Вибрані твори ebook

«Куріють вигаслі багаття…»

Куріють вигаслі багаття,

собаки виють до зірок,

а в річці місяць, мов латаття,

доріс до повні і розмок.

І в ртутній спеці фіолету

він невимовне довго чез,

лишившись тільки для прикмети,

як цятка сяєва небес.

Самотність аркою провисла

над райські кущі в пригри снів.

Шукай по них щасливі числа,

так, як раніше ти умів:

той день, як від земної тверді

найперше сонце відійшло,

і той, що мітить знаком смерті

ще нерозгадане число.

А ти іще посередині,

ще посередині твоє.

Отож, радій вечірній днині,

допоки в ребра серце б’є.

IX. 1967

«Сиве небо обрієм пролилося…»

Сиве небо обрієм пролилося.

Лиловіє Труханів острів.

І Дніпро у моїх очах,

                             катери і автомобілі.

І не розхлюпати себе,

                                  і не витримати,

за тамбережні гони

                                 серця не виплескати.

Гримить радіо. Надсадне тріщать сороки.

Натужно здіймається автобус угору.

А ти відкритий — ​для всіх чотирьох вітрів,

відкритий, як шлюз,

                                    з котрого

                                                  не витікає вода.

Жалами витягнулись трамваїв гальма.

Човен моторний, задерши ніс,

полишає чорну розбіглу тінь.

Баржа — ​під жовто-зеленими вогнями,

за баржею — ​жовтувата вода.

Вижовкни, світе мій,

споловій мою душу, ранній,

хай запізно омолодитись,

та зарано ще — ​старіти.

Вижовкни, світе мій,

від води і від берега вижовкни,

споловілим піском упади

на захмелену душу,

поки я, мов баржа, обважнений,

як шлюз з невитіклою водою,

поки пізні плавці на воді —

застряглими спогадами у горлі.

Бронзові, як жарини,

з давнини, з теміні упокореної

вихопляться ліхтарі,

як півні з прохолоди.

Ліхтарі — ​то про тишу вистояну,

ліхтарі — ​то про спогад вистражданий,

ліхтарі — ​то трішечки теплоти,

а більше туги.

                А тобі ж хіба до тужінь?

Ти даремно не увіруєш в доброчесність,

у власну не увіруєш глупоту,

в те, що всі твої совісті і гризоти

вигадані, як злодії ночі.

Вони обкрадають тебе,

вигадані з тобою живуть

(ждуть, принишклі,

поки засвітяться ліхтарі),

потім накочуються

і п’ють з тебе душу:

присмоктами хвиль,

присмоктами недолюбленого,

присмоктами незбагненного,

присмоктами недопитих спогадів.

А ти не бережешся, ні?

А ти — ​не бережешся?

Думаєш — ​вистачить на віки?

На рік бодай — ​вистачить?

Не муч мене.

                   О не муч,

                              річко спогадів,

                                               забуття мого,

                                                                   річко тиші.

Сиве небо, пролите обрієм,

витишений Труханів острів,

тамбережні колючі присмерки —

то все не кожної ж миті

западає, виповнюючи

тебе наче шлюз, із котрого

ніколи не витікає вода.

IX. 1964

«О що то — ​єдність душ? О що то — ​щирість…»

О що то — ​єдність душ? О що то — ​щирість?

Довіра? Приязнь? Що то є любов?

То рівновага звички. Скам’яніле

здивовання, подовжене в віки.

… і тільки те? а вглибленння чуття?

а самороздаровування — ​замість

самозбереження? а крик добра —

ці щедрі іскри самопрозрівання?

хіба ж це тільки проблиски німі

духовностей, посивілих з печалі?

аж ні? кажи — ​аж ні? Кажи — ​занадто

ми передовіряємо себе

тому, чому наймення ще немає,

але яке вже суть значить свою

на помежів’ї шалу? але ж правда?

Подумалося — ​спокій задубів,

замерз — ​і, як чавун, ані прогнеться,

(твердиня віри, мовити б). А ми —

кладем свої немудрі головоньки

і тішимося. Неба доброта

не поминає нас. Не поминає.

А скажеш — ​син і вірю: син! А смерк —

біля воріт, з-за рогу ледь прогляне —

і голову до узголів’я гну,

і гнусь душею, поглядом, губами

туди, де, ніби глечик молока,

синок колишеться в своїй колисці,

скидаючись вві сні…

                                     Що од століть —

то пам’яті спрагнілий язичок:

увічненим піти. Щоб залишити

себе для проб. Для ролі, за життя

не виконаної. Задля бажань —

ще не згармонійовані чуття

помножити на завтра і позавтра,

аби хай не собою, то нащадком

експерименти вивершити літ

(пізнання меж, які нас віддаляли од себе).

О наломи гіркоти, що трудять груди!

Ти — ​недолюдина,

хтось вигадав лиш час — ​задля покут,

щоб скверну німоти зітерши з уст,

лиш причаститися первоглагола,

котрий не може вгамувати спраги

поздовжньої, як прямовисний лет,

котрий вже не жалить, а тільки вабить,

а тільки врочить — ​втраченим початком,

сподіваним кінцем. Ти варіант.

Невчасний гість. З запізненням зустрів

тебе твій вік. А ти прийшов зарання,

і, доростаючи, лиш серцем покривив.

І чим ти став? І чим ти можеш стати?

…хіба ти не один? не сам один?

не сам як перст? як вишнє нарікання?

протистояння — ​завжди заважке.

В нім спарено зненависть і кохання.

О що то — ​єдність душ? Нестерпний простір,

заломлений, мов горло, у віки.

Але — ​ти не жахайся. Спи спокійно.

Синок крізь сон скидається.

І спи спокійно.

                         Чистота твого чола

така потрібна в пів на третю ранку.

«Холоднозорий присмерк приуральський…»

Вінцасові Кузміцкосу