Цвіте терен ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

ISBN 978-617-12-8580-4 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Дизайнер обкладинкиЄвген Вдовиченко

© Кір’ян О. А., 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Кір’ян О.

К43Цвіте терен : роман / Оксана Кір’ян. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2021. — 224 с.

ISBN 978-617-12-7938-4

Люба незчулася, як стала самотньою літньоюжінкою в розкішній квартирі. Колись — показна донька генерала, розумна та цілеспрямована, вона бачила весь світ біля своїх ніг. А тепер — пустка. Одного дня, прибираючи у старій батьківськійквартирі, Люба знаходить лист-покаяння, який написала мати Галина до своєї молодшої сестри Василини. Ця сповідь перевертає все життяжінки, як багато років тому перевернулася доля тітки Василини. Виявляється, Любина мати вкрала життя сестри заради власного щастя…

УДК 821.161.2

ЧастинаІ

Лампочка блимнула тричі. І на селі вже всі знали: зараз вимкнуть світло. Василина тихо зітхнула й дістала з полиці каганець, що стояв завжди напоготові. Сьогодніїй, мабуть, уже не вдасться закінчити платтячко для Люби. Вона не встигла купити керосин, а в каганці його залишилося зовсім мало — лампа ще вчора почала чадітиі закіптюжилась уся склянка. Забігалась Василина у своєму господарстві, аж надвечір руки-ноги гудуть. Куди там ще до брудної склянки! Так і стоїть лампа з учорашнього дня, не протерта, лиховісно зачорнена сажею.

«Ой, недобре це… Кіптява — знак який поганий», — неприємно вколола Василину думка, і хтозна, де й звідки взялася. Сама винна, береться за все, а нічого не встигає. Того й скручена в рурку стара газета так і залишилась без діла лежати біля брудної лампи. Безлад у господарстві — і в голові такий же гармидер.

А сьогодні? За своїми нескінченними клопотами у хаті та на городі (і все це до і після колгоспної роботи!) зновузапізнилась у лавку. Продавщиця Наталка вже зняла свого заляпаного фартушка, йшла з величезним комірним замком зачинятися. Та зглянулась на Василину, затрималася заради неї. Але все одно не дісталось Василині керосину — Наталка сказала: розібрали, скоро привезуть. Коли — хтозна. Скоро. Їм не кажуть. Василина тоді хоч мила взяла, бо вдома вже ось-ось закінчиться. Наталка ще спокусила на якесь «туалєтне» (ох і назва!) мило. Коштувало воно одне, що всі бруски простого. Зате пахло як, чутно навіть крізь цупку паперову обгортку, на якій намальовані сунички весело підморгували Василині з-під зеленого листочка. Наталка сказала, що і на вигляд воно, як ягоди, — рожеве, а вже що пахуче! «Степану сподобається. Купуй, не пожалкуєш. Дивись, ще твій покусає, — додала вона зі сміхом. І зашепотіла на вухо: — Мій, як обнюхав мене після того мила, то такий був ласкавий, що вже ось третій місяць тут, — вона поклала руки на живіт, — від тієї ласки. Ото таке хитре мило!»

Василина йшла тоді додому і все зітхала — керосину ж не купила, а в неї ще стільки роботи за північ намічалось! Знову все залишиться не перероблене на завтра. І грошей як не було. Зате для дітей купила жменьку подушечок. Вони, її дівчатка, такі маленькі ласунки, та й Василько, хоч і старшенький, а теж солоденьке полюбляє. Тож куди дінешся — купила, бо хочеться ж малечу порадувати. Кілька десятків яєць здала, хрону невеличке відерце накопала (перезимував — не змерз) — ото за ті гроші і купила дітям радості. Крейди теж треба було б взяти, щоб хату освіжити перед Паскою. Тільки все ніяк не назбирається достатньо шмаття, щоб віднести у магазин, а без такого обміну крейди не продадуть…

Хтось тихенько постукав у двері. Василина здригнулася. Хоча чого їй боятися? Чоловік удома, тож їх не посміє ніхто скривдити — сама себе заспокоювала. Тільки все одно лячно, бо добрі люди о такій порі у гості не ходять, а як приходять, то частіше не з радісними звістками. Підійшла до чоловіка, що вже солодко спав, бо сьогодні був на бригаді ще зрання — навіть доярки й ті пізніше доїли корів. Поторсала легенько його за плечі. А як жаль будити, бо він же такий втомлений увечері прийшов, та хіба тільки сьогодні? А отой хтось знадвору вже не тихенько стукає — тарабанить. Ти ба, як нетерплячку гонить! Чи не трапилося справді чого?

— Степане, Степанчику, ану прокинься, там хтось до нас вистукується. То вийди, бо мені страшно.

Чоловік відразу ж і піднявся. Аж у цю мить і лампочкапісля нагадувань згасла до ранку — запалювати будуть ужео шостій. Степан пробуркотів ображено, що не дадуть батькові і відпочити по-людськи, та все ж узяв каганець і побрів подивитися, хто це о такій порі до них прибився.

Василина швидко запалила свічку від жару в печі. Добре, хоч іще не встигло згаснути. Бо вона сьогодні і з піччю теж припізнилася. Прибігла з роботи і прання затіяла, а то все ніяк на цьому тижні не видавалося: то на роботідопізназатримають, то задощило останнім часом. А сьогодні нарешті розгодинилося — то й вона управилась-таки.Цілийдвір навішала білизни. Опісля знову розпалювала піч, гріла воду для малечі, щоб усіх викупати. Спочатку двохмаленьких своїх дівчаток, однакових янголяток, Любуі Люду, а тоді вже і старшенького Василька, школярика. Та поки викупала всіх, піч знову згасла, а ще ж треба, щоб і для чоловіка гаряча вода була, і в хаті щоб тепло пахкотіло. Тож довелося вже поночі йти до клуні ще за дровами.

Принесла в’язку, знову запалила піч і задумалась, бо дрова так швидко танули. Залишилася у клуні зовсім невелика купочка, а до справжнього тепла далеко, ще топити і топити треба. Доведеться знову на болото йти по хмиз, та це вже завтра, після роботи. Замучилась вона із тимхмизом болотяним, бо у лісі ж не дають збирати, а на болоті ще дозволяють. Он Маруся Коваленкова, що живе на Луцівці, сама дитятко ростить, без чоловіка. Пішла у лісі збирати хмиз, а хтось побачив, доніс лісникові (І які ото тільки підлі люди бувають?!). А лісник у них — страшна людина (позаочі називали його Гайдабурою, бо злющий на весь світ і один, без сім’ї, тож і кидався на всіх, як розбійник на шляху). Так ревно сторожить колгоспний ліс, що жодної галузки звідти не дасть нікому винести. Остерігались і боялись усі його. Бо вже не один неборака штраф заплатив, та ще й доводилося довго відпрацьовувати ту нещасну в’язку хмизу. А гілочки все одно ж у лісі згниють, та людям вперто не дають нічого збирати. І чого? Отож увечері прийшов Гайдабура до Коваленків, Маруськи вдома якраз і не було, тільки мати, стара Коваленчиха, зі своїм онуком малесеньким. Прийшов, подивився на їхню убогу хатку своїми страшними очиськами, побачив маленьке худеньке дитя. А в доміхолодно, нетоплено. Тільки-но збиралися піч хмизом розпалювати, від якого більше диму, аніж тепла. Покрутився, нічого не сказав принишклій Коваленчисі, пішов геть.

А наступного дня привезли й вивернули Марусі Коваленковій посередині двору цілий віз дебелих дровиняк. Сказали, що голова розпорядився виписати. Ось тобі й лісник — ніби страшна людина. Не вгадаєш, що й думати про тих людей!

Учителям теж паливо привозять, а директорові навіть і вугілля підкинули. І фельдшера не зобидили. Бо вони жлюди освічені, особливі. В учительки їхньої, математички, так ні городу, ні курки на подвір’ї, кажуть, їхнє діло дітей навчати, а не в городі копирсатись. Хоча інші і копирсаються, і хазяйство мають. Та вчителям і фельдшеру держава гроші платить, купити можуть усе, не так, як Василині зі Степаном — самі палички у відомостях. Що зуміє заробити на базарі — ото й її.

Тільки журиться Василина: чогось на них і крихти того добра ніколи не падало, ніхто їм дров чи торфу задарма не дасть. Вона, як і всі інші колгоспні, шукає палива, де тільки можна: по ярках, гайках, на болоті особливо. То рогозу сухого, то очерету наламає. Минулорічні соняхи з картопляною гичкою всередині, що обкладали на зиму кругомхати, вона вже давно попалила. А хмиз потрібен. Бо дітей вона чи не кожного дня купає, не так як інші — ногиобітруть трохи, вмиються, а чи не вмиються, і спати. Ні, Василина своїх діточок викупувала, як качка утенят, сорочечки їм мало не щодня змінювала, замурзаною її малеча ніколи не ходила. Здоровенний чавун з нагрітою водою у неї завжди в печі — напохваті.

Свекруха все виказувала своїй невістці, що вона своєю запопадливою чистотою тільки хвороб на дітей приманює. Не можна маленьких стільки у воді мочити, а мило оте, воно ж яке вредне! Це ж діти, їм не дивно брудними ходити. Всі повиростали з того бруду — і нічого, а ця, бачите, коверзує: не так! А палива скільки ж задурно перевела на ту гарячу воду! Хіба її Степанко встигне ті дрова нарубати? Нерозумна у неї невістка та ще й з вибриками. І робити, як її старі люди повчають, не хоче. Послухати послухає, а повернеться і зробить усе по-своєму. Казала ж вона ще тоді Степану, як той тільки гуляти почав з Василиною: нащо тобі здалася ця менша Шульжина? Воно ж по ній видно, що жінки з неї доброї не буде: худа, гонориста, погляд не сумирний, а сестра її хто — забув? Ні, правду сказати, у хаті у неї чисто, обід завжди приготовлений, діти не голодні й не замурзані, як у інших. Та хіба тільки цим вимірюється хазяйновитість жінки? У людей городи он які! Вийдеш за хату — і не видко, де той город закінчується. Бо ж там і проса насіють, і пшениці, а хто і для табаку яку грядку зоставить. Він зараз добре продається, а як стояти на базарі не хочеш чи ніколи тобі, то в кооперацію можна здавати, хоч і дешевше вийде, — а все ж копійка. Розумні й неліниві люди уміють дбати про свій добробут. А її син здибав ото таке «щастячко» насвою голову, прости Господи… Як подивитися на їхнєхазяйство — хіба у Степана з Василиною то город? Тьху! Клапоть якийсь обрізаний, а не город! І хазяйства живого мало: лише кури та качки бродять у загороді. У сараях худоба повинна валувати, а не луна ходити. А треба б же, щоб і не одна корівка мукала, і поросятко у сажі вередувало. А вони — хіба так добрі хазяї господарюють?

Василина завжди ніби й уважно слухала свекруху, що вже так любила повчати «недолугих хазяїв». Не сперечалася, не доводила свою правоту, з усім мовчки погоджувалася, та повертала діло по-своєму. Одне добре, що свекруха не з Василиною та Степаном жила. Ще, слава Богу, свекор не старий, хата у них своя, та й сім’я молодшого сина з ними. Нехай Олька, молодша невістка, вислуховує та виконує оті повчання «мудрих старих людей». А вони зі Степаном якось самі собі дадуть раду — не діти ж малі…

***

Василина нарешті прилаштувала свічку і тільки взяла до рук шитво, як почула з сіней радісний голос чоловіка:

— Та проходь уже, проходь, родичко.

Степан першим зайшов у хату:

— Ану, Василинко, чи вгадаєш, кого це я тобі привів?

Та каганець попереду себе виставив, хто там за ним — не видно, ніч темна ховає.

Василина підійшла до нього:

— Стьопо, ось не балуйся, я тобі кажу, бо й так млосно мені робиться. Кажи вже, хто там. Дай же я гляну!

Степан присвітив їй каганцем пізнього гостя. На Василину весело дивилася якась незнайома, та ні, ніби й знайома молода жінка, вбрана зовсім не по-їхньому. Тільки хто це? Вона щось дібрати ніяк не могла.

Жінка заговорила. Їхньою мовою, тільки інколи вставлялись уже чужі слова:

— Здрастуй, сестричко! Невже ти мене не узнала? — засміялась радісно. — Та я ж Галя, твоя рідна сестра! Невже забула?

Вона підійшла ближче до Василини й обійняла її, поцілувала холодними, мабуть, тому що знадвору, губами.

На Василину одразу ж війнуло якимись незвіданими солодкуватими пахощами. Оця красива, гарна і випещена жінка мало нагадувала їй старшу сестру, норовливу, запальну дівчину. Вони тільки чотирма роками різнилися, та ходили завжди разом. Ну, хіба що пізніше на гульки молодшу батьки почали пускати, а так скрізь: і в школу, і на городі, і на пасовищі, і в ліс по ягоди чи по гриби.

Тепер її сестра виглядала зовсім не так, як сільські дівчата та жінки, вона здавалась чужою. Та все ж стояла така гарна у своєму пальті, може, навіть з шерсті бостон чи з драп-велюру — Василина на цьому не розумілась, чула тільки, як жінка голови хвалилась подружкам, що чоловікові наказала зі столиці привезти їй таке «двобортне пальто із шерсті бостон або з драп-велюру». На ногах у Галини бундючилися «руминки» на невеличкому підборі — такі Василина бачила у приїжджої лікарки, тоді хтось із дівчат запитав про ті чобітки, та і пояснила. І голову Галини покривала не звична хустка, а капелюшок, під яким виявилася «городська» зачіска: валик над лобом і позаду пучок волосся, покритий сіткою.

Галина знову обняла ошелешену Василину:

— Ну чого ж ти? Не признала мене?

У Василини на очах виступили сльози:

— Господи, Галиночко, та ми ж думали, що тебе вже і на цьому світі немає! Тоді, як ти пропала. Мати покійні, Царство їм Небесне, тебе виглядали-виглядали, все листа чекали — не дочекалися. Ти ж хоч би яку звісточку тоді прислала, — вона не втрималася і заголосила.

— Ну-ну, ти що. Я ж жива, ось тут, перед тобою стою. А мати, значить, померла?

Василина краєчком хустки витерла сльози:

— Померла наша горличка, ось уже шість років буде. Василько, старший мій, якраз тоді тільки на ніжки зіп’явся. Вона пішла сіно перевертати, сусідка наша попросила,пам’ятаєш бабу Давидиху? Ага, бо вже така стара, їй помочі ні в кого просити, сама живе. Так мати й пішли з бабою на луг. А там їх гроза застала. І злива страшна уперіщила, що не приведи Господи. Захворіли наша мати і вже не піднялися. А бабі Давидисі — нічогісінько. Навіть застуди ніякої не було. Живе собі й досі. Я тоді фельдшера декілька разів до нас приводила, та все одно. Він тільки руками розводив. А тоді каже, що у больницю треба, бомажку написав, та ми не встигли. Померла мати. Отаке життя, Галю. А скільки вона по тобі сліз пролила… Не сказати…

Галина й собі витерла білосніжною хустинкою сухі очі, запхала назад до рукава блузки, зітхнула.

— Знаю, знаю, Васю, той гріх на мені. Треба б завтра сходити на кладовище, на материну могилку. Бо коли я ще знову приїду? Думала, що її побачу, прощення попрошу, що тоді я так… поїхала. А не вийшло, — вона знову потягнулася до своєї білосніжної хустинки в рукаві.

— А чим же ти оце так пізно добиралася до нас? Невже пішки? — Василина аж руками сплеснула від такого припущення.

Галина розсміялася:

— Ну що ти, Васю! Пішки! Таке вигадаєш! По ваших дорогах, та у такий пізній час! Мій чоловік подзвонив у ваш райком, тут хтось із його знайомих працює, розпорядився, щоб мене доставили сюди і назад так само відправили. А до райцентру я поїздом приїхала.

Вона знову презирливо пирхнула: це тільки Василина могла вигадати таке! Щоб їй та тьопати пішки до села? Та ще й по такій грязюці? Вона вже давно не босонога з розкудланими кісками Галька Шульга, а поважна дружина солідного чоловіка — Галина Семенівна Дьошина.

Василина піддакнула, та розпитувати, хто ж у сестри чоловік, що навіть може їхнім райкомом командувати, та звідки вона аж поїздом приїхала, не наважилась, як захоче — розкаже. А сама кинулась до печі, вкинула туди ще пару дровиняк, щоб розігріти кашу обідню та картоплю з вечері. Пішла у сіни накласти у миску квашеної капустки та сала взяти з бодні.

Василина всадовила гостю за стіл, поставила своє нехитре пригощання — що було на таку пізню годину. Степан від дівчачої нічної вечері відмовився, щось пробуркотів,пішов спати, поліз на піч подалі від їхнього гомону. Галина запитально підняла вискубані тоненькі підмальовані брови. Та Василина за нього заступилася, почала виправдовувати негостинність свого чоловіка:

— Заморився, бідний, там, у своїй бригаді, страшне як. Ні світ ні зоря — він уже на роботі, повертається,коли вже місяць на небі. Помочі зараз од нього ніякої вдома, бо скоро ж посівна, так вони техніку всю готують на поле. І дітей не бачить.

Галина розуміюче піддакувала, а тоді ніби аж заголосила:

— Бідна, бідна моя сестро!

Василина замотала головою:

— Та ні! Він у мене, знаєш, який хороший! І любить мене, і жаліє, і грошима не скупиться. Все тільки для мене та дітей, каже, мені для себе нічого не треба. Як є — все оддасть! Тільки про велосипед мріє, щоб на бригаду було легше діставатися. Купимо ось скоро. І Василько буде їздити, як батько наш даватиме. А так — у нас усе добре.

Галина зміряла поглядом простеньку і бідненьку, на її думку, хату:

— Та я бачу, — а сама подумала: і як вона тут жила раніше?

Скільки вже років минуло, а ніби нічого і не змінилося: кругом та сама бідність, правда, хоч уже не глиняна долівка, як при батьках, а дерев’яна підлога, та все ж… Вишиті ще матір’ю картини в обрамленні рушничків, на покуті ікон уже немає, грубі полиці в кутку з мисками та глечиками, чорна етажерка з кількома книжками. Біля печі замість подружнього ліжка — великий дерев’яний піл, прикритий згори домотканим у чорну і сіру нитку ліжником, поряд дбайливо складена гора білосніжних вишитих подушок.Тільки, Галина це пам’ятає напевно, на таких не сплять, це лише для краси. А ті, що кожного дня послуговують своїм господарям, лежать під ліжником і зовсім не білосніжні. Наволочки на них шиють з якогось веселогоситчику, щоб не такі маркі були. Бо хіба встигатимеш прати білу постіль після городу, поля, а чи після роботи на бригаді, коли з ранку до ночі під брудними механізмами чоловік лазить?

Галина згадала свою розкішну білосніжну постіль, шовкове стьобане покривало, пухкий килим під ногами. Подумала і зітхнула, що їй же сьогодні доведеться ночувати тутна такій темній постелі. Відвикла вона, відвикла і вже давно від цієї убогості. Невдоволено зморщила свій носик: клозету немає, води теж, про ванну годі й мріяти, бо навіть і рукомийника вона не побачила. Стеля зі сволоками низька, ніби тисне. Малесенькі віконечка, прикриті благенькими ситцевими занавісками, удень дають мало світла. Й електрики теж ще немає, бо сестра шиє при свічці, каганець розганяти темряву помагає. Але ні, он же лампочка висить, сірий провід, покручений, на фарфорових чашечках. Та вмикають і вимикають, мабуть, як і скрізь у селах, за розкладом.

Та нічого, вона два дні побуде і поїде — не розвалиться. Бо це ж її рідні люди, які-не-які! А у неї там, у тому житті, нікого з рідні і немає. Крім чоловіка, звичайно. Але сестра — це зовсім інше. Тим паче колись вони були такі близькі з нею. Довіряли одна одній усі свої дівочі таємниці. Хто на серце впав, а хто поцілував, коли проводив з клубу, а хто й свататися хотів… Ех, скільки того життя вже проминуло! Й не осягнути відразу всього! І поговорити справді хочеться! Не дивлячись навіть на оті віддалені роки!

І приїхала вона сюди несподівано для самої себе, бо хіба колись збиралася у село? Ні, в одну мить, раптом збагнула, що хоче, до болю хоче відвідати давно не бачених і матір, і сестру, сходити на могили батька та своїх уже напівзабутих бабць та дідів. Подивитися на ті місця, де бігала малою, на ту маленьку перекособочену хатинку, де зростала, де у батьківському садку колись плакала гіркими сльозами від зрадженого кохання…

Галина взяла кусень чорного хліба зі столу, понюхала. Замріяно промовила:

— Такий самий, як був у нашої матері, Царство їй Небесне. Пахне домом… Знаєш, Васю, як я сумувала за цим хлібом, бо ніде більше такого смаку, як тут, не зустрічала. Він мені спочатку навіть снився. А я такого більше і не пекла, геть усе забула, як воно там правильно робиться.

Василина знову витерла свої сльози, тихенько спитала:

— Сумувала, кажеш? А чому ж ти, Галю, нас покинула? Пішла, та ще й потайки? Ти знаєш, як ми з матір’ю побивались за тобою? Чого ми тільки не передумали! Сумувала? То, мабуть, тобі там на початку не дуже солодко довелося? Чого ж не повернулася? Жодного разу не приїхала? Може, й мати наша не пішли б так рано…

Василинині запитання падали й падали на Галину, мали б стьобати, боляче бити. Та й мовчала довго, а тоді зі сльозами сказала:

— Не ятри мені душу, Васю… То все вже там… Все минулося. Так склалась моя доля. Ти ж знаєш, хотілося мені завжди подалі кудись звідси, бо хіба тільки тут весь світ?.. Ти мене осуджуєш?

Сестра знизала плечима:

— Хіба я можу? Таке ти скажеш! Тобі добре там — я бачу, а тут… мабуть, ти права, нема тут для тебе місця.

Галина підвелася, підійшла до невеличкого, з країв ужетрохи помутнілого, дзеркала, що висіло на стіні, підправила зачіску, провела пальчиком по своїх красивих бровах, усміхнулася задоволено і знову сіла за стіл навпроти сестри.

Василина захоплено дивилась на неї:

— Галю, ти така гарна. Ніяк не можу звикнутись, що це — таки ти. Ну розкажи, як же ти живеш? Ти зникла так раптово і нам нічого не сказала, не поділилася. У селі таке про тебе балакали… Ох, Галино, і як же ти тільки наважилася з тим лейтенантом втекти? Він твій чоловік?

Галина щасливо засміялась:

— Ой, Васю, я приїхала, побачила оце все і думаю: як добре, що я наважилася тоді на таку «безсоромність»: аякже, хіба порядна дівчина може втекти з військовим? А я наважилась і не жалію, зовсім не жалію. Бо що б я бачила у цьому селі? Буряки та корів? Хіба б я була така, як зараз? А чоловік мій інший, не той лейтенант. Я дружина полковницька, Васю. А скоро моєму і генерала обіцяють, так що буду справжньою генеральшею. Поїздили ми з ним добряче! Де ми тільки не побували, ти не уявляєш! Спочатку навіть в Німеччині жили, а потім нас до Союзу перекинули.

Василина якось боязко і обережно запитала:

— А зараз де?

— Зараз — у столиці. Правда, зовсім недавно — два роки. А до цього були і на кордоні з Китаєм, уявляєш?

— Ви добре живете?

Галина чмихнула, таке ще питає.

— Звісно, і вдома, і вдягнутися, і поїсти — не ламаємо голову, що і як. Продукти — так нам усе помічник Дьошина привозить. Дьошин — це мій чоловік, я його на прізвище кличу, бо ім’я у нього жіноче — Валентин. Я йому відразу, ще при першому знайомстві, так і сказала: «Буду звати тебе не Валя, а Дьошин, бо що це у тебе за ім’я таке бабське?» Він тоді і образився на мене, та все одно потім прийшов, бо куди йому подітися — у нього кохання було до мене! Отак! Отож він так Дьошиним і зостався. Мої подруги навіть не знають, як його насправді звуть. А так у нас і «Побєда» є. Це машина така. Знаєш? Ми і на курорти їздимо. І холодильник у нас є, а таке ти бачила?

Василина знітилась:

— Ні, не бачила, і нікуди ми не їздимо, які там курорти.

Галина раптом спохопилась з-за столу:

— Ой, що це я? Язиком мелю, а діла не роблю! Я ж тобі гостинців привезла.

Підняла важку валізу, клацнула блискучими замочками, відкрила кришку, повитягувала якісь пакунки:

— Ось, це тобі, моє старе пальто. Ти не дивись, воно ще досить пристойне, зовсім не затягане. Просто мені вже обридло, тож мій Дьошин купив мені інше. Це ось відрізситцю, тут — «майї». А це плаття, крепдешинові, шовкові, подивишся, пройдуть тобі чи ні. Бо я бачу, що ти худіша, ніж я. То нічого, вшиєш, я бачила, у тебе машинка ручна стоїть.

— Так, то батько Степана трофей з війни привіз, «Зінгер», німецька, вже стільки років строчить і ще ніколи мене не підводила, — Василина постукала тричі по столу. — Я навіть підзаробляю шитвом, як часу вистачає, звичайно.

— Отож, бачиш, яка ти молодець! Я пам’ятаю, що ти й раніше кофти та юпки шила, правда, вручну. Дивись сюди, тут ще і юпки є, перешиєш. А це мої черевики, вони були такі модні. Та я думаю, у вас у селі вони ще зійдуть за досить гарні. А тут цукерки, печиво, чай, цукор грудками, молокозгущене, сиру трохи, папіроси для твого чоловіка. Вінкурить? Ні? Дивно. Мені здавалося, всі чоловіки наші курять. Ну нічого, комусь віддаси, додому ж назад не повезу, — вона розсміялася і потягнулась до своєї дамської сумочки, — І я теж закурю. Бо щось розхвилювалася. Ти ж не проти?

Дістала портсигар, мундштук. Закурила. Робила вона все це дуже красиво. Василина дивилася мовчки на свою сестру й чудувалася. У них у селі ніхто з жінок не курив, бо це б викликало неабиякий осуд, та й на думку такого — диміти — нікому не спадало.

Курила у них тільки одна жінка — стара «німкеня», як її прозвали, Зінаїда Марківна. Ця дивна, зовсім не призвичаєна до сільського життя, жінка з’явилася у них ще перед війною. Хто вона і звідки, чого приїхала з міста, — ніхто доладно не знав. Тільки тихенько перешіптувалися, кожен викладав свою версію чужого життя, бо з якого дива тут з’явилася ця городська? Втекла від когось, ховається?

Найбільше від усіх, звичайно, знала поштарка, бо вона їй приносила листи, тож якісь крихти з незрозумілого закритого життя і їй перепали. Казала, що звістки надходили зрідка аж із Челябінської області. Але той невідомий чи невідома, що писали, так викручували букви, що нічогісінько розібрати неможливо було, навіть ім’я. А листи «туди» Марківна відправляла завжди з райцентру. Хитра бабенція! Конспірацію яку розвела! Отож сільські і вирішили, що пише їхній загадковій Марківні чоловік, повернення якого вона чекала тут, у їхньому маленькому селі. А кого в Сибір тоді засилали — знали добре всі кого. Та якщо дозволено листування, то, мабуть, вина його не така вже й страшна перед народом. А ще казали, що й саму Марківну вслід за чоловіком хотіли теж куди подалі відправити, та вона дуже вчасно залишила столичну квартиру з балконом і теплим клозетом і рвонула у глухе село, від якого до райцентру дістатися — і то проблема. Як сухо, то ще півбіди, аби ноги швидше несли. Та як задощить восени чи влітку, а навесні, як розіллється річка від талих снігів, чи взимку як занесе снігом? То де ті дороги й діваються!

Та й чужих тоді не дуже привітно зустрічали, а надто на селі. Як з города, та ще й із столиці приїхала — щось не те. Бо не може людина з власної волі такий обмін вчинити, хіба не при своєму розумі була.

Та якраз Зінаїду Марківну у відсутності розуму важко було запідозрити. Казали, університет вона у свій час закінчила. Хіба туди беруть розумом обділених? А до своєїнеабиякої освіченості вона ще й прекрасно знала німецьку мову, отож і влаштувалася у школу працювати вчителькою. Хоча і з’являлися вже потому суворі товариші з певних органів, намагалися перевірити дивну переселенку, у людей розпитували, як живе, з ким товаришує, чи не дає кому підозрілих книжок читати. Може, й ще б приїхали до Зінаїди ті суворі товариші, та розпочалася війна. Тож за всіма тими вселенськими бідами про долю якоїсь там Зінаїди Марківни Румницької чи забули, а чи вдали, що забули, бо не до того стало.

Нині Зінаїда Марківна вже у поважних літах, та щесилина школу має. Інколи діти жаліються, що дуже вже сувора їхня вчителька. У неї на уроці завжди дисципліна і порядок —Disziplin und Ordnung. Усі сидять, як мишки, не сміють і поворушитися, тільки очицями блимають. Не те що у Дарини Григорівни, вчительки історії. Там уже можна й вільно вдихнути, і попустувати, і прогуляти інколи. Але Зінаїду Марківну, незважаючи на суворі методики, учні в переважній більшості поважали. Бо не тільки тихо було на уроках, а ще й цікаво. Та й знання непогані діти мали з предмета. Отож новий директор, що прийшов на зміну старому, навіть не намагався переконувати «німкеню», що у школі палити не зовсім… м-м-м… педагогічно. Один раз спробував, спіткнувся об її насмішкувато-зверхній погляд і… облишив дивну стару — бо вона будь-якої миті може покинути педагогічну роботу, на пенсії вже давно. А для сільської школи знайти заміну не так і просто! Особливо вчителя іноземної мови!

А так, щоб ще хтось із жінок насмілився тут у селі взяти цигарку — та зроду такого не було. Але Галині Василина не наважилася перечити, хоча й розуміла, що у хаті ніби й не годилося б отим димом смердіти. Проте й надвір йти — не вихід, бо там же сусіди близько — не дай Бог побачать, то поголос піде по селу. А будуть вони розбиратися, хто там вогником світив та дим пускав — Василина чи Галина?

Сестра покурила, викинула недопалок у піч, сіла поряд з Василиною:

— А розкажи мені про дітей… У тебе ж є діти? Ти згадувала Василька, а певно, ще є дівчинка? Бо он бачу платтячко маленьке недошите. Я і не здогадалась дітям гостинців купити. У мене в голові ти все ще залишилася дівчинкою. Тож вибачай.

Василина перелякано замахала на неї руками:

— Що ти, що ти! Говориш таке! Хіба мені треба твої гостинці? Ти й так, дивись, стільки всього навезла. А дівчаткам я перешию платтячка он з того крепдешину, що з маками, — от і буде гостинець від тьоті Галі. А Василькові, я вже роздивилася, штанці вийдуть з отієї юпки, не знаю, як той матеріал називається.

— То твід. Почекай, так у тебе їх троє?

Василина глянула на сестру щасливими очима, закивала:

— Троє. Дві дівчинки-близнючки, Люда і Люба, півтора року тому народилися. І хлопчик Василько, першокласник.

Вона погладила тканину, що мала незабаром статиштанцями для її школярика, вже, певно, прикидала, як вона її розкроїть, а чи, може, краще перелицювати? Тоді взяла в руки іншу юпку. Тканина міцна, і багато її як у цій юпці з фалдами. Василина радісно заусміхалась:

— А з цієї матерії я пошию Василькові курточку. З карманами, з великими ґудзиками. Я бачила таку на картинці у журналі в бібліотеці. І матерія яка хороша, кріпка і не марка — якраз для мого хлопчика.

Галина, слухаючи сестру, навіть спохмурніла:

— Та зупинись уже, дітям вона перешиє! Для чого речі добротні псувати? А собі чого не хочеш нічого залишити? Я ж тобі привезла хоч трохи обновок. Бо глянь на себе, у чому ти ходиш? Хіба ти стара, ніби та баба Давидиха, якій уже все одно?

Василина уважно подивилася на сестру і не запитала, а сама собі ствердила:

— Галю, у тебе дітей немає. Чого ж так?

Та чомусь почервоніла, промовчала, а Василині здалося, що сестра навіть розсердилась. Тож вона свого питання повторювати не стала, а натомість заметушилась, щоб постелити несподіваній гості, відклавши на невизначене «потім» шитво для маленьких своїх ляль, і загасила чадний каганець.

***

Ой ніч! А чи й була ти чи так зазирнула та й обійшла цю хату?

Галина вдома ще б спала і спала, а тут, звісно, всі встають не те що рано — удосвіта. Коли Степан пішов на роботу — не почула навіть. А вже як Василина почала збирати старшого в школу, а дівчаток у садочок, такі прокинулась. Не хотілося вилазити з-під теплого рядна у вистуджену за ніч хату, бо у своєму кубельці добре пригрілась, та й спалося їй солодко, не дивлячись ні на що. Таки встала, бо годилося б сестрі хоч чимось допомогти. А що? І допоможе! Не зважаючи на те, що вона полковницька дружина, без п’яти хвилин генеральська. Сама собі засміялася — бачив би її Дьошин: у старій одежі, у якомусь вицвілому платку вона порається біля печі. Розпалює вогонь, а тоді здоровенні чавуни з водою та менші чавунчики з майбутньою стравою жваво запихає у жарке черево. Не забувається материна наука, Царство їй Небесне. Так думалось, що побачаться нині, що проститься їй та образа матері за неслух і ганьбу, та не судилося. Що ж, піде сьогодні туди, де мати з батьком покояться — ото й буде їхнє побачення.

Зітхнула і далі з піччю стала розбиратися. Підгорнула кочергою розсипаний по черені жар до чавунів, щоб і водаскоріше нагрівалася, і їжа краще упрівала. І справді, материнської науки за плечима не носити, а пригодитьсязавжди. Якось уже не думала і не гадала, що колись доведеться знову вправлятися з тими кочергами та рогачами, здавалось, що оте все сільське навіки залишилося у минулому, до якого вона — зась. Не навернеться зроду! Вона ж тепер городська, та ще й полковницька жінка. Не всі так інтелігентні з роду-племені живуть, як вона, що вирвалася колись з цієї придавленої часом і бідністю хатинки.

Василина вже й заметушилась відчайдушно, закрутилась білкою, бо й самій пора збиратись на роботу: поки ланки немає, у колгоспній коморі працювала. Галина відправила її, а сама нагодувала домашню птицю, одягнула до школи Василька, навіть у саморобну торбинку його, щедро заляпану чорнилом, зазирнула: а чи нічого не забув? Посміхнулась про себе: справжній хлопчисько! Там, крім книжок та зошитів, побачила стільки «скарбів»: велику рогатку, набір різноманітних камінців, гвіздки, якісьзапчастини, напевно, від велосипеда чи, може, ще відчогось. Поклала йому в торбинку кілька пряників, що привезла. Потім довго вовтузилась з маленькими однаковими янголятками, що поводили себе з незнайомою тіткоюзовсімне по-янгольськи: і вередували, і втікали, і під стіл залазили — не хотіли вмиватися, вдягатися, а одна навіть кашу за сніданком перевернула на стіл. Ох, і намучилася Галина з цією дітворою!