проект "70х84/32". Лексикон таємних знань ebook

Проза Тараса Прохаська правду досконало імітує. Зрештою, вона сама є правдою, якщо тільки мати силу сприймати буття так, як сприймає його Прохасько. Бо це надзвичайно болісне відчування, призвичаєння до нестерпності аж в такій мірі, що породжує легкість передсмертного марева. Це зосеред­женість на найнез­начніших змінах (тропізмах) довкілля, загос­трення погляду, характерне хіба що для галюцинованої сві­домості, проникнення в приховану натуру справ. Звід­си — парадоксальне поєднання абсолютної свободи і непереборної приреченості, простоти і переусклад­неності, задо­волення і відрази.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або переказувати у будьякій формі та будьяким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Кальварія».

ISBN 966-663-143-1 (Проект «70x84/32»)

ISBN 966-663-029-X

© Тарас Прохасько, тексти, 1998, 2003

© Іздрик, передмова, 1998, 2003

© Лідія Стефановська, післямова, 2000

© «Кальварія», 2004, 2006

Тарас Прохасько

Лексикон таємних знань 

Передмова

Про прозу Прохаська говорити трудно вже хоча б тому, що з перших слів доводиться продиратися крізь ці лункі префікси, котрі безумовно мають якийсь езотеричний зміст — принаймні латиною «pro» означає «для». Тут годилося б починати з азів, з науки читання, із складання слів про сутність: присутність, прасутність, пресутність, бо тільки в такий спосіб можна сказати правду. На жаль, це відгонило б недо­речним у цьому випадку (та й взагалі недоречним) штукарством.

А propos правду (префікси продовжують пере­слі­­дувати): проза Прохаська правду приховує і робить це в спосіб дивовижно предметний, прий­нятний, прониз­ливий. Проза Прохаська правду досконало імітує. Зрештою, вона сама є правдою, якщо тільки мати силу сприймати буття так, як сприймає його Прохасько. Бо це надзвичайно бо­лісне відчування, призвичаєння до нестерпності аж в такій мірі, що породжує легкість передсмертного марева. Це зосеред­женість на най­незнач­ніших змінах (тропізмах) довкілля, загострення погляду, характерне хіба що для галюцинованої свідо­мості, проникнення в приховану натуру справ. Звідси — парадо­ксальне поєднання абсолютної свободи і непере­борної приреченості, простоти і пере­ускладненос­ті, задоволення і відрази.

Про приреченість:

Герої Прохаська (яке недоречне тут слово — «ге­рої», але й «персонаж» не надто вдале виз­начення для примарних постатей, котрі блукають творами автора) завжди опиняються в ситуації жорсткої де­тер­­міно­ваності, хоча детермінованість цю ви­з­на­­­чають речі на перший погляд найнезнач­ні­ші — запахи трав, шурхіт старих знімків, зміна тіней, малюнок тріщин, ритм загорання й згасання сиґа­рет­ного вогника, смак води чи шрифт газетного по­відомлення. Однак ці незначні, мізерні в зви­­чай­ному вимірі речі для людини вразли­вої, чут­ливої понад усяку міру перетворюються на зна­ки, вказівки, стежки і пере­шкоди, лабіринти і мапи транс­ґресій, визначаючи врештірешт єдино­можли­­вий розвиток подій. Вони, речі, виступають одно­часно і мотивацією дії і її наслідком, який у свою чергу спри­чинює подальший елементарний ситуаційний хід, і так без кінця. Деколи складається враження, що герой взагалі відсутній, що як особа він потрібний лише для того, аби фіксувати стан довколишніх речей, аби фіксувати стан речей як такий, аби дати можливість автору зазирнути вглиб власного тексту. Це категорія оптична.

З огляду на це проза Прохаська неморальна. Пара­моральна. Позаморальна. Його героям неві­­дома етика. Вони вкинуті в світ, де безліч мож­ли­востей по суті вказує на безваріантність, де конеч­ність є основною засадою світобудови, де власна воля безсила, де, власне, волі й немає. Тому вони ніколи не постають перед вибором. Вони не знають, що таке добро і зло. Най­більше, на що вони спроможні в своїх діях, — це певний химерний кодекс честі, котрий базується рад­ше на принципі естетичної доцільності, аніж на руїнах морального імперативу, їхній світ — останній світ.

А однак світ цей безмежно красивий. Краса його притягує і відштовхує водночас. Вона змушує зга­дати Андруховича: «Я вбираю це гниття, цю розкіш, про­образ раю...» Естетика минучості, естетика тлі­ну, котрий заворожує не в останню чергу своєю неми­­­нучістю. Усе тут вицвіле, вигоріле, тьмяне, торкну­те пліснявою, поїджене шашелем, спорохнявіле, зіржавіле, напівзруй­новане, непевне, нетривке. Основ­ний кліматичний пояс тут — передсвітанко­вий холод. Основна пора року — остання сотня хвилин перед відходом духів. «І, зрештою, ще кілька діб».

Прохасько — мисливець за досвідом. Він колек­ціонер досвідів. Він систематизатор досвідів. Він каже, що не буває «досвіду забагато, досвіду зайвого, досвіду хибного». Це точка зору людини зза межі, для якої досвід вже не здатен побільшити ані болю, ані спусто­шення, ані відібрати нічого — він може бути лише об’єктом класифікації. З досвідів укладаються гербарії, порівняльні таблиці, антології, хрестоматії, статистичні вибірки, слов­ники. Досвіди піддаються експериментам, препа­руються, на них вивчаються мутації, прово­диться їхня селекція, вівісекція.

Це останній світ. Прохасько знає про цей світ все. Тому його прозі притаманний, — кажучи поєшкілєв­ськи, — високий ступінь деміургії. Тому він не мусить нам оте все описувати. Через фраґмент, не вартий навіть реєстрування (або через фраґмен­тарні реєстри, укла­дати які Прохасько так любить), він дає відчути нам дихання простору, що відкри­вається за цим. Однак у чергуванні вибраних фраґмен­тів, як і в самому виборі, немає жодної випадковості. Тут уже завдяки вражаючій май­стер­ності, почуттю міри і делікатності.

Прохасько, як і його неіснуючі герої, надзви­чайно чутливий до звучання слів, тому мова його плинна, органічна, жива; тут не знайдемо жодного дисонансу, — ані в іменах, ані в топоніміці (якщо лише там взагалі є топоніміка), ані в специфічній лексиці, — саме у фонетиці своїй це проза дуже імпресіоністична. Часами видається, якраз оця фонічноритмічна (але й семан­тична) довершена доречність невмолимо впливає на перебіг подій, виз­начає ситуацію: так у «Некрополі» з’являється несподіваний знакобраз дирижабля, а в «Es­sai...» — цитадель. Відчуття міри («відчуття присут­ності», хочеться сказати) спричи­нює те, що читан­ня завжди сповнене несподіванок. Попри свою позірну сповільненість ця проза ніколи не викликає почуття нудьги чи втоми, ба більше — вона не дозволяє хоч на мить послабити увагу, бо автор (який ніби сам читає свій твір уголос) точно вловлює зміни напруги і пропонує щоразу несподі­ваніші метаморфози, запускає у текст чудернацькі віруси, врештірешт кидає його напризволяще, і той вже самотужки веде його і нас за собою. Але це знову з царини майстерності. Найбільшою ж загадкою прози Прохаська є її містичність. Це та особлива містика, якою цілковито володів, здаєть­ся, Рільке і до якої в українській літературі вдалося наблизитися хіба що Олегу Лишезі. Вона вириває з часу. Вона метафізична. Вона метаміс­тична. Тут надзвичайно важко щось коментувати. Це можна тільки відчувати і:

боятися, любити, втікати, боятися любити, любити втікати, вми­рати щодня і щохвилини, перебувати, бути і не бути водночас.

І насамкінець про ключ до прози Прохаська:

Вона вкрай щільна, концентрована, насичена, мов екстракт. Отож в читанні найвагомішим є темпоритм. Читати варто повільно, якомо­га повільніше, най­­краще — в тому темпі й тому ритмі, в якому вона була написана. Читати, зрештою, потрібно так, як читають герої са­мого Прохаська: це, здається, єдине, що пов’язує їх ще із життям, — вони читають.

Іздрик

Лексикон таємних знань 

День перший

Щось змінилося. Вже все інакше, як вчора. Літо раптом стало кінцем літа. Дощ, зовсім не літній, а дрібновітряний, закінчиться, здається, вже восени. І нерівності кори каштанів — як химерні русла дощових річечок.

Перегородивши таке русло пальцем, я не спинив води — вона знайшла іншу дорогу.

Але я впіймаю цю осінь. Вона не вивернеться від мене.

Я відчув її ще на початку літа. Тоді було літо су­хості. Адже у літі багато літ. Тепер тяжко сказа­ти — що я відчув. Але я казав — осінь вже незабаром, вона вже десь тут, хоч її трошки.

Мені відповідали: звичайно, осінь незабаром, але хай мине літо; будеш мати осінь. А я знов — осінь можна мати і влітку.

Наймусівніше — цей період літа, коли не знаєш вранці, чи почалося вже щось зовсім інше.

Сьогодні, здається, почалося.

День другий

Існує мислення, неможливе без запахів. Або: існує мислення, чиїми категоріями є запахи. Або є такий тип мислення, де думка — запах, запах — думка.

Якщо є таке мислення — запашне мислення, — мусить бути десь філософія, для якої запах — категорія і положення.

От і сніп божого деревця, що пролежав цілий рік на шафі, пахнув лиш порохом, раптом знову вернувся до свого власного запаху. Або: одного ранку (це сьогодні) запах божого деревця опа­нував усім: цілий сніп його перестав пахнути порохом, як було зимою, весною і літом.

Це справді тавро осені.

Але що таке осінь? Осінь — привид.

Або: осінь — привід.

Або: осінь — це провід.

В кожнім разі ми хотіли попрощатися. Напе­ред вибрали маленький підміський ресторанчик (малень­кий лісовий ресторанчик). Хотілося дума­ти, що стіни з чистого дерева пронизані випара­ми смажених грибів. До них — темне пиво.

Ми приїхали двоє на авті. Я провадив, бо вона хотіла багато курити. Грибами, розмоченими і розкришеними, пахло все повітря, що охоплю­вало нас поза автом. Ті слуги повітря виривалися неперервними з тунелів, які можна було просте­жити аж до повної темряви лісового муру.

В ресторані запах грибів обірвався. Але ми їли так багато, що не встигли попрощатися.

Бо вважається, що прощатися — це говорити, а не разом їсти.

А потім дощ не припинявся. Ми сиділи в авті, відчи­нивши двері, загорнулися у картаті пледи і говорили. Вона трусила на плед стільки попелу, що розпорошилася якась така сіра пляма, в якій можна було побачити не менше, ніж у вилитій з філіжанки кавовій гущі.

Ми опустилися у відвертості аж до дитин­ства.

Або: ми піднялися у своїй відвертості аж до дитинства.

Дощ заливав вікна. Осінь хотіла погасити літо вщент. Я не витримав. Вибіг під дощ і поклав на шкло цілу долоню. На одну хвильку потік спинився нижче долоні. Я побачив її як червону цятку, потім — як білу пляму. Потім побачив усю. Як крізь діафрагму фотоапарата. Або: як ясну акварель. Вона дивилася на мене і, певно, посміхнулася. Але того я вже не міг бачити, бо вода перелилася через руку і вже не відсту­пала. Вода перемогла, як вранці. Але вчора вранці.

Ми поїхали до міста.

Фройд би все зрозумів.

Або: лиш Зіґі Фройд знав би, про що ми не говорили по дорозі.

Або: професор Фройд знав би, про що пита­ти завтра. Але з кожної фрази про Фройда випливало зовсім не те, що було з нами в місті.

Ми приїхали прямо на вокзал. Вона поїде поїздом через Карпати й інші гори.

День третій

Мабуть, я б відчув зближення і вересня 1914 року, і вересня 1939 року. Бо чомусь настирливо передчуваю цей вересень.

Але тепер я маю роман з вулицею.

Або: вулиця фліртує зі мною.

Цілий день я провів з нею. Від холоду по­дощової порожнечі ранку до переповненого людьми від­дзер­­калення мучівного, мало не осіннього сонця у блискучій від тисяч попередніх стежок бруківці.

У цієї вулиці натура латиноамериканки. Во­на — авеніда. Вона лиш цілий день п’є каву. Вона так заповнює безсен­совність. Кава — її сенс.

Або: її сенс — кава.

Або: кава — засіб — мета, мета — кава.

Або: кава — кава — кава...

День четвертий

Хронологія — річ непотрібна. Навіть для мого що­денника. Я просто хочу запам’ятати кожну рис­ку. Цього досить, щоб обійтися без дат.

Більше нічого не вловив із сьогоднішнього дня. Бо як можна вловити підступи осені.

День п’ятий

Вона прислала мені магнітну стрічку. Там сказано те, що вона не спромоглася сказати вголос. Те, що б знав Зіґі Фройд. Вона ще не знає, що неспроможність сказати вголос не замі­нить ніщо. Але я слухаю її голос. Я їй якось допоможу багато чого зрозуміти.

Добре допомагати мудрим жінкам — вони знають, хто їм допомагає.

Або: добре рятувати мудрих жінок — вони завжди пам’я­тають того, хто рятує.

Хіба може в кінці літа статися горіхопад? А тепер стався. Значить, це вже не кінець, а початок.

Болить голова: мої домашні мурашки кудись переби­раються. Може — шукають, де зимувати, А може — зби­раються за Карпати й інші гори. Вони звикли до неї.

День шостий

Приснився вірш. Це після вчорашніх горіхів.

Чорним горіхом небо,

здається, розколеться — буде крик,

а здається, ми так, як незабаром буде

повні жмені різних горіхів

і ще кілька там на лавці.

Це ті неба, що були колись вгорі.

Докинь ще чорне,

здається, розкришиться — буде крах.

День сьомий

Я піду пішки через Карпати. Я спалю цей міст.

Або: я спалю це літо.

Я спалю ці папери. Я хочу навічно запам’ята­ти спокусу осінніх гір. Сухість випаленої сонцем трави, крихкість перегрітого моху, запах поду­ше­них ожин. І з цим прийти до неї.

Спалю літо — мені бракує її, як осені. Коли палять літо, є осінь. Буде осінь — буде вона. Вона сказала, що буде восени. А це — хіба не осінь.

Нема лиш диму і попелу. Як палення листя на вулицях пізніми осінніми вечорами, коли не видно ні диму, ні попелу, але яскраво уяв­ляєш собі хмари диму, що шарпають темряву розвіяними іскрами, і попіл, цілі гірки попелу, який ще довго зберігає форму листя.

День восьмий

Я ж учора до самої ночі просидів з авенідою. Її вечір пахнув жінкою, намащеною на ніч кремом. Обіцяв прийти сьогодні зранку на каву.

Там, де я п’ю каву, було так накурено, що я опинився у пітьмі. Якась непрозора прірва. Але вона мене побачила з іншого кінця пивниці. Так, як я побачив її крізь воду. Лиш я, мабуть, нагадував ґравюру.

Вона перейшла до мого стола зі своєю філі­жанкою і сіла поруч. Вона дослухала до кінця власне ж послання на магнітофоні. Лиш тоді почала говорити. І спитала, чи в мене нема сиґарети. Вона вміла питати такі речі зовсім не банально. Але я не курю. Та сиґарета в мене є. Я тримаю в кишені одну з її сиґарет ще із залитого водою авта.

Ми скуримо її разом. Я хотів би покурити після неї. Але вона обов’язково захоче хоч раз затяг­нути­ся після мене. Так ми вперше торкнулися губами. Ми таки спалили літо.

Тим більше, що до мого берета прилип жов­тий листочок.

Тепер я спалю свої папери. Я попросив за­пальничку. Лиш напишу ще одну фразу.

Хоч пали, хоч не пали — літо є тим, що не забу­вається.

Теперот палю. Бо вже осінь.

І

Аналіз часової свідомості є споконвічним перехрестям дискриптивної психології та тео­рії піз­нання. Першим, хто відчув неймовірні труднощі, які тут залягають, і відчайдушно бився над ними, був Авґустин. Розділи 14—22 одинадцятої книги його «Сповіді» і сьогодні мусить ґрунтовно висту­діювати кожен, хто займається проблемою часу.

Осінь — рафінація понять. У жовтні я вже можу цікавіше думати про час, про Авґустина, про­ літо. Те, що ще весною я перестав публіку­ва­ти статті, виступати з доповідями, припинив роботу над дисертацією і обірвав усі канали зв’яз­ку з корес­пондентами в Європі, не було спричинене жод­ними переслідуваннями чи заборонами з боку режиму (режим, навпаки, був зацікавлений у моїй продук­тивності — я був єдиним, хто мав змогу вести флористичні дос­лідження у цій частині гір, закритій для всього світу, моїми гербаріями му­сили вдовольнятися всі європейські ботанічні товарист­ва, і моя мовчанка привела до непоро­зумінь, гальмуючи здійснення кількох континен­тальних проектів), ні певною формою непокори чи опору, я зовсім не втратив інтересу ні до ботаніки (щой­но тоді почав укладати принципово но­вий визначник, побудо­ваний на небінарній логіці), ні до життя. Я просто не міг собі дати ради з усіма тими найдрібнішими пунктами встановлених режимом вимог до оформлення, катало­гізації та публікації текстів. Я губився. Я розгубився цілком. Я волів не писати. Це однак не стосувалося літнього щоденника. Все, що набувається за рік, відбувається у мене влітку. За подіями літа я відрізняю роки. Щоліта роблю якісь нотатки, часто у найдивніших формах. Можливо, це якось пов’язано з гер­ба­рієм — влітку відбуваються рослини, зби­раються гербарії, котрі відлежуються цілу осінь і прочи­туються протягом зими. Гербарій — вже постлітня повість. Зібрані рослини обмотані пригодами, людьми, місцями, розмовами, наст­роями. Літні щоденники — окрема культура: мандрівки, експе­диції, польові сезони, виправи, нові місця і способи життя, фотографування, ріки і перепади естетики буття, а далі — вакації, ревакації, хлопчача доблесть, війни уяви, соки, плоди і міражі. І літо істина, бо відкритість.

А осінь — рафінація понять. Я ціле літо читав лише Блаженного Авґустина. Читав потрошки, але щоранку. Коли бувала Анна, то вголос. Ми ставили ще звечора продро­тований триповерховий віден­ський кавник на нерівне крісло біля ліжка, перед тим мололи каву на млинку із тріснутим дном шуфлядки, визбирували кожну дрібку, бо того літа кави всюди було обмаль, і пані Вікі роздала одна­кову кількість зерен всім, хто мешкав у пансіонаті, відразу на три місяці. Зерна були попаковані у бляшаних коро­бочках різної величини із різними малюнками чи написами (а одночасно — і з різ­ними попередніми запа­хами). Жодна з коробок не була від кави, я отримав пласке пуделко зпід сиґари­ль­йос «Ґранд кафе» з Голландії (чомусь найкраще за­пам’ятовуються предмети). Кожен варив собі каву сам, знаючи, що його коробочка не попов­ниться. Анна прихо­дила з цитаделі, вона не мешкала в пансіонаті, і моєї кави нам могло вистачити лиш на ранки. Я вставав першим, наливав зварену воду у приготовлений кавник.

То був час, поки ми ще лежали разом — заки запариться кава і збереться на найнижчому по­вер­сі кавника. Ми пили каву при столі, при­суненому до глибочезного підвіконня, на підвіконні завжди лежали сиґарети і том Ав­ґус­тина. Нам вистачало кавника на чотири малесенькі філіжанки, чотири (по дві) сиґарети і півтори сторінки сповіді (тепер у мене кожен фраґмент Авґустина пов’язаний з найменшою топо­графією ранків, Анниної флане­левої сороч­ки, всіма мікро­рухами Анни, що укла­далися в безконечну топологію її пластики, і мені лег­ше витримати ностальгію — я, пам’я­таючи все, ніколи не забуду того, що ми говорили, що звучало — це можна слово в слово вичитати в Авґустина Блажен­ного). Від кавників я не можу відвикнути досі. Вже діставшись до Праги, я щоразу замовляв повний кавничок на площі коло старої ратуші (так само кілька років тому, коли ми перестали жити разом з Анною, я купував зайву, вже другу каву, завжди без цукру, спочатку не усвідомлюючи, а пізніше — надіючись, що вона може опинитися десь тут, бо стежки змінити важко). Після цього літа я «займаюся про­блемою часу», знаю, що минуле триває у формі звичок, тож сьогодні протриває година з літа, поки не спорож­ниться кавник (якщо курити ті ж сиґарети, що й у пані Вікі). Перед вечором я йду до винарні на Водічковій, випиваю за пару годин жбан бурчака. У пивниці темно, лиш у куті на підлозі світиться настільна лампа з піднятою догори умброю. Я читаю свого літнього щоденника. Розумію, що незважаючи на щільність і тотальність літа у пансіонаті, це був усе ж період Іржі, щоденник — лиш записи розмов з ним. Освіт­лення таке саме, читаючи я проговорюю слова подумки, а бурчак ще більше розчинює загуслість інтонацій на папері, тривання майже співпадають. Я завжди маю в кишенях хоча б один рисунок Іржі і цей машино­писний фраґмент: «Едмунд Гуссерль. Феномено­логія внутрішньої свідо­мості часу. Вступ. Аналіз часової свідомості є споконвіч­ним перехрестям дескриптивної психології та теорії пізнання. Першим, хто відчув неймовірні труд­нощі, які тут залягають, і відчайдушно бився над ними, був Авґустин. Розділи 14—22 одинадцятої книги його «Сповіді» і сьогодні мусить ґрунтовно висту­діювати кожен, хто займається проблемою часу». Іржі встиг перекласти лиш перший абзац. Завдяки відсутності Гуссерля я запізнав Авґустина. І аж тепер не буду писати нічого, поки не напишу книжку про Іржі. І цей щоден­ник, надиктований Іржі, буде нарешті останнім. Визначника я теж не укладу, бо вже не знайду такого ілюстратора, як Анна, жінка моєї Анни. Після того, як Анна показала мені ескізи бота­нічних рисунків, я не погоджуюся на ніякі інші. Хай ліпше визначника не буде. Натомість буде Іржі, він буде більше, ніж ге­роєм, він буде способом дискурсу, він буде сти­лем, письмом. Іржі як манера письма. Я не дочекався Гуссерля, але ми з Іржі витворили свою фе­номено­логію, ми повернули свою онтологію від бут­тя до життя, а понад усім поставили прозу, по­руч з Божим задумом.