Спати з жінками ebook

Андрій Любка

Спати з жінками

видання третє

2015

ББК 84(4УКР)7-8Любка-47

Л 932

Любка, Андрій

Спати з жінками / Андрій Любка. — Чернівці: Книги — ХХІ; Meridian Czernowitz, 2015. — 168 с.

ISBN 978–617-614–060-3

Виявляється, Йоган Вольфґанґ фон Ґьоте втратив незайманість у 38 років, наслідком чого в літературі стала поява циклу його «Римських елегій». Минуло кілька століть, і теперішнім поетам для творчості вже не конче потрібні аж такі сплески і струси, їх задовільняє й просто сон, який часом може бути реалістичнішим за саме життя. Книжка «Спати з жінками» — саме про такий сон, з якого то хочеться якнайшвидше прокинутися, а то засинати глибше й надовше. Відверто й лірично автор пише про себе, свою й чужі країни, свої любові й своє кохання, улюблені книжки і напої. П’ятдесят історій, жодна з яких не є останньою, бо з них усе тільки починається. Для найширшого кола читачів.

ББК 84(4УКР)7-8Любка-47

Автор фото на обкладинці Олександр Снідалов.

Видання здійснено на замовлення Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz

ISBN 978-617-614-060-3

© Meridian Czernowitz, 2015

© Андрій Любка, 2015

© Книги — ХХІ, макет, 2015

Смерть і ще тисяча приводів для любові

Уперше я зрозумів це у Львові років зо два, здається, тому. Потім це осяяння прийшло до мене в Амстердамі, весною року минулого. Тепер я вже не розлучаюся з ним.

У четвертій книзі своїх «Метаморфоз» Овідій пише: «День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:/ Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало, — / Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство» (переклад Андрія Содомори). Що саме хотів сказати нам останній великий поет (але ж як звучить: останній великий поет!) золотої епохи Римської імперії? Тільки те, що іноді можна вловити невловне. Наприклад, ту коротку мить, коли день плавно загортається в ковдру і стає ніччю. Овідій подобається мені, бо вмів багато помічати. А в цьому полягає якась особлива риса людей бачити цей світ по-іншому. Отож, він захоплювався невловним, він бачив його. «Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало»! Скільки тривало це відчуття? Секунду чи в мільйони разів менше? Головне, що він зміг вловити його, а значить — залишити собі назавжди.

Тепер перестрибнемо через тисячу сімсот років і зупинимось на іншій постаті — Антоніо Вівальді. Його «Пори року» намагалися відчитати в найрізноманітніший спосіб, зокрема, трактуючи як віхи життя: дитинство, юність, зрілість, старість. Одного разу я слухав цей концерт двадцять шість годин поспіль, намагаючись зрозуміти, про що ж насправді в ньому йдеться. А зрозумів тоді, у Львові, років зо два тому, вийшовши в тихе надвечір’я вулиці й згадавши улюблені, вже цитовані тут слова Овідія. Отож, у Вівальді, в його «Порах року» немає народження й смерті, є життя, але його рамок — народження й смерті – немає. Н-е-м-а-є. Я ладен був посивіти, коли зрозумів це.

Якщо йняти віри Вівальді, то існує замкнене коло, цикл, Гармонія. Його «Зима» переходить у «Весну», як день переходив у ніч для Овідія. І так безкінечно, а отже — без кінця, без надриву, без смерті.

У травні 2004 року я стояв на городі родинного обійстя у Виноградові й у великій бочці палив речі свого діда. Дід помер за кілька днів до цього. В якийсь момент диму стало так багато, що я втратив здатність бачити. Мені здалося, що вже нічого навколо не існує. І навпаки — що все-все ще існує так, як існувало щойно тиждень тому, коли командир взводу вивів мене на плац, повідомив жахливу звістку і втомлено поплескав по плечу зі словами: «Держись, Андрюха».

Два дні тому я писав і-мейл, і коли почав вводити адресата, мені вибило адресу давно померлого друга. Я й справді не знаю, що робити з такими адресами. Невже видаляти? А з номерами мобільних телефонів?! Я справді не знаю, що з цим усім робити, я безпорадний у цьому.

Мені тільки хочеться, аби партія скрипки в allegro «Зими» Вівальді не закінчувалася ніколи, аби тільки тривала, аби звучала й надалі. Аби з того мейла мені час від часу приходили листи, аби з того номеру мені телефонували, аби дим і далі в’їдався в очі й нічого не було видно. Аби всі ті, хто далеко, вслухалися в цю музику і на мить торкнулися того, чого насправді вже не існує поруч із нами, а тільки всередині нас. Аби любові ставало більше.

Я вже вчинив величезну помилку, спаливши речі. Я вже не зможу видалити ані мейл-адресу, ані номер телефону. Я безпорадний. «Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало». Всі ті, кого ми безмежно любили, існують десь поміж цими словами:

Смерть є. Смерті немає.

Десь між ними, там, далеко, клубочиться наша любов, як хмара. Біла-біла хмара.

Тут жив хтось до нас

Аґент із нерухомості — точнісінько як спеціальний аґент — виймає з портфеля в’язку ключів і шукає потрібні. Їх стільки, що мені здається: серед них має бути і ключ від раю. І від цієї квартири на третьому поверсі старої кам’яниці в центрі міста, перед дверима якої ми захекано зупинилися.

Ще тільки вчора я в телефонну слухавку пояснював ріелтору, що шукаю помешкання: хочу винайняти квартиру в якомусь тихому районі поблизу центру чи в центрі. У центрі міста, бо мені залежить на тому, щоб ходити пішки. Не йдеться про прогулянки парками чи набережними — просто я хочу ходити пішки. І в кіно, і в бібліотеку, і в продуктовий магазин. Аґент із нерухомості на іншому боці уявного телефонного дроту кілька хвилин клацає у комп’ютері і пропонує винайняти квартиру «не зовсім в центрі, але близько й одразу біля станції метро». Доводиться розтлумачувати йому, що виріс я в невеликих містечках, звик ходити пішки, і поїздки будь-яким транспортом, крім велосипеда, викликають у мене втому і стрес, бо це вже подорож. Тому в центрі і пішки, крапка.

І ось ми перед дверима квартири, яку я можу винайняти. Відчиняємо, входимо, вмикаємо світло, озираємося, швидким кроком проходимо передпокій, кухню і дві кімнати. «Тут хтось жив», — кажу я зовсім без питальної інтонації, швидше до себе, ніж до штучно усміхненого ріелтора. «Так, так, це затишна і обжита квартира, чудовий варіант, унікально добре поєднання ціни і розташування, то що, беремо?» — аж сяє містер Ключ, як я подумки його встиг назвати. «Я не зовсім це мав на увазі, — важко сідаю в крісло біля вікна, ніби мені сокирою в груди вгатили. — Тут, у цій квартирі, хтось нещодавно помер, правда ж?». Ріелтор ніяковіє і щось розповідає про бабцю, яка померла два місяці тому, клінінґову компанію, яка все тут відчистила і затерла всі сліди, і про дуже милих онуків, які піклувалися про стару родичку до останніх днів. Потім дещо розгублено питає: «А як ви здогадалися?».

Я розглядаю свою руку, вона вкрилася сиротами, чи то пак гусячою шкірою. Мені бракне повітря, прошу Ключа відчинити вікно. «А хіба ви нічого не відчуваєте, — трохи здивовано цікавлюся в нього. — Цього повітря, в якому нещодавно горіли свічки? Хіба ви не помічаєте, що шафа виглядає якось дивно, неприродно, їй не вистачає предметів, які лежали на ній роками: рамки з фотографією, запорошеної вази, попільнички, в якій зберігалися сережки, ланцюжки, прикраси, вишитої серветки, в якій був хліб із пасхального причастя, старомодної шкіряної папки для найважливіших документів, металевої коробки з-під чаю, в яку складали ліки, хіба ви не бачите, що ця шафа без усього цього — немов сирота?». Так буває, коли працюєш з енергіями, словами: заходиш у приміщення й відчуваєш, що фіранка висить якось не так, що стіл не має бути перед вікном, бо це вікно не для світла, а для того, щоб підходити й дивитися в нього, виглядати когось. Так воно задумане, тому воно тут.

І це не лише в приміщеннях: наші міста теж вигадані й побудовані не нами. Кожен ріг, закуток, стіна, бордюр тротуару — продумані й виконують певну функцію, нами до кінця не відкриту. Ми здатні тільки знищити, погіршити, переробити під себе, спримітивізувати простір. Тому наші міста й виглядають, як сироти: строкато й невідповідно до сезону вдягнені, брудний рукав чергується із вкраденою золотою брошкою, рот замурзаний, нігті довгі й брудні, зачіска неохайна й кострубата, мова — рвана й болюча, як рана, сорочка брудна, аж масна, але видно, що це бавовна, дорогий і якісний товар. Такі наші міста — Ужгород, Київ, Чернівці, Переяслав: як зґвалтовані оперні співачки, як порожній рот, в якому залишився тільки один зуб — золотий.

Кожна наша перебудова — на гірше, майже всі так звані вдосконалення — абсурдні. Ми живемо в містах, які не те, що не любимо, а навіть користуватися ними як слід не вміємо. Там, де мав бути сад і вигляд на Дніпро, виріс будинок. Там, де мала бути церква, стоїть торговий центр. На місці цвинтаря — телестудія. І як наслідок: там, де мали бути ми, там інші; там, де мала бути Україна, її взагалі немає.

Люби мене навіть по смерті

Місто в місті. Ось, мабуть, найкращий опис цвинтаря — місця, якому відведена роль зберігання пам’яті. Тієї, яка метафізична, і тієї, яка тілесна. У містах залишаються прекрасні (й не дуже) будинки, натомість їхні будівничі й мешканці з часом переселяються у нове, чи то пак старе місто — підземне. Зрештою, міський цвинтар найкраще може пояснити нам саме місто.

Я люблю цвинтарі. Хоча це радше треба назвати пристрастю, різновидом таємного знання, а не любов’ю. Я знаю, що власне на цвинтарях можна побачити, яким було і яким є місто, дійти висновків про його колишню розкіш і теперішній занепад. Або навпаки, що трапляється значно рідше.

Цвинтарі завжди цікавіші й промовистіші за центри міст, за всі площі й Ринки, катедри, пам’ятники і бульвари. На кладовищі про історію міста можна дізнатися практично все. Почитайте написи на хрестах і нагробках — і зрозумієте, в яких державах це місто перебувало протягом століть, а в яких — протягом кількох років, яке населення тут жило, поважали тут більше військових чи поетів. За кількістю й пишнотою родинних склепів ви швидко зорієнтуєтеся, на яку саме епоху припав розквіт буржуазії й торгівлі в місті, зробите висновок про кількість знаті, зрештою — про майстерність тутешніх ремісників, скульпторів, архітекторів, будівельників. Теперішній стан цвинтаря — кількість бур’яну, квітів, підметені чи забуті стежки, нові могили з чоловічими фігурами в «адідасах» чи генеральськими в орденах — свідчить про пріоритети, якими місто живе сьогодні.

Я люблю цвинтарі, але водночас знаю, що їх не може бути багато. Тому є дуже невелика кількість міст, висновки про які я складав також і завдяки кладовищам. Ужгородська «Кальварія», Львівський «Личаківський», Київське «Байкове». Із останніх — цвинтар у Сараєві, на якому аж рябіло від цифр 1992, 1993, 1994, 1995. Цвинтар — це енциклопедія, міський довідник, символ міста.

Книжка, роботу над якою я маю намір розпочати невдовзі й до якої тепер збираю матеріал, розповідатиме про людину, що втікає від великого міста й оселяється у віддаленому передгірському селищі, де живе відлюдником. Втікає від себе, щоб знайти себе. І не знаходить, звісно. Але я не про це. Герой книжки живе неподалік цвинтаря, розташованого на узгір’ї, за яким — річка. До місця риболовлі шлях пролягає через кладовище.

Мені потрібен був матеріал, я сам мав пройти через цей цвинтар. Тому намовив місцевого історика з’їздити туди разом зі мною й принагідно відповісти на кілька запитань. Він погодився за дріб’язкову винагороду. Ми зустрілися о 6 ранку на автобусній зупинці за містом. Я прикинув — і так, на око, визначив, що в історикові бовтається добрячих сто п’ятдесят свіжих грамів. Або вчорашня півлітра. Я заздрив.

За годину ми вже були на старому цвинтарі, який із плином часу перетворився де-не-де на яблуневий сад. Зійшло сонце, почало припікати. Стиглі яблука пахли і раз у раз гупали то об землю, то об нагробки. Цвинтар збиває пафос, збиває суєту буденності. Тут розумієш, що насправді нічого важливого не відбувається, а твої проблеми — смішні й абсурдні. Бо врешті-решт із тебе самого виросте розлога яблуня. І, погодьтеся, це — не найгірший варіант.

Я придивився до одного нагробка й зауважив, що тут похований чоловік, а поруч нього вже встановлено пам’ятник дружині. На пам’ятнику було прізвище й дата народження, а дату смерті впишуть уже «по факту». Це дивно й моторошно — приходити на могилу чоловіка і бачити поруч на нагробку своє ім’я. Жити, аби дочекатися смерті. І воз’єднатися.

Чомусь мені згадалося, що у нас вдома довший час теж лежала могильна плита з дідовим іменем. Бабуся померла на десять років раніше, а він одразу ж виготовив нагробок і для себе. Ця плита стояла на веранді за дверима, і я щоразу бачив її, коли приходив інспектор, щоб списати показники електролічильника. Бабуся й дід прожили складне життя, і я знаю, що старий багато за чим шкодував. Але вже не міг ані перепросити, ані освідчитися. Тому його плита чекала на нього за дверима веранди.

Ми з істориком нарешті завершили обхід і вийшли на гору. Присіли біля потічка, вимили руки, я дістав якусь перекуску, він із внутрішньої кишені піджака витягнув маленьку пляшечку з-під мінералки. Невдовзі до запаху літнього лісу додався й запах самогонки.

Ми сиділи нагорі, дивилися на цвинтар, загублений серед дерев і польових квітів. Чомусь мені подумалося, що любов таки є. Що вона існує й після смерті, схована у тиші цвинтарів, у промовистості нагробків. І стало не так страшно.

Серце, серце

Я прокинувся в Італії.

Чомусь завжди хотілося почати розповідь саме в такий спосіб — з легким реверансом, ледь помітною усмішкою — так, мовби й не прокидався зовсім, наче ніколи й не відчував того дивовижного відчуття всередині тіла, коли автомобіль вистрибує (так, саме вистрибує!) з довжелезного тунелю під Монбланом, і змінюється одразу все: освітлення (щойно був дощ, хмари де-не-де пропускають крізь себе сонячне проміння, яке, щоправда, вже не гріє зовсім); температура повітря, бо хоч в авті всі вікна й зачинені, але одразу по виїзді з тунелю у ніс б’є кисень, складається враження, ніби враз знімаєш з голови протигаз і вдихаєш нарешті на повні груди, навіть не задумуючись над тим, звідкіля воно, свіже прохолодне повітря, в салоні вашого бордового «Міцубісі» взялося; звук коліс, адже в затхлому й теплому тунелі з хорошою акустикою бетонних стін довжиною в дванадцять кілометрів під найвищою альпійською вершиною, сухим, навіть трохи запорошеним асфальтом, звук машини, яка їде на шаленій швидкості, схожий трохи на сухе рипіння й свистіння вітру, який то там, то сям відбивається від холодних стін тунелю, аби за секунду відбитися вже з іншого боку і знову пройти крізь усього тебе, наповнюючи тіло тремтінням і змушуючи все всередині мелодійно дрижати, як камертон, так ось, звук коліс у сухому й глухому тунелі наче за помахом чарівної палички в одну мить змінюється на інший звук, який своїм ревінням розтинає, розриває на клаптики калюжі, й вони нескінченними міріадами синіх, фіолетових, голубих, жовтогарячих, помаранчевих, світло-червоних крапельок розлітаються на всі боки; і ще раз, бо найважливіше: автомобіль вилітає з тунелю і стикається з новим, абсолютно новим за консистенцією й температурою повітрям, скажімо по-іншому, зі стіною повітря, яку холодний осінній альпійський вітер кидає й б’є об схили Монблану, кидає чимраз дужче, ніби намагаючись таки розбити міцну гірську породу, здолати її віковічний опір і прокласти собі дорогу далі, й авто влітає в цю стіну на повній швидкості, утворюючи спочатку невеличкі тріщини, які розповзаються по структурі повітря дивовижним візерунком і о певній порі розбиваються, падають, пропускаючи машину крізь себе, і тоді десь поміж переднім бампером і фарами народжується тоненька, як дитячий голос, хвиля, яка проте з кожним міліметром набирає сили й розростається, на вході в салон вона вже нагадує бас товстого й добряче прокуреного пияка, а коли минає багажник і відривається від автомобіля, то й взагалі постає страшним ревом тих безсмертних дракониськ, які, згідно з народними переказами, населяли цей континент кілька століть тому, і саме ця хвиля, яка проходить через тебе легеньким лоскотом і тремтінням, спочатку змушує нечутно задзеленчати твою мембрану, а потім, гарячково підіймаючись угору, легенько стискає горло і ти, відчуваючи якусь неприродну сухість, ковтаєш слину, й саме ця хвиля, враз піднявшись уже до рівня очей, тисячами невидимих рибальських гачечків підіймає повіки, і вже аж потім, коли чималенька, завбільшки з черешню, хвиля галантно зістрибне з твого тімені, ти раптово прокинешся й зрозумієш, що навколо — Італія.

У цьому й полягає парадокс прокидання в іншому світі, коли майже на одному подиху пролітаєш дванадцятикілометровий тунель й опиняєшся в іншій країні, серед іншого повітря й навіть іншого світла. І дванадцять кілометрів тунелю, які відділяють Францію від Італії, хоча вже нічого й нікого не відділять, бо про кордони там давно забуто, ті дванадцять кілометрів довжелезної нори, яка невідомо ким прорита під монументальною горою у вічній сніговій шапці, є своєрідною нічийною територією, бо Франція закінчилася з того боку, а Італія почнеться лише з іншого, і ці кілометри могли б стати твоїми, твоєю приватною територією, але ні, авто мчить далі й далі, і, як уже було сказано, в одну з митей ти прокидаєшся.

Зупинимося на цьому детально. Отож, ти прокинувся — і в першу частку секунди твої очі ріже досить яскраве світло. Два: ти вдихаєш повітря (так, ніби досі й не дихав зовсім). Три: хвиля звуку завбільшки з черешню зістрибує з твого тімені кудись назад, позад тебе, у минуле.

І чотири, що, в принципі, зовсім не нове. Серце, серце. З серцем буває так, як із пиятикою. Ти можеш пити стільки, скільки в тебе влізе, стільки, щоб наповнити себе по вінця, як чашу (Ґрааля?), веселитися й співати, творити дива зухвалі, спати, як спить борсук, а на ранок прокинутися свіжим і бадьорим, як твоя дзвінка молодість. Але одного разу прокидаєшся зовсім іншим, так наче переступив невидимий поріг молодості, і життя навколо набуло якихось нових, не конче приємних барв. Саме тоді, вже за цим порогом, відбувається те, що засмутить тебе надовго: ти починаєш забувати. І справа навіть не в тому, що до цього моменту пам’ятав ваші вчорашні посиденьки за пляшкою (та ж хіба за одною?!) у всіх неймовірних і яскравих подробицях, а тепер пригадуєш учорашній вечір немов у тумані — так, твоя свідомість, як величезний середньовічний корабель, запливає в бухту якоїсь кнайпи або чийогось помешкання і починає розчинятися: з того вже пам’ятаєш лише кілька деталей, а потім узагалі твій корабель запливає у синій-синій туман, і годі тобі ламати голову над тим, як же ти вчора дістався додому. Так, саме так, одного разу ти прокидаєшся, а в голові жодного спогаду про те, що відбувалося вчора. І так уже буде завжди: після кожної незлецької пиятики твоя пам’ять відмовлятиме, і ти вже нічого з того карнавалу не пам’ятатимеш. Молодість закінчилася, пам’ять переповнена, операційна система звільняє місце для більш важливих файлів.