.

Фортом Едвард, який налічував понад п’ять тисяч чоловік, командував генерал Вебб, якому підпорядковувалися королівські війська північних провінцій. Якби цей офіцер зібрав разом усі підпорядковані йому війська, то міг би протистояти супротивнику, котрий, до речі, мав удвічі менше солдатів. Однак, занепавши духом через невдачі, як начальники, так і нижчі чини воліли очікувати супротивника в шанцях замість того, щоб затримати його наступ. Дуже скоро в таборі поширилася чутка про те, що півтори тисячі людей прямують до форту Вільям-Генрі. Втім, ця чутка швидко стала очевидною…

Одного дня на світанку глибокий сон солдатів був перерваний барабанним боєм — і весь табір англійців умить заворушився. Тим часом, як добре навчені регулярні найманці гордо займали позиції на правому фланзі, менш досвідчені колоністи тіснилися ближче до лівого.

Коли все військо до останнього солдата зникло в хащах, у таборі розпочалося приготування до від’їзду. Перед великим бараком стояли вартові з тих військ, яких в армії знали як охорону англійського генерала. Відразу ж приготували упряж із шести коней, два з яких, судячи з сідел, призначалися для жінок, ба більше — жінок певного стану, котрих у цих місцях можна було зустріти надзвичайно рідко.

На третьому коні було сідло й чапрак штаб-офіцера; інші тварини призначалися для багажу та слуг.

На значній відстані від цього маленького гурту зібралося чимало гультяїв, які витріщалися на багату кінську збрую та й на самих благородних тварин. Серед присутніх був чоловік, який вирізнявся своїми манерами й поставою, він не здавався ані гулящим, ані нетямущим.

Статура цієї визначної особистості здавалася надзвичайно негарною, хоча назвати її потворною було б несправедливо. Коли цей чоловік стояв, він був вищим за тих, хто перебував поруч; коли він сидів, то здавався людиною звичайного зросту. Його голова була завеликою, плечі завузькими; довгі руки, ніби батоги, висіли вздовж тіла, хоча кисті рук здавалися майже витонченими. Його худі ноги і стегна досягали рідкісної довжини й укупі зі страшенно товстими колінами підкреслювали неоковирність статури.

Строкатий костюм поганого смаку ще гостріше відтіняв природну незграбність цієї людини. Камзол небесно-блакитного кольору з широкими короткими фалдами та низьким коміром викликав глузливі погляди. Китайкові панталони, які обтягували його ноги, доходили до колін і були підв’язані великими білими бантами. Димчасті вовняні панчохи та черевики, на одному з яких дзенькала острога, довершували вбрання цієї дивної персони. З великої кишені його шовкового, гаптованого сріблом жилета стирчав інструмент, що, враховуючи військову обстановку, можна було помилково прийняти за якусь невідому військову зброю.

Змальований нами чоловік врізався у натовп слуг, які очікували на генерала Вебба, та зовсім не соромлячись почав висловлювати свою думку про коней, що тут стояли.

— Гадаю, — впевнено вимовив він, — що ця тварина нетутешньої породи, а з далеких країв, може, навіть із того маленького острова по той бік моря.

Голос його вражав своєю м’якістю та милозвучністю, так само як його статура своїми незвичайними пропорціями.

— Заявляю без вихваляння: я можу сміливо розмірковувати про такі речі. Адже я побував у обох гаванях — у тій, що розташована в гирлі Темзи та названа на ім’я столиці старої Англії, і в тій, яку називають Нью-Гейвен3. Але такого коня мені ніколи не доводилося бачити. Як там сказано у Святому Письмі? «Він скаче по долині та радіє своїй силі; він кидається назустріч озброєним людям. У відповідь на трубний глас він каже: “Ха-ха”!» Він здалеку вчуває битву — громові голоси полководців та войовничі крики. Може здатися, що ці властивості коней Ізраїлевих збереглися до наших днів, чи не так, друже?

Не діставши жодної відповіді на свою цитату зі Святого Письма, чолов’яга уважно подивився на людину, що мовчки стояла перед ним, і знайшов у ній новий об’єкт для своєї цікавості.

Його погляд зупинився на спокійному й ніби закляклому обличчі індіанця-скорохода, який приніс у табір невеселі звістки. Попри цілковитий спокій червоношкірого, який стоїчно спостерігав за метушнею, що панувала навкруги, риси його обличчя виявляли якусь дику лють, яку міг би помітити пильніший погляд спостерігача, ніж той, що був звернений до нього зараз. Індіанець мав при собі ніж і томагавк свого племені, але в жодному разі не здавався войовничим. Навпаки, у його зовнішності була певна недбалість, що пояснювалася, можливо, тільки-но пережитою напругою. Фарби, якими було розмальоване обличчя індіанця, надавали його рисам іще лютіший, відразливіший вираз. Його вогняні зіниці виблискували посеред цієї мішанини барв, ніби зірки.

Лише на мить очі скорохода зустрілися з очами ошелешеного спостерігача, і він негайно відвернувся — почасти з лукавства, почасти зі зневаги спрямував свій погляд у порожній простір.

Раптово поблизу пролунали ніжні голоси, сповіщаючи про наближення очікуваних мандрівників, і простодушний прихильник бойового коня поспішив до своєї сухорлявої та куцої кобили. Він зіперся на вовняну попону, яка слугувала сідлом, та почав спокійно спостерігати за всім, що відбувалося, тим часом як лоша, що тут-таки було, мирно смоктало молоко, влаштувавшись із іншого боку шкапи.

Молодик в офіцерському мундирі вів двох дам, які, судячи з їхніх костюмів, приготувалися до важкої подорожі. Молодша з них (хоча обидві вони були дуже молодими) мала прекрасне золоте волосся, сліпучо-біле обличчя та блакитні очі. День, що наставав, не був таким осяйним, як її жвава посмішка, котрою вона обдарувала молодого чоловіка, що допомагав їй сісти у сідло.

Інша дама, якій офіцер виказав таку саму запопадливість, старанно приховувала свої риси від поглядів солдатів та поводилася з надзвичайною гідністю.

Ледве обидві пані сіли на коней, як їхній супутник одним стрибком скочив у сідло, після чого всі троє востаннє вклонилися генералові Веббу, який спостерігав за їхнім від’їздом із ґанку свого барака, та потім легким клусом, у супроводі слуг, попрямували на північ. Вони не промовили ні звука, тільки молодша дама легенько зойкнула, коли раптом перед нею прослизнув індіанець та рушив по дорозі — як провідник — попереду цієї маленької кавалькади. Старша з дам не прохопилася жодним звуком, коли раптово з’явив­ся індіанець, але злегка відкинутий серпанок дозволяв побачити вираз співчуття, подиву й жаху на її обличчі, коли вона спостерігала за рухами скорохода.

Волосся цієї пані мало колір воронового крила, на смаглявому обличчі грав яскравий рум’янець; надзвичайно ніжні, правильні риси були напрочуд прекрасними. Коли вона посміхнулася, сяйнув ряд сліпучо-білих зубів. Дівчина знову опустила серпанок на обличчя та продовжила шлях у повному мовчанні. Думки мандрівниці, як видно, були далекими від усього, що її оточувало.

Глава II

Доки одна з двох милих осіб, із якими ми познайомили читача, була занурена у власні думи, друга швидко отямилася від легкого переляку та, сміючись із власної слабкодухості, звернулася до молодого чоловіка:

— Чи багато таких привидів зустрічається в лісах, Дункане, чи цю людину запросили задля нашої розваги? Якщо так, то ми, звичайно, мусимо бути вдячні, але в іншому випадку ми з Корою маємо виявити всю нашу хоробрість іще до зустрічі з грізним Монкальмом.

— Цей індіанець служить у нашій армії скороходом, — відповів молодий офіцер, — і в своєму племені вважається за героя. Він охоче взявся провести нас до озера маловідомою стежкою, тому ми, сподіваюся, дістанемося туди раніше, ніж тоді, якби йшли за нашим загоном.

— Він мені не подобається, — промовила юна леді чи то з удаваним, чи то зі справжнім жахом. — Ви, сподіваюся, добре його знаєте, Дункане?

— Інакше, Алісо, я б не довірив йому вас. Звичайно, я його добре знаю, якщо вже обрав його провідником. Кажуть, що він канадець, але служив у наших друзів мохоків, які належать до числа шести союзних племен. Якийсь дивний випадок, у якому був замішаний ваш батько, що обійшовся з бідолашним дикуном занадто суворо, привів його до нашого табору, але я забув подробиці цієї історії. Досить і того, що тепер він є нашим другом.

— Якщо він був ворогом мого батька, тим гірше для нас! — вигукнула дівчина, насправді збентежившись. — Поговоріть із ним трохи, майоре Гейворд, я хочу почути його голос. Ви ж знаєте, що я суджу про людину з її голосу.

— Повірте, це нічого не дасть. Він навряд чи розмовлятиме зараз, коли ситуація вимагає від нього напруженої уваги… Однак дивіться, він зупинився. Вочевидь, стежка, якою ми попрямуємо, вже близько.

Майор не помилився. Підійшовши до того місця, де стояв дикун, який показував рукою на кущі біля великої дороги, вони помітили вузьку, звивисту стежину, котрою ледве могла пройти одна людина.

— Отже, ось куди лежить наш шлях, — упівголоса промовив молодий чоловік.

— Як ти гадаєш, Коро, — запитала дівчина нерішуче, — чи не було б безпечніше їхати у супроводі військ, хоча їхня присутність є вкрай неприємною?

— Ви не знаєте звичаїв цих дикунів, Алісо, а тому й не підозрюєте, де треба шукати справжню небезпеку, — зауважив Гейворд. — Якщо і є у цій місцевості дикуни, то вони будуть, швидше за все, триматися поблизу військової колони. Шлях військ усім відомий, тим часом як наш — поки що є таєм­ницею.

— Невже ми не можемо довіряти цьому чоловікові тільки тому, що його звичаї не схожі на наші, а колір його обличчя темніший за шкіру білих? — запитала Кора.

Аліса більше не вагалася й сміливо йшла за провідником. Гейворд дивився на Кору з неприхованим захватом та старанно розсував перед нею гілки дерев, що траплялися на шляху. Вони не взяли із собою слуг — застережні заходи, вжиті за порадою їхнього провідника для того, щоб було менше слідів…

Через незручність пересування вузькою стежкою всі розмови припинились. Але невдовзі вони увійшли під високе темне склепіння густого лісу, і тепер їхній шлях здавався менш стомливим.

Молодий офіцер розпочав був розмову з Корою, яка їхала за ним, але раптом почувся кінський тупіт, що змусив його зупинити свого коня. Приклад із майора взяло все товариство, воліючи дізнатися, в чому річ.

За мить вони помітили лоша, яке подібно до оленя жваво мчало через пні, а йому вслід з’явилася незграбна фігура чоловіка, змальованого нами у попередній главі. Він підганяв свою охлялу шкапу, щомиті його недолуге тіло то підіймалося на стременах і, через незвичайну довжину ніг, виростало до дивовижної висоти, то цілковито зменшувалося. Це все надавало чоловікові надзвичайно комічного вигляду.

Зморщечки на обличчі Гейворда поступово розгладилися, вустами пробігла усмішка. Аліса, не стримавшись, розсміялася, а в темних задумливих очах Кори з’явилася притаманна їй веселість, на час придушена через відомі події.

— Ви когось шукаєте? — запитав Гейворд, коли незнайомець наблизився до них. — Сподіваюся, ви не принесли поганих звісток?

— Звичайно, ні, — відповів той, залишаючи слухачам сумніви щодо того, на яке запитання він відповів. Трохи відсапнувши, додав:

— Я чув, що ви їдете до форту Вільям-Генрі, й оскільки я теж прямую туди, то, гадаю, гарне товариство буде приємним обом сторонам.

— Такий висновок є надто поспішним, — зауважив Гейворд. — Нас троє, а ви порадилися лише з одним собою.

— Погоджуюся, — сказав незнайомець. — Але головне — зрозуміти власне бажання, щоб потім утілити свої наміри. Ось чому я наздогнав вас.

— Якщо ви їдете до озера, то ви помилилися, — холодно промовив Гейворд. — Великий шлях, що туди веде, пролягає не менш як на півмилі позаду вас.

— Цілком слушно, — відповів незнайомець, аж ніяк не знітившись через холодний прийом. — Я провів цілий тиждень в Едварді й не розпитав би про цей шлях тільки в тому разі, якби був німим. І тоді цей ґандж поклав би край моєму покликанню.

Самовдоволено посміхнувшись власному дотепу, який, вочевидь, залишився зовсім незрозумілим для товариства, він вів далі зі зрослою серйозністю:

— Людині мого покликання не пристало бути на короткій нозі з тими, кого я маю навчати, — ось причина того, чому я не долучився до загону. Окрім того, людина вашого становища чудово поінформована про правила ведення війни, і, враховуючи це, я вирішив приєднатися до вас.

— Ви говорите про своє покликання й навчання, — почав Гейворд, тамуючи гнів. — Кого ж ви навчаєте і чого? Як користуватися зброєю чи, можливо, циркулем або компасом?

Незнайомець із подивом глянув на майора, а потім без усякого самовдоволення відповів:

— Про зброю я нічого не хочу знати. І не розумію ваших натяків на циркуль та компас. Я не вважаю себе володарем будь-якого високого дару й лише претендую на славне мистецтво співати псалми.

— Цей чоловік — один з учнів Аполлона! — весело крикнула Аліса. — Я беру його під своє заступництво. Гейворде, припиніть бурмоситися та дозвольте йому їхати з нами через співчуття до моїх вух, які жадають приємних звуків. До того ж, ми матимемо на одного друга більше в разі доконечної потреби.

— Невже ви думаєте, Алісо, що я повів би цією усамітненою стежкою дорогих мені людей, якби припускав, що на нас чекає якась небезпека?

— Ні, я так не думаю. Проте цей дивак забавляє мене, і якщо в його душі лунає музика, то не відмовляймося від його товариства.

Очі молодих людей зустрілися на мить, яку Гейворд намагався подовжити, але підкорившись знаку Аліси, швидко під’їхав до Кори.

— Я дуже рада зустрічі з вами, мій друже, — вела далі юна дівчина. — Упереджені родичі часто запевняли мене, що я добре співаю в дуетах. Гадаю, ми приємно скоротаємо наш шлях. Для такої дилетантки, як я, буде корисним почути думку досвідченого вчителя.

— Співання псалмів однаковою мірою освіжає як розум, так і серце, — відповів учитель співу. — Одначе для цілковитої гармонії необхідні чотири голоси. Ви володієте, вочевидь, повним, м’яким сопрано, а я з моїм тенором можу брати верхні ноти. Нам бракує тільки баса й альта. Той офіцер, який так неохоче пустив мене у ваше товариство, напевне, має бас.

— Не робіть поспішних висновків. — Аліса усміхнулася. — Якщо його голос і звучить іноді так само низько, як бас, то зазвичай він ближчий до тенора.

— А він знайомий з мистецтвом співу псалмів? — добродушно запитав Алісу супутник.

Дівчина ледве не розреготалася.

— Гадаю, — відповіла вона, — що майор Гейворд віддає перевагу світському співу. Життя солдата зле сприяє розвитку ніжних нахилів.

— Як і всі інші здібності, голос дано людині для того, щоб використовувати його з розумом, а не зловживати ним. Ніхто з тих, хто знає мене, не скаже, що я зневажав своє дарування. І хоча я з дитинства, подібно до царя Давида, жив для музики, ніколи жоден звук світських віршів не сходив із моїх вуст.

— Отже, ви обмежуєте ваше мистецтво виключно духовним співом?

— Так. Як псалми Давида перевершують решту творів, так само й мелодії, на які їх покладено, перевершують усі інші твори мистецтва. Я гордий з того, що ніколи не оспівував нічого, крім помислів і бажань царя Ізраїлю. Я постійно ношу із собою примірник творінь цього славетного співака, а саме книжку, видану в Бостоні 1744 року під заголовком «Псалми, гімни та священні пісні Старого й Нового заповітів».

Із цими словами чоловік витяг із кишені книгу і, напнувши на ніс окуляри в сталевій оправі, благоговійно розкрив її.

— Слухайте, — промовив дивак і, приклавши до своїх губ вищезгаданий дивний інструмент, видобув із нього високий, різкий звук, після якого взяв голосом ноту октавою нижче і, нарешті, заспівав псалом.

Таке несподіване порушення лісової тиші мусило притягти увагу тих, що їхали попереду. Індіанець пробурмотів Гейвордові кілька слів ламаною англійською, і той звернувся до співака.

— Хоча безпосередня небезпека не загрожує нам, — сказав він, — але проста обережність змушує нас їхати якомога тихіше. Даруйте мені, Алісо, що я порушу ваше задоволення і попрошу цього пана відкласти свій спів до зручнішої нагоди.

— Я навіть не встигла запитати співака, чому тон пісні та слова її так не збігаються між собою, аж ви вибухнули своїм басом.

— Я не знаю, що ви називаєте моїм «басом», — дещо ображено промовив Гейворд, — але ваша з Корою безпека для мене є дорожчою за цілий оркестр, який виконує музику Генделя.

Він замовк і, подивившись у бік чагарника, кинув тривожний погляд на свого провідника, який увесь час зберігав незворушність. Молодий чоловік осміхнувся, потішаючись зі своїх тривог. Невже він ледве не прийняв якісь блискучі ягоди за палаючі очі індіанця, що переховується в хащах?

Майор Гейворд помилився тільки в тому, що він так хутко погодився з необґрунтованістю свого занепокоєння. Щойно група вершників віддалилася від того місця, кущі розсунулися і з них показалося люте обличчя дикуна в бойовому розфарбуванні. Він зиркнув услід мандрівникам, що віддалялися, і на його губах промайнула переможна посмішка.

Глава III

Того самого дня двоє чоловіків сиділи на березі маленької бистрої річки. Здавалося, вони очікували на появу третьої особи або на початок якихось подій.

Густе гілля дерев кидало тінь на воду. Сонячні промені вже не так обпікали. А вода джерел і струмків трохи охолоджувала повітря.

Проте в тому усамітненому місці, де сиділи чоловіки, панувала задушлива спека, яка зазвичай буває в липні. Вряди-годи непорушну тишу переривали тихі голоси обох чоловіків, постукування дятла, несуголосні крики сойки та шум далекого водоспаду.

Один із чоловіків, судячи з кольору обличчя й фантастичного вбрання, був уродженцем лісів, інший, попри свій грубий, майже тубільний костюм, здавався набагато світлішим і був безсумнівним нащадком європейських переселенців.

Індіанець сидів на краю моховитої деревини. Його майже зовсім оголене тіло нагадувало емблему смерті: розмальоване білими і чорними фарбами, воно скидалося на скелет. На голеній голові, на самісінькій маківці, лишилося тільки одне пасмо волосся, прикрашене орлиним пером. З-за пояса виднівся томагавк та ніж англійської роботи, а на оголених м’язистих колінах недбало лежала рушниця з коротким стволом, одна з тих, якими англійці озброювали своїх диких союзників. Широкі груди, хороша статура та серйозне обличчя воїна показували, що він досяг повного розквіту.

Що стосується білого чоловіка, то його обличчя свідчило про те, що він зазнав чимало лиха та небезпек. Його м’язисті руки були радше худорлявими, ніж повними, але кожен нерв, кожен м’яз був, здавалося, загартованим із дитинства.

Він мав на собі зелену мисливську сорочку й хутряну шапку з облізлим хутром. За поясом у нього теж стирчав ніж, але томагавка не було. За звичаєм червоношкірих його мокасини прикрашало строкате оздоблення, а штани з оленячої шкіри, зашнуровані з боків, були перев’язані оленячими жилами. Ягдташ і ріг із порохом довершували його мисливське спорядження. Рушниця з довгим стволом була притулена до сусіднього дерева.

Маленькі очі мисливця світилися проникливістю й неспокоєм. Він постійно роззирався, немов чекаючи наближення ворога, що приховався. Однак попри підо­зрілість його риси були не тільки безхитрісні, а й відрізнялися шляхетною прямодушністю.

— Навіть ваші перекази, Чингачгуче, підтверджують мої слова, — сказав він тією говіркою, яка була відома всім тубільцям, котрі мешкали між Гудзоном та Потомаком. — Твої праотці прийшли з країни сонця, що заходить, переправилися через велику річку, підкорили тубільний народ та заволоділи землею. Мої пращури прийшли від червоної вранішньої зорі, переправились через Солоне Озеро та вчинили так само, як твої праотці. Нехай же Бог розсудить нас, а друзям не треба марнувати слів.

— Мої пращури билися з голими червоношкірими, — заперечив індіанець. — Хіба немає різниці між стрілою воїна з камінним наконечником та свинцевою кулею, якою вбиваєте ви, Соколине Око?

— Попри червону шкіру, в індіанцеві ховається розум, — відповів білий, похитавши головою. — Я не вчений, але вважаю, що рушниця в руках моїх пращурів була менш небезпечною за лук і добру стрілу в руках індіанців.

— Ви всі кажете так, як вас навчили ваші батьки, — холодно промовив червоношкірий, зневажливо махнувши рукою. — Що говорять ваші старі? Хіба вони розповідають молодим воїнам, як блідолиці вийшли назустріч червоношкірим у бойовому розфарбуванні й з кам’яними сокирами в руках?!

— Я не маю упереджень і не люблю вихвалятися своїм походженням, хоча мій найлютіший ворог, макуас, підтвердить, що я справжній білий, — сказав мисливець, задоволено поглядаючи на свою білу м’язисту руку. — Але мушу зізнатися, що мої брати мають звичаї, які я не можу схвалити. Наприклад, вони часто пишуть про те, що бачили і що робили, замість того, щоб розповісти про все в поселеннях, де балакучого хвалька звинуватили б у брехні, а хоробрий воїн міг би послатися на своїх товаришів, які б підтвердили його слова. Внаслідок цього багато хто, можливо, ніколи не дізнається про діяння своїх батьків, ніколи не намагатиметься перевершити пращурів у подвигах. Що стосується мене, то я не хотів би відповідати за інших. Одначе кожна історія має два боки, і тому я питаю тебе, Чингачгуче, що говорять перекази про першу зустріч твоїх дідів із моїми?

Цілу хвилину індіанець зберігав глибоке мовчання, а потім почав говорити з дивовижною урочистістю, яка надавала його розповіді ще більшої правдивості.

— Слухай, Соколине Око, і вуха твої не нап’ються брехні. Ось що розповіли мої батьки й ось що зробили могікани. Ми прийшли звідтіля, де сонце увечері ховається за нескінченні рівнини, на яких пасуться стада бізонів, і невтомно просувалися до великої річки. Там ми билися з аллигевами, поки земля не почервоніла від їхньої крові. Від берегів великої річки до берегів Солоного Озера ми ні з ким не зустрічалися. Макуаси прямували за нами на певній відстані. Ми сказали собі, що ця країна має бути нашою. Макуасів ми прогнали в ліси повні ведмедів, і вони видобували сіль із ям поблизу висохлих джерел. Ці пси не ловили риби з Великого Озера, і ми кидали їм тільки кістки.

— Це все я вже чув, — сказав білий мисливець. — Події ці відбулися задовго до того, як тут з’явилися англійці.