Прислуга ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0693-0(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Стокетт К.

C81 Прислуга : роман / Кетрін Стокетт ; пер. з англ. Н. Хаєцької. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля»,2024. — 576 с.

ISBN 978-617-15-0517-9

ISBN 978-0-399-15534-5 (англ.)

1960-ті роки, штат Міссісіпі, США. Ейбілін усе життя пропрацювала служницею у білих людей, виростила сімнадцять їхніх дітей, але втратила свого єдиного сина. Мінні — невгамовна й нестримна жінка, з якою не варто сперечатися. Через непростий характер вона змушена часто змінювати господарів, але роботу таки може знайти: її торти і пироги незрівнянні. Скітер, біла дівчина, після закінчення університету повертається у рідний Джексон. Вона мріє про письменницьку кар’єру і хоче розповісти світові про те, що коїться тут, на Півдні Америки.

Ці жінки дуже різні. Але їх об’єднує загострене відчуттясправедливості та непереборне прагнення до змін у своєму житті. Вони разом пишуть свою таємну історію про нелегку долю та устрій тогочасного життя і не знають, чи побачить вона коли-небудьсвіт…

УДК 821.111(73)

Публікується з дозволу G.P. Putnam’s Sons, an imprint of Penguin Publishing Group, a division of Penguin Random House LLC

Редакція висловлює подяку Тетяні Щегринець за допомогу в роботі над проєктом

Перекладено за виданням: Stockett K. The Help : A Novel / Kathryn Stockett. — New York : G.P. Putnam’s Sons, 2009. — 464 p.

Переклад з англійськоїНадії Хаєцької

Дизайнер обкладинкиІван Дубровський

© Kathryn Stockett, 2009

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2024

Ейбілін

Розділ 1

Серпень 1962

Мей Моблі народилася недільного ранку в серпні 1960 року. Боже дитя, як кажуть. Піклуватися про білих малят — моя ро­бота, як і приготування їжі та прибирання. За своє життя ви­ховала сімнадцятьох дітей. Я знаю, як змусити діток спати, вти­хомирити їхній плач і посадити на горщик, перш ніж їхні мамуні встануть уранці з ліжка.

Але я ніколи не чула, щоб дитина верещала так, як Мей Моблі Ліфолт. Першого дня, коли я переступила поріг будинку, вона була аж червона й кричала від здуття животика, відкидаючи пляшечку, наче то гнила ріпа. А міс Ліфолт, здавалося, просто боялася власного дитяти.

— Що я роблю неправильно? Чому це не припиниться?

Це? Тоді я вперше здогадалася, що щось не так у цій ситуації.

Отож, я взяла ту рожеву дитинку, що аж заходилася від кри­ку, у свої руки. Погойдала її на стегні, щоб відійшли газики, і не минуло й двох хвилин, як Крихітка перестала плакати та всміх­нулася до мене так, як робить тепер повсякчас. Але міс Ліфолт до кінця дня більше не взяла власну дитинку на руки. Я достат­ньо бачила жінок, які після пологів боялися власних дітей. Ото й подумала, що то воно.

Ще дещо про міс Ліфолт: вона не тільки завжди супиться, а ще й худа, мов дошка. Її ноги нагадують веретено, схоже, вона відростила їх минулого тижня. Двадцятитрирічна,довготелеса, як чотирнадцятирічний хлопчик. Навіть її каштанове волосся тонке та рідесеньке. Вона пробує начісувати його, та від цього воно здається ще тоншим. Її писок такої самої форми, як те червоне дияволеня, що на коробці цукерок «Редгот», — заго­стрене підборіддя й все. Направду, все її тіло — лише різкі вуз­ли та кути, не дивно, що вона не може заспокоїти маля. Діти люблять повних. Люблять заховати своє личко вам під пахву й заснути. І великі товсті ноги люблять. Я це знаю.

Ще до того, як їй виповнився рочок, Мей Моблі повсюдно ходила за мною хвостиком. Стукне п’ята вечора, і вона воло­читься за мною, вчепившись у мої мешти, і плаче, мовби я біль­ше не повернуся. А міс Ліфолт глипає на мене з-під лоба, ніби я вчинила щось погане, і віддирає те заплакане дитя від моєї ноги. От я й думаю, що в цьому є ризик, коли дозволяєш комусь іще виховувати власну дитинку.

Тепер Мей Моблі вже два рочки. У неї великі карі очі та кучері медового відтінку. Проте залисина на потилиці трохи псує кар­тину. Коли вона хвилюється, між бровами з’являється така сама, як і в мами, зморшка. Вони дуже схожі, хіба що Мей Моблі таки повненька. Не стати їй королевою краси. Гадаю, цим міс Ліфолт переймається, та для мене Мей Моблі — особлива дитина.

Я втратила свого хлопчика, Трілора, якраз перед тим, як почала працювати у міс Ліфолт. Йому було двадцять чотири. Найкраща частина людського життя. Він ще не нажився на цьому світі.

Він мав невеличку квартирку на Фолі-стріт. Зустрічався з дуже хорошою дівчиною, Френсіс, і я сподівалася, що вони поберуть­ся, та він чомусь зволікав. Не тому, що шукав чогось кращого, а тому, що був розсудливою людиною. Носив великі окуляри й постійно читав. Він навіть почав писати книжку про те, як воно бути чорним, який живе та працює в Міссісіпі. Зрозуміло, я пи­шалася цим. Але якось він працював до пізнього вечора на млині Скенлон-Тейлор, тягаючи до вантажівки дерев’яні бруси, тріски від яких кололи крізь рукавиці. Він був надто малим, щоб так працювати, занадто кістлявим, але потребував роботи. Втомився. Ішов дощ. Він зісковзнув із навантажуваль­ного майданчика, впав на під’їзний шлях. Вантажна фура не по­мітила Трілора й розчавила йому груди, перш ніж той устиг поворухнутися. Коли мені сказали про це, він уже помер.

Того дня весь мій світ потемнів. Повітря здавалося чорним, сонце здавалося чорним. Я лежала в ліжку й дивилася на чорні стіни моєї хатини. Мінні приходила щодня, щоб переконатися, що я все ще дихаю, годувала мене, щоб підтримувати в мені життя. Минуло три місяці, допоки я поглянула у вікно, щоб упев­нитися, що світ усе ще там. Я здивувалася, що світ не спинився тільки тому, що не стало мого хлопчика.

Через п’ять місяців після похорону я витягла себе з ліжка. Вдягнула білу форму, знову почепила на шию свій маленький золотий хрестик і пішла працювати до міс Ліфолт, тому що вона саме народила дівчинку. Небагато спливло часу, доки я поба­чила, як щось у мені змінилося: всередині мене засіялося насіння гіркоти. І я вже не почувалася такою поступливою.

— Наведи лад у будинку, а потім піди зготуй той салат із кур­ки, — звеліла міс Ліфолт.

Сьогодні день бриджу. Щочетвертої середи місяця. Звісно, я вже все підготувала: ще зранку зробила салат із курки, вчора попрасувала скатертини. Міс Ліфолт усе це бачила. Проте їй лише двадцять три, і їй подобається чути себе, коли вона дає мені доручення.

Міс уже в блакитній сукні, що я її прасувала сьогодні вранці, ту із шістдесят п’ятьма складками на талії, такими дрібними, що я примружувалася крізь окуляри, щоб їх розпрасувати. Неба­гато речей я ненавиджу, та з цією сукнею стосунки у мене не надто добрі.

— І взагалі, простеж, щоб Мей Моблі не прийшла до нас. Кажу тобі, я така сердита на неї. Вона порвала хороший папір аж на п’ять тисяч шматочків, а мені ще п’ятнадцять листів подяки для членів Молодшої Ліги треба написати…

Рихтую різне для її подруг. Викладаю гарний кришталь, ви­тягую срібний сервіз. Міс Ліфолт не ставить простенького карт­кового стола, як роблять інші леді. Ми накриваємо стіл у їдаль­ні. Стелю скатертину, щоб затулити велику тріщину Г-подібної форми, пересуваю вазу з червоними квітами ближче до буфета, щоб приховати подряпини на дереві. Міс Ліфолт, вона любить, щоб усе було вищого ґатунку, коли в неї гості. Може, вона на­магається компенсувати те, що її будиночок маленький. Вони не багачі, я це знаю. Багачі аж так не пнуться.

Я звикла працювати на молоді подружжя, та це найменший будинок, у якому я прислуговувала. Одноповерховий. Їхня з містером Ліфолтом кімната в задній частині будинку ще при­йнятного розміру, проте кімнатка Крихітки — зовсім мацьопа. Їдальню об’єднано зі звичною вітальнею. Лише дві ванні кімнати, що полегшує мені роботу, бо я працювала й у будин­ках, де їх було по п’ять або шість. Почистити туалети займало весь день. Міс Ліфолт платить лише дев’яносто п’ять центів на годину, давно мені так мало не платили. Але, після смерті Трілора я була згодна на будь-яку роботу. Мій орендодавець не чекав би довше. І хоча будинок маленький, міс Ліфолт намага­ється оздобити його, як може. Вона досить добре вправляється зі швейною машинкою. Якщо їй не вдається купити собі об­новку, то вона просто бере якусь блакитну тканину й шиє собі одежину сама.

Дзвінок у двері, і я відчиняю.

— Привіт, Ейбілін, — каже міс Скітер, вона з тих, що говорять із прислугою. — Як ви?

— Вітаю, міс Скітер. Нормально. Ну й спекотно на вулиці.

Міс Скітер дуже висока та худа. Її золотаве волосся ніколи не досягає рамен, бо вона постійно завиває його. Їй приблизно двадцять три, така сама як міс Ліфолт та інші. Вона ставить сумочку на стілець і якусь мить ніби чухається під одягом. На ній біла мереживна блузка, застебнута до шиї, як у черниці, балетки, щоб, як на мене, не здаватися вищою. Її блакитна спідниця завільна на талії. Міс Скітер завжди має такий вигляд, наче їй хтось наказує, що надягати.

Чую, як міс Гіллі з мамою, міс Волтер, зупинилися біля під’їз­ної дороги та сигналять. Міс Гіллі живе за три кроки звідси, але завжди приїжджає машиною. Я впускаю її, вона проходить повз мене, а я думаю, що час будити Мей Моблі.

Заходжу до дитячої, а Мей Моблі всміхається мені й простя­гає свої пухкі рученята.

— Ти вже встала, Крихітко? Чому ж не кликала мене?

Вона сміється, щасливо витанцьовуючи щось схоже на джи­гу, й чекає, поки витягну її з ліжечка. Міцно її обіймаю. Гадаю, її не надто багато обіймають, коли я повертаюся додому. Частень­ко, коли я приходжу на роботу, вона реве у своєму ліжечку, а міс Ліфолт сидить за швейною машинкою та закочує очі, ніби то приблудна кішка нявчить під вхідними дверима. Бачте, міс Ліфолт, вона кожен Божий день виряджається. Завжди з макія­жем, має гараж для машини, двокамерний холодильник із вбу­дованою морозильною камерою. Як здибаєте її в бакалійній крамниці «Джитні», то й не подумаєте ніколи, що вона здатна піти, залишивши своє маля плакати у своєму ліжечку. Але при­слузі відомо все…

Та сьогодні гарний день. Маленька просто сяє.

Я кажу:

— Ейбілін.

Вона каже:

— Ей-бі.

Я кажу:

— Любить.

Вона каже:

— Любить.

Я кажу:

— Мей Моблі.

Вона каже:

— Ей-бі.

А потім регоче й регоче. Вона в захваті від того, що говорить, і мушу сказати, що на те саме час. Трілор теж до двох років і слова не вимовив. Але до третього класу він почав говорити краще, ніж президент Сполучених Штатів, і, прийшовши додому, використовував такі слова, як «відмінювання» чи «парламент­ський». А коли він перейшов до середньої школи, ми грали в таку гру: я загадувала йому дуже просте слово, а він мусив придума­ти закручений вислів до нього. Я говорю «домашня кішка», а він відповідає «одомашнений хижак сімейства котячих», я говорю «міксер», а він — «моторизований пропелер». Якось я сказала «Кріско»1. Він почухав голову. Просто не міг повірити, що я ви­грала в нього таким простим словом, як «Кріско». Це стало нашим таємним жартівливим словом, яким ми позначали те, чого не можна пояснити, як не старайся. Ми почали називати «Кріско» його татуня, бо що доброго можна сказати про людину, яка дала драла із сім’ї. Крім того, він найслизькіша нікчема на цьому світі.

Несу Мей Моблі на кухню та садовлю у високе крісло, мірку­ючи про дві речі, які повинна зробити сьогодні до того, як міс Ліфолт устигне розсердитися: відібрати зношені серветки та почистити столове срібло в буфеті. От лихо, гадаю, мені дове­деться робити це, доки тут панянки.

Беру тацю з фаршированими яйцями й несу до їдальні. Міс Ліфолт сидить на чолі стола, ліворуч од неї міс Гіллі Голбрук і її мама, міс Волтер, до якої міс Гіллі не виявляє й краплі поваги. А праворуч від міс Ліфолт — міс Скітер.

Починаю подавати яйця гостям саме зі старої міс Волтер, бо вона найстарша. Тут тепло, але вона загорнулась у товстий ко­ричневий светр. Бере ложкою яйце та ледь не впускає, бо її руки тремтять. Потім я переходжу до міс Гіллі, та всміхається й бере два. У міс Гіллі кругле обличчя, темно-каштанове волосся, за­чесане у «вулик». Її шкіра оливкового кольору, з веснянками та родимками. Вона часто носить червону шотландку. І стає все ширшою в гузні. Сьогодні, через спеку, на ній червона сукня без рукавів прямого крою. Вона одна з тих дорослих дам, які одя­гаються, як маленькі дівчатка, — з великими бантами й такими самими капелюшками. Вона не моя улюблениця.

Наближаюся до міс Скітер, але вона морщить носа й відмов­ляється: «Не треба, дякую», — вона не їсть яєць. Я нагадую про це міс Ліфолт щоразу, коли в неї бридж-клуб, та вона однаково наказує готувати ті яйця. Боїться розчарувати міс Гіллі.

Нарешті я обслуговую міс Ліфолт. Вона господиня, тому має брати собі яйця останньою. Та тільки-но я закінчую, міс Гіллі говорить:

— Ви не заперечуєте? — й хапає ще два яйця, що мене не дивує.

— Вгадайте, з ким я стикнулася в салоні краси? — питає міс Гіллі панянок.

— І з ким? — цікавиться міс Ліфолт.

— Із Селією Фут. І знаєте, про що вона мене запитала? Чи не могла б вона допомогти нам із Благодійним вечором цього року?

— Добре, — згодилася міс Скітер. — Нам потрібна допомога.

— Ну не аж так. То я їй і відповіла: «Селіє, ви повинні бути членом Ліги або спонсором, щоб брати активну участь». Що вона собі думає про Лігу Джексона? Це не сільська вечірка.

— Ми ж цього року приймаємо й не членів, хіба ні? Чи Благо­дійний вечір буде аж надто великий? — запиталаміс Скітер.

— Та так, — підтвердила міс Гіллі. — Та я не збираюся їй про це повідомляти.

— Не можу повірити, що Джонні одружився з такою вульгар­ною дівкою, — каже міс Ліфолт, і міс Гіллі киває. Вона почала роздавати карти.

Накидаю ложкою застиглий салат, подаю канапки із шинкою та мимохіть дослухаюся до їхньої балачки. Панянки говорять тільки про три речі: дітей, одяг і друзів. Чую слово«Кеннеді» й уже знаю, що вони не обговорюють політику. Вони обгово­рюють, у чому була міс Джекі по ящику.

Коли я підходжу до міс Волтер, вона бере собі одну мале­сеньку канапку.

— Мамо, — Міс Гіллі кричить на міс Волтер, — бери ще одну канапку. Ти ж худа як бадилина. — Міс Гіллі дивиться на інших за столом. — Я постійно торочу їй, якщо та Мінні не вміє готу­вати, її потрібно звільнити.

Я нашорошила вуха. Вони завели мову про прислугу. Мінні — моя найкраща подруга.

— Мінні добре готує, — заперечує стара міс Волтер. — Просто тепер я не така голодна, як колись.

Авжеж, Мінні — найкраща куховарка в окрузі Гіндс, а може, навіть у всьому Міссісіпі. Щоосені проходить Благодійний вечір Молодшої Ліги, тож її попросили спекти десять тортів із кара­меллю на аукціон. Вона могла би стати найпопулярнішою служ­ницею у штаті. Та річ у тому, що в Мінні є рот. Вона завжди огризається. Одного дня сперечається з білим менеджером у бакалійній крамниці, іншого — зі своїм чоловіком, і не минає й дня, щоб не сказала чогось білим леді, в яких працює. У міс Волтер вона працює так довго з єдиної причини: міс Волтер глуха як пень.

— Мамо, гадаю, ти недоїдаєш, — продовжує міс Гіллі. — Та Мінні не годує тебе, щоб поцупити ті фамільні цінності, які я за­лишила. — Міс Гіллі зривається з крісла. — Мені треба до туа­лету. А ви ще побачите, що вона помре від голоду.

Коли міс Гіллі виходить, міс Волтер досить тихо бурмоче:

— Закладаюся, що ти на це лише чекаєш.

Усі вдають, наче не розчули. Краще я зателефоную сьогодні Мінні та переповім слова міс Гіллі.

На кухні, у своєму високому кріслі, Крихітка розмазала по личку фіолетовий сік. Тільки-но я заходжу, вона всміхається. Вона не галасує, поки сидить сама, проте я не хочу покидати її наодинці надовго. Знаю, що доки мене немає, вона не зводить із дверей погляду.

Я пещу її маленьку м’яку голівку й повертаюся до роботи, щоб налити чай із льодом. Міс Гіллі вже на своєму місці, здаєть­ся, знову чимось незадоволена.

— Гіллі, краще тобі було скористатися гостьовою ванною кімнатою, — каже міс Ліфолт, перетасовуючи свої карти. — Ейбілін прибирає в задній частині дому аж пополудні.

Гіллі піднімає підборіддя. Потім вона видає одне з її «а-ха». І, у такий спосіб, начебто делікатно прочищуючи горло, при­вертає їхню увагу, а вони про це навіть не здогадуються.

— Але до гостьової ванної кімнати ходить прислуга, — про­мовляє міс Гіллі.

На якусь мить усі затихають. А тоді міс Волтер киває, ніби це все пояснює.

— Вона засмучена, бо негритянка користується внутрішньою ванною кімнатою, як і ми.

О ні, знову, тільки не це. Усі вони дивляться, як я складаю срі­бло до шухляди в буфеті, і я розумію, що мені час іти. Та доки кладу останню ложку, міс Ліфолт міряє мене поглядом і наказує:

— Ейбілін, принеси ще чаю.

Іду, як вона й звеліла, хоч їхні чашки наповнені по вінця.

Із хвильку стою на кухні, та мені там нічого робити. Потрібно повернутися до їдальні, закінчити зі сріблом. І ще нині треба серветки перебрати в шафці, що в холі, якраз поблизу того місця, де вони сидять. Я не хочу стирчати допізна лише тому, що міс Ліфолт грає в карти.

Чекаю кілька хвилин, протираю робочу поверхню. Даю Кри­хітці шматочок шинки, який вона жадібно ковтає. Нарешті ви­слизаю в коридор, молячись, щоб мене не побачили.

Усі четверо тримають однією рукою цигарку, іншою — карти.

— Елізабет, якби ти мала вибір, — чую голос міс Гіллі, — хіба ти не хотіла б, щоб вони справляли нужду поза домом?

Дуже тихо я висовую шухляду із серветками, більше стурбо­вана, щоб міс Ліфолт не вгледіла мене, ніж їхньою балачкою. Для мене ця розмова — не новина. У всьому місті є туалети для тем­ношкірих, як і в більшості будинків. Але я помічаю, що міс Скітер спостерігає за мною, і тремчу від думки, що зараз мені перепаде на горіхи.

— Заявляю одну чирву, — озивається міс Волтер.

— Не знаю, — вагається міс Ліфолт, похмуро туплячись у свої карти. — Ралі тільки починає власну справу, а через пів року по­трібно сплатити податки… Зараз із грошима в нас сутужно.

Міс Гіллі говорить повільно, наче намазує глазур на торт.

— Просто скажи Ралі, що кожен пенні, витрачений на таку вби­ральню, він відіб’є, коли ви продасте цей будинок. — Вона кивнула, мовби погоджуючись із собою. — Усі ті будинки, що зараз будують, без приміщення для прислуги? Це ж просто небезпечно. Усі зна­ють, що вони носії інших видів захворювань, ніж у нас. Подвоюю.

Беру купку серветок. Не знаю чому, але раптом я хочу по­чути, що на це відповість міс Ліфолт. Вона мій бос. Гадаю, кож­ному цікаво, що про них думає їхній бос.

— Було б добре, — погоджується міс Ліфолт, злегка затягу­ючись цигаркою, — якби вона не користувалася тим, що в бу­динку. Ставлю три піки.

— Саме тому я розробила «Санітарну ініціативну норму для прислуги», — додає міс Гіллі. — Як засіб профілактики за­хворювань.

Дивно, як стислося моє горло. Соромно, що колись давно я навчилася стримувати емоції.

Міс Скітер, здається, справді заплуталась.

— Для прислуги… Що-що?

— Законопроєкт, який вимагає, щоб у кожному будинку для білих була окрема вбиральня для темношкірої прислуги. Я на­віть повідомила про це головного санітарного лікаря штату Міссісіпі, щоб глянути, чи схвалить він цю ідею. Я пас.

Міс Скітер, вона втупила погляд у міс Гіллі. Кладе карти ли­цьовим боком догори й так буденно промовляє:

— Гіллі, може, просто збудуємо туалет на вулиці для тебе.

Боже праведний, ото тихо стало.

Міс Гіллі каже:

— Гадаю, тобі не треба так жартувати про ситуацію з темнош­кірими. Якщо й надалі хочеш залишитися редактором вісника нашої Ліги, Скітер Фелан.

Міс Скітер захихотіла, але запевняю, їй не до сміху.

— Що, ти б… вигнала мене? Бо не погоджуюся з тобою?

Міс Гіллі підняла брови.

— Я робитиму все, що повинна, щоб захистити наше місто. Мамо, твоя черга.

Яйду на кухню та не виходжу, допоки не чую, якзачи­няються двері за міс Гіллі.

Упевнившись, що міс Гіллі пішла, саджу Мей Моблі в манеж, ви­тягую смітник на вулицю, бо сьогодні буде вантажівка. На початку під’їзної дороги міс Гіллі та її божевільна матуся ледь не збивають мене своєю машиною, а тоді дружно гукають, що їм прикро. Повертаюся до будинку рада, що мені не зламали обидві ноги.

Заходжу на кухню, а там міс Скітер. Вона сперлася на стіл, погляд серйозний, серйозніший, ніж зазвичай.

— Гей, міс Скітер. Вам щось подати?

Вона поглядає на дорогу, де міс Ліфолт розмовляє з міс Гіллі через віконце автомобіля.

— Ні, просто… чекаю.

Протираю тацю рушником. Крадькома зиркаю на неї, вона все ще схвильовано дивиться крізь вікно. Вона не схожа на ін­ших панянок, така висока. І в неї такі ви­сокі вилиці. Опущені вниз блакитні очі надають їй сором’яз­ливого вигляду. Тут тихо, чути лише маленьке радіо на столі, налаштоване на євангельську станцію. Хай би вже йшла звідси.

— Ви слухаєте проповідь пастора Гріна по радіо? — запи­тує вона.

— Так, мем.

Міс Скітер ледь усміхається.

— Це так мені нагадує мою няню.

— О, я знала Константін, — мовлю.

Міс Скітер зосередилась на мені.

— Вона виховала мене, ви це знали?

Я киваю, шкодуючи, що розтулила рота. Про цю ситуацію мені відомо занадто багато.

— Я намагалася дістати адресу її сім’ї в Чикаго, — продовжує вона, — але ніхто її не знає.

— Я також не знаю, мем.

Міс Скітер знову переводить погляд на вікно, на «б’юїк» міс Гіллі. Вона ледь помітно похитує головою.

— Ейбілін, та розмова… Я про те, що сказала Гіллі…

Беру чашку для кави, починаю інтенсивно протирати.

— Хотіли б ви… щось змінити? — запитує вона.

І я нічого не можу із собою вдіяти. Я недвозначно витріщаю­ся на неї. Тому що це одне з найбезглуздіших запитань, які мені доводилося чути. У неї розгублений, незадоволений вигляд, наче вона посолила каву замість того, щоб поцукрувати її.

Повертаюся до миття посуду, щоб вона не бачила, як я за­котила очі.

— О, ні, мем, усе гаразд.

— Але та розмова про вбиральню… — і замовкла, бо на цьо­му слові до кухні ввійшла міс Ліфолт.

— О, Скітер, ось ти де, — дивиться на нас якось дивно. — Перепрошую, може я… щось перервала?

Ми обидві стоїмо та думаємо, що ж вона могла почути.

— Мушу бігти, — каже міс Скітер. — Побачимося завтра, Елізабет. — Відчиняючи задні двері, додає: — Ейбілін, спасибі за обід, — і виходить.

Іду до їдальні, починаю прибирати зі столу. І як я й відчувала, міс Ліфолт іде, приходить слідом за мною, натягнувши свою засмучену усмішку. Її шия випирає, ніби вона збирається щось мене запитати. Їй не подобається, що я розмовляю з її друзями, коли її немає поруч, ніколи не подобалося. Завжди прагнула знати, про що ми говоримо. Іду повз неї просто на кухню. Саджу Крихітку в її високе крісло та беруся чистити духовку.

Міс Ліфолт прямує за мною, бере відерце «Кріско», оглянув­ши, відставляє. Крихітка тягне до мами руки, та міс Ліфолт відчиняє шафку, мов не бачить цього. Потім із грюкотом зачиняє її, відчиняє ще одну. Зрештою, просто залишається на місці. Я стою навкарачки. Пхаю голову в духовку так далеко, наче намагаюсь отруїтися газом.

— Здається, ви з міс Скітер спілкувалися про щось над­зви­чайно серйозне.

— Ні, мем, вона лише… запитала, чи потрібен мені якийсь старий одяг, — відповідаю, мов із колодязя. Жир усмоктався в мої руки. І запах, як з-під пахви. Незабаром із мого носа скапує піт, і щоразу, витираючи його, розводжу по обличчю бруд. Певно, то найгірше місце на землі, всередині духовки. Якщо ви тут, то або чистите її, або вас запікають. Я майже впевнена, що сьогодні я побачу сон про те, що застрягла всередині, і ввімкнули газ. Але тримаю голову в цьому жахливому місці, бо волію бути де за­вгодно, лише б не відповідати міс Ліфолт, що міс Скітер нама­галася запитати мене. Запитати, чи хочу я щосьзмінити.

За якийсь час міс Ліфолт пирхає та йде до гаража. Гадаю, диви­тиметься, де б збудувати мені нову вбиральню для темношкірих.

Розділ 2

Живучи тут, ніколи й не скажеш, що в Джексоні, штат Міссісіпі, двісті тисяч населення. Я побачила цю цифру в газеті, і мені стало цікаво, де ж усі ці люди живуть? Під землею? Бо на сво­єму березі річки я знаю майже всіх, і білих сімей теж знаю до­сить, одначе в сумі їх, напевно, не набереться двісті тисяч.

Шість днів на тиждень я сідаю в автобус і їду через міст Вудро Вілсона туди, де проживають міс Ліфолт і всі її білі подружки, у район Белгевен. Він розташований неподалік центру міста та столиці штату. Будівля Капітолію дуже велика, гарна ззовні, та я ніколи в ній не бувала. Цікаво, скільки платять за її прибирання.

Далі, за Белгевеном, білий район Вудленд-Гіллс, а за ним Шервудський ліс, де на милі розтяглися величезні дуби, порослі мо­хом. Поки що там іще ніхто не живе, та це до тієї миті, коли білим заманеться перебратися до якоїсь нової місцини. А далі сільська місцевість, де на бавовняній плантації Лонґліф живе міс Скітер. Вона не знає, що я збирала там бавовну 1931 року, під час Де­пресії, коли ми не їли нічого, крім державного сиру2.

У Джексоні білі райони змінюють один одного попри дорогу. А частина міста, де живуть темношкірі, наче великий мурашник, оточена з усіх боків державною землею, що не підлягає про­дажу. Наша чисельність зростає, та ми не розширюємося. Наша частина міста просто стає густонаселеною.

Цього полудня я сіла в автобус за номером шість, що йде з Белгевена до Феріш-стріт. Сьогодні в автобусі лише служни­ці в білих уніформах, які повертаються додому. Ми теревенимо, усміхаємось одна одній, як ніби є власницями цього автобуса (не те, що ми проти присутності білих — завдяки міс Паркс маємо право сидіти, де завгодно, — просто тут усі друзі).

По центру заднього сидіння помічаю Мінні. Невеличка по­вненька жіночка з блискучими чорними кучерями. Сидить, роз­кинувши ноги та схрестивши гладкі руки.

Вона на сімнадцять років молодша від мене. Мінні змогла б, напевно, підняти цей автобус над своєю головою, якщо захоті­ла б. Такій старій пані, як я, пощастило мати Мінні за подружку.

Сідаю на вільне місце перед нею, обертаюся та слухаю. Усі полюбляють послухати Мінні.

— …То я й сказала: «Міс Волтер, ніхто не хоче бачити вашу голу білу задницю, їм подобається лише моя, чорна. А тепер ідіть у дім і вдягніть свої панталони та якусь одежину».

— На ґанку? Гола? — дивується Кікі Браун.

— І задниця звисає аж до колін.

Автобус вибухнув реготом, сміються, аж головами кецають.

— Боже мій, та жінка божевільна, — витискає Кікі. — Не знаю, Мінні, як це тобі вдається натрапляти на ненормальних.

— А що, твоя міс Паттерсон не така? — відказує Мінні. — Б’юсь об заклад, вона заводило в компанії прибитих.

Увесь автобус знову регоче, бо Мінні нікому іншому не до­зволяє погано говорити про свою білу господиню. Це її робота, тому й право полихословити належить їй.

Автобус перетинає річку й робить першу зупинку в районі для темношкірих. Із десяток служниць виходить. Я пересідаю на вільне місце поряд із Мінні. Вона всміхається та, вітаючись, злегка штовхає мене ліктем під бік. Потім розслаблено спира­ється на спинку сидіння: для мене розігрувати шоу не потрібно.

— Як ти? Розгладжувала складки весь ранок?

Сміюся та киваю головою:

— Півтори години.

— Чим ти нагодувала нині міс Волтер у тому бридж-­клубі? Я весь ранок протупцяла, готуючи той дурнуватий торт із кара­меллю, а вона не з’їла жодної крихти.

Це нагадало мені про слова міс Гіллі за столом. Якби йшлося про якусь іншу білу леді, ніхто б не хвилювався, та тут потрібно знати, чи чекати через неї на неприємності. Просто не знаю, як про це розповісти.

Дивлюсь у вікно, як ми минаємо лікарню для темношкірих, фруктовий кіоск.

— Гадаю, я чула, як міс Гіллі говорила щось про те, що її мама зовсім висохла, — вимовляю якомога обережніше. — Жалілася, що та недоїдає.

Мінні глипає на мене:

— Вона так сказала, справді? — Від самого імені її очі звузи­лися. — Що ще сказала міс Гіллі?

Краще вже викладу все.

— Думаю, Мінні, вона з тебе очей не спускає. Будь… дуже обережна з нею.

— Міс Гіллі краще бути обережною зі мною. Що там вона патякає? Я не вмію готувати? Що та стара торба з кістками ні­чого не їсть, бо я не годую її?

Мінні піднімається та закидає свою сумочку через плече.

— Пробач, Мінні, я почала про це тільки тому, щоб ти трима­лася від неї подалі…

— Якщо вона колись мені заявить таке, то отримає шматочок Мінні на обід.

Пирхнувши, Мінні виходить з автобуса.

Бачу крізь вікно, як вона трюхикає додому. З міс Гіллі не жартують. Боже, певно, треба було змовчати.

За кілька днів виходжу з автобуса, проходжу квартал до будинку міс Ліфолт. А перед ним стоїть старий лісовоз. У ньому двоє темношкірих чоловіків, один п’є каву, а інший просто там і спить. Іду повз них, одразу ж на кухню.

Цього ранку містер Ралі Ліфолт іще вдома, що буває досить рідко. Коли б він тут не був, має такий вигляд, наче рахує кожну хвилину до повернення на свою бухгалтерську фірму. Навіть у суботу. Але сьогодні він чомусь сердиться.

— Це мій чортів будинок, і я плачу за все, що тут, трясця, є! — верещить містер Ліфолт.

Міс Ліфолт поспішає за ним із такою усмішкою, що стає зрозуміло: вона вже й не рада, що зачепила. Я ховаюсь у ванній кімнаті. Минуло вже два дні після тих балачок про вбиральню, і я сподівалася, що все забулося. Містер Ліфолт відчиняє двері, щоби поглянути на вантажівку, і з хряскотом зачиняє їх знову.

— Я терпів новий одяг, усі ті кляті поїздки до Нового Орлеана з твоїми університетськими подружками, та це вже остання крапля!

— Але це збільшить вартість будинку. Так сказала Гіллі!

Я й досі у ванній, але майже відчуваю, як міс Ліфолт намага­ється втримати ту усмішку на обличчі.

— Ми не можемо дозволити собі це! І Голбруки нам не указ!

На мить усе стихає. І враз я чую туп-туп маленьких повзунків.

— Та-тку?

Виходжу з ванної та прямую на кухню, бо Мей Моблі — це мій клопіт.

Містер Ліфолт уже навпочіпки перед нею. На його обличчі — усмішка, ніби гумова маска.

— Знаєш що, солоденька?

Та всміхається у відповідь. Чекає на приємний сюрприз.

— Ти не підеш до коледжу, тому що подружки твоєї мами не повинні користуватися тим самим туалетом, що й прислуга.

Він виходить, грюкнувши дверима так, що Крихітка аж кліпає.

Міс Ліфолт свариться на доньку пальцем:

— Мей Моблі, ти ж знаєш, що тобі не можна вилазити з ліжечка!

Маленька дивиться на двері, якими грюкнув її татко, дивиться на маму, яка гнівно супиться на неї. Моє малятко, вона схлипує, наче щосили намагається не розплакатися.

Кваплюся до неї, попри міс Ліфолт, і, підхопивши на руки, шепочу:

— Ходімо до вітальні, пограємося з іграшкою, що говорить. Як той ослик каже?

— Вона постійно вилазить із ліжечка. Сьогодні вранці я тричі вкладала її назад.

— Бо декому треба перевдягнутися. Хто це попісяв?

Міс Ліфолт засоромлено розмовляє:

— Ну, я щось не подумала… — Але вже глипає у вікно, на лісовоз.

Я відходжу назад, така люта, що мною аж тіпає. Крихітка лежить у ліжечку з восьмої вечора, звісно, її потрібно перевдягти! Спробувала б міс Ліфолт висидіти зо дванадцять годин у мокрих штанях, не встаючи!

Кладу Крихітку на сповивальний столик, намагаючись не ви­казувати своєї люті. Маленька уважно стежить, як я знімаю з неї підгузок. Потім простягає до мене свою ручку та ніжно дотор­кається до мого рота.

— Мей Мо погана, — промовляє вона.

— Ні, дитинко, ти не погана. — Кажу й погладжую її по голів­ці. — Ти хороша. Дуже хороша.

***

Я винаймаю житло на Ґессум-авеню з 1942 року. Можна сказати, що вулиця Ґессум має свій характер. Будиночки всі маленькі, та подвір’я різні: одні — недоглянуті, без жодної травинки, голі, як лисина в якогось дідугана, а на інших — кущі азалій і троянд, густий зелений газон. Моє подвір’я, гадаю, це щось середнє.

Перед моїм будинком кілька кущів червоних камелій. То тут, то там клаптики трави, а на місці, де ще три місяці після аварії стояв пікап Трілора, й досі велика жовта пляма. Дерев у мене немає. Зате задній двір тепер скидається на Едемський сад. Саме там моя сусідка, Іда Пік, розкинула грядки з овочами.

Своїми грядками Іда похвалитися не може, бо весь задній двір у неї завалений мотлохом її чоловіка: двигуни автомобі­лів, старі холодильники, шини. Він обіцяє, що все це полагодить, хоча так нічого й не робить. То я й запропонувала Іді щось по­садити на моїй ділянці. Тепер я не займаюся городом, а вона дозволяє мені рвати потрібне й економити кілька доларів на тиждень. А що ми не з’їли, Іда консервує на зиму та ділиться зі мною. Чудова гичка з ріпи, баклажани, бамія бушелями, всіля­кі баштанні культури. Не знаю, як їй вдається захищати свої помідори від жучків, але вдається. І вони смачнючі.

Того вечора йшов густий дощ. Я дістала баночку Ідиної ка­пусти з помідорами, з’їла останню скибку черствого кукурудзя­ного хліба. Потім почала підраховувати свої фінанси, тому що останнім часом сталося аж дві речі: квиток на автобус подо­рожчав до п’ятнадцяти центів за поїздку й орендна плата зросла до двадцяти дев’яти доларів на місяць. Я працюю на міс Ліфолт із восьмої до четвертої, шість днів на тиждень, крім суботи. Щоп’ятниці отримую сорок три долари, тобто сто сімдесят два долари на місяць. Це означає, що після оплати рахунків за світ­ло, воду, газ і телефон у мене залишиться тринадцять доларів п’ятдесят центів на тиждень на продукти, одяг, зачіску й пожерт­ви на церкву. Ще треба згадати про те, що надіслати поштою всі ці рахунки тепер вартує аж нікель3. А мої робочі мешти такі благенькі, наче висохли з голоду. Нова пара коштує сім доларів, тобто сидіти мені на капусті з помідорами, доки не стану бра­тиком Кроликом. Дай Боже здоров’я Іді Пік, інакше мені вза­галі нічого було б їсти.

Озивається телефон, і я аж підстрибую. Ще не встигла ска­зати «алло», як чую голос Мінні. Вона сьогодні працює допізна.

— Міс Гіллі спроваджує міс Волтер до будинку для людей похилого віку. Маю шукати собі нову роботу. І знаєш, коли вона їде? Наступного тижня.

— О ні, Мінні.

— Я вже почала шукати, набрала сьогодні з десяток дам. Ніхто не зацікавився.

Із жалем визнаю, що я не здивована.

— Передусім спитаю завтра міс Ліфолт, чи не знає вона, кому потрібна служниця.

— Почекай, — просить Мінні. Чую, як міс Волтер щось гово­рить, а Мінні відповідає: — Хто я по-вашому? Водій? Я не по­везу вас до заміського клубу, коли дощ як із відра.

Окрім крадіжки, найгіршим для вашої кар’єри прислуги є зухвальство. Хоча Мінні така чудова куховарка, що іноді це компенсується.

— Мінні, не переймайся. Ми знайдемо тобі когось глухого як пень, як-от міс Волтер.

— Міс Гіллі вмовляла мене піти працювати до неї.

— Що? — видаю якомога строгіше: — Дивися сюди, Мінні, я сама утримуватиму тебе, та не дозволю працювати на цю злюку.

— Ти з ким, гадаєш, розмовляєш, Ейбілін? З мавпою? Це те ж саме, що піти працювати на Ку-клукс-клан. І знаєш, я ніколи не позбавлю Юл Мей роботи.

— Боже, пробач мені, — просто я так нервую, коли мова заходить про міс Гіллі. — Я зателефоную міс Керолайн із «Жимолості», може, вона когось знає. І міс Рут наберу, вона така мила, аж серце розривається. Колись щоранку прибирала свій будинок, а я мала просто складати їй компанію. Її чоловік помер від скарлатини, гм-м-м.

— Дякую, Ейбі. Ну ж бо, міс Волтер, з’їжте-но цю зелену квасолинку за моє здоров’я. — Мінні прощається й кладе слухавку.

Наступного ранку старий зелений лісовоз знову стояв на тому самому місці. Гупати вже почали, та містер Ліфолт сьогодні тут не крутиться. Припускаю, він зрозумів, що програв цей раунд іще до його початку.

Міс Ліфолт сидить за кухонним столом у своєму блакитному стьобаному халаті й базікає по телефону. Крихітка, з личком у чо­мусь червоному та липкому, злапала маму за коліна й намагаєть­ся привернути до себе її увагу.

— Крихітко, доброго ранку, — вітаюсь.

— Мамо! Мамо! — кличе Маленька, силкуючись видертися на коліна до міс Ліфолт.

— Ні, Мей Моблі, — зсовує її міс Ліфолт. — Мама розмовляє по телефону. Дай мамі порозмовляти.

— Мамо, візьми, — скиглить Мей Моблі й простягає до ма­ми ручки.

— Тс-с-с, — шепоче міс Ліфолт.

Швидко хапаю Крихітку й несу вмиватися, але вона продовжує витягувати шию та скиглити «мамо, мамо».

— Сказала, як ти мені й говорила, — киває міс Ліфолт у слухав­ку. — Коли ми переїжджатимемо, це збільшить вартість будинку.

— Ну ж бо, Крихітко. Поклади свої ручки сюди, у водичку.

Але маленька надто пручається. Хочу намилити їй пальчики, а вона крутиться-звивається й таки вислизає з моїх рук. Біжить простісінько до мами й, витягши підборіддя, щосили смикає за телефонний дріт. Слухавка вилітає з руки міс Ліфолт і гепає на підлогу.

— Мей Моблі! — вигукую я.

Кваплюся до неї, та міс Ліфолт устигає раніше. Губи розтяглись у страхітливій усмішці, оголивши зуби. Міс Ліфолт так ляскає Крихітку по голих ніжках, що навіть я підстрибую наче вжалена.

Потім міс Ліфолт хапає Мей Моблі за руку та шарпає нею, карбуючи кожне слово:

— Мей Моблі, не чіпай більше мого телефона! — а тоді до мене, — Ейбілін, скільки разів я маю повторити, щоб ти трима­ла її подалі від мене, коли я спілкуюся по телефону!

— Вибачте, — кажу я й підхоплюю Мей Моблі, намагаюсь обій­няти її, але вона репетує на весь голос, обличчя червоне, б’ється.

— Заспокойся, Крихітко, все добре, все…

Мей Моблі кривиться, замахується і — бац! Як дасть мені просто у вухо.

Міс Ліфолт вказує на двері й верещить:

— Ейбілін, обидві просто заберіться звідси!

Несу маленьку з кухні. Я така люта на міс Ліфолт, що кусаю себе за язика. Якби ця дурепа приділила власній дитині хоч трішки уваги, такого б не сталося! У кімнаті Мей Моблі я сідаю в крісло-гойдалку. Дитинка схлипує в моє плече, а я потираю їй спинку, радіючи, що вона не бачитьмого лютого обличчя. Не хочу, щоб вона почувалася винною.

— Усе гаразд, Крихітко? — шепочу я.

Вухо ще болить від її малого кулачка. Я тішуся, що вона вда­рила мене, а не свою маму, бо й не знаю, що та жінка з нею зробила б. Дивлюся нижче й бачу червоний відбиток руки на її ніжці.

— Я тут, маленька, Ейбі тут, — я гойдаю та заспокоюю її, гойдаю та заспокоюю.

Але Крихітка, вона просто плаче й плаче.

Десь ополудні, коли починаються мої телесеріали, у гаражі все затихає. Мей Моблі сидить на моїх колінах і допомагає чистити квасолю. Вона ще від ранку трохи неспокійна. Гадаю, я теж, але я заштовхала свій біль у місце, де ним можна не перейматися.

Ми йдемо на кухню, і я рихтую їй сендвіч із ковбасою. На під’їзній дорозі у своїй вантажівці робітники влаштовуються пообідати. Добре, що все спокійно. Усміхаюся Крихітці, даю їй полуничку, дякуючи Богу, що була поруч, коли трапилася та неприємність з її мамою. Боюся навіть думати, що могло ста­тися, якби не було мене. Вона кладе полуничку до ротика й усмі­хається у відповідь. Гадаю, вона теж це розуміє.

Міс Ліфолт зараз немає, тому вирішую зателефонувати в бу­динок міс Волтер, до Мінні, щоб з’ясувати, чи знайшла вона якусь роботу. Та не встигаю дійти до телефона, як у задні двері стукають. Відчиняю й бачу в дверях одного з робітників. Зовсім старий. У комбінезоні поверх білої сорочки.

— Здоровенькі були, мем. Можна у вас попросити трохи води? — питає він.

Не впізнаю його. Певно, він із південної частини міста.

— Звісно, — відповідаю.

Дістаю з буфета паперовий стаканчик із намальованими кульками. Залишилися з другого дня народження Мей Моблі. Знаю, що міс Ліфолт не сподобалося б, якби я запропонувала йому склянку.

Він залпом випиває воду та повертає мені стаканчик. Вигляд у нього дуже втомлений. І сум у очах.

— Як там успіхи? — цікавлюсь я.

— Робота йде, — говорить він. — Але води ще немає. Думаю, ми прокладемо трубу з того боку дороги.

— Напарникові теж потрібно попити?

— Було б добре, — киває він, і я йду по іншого смішного стаканчика для його товариша і наповнюю його водою з-під крана.

Він не відразу несе його напарникові.

— Перепрошую, — починає, — але де… — Стовбичить там хвилину, розглядаючи свої черевики. — Де тут можна… по­дзюрити?

Піднімає голову, дивлюся на нього, десь із хвилину ми просто дивимось одне на одного.

Тобто це досить кумедно. Не так, щоб розреготатися, але смішно про це думати: два туалети в будин­ку, ще один будують, але й досі немає місця, щоб цей чоловік міг сходити до вітру.

— Ну… — такого зі мною не бувало. Той юнак, Роберт, який що два тижні прибирає подвір’я, гадаю, ходить до вбиральні до приходу сюди. Але цей чоловік, він старий. Руки в глибоких зморшках. Сімдесят років тривоги залишили так багато слідів на його обличчі, що воно нагадує дорожню карту.

— Гадаю, вам доведеться піти в кущі, за будинком, — чую свій голос, а сама хочу бути зараз деінде. — Там пес, але він вам нічого не заподіє.

— Тоді гаразд, — каже він. — Дякую.

Я спостерігаю, як він повільно повертається зі склянкою води для свого напарника.

Стукіт і земляні роботи тривають увесь день.

Упродовж наступного дня двір будинку сповнюють стукіт мо­лотків і шкрябання лопат. Я нічого не питаю в міс Ліфолт про це, а та нічого не пояснює. Тільки щогодини виглядає із задніх дверей, щоб перевірити, що відбувається.

О третій годині пополудні гуркіт припиняється, чоловіки сіда­ють у свою вантажівку та їдуть. Міс Ліфолт проводжає їх погля­дом і голосно зітхає. Потім сідає в автівку та вирушає займатися тим, чим займається, коли не хвилюється, що біля її будинку крутиться пара темношкірих.

За якийсь час деренчить телефон.

— Міс Ліф…

— Вона рознесла на все місто, що я краду! Ось чому я не можу знайти роботу! Ця відьма перетворила мене на найнахабнішу покоївку-злочинницю округу Гіндс!

— Постривай, Мінні, переведи подих…

— Сьогодні вранці перед роботою я пішла до Ренфроу, що живуть у «Платані», то міс Ренфроу ледь не виганяла мене зі свого подвір’я. Говорить, що міс Гіллі розповіла їй про мене все, й усі вже знають, що я у міс Волтер вкрала свічник!

Аж відчуваю, з якою силою вона тримає слухавку, так, що здається, переламає її надвоє. Чую голос Кіндри й дивуюся, чому Мінні вже вдома. Зазвичай вона не йде з роботи раніше четвертої.

— Я ж тільки готувала старій смачну їжу та доглядала за нею!

— Мінні, я знаю, що ти чесна жінка. І Господь це знає.

Голос раптом стишується — ніби бджоли в стільнику дзижчать:

— Коли я прийшла до міс Волтер, міс Гіллі вже була там і на­магалася дати мені двадцять доларів. Говорить: «Візьми. Я знаю, вони тобі потрібні». Я ледь не плюнула їй в обличчя. Та стрима­лася. Ні, мем, — вона аж задихалась, — я зробилагірше.

— Що ти зробила?

— Не скажу. Нікому не скажу про той пиріг. Але я дала їй те, на що вона заслуговує! — Тепер Мінні голосить, а я ціпенію від жаху. Із міс Гіллі краще не жартувати. — Я вже ніколи не знайду роботу, Лерой мене вб’є…

Десь неподалік починає плакати Кіндра. Мінні кладе слухав­ку, навіть не попрощавшись. Не розумію, що вона торочила про якийсь пиріг. Але, Господи, знаючи Мінні, там не було нічо­го доброго.

Увечері я зірвала багрину та помідор на Ідиній грядці. Підсма­жила кавальчик шинки, приготувала трішки підливи та соус для печива. Розчесала та вклала свою перуку, накрутилася на роже­ві бігуді, збризнувши волосся лаком. Увесь вечір я стурбовано думала про Мінні. Треба викинути би це з голови, якщо хочу сьогодні заснути.

Сідаю за стіл, щоб поїсти, вмикаю радіо. Малий Стіві Вандер співає «Кінчики пальців». Цьому хлопчині не заважає те, що він темношкірий. Йому дванадцять, сліпий, а вже на радіо. Коли він закінчує співати, перемикаю станції, пропускаючи проповідь пастора Гріна, й зупиняюся на станції з афро-­американською музикою. Тут грають танцювальний блюз.

Люблю слухати ті принадні тягучі звуки, коли смеркає. Тоді мені здається, що в будинку повно люду. Так і бачу, як вони погойдуються під звуки блюзу на моїй кухні. Коли вимикаю верхнє світло, то уявляю, що ми в «Круці». Невеличкі столики, на них лампи з червоними абажурами. Травень або червень, теплінь. Мій чоловік, Клайд, засліплює мене своєю усмішкою й каже: «Кохана, хочеш випити?» А я відповідаю: «Чорну Мері, без льо­ду» й починаю сміятись із себе, бо насправді сиджу на кухні, замріяна, і нічого міцнішого за бузковий «Ніхай» ніколи й не куштувала.

По радіо Мемфіс Мінні співає про те, що пісне м’ясо смажи­ти не варто, тобто про те, що кохання триває недовго. Час від часу думаю, що могла б знайти собі іншого чоловіка, когось із нашої церкви. Річ у тім, що я так люблю Господа, що побожний чоловік так багато для мене не важитиме. Чоловіки, що мені подобаються, не з тих, які залишаться з вами, витративши всі ваші гроші. Я вже припустилася такої помилки двадцять років тому. Коли мій чоловік Клайд покинув мене заради тієї нікчем­ної шльондри з Феріш-стріт, на прізвисько Какао, я розсудила, що краще відразу давати відкоша в таких справах.

Надворі пронизливо нявчить кіт, і я повертаюся на свою холодну кухню. Вимикаю радіо й вмикаю світло, дістаю із сумочки молитовник. Мій молитовник — це звичайний бла­китний блокнот, який я придбала в крамниці «Бен Франклін». Я користуюсь олівцем, тому можу витирати гумкою, допоки не стане як треба. Я почала писати молитви ще у школі. Коли в сьомому класі я повідомила вчительку, що більше до школи не ходитиму, бо маю допомагати мамі, міс Росс ледь не за­плакала.

— Ейбілін, ти найкмітливіша в класі, — сказала вона. — І єди­ний спосіб не розгубити це — читати й писатищодня.

Тому я й почала записувати молитви замість того, щоб про­мовляти їх. Але відтоді більше ніхто не називав мене кмітливою.

Перегортаю сторінки молитовника, щоб побачити, хто там у мене сьогодні. Декілька разів цього тижня мені спадало на гадку, що, може, й міс Скітер внесу до списку. Навіть не знаю, чому. Вона завжди така мила, коли заходить. Хоча мене це й лякає, та постійно міркую, про що ж саме йшлося, коли вона запитала мене на кухні міс Ліфолт, чи не хочу я все змінити. Ще й ті її розпитування про Константін, няньку, що виховала її. Я знаю, що відбулося між Константін і мамою міс Скітер, але нізащо не розповім їй цю історію.

Але така от річ, що коли я почну молитися за міс Скітер, то за наступної нашої зустрічі розмова продовжиться. І після того, й пізніше. Тому що так діє молитва. Вона немов електрика, що підтримує роботу предметів. А ситуація з туалетом — не з тих, які я хочу обговорювати.

Продивляюся список тих, за кого молюся. За номером один — моя Мей Моблі. Потім хвора на ревматизм Фанні Лу з церкви. Мої сестри Інез і Мейбл із Порт-Гібсона, в яких разом вісімнад­цять дітей, і у шістьох із них грип. Якщо список невеликий, я зга­дую смердючого білого стариганя, що живе за крамницею, де продають корм для тварин, того, що збожеволів, хильнувши крему для взуття. Та сьогодні список досить довгий.

А гляньте-но, кого ще я додала у список. Бертріну Бессемер, очам не вірю! Усім відомо, що ми з Бертріною не зносимо одна одну відтоді, як вона обізвала мене дурною негритоскою за те, що я вийшла заміж за Клайда купуроків тому.

— Мінні, — запитала я минулої неділі, — чому Бертріна по­просила мене молитися за неї?

Ми йшли додому після служби, що на першу пополудні. Мін­ні й сказала:

— Ходять чутки, ти знаєш сильні молитви, вони допомагають краще, ніж звичайні.

— Як ти сказала?

— Евдора Грін, коли зламала стегно та потрапила до твого списку, через тиждень вже була на ногах. Ісайя впав із вантажів­ки з бавовною, потрапив у твій список того самого вечора й на­ступного дня повернувся на роботу.

Ці слова змусили мене замислитися над тим, що мені навіть не випало нагоди помолитися за Трілора. Може, тому Господь і забрав його так швидко. Не хотів зі мною сперечатись.

— Снафф Вашинґтон, — правила далі Мінні. — Лолі Джексон — чорт, Лолі потрапила у твій список і за два дні встала з інвалідного крісла, наче її торкнувся Ісус. Це відомо кожному в окрузі Гіндс.

— Але це ж не я, — заперечую. — Це просто молитва.

— Але Бертріна… — Вимовляючи це, Мінні розреготалася. — Пам’ятаєш Какао, з якою втік Клайд?

— Гмм. Таке забудеш.

— За тиждень після того, як Клайд покинув тебе, я чула, що Какао прокинулася, а її піська смердить, як зіпсована устриця. Три місяці лікувалася. Бертріна — найкраща подружка Какао. Вона знає силу твоєї молитви.

Я аж рота роззявила. Чому ж вона раніше про це не зга­дувала?

— Ти натякаєш, що люди думають, ніби я вдаюся до чор­ної магії?

— Я знала, що ти хвилюватимешся, якщо розповім тобі. Люди просто думають, що в тебе з Богом ближчий зв’язок, ніж у інших. В усіх нас спільна телефонна лінія з Господом, але ти, ти говориш йому просто у вухо.

На плиті починає шипіти чайник, повертаючи мене до реаль­ності. Боже ж мій, гадаю, треба наважитися та додати в список міс Скітер, але з якого дива — сама не відаю. Це нагадуватиме мені про те, про що не хочу й думати: що міс Ліфолт будує для мене вбиральню, бо вважає мене заразною. А міс Скітер запи­тує, чи не хочу я все змінити, начебто змінити Джексон, Міссі­сіпі — це наче замінити електричну лампочку.

Чищу я квасолю на кухні в міс Ліфолт, а тут дзвонить телефон. Сподіваюся, що то Мінні, повідомить, що щось підшукала. Я вже набирала всіх, у кого працювала, й усі відповіли мені одне й те саме: «Ми не наймаємо прислугу». Та насправді вони мали на увазі «Ми не наймаємо Мінні».

Хоча свій останній робочий день Мінні мала три дні тому, міс Волтер тишком зателефонувала їй учора ввечері, попросила зайти сьогодні, бо в будинку стало занадто порожньо після того, як міс Гіллі вивезла майже всі меблі. Я й досі не знаю, що ста­лось у Мінні з міс Гіллі. Та й знати не хочу.

— Резиденція Ліфолт.

— Е-е, привіт. Це… — Леді затихла, прокашлялась. — Алло. Можна… Можу я поговорити з Елізабет Ліфолт?

— Міс Ліфолт зараз немає вдома. Переказати їй щось?

— О! — вигукнула вона, наче розхвилювалася через таку дурницю.

— Можна поцікавитися, хто телефонує?

— Це… Селія Фут. Цей номер дав мені чоловік, я не знайома з Елізабет, але… він сказав, що їй відомо все про Благодійний вечір і Жіночу Лігу.

Ім’я мені знайоме, та не впевнена, звідки. Висловлюється та жінка так, ніби вона з глухого села, де в черевиках може й кукурудза прорости. Але голос такий солоденький, високий. Проте, здається, вона не з тих леді, що живуть неподалік.

— Я перекажу їй, що ви телефонували, — відповідаю. — Який ваш номер?

— Я тут новенька і… ну… це не так, я тут уже досить довго, десь більше ніж рік. Просто ні з ким тут не знайома. Я нечасто… виходжу в люди.

Вона знову прокашлялася, а я собі міркую, і чого то вона мені все це розповідає? Я ж служниця, якщо розмовлятиме зі мною, то друзі в неї не з’являться.

— Я думала, що, може, чимось допоможу з тим вечором, не виходячи з дому, — торочить вона.

І тут я згадую, хто ж вона така. Це її міс Гіллі та міс Ліфолт постійно поливають брудом, бо вона вийшла заміж за колиш­нього кавалера міс Гіллі.

— Я перекажу ваше повідомлення, — запевняю. — Який, ви сказали, ваш номер?

— О, я хотіла перебігти до крамниці за продуктами. Що ж, мабуть, посиджу вдома та почекаю.

— Якщо вона не зв’яжеться з вами, то залишить пові­домлен­ня прислузі.

— У мене немає прислуги. Фактично, я саме збиралася за­питати її про це, можливо, вона когось порадить.

— Ви шукаєте прислугу?

— Та я вже з ніг збилася, шукаючи того, хто їздитиме в округ Медісон.

Ну і як вам таке.

— Я знаю дуже хорошу людину. Вона славиться своїми стра­вами й за дітками вашими пригляне. У неї навіть власна маши­на є, щоб дістатися до вашого будинку.

— О, ну… Все-таки я б порадилася з Елізабет. Я вже продик­тувала вам свій номер?

— Ні, мем, — зітхаю я. — Слухаю.

Міс Ліфолт ніколи не порекомендує Мінні, усе через ту брех­ню міс Гіллі.

Вона диктує:

— Місіс Джонні Фут, Емерсон, 2-66-09.

Про всяк випадок говорю:

— А її ім’я Мінні, Лейквуд, 8-44-32. Записали?

Крихітка тягне мене за сукню:

— Животик болить… — і потирає живіт.

У мене виникає ідея. Я імпровізую:

— Зачекайте, що там, міс Ліфолт? Так, я перекажу їй. — І зно­ву прикладаю слухавку до рота: — Міс Селіє, міс Ліфолт щойно ввійшла, каже, що погано почувається, але щоб ви таки зателе­фонували Мінні. Вона каже, що набере вас, якщо потрібна буде допомога з Вечором.

— О! Перекажіть їй, що я дуже вдячна. І щиро сподіваюся, що їй полегшає. І хай телефонує мені будь-коли.

— Покоївка Мінні Джексон, Лейквуд, 8-44-32. Заждіть, що-що? — Даю Мей Моблі печиво, а самій з біса приємно від учи­неного. Я брешу, й мені байдуже.

Кажу міс Селії:

— Вона просить нікому не розповідати, що порадила вам Мінні, всі її подруги хочуть найняти цю покоївку, й дуже за­смутяться, коли дізнаються, що її порекомендували комусь іншому.

— Я не викажу її секрет, якщо вона не викаже мій. Я не хочу, щоб мій чоловік знав, що я наймаю служницю.

Ну, якщо це не ідеально, то що ж тоді.

Тільки-но закінчено розмову, якнайшвидше набираю номер Мінні. І тут на порозі міс Ліфолт.

Бачте, оце-то ситуація. Я дала тій жінці, міс Селії, домашній номер Мінні, та вона сьогодні працює, бо міс Волтер самотньо. І коли Селія зателефонує, то Лерой дасть їй номер міс Волтер, бо він дурень. А якщо міс Волтер відповість на дзвінок міс Селії, гру закінчено. Міс Волтер розпатякає цій жінці всі плітки, які розпускає міс Гіллі. Мушу зв’язатися з Мінні чи Лероєм, поки цього не сталося.

Міс Ліфолт прямує до своєї спальні та, як я й думала, одра­зу ж зависає на телефоні. Спочатку вона телефонує міс Гіллі. Потім перукарці. Потім до крамниці щодо весільного подарун­ка. І базікає, і базікає, і базікає. Щойно закінчивши, виходить і питає, що в них на вечерю цього тижня. Витягую блокнот, перечитую список. Ні, вона не хоче свинину на кістці. Вона на­магається змусити чоловіка схуднути. Вона хоче яловичу від­бивну із зеленим салатом. І скільки, на мою думку, калорій у безе? І щоб я більше не давала Мей Моблі печиво, тому що та надто товста, і… і… і…

Боже мій! Як для жінки, що слова до мне не зронить, за ви­нятком «зроби це» та «користуйся тією вбиральнею», ні сіло ні впало вона розводиться зі мною, ніби я її найкраща подру­га. Мей Моблі витупцює джигу, намагаючись привернути ма­мину увагу. І щойно міс Ліфолт нахиляється до дитини, як опа! Вона вилітає з дому, бо забула про одну справу, а клятий час уже минув.

Гарячково набираю номер, аж пальці не слухаються.

— Мінні! Я знайшла тобі роботу. Але будь біля телефона….

— Вона вже телефонувала. — Голос у Мінні безбарвний. — Лерой дав їй номер.

— І міс Волтер відповіла, — здогадуюсь я.

— Глуха як пень, і раптом, чудо Господнє, почула телефон. Я крутилася по кухні туди-сюди й не звернула уваги, а тоді по­чула своє ім’я. Потім зателефонував Лерой, я й дізналася, що то було. — Голос у Мінні зовсім виснажений, а вона з тих, хто ні­коли не втомлюється.

— Що ж, може, міс Волтер не розповіла їй ту брехню, що ви­гадала міс Гіллі. Ніколи не знаєш напевне. — Але навіть я не така дурна, щоб вірити в це.

— Навіть якщо й не розповіла, міс Волтер усе відомо про те, як я помстилася міс Гіллі. Ти не уявляєш, який Страшний Жах я вчинила. Навіть не хочу тобі зізнаватись. Упевнена, що міс Волтер розповіла тій жінці, що я втілення самого диявола. — Її голос звучить моторошно. Неначе грамофонна платівка, що грає трохи сповільнено.

— Вибач. Якби я могла зателефонувати раніше, ти б устигла підійти до телефона.

— Ти зробила все, що могла. Тепер мені вже ніхто й ніяк не допоможе.

— Я помолюся за тебе.

— Дякую, — говорить вона, а тоді в голосі щось над­риваєть­ся. — І спасибі, що спробувала мені допомогти.

Кладемо слухавки, і я беруся за прибирання. Голос Мінні мене налякав.

Вона завжди була сильною жінкою, завжди боролася. Після смерті Трілора вона приносила мені вечерю щовечора три мі­сяці поспіль. І щодня примовляла: «Ну-ну, ти ж не залишиш мене саму на цій грішній землі», а я вам кажу, що міркувала про це. Уже й петлю на мотузці зав’язала, коли Мінні знайшла її. Мотуз­ка була Трілорова, відтоді, коли він готував науковий проєкт із блоками та колесами. Не впевнена, чи я б скористалася нею, усвідомлюючи, що це гріх проти Господа, але тоді я була не при собі. Мінні нічого не питала, тільки витягла її з-під ліжка, ви­кинула у відро для сміття та винесла на вулицю. Коли поверну­лася, то потерла руки, наче просто прибрала, як зазвичай. Вона така діловита, та Мінні. Але зараз вона звучить не дуже. Я по­думала, чи не перевірити сьогодні, що лежить під її ліжком.

Ставлю на підлогу відерце з мийними засобами «Саншайн», яке змушує тих леді з телевізора постійно всміхатися. Мушу сісти. Підходить Мей Моблі, тримаючись за животик, і просить:

— Зроби, щоб не боліло.

Вона кладе голівку мені на коліна. Знову та знову гладжу її волосся, поки вона ледь не муркоче, відчуваючи любов, яка струменить із моєї руки. А я міркую про всіх своїх друзів, про те, що вони зробили для мене. І що роблять щодня для білих жінок, у яких працюють. І про той біль у голосі Мінні. І про Трілора, мертвого та похованого.

Дивлюся на Крихітку, і глибоко в душі знаю, що не зможу вдіяти нічого, щоб вона не стала такою самою, як її мама. І все це разом вколисує мене. Я заплющую очі й подумкипромовляю «Отче наш». Але легше мені від цього не стає.

Допоможи мені, Боже, та тут треба щось робити.

Крихітка весь полудень обіймає мене за ноги, й кілька разів я ледь не перечеплююся через неї. Та я й не проти. Міс Ліфолт і слова не зронила від ранку ні до мене, ні до Мей Моблі. Так завзято працює на своїй машинці в спальні. Напевно, хоче при­крити ще щось недоладне в будинку.

Через якийсь час ми з Мей Моблі йдемо до вітальні. Мені потрібно перепрасувати купу сорочок містера Ліфолта, а потім приготувати печеню. Я вже помила ванну, змінила постіль­ну білизну та пропилососила килими. Я завжди намагаюся впоратися раніше, щоб ми з Крихіткою могли побути разом і погратись.

Міс Ліфолт заходить і спостерігає, як я прасую. Вона так ін­коли чинить. Насупиться та дивиться. І поспіхом усміхається, якщо гляну на неї. Поправляє ззаду волосся, щоб здавалося пишнішим.

— Ейбілін, маю для тебе сюрприз. — І всміхається на весь рот. Зуби не показала, тільки губи розтягнула. — Ми з містером Ліфолтом вирішили побудувати тобі власну, окрему вбираль­ню. — Плескає в долоні й опускає голову. — Там, у гаражі.

— Так, мем.

Де, вона гадає, я була весь цей час?

—Отже, відтепер, замість гостьового туалету ти використовуватимеш власний. Хіба це не чудово?

— Так, мем.

Продовжую прасувати. Телевізор увімкнений, от-от почнеться моя програма. Вона стоїть там і далі тупиться в мене.

— То тепер користуватимешся тим, у гаражі, розумієш?

Я не дивлюся на неї. Намагаюся не ускладнювати все, та вона таки добивається свого:

— Може, візьмеш папір і підеш спробуєш?

— Міс Ліфолт, цієї миті я не маю потреби йти туди.

Мей Моблі показує на мене з манежу й промовляє:

— Мей Мо сік?

— Піду принесу тобі сік, маленька, — відповідаю їй.

— О… — Міс Ліфолт кілька разів облизує губи. — Але пізніше ти підеш туди та використовуватимеш ту вбиральню, тобто… тільки її, добре?

На міс Ліфолт багато косметики, густої, немов вершки. І ту жовтувату мазюку вона й на губи наклала, тож важко визначити, чи є в неї рот. Говорю те, чого вона прагне почути:

— Віднині я користуватимуся своєю вбиральнею для темношкірих. А тепер піду та ще раз старанно помию хлоркою ванну кімнату для білих.

— Ну, не квапся. Можеш зробити це будь-коли сьогодні.

Але, втім, вона стримить там і крутить обручку, вона хоче, щоб я зробила це зараз.

Повільно відкладаю праску та відчуваю, як у моїх грудях проростає гірке зерно, засіяне там після смерті Трілора. Моє лице горить, язик чухається. Не знаю, що відповісти їй. Та розумію те, що я цього не скажу. І розумію, що вона теж не каже того, чого прагне, й тому так дивно: ніхто нічого не говорить, але ми якось ведемо розмову.