Після дощу ebook

Після затяжного, спекотного й засушливого літа внаслідок страшної зливи Тибр розливається, виходить із берегів, заливаючи Рим і всю долину русла. Річка перетворюється на нездоланну перешкоду, географічну межу, і все, що раніше здавалося таким знайомим й упорядкованим, несподівано стає чужим та загрозливим. Ось на такому тривожному й небезпечному кліматичному тлі Елені та Гекторові доводиться усвідомити, що їхньому шлюбу, а разом із ним — і світові, у якому вони досі жили, настав кінець. Їхня вимушена подорож стає джерелом роздумів, переживань, зустрічей, що так чи інакше вплинуть на глибокі зміни в них обох.

У цій історії, сповненій напружених пригод, читач познайомиться з численними персонажами — дітьми Елени та Гектора, загадковим мачо-грибником, японкою, що вижила після атомної аварії у Фукусімі, спільнотою черниць, юнаком-норвегом, песиком і багатьма іншими, — котрі супроводжуватимуть головних героїв у їхньому сповненому небезпек відкритті нового світу.

Поєднання приватної драми подружжя із тлом довкілля, яке перебуває на грані катастрофи, перетворює книжку на крик про допомогу і водночас — на заклик до надії. Адже саме тоді, коли все летить шкереберть, людина знаходить нові способи спільного існування, у ній прокидається бажання творити, чинити спротив, уявляти майбутнє, боротися і любити.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-93-2

Copyright ©2021 Chiara Mezzalama

First published bу Е/0 EDIZIONI -ltaly Published

bу arrangement with Loredana Rotundo Literary Agency

© Любов Котляр, український переклад, 2022

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2022

К’яра Меццалама

Після дощу

Події та герої цього твору, а також імена й діалоги, в ньому наведені, є винятково плодом уяви і вільного художнього вираження автора. Будь-який збіг із реальними подіями, людьми, назвами або місцями випадковий.

Кожен, хто коли-небудь пробував писати роман, знає, яка це важка робота; мабуть, то одна з найпекельніших справ. Треба весь час перебувати в собі, в тісній келії, в цілковитій самотності. Це контрольований психоз, параноя з манією, запряжені до роботи, а тому позбавлені пер, турнюр і венеційських масок, за якими ми їх легко впізнаємо, а вбрані радше в різницькі фартухи й кирзаки, з ножем для білування в руці[1].

Нам довелося жити на Землі у буремні часи, непевні й тривожні.

Мета — виробити в себе здатність давати відсіч тим із нашого виду, хто занадто впевнений у собі та в навколишньому світі[2].

О чверть на четверту четвертого листопада, у вівторок, Гектор підвівся, щоб виступити на загальних зборах членів Товариства. У своєму елегантному, пошитому на замовлення, ретельно випрасуваному костюмі він почувався дуже впевнено: піджак у плечах сидів бездоганно, хоча й був дещо завузьким у талії, бавовняна сорочка м’яко огортала тіло, приємно пахнула свіжовипрасуваною білизною. Лише ґумка синьої шкарпетки занадто здавлювала ліву гомілку. Як тільки він підвівся, запанувала тиша. Гекторові чомусь спали на думку слова дружини, промовлені кілька днів тому. Того вечора він повернувся додому запізно і застав її на кухні, де вона сиділа, вчепившись обома руками в наповнену гарячою водою чашку так, ніби то був її останній порятунок. Отоді вона й промовила ту фразу, навіть не піднявши голови. Останнім часом вона часто пила так воду, не додаючи пакетиків чаю або трав’яного збору. «Відтоді, як ти припинив мене цілувати, завжди ходиш із сигарою в роті». А він у ту мить думав про м’які губи Клаудії, як про недозрілий плід, від якого залишався присмак невдоволеності, присмак бажання, яке йому ніяк не вдавалося втамувати. Дружина знала, здогадувалась, а він не міг і не хотів їй нічого пояснювати.

Губи Клаудії, запах Клаудії. Він зустрічався з нею в офісі, і тоді все здавалося легшим, прийнятнішим. Колеги, партнери по бізнесу, сама безглузда робота — лише засіб вдавати, ніби ти для чогось потрібен. Заробляти гроші, утримувати родину, час від часу дозволяти собі маленькі радощі. А от губи Клаудії ніяк не вдавалося викинути з голови. Сигару в роті він ніколи не запалював. «Татку, ти як мала дитина, — сказала йому якось донька, — вічно ходиш із соскою в роті». Вона теж мала рацію. Стрункі ноги Клаудії, оксамит її шкіри; з нею він забував про свій вік, забував, що мускули тіла обвисають, борода сивіє, зір і слух погіршали; поруч із нею йому вдавалося контролювати свої внутрішні страхи. Ті самі, що тривожили і його дружину. Усвідомлення, що насправді живеш не своїм життям, але ніяк не можеш з нього виборсатися. Вони з Еленою часто про це говорили. Недосягнуті бажання, нездійснені обіцянки, зрада самому собі через тисячі буденних дрібниць, час, що невпинно спливає, стискаючись навколо і звужуючи виднокрай. Із кожним днем всередині щось відмирало. Він знав, що Елена все розуміє, адже вони вже так довго разом; вони нічим не могли допомогти одне одному, бо мучилися від одного болю. Але той спільний біль замість того, щоб їх об’єднати, тільки віддаляв. Як можна засуджувати когось за бажання почуватися живим? Хіба щастя — це злочин? Груди Клаудії, її вигнута спина, аромат волосся на скроні, її шкіра. Скільки щастя проходить через тіло! І скільки нещастя.

У ту мить Гектор побачив, як вона легкою ходою ішла по коридору, всміхнулася йому через скляну стіну конференц-залу. Він ретельно підготував виступ, завжди був чудовим оратором, своїм розкотистим голосом миттю завойовував увагу слухачів. А от чи відомо про це його дружині? Зал поступово заповнювався, і коли всі повсідалися, Гектор глибоко вдихнув. Та з його рота не вилетіло ані слова. Хоча в думках панував лад, у голові всі слова було заздалегідь розкладено в рядки, у фрази, які він знав напам’ять. Але між розумом і ротом ніби раптом виросла нездоланна перепона. Він на мить заплющив очі; пройде, зараз минеться, це всього лише миттєвий стрес. Але чим більше секунд спливало, тим глухішою ставала перепона, — твердою, як залізобетонна стіна, — із того самого залізобетону, навколо якого крутилася вся його робота, його бізнес, завдяки якому він побудував своє маленьке царство стабільності.

Його охопила паніка. Обличчя людей — спершу здивовані, а потім збентежені, — погляди, все більш занепокоєні й недовірливо-злякані, лише посилювали його тривогу. Серце в грудях несамовито калатало, билось як навіжене, ніби хотіло вирватися на світло з тюрми, в яку його ув’язнили, навіки поцупивши в нього голос, затьмаривши розум, — ніби наклали злі чари. Через скло він бачив Клаудію: вона застигла, як соляний стовп, папки, що їх вона до цього тримала під пахвою, посипалися на підлогу; йому здалося, ніби він чує глухий звук удару картону об паласне покриття. Гектор хотів було вибачитись, але й ті кілька звуків чомусь ніяк не хотіли виходити з його рота: вибачте, вибачте. Рак мозку. Ось що. Інакше й бути не може. Чи церебральна ішемія, інсульт, аневризма. Щось таке, що вже давно нишком роз’їдає його зсередини або вразило цілком несподівано, як удар батога.

Він важко опустився у крісло. Клаудія тим часом уже влетіла до конференц-зали. Клаудія у білій блузці та з перлами в сережках; Клаудія зі склянкою води; Клаудія, яка підтримує його, наче неживе опудало з перекошеним обличчям; Клаудія, яка виводить його з приміщення, тримаючи під руку, майже силою тягне до ліфта, а потім — надвір, подалі від кондиціонерів, на справжнє, свіже й тепле повітря жовтневого дня.

Вони сіли за столик у безлюдному барі. Гектор був переконаний, що ось-ось помре, що настав його час, відчував, як крижаніє мокра від поту спина, трусився, хоча було зовсім не холодно. Боявся навіть спробувати заговорити. Боявся, що не вдасться зруйнувати оту перешкоду, яка перекрила йому розум. Що він навічно замурується в собі. Клаудія з її малесенькою родимкою біля губ і ароматом свіжоскошеної трави не знала, що робити. Якийсь час мовчала, — можливо, боялася почути, що трапилося, — замовила дві кави у скляних кухликах і дві склянки води. Решта тіла працювала: рука вхопилася за край столу, інша піднесла кухлик до рота, відчувався гарячий гіркий смак кави.

— Що сталося, любий?

— Не знаю.

Йому вдалося вимовити ці слова, він відчув звук власного голосу, — отже, йшлося не лише про намір заговорити, що існував тільки в його голові.

— То виходить, ти таки можеш говорити?

— Що за дурне запитання... звісно, можу.

— Вибач, я мала на увазі... тобі краще?

— Мабуть, це рак мозку.

— Не мели дурниць. Ти просто втомився. Тобі треба як слід відпочити і сходити до лікаря.

— Ти говориш як моя дружина.

— Я лише хотіла бути чемною. Але бачу, що тобі це зай­ве. От і добре. Знаєш, я повертаюся в офіс.

— Вибач, я не хотів тебе образити.

Клаудія підвелася, поцілувала його в лоб і пішла собі. За інших обставин він зробив би все на світі, аби її затримати: обійняв би, притиснув до себе, запхав руку під блузку. Але в цю мить йому взагалі нічого не хотілося. Він зателефонував своєму давньому приятелеві, який працював лікарем, і записався на прийом. До офісу він не повернеться, дуже соромно через безглузду ситуацію, в якій він опинився. Тепер про це пліткуватимуть кілька днів, а то й тижнів. Люди тільки й чекають слушної миті, щоб підняти тебе на осміх за твої слабкості. Йому закортіло додому, захотілося опинитись у рідних стінах, серед рідних запахів і дорогих серцю людей і речей. Він рушив до центру, пішки. Пройшов повз Квирінальський палац[3]. На хвильку зупинився біля балюстради оглядового майданчика; той краєвид йому завжди подобався. Місто лежало перед ним як на долоні і водночас здавалося таким далеким. Так само і його щастя: інколи здається, що досить руку простягнути, а інколи — що ніякого щастя й не існує зовсім, — так, вигадка, щоб хоч якось виправдати марноту життя. Щастя — це запах змокрілого від поту волосся Джованні, коли той повертається з тренування в балетній школі; щастя — це те, як донька прикриває рукою груди, бо перетворюється на підлітка. Про Елену чомусь не думалося. Раптом йому стало спекотно, аж занадто тепло як для четвертого жовтня. Зовсім скоро прилетять шпаки і заповнять небо над містом своїми зграями темних і гармонійних форм, хоча їх кількість протягом останніх років різко зменшилася. Кліматичні мутації призвели до зміни маршрутів міграції у птахів. Йому бракувало чогось головного, чогось такого, чому він сам не міг надати ні назви, ані форми. Він пошкодував, що отак по-дурному розпрощався з Клаудією; зараз міг би бути з нею, ніжитися в ліжку під білосніжними простирадлами у квартирі, де вони зустрічаються вдень, — тій самій, що залишилася у нього ще зі студентських років. Дружині він сказав, що здав її в оренду, а насправді тримав для себе, для своїх маленьких утіх. Там, нагорі, понад дахами. Подалі від хаосу міста та швидкого плину часу.

Він пройшов по вулиці Датарія, проминув театр Квіріно, в якому Джованні мав згодом дебютувати в ролі балетного танцюриста. Син — танцюрист, який не вболівав ні за яку футбольну команду... звісно, не про таке Гектор мріяв, коли той народився. Хлопчина готувався так серйозно, що це його бентежило. Коли йому самому було дев’ять років, його ніщо так не захоплювало. Можливо, вже тоді в ньому зародився отой паросток непрожитих життів, придушених бажань. Гектор перетнув площу Венеції, від міського хаосу паморочилося в голові. Звернув до провулка колишнього гетто, зайшов у під’їзд будинку біля площі Марґана і пішки піднявся на четвертий поверх. Зупинився перед дверима своєї квартири, щоб перевести подих, вставив ключ у замкову щілину й відчинив. У вітальні панував цілковитий гармидер, ніби там щойно пройшов ураган. Покликав дружину. Вона не відповіла. Тоді він покликав дітей:

— Сюзанно! Джованні!

Тиша. У спальні — теж безлад. У кухні й ванній усе на місці. В робочому кабінеті бракувало кількох книг, а по підлозі було розсипано цілу купу аркушів.

Гектора охопила тривога. Таке враження, що тут збиралися похапцем, щоб утекти від раптової небезпеки. Якоїсь загрози. «Так, не панікуй, — наказав він сам собі, — цьому має бути якесь розумне пояснення». Налив собі води в склянку, втомлено опустився на диван і непомітно для себе заснув.

Того ранку, як і зазвичай, Елена прокинулася раніше за всіх, одяглася, ретельно приготувала сніданок. Потім пішла будити дітей, допомогла Джованні вибрати одяг, врешті всі четверо всілися за стіл. Як нормальна родина. Сюзанна розповідала про свою однокласницю, яку раніше терпіти не могла, а тепер вона їй подобається. Джованні розказав напам’ять таблицю множення на сім і на вісім. Гектор повідомив, що в нього того дня мають відбутися збори членів Товариства; він не хвилювався, адже справи в компанії ішли добре, товарообіг виріс, перехід від продажу цементу на деревоматеріали почав давати перші результати, але завжди могло трапитися щось непередбачене, як-от неприємне запитання від якогось невдоволеного або заздрісного компаньйона. Елена поглядала на нього. Намагалася помітити ознаки того, що відбувається, — ніби шукала докази. Гекторове тіло. Тіло, яке було їй таким рідним, майже часткою її власного, в якому вона знала кожну дрібничку, кожну ваду, яке здавалося їй гарним попри плин років. Але не бачила нічого дивного. Гектор був таким самим: той самий голос, ті самі зношені капці, ті самі пальці на руках, та сама золота обручка, так само жестикулював, так само випив дві кави, одну за другою. «Що воно таке — нормальна родина?» — подумки запитувала себе Елена. Якщо правда те, що кажуть її подруги, ніби в кожного є коханка чи коханець, то воно, мабуть, і нормально: отак сидіти разом за столом і снідати, ніби так і треба. Тоді чому їй це здається таким дивним, неприйнятним? Адже вона завжди мала відкрите мислення, терпіти не могла моралістів і лицемірних святенників-католиків; протягом багатолітнього подружнього життя всяке трапляється, але ось тепер, коли це сталося з нею...

***

Елена знала вже кілька місяців. Він відростив собі бороду, почав носити барвисті сорочки, змінив парфуми. До неї більше навіть не торкався. Тепер вони багато розмовляли — значно більше, ніж раніше. Стали щирішими одне з одним, оголили душі відтоді, як перестали лягати разом голими в ліжко. Ніякої колишньої близькості, коли тілом до тіла, коли розчиняєшся в іншому в такому заспокійливому забутті, що знищує будь-які відмінності, ієрархію, межі. Замість цього — спілкування, одне навпроти одного, дивлячись у вічі, за столом у напівтемній кухні, коли діти вже заснули, або ж у машині, сидячи поряд, у поїздках, сповнених слів та роздумів, обговорення прочитаних разом уголос книг, або рука в руці під час прогулянок берегом Тибру у нижній частині міста, де не так людно. Гуляли вздовж муралеса Вільяма Кентріджа[4] — чудового подарунка Риму, який стоїть на порозі смерті, так само, як і їхній шлюб. Він уникав прямих відповідей, казав, що розгубився, що почувається іншою особою, що хоче від життя якихось нових вражень. Без неї. Елена його слухала, розповідала про себе, сподівалася, що таким чином їм вдасться зрозуміти одне одного, якось по-новому поглянути одне на одного, знову познайомитись і зблизитися водночас із тим, як вони ставали чужими. Намагалася не напосідати на чоловіка, взяла на себе піклування про дітей, давала йому волю і змогу робити, як заманеться, у тій подорожі до власного внутрішнього світу, яку він переживав. Тепер вона запитувала себе, чи оте її безмежне терпіння не було продиктовано страхом втратити його. Бути покинутою. Страхом, що тонесенька ниточка, яка ще їх поєднувала, обірветься, і вона збожеволіє. Таким чином вона втекла з вершини, аби перешкодити розбурханому штормом морю поглинути себе. Ось що вона вчинила.

**

Та потім вона побачила ту жінку. Молода, гарненька, але було в ній щось негармонійне: чи то її одяг, чи то безсоромність, з якою та поводилась у всіх на очах. Надіслані нишком смс-ки вечорами, — хтозна, відколи це тривало. Підозри переросли у впевненість, і вже наступної миті Елена опинилася у глибокому колодязі, куди падають усі зраджені жінки. Скільки романів вона перечитала, де йшло­ся про нестерпний біль, викликаний зрадою. Біль, що призводить до божевілля. І ніколи не думала, що одного дня така доля спіткає і її.

**

— Чому ти так на мене дивишся? — запитав Гектор. — Щось не так? Мені якось не по собі від твого погляду.

Елена здригнулася, злякавшись своїх думок — ніби вони були настільки потужними, що вирвалися з її голови назовні.

— Та ні, нічого, — оговталась нарешті, — замислилася про роботу. Я перекладаю одну науково-популярну книжку з антропології, в якій ідеться про гриби та про руїни капіталізму.

Відчула, як її кинуло в піт.

— Ваша мати живе у світі книжок, щаслива! — промовив Гектор, звертаючись до дітей.

Його саркастичний тон зачепив її. Наче жити у світі книжок так уже легко або приємно.

— Як нудно, мамо! — вигукнула Сюзанна. — Адже це все вигадки, я б так нізащо не змогла.

«А що таке вигадки? І що таке правда?» — хотілося запитати Елені. Сюзанна входила у той вік, коли все, що каже або робить мати, — не годиться. Елені подумалося, що підлітки — це вампіри, які, щоб вирости, смокчуть енергію у своїх батьків. Але якщо в неї вже зараз немає енергії, як вона це переживе? Як зможе підтримати дітей і самореалізуватись, коли почувається так, ніби вже тепер нічого не значить? Ніби вона тепер — ніяка не жінка і в неї немає власних бажань чи мрій, окрім того, щоб сховатися в лісі й перетворитися на дерево. І чому вона впевнена, що діти нічого не помітили?

З того самого дня, як вона побачила їх разом, відтоді, як привид перетворився на справжню жінку з плоті й крові, Елена більше не могла спати, прокидалася о третій чи о четвертій ранку від того, що серце калатало як навіжене і груди здавлювало каменем, а Гектор тим часом солодко сопів поряд із нею. Тоді вона вставала, не в змозі знову заснути, наливала собі в чашку гарячої води, сідала за кухонний стіл і дивилась у вікно. Дивилася порожніми очима на порожевіле від ранкової зорі небо Рима. Ніч, порожнеча, тиша, яку переривали хіба що сердиті крики чайок, що вже давно заполонили місто. Мріяла полетіти, податися кудись далеко. Почала писати, сподіваючись, що вилиті на папір слова допоможуть їй надати форми тим нестерпним стражданням, що затьмарили решту думок. Слова лилися самі по собі, ніби з’являлися з іншого світу, до якого вона раніше не мала доступу. Відчувала лише рану в душі. Тривогу. Страх.

**

Наповнила водою термос Джованні, допомогла йому зручніше поправити заплічника, цмокнула в щічку Сюзанну. Попрощалася з Гектором, побажала йому вдалого виступу на зборах Товариства, хоча їй нестерпно хотілося його відлупцювати, покусати, бо знала: в офісі на нього чекатиме ота, друга, а після зборів вони разом підуть обідати або навіть у ліжко, а вона тим часом залишиться вдома сама.

**

Коли всі пішли, Елена навела лад у кухні, у спальнях, повідчиняла вікна. Попри всі тривоги вона любила цю мить приготувань, перш ніж сісти за роботу. Зупинилася перед фотографіями у світлиці. На одній — вони з Гектором на весіллі їхньої доброї знайомої. Куди подівся той погляд, яким Гектор колись дивився на неї? Погляд, сповнений кохання і бажання, їхні сплетені пальці рук, що втілювали, як здавалося, їхній нерозривний союз. Перевела очі на родинне фото у срібній рамці: вона тримає на руках новонародженого Джованні, Гектор м’яко обі­ймає її за талію однією рукою, а другою тримає за руку маленьку Сюзанну, поряд — Гекторова сестра з чоловіком і двома старшими синами, а в центрі — батьки Гектора. Тло — зелені схили Тоскани, де у свекрів є другий дім і де вона ніколи не почувалась як удома. Того дня святкували перше причастя старшого внука. А в неї своєї родини не було, вона відмовилась охрестити своїх дітей. Яка ж бо вона молода на цьому фото! Їй перехопило горло від сліз.

Який сенс у всіх зусиллях, докладених до того, щоб бути доброю матір’ю, шанованою перекладачкою, подругою, тітонькою, дочкою, невісткою, жінкою, якщо ти навіть не спроможна відвоювати кохання власного чоловіка?! Так, вона усвідомлювала, наскільки безглуздо викинути котові під хвіст власне життя лише через те, що її чоловік спить з іншою. Так, це лише жалюгідне, заїжджене кліше, дрібна й дурна міщанська трагедія; у її чоловіка всього лише коротенький роман зі співробітницею, але те, що переживала вона, було таким справжнім, таким болючим і гидким. Таке враження, ніби Гектор і та жінка видрали щось із неї, з її тіла. Вона увімкнула комп’ютер, спробувала відігнати ці думки й зосередитися на тексті. Що робити, коли ваш світ починає розвалюватися на частини? Я вирушаю на прогулянку і, якщо мені справді пощастить, знаходжу гриби. Так починалася захоплива книжка-есей антропологині Анни Цин[5]. Елена з головою поринула в роботу, їй подобалося підбирати слова, складати їх у речення, щоб якнайточніше передати сенс. А коли тема захоплювала її особисто, то додавала ще й частинку свого. Наш світ стояв на краю загибелі, але мало в кого вистачало мужності говорити про це відкрито.

Гектора розбудив скрегіт ключа в дверному замку. Сюзанна і Джованні повернулися зі школи.

— Татку, а чому це ти вдома? — запитала Сюзанна, кидаючи в куток заплічника.

— Я заснув... вибачте, сьогодні я повернувся з роботи раніше.

— А мама де? — запитав Джованні.

— Не знаю, — відповів Гектор, — я думав, що вона з вами.

Джованні зняв черевики і стрибнув на диван.

— Як дивно, що ти тут... а що це за шарварок довкола? — запитав він, обіймаючи батька. — Пограємо в карти?

Гектор відчув, як від сина пахне папером, клеєм та вуличними іграми. Запах школи.

— А тобі хіба не треба робити уроки на завтра?

— Так, але ж не відразу. Спершу побавмося, будь ласка!

— Добре. А твоя сестра завжди так поводиться? Кидає ранець, ніби мішок із ядерними відходами, і зачиняється у власній кімнаті?

Джованні кивнув.

— Іноді вона буває не дуже компанійською. Мама каже, що для її віку це нормально, що я повинен набратися терпіння, бо вона — підліток, — він промовив останнє слово так, ніби йшлося про щось незвичайне, що вимагало особливої обережності, — вона дуже переживає за своє волосся.

Батько здивовано вирячився на нього, не розуміючи, про що мова.

— Іди, неси карти.

Вони зіграли кілька партій, аж поки Сюзанна не вийшла зі своєї кімнати і не попросила Гектора, щоб той допоміг їй повторити англійську. Джованні зробив домашні завдання, настала година вечері, але Елена так і не з’являлася. Її мобільний і досі був вимкнений. Гектор спробував зателефонувати кільком її подругам, але жодна з них не зустрічалася з нею того дня. Це було так не схоже на Елену: зникнути з дому, залишивши все в цілковитому безладі. Він намагався зберігати спокій. О восьмій зателефонував його приятель-лікар, щоб повідомити дату для здачі аналізів крові та комп’ютерної томографії.

— Коли отримаєш результати, приходь, — сказав на прощання.

— Елена ще не повернулася додому, — повідомив йому Гектор, — дивно, сподіваюся, що з нею все добре.

— Якщо потрібна допомога, дзвони, — відповів приятель.

Прийшла Сюзанна:

— Що в нас сьогодні на вечерю? Їсти хочеться.

Авжеж, вечеря, він про це не подумав. Пішов до кухні, заглянув у холодильник.

— Я приготую вам пасту з тунцем і запечу в духовці солодкий перець.

— Згода, але швидше, а то через тебе нам доведеться лягати спати дуже пізно.

— Звідколи це ти стала так розмовляти з батьком?! І, будь ласка, прибери у вітальні!

— І не подумаю! То ж не ми перевернули там усе з ніг на голову!

Сюзанна стенула плечима і повернулася до своєї кімнати.

У Гектора не було сил наполягати. Джованні тим часом плигав у спальні під голосну музику.

— Ти що тут робиш, тренуєшся?

— Ні, татку, я не тренуюсь, я танцюю.

Тренькнув мобільний. «Любий, як ти почуваєшся? Мова до тебе повернулася? Хоча насправді я більше сумую за твоїми поцілунками. Вибач за те, що сталося. Просто своєю поведінкою ти мене трішки розсердив».

Як тільки вода закипіла, Гектор укинув спагеті.

— Піди скажи своїй сестрі, що через десять хвилин можна вечеряти. І, будь ласкавий, накрий на стіл.

**

Родинне життя здавалося йому інколи чимось відокремленим від нього самого, чимось на кшталт басейну, куди можна зайти поплавати на деякий час, а згодом ви­йти. Клаудія... йому так кортіло її побачити! Притиснути до себе.

Покуштував одну спагетину, потім із води, в якій варилися спагеті, приготував соус, додавши консервованого тунця, лимонну цедру і багато пармезану, злив воду з пасти, залишивши її трішки недовареною, щоб потім припустити на пательні разом із соусом кілька хвилин. Тим часом вийняв із духовки запечені перчини. Побачив, що бракує хліба. І молока на сніданок теж не було. Розхвилювався через незрозуміле зникнення Елени. Згадав про те, що з ним сталося вранці в офісі, про химерний бунт, що вчинив йому власний мозок. Боявся, що то було свідченням якогось серйозного відхилення. Він завжди багато працював, занадто хвилювався, адже робота в галузі будівництва — як війна, зі своїми перемогами, але й ризиками, компромісами, до того ж останнім часом галузь зазнавала кардинальних змін. Про них не говорили відкрито, йшли тільки закулісні перемовини між основними лідерами, але в усій системі проявлялися тривожні ознаки нестабільності. Всі навколо вдавали, ніби нічого особливого не відбувається, хоча в душі добре знали, що це неправда. Ніщо у світі не може рости до нескінченності, так само як і не можна будувати безконечно, — принаймні не в тому світі, де він жив донині.

Він переніс пательню на стіл, розклав пасту по тарілках для дітей. Звичні, повсякденні дії, які зазвичай виконувала його дружина. Він куховарив лише на вихідні, коли до них у гості приходили друзі; ніколи не займався кухнею щодня, щоб нагодувати дітей.

— Смачно як, татку! — сказала Сюзанна. — Набагато краще, ніж виходить у мами.

— А мама де? — запитав Джованні. — Чому не повертається?

— Не знаю, — відповів батько, — можливо, зайнята чимось із подругами і забула мене попередити.

Тут він засумнівався: а якщо вона його попереджувала, а він просто забув? Якщо його мозок справді руйнується? Перевірив мобільний, чи не з’явилося нових повідомлень.

Прибрав зі столу, поки діти перевдягались у піжами. Дивно було займатися хатніми справами без неї; дивно було не знати, де вона. Він зайшов до спальні Сюзанни, у той її світ спілкування з подругами, постерів поп-співаків, про яких він ніколи не чув, світ єдинорогів, фламінго, фраз про кохання із цукерок «Перуджина», полароїдних знімків, — ані сантиметра вільного простору на стінах! — з купою одягу просто на підлозі, із заваленим книжками, зошитами, паперовими аркушами, фломастерами письмовим столом.

— Як можна жити в такому гармидері?! — запитав Гектор.

— Тату, не починай! Ми про це вже сто разів говорили. На вихідні приберу, обіцяю.

— Мама тобі часом не писала?

Сюзанна перевірила мобільний.

— Ні, ніяких повідомлень. Ти хвилюєшся? — знову позіхнула. — Вибач, спати хочеться. Завтра у нас контрольна з природознавства, треба виспатись як слід. На добраніч, татку!

І вкрилася ковдрою з головою.

Джованні ще й не думав спати.

— Татку, давай поборемося?

Гекторові зовсім не хотілося. Він підхопив малого на руки, жартома полоскотав і штовхнув на ліжко.

— Час спати! — наказав суворо.

Хлопчик засміявся. Потім раптом посерйознішав:

— Сподіваюся, що мама буде тут, коли я прокинуся.

— Звісно, буде.

Поцілував сина і вимкнув світло.

— Тату...

— Що?

— Якщо я не зможу заснути, можна мені до тебе в ліжко?

— Звичайно, можна, але ти відразу заснеш, ось побачиш.

**

У домі стало тихо. Гектор пішов до вітальні, сів на диван і ввімкнув телевізор. Написав повідомлення Клаудії. Спробував зателефонувати Елені, але її мобільний і досі був вимкнений. Пригадав, як дивно вона дивилася на нього вранці: поглядом, сповненим болю і докору, який він не зміг витримати. Вирішив навести лад у хаосі, залишеному дружиною. Помітив, що вона забрала з собою ноутбук. Склав до шафи увесь одяг, який вона покинула купою на ліжку. Йому здалося, ніби він відчуває Еленин гнів, її різкі, похапливі жести, як у того, хто наважується на щось в останню мить. Навівши лад, сів на ліжко, підняв подушку, щоб узяти піжаму, і знайшов під нею записку. Написану кривим, квапливим почерком. «Мені треба побути самій кілька днів, щоб подумати. Я бачила тебе з отією. Мені дуже боляче. Як ти міг так зі мною вчинити?!»

Гектор зітхнув. Знав, що рано чи пізно це мало статися, йому навіть полегшало. Гнійник прорвав.

«У невизначеності або в непередбачуваній природі час­то криється щось страшне, але саме така непевність у мисленні змушує нас припускати, що невизначеність призводить і до можливості життя. Єдина причина, з якої цей факт здається нам дивним, — це те, що більшість із нас виросли з мріями про модернізацію і прогрес».

«Мені б хотілося познайомитись із цією жінкою», — подумала Елена, підводячись із-за робочого столу, щоб піти й зігріти собі води. Вона часто захоплювалась авторками книжок, які перекладала. Оте безпосереднє занурення у чужі слова й фрази, що могло тривати кілька місяців, створювало неймовірну близькість між нею, мисленням авторів та їхніми творами, у яких виливалися їхні думки. Інколи їй здавалося, що авторки — тут, поряд, кладуть їй руку на плече, щоб підбадьорити. Але в ту мить самого такого підбадьорювання їй не вистачало. Вона не могла думати ні про що інше; перед очима стояв чоловік із тією жінкою: як вони обіймаються, падають у ліжко, перезираються по-змовницьки в офісі, обідають разом, п’ють каву, торкаються колінами під столом, сміються... вона відчула, що божеволіє, втрачає самоконтроль.

**

Вона почувалася полонянкою у цьому домі, що був їхнім, їхньою родинною домівкою, яку вони вибрали, купили, обставили меблями, — домівкою, де вони народили й ростили двох дітей, святкували їхні дні народження, сперечалися, кохалися, тисячі разів умикали пральну машину, ще тисячі — посудомийну і де збиралися зустріти старість. Усе це їй здалося таким безглуздим, ніби вона — це не вона, а стороння людина, що спостерігає за нею збоку: за бідолашною сорокап’ятирічною жінкою, яку зрадив чоловік, як то буває з багатьма сорокап’ятирічними жінками. Їй несамовито захотілося перебити посуд, позривати зі стін картини, битися головою об стіну. Але вона б так не змогла. Щось усередині її втримувало. Ніби якась невидима мотузка обкрутилася навколо її тіла, заважаючи поворухнути руками й ногами. Чому вона не почала кричати, як тільки помітила, що відбувається? Чому не пішла до офісу Гектора і не влаштувала там скандал? Чому не захистила їхні стосунки?

Вона глянула на розгорнуту книжку на письмовому столі, на екран ноутбука, на розкидані аркуші, словник, полиці книжкових шаф кабінету, де покоїлися сотні історій, які вона прочитала за всі ці роки і які утворили навколо неї своєрідний захисний бар’єр. Захист, схованку, але разом із тим — в’язницю. Вона багато разів питала в себе, чому не насмілюється писати. Чому ховається за словами інших, якщо в неї в голові безліч власних історій і сюжетів, які вона занотовувала до товстого зошита з чорною обкладинкою звідтоді, як їй виповнилося двадцять років? Тримала їх у собі, аж поки вони не потонули у вирі непозбувного болю, пов’язаного зі смертю її матері, куди тепер так само засмоктувало її шлюб.

Нарешті вона отямилася від тих думок, що паралізували, як зміїна отрута. Взяла валізу, похапцем запхала в неї черевики й одяг, повернулася до кабінету, взяла ноутбук, книжку, яку перекладала, ще три інші, що їх якраз читала. Завмерла на мить навпроти дитячих кімнат. Перш ніж піддатися смутку і почуттю провини, послала дітям подумки по поцілунку, вхопила одну з м’яких іграшок Джованні, взяла один із Сюзанниних шаликів і намотала собі на шию. Зазирнула до їхньої з чоловіком спальні, розібрала ліжко, яке ретельно заправила кілька годин тому, понюхала чоловікову піжаму, відчувши запахи поту і бальзаму після гоління, які так добре знала, розкидала ногами блакитні еспадрильї, якими користувалася замість капців, — вона купила їх колись давно на ринку на Мінорці. Куди подівся чоловік, якого вона так несамовито кохала?!

Вкинула в сумку ключі від машини та ключі від сільської садиби, озирнулася востаннє на вітальню, почала хапати подушки й покривала з дивана й жбурляти на підлогу. «Годі вже, годі», — вмовляла саму себе, аж поки не потьмяніло в очах. Вийшла з квартири, гепнувши дверима. Молилася, щоб не зустрітися ні з ким на сходах або на вулиці. Надягла сонцезахисні окуляри, сіла в машину і завела двигун.

**

Увімкнула радіо. Урагани, землетруси, пожежі, війни, епідемії охопили цілу планету, а якийсь недолугий політик тим часом висловлював своє занепокоєння з приводу урядових коаліцій і втрати національної ідентичності. Як могло людство до такого докотитися?! Хіба не заслуговувало на те, щоб зникнути з лиця Землі через власний ідіотизм?! На об’їзній дорозі рух посилився, довелося стишити хід попри гарячкове бажання якнайшвидше покинути місто. Як тільки вона опинилася за околицями Рима, відразу вимкнула радіо. Вирішила не їхати швидкісною трасою, їй подобалося керувати автівкою неквапно, поглядаючи на пейзаж довкола. Як вона могла миритися із чоловіковою невірністю, його поступовим і невпинним відчуженням? Як могли вони разом спати, ходити у гості до родичів, планувати відпустку?.. Подумала про Гекторові руки, коли він керував машиною або куховарив, про руки, що вміли так багато. Їй знову захотілося плакати, але вона стрималась.

***

Фламінієва дорога[6] почала вихляти, Елена зменшила швидкість, обабіч дороги майданчики для термінової зупинки були завалені сміттям, посеред якого товклися повії, переважно африканки, що ховалися від сонця під зламаними парасольками, сидячи на напіврозтрощених стільцях або дрімаючи на старих лежаках. Від такого споглядання їй стало сумно, накотилася втома. Хотілося зупинити автівку, поговорити з однією з тих жінок, але не вистачало сміливості, як то завжди з нею траплялося. «Та до біса все!» — подумала вона. З’їхала з дороги на одне з тих бридких узбіч і вийшла з машини. Пахло сухим листям, від спеки бракувало повітря. Вона підійшла до жінки, яка курила під деревом і водночас говорила по мобільному невідомою їй мовою. Елена почувалася збентеженою: що вона тут робить? А якщо зараз зупиниться якась машина? Що вона казатиме цій незнайомці? Хотіла було повернутися до своєї автівки, аж тут жінка припинила балачки по мобільному й обізвалася до неї ворожим тоном, вимовляючи слова з химерною римською говіркою:

— Гей, ти! Не бачиш хіба, шо я тут на роботі?! Шуруй звідси!

Жінка була висока, у коротеньких шортах, що залишали оголеними міцні смагляві ноги, і в блискучому червоному топі, який тісно обтягував груди. Елену вразила її зачіска: ціла архітектурна конструкція з численних закручених кісок, яка нагадувала Вавилонську вежу.

— Вибачте, — промовила несміливо Елена, — сигареткою не почастуєте?

— Ти диви! Знайшла кого просити!.. Мене, шо сама ледве з голоду не здихає!

— Так, розумію. Я зазвичай не палю, а тут чомусь раптом закортіло.

— Ти шо, божевільна? Може, он звідти втекла? — запитала жінка, махнувши рукою кудись у далечінь. — Ще й викати мені надумала!.. от чому мені попадаються самі пришелепкуваті?!

— Ні-ні, я не божевільна. Просто... мені дуже погано.

— Шо ж із тобою поробиш? На, тримай. Та якшо хто зупиниться, зникни й не відсвічуй! Ти хоч припалювати вмієш?

Елена кивнула.

— Я колись палила, в юності. Потім пішли діти, подорослішала... покинула, — пояснила.

— Я б і сама покинула, бо дорогі вони, ці цигарки. Та й на пачку дивитися гидко через зображення з чорними легенями на ній... Але потім як подумаю: а шо тоді в мене залишиться доброго? Шо робитиму весь той час, поки стоятиму отут і чекатиму, коли мене хто покличе в машину?

— Ти звідки родом? — запитала Елена.

— Із Малі. Знаєш, де це? Питаю, бо ніхто й ніколи не знає, де воно є, те Малі. Решта дівчат — усі нігерійки.

— Так, я знаю, де Малі. Я колись переклала книжку однієї малійської письменниці.

— Я так і знала, шо ти — з учених, по тобі зразу видно... і як тобі ота книжка, яку ти переклала?

— Дуже сумна.

— Так само, як і наше життя, — стенула плечима жінка. — Шо ж поробиш: коли довелося народитись у глухому селі в задрипаній країні на задвірках Африки, то нічого гарного чекати в житті не доводиться... треба було мені зразу це збагнути... а я...

— А ти?

— А я напридумувала собі дурниць. Європа, Італія, робота... і поглянь, де опинилася: хвойда на купі сміття, — розвела руками кругом себе жінка, — ось вона, моя домівка! Гарна, правда?