Усі вірші. 1993-2023 ebook

Сергій Жадан

Усі вірші

1993 — 2023

Meridian Czernowitz

2024

УДК 82-1+821.161.2

Ж 15

Жадан, Сергій

Усі вірші 1993 – 2023 / Сергій Жадан. — Чернівці : Меридіан Черновіц, 2024. — 1440 с.

ISBN 978-617-7807-14-7

ISBN 978-617-7807-20-8 (електронне видання)

Видання здійснено на замовлення Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz

Вірші є сенс видавати або лише найкращі, або всі. Коли поет їх має на своєму рахунку близько семи сотень, важко сподіватися, що всі вони — найкращі. Але, зібрані разом і розташовані у хронологічному порядку, вірші ці набувають значно ширшого за суто поетичне значення. Як поет, Сергій Жадан більш-менш є ровесником української Незалежності. Відколи існує найновіша Україна, відтоді він і пише вірші, без тривалих відпусток і виразних криз, у середньому по два на місяць. Відтак «Усі вірші» — це одна з найретельніших історій України за останні тридцять років: з усіма нашими несподіваними злетами і безпричинними падіннями, хитаннями між лівими і правими крайнощами, убивством силабо-тоніки та її воскресінням, повторенням пройденого і пошуками нових шляхів. Як і належить, на початку був юнацький бунт. Як і слід було очікувати, сьогодні є зріла відповідальність. Одне слово, дорослішає Україна — і дорослішає Жадан. Або навпаки. У кожному разі процес триває, тож є надія, що за якийсь час «Усі вірші» виявляться далеко не всіма.

Олександр Бойченко

Жодну частину цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

ISBN 978-617-7807-14-7

ISBN 978-617-7807-20-8 (електронне видання)

© Меридіан Черновіц, 2024, повне видання усіх віршів Сергія Жадана українською мовою

© Сергій Жадан, 1993 — 2023, тексти

Усі права застережено

Цитатник

(1995)

Варшава

З травневих верлібрів, дощів і полюцій

ми завжди виходимо якось миршаво.

Дитинко, ми наслідки цих революцій,

поглянь, як нам світить зогнила Варшава.

Бо сонце щоночі тіка до Європи,

бо привид страху ще блудить тілом.

Дитинко, отут чи навряд що поробиш,

якщо це бажання ще не відлетіло.

Бо маєм лиш воду, з долоні випиту.

Зростають цвяхи поміж пальців предтечі.

І патологічна відсутність Єгипту

унеможливлює спробу втечі.

Це, певно, посіяна в нас ущербність —

потреба шляху, до якої звикли.

Тому безпроблемно сприймаються щебінь,

розбиті дороги й старі мотоцикли.

Попереду нас не чекають, дитинко,

зневага батьків чи народна пошана.

Хоч завжди існує кінцева зупинка,

повір, що навряд чи то буде Варшава.

Бо, розумієш, ці зіпсовані крани

не відповідають за воду пролиту.

Ти мітиш йодом отримані рани,

ти сонно читаєш нічну молитву:

Зійди, освято, на все, що робили,

на все, що значили нечутним ліком…

Мої долоні, мов дві рибини,

спрагло тиснуться до мокрих вікон.

Генерал Юда

Пізно увечері впав сніг

бинтами бруду на груди.

Нагноєні рани в ліжку тіснім

зализує хворий Юда.

Солоно-зимовий присмак пустелі,

що насіда звідусюди,

і павутинням звисають зі стелі

згадки старого Юди:

нервові рухи, промови палкі,

посмішок впевненість люта —

в багнетний бій на чолі полків

ішов генерал Юда.

Валились мури, знищені вщент.

Повішені висли високо.

І в місто, залите гарячим дощем,

входило чорне військо.

Біліла сіль, якою кропив.

Кров — предтечею Суду.

І люди похапливо падали в пил

під ноги Великому Юді.

Так сталася мрія одвічна твоя,

природна, як все, що сталось.

Та вже непомітно, як у нору змія,

в тіло вповзала старість…

Несли на цвинтар хоругви згризлі.

Плакали важко й нещадно.

І грався в дитячій порожніми гільзами

його маленький нащадок.

+ + +

Двадцятого квітня йшов дощ.

Я важко відчинив нефарбовані двері.

Клейка бруківка липла до підошов,

і ми, як мухи, єдналися з твердю.

До цього був проміжок часу — довгий і рваний,

повільне чекання і порожня кімната,

подвір’я холодна переповнена ванна.

І краплі дощу — темні, мов нафта.

А потім був автобус, він мчав на південь,

борсаючись, як риба, в дощових потоках.

Були сусіди, котрих доводилось терпіти,

й було якесь дурнувате передчуття потопу.

І їхав я, нагору закинувши торбу,

мляво бажаючи, щоб дощ нарешті вщух,

і вгризався старим черв’яком автобус

у важковпале яблуко дощу.

Зростала депресія — повільно, але значно.

Хотілося пити і тягнуло на узагальнення,

бо недавнє піднесення звелося нінащо,

і очі сусідів робились благальними.

Все закінчилось, як завжди, дещо прозаїчно —

я горбився з морозу і сахався світла, мов щур.

Був простір, наповнений вологою ніччю,

і був дощ, котрий так і не вщух.

+ + +

Будда сидів на високій могилі,

Будда споглядав будяків цвітіння.

Навколо степи та баби похилі,

й країна — спорожнена тиха катівня.

Старий адвентист між мандрованих дя´ків

або ж дякíв, хоч яка в тім різниця?

Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,

що спустять твої мідяки по пивницях.

Будда відпустив оселедця по плечі,

читав барокові євангельські мантри,

водив за собою зграї малечі,

в корчмі заливаючи про власні мандри.

Хоробрий Будда зупиняв ординців,

лякаючи пеклом, обіцяючи карму,

і знову з бабами сидів наодинці,

дивився на степ, мов на згублену карту.

Похилий Будда забирався в дзвіниці,

дивився на степ і молився на сонце —

великий і грішний, чистий і ниций,

забувши тенденції, відкинувши соціум.

Померлий Будда лежав на могилі,

розгублено навстіж розкинувши руці.

І баби, мов коні, під спекою в милі

іржали до сонця в журбі та розпуці.

+ + +

Не було вже нікого, хто любив тебе,

хоч ночами ще снився хтось,

що втішало. І гнучкий, мов хребет,

в тобі проростав Христос.

Згодься — ваші річки не рясніють мостами.

Ти вже знав, що не зробиш той крок.

Молоко стікало його вустами,

мов посивіла кров.

Тож коли ти дивився і тебе не проймало,

як в пісок вростають міста,

його тіло розмазували, мов жовте масло,

по м’якоті житній хреста.

Врешті-решт відступила сльота осіння.

Після всіх поминальних судом

над його чолом птахи воскресіння

сплели тернове гніздо.

Ти живий, бо поняття подяки імперій

рівнозначне в чомусь поняттю мсти.

Ти схиляєшся низько над чистим папером

і повільно малюєш мости.

+ + +

Тобі гадають на руці,

тобі щастить — все гарно й просто.

Поглянь, як розігрітим оцтом

стирає бог свої рубці.

Твоя хода важка й тривка.

Тобі крізь череп б’ються роги.

І тонко губляться дороги

в твоїх руках.

Атеїзм

№ 1

Ти завжди ставилась

до цього з підозрою

Маріє

Але ось вим’я його серця

стікає молоком болю

І ти просидівши біля нього

ніч на дощі і вітрі

відчуваєш як твоя шкіра

мов засмагою береться іржею

зневіри

Ти уважно розглядаєш

рубець від поцілунку учня

що червоніє на його неголеній щоці

мов слід тупого леза

І твої руки ще довго

будуть пахнути бензином

яким ти палила

наші міста

№ 2

Ти здається

говорив колись

що часто уявляєш собі

ангела — великого білого птаха

з гострим сильним дзьобом

щоб розбивати тверді

горіхи Божого смутку

Сіль запеклася

на твоїх пальцях

адже слово боже воно

як таранька — його смакуєш

проте ним не наситишся

Вечорами ти довго сидиш

на порозі

зчищаючи з риб’ячих спин

срібні монети луски

А над твоїм одвірком

світиться на місяці

маленька підкова

з чортячого копита

№ 3

Ти цілуєш його

і разом із твоєю слиною

на його губах

зостаються

мікроби зради

На прощання

ти міцно тиснеш

його кістляві руки

і з-під твоїх пальців

птах зради

слизький і пітний

вибивається вгору

Перш ніж

відійти від нього

ти вимовляєш

кілька слів

і твій язик

б’ючись мов риба

відкладає

ікру зради

в твоїй горлянці

І єдине

що тебе може видати

це хіба що

той самий язик

котрий

на відміну від твого

блідого обличчя

довго паленітиме з сорому

№ 4

Ти питаєш мене

що я відчував наприкінці?

власне що я міг

відчувати

коли мої легені

пірнувши

всього-на-всього

зависають в нутрощах тіла

щоби вилущувати

з мушлі повітря

перлини кисню

тож чи здатен я був осмислити

причину своєї задухи?

Потім вони говорили Йому:

за цими дверима повісився Юда

і його тіло — побите й порізане —

зависає в кімнаті

мов розстріляні легені землі

+ + +

Це просто день, що врубується в простір.

Це просто день — весь твій, мов «аусвайс».

Це під оркестру скрип невдалий зростом

танцює бомж подібне щось на вальс.

Брудні платформи, потяги і пиво,

і привокзальний збуджений майдан,

де в електричках гамірним напливом

зника чергова доза громадян.

Де доокола на дахах похилих

шумливо-гучно всілися граки:

трибуною втамовують як хмільно

танцює Харків — місто байстрюків.

Це просто день, що розчинився в зливі.

Був просто день за смугами дощів.

І голуби — сполохані й лякливі —

блакитні душі вмерлих тут бомжів.

+ + +

Диск вечірнього сонця блазнювато навис

над обдертим автобусом, що прямує між прерії,

слобідських поселенців запилений віз

підповзає під небо без валіз і без віз

в ці зі Сходу ворота, навіть ні, краще — двері.

Тут суцільні пустелі, тут золото й хліб,

темношкірі мулатки — безсоромні і хтиві,

перетравлюють спирт майже так, як і флірт,

сторожкі амазонки сухої землі

п’ють горілку і членствують в комсомольськім активі.

Отже, все як було, всюди сталість часів,

йде саджання картоплі й дозрівання потенції.

Заплювали автобус діти синіх степів,

а на хвилях чадної гарячої течії

зависає надірваний блюзовий спів.

Це занепад епохи, це п’янкий декаданс.

Захмелілі ковбої, комуністи і фермери

заселяють уперто слобожанський Клондайк,

в рурі степу зникає травнева вода,

й переповнено цвинтарі нічними химерами.

Все прямує вперед, і автобус згори,

мов блискучий акваріум, висвітлюють промені,

його нутрощі повняться спинами риб,

бруд луски і кісток уповільнений скрип —

це і є громадяни — покірні й безкровні.

Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт —

ця країна просякнута ними по вінця.

Я сприйняв, я змирився, затих і стерпів,

я прямую німим лабіринтом степів,

а навколо доконує хвора провінція.

+ + +

Були дощі.

Потім їх не стало.

Відходили важко, немов помирать.

Зі старого під’їзду крізь розбиті двері

вийшов рожевий дегенерат.

Біла льоля.

На грудях дзвіночок.

А що треба ще для гарного хлопця?

Вдень лазив смітниками, а ввечері виходив

кланятись рожевій маковині сонця.

Вночі блукав

глухими степами,

вперто бився в місячнім промінні,

ротом мух на льоту відловлював,

щодня вдосконалюючись у власному вмінні.

На ранок повертався

в порожнє місто —

як завжди, веселий, як завжди, в дусі,

ніс яскраву квітку будяка

своїй коханій рожевій бабусі.

Ось і гаразд,

ось і ідилія —

бабуся й онук, і хвилини пройдені,

і в тиху кімнату крізь жовті гардини

сипало сонце свої рожеві промені.

+ + +

Замки попсовано, і пси голодні —

десь тут повинна бути межа.

Вмиваєш руки, та в теплі долоні

сиплеться жовта іржа.

Наводиш приціли, та слабне зір.

І дивишся з-під перуки,

як падає сніг,

як жовкне папір,

як пахнуть іржею руки.

+ + +

Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав,

притулків, монархів, анархів,

єврейських громад, республік,

стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав,

ти завжди сприймав спілкування

передумовою куплі-

продажу свого ближнього, тож за першої нагоди

наважився позбутися пут, котрими тебе в’язали,

тобто змінити провалля Сходу,

серед якого вижити був не годен,

на збудовані значно західніше залізничні вокзали.

І потім, підстрелений на кордоні,

ти, що вже мав потонути давно,

все ж тримав у пам’яті небо, котре здавалося чистим,

і надійно сховані золоті червінці, які тягнули на дно,

зводячи на пси твій потяг вирватися за межі Вітчизни.

Власне, це був, скоріше, заплив, аніж втеча.

З обох берегів лише прикордонники, затримавши хід,

дивились, як повільно тебе розвертала течія,

ніби церкву — головою на Схід.

+ + +

Все, як завжди, має виправдання —

всі дороги — пройдені і зайві,

всі важкі ранкові прокидання

на порожніх і брудних вокзалах,

Всі метелики надій, що вперто

б’ються в лампу місяця прадавню,

навіть ми, що встигли ноги стерти

на шляху своїм до виправдання.

Самогубці

№ 1 (Той що порізався)

Скрипаль-іронія

смичком леза

торкнеться струн твого сухожилля

хай простір наповниться

червоним розквітом

мелодії твого єства

І полісмен занесе до протоколу:

Сталевий шлагбаум

перекрив шлях для руху трамваїв

рейками твоїх судин

Гільйотина спрацювала

і голова твоєї руки

важко впавши покотилась

холодною бруківкою

Тіло ж руки

мов зарубаний півень

продовжувало битися в конвульсіях

але тебе

це вже стосувалось

щонайменше

№ 2 (Той що повісився)

Ось дивись —

ти виснеш якимось

тропічним фруктом

що вже встиг

ледь підгнити

Або ж

електричною лампочкою

в нутрощах якої

поміж затихаючих

молекул б’ється

маленька муха

переляку

Чи інакше

звиваєшся черв’яком

на гачку

власної смерті

вилискуєш сережкою

в її вусі

Гидко дивитись

як осунулась

десятиповерхова

будівля твого тіла

Лише нігті

на руках і ногах

продовжують повільно

рости

І врешті якийсь селекціонер

розламавши тебе мов яблуко

навпіл

побачить твої легені —

вагітні останнім повітрям

№ 3 (Той що розбився)

Дах бачиться згори

фотонегативом чорного квадрата Малевича

надворі ніч то й не дивно

що дахами снують сновиди

в пошуках п’ятого виміру

прусаки як і люди

хворобливо переносять висотні умови

тож на даху їх зовсім немає

дрібний щебінь нагадує часи

коли навколо буяв океан

він відступив а натомість

з-під води оголився білий острів даху

і вже черговий сновида

відчуваючи в порожнечі колишню міць води

стрибає вниз

№ 4 (Той що втопився)

І коли ти поглянув назад

твої сліди ще трималися на хвилях

мов померлі риби

Дорога була занадто довгою

повільно

мов ніж у масло

ти почав опускатися

під воду

І паралельно тобі

йшли на дно

свинцеві злитки

твоїх слідів

Лише розчепірившись

на тонкій плівці води

тримався поверхні

набряклий

вишневий хрест

що чимось

нагадував щоглу

затопленого корабля

+ + +

З-під важко пролитих циклонних злив

ледь пробивається осінній шум.

Червоного сонця китайський ліхтар

мірно гойдається на хвилях дощу.

Ще є хвилина і вільний простір,

щоб спозирати і позіхать.

Густо за обрій птахи спадають

чорним попелом спалених хат.

Довга мандрівка босоніж по хвилях,

пошуки затінку в жерлах гарматних.

Зробивши висновки й занотувавши думки,

можна спокійно піти подрімати.

+ + +

Прийти в степи

голодним пустельником,

в печері годинами

стояти навколішки,

вночі блаженно

зріти стелю

і обживати місця навколишні.

Розводити воші,

собаки і бджоли,

поставити храм

і завести монашок,

одну навіть можна

взяти в жони

задля продовження

роду нашого.

Вдень на обійсті хазяйнувати,

вночі на місяць тужливо вити.

Від жінки очі ховать винувато

і тоскно мріяти про степ і вітер.

+ + +

Минає весна!

Плачуть птахи, і в риб

на очах — сльози.

Мацуо Басьо

Після того

як повінь спала

крізь крижані

площини води

ми вслухалися в без’язикий

плач риб

що пропливали над нашими

затонулими кораблями

і дивились

як срібними сережками

легенько похитуються

прикріплені до їхніх очей

сльози

+ + +

Є певні речі, що завжди в ціні.

Надворі квітень і десята ранку.

Прийшла весна, суцільні вихідні.

І я на ранок — знічений і добрий —

несу натхнення спорожнілі торби.

Дерева наче душі — темні й голі.

На вулицях трапляються дівчатка,

їм прагнеться кохання й алкоголю.

Ще не дозрілі, але вже принадні,

мені вони сподобались принаймні.

І я, мов губка, ці втамую дні —

з деревами, дівчатами і пивом.

Бо це ті речі, що завжди в ціні,

і ми, виходить, не такі вже й бідні,

і вже надходить друга по обіді.

Казанова

№ 1

Червона цегла

це те останнє що

не дозволяє тобі

остаточно позбутися

комплексу пошерхлої

шкіри

Останнім часом

в навколишні динаміки

щочастіше пробивається

джаз твого відчаю —

жовта музика твоєї

фригідності

Цієї осені ваш пес

чомусь тяжко захворів

і йому з голови мов

з розбитого яйця

повільно витікає

жовток язика

№ 2

Часто дивлячись

на те старе фото

ти й сама розумієш

що у своїй старанно

напрасованій гімназійній

уніформі мала дещо

смішний вигляд

Чомусь тобі найбільш

запам’яталося саме

це:

Ти (вже сама) сидиш

у батьківському кабінеті

а напроти тебе на столі

стоїть напівпорожній келих

з відбитком губної помади

що його залишив тобі

на згадку Казанова

№ 3

У ті кілька місяців

ви завжди зустрічалися

десь поміж розбитих

авто й напівзруйнованих

будинків

Коли ви віталися

ваші гарячі долоні

недопалками червоніли

з рукавів

Ще й нині

метелики плачу

кидаються з темряви

твого тіла на ліхтарі

очей і їхній попіл

сльозами стікає

по обличчю

№ 4

Тепер ти навіть

не намагаєшся відігнати

від себе собаку спокуси

що пожадливо лиже твої

напівоголені пальці

Вранці ти дихаєш

на дзеркало і твій

видих розбившись

важко мов після розстрілу

сповзає вздовж холодного

скляного муру

Напевно люди будуть

згадувати про вас

приблизно так:

вони жили довго й щасливо

а потім померли —

в один день і в одному

ґетто

НЕП

1

Переживи цей четвер,

перетрави, наче їжу,

цю зрадливу ніч — найдовшу, найгіршу,

що важко ломиться в двері.

Переживи це небо,

коли синя водойма душі

промерзає до самого споду,

коли риба думок,

задихаючись без повітря,

бурштином вмерзає у воду,

коли хвора свідомість

черговим загиджена НЕПом.

Переживи ці дні, проміжками між снів,

дірявлячи компостером язика

талончики тертих шаблонів

і зафіксовуючи в долоні

мокрий сніг…

…Під вечір, коли попускає

і погляди — ніби освідчення,

ти сідаєш до вагона, мов до в’язниці,

і над тобою в холодному небі

яскраво засвічується

Сузір’я

Південної

Залізниці.

2

Іринко, насправді це все дуже важливо,

мені все це чимось нагадує сальто —

ти маєш рухи дорослої жінки

і губи з присмаком асфальту.

І це ніби плата за колишні огріхи,

коли, розпорошуючи за словом слово,

дівчинка лущить волоські горіхи

і дівчинці, певно, з цього кайфово.

Проте є шлях — пів доби на захід

потяг мчатиме швидко й прудко,

де на Дніпрі жовтаві хінці

виловлюють рибу довгими вудками.

І, заманюючи їх під в’язку поверхню,

душ рибальських руйнуючи шлюзи,

наповнюючи собою нічну акустику,

русинки-русалки співають блюзи…

…Ти не слухаєш мене — ти погано вихована,

в пів доби різниця між нами.

Тому ти не побачиш, як нервово вгинається

перший сніг під твоїми ногами.

3

Той, який тікає по шпалах,

між болотяні вогники семафорів,

над ким зірок невідомих спалахи,

хто твердо впевнений, що не захворів.

Той, чий шлях — тунельна містика,

чия уява — доцільно занедбана,

хто втверднув мозолями в долоню міста,

хто вмерз камінням в бруківку неба.

Чиї голі жили вже заросли шкірою,

чиє серце здушилося в петлях вен,

хто вічно тяжіє під важкою сокирою

в пошуках найкращої з нічних поем.

Заквітчаний відчаєм, схильний до прози,

тікає звідтіль, де покрите коростою

суспільство, хворе на паровози,

звужує межі вільного простору.

Там позаду є тоненькі стіни,

які окреслюють нервові кімнати,

де виснуть шпалери — зелено-гостинні,

що під ними так легко завжди засинати.

Де з блідо-причинної, лункої стелі,

мов мікрофон, під яким — балачка,

жовто звисаючи, напружено стежить

злим кажаном електрична лампочка,

чий дротяний слід уперше ступив

там, де чорні степи і панує еклектика,

де лежить розіп’ята на хрестах стовпів

Месія Ранку, Пані Електрика,

що гонить дротами кров свіжу

в чорні квартали — підступно дужі,

вливає відгомін далекого світу

в обклеєні шпалерами наші душі,

в наповнені страхом наші сни.

І ті, що лишились, що є навколо,

уже довічно сковані ним,

тому навряд чи зродяться на голос.

Вночі їх наповнюють видіння масні,

й допоки до ранку пульсують нерви,

хлюпоче у відстійниках їхніх снів

перебовтана за ніч життєва енергія.

Тому тікай, коли є куди,

глянь, як позаду тьмяніють віконниці,

як в’їдається кров ластовинням рудим

в шкіру асфальту, що тьмяніє на сонці.

Або навпаки, подивись — буває,

це місто займає так мало місця,

коли сірники ліхтарів зігрівають

змерзлі дитячі пальці Місяця.

Але ти вже цього не побачиш,

сходячи шпалами на свою Голготу,

ступаючи вперед важко, обачно,

вбачаючи навколо юрбу голодну,

що в цих місцях раніше жила.

Вже скоро й твій хрест зів’яне й осунеться,

тягтимеш його, мов пожежний шланг,

щоби загасити вечірнє сонце.

Від спраги на мрію сам не свій,

чекаєш на цвях у долоню плескату,

коли з долоні в порожній світ

вдарить струмінь повітря, мов з пробитого ската.

Тож прямуй — без натхнення, але й без упину,

колись та й ввіпрешся, хочеш не хочеш, ти

в неба червону масивну стіну,

яку, на щастя, не перескочити.

Але ще відчай, шматками туману зім’ятими,

в твої легені не проника,

і хоч простір наповнено газом сірятини,

ти все ж запалюєш свого сірника…

…Коли ж нарешті сонце здійметься

і освітить рвані кістки й капіляри,

ранковий промінь раптово задивиться

в твої сині загублені окуляри.

Цитатник

В почині завжди є процес

твого народження. І це —

суттєвий крок до заморок

життя. Під владою зірок

вже наростає твій процент,

що зменшує твій строк.

Та разом з тим це та пора,

коли виходить на-гора

твоя залежність від умов

народження. І ти, немов

сліпий, не здатен вибирать

поміж вітчизн і мов.

Тому твоя вітчизна — це

твоє тавро і твій кацет,

чий прояв є надміру злим,

бо туго стягнено вузли,

і хоч гидке твоє лице,

та мусиш бути з ним.

Вітчизни — різні. І твоя,

на жаль, не з кращих. Все ж не я,

так інші цей сприймають край

з утіхою. Тож, хоч тікай,

«любов к отчизні» в цих краях

завжди була за кайф.

«Любов к отчизні» є слова,

з яких повинен випливать

життя людського вічний сенс,

хоч, як на мене, спосіб сей

кохання плідно убива

саме поняття «секс».

Вітчизна — це, скоріше, звір,

тому, якщо ти маєш зір,

на нього пильно озирнись:

любов до нього — шлях униз.

У цьому випадку, повір,

чесніший онанізм.

Вважай, тобі не повезло,

бо здавна згублене весло,

яким би вигріб ти звідсіль.

І це була б розумна ціль,

бо громадянство тут є зло,

що роз’їда, мов сіль.

Країна ця — великий гріх

людей і бога. Наш поріг

навряд чи подолать кому —

він неприступний, ніби мур.

І це нагадує скоріш

не дім, але тюрму.

У тому сенсі, що таки

ти звідси міг би утекти.

Проте — за чим? Щоб десь вночі —

і побивайся, і кричи

в надії марній зішкребти

лілею на плечі.

Простіше вірити, що ти

сидиш в оточенні води

або пісків, їх не пройти,

тому кордон — кінець мети,

де розбудовано пости

і зірвано мости.

І це об’єднує народ,

підтримує нейтральність вод

і невгасимий блиск в очах.

Суспільству ж прагнеться вбачать

в усьому цьому вищий код

ментальності. Хоча,

на перший погляд, їх не є —

подібностей, чий сплав дає

основу єдності, але

єднання є, хоч і мале.

Наприклад, сонце, що встає,

чи спільний туалет.

Крім того, може об’єднать

розмитий шлях, відсутність дна.

Потопи, струси чи вогонь —

це об’єднає будь-кого.

І можна, зрештою, додать

фольклор і алкоголь.

Тепер ти знаєш, де ростеш,

тим більше — з ким. Уважно стеж,

як неба згорнено сувій,

як простір біль тамує свій,

як насідає дикий степ

і порожніє світ.

Хоча, здавалося б, речей

та явищ — тьма. Та все тече

і змінюється, біжучи

від нас, мабуть, не без причин.

Тож речі тануть нам з очей,

мов стравлені харчі.

І не втішає навіть те,

що виробництво їх росте.

Всі речі поглина земля,

і це наводить переляк,

та вартість кожної, проте,

не збільшує ніяк.

Але на берегах Ріки

Життя є речі більш тривкі.

Насамперед — існує час,

й тому, хто все це поміча,

спада на думку, що роки

є плинні, мов сеча.

Іще існує відчуття,

що все гаразд, та до пуття

це відчуття ні я, ні ти

в собі не можем віднайти,

тому сприймаємо життя

з відсутністю мети.

Існує небо, а затим —

десяток-другий перспектив,

копа означень, сотні назв,

освіта рас, злягання мас,

і бог, що в межах самоти

охороняє нас.

І смерть — косою чи серпом

врізає віку нам обом,

і мста — густа, мов тінь хреста,

між нами вперто вироста,

і давить соляним стовпом

небесна висота.

Вірші, що не ввійшли до «Цитатника»

+ + +

к. x. б.

Тарас Григорович Шевченко

зітхнув поважно й непричетно

дістав годинника старого

і рушив повагом в дорогу

він йшов врочисто тихим містом

в пивницях пиво пив імлисте

стріляв цигарку в перехожих

такий живий такий несхожий

дівчата парфумами вкриті

просили в нього закурити

їм отвічав не вельми чемно

Тарас Григорович Шевченко

він врешті втік із цього міста

він зник із сяючого місива

і в черешневій квітній піні

його зустріли перші півні

Каменефілія

найкраща жінка біла стінка — хай буде

вона стоїть і ти її відчуєш погляд

тендітна стримана мовчазна панна будда

сама цнота лиш крапля жару десь насподі

вона хітлива і п’янка її сприймання

ще сторожке та вже коханням рухи повні

вологий сплав її єства горішня манна

що гасить всі твої думки мов тепла повінь

вже оплітає забуття мов павутина

самотність душ самотність тіл така дражлива

впаде на лан твоїх аскез сумна і плинна

невимовлених почуттів химерна злива

і тільки думка вічне хвилювання

ці камені і ці розлогі віти —

вона як ти спізнала мить кохання

заради цього варто скам’яніти

+ + +

За хвилину до того, як випаде дощ,

ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском

ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж

твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,

відчувають смак їжі за мить до годівлі,

так солдат, що за хвилю повинен загинути,

відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,

розпізнаю сьогодні поміж плачу я.

За хвилину до того, як з’явишся ти, —

я тебе передчую.

Пепсі

(1998)

Святий Георгій

Час починати відлік цій боротьбі.

До міста вбігають діти і підіймають галас.

За містом у небі кружляє змій,

грає на світлій трубі,

і дивиться з-поза хмар

на крикливий фортечний гамуз.

Випливши на глибини, ставши посеред неба,

він б’є в шкіряний барабан,

вибиває пальцями жаль,

і крила йому нагріває гаряча спека липнева,

і крутиться він біля міста —

високо, мов дирижабль.

У всіх навколишніх паствах

правлять за нього молитву,

дивляться вгору, вибігши на вулиці і левади:

неси міцно у хмарах сурму, із золота вилиту,

щоби й далі дзвеніли твої соковиті гланди!

Бачиш, як пролітає голодне мовчання над нами?

Чуєш, як ми мовчимо, яка ця мовчанка майстерна?

Тож давай, бий в барабан,

міцними своїми руками! —

стиглий, як виноград,

чутливий, ніби антена.

Але виїжджає з міста

святий Георгій,

тримає в руках патичок і вервиці з чорної глини,

стоїть, умовляє змія, мережить промови довгі,

і напинає тенета

чернечої павутини.

І доки вечірнє сонце береться плівкою жиру,

доки мовчить залізниця, доки працює прес,

святий Георгій вертається в простору осінню квартиру,

і квилить під брамою змій,

ніби покинутий пес.

Пам’яті В. К.

Погода, погода, повільно сідає на руки,

мов навчений птах, облітаючи пастку міграцій.

Суботня утома і гострі липневі сполуки

все більше помітні

в примхливому диханні станцій.

Ще поночі тягнеться в небі оголений протяг.

Вгортаються в тишу дерева — коричневі, темні.

Твої сновидіння, зібравши розкиданий одяг,

ідуть повз ремонтні склади

і забуті майстерні.

Іще вартовий стереже павутину за вітром,

ламаються відстані — що я у цьому порушу?

І тихий Господь вимикає, виходячи, світло

і точеним шприцом

із тебе витягує душу.

Donbas Independent

На деревах скипав неозбираний мед.

Володимир Сосюра — юний поет,

закосивши на фронті з недбальства світил,

заїздив у розбомблений

харківський тил.

Гайдамацька підошва розкришує скло,

до єврейських кварталів ступає тепло,

із небес висівається мерхлий озон

на угіддя фабричних

триперних зон.

Кожен домішок світла в глибинах кімнат,

господарського мила м’який рафінад,

переїзди,

веранди,

газетні рядки —

все перейде крізь тебе за довгі роки.

Всі скресання річок,

залізничні пости,

всі загублені зшитки, монети, листи,

ціле місто з безладдям подій і речей

застряє, ніби здобич, у пастці очей.

Але ця течія підхопила й несе,

і сумління твоє забиває на все,

за лункий водогін,

за барачних птахів,

за плантації шиферних

білих птахів.

Смерть облишить тебе шамотінням води,

дозуваннями брому,

тяжінням біди,

телефонами, бритвою по щоці,

комунарською пайкою

у руці.

Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж —

риштування домів,

жарівки параш,

цю погромну відлигу, з її теплом,

що усе летить,

над твоїм чолом.

По часах небуття, по жовтій стерні,

із усього спадку вціліють одні

надбання зіниць,

та вони, далебі,

не належать ні богові,

ні тобі.

+ + +

Червень дозрівав, немов зерно —

рвалась мова і гострішав слух.

Зранку у відчинене вікно

набивався тополиний пух.

Ночі розсипалися піском,

та в найменших порухах пітьми

простір, ніби посуд молоком,

повнився початками зими.

І в осердях потьмянілих трав,

в остиганні стебел і плодів

солод пломенів і вигорав

передвістям перших холодів.

Всяка річ, здираючи емаль,

формувалась, ніби пластилін,

щоб сягнути цих жахних проваль,

щоб пізнати цей високий тлін,

щоби вкотре голосом чужим

дякувати кожному із днів

за таке замолювання зим,

за таке відпущення снігів.

Пластунка N

Так відступало твоє дитинство —

ставився голос, губились друзі,

високо в небі міцно і стисло

висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили — голосні й недолугі,

вплетені в часу стрічку трофейну,

блудні поборники буґі-вуґі,

скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,

бігла до школи — пенал, олівчик.

Все ще попереду — перші аборти,

татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.

Срібна розгромлена клавіатура

ще формувала основи стилю —

так починалася контркультура.

З теплими гільзами «Біломору»,

з ковдрами битих студентських акцій

так наполегливо рвався угору

змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки

падали в ніч, як у воду весла.

Ми відкривались, творили шпарки.

Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.

Як ми трималися, бога ради! —

попри усі божевільні гризоти,

попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,

стишена хвиля, сутінь озерна.

Схиблений час розтинає, мов жорна,

спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю — між гострого віття,

в перенасиченій біосфері

так лише варто вживати повітря,

так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми —

альтернативна прозора вода ця.

Те, що було, не розіб’єш на теми.

Так ми кохали. І нам — воздасться.

Пенсильванські читання

1

всяка риба мов політичний режим

починає псуватися з голови

ось і наша з тобою риба пірнає в чужий прибережний мул

ось і ми з тобою дивимось на нічну пенсильванію

на високі ялини

на самотні автозаправки

відстань принижує дитячі вагання

принижує атрибути колишніх стосунків

так далеко до літа і так низько ступають дощі

над нашими словами рухами одягом

рухливі велосипеди перетинають степовий краєвид

військово-повітряні сили виснуть

поряд зі сновидіннями

бачиш ранкове шосе?

ми будемо з тобою багато мандрувати

з місця на місце від ломки до ломки

2

лихо рухається по колу біля будинку біля дерева

порожні вулиці

чорні оголошення

запах свіжої друкарської фарби

літає за нашими вікнами

кілька днів спільного проживання

зрілість що ховається за недбалими словами

білий слимак постільної білизни плазує ліжком

прокладаючи мокрий слід

на цупкій тканині

розповідай розповідай мені про своїх батьків

про печальну маму одиноку дівчинку зужитих під’їздів

про сімейні замовчування

про підліткове кохання

опускайся цими сходами

підсвічуй собі ліхтариком

теплі стопи

літніх жінок

стіни кімнат тіні предметів

мандрівний оркестр пам’яті пересувається кров’ю

і від його необережних рухів

тихо дзвенять

кришталики суглобів

3

історія бере початок

з однієї вулиці в старому центрі

знаєш, ці будівлі за синагогою

санітарні умови і таке інше

розбиті меблі крісла фіранки будинки культури

увесь той мотлох що називався радянським побутом

історія починається приблизно з сорокових років —

післявоєнні новобудови

розвиток товариства «динамо»

взагалі розвиток

віриш, все це ще збереглось

у всякому разі час зруйнував іще не все

тому якщо ставитись до цієї історії направду серйозно

а саме так сподіваюсь ти і хочеш до неї ставитись

почни саме звідти

встань зі своєї розкладачки

і скажи тому хто захоче тебе вислухати

я знаю коли саме починається ранок

у вікні висить архангел

і стукає на портативній трофейній друкні

у штольні часу відкладається нафта любові —

чорна папороть шахтарських лабіринтів

щороку швидше закінчуються твої канікули

і які двигуни потрібні для твоєї машини?

які двері ти вибереш?

яка на сьогодні погода?

яким ти вийдеш із моєї молитви, господи?

Динамо Харків

Зима видається занадто довшою,

ніж того треба. Мітиш підошвою

межі відлиги, що суне тужаво

на прикордонні райони держави.

Крапле дощ — терпка сукровиця

з Господнього тіла. Тьмяніють лиця.

Міста порожніють. Йдучи по лезу

свого виживання, залишки плебсу

кидають квартали скніти в ремонті,

і сон довірливо шепче дрімоті:

«Вимри, кохана, зроби то хутко —

не стане дзвонів твоєму смутку».

Птахи обирають вирій, що згодом

стає перманентний. Зрощені голодом

лишаються діти — сварливе завтра

старої республіки, оскільки варта

давно розгубила багнети й набої,

крім того, лишаємось ми з тобою.

В розбитих будинках скалічений Каїн

шукає вцілілі речі. Камінь

в підмурках Вітчизни хиріє. Натомість

тверднуть дерева, гусне свідомість,

і час іде, як загиблий вояк

в чергову атаку, тобто — ніяк.

Bodywork

Приходить остання середа перед Великоднем.

Ісус з апостолами відстоює службу в одному з православних храмів.

По тому розходяться, домовившись на завтра про зустріч.

Ісус знаходить оливковий гай і починає молитись.

Приходить ніч. Земля вихолоджується.

Оливкове листя, мов зелені згустки повітря, висне над головою.

Хідники порожніють. З’являється апостол Петро,

лягає на траву і, загорнувшись у ковдру, намагається заснути.

Приходять зірки. Вітер поступово стихає.

Петро не може заснути і дивиться в небо.

Нічні птахи полюють на невидиму здобич.

Петро, засинаючи, слухає голос учителя.

Вранці приходить гурт садівників.

Повільно йдучи, обмінюються новинами.

Знаходять Ісуса. Той страшиться і жахається,

що ця чаша його проминула.

Богдан-Ігор

Всі кріплення важких снігів,

всі накопичення ремесел,

всі тіні дотиками весел

лишають поміж берегів

сліди — ці вервиці тугі

між зим і весен.

Сльота перекладає прес

турбот на голови містечок,

на вигини дбайливі течій.

Без попереджень і адрес

стікає приміських небес

солодкий кетчуп.

Тендітні злами забуття,

невидимі для ока межі.

Примхлива змога стати межи

усіх світил, чия кутя

лягла на радіомережі

без вороття.

Втинаючись в глибоке тло

дитячих видив, переміщень,

з усього плетива приміщень,

з усього світла, що текло

повз очі, постає стебло,

пробивши днище.

Нічний вібруючий бузок.

Під вікнами, як сіль у рані,

потужний звук, що рушить грані, —

дерева проливають соки,

мов труби схованих в пісок

важких органів.

Набряклі залози весни

над стінами районних центрів.

З яких чіпких підземних нетрів,

з чиєї вогкої вини

постануть ще подібні сни —

густі й відверті?

І цей напівпрогірклий мед,

прозора і ядуча слина —

по всьому. Березнева глина,

розмиті фарби, рух планет

і довгі описи прикмет

Отця і Сина.

Танго салтівської трупарні

На будинку з’являється знак запустіння.

Високосного року гірке насіння

залягло на бруківці — густо, мов пархи.

Робітничі райони, порожні парки,

наче кості під гіпсом, лежать під снігом.

Вибігає пес і кульгавим бігом

підіймає в небо птахів. Здіймає

цілу зграю, і зграя безтямно має

між січневих небес, між високих русел

стратосфери, заплівшись у чорний вузол.

На будинку з’являються знаки часу.

З коливанням води і горінням гасу

надається можливість з відстані кроку

відчувати на дотик перебіг року,

відчувати на смак пульсування погоди,

відчувати на стінах знак погорди,

знак обіднього сну, підігрітого соку.

Над будинком з’являється пильне око.

Повертає на Північ, минувши накип,

залишаючи крила,

дерева,

знаки.

+ + +

Волога і різка, мов контури дерев,

в повітрі застряє Господня арматура.

Вистуджується день, холоне між дверей

блукаюча вода — твоя температура.

Поважне надбання — ця вогкість по ровах,

ці розчерки птахів, що в’язнуть сторожами,

допоки будуть нам стояти в головах

великі небеса великої держави.

Це коливання, цей тижневий падолист,

це обважніле тло, немов червона паста.

Розхитуєш містки, якими подались, —

так легко перейти, така спокуса впасти.

+ + +

Бачиш за склом весняне розмаїття —

сірі шинелі піхотного полку.

Жвавий двірник над рештками сміття

губить мітлу, мов незрячий голку.

Тепле коріння нічного саду.

Виллю на руки нагріту воду.

Будуть вертати птахи, не до ладу

в нашу влітаючи непогоду.

Буде й мені паперова квітка,

змішана кров, таємна форсунка,

в довгому списку поважна примітка,

перша невизначеність у стосунках.

Буде й на цьому домі знамено.

Падати гамузом буде листя.

Адже птахи пролітають повз мене —

принаймні на це вони спромоглися.

Тереза

1

Пізній нехитрий Божий маневр —

місяць росте, наче плід у шлунку.

Серпень — чіпкий, попри те що мине —

впевнено згущує фарби в малюнку.

Теплі циклони, мов слід поцілунку,

гоять природи розхитаний нерв.

Ґрунт вистигає. Дотик руки

зміщує тіні предметів. Садиби

мітяться сонцем. Важкі будяки,

мов смолоскипи, чекають, коли би

трапився кремінь, і купчаться риби

тромбами в синій жилі ріки.

Мов сновидіння на кінчиках вій,

передосіння східна Європа

нині застигло німує, і твій

голос приходить, ніби хвороба

крізь непричинені кимось ворота,

легко, мов пошесть або суховій.

Бачиш сама, що чекає за цим —

наші дерева, недбало убрані

в чорного неба масний антрацит,

наші водойми, відкриті, мов рани,

нас роз’єднали. Замкнуто брами.

Висне повітря, мов зібганий цинк.

2

Врісши у світ, що сльозивсь на очах,

ми не вважали наслідки рішень

чимось аж надто важливим. Свіча

наша горіла солодше й скоріше.

Ми володіли доволі не гіршим

проміжком часу, котрий навчав

переступати власний поріг,

гаяти день на майданах провінцій,

жити під небом, що дише вгорі

тепло і часто, як дихають вівці.

Ми розумілись на нашому віці,

мов на таємній і рідкісній грі.

Стрімко, мов подих на рівні грудей,

вранішні стигми, планети і числа —

плинне знання, що повільно веде

вглиб, потаємна коштовна Вітчизна

нашого співу, що тане, і де

місця не стане сказати: «Пречиста,

зглянься на зимні душі й тіла».

Камінь холонув, вітри зачастили.

В темний пісок поступово стекла

перша роса. Нам не завжди щастило.

Поміж заводи й військові частини

швидко відходять рештки тепла.

3

Зрідка гортаєш чернетки, в яких

тісно й строкато — сходи, вітальні,

двері будівель, бруківки в’язких

вулиць. Помірно-континентальний

клімат країни. Солодка ментальність

перших поселень. Світлі мазки

прудко заповнюють грубе сукно

рештками фарби. Густа поволока

зсохлась під сонцем. Губиться дно.

В мокрому просторі виснуть волокна

осені. Післяобідня волога.

Так і рости, відчинивши вікно,

дбаючи спадок — залишки вір,

зжовкле письмо — цю данину свободі,

з тим, щоб колись, наче сік у траві,

вперше відчути на самому споді

горла той протяг — чорний, Господній,

з котрого, власне, і родиться вірш.

Все, що миналось, і все, що всотав, —

мапи держав, ворожіння на слові,

стоси листів, повітові міста,

зібраний епос, важка промисловість,

вся анатомія, чесність і совість,

вся переповненість, вся висота.

4

Падає сніг. Засинає лоза.

Тонко ступивши на трави і ріки,

бог роздивляється, як зіслиза

в урвище степу обрис шуліки.

З Божого ока, зім’явши повіки, —

здібний пластун — виповзає сльоза.

Вранці, без розпізнавальних ознак,

з голих дерев оббиваючи іній,

падає янгол — літун-одинак,

рушить химерну довершеність ліній,

з чим і вмирає, лишивши, однак,

срібний тривожний дюралюміній.

Сонце прямує попри дахи.

Збірники прози, ранкові моління.

Ми зберегли, наче кисень — птахи,

присмак причетності до покоління,

котрий хвилює, мов перше гоління

шкіру. Надходять волхви й пастухи,

щоб розумітись на цій глибині.

Втіха — доволі поважний набуток

в нашому віці. Падає сніг.

Падає сніг. Все віджито й забуто.

Непереможно, легко, розкуто,

на ліхтарі, на міста, на вогні.

+ + +

Пепсі,

лиши мені тепле взуття і сухе волосся.

Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають

від тиску своєї любові.

Дивись, як тоншає листя,

як легке підпільне багатоголосся

ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.

Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві;

мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники.

Тепер ось почнуться завії —

нові сторінки у загальному спротиві,

почнеться різдвяний драп, опалення,

щедрі затяжки.

Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду,

з давленими цитринами,

з танковими формуваннями.

Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду,

так і не змігши відмовитись

від награного хвилювання.

Тому, якщо вона схоче позбутися нашої з нею праці,

якщо вона стане мотати жовані плівки,

місити цей суглинок,

дай, боже, ніжності до її навчених пальців,

дай, боже, співу до її слухавок.

Саме з’явиться привід не виходити з дому,

розписувати авторучки, плекати шлункову судому.

Пливе косяк широкою річкою.

В’ється дим сирою вуздечкою.

З лівого боку сходить місяць

над моєю аптечкою.

Балади про війну і відбудову

(2001)

1. сауз раша

Іммігрант зонг

немає нічого тривалішого за ці речі

немає нічого ріднішого за ці муки

на виїзді з міста сніг ляже на плечі

торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

дорогою перегоном котиться поїзд на захід

плачуть губні гармонії з адресами сірниками

плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид

сумні чоловічі бари набиті мандрівниками

бо він уже не повернеться навіть коли захоче

вода усіх океанів йому вимиває очі

бо він не приїде назад і що з нього можна взяти

серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих

окрім готичних контурів завчених ним абеток

окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток

пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить

в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі

вулиця затихає здригаються пальці посуд

смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям

коли приходить смерть коли зостається осад

коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям

бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна

зі смертю приходить терпіння спускається і дається

і починається тиша тиша раптова вчасна

в якій не чути нічого навіть власного серця

+ + +

вона ще не виросла і не втратила голову

від чорної музики у власних зап’ястях

і світло з небес і початки голоду

в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци

і в кров її не вливався поспіх

і ще не блукала південними трасами

худоба — таврована мов плацкартна постіль

ні болю в легенях ні решти блиску

в темній траві без кінця і міри

й гарячі квіти високого тиску

не росли на відкритих ділянках шкіри

і друзі на станціях і ріки в селищах

дбають про свій подорожній статок

і одяг випалюється на сонці все ще

вірно тримаючись її лопаток

вона ще не може просто померти

зализує рани наче конверти

чистить зуби мов табельну зброю

і засинає поруч з тобою

+ + +

березень у циганських районах

синя олійна фарба на стінах шкільних їдалень

ще вві сні у жінок шкіра тепла й солона

і підіймається дим шляхами систем опалень

циганські родини останні згустки шанхаю

приносять додому харчі і збіжжя готове —

строкаті густі килими які вони розпинають

цвяхами на голих стінах ніби тіло христове

легкі наркотики отче що ростуть на їхніх городах

русла які вони правлять на передмістях

усе замішано мудро на свіжих розталих водах

на втоплених перехрестях і добрих вістях

цим чеканням і сміхом столоченою травою

порнографічним світлом на тихих дитячих обличчях

тримається небо рухається низько над головою

оббиваючи гнізда і гостре нічне паліччя

втрачаєш відлигу наче важливу ланку

навіщо тобі ці смутки які ніхто не поверне

ще дивиться богородиця як до самого ранку

в крихкій березневій тиші ростуть конопляні зерна

Авіахем

я саме повинен був їхати на двірець і вже збирався

дивився на ранкові суботні балкони

світло стільки світла

на шворках жіноче прання

печальні метелики за годину до від’їзду

мені розповідали щось про це свято

я ще бачив людей що рухалися до іподрому

десятий рік революції

зеппеліни в небі горіли ніби

червоні комунарські серця

грілося молоко на єврейському ринку

тихе й покірне мов гнані апостоли

я навіть дивився вгору гадаючи бодай

щось побачити

і маленький швидкий літак уже

кружляв над трибунами

молоді авіатори що стояли на полі

тримали в руках телефонні записники

мов потріпані біблії

перебирали в кишенях арахіс і презервативи

гляділи як раптово літак починає падати

і як пілот щоб не звалитися на глядачів

спрямовує його на дерева

і я подумав боже блаженне світло твоє

спасенні твої діти що курять чорний тютюн

спасенні курці з пальцями коричневими

ніби зіниці хворих жовтухою

спасенні перетинки твоїх крил

все що нас переповнює

розміреність літніх світанків

роса на вікнах жіночий голос який кличе з балкона

зламаний наче троянда хребет авіатора

солодке блакитне повітря його протигаза

Нью-Йорк — факін сіті

ніби не вода ніби не витікала

не збивала з ніг не холонула на камінні

лише закинутий на хідники під

аритмічну музику і веселі піднебесся

я знаю — годі щось винести із такого досвіду

коли придорожня оса перелітає за вікном

у південному напрямку

і незалежні радіостанції першими сповіщають

про наближення міста

вже тоді як псується погода

ні везіння тобі не буде ні заспокоєння

хоча ніби так мало статися

із-за рогу вибрідає юний трансвестит

в довгому дощовику і теплій спідниці

стоїть перед своїм під’їздом шукає ключі

дощ тече обличчям

фарба збивається під очима наче бруд під нігтями

великі сині краплі скочуються на тонкі вилиці

на в’язаний одяг і чорні ботинки

ніби і справді не лишилося слідів

і пам’ять ніби не вода і не холоне глибоко в тілі

любов до великих населених пунктів

ніби любов до дерев що ростуть незалежно від тебе

говориш собі засинаєш непомітно

і очі закочуються під повіки

наче загублені іграшки

Готель Харків

декадансовий оркестр кінця сімдесятих

який з усіма своїми утробними колонками

і краденим репертуаром

працював у готелі харків

блиск і ропа підгниваючої системи

це ніби зачитані студентські журнали які

пам’ятаєш іще з дитинства

сутінки країни тепле дихання ЧК

і провінційний харків з його абрикосами і заточками

тепер ми спимо разом у цій кімнаті

і не чуємо оркестру

лише солодкий запах телефонних слухавок

лише білі згустки жувальної гумки

приліплені кимось до столу звисають немов кажани

старі музиканти ті які вижили

ниють тепер жмотяться з першого-ліпшого приводу

час просто ламає всім карки

без жодних питань

без жодних жодних питань

ах ця партизанська війна яку вели

хтось ще і досі вірить чекає вістей

вона і тепер виступає тихо з імли

і маркером болю торкає сонних дітей

і сонце без руху лежить собі на горбах

трішки вище від ластівок і дротів

і той хто захоче іти по наших слідах

слідів не знайде хоч як би того хотів

так так переконуєш ти — джимі гендрікс

цей старий пройдисвіт

насправді він був етнічний українець

так тато єврей мама мулатка —

навчалася на підготовчому факультеті

виїхав в еміграцію ще до першої єврейської хвилі

вже там деградував морально і фізично

відбився від громади вийшов із пласту

ти що не віриш?

записав кілька студійних альбомів

захлинувся своєю блювотою

потонув у власному лайні

всі ви українці такі

холодне начиння часу облич і речей

ображені пам’яттю свідки розмиті загати

це ніби ріка що невпинно тече і тече

незалежно від того чи будеш ти перепливати

і зрілість мов дівчинка-підліток яка без мети

запізнюється зникає і не говорить йому

яка вже знає що можна і не прийти

проте ще не знає чому

велкам ту зе готел харків

потяг який прибуває на мирні переговори

ми забиваємо собі голови всіляким мотлохом

завжди з тобою ці голоси в коридорі

завжди з тобою ці дотики порожнечі

важкі підмурівки світу чорні опори

вона продовжила термін перебування

вона і далі чекала на кореспонденцію

лиши адресу маєш де записати?

готель харків до запитання

але ніхто-ніхто

ніколи і ні про що

так і не запитав

Петеу

ця молодість початку дев’яностих

н. ф.

щасливо — говорять вони — до наступного року

господь копається в давніх блокнотах

з якими постійно має мороку

знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина

й викреслює імена

щасливо жовта цегляна дорого

хто мав дійти той дійшов

ця вузькоколійка дитячої пам’яті ніби на диханні шов

рік починається смертями друзів і зупинившись в очах

лишає снайперські мітки

на душах і на речах

швидкі саламандри світла сарана олівців

щасливо дістатися ти говориш

що б не було на тому кінці

безумні іспити школа життя трахане петеу

сонце випалює вимотану траву

добрі часи погані часи — вони залишали шанс

коли ти грівсь на шкільних подвір’ях

й виригував палений польський шнапс

коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги

що чути навіть як дихають в небі птахи

мудрість речей якої стане як її не витрачай

тінейджерські зіткнення в кінотеатрах

вуличний секс фасований чай

скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя

і що цікаво — на кожну була стаття

скільки муті в дитячих серцях особливо вночі

школа яка не навчила нічому

і час що нічому також не навчив

і я гадаю — вічна марното адже ця лажа трива

і добираю слова:

поразки завжди забуваються наче біль

важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль

складно з’їжджати зі сленгу коли у кров здираєш язик

якщо ти звісно не звик

тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму

коли українець прийде до бога я знаю що саме він скаже йому

він скаже богові знаєш док

мене не кличе твоя труба

якщо я весь час боровся з собою

хто сказав що це боротьба

всі ці підлітки такі беззахисні проти років

і їхні серця тверді наче грифель

та разом з тим наче грифель крихкі

і тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа

і пластиковою запальничкою прогрівать небеса

+ + +

якщо ти надумаєш їхати з цього міста

ніби апостол чи добрий ніґерський пастор

вистукуючи пальцями по словнику

хвилюючись зазираючи до нього щомиті

шліфуючи гострі камінчики

з вервиці складнопідрядних речень

в гарячих морських каютах

у вагонах середнього класу

місто з якого ти щойно емігрував

наче стіна якої не мурував

наше з тобою дитинство старі гаражі

труби розбомбленої водостанції

офіцерські швейцарські ножі

еміграція камандір це довга тривала путь

не буде туману в душі і російських літер в газетах

в європі циклон починається і трива

мюнхенські турки готуються до різдва

в цій не найзеленішій із країн

вони кочують родинами на вікенд

бачать ранковий сніг за вікнами електричок

й господній цілунок лягає на їхні серця і наплічники

ірландський студент — юний прихильник ІРА

життя для якого рулетка а світ діра

святковий дублін теплі в’язані светри

кренберіс в плеєрі тмін і тютюн на столі

ці ангели тероризму завжди навколо тебе

їхній заселений простір

їхній святий миколай

їхні контрацептиви в туалетах на автозаправках

я буду молитись за тебе і твій маршрут

за твій страховий поліс і скати вантажних машин

за воду в холодних ріках і листя яке вже палять

за все що ти тут забув

і що забуваєш тепер

де б ти врешті не був

за все що забудеш потім

та найголовніше — за пам’ять твою за пам’ять

Кінець української силабо-тоніки

в цьому будинку вони колись і жили

бачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарби

лущаться з тих часів хтось вигадав їх поселити

в одному домі щоб чути було дихання в передпокоях

дихання вітру структуру страху коли ти

дивишся на подвір’я

де військові кладуть асфальт

і саджають сосни

їх виводили серед ночі зганяючи сни

з їхніх плечей наче щурів з підвіконня

сірі сорочки на них просякали потом

і в тілах їхніх стояла жовта сеча

мов контрабанда

тим хто виводив подобався запах нічного життя

їхня сіра білизна що набрякала від збудження

їхні жінки що розмазували по обличчю

сліди переляку і макіяж

на розі стояв кіоск і там нагрівався лимонад

липкі фіолетові краплі сиропу стягували шкіру

налипали на пальцях і в куточках уст

обтяжені бджоли торкались хвостами одягу і повік

і тінь від будинку підповзала до ніг мовби велика вода

скоріше б додому зачиняючи щільно двері

на чорний замок на ланцюжок на засув

слухати як нишпорить вітер в дверних

механізмах і під вилицями

слухати як калатає сонце у

незашторених вікнах

їх виводили

швидко заганяючи з вулиці

в нутрощі чорних автомобілів

так що деякий час вони ще дихали тим киснем

киснем будинку тамуючи його в шлунку

намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи

ні краплі істерики

тоді коли ти захочеш розподілити слова

на ті що хоч раз вживав і ті яких не торкався

ти мусиш відчути цю тишу яка розрива

нічну серцевину — вимучена кругова —

кожного разу скільки б сюди не вертався

тому що колись давно шматки гарячих лексем

холонули тут в ротах забиваючись страхом

і той чоловік із обважнілим лицем

з чорним записником і простим олівцем

лишав по собі тільки тишу що падала мертвим птахом

просто існує такий різновид споруд

в яких ця остання межа особливо похмура

де надто неглибоко пекло і русла підземних руд

де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт

де починається смерть і кінчається література

2. псалми для автокефальної богородиці

Пацифік

Не знаходячи перешкод,

не втрачаючи висоти,

каравани підземних вод

пробиваються

під мости.

Оборонні цехи, цехи

обступає пустка, гілля.

Землероби і пастухи

покидають спати

поля.

Навіть голосу тихий сплеск,

ніби рух механізму, коліс,

доторкнувшись твоїх небес,

залишає гострий

надріз.

І тонка структура зими

розпадається повсякчас

на дороги, вікна, доми,

що ростуть невпинно

між нас.

Так, немовби зрушено міст,

і кружляє сонце вини,

наче ми спричинили цей ріст

мовчазної

садовини.

Наче все, що буде й було, —

кимось вирощене зело,

і вмовкає глина дзвінка

під стопою

садівника.

+ + +

Сонце серпневих базарів і мух.

Сонце сухотників і щільників.

Ранкове радіо, ніби пастух

для підлітків і жуків.

Слини кришталь на твоїх устах —

Ісусе тиші, Ісусе вина.

З усіх печалей найбільш проста

щоосені вирина.

Темінь в кістках залягає зісподу,

і кров витягує в тілі глибоко,

мов хтось перекачує свіжу воду

і підгодовує рибок.

Все це лиш спроба углибині

розгледіти риси твого лиця.

Тому так солодко пахнуть мені

овочів мертві серця.

Тільки мовчить заслона небес,

мовчить так довго, що я вже звик,

так довго, що відповідь втрачає сенс

і затікає язик.

+ + +

Дим по деревах, вода.

Небес остуда тверда

не зрушиться

ні на мить,

доки ця крона

стоїть.

Доки із височини

насиченість

деревини

дотягується гіллям

до темних

небесних ям.

Доки ця сув’язь чіпка

високо перетіка,

протискуючись углиб

з умінням

підводних риб.

Зелень дражлива, як ртуть,

мов русла вгору течуть,

і їхніх

розмитих меж

ніколи не перепливеш.

+ + +

Пітьма

вертається у штольні.

Я впізнаю і полишаю

твій ранок — довгий і коштовний,

немов збирання урожаю.

Такий

кінець оповідання,

і вже патруль

сурмить побудку

на теплих дюнах прокидання,

на жовтих побережжях смутку.

Від приступів

мовчання, тиші,

від пилу

по нічних лаштунках

все вищі тіні, все скупіші

деталі у твоїх малюнках.

Але чуттям,

яке осіло,

орнаментом

в старих тканинах

ти вмієш розрізняти світло

в деревах, друзях і тваринах.

Так само

рік важка протяжність —

заповнена дбайливо

ніша —

плекаючи з роками вдячність,

стає чим глибша, тим тихіша.

+ + +

З відлигою швидко пітніє скло,

вичищається крига, мов рештки луски,

і сніг, ніби пряжене молоко,

невагомий робиться і легкий.

За довгу зиму я втратив лік

різнобарвним світилам, тіням узвиш,

які проживають горішній вік,

наче отари між пасовищ.

І хоч блукають нічні стада,

та завжди приходять з чужих сторін,

бо стежка їх біла, а віра тверда,

ніби ще не розведений аспірин.

+ + +

Музика, очерет,

на долоні, руці.

Скільки пройде комет

крізь понадхмар’я ці.

Як проступає тепло

через ріки, міста.

Все, що у нас було, —

тільки ця висота.

Все, що трималось вій,

голос печальний, плач,

я скидаю на твій

автовідповідач.

Поїзд твоїх химер

не зупиняє біг,

нам із тобою тепер

падає різний сніг.

Нарізно кров поспіша,

солодко шириться лет,

тихо росте душа,

мов ламкий очерет.

+ + +

Теплий кисень.

Відкрито пори.

На загати

в небесній шкірі,

на затемнені коридори

обережно,

в протягах, пір’ї,

в жовтих проймах

мерзлих приміщень,

в парафіні,

в оздобах жерсті,

спершу хистко, затим — пряміше

сходить снігу

ламке пришестя.

Зріють ріки —

щоранку різні,

і в воді,

що втрачає терпіння,

проступають, мов сік при зрізі,

перші прожилки

потепління.

Перестуджуйся.

Срібна сутінь.

Засторога

твоя повільна.

Півпрозора твоя присутність.

Пружні рухи.

Високі вікна.

Вулиця Ганни

На розі Ганни гаснуть ліхтарі.

Напружено зависнувши вгорі,

поволі обертаються сузір’я —

довкола неба, ближче до землі,

де світла ніч, і речі при столі,

і на дахах лежить пташине пір’я.

По вулицях лишиться німота.

Дбайливо проминаючи міста,

я відчував перепади напруги

того, хто ліпить трав ламкі хрящі,

з чиєї втіхи сиплються дощі

на довгі придорожні лісосмуги.

Від тих часів минуло стільки літ —

серпневий мул і вересневий лід —

як нині легко пригадати фарбу,

нічних зізнань незрозумілий плин,

гарячі стебла втомлених рослин,

багряні рештки втраченого скарбу.

Минала осінь — тихо, уночі;

приходив ранок, діставав ключі

і стверджував відвертість невситиму —

що навіть тут, хоч світло навкруги,

не можна оминути ці сніги,

не можна передбачити цю зиму.

+ + +

Навіть якби ти покинула ті місця,

в яких народилась і де лишалась чекати,

де формувались риси твого лиця

і починались географічні карти,

навіть якби ти вживала чужі слова,

торкалась чужих плечей і чужих простирадел,

і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,

не поверталась, хоч хто би тобі не радив,

навіть якби ти тікала від власних слідів,

від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,

якби уникала присмерків і холодів,

приспавши чужих кошенят на своїх колінах,

ти би примчала, всупереч всім листам,

назад — де високі дими і гарячі стіни,

напевне знаючи, що навіть там

ти його не зустрінеш.

+ + +

Вирощено і нищівно

над каменями і кущами

повітря заповнене щільно

душами і дощами.

Підпис, місце печатки,

виводиш, наче харизму,

блаженні першопочатки

східного сепаратизму.

Коли літає, померши,

радіо над домами,

і березень, як уперше,

обступає димами.

Я бачив твої падолисти,

ту ніч, що тебе огорне

там, де високі під’їзди,

мов застуджені горла.

З полісу, з небокраю

тягнеться довга вервиця,

і ця панорама, я знаю,

вона ще тобі озветься

луною в порожній шахті,

листям у водостоці,

в жованому ландшафті,

у пташиному оці.

3. поеми

Іntro

радість і алкоголізм на твоїх барикадах

вітер вповзає в небо чорним вужем

о дерева що ростуть просто з нічого

о сонце повернення що перекочується вгорі

поспішає зі сходу на захід

доки ще не стемніло навкруг

тоді ти повернешся під тишу своїх тополь

під добрі долоні господа всіх мудаків

який проведе тебе темною ніччю бузковими тінями

квартирами давніх знайомих

о сірий будинок мушлі

за яким починається море

о сонні жінки що розрубують м’ясо на ранкових базарах

коли шматки яловичини важко підстрибують

мов баскетбольні м’ячі

тоді ти зайдеш у дім і впізнаєш запах

і будеш вирізняти про себе щоб до кінця розібратись

дерево і тканина золото і цемент

ліворуч тепер коридором тепер іще кілька кроків

фіранки задвижки на вікнах квіти і відкривачки

вазонки зірки кольорові кахлі кондоми з аптеки

вижовклий аспірин святкові листівки чорнила

леза значки фотоплівки патрони розтала помада

дерева заколки сталеві пінцети

фіксатори і барабани знаряддя мистецтва

десь вже на споді між фломастерами і квитками

між фінками і бобінами десь на самому споді

те фото яке ти шукав

і яке ти віднайдеш

щойно увійдеш в цей дім

до речі скільки тобі ще сидіти?

Іслам

ісламом тобі починається ранок

бісером вшитим у шкіру жінок

золотом сутінків в тихих заплавах помешкань

морожені спини риб

над якими схиляється жінка

будні республіки

чайні розводи на топографічних картах

встановлюється тепла материкова погода

палає над визволеною територією

іслам небес

іслам поливалок

задиханий жовтий іслам

ісламом тобі під нігтями ця країна

струм на сто десять вольт у спальних вагонах

родіна залажала надовго і по-дорослому

вже не відмити ці гасла ці написи і криптограми

ось вони — міцні чоловічі руки

зжовклі татуювання на міцних чоловічих торсах

лозунги боротьби сліди комунального блядства

іслам тополиний пух день конституції

щоразу лишати щось недомовленим

лишайся якщо вже виріс там де ти є

всього лише кілька речей —

шкільне приглушене порно

випуск дев’яносто першого року

єврейські будинки заселені більшовиками

твої вчителі не знають чому тебе можна навчити іще

знання поступово вивітрюється ніби вино

лишаючи тільки фарбник алкоголю

друзі з якими ти спав і яких ти любив

врізають нові замки

він захлинатиметься ніби прапор на вітрі

під звуки глушилок

під шепіт ангелів що втомлено колядують

підіграючи собі на німецьких губних гармоніях

цей підлітковий іслам крадених стимуляторів

холодний іслам браслетів чорний іслам заначок

іслам нумерованих ковдр мічених

копіювальних машин

веселий іслам аміаку залізний іслам

автобусних ліній нічних передатчиків

привидів світлий

розірваний і спресований жовчний іслам

нескорений непішохідний фугасний

коли прокидається місто у липні вночі

і першими лізуть на світло

кислотні розклейщики оголошень

жорстокі і навчені туберкульозники

чуєш як сонце дрейфує в зеленому небі

чуєш як перебирає плавниками у ванні

іслам підшкірних ін’єкцій

іслам зачинених переходів

лівобережний іслам перемог

від самого дитинства ніби проказа ця перемога

так ніби ростеш на покинутому аеродромі

зшиваючи комбінезони зі старих парашутів

й лаштуючи до ключів кулеметну гільзу

ось так батьківщина обдаровує правом на боротьбу

лише б пам’ятати від самого дитинства:

армія переможців грузиться в ешелони

хтось вибігає з вокзалу процесія вирушає

минаючи зламані демаркаційні лінії

ця перемога що пахне важким офіцерським взуттям

стигми трофейного сифілісу

піхота яку вони вичищають

мов мідій з окопів

армія переможців дістає тютюн і афганку

бійці повертаються на визволену територію

говорячи ну ніфіга собі яку територію ми визволили

але перемога змивається з фотоплівок

так повертаються діти в родини де їх не люблять

в родини де про них не говорять не згадують

оскільки і згадувати немає чого

армія розпадається

розносячи мілітарність

ніби знання щоби вже ні ділитися ним ні забути

до смерті ця чорна поезія смутку

шлункові хвороби тяжка вагінальна любов

генеральський мундштук із терпким

чоловічим присмаком

щоби роками в кожному поколінні

були ці кишки — набиті м’яким

українським чорноземом

їхні солдати які читають поезії в дерматинових

переплетеннях

комісарська силабо-тоніка

веселі усміхнені угро-фіни

коли вони з носака вибивали двері

коли вони відлітали на небо

і виводили армії з міст

ніби літери на папері

ніби нафту з білих тканин

наче бісів із голови

все тому що не можеш позбутись якихось речей

найбільш солодкі й найбільш болючі предмети —

саме з дитинства

лишається їхня перемога і їхні обличчя

всього лише кілька предметів

на решту життя

блювотний радянський попс кінця сорокових

вініл орлеанського джазу

кришиться мов шоколад

армія переможців грузиться у свої ешелони

щоби рухатися в східному напрямку

щоби згубитися в повітрі

не в змозі коли-небудь вернутися

на визволену нею

територію

ось вам морожена риба під шкірою рік

ось тобі друзі дитинства зайобані індепендентом

кожного разу після їжі

розкреслений плац під вікнами початкової школи

ми разом з тобою росли ми навіть

пережили батьківщину

в якій народились

змужнілі підлітки голені мокрі скроні

гімнастичні знаряддя в спортзалах

запах їдалень і дитячого одягу

пам’ятаєш цю радість

зриватись зі сну серед ранкової тиші

підставляти себе під крижаний березневий дощ

пізнавати одне одного в сутінках

адже ми разом росли

намагаючись таки вирости

щоб одного разу після їжі

звалити з усіх майстерень і спортзалів

совка

хіба вони можуть витравити все із твоєї душі

хіба ці зжовклі емблеми на тілі твоєму

в’язка топографія шкіри

не до самої смерті?

невже ти і справді не пам’ятаєш початку

чіпка пролетарська урла

діти розпущеного комсомолу

і час вам не в радість бо він обтікає

вас мов коропів

і колір очей для вас тільки мітка

і кожного разу після їжі ви задихаєтеся

в коридорах їдалень

відригуючи чорним солодом батьківщини

кожного разу після їжі

кожного разу кожного приступу

кожного дотику тиші кожного разу

після їжі після початку

після зіткнення і забуття

десь на межі коли дитинство вже відступає

коли ти можеш забути моє обличчя

чорний знак похуїзму

чорний прапор старих естрадних рефренів

б’ється під вітром на твоєму подвір’ї

і всі гвинти на опорах мостів

зриваються і летять в порожнечу

і всі небеса падають яблуками в твої долоні

ти так і не вигнав жовтий фарбник божевілля

зі своєї крові

ти так і не видавив бісер що рветься крізь шкіру

ти так і не вивчився — хоч як вони не просили —

дихати кожного разу

після їхньої їжі

не плач не плач починається ранок

пух тополиний липне до кіноекранів

хроніка опору

чому ти боїшся постаріти

адже ми разом росли

це на наших піжамах проставлені штампи —

зроблено в україні

старість це завжди поразка

це навіть не втрата

скоріше володіння чимось що швидко

втрачає вартість

степ бай степ риштування душі тліє і рушиться

вибілюється полотно прогинаються опори мостів

рветься вельвет на каркасі гарячого серця

старість немов дезертир переховується в підземці

вшивається в шкіру

нашіптується молитвами

старий прихожанин потрапляє на аудієнцію до папи

папа клінексом протирає зелені контактні лінзи