Сільські двісті ebook

Микола Шпаковський

Ростислав Фук

СІЛЬСЬКІ ДВІСТІ

Тернопіль, Україна

Видавництво «Крок»

2016

Сільські вісті

Село і врем’я

Веселіше було жити до колгоспів, коли кожний ґосподар мав своє, брав стілько моргів поля скілько міг обробити. Потім большевики прийшли і розкулачили: плуги, коси, ґраси, пообчищали комори і стайні — всьо позабирали тай зігнали людий докупи в тоті колгоспи. Дурного робота. Перед тим всі мали маєтки, а туво платили копійки і не на себе ти робив, чоловіче. Але зато навчили нас красти, можна було си ціхенько добалакати з комірником за путню жому чи зерна. Всьо спідтишка! Наші свєта помінєли на свої, принесли гармошки, по тілівізору почавсі балєт.

А потім Хрущов сказав жеби всі садили кукурузу. Скілько то ажіотажу сі зачало! Тотою кукурузою затикали всі дзюри: робили хліб, гнали горівку, придумали кукурудзяні палички… Старші люди повідают, жи навіть ліфчики і майтки з неї плели. Але кукуруза кукурузов, а бараболя то і є наш галицкий хліб. Як вона зуміла нас об’єднати! І суботніки робили для піонерів, і до бабці їздили до села. Ну і само собою на дачі замість квіток цвіла бараболя.

А раз на рік по жнивах в колгоспі робили обжинки, виставлєвсі великий стіл, голова від імени райкому поздоровлєв зі збором урожаю, всьо жерло і пило, сказитисі можна! Коли бригадир вже зовидів, жи робочі залєли си сливку — то казав їм аби сі збирали і можут зо столу брати всьо шо хочут, всьо для людий, для роботєщого народу. Хто горівку в кишеню, хто капчонку під сорочку — і валили по лісах сьвіткувати далі. Деякі по дві неділи не верталисі додому, так всього було багато. А ше знаїте, старші хлопи як си ґольґнули то вже сі вобіймали, плакали і жалілисі їдно другому. Деякі випоминали якісь давні жалі і кривди, троха сі тербали, але все лишалисі колєґами.

В той час жінки так само дурно часу не гаяли. Заким хлоп в запої, можна було нарешті в хаті поприбирати, попрати, вобмитисі і сходити на вечоринку, де сі збирали такі ж самі жертви любві. Шо то вони вже там тіко не сплітали: і чоловіків своїх кляли, і Стефці Маціборковій всі кістки перебирали (бо в неї чоловік агроном і його закликали в Гедеер на конференцію), і жалілисі як то тяжко на фермі коло свиней, як то руки всі потріскали і спина болит. Ну але робота є робота, не хтіли в молодості поїхати до міста в петеу вчитисі, то тепер гімна загортают. Найбільше свято було то коли чоловік вертавсі з тих лісів. Отоді можна було клясти на чім світ стоїт, тепер то сі називає релаксация.

А вона теперкай ми каже — розводимсі, то не життє, так більше не годен, дітий собі возьму. А я прийшов’ім нароблений, на обісцю багато роботів, деревцєта тре пощепити, на ферму привезли міндобрива — всьо бігом приймити. Здалобиси поїхати на заробітки, але де там. Хлопів обчищают ше на граници або наші рікітьори, або їхні. Пантрує одне за другим. То приходжу додому, наївсі, скинув шкрабаки, помив ноги тай спати. А вона до мене тулитьсі і тулитьсі, ніц-но руками мнєцкає. Кажу їй, жеби ми так не шкробала, бо я ї зара вшкробаю. Може хлоп хоче спати. Обідиласі.

Теперкай тре буде поїхати до району, взєти розвод, оформити аліменти і виписати її з хати. Бо ше до грома набере на мене кредитів чи шо. А най сі викачає. Марущиного Мироська з Іспанії привезли в трумблі, як він взнав, жи його баба спит з його братом. Всьо зара про то і говоре. Колись не було такого публіцтва, а навіть як було шось сі стало — то ксьондз довго до причастія не приймав. Взимі хлопи зо жінками не дуже разом спали, бо тогди в хаті були старі і малі, а часом і худобу приводили, як зима та була фест зимна. Не було дуже як. А весном як річка сі розмерзне і прилетят бузьки — вже можна було троха побути разом тай піхчи до лісу. Хлопці йшли до дівок, а не дівки до них.

Ая, зара молодьож бігме яка ґрамасьна стала. Назнімают махабунди всякого на телефони і потім в інтернет викидают. Був я в тім інтернеті, їздив на провідну неділю в Хоростків до Славка Стойка за музику на весіллє сі домовляти для малого, куроче аванс завозив. То він ми показав. Мати Василева! Та там і по троє, і по четверо, і з псами, і з неграми… Пішов після того зразу по приїзді до церкви, то мене ксьондз півтора години сповідав, всьо гет чисто вислухав, сказав прочитати двайціть раз Отче Наш і вісімнайціть Богородицю. А потім закрив церкву, задер рясу і прожогом побіг городами до попаді.

Але він в нас страшне який зацьонтий. Любка Маґалясова як з Петькою сі розвела і розписаласі з Волегом Кіндрацким, то шлюбу він їм не дав. Їздили аж до Тернополя, а там їх направили до зарваниці, то вони там шось місяц сі молили. Тай правильно — чого то сі розводити? Тре було перед тим сі дивити яке воно дурне чи мудре. Бо розвод то вже і без того дурість. Тово тре за ґосподаркою сі дивити, а не глупствами заніматисі. Як би там не було, а життє в селі то вам не пуделко з сірниками…

Село і готіка

При тих королях добре жили гробарі, бо хто там міг зовидіти, шо з небощиком є по смерті, вже були такі, жи витігали си зо склепу короля чи королеву, ну бо тіжка зміна, три через три, нема з ким побалакати, а так-во си пограєш в карти на щиґлі чи на гроші тай всі довольні.

Повідав мені їден хлоп, як читав книжку про такого, жи там тії гроби копав. Сам жив в гробівци прабабці, бо жінка його вигнала з хати, ніцно кляла як від него землев смерділо. То він там добре обживсі, зробив си буржуйку, вмів чаю си зварити, а по похоронах і горівки мав як хлебнути.

А як то буває, як си поспорут! Їден другого під’юджує: “Як зара підеш і закопаєш на чиїсь могилі отойво хрест — з мене флєшка горівцуні”. А то зимниця, лютий місєць, глуха ніч. Той сі рухом вдєгнув в шинель тай повалив. Запхав той хрест на гробі Явдоськи, жи завфермом була і не годен хлоп стати на рівні ноги. Пробує-пробує і ніц не виходе. Злапало го серце і рано го знайшли люди, як йшли на першу ходку на автобус. Казали, жи він той хрест так запхав, гет через шинель і та го тримала. Другі казали, жи не можна так грішити, бо то сьвіте і не можна з тим такво сі бавити.

А в Васильківцях шо сі стало — після похорону поставили хлопам файного могорича, до него пива хмільного міцного, дві пачки Пріми, то вони мали ше до вечора хреста запхати. А ті так сі понапивали, жи витягнули на дорозі знак «40» і вкопали на могилі. То добре, жи той хлоп мерлий мав якраз 40 років і був гаїшніком. Рішила родина так і лишити, тілько в середину нуля вчепили його знимку в кашкеті і пагонах.

Якось-то розказував Богдан Іванович з Бернадівки, троюрідний брат мої другої бабці. Каже, жи пару літ тому видів Стефка, а той дуже любив їздити на рибу, би вдома не сидіти. Але так-во була така нездала погода, вітриско, лєє дощ, жи хлоп си мусив вдігнути куфайку задом-наперед, би вітер не задував, як їхати на мотороліку. І їде він через міст, а там нема поруччє, шось не так покрутив керівницьом і вилетів в річку. Проходили якісь пацани та давай ратувати. Витігнули, вже відкачали, Стефко вже вочі відкрив, але ту пацани дивлятьсі, жи шось не так з том головом і куфайком, шо робити? Скрутили му голову, би всьо грало. Замордували хлопа. А чи не можна було липнути, в який бік крутити? Але так сі стало, всьо не відгадаєш.

Їх потім засудили, дали 4 роки тому, жи порадив не в ту сторону покрутити, і 8 тому, жи покрутив. Більше не давали по «снісходітєльним обстоятєльствам», бо вони якби хтіли помогчи в тім ділі. Посадили їх в Дрогобичі, то перший звязавсі з якимись злодіями, вони обкрадали свіжі могили. А другий якраз після тюрми не годен був роботи си знайти і пішов тії могили людєм копати, бо шо мав робити? І такво раз вночи сі здибали старі колєґи на цвинтарі — той тілько-но закопав, а той вже розкопувати взявсі, бо по наводці сказали, жи в небощика було сім золотих зубів і два перстені на пальцьох від двох шлюбів. Ну короче той копальщик як намотав срок став дуже побожним і нефайно йому то всьо виглядало, не по-християнську. А вже був троха під мухов, тай взяв гаратнув того свого бувшого колєґу ломом по плечах, то потім знов сів вже на парканайціть років, Але, як кажут старі люди, за правду.

А то вже повім про свою бабцю. Була в неї така коліжанка Сташка, жи любила си випити. Повідала історію про то, жи в Сибірах намерзласі, заробила жиляків на ногах, то теперкай мусе відігріватисі. Раз приходе Сташка до мої бабці на іменини, приносе кошичок квітів, би сі підлизати, хитра була. Бабця сі втішили, витігнули з льоху бутель самогонки, нарізали солонини і вогірків, налєла в шклянки, ну і так си капку побалювали. А на другий день бабця сі придивлєют до тих квіточок і під листочками зобачили хрестики, то вже допетрала, жи та потігнула їх з цвинтара. Але вже сі знервувала, пішла до Сташки з тим кошиком і повішала го їй на шию, аби знала, як відбирати від мерлих.

Було би всьо файно, але за сорок днів Сташка вмерла. Чи то горівкою втруїласі, чи може малінезом несвіжим, того вже ніхто не скаже, бо жила сама. Але кажут, жи аж її перекривило як в трумблі лежала. Але таяк баба була така, шо і випити любила, і вміла компанію для того знайти, то поставили хлопи коло її фіґурки столик і дві лавочки. А поховали стару в хабазах, майже на кутку цвинтара, вже аж за польскими гробівцями. То тепер каждий хлоп туда приходе як має мінутку, бо там все можна знайти шо ґольґнути. Після півночи, правда, не ходят, бо шось там гарчит, і кажут, на рано вся горівка, яка сі лишила, дивним образом впитуєссі в землю…

Село і порошки

І ніц ту не змикитиш. Воранка то є воранка. Колись більше кіньми, а зара трахторами. І так всюда. Соляра вже не та, буде дорожча. А я копаю від руки, рискальом. Бо то позбавляє всіляких депресій. То єднаннє з природом. Потієш і валиш до п’єтої, до смеркання.

Ше туво годинники з неділи будут переводили, то взагалі роботи не буде. Нуська Чубата роби в шпиталю, то там в тих, жи переломи мают — то найліпший гідромецентер — казали будут заморозки з понеділка. Мало того, шо до четвертої маєш сі справувати, так ше й рискаля можна в земли зломати, так зимно буде. Тре буде малого з Кременця кликати на поміч, він там на агронома сі вчит. Мусит пари пропустити, всьо порахувати, а шо зробиш…То так само ломе як радикуліти. Часом собі думаю, чи то я такий дурний чи ми всі разом. А я прийшов до гамазину і ту настрів колєґу. Він ше малий був, як я го видів. Але десь робе біля области. Має мотоцикля і нині ми розказував як то зле падати на асфальті, бо ліпше на траву чи в якусь перину. А ше ми розказав шо старших людий виручає рука, права або ліва. Є тут їден вуйко, жи має пенсію гастарбайтерів, нідзно німецкі кіна сі диве.

Заробив він си горба десь в Саксонії чи то Вестфалії, ну їдним словом там, на німині. Робив на шахтах. То каже, жи їдного разу його в тих дзюрах якраз і протєгнуло. Тепер йому німці ше больничне оплачуют каждий березень і листопад. До него баби як по молоко бігают — той горб всьо знає. Такво прислони котра руку до него, то він вже і відразу каже які в неї болячки і від кого. А ті баби, жи троха молодші, то дуже довольні з його хати виходять, тішатсі, аж порскают, бо він там багато тих німецьких кінів видів, різного характеру. Старий, а ше і словом, і ділом помогчи може якшо шо.

Постарші вони такі є. Багато не балакают, але зато роблят. Шось десь звідкись приносят на будову хати, якісь калими мают, бо знают з ким сі знати. І в них було певно запрограмовано. Щебінь, пісок, антрацит. Випю’т часом з тобом на Різдво і Великдень три сімки, як Христову кров тай співаємо. А я так не годен жити без трудової книжки, жеби мати потім тисєчу гривнів в кишени, бо за то ніц не куп’ю!

Ну а шо ж, назвавсі фермером, то ґаруй. Як малий сі вивчит, то буде помагав. Ше рік лишивсі. Я вже зачав горівку потроха гнати, бо час непевний. Хіба може до армії його возьмут на літо, але казав прапор їден, він в зятях в Любки Кузіковскої, жи певно то востатний осінній призив і всьо. Та дав би Бог. Аво вженю його на тій Підодвірного малій, тай будут при мені зо старою жили. Він в мене майстер по всьому, Мічурін. Колись як був менший, то лапав голубів і кидав їх в клітки до крілів, казав, шо то селекція сі називає, в них єднакові набори якихось там хроносомів, то або крілі дієтичниші станут, або з голубів можна буде перини напихати на зиму. Раз відкрив клітку, то повилітали ті всі крилята, жи від того гріха сі вродили…

Казав ксьондз Їван на проповіди, жи не можна закопувати здохлих псів і котів біля яблуньок, а в нас так люди роблят. Бо та їдь потім переходе через кампоти і люди стают зліші, менше на тацу дают. Тай тре мати совість, бо то Адам з Євом любили талувати ябка. А я си подумав, як то, в них було двох синів і то їден другого забив через якись кавальчик печеного тушканчіка. Подумав, як то люди від них сі почали народжувати, хлоп з хлопом, шо за публіче? Ну то я си закопав Барсіка біля сливки і на другий рік повиросли гет патлаті сливки, жи мусив їх брити перед тим як їсти! А жеби було борше — то взєв від малої крем для депіляції, насмарував і готовченко. До чого світ дійшов, без хімії зара ніяк, як без рук. Закалатаєш собі їдзеня з порошку і вже час зекономив! Але кажут, жи так недобре, бо потім каміннє в нирках буде чи той гастріт. А дохтор сказав жи не буде в мене гастріту, бо вже є, то вже сі тим не гризу.

Але шо своє то своє, як казав мій вуйко: «Сам сі висрав, сам потім тим города пригноїв, і вже бараболя не так шкодит на жулудок, бо ж всьо твоє, імунітет». Протів природи не попреш, хоче, франца, аби всьо по її законах було. А то вино з порошка, пиво з порошка, горівка з перепелиними яйцєми, де ж тут здоровля? Єдні поноси.

Село і секс

Їдріт го в корінь! Баба файна поки не забалакає. Їду си раненько в маршрутці, думав покимарити. За мном сидит така нічо дівчиниско. Поки не включило тіліфона. Бозю-Бозю, там сі наслухаєш! Модулі, перездачі, та вродила, каліндарики на місячні, ружові ліфчики, свиням тре дати їсти, на візу здати, той не любе, а того не хочу. І в мене хпав. А старші люди знают рецепти на потенцію, петрушку підв’єзувати, хрін примоцувати, підкурити бадилльом — і хлоп як хлоп!

Ти як хочеш сі старай, але як баба ніц не годна но балакати, то роботи не буде. Приїхав’ім позавчера з області, купив своїй хустину, таку файну на базари, за 55 гривнів, а вона каже, жи тепер турецкі ніхто навіть на города не вдіває, не то шо до церкви. Вобсипала мене прокльонами, буцім я весь в свого тата сі вдав, аби тілько зекономити. В всіх вон бабів хлопи як хлопи, гроші заробляют, з Португалії хустини шлют, якусь таку фірму сказала, чи то Барбара, чи Барбарис, то я вже на тії мови памняті не маю. Тепер знов буду ходив два тижні до кози в хлів ночувати поки сі перебісит.

Шли не шли. Недавно однокласника передали з Португалії в трумблі. Вітворают, а то не він, а якись їнакший хлопака, з кульчиками, наколками і ше без ноги. Зато хоть мав сто євро в кишени. То мусили поховати закритого, аби ніхто з родини не видів того куревства. За місяць знов прислали, але вже справжного і мусили перехоронити, вночи, аби ніхто не видів, бо би сі зганьбили. А того першого штурпака поховали біля цвинтара, біля знаку “Стоп”. Тепер ті люди боятьсі, чи зара часом не вишлют ше їкогось, бо на всіх знаків в селі сі не настарчиш. Не село, а трупарка. Передачі то не все добре.

В мене брат молодший, той жи в зятях в Шляхтинцях, прислав мені якось на юбілей колеса до фіри, а ше було місце, то передав якісь конячі вітаміни і дві відіокасєти з розмаїтими голими бабами і хлопами. Писав, шо тії вітаміни дуже помічні на хлопську силу. То моя ше мене заставила до церкви йти сі сповідати, бо я сильно до неї приставав. А шо мав робити, вже півтора року з нев не спав як люди, а надививсі тих кінів, то ше більше сі захтіло. Каже, жи віддаваласі за мене, бо шкода їй мене було, шо я такий кривоногий. Тепер сама зі мною сі мучит, дивуєсі, чо я так багато п’ю.

Ну і хлепне си хлоп через то. Бо їнакше не годен. Флєшка межи базниками, під шіфіром друга, трета під псєчом будом. А баба буде пащекувала, бо наніц не годна. І ти сі чуєш, буцім ти є для того шоби тілько цьвєки забивати і обчищати худобу. Подивишсі “Тітаніка” і сльози самі валят, бо ти так само хтівис плавати на велицьозному корабльови. Але до войска ми взєли в парашутісти, море зобачив тілько з висоти польоту качки. То була фест армія! В тому вертольотови все був ящик горівки, а потім скач і пери портки. Казали нам прапорщіки, жи парашутісти всираютьсі від гравітації. Їден Ґєнко Цішів сі не всирав, бо мав запори.