Епоха невинності ebook

Едіт Вортон

Епоха невинності

Роман

Серія «Століття»

Видавництво Фабула

2019

© В. Верховень, переклад укр., 2017

© «Фабула», макет, 2017

© Видавництво «Ранок», 2017

ISBN 978-617-09-4887-8 (epub)

Усі права збережено.

Жодна частина цього видання не може бути відтворена

в будь-якій формі без письмового дозволу

власників авторських прав.

Переклад українською Володимира Верховеня

Електронна версія створена за виданням:

Вортон, Едіт

В 75Епоха невинності. Роман.—Х. : Вид-во «Ранок» : «Фабула»,2017.—400 с.—(Серія«Століття»).

ISBN 978-617-09-2985-3

«Епоха невинності» — найзнаменитіший з романів видатної американської письменниці Едіт Вортон (1862–1937), який по праву вважають шедевром. Дія роману розвивається в 70-х роках ХІХ століття, а його персонажі належать до верхівки американського суспільства того часу — манірної, глибоко традиційної, глухої до нових віянь. Не дивно, що головні герої неминуче опиняються в конфлікті зі своїм оточенням і змушені робити нелегкий вибір. Чудовий сюжет, відточена письменницька майстерність, проникливі та психологічно достовірні образи героїв — усе це принесло Едіт Вортон Пулітцерівську премію 1921 року, вперше в історії присуджену жінці.

Популярність «Епохи невинності» і сьогодні воістину величезна — цьому сприяла блискуча екранізація, здійснена 1993 року режисером Мартіном Скорсезе з Мішель Пфайффер і Вайноною Райдер у головних ролях.

УДК 82-31

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо -і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Про автора

Едіт Вортон (1862–1937) — видатна американська романістка, перша жінка, удостоєна найпрестижнішої літературної нагороди США — Пулітцерівської премії.

Майбутня письменниця народилася у Нью-Йорку, в багатій аристократичній родині. Дитинство та юність минули в Європі, де Едіт зблизилася з багатьма відомими письменниками того часу. Особливий вплив наїїтворчість мав класик англо-американської літератури Генрі Джеймс. Коли Едіт виповнилося двадцять три, вона вийшла заміж за Едварда Вортона, банкіра з аристократичної бостонської родини. Цей шлюб невдовзі розпався через подружні зради чоловіка, але тільки 1913 року Едіт удалося домогтися розлучення. Проте ще 1908-го вона втекла у Францію, де розпочався її багаторічний таємний роман із Мортоном Фуллертоном, журналістом британської «Таймс».

Під час Першої світової війни Едіт Вортон працювала журналісткою «Таймс», майже постійно перебуваючи на лінії фронту. Її враження про війну вилилися в численні статті та есеї, а за самовіддану допомогу біженцям з районів бойових дій у 1916 році уряд Франції нагородив письменницю орденом Почесного легіону.

До кінця життя Едіт Вортон мешкала у Франції і тільки одного разу, 1923 року, побувала у США — задля участі в церемонії вручення їй почесного докторського ступеня Єльського університету.

З-під її пера вийшло тринадцять великих романів, найвідомішим з яких дотепер залишається «Епоха невинності». Саме за нього у 1921 році письменницю було удостоєно Пулітцерівської премії. Декілька книг Вортон уже в наші дні стали основою для фільмів та серіалів, серед яких осібно стоїть блискуча екранізація «Епохи невинності», яку 1993 року здійснив Мартін Скорсезе. Головні ролі у фільмі виконали Мішель Пфайффер та Вайнона Райдер. Ця екранізація зібрала величезну кількість престижних нагород і премій, але запорукоюїїуспіху стали, передусім, чудовий сюжет і майстерність письменниці, котра створила глибокі, проникливі та психологічно достовірні образи героїв.

Чудові книги Едіт Вортон і сьогодні виходять багатьма європейськими мовами, хвилюючи серця нових поколінь читачів.

Книгаперша

Глава 1

Січневого вечора на початку сімдесятих років Крістіна Нільсон блискуче грала на сцені Нью-йоркської музичної академії. Давали «Фауста».

Уже давно ширилися чутки, що ген на околиці, за Сороковими вулицями, скоро зведуть будівлю нового оперного театру, який своєю пишнотою перевершить театри європейських столиць. А тим часом тепер, коли саме гарячий сезон, світське товариство засідало потерті червоно-золоті ложі доброї старої Академії. Консерваторам будівля Академії припала до вподоби саме завдяки тому, що була вона тісною і незручною, тож її уникали «нові багатії», котрі лякали і водночас викликали гостру цікавість у корінних мешканців Нью-Йорка. Люди сентиментальні зберігали вірність Академії за милі серцю спогади, поціновувачі класичної музики вчащали до неї задля чудової акустики, якою не могли похвалитися інші, більш сучасні концертні зали.

Тієї зими мадам Нільсон1 виступала в Академії вперше, і публіка, яку преса звично наділяла епітетом «напрочуд блискуча», зібралася, щоб насолодитися її талантом, подолавши перед тим слизькі й засніжені вулиці в каретах, просторих родинних ландо або у скромних, а втім більш зручних «кебах Бруема». Прибути до Опери в такому екіпажі було майже так само почесно, як і у власній кареті. Але, крім комфорту, бруемівські кеби мали ще одну, безперечну, перевагу — вийшовши з театру, ви могли одразу ж сісти в перший із цілої вервечки вишикуваних екіпажів і не чекати на вашого задубілого, захмелілого від джину кучера, доки той, лисніючи червоним носом, нарешті з’явиться з-за рогу. Це була одна з найпрекрасніших ідей людини, котра налагодила бізнес найманих екіпажів: адже вона першою здогадалася, що для американців значно важливіше покинути той чи інший розважальний заклад швидко, ніж з’явитися туди вчасно.

Коли Ньюланд Арчер відчинив двері й увійшов у напівтемряву своєї ложі, завіса вже піднялася, і перед очима молодого чоловіка відкрилася сцена в саду. Ньюланд міг дістатися Опери й раніше — о сьомій він пообідав у товаристві матері та сестри, потому неквапом викурив сигару в бібліотеці, заставленій натертими до блиску книжковими шафами з чорного горіха та стільцями з високими різьбленими спинками. Бібліотека — за строгий стиль меблів її в родині називали «готичною» — була єдиним місцем у домі, де міс Арчер дозволяла палити. Але, по-перше, Нью-Йорк був містом столичним, а всім відомо, що в столицях приїжджати до Опери занадто рано вважається «непристойним». А те, що вважалося «пристойним» чи «непристойним», так само багато важило у житті товариства, до якого належав Ньюланд Арчер, як і тисячі років тому тотеми й табу — вершителі доль, що вселяли жах у серця його далеких предків.

Друга причина запізнення Арчера була суто особистою. Він тому згаяв на сигару так багато часу, що десь глибоко в душі був естетом, і передчуття насолоди іноді уприємнювало його більше, ніж саме задоволення. А подія, що так хвилювала юнака, була з-поміж особливо витончених, як, утім, і все, що дарувало йому радість. Мить, якої з нетерпінням чекав Арчер, була такою особливою, що якби він навіть погодив своє прибуття з антрепренером примадонни заздалегідь, то навряд чи зміг би з’явитися в ложі Музичної Академії у більш слушний момент, ніж коли вона заспівала чистим, немов кришталь, голосом, обриваючи пелюстки ромашки: «Любить… не любить… ВІН ЛЮБИТЬ МЕНЕ»!

Певна річ, прима співала «M’ama!», а не «Він любить мене!», оскільки безперечний закон музичного світу вимагає перекладати німецький текст французьких опер, що їх виконують англійські співачки шведського походження, італійською — мабуть, задля кращого розуміння американською публікою. Ньюланду Арчеру це здавалося таким же природним, як і решта визначальних умовностей його життя. Скажімо, причепурювати зачіску належить двома щітками, оправленими у срібло, на якім — його монограма, мережана синьою емаллю, а в товаристві у жодному разі не можна з’явитися без квітки в петлиці, й та квітка — то неодмінно має бути гарденія.

«M’ama… non m’ama…» — виводила примадонна. З останніми урочистими звуками фінального «M’ama!» вона приклала розтріпану ромашку до уст і звела свій погляд на смагляве обличчя Фауста. Цю партію співав Капуль2. Убраний у тісний камзол фіолетового оксамиту, у капелюсі з пером на голові, він силкувався надати своєму обличчю виразу такого ж щирого і безневинного, як і в його жертви.

Ньюланд Арчер, спершись на задню стіну ложі, одвів погляд од сцени і взявся розглядати публіку. Ось упрост перед ним — ложа старої місіс Менсон Мінґотт. Жахлива огрядність старої леді не дозволяла їй бувати в театрі, проте на прем’єрах та модних спектаклях в її ложі завжди можна було побачити декого з молодших членів сім’ї. Цього разу там була невістка місіс Менсон — Лавелл Мінґотт із донькою — місіс Веланд. Позаду вдягнених у парчеві шати матрон сиділа молода дівчина в білій сукні. Вона, мов зачарована, припала очима до закоханої пари на сцені. Зала принишкла: любовна арія мадам Нільсен саме сягнула апогею, коли ж її «M’ama!» завмерло під склепінням, дівчина зашарілася. Рум’янець забарвив її обличчя теплим рожевим тоном — аж до волосся, далі спустився вниз — до півкуль високих юних грудей, де й зустрівся зі скромною тюлевою косинкою, зашпиленою єдиною квіткою гарденії. Дівчина спустила погляд на чудовий букет білих конвалій, що лежав у неї на колінах, і Ньюланд Арчер помітив, як кінчиками пальців у білих рукавичках вона ніжно погладжує квіти.

Із грудей молодого чоловіка вихопилося зітхання — його честолюбство було вдоволене, і тепер він знову дивився на сцену.

Неможливо було не помітити, що на декорації не пошкодовано коштів, і це визнавали навіть ті, кому на власні очі доводилося бачити оперні театри Парижа та Відня. Авансцену було затягнено сукном смарагдово-зеленого кольору. Посередині здіймалися симетричні горбочки зеленого моху, обгороджені ворітцями для гри у крокет, а над ними бовваніли невеличкі деревця, що зовні нагадували апельсинові, але чомусь були рясно вкриті лапатими трояндами — рожевими і червоними. У моху рябіли велетенські братки, здатні позмагатися своїми розмірами з трояндами, а подекуди можна було спостерегти й справжнє диво природи — розкішні ромашки, що розпустилися на трояндових кущах.

Посеред цього дивного саду стояла мадам Нільсен у білій кашеміровій сукні, оздобленій блідо-голубим блискучим атласом, з крихітним ридикюлем на поясі. Її важкі, дбайливо заплетені русяві коси спадали по обидва боки муслінової шемізетки3. Вона похнюплено слухала сповнені пристрасті слова пана Капуля і з виразом цілковитої невинності вдавала, що не розуміє його підступних намірів, коли той про щось багатозначно натякав їй, киваючи на нижнє вікно симпатичної цегляної вілли, що косо виступала з правої куліси.

«Мила! — подумав Ньюланд Арчер, знову пасучи поглядом дівчину з букетом конвалій.— Либонь, і не підозрює, про що мова».

І юнак заглибився у споглядання дівочого обличчя, охопленого почуттями, з хвилюванням володаря, в котрому горде відчуття чоловічої втаємниченості щодо певних речей змішувалося з ніжним благоговінням перед безмірною чистотою і невинністю.

«Ми з нею читатимемо Фауста разом… на берегах італійських озер».

У його уяві мрії про майбутній медовий місяць плуталися з думками про те, що йому варто відкрити перед своєю молодою дружиною світ шедеврів високої літератури. І хоча тільки нині по обіді Мей Велланд нарешті дала зрозуміти, що він їй «небайдужий» (о, ця сакральна формула, в яку втілюють свої почуття нью-йоркські панночки!), мрії Арчера миттєво полинули вперед, залишивши ген позаду і заручини, і обручку, і перший шлюбний поцілунок, і марш із «Лоенґріна»4,— він уявив її поруч у їхній весільній подорожі серед чарівної розкоші старої Європи.

О ні, Ньюланд Арчер і думки не припускав про те, щоб його майбутня дружина зосталася простачкою. Навпаки, він сподівався, що вона набереться світського блиску, а розум її розвинеться і набуде гостроти (звісно ж, це він просвіщатиме її). Тоді його обраниця займе гідне місце серед найбільш відомих дам «молодого покоління», до яких завжди прикута увага чоловіків. Якби йому лишень стало рішучості з’ясувати причину такого свого честолюбства, можливо, він зізнався б собі, що хоче, аби його дружина була такою само досвідченою і послужливою в справах любовних, як та мила дама, образ якої ось уже два роки поспіль торкався струн його серця. Звісно, без жодного натяку на «поважний стан», який одного разу затьмарив життя тієї бідолашної жінки та ще й зруйнував його власні плани на цілу зиму.

Що ж до того, чи вдасться створити це диво, зіткане з льоду і пломеню, чи як воно приживеться у нашому жорстокому світі — Арчер не завдавав собі клопоту пошуками відповіді на ці питання. Вважав за достатнє мати власну точку зору і навіть не збирався її аналізувати,— адже так само поводилися всі ці випещені, убрані в білі жилети джентльмени з квітками в петлицях: ось вони один по одному з’являються в клубній ложі, обмінюються дружніми вітаннями, одразу ж наводячи біноклі на дам — знайомих і незнайомих. А далі кожен починає оцінювати, коментуючи (звісно, критично), цей «продукт» тієї самої системи.

Що й казати, у царині думки і мистецтв Ньюланд Арчер уважав себе інтелектуально набагато вищим за цих рафінованих представників старої нью-йоркської аристократії. Достоту так воно й було: він більше читав, більше міркував, значно більше за них подорожував. Тож сам по собі кожен з них поступався йому, але всі разом вони представляли Нью-Йорк. Очевидно, тому, спонукуваний відомим стадним почуттям чоловічої солідарності, Арчер змушений був приймати їхню точку зору на моральні засади. Він інтуїтивно відчував, що йти наперекір громадській думці досить важко, і навіть… непристойно. До того ж — це могло окошитися на ньому, на його репутації.

— Ого! Ви тільки-но гляньте на це! — вигукнув Лоуренс Леффертс, одводячи бінокль од сцени.

Леффертса визнавали за авторитет в усьому, що стосувалося правил «нью-йоркського доброго тону». Безсумнівно, вивченню цього складного і захопливого питання він присвятив значно більше часу, ніж будь-хто інший, та самого вивчення для повного оволодіння усіма тонкощами було вочевидь замало. Досить було одного погляду на його високе, ясне чоло, ідеальний залом пещених світлих вусів, довгі ноги у витончених лакованих черевиках, щоб зрозуміти: знання законів «доброго тону» — це вроджений хист людини, для якої недбале носіння дорогого модного одягу і вміння рухатися з ледачою грацією не є вдаваним. Таке нечасто трапляється серед людей, високих на зріст. Як казав про нього один з молодих шанувальників: «Ніхто краще за Ларрі не знає, коли, виїжджаючи ввечері, годиться пов’язувати чорну краватку, а коли ні». А вже щодо бальних черевиків та лакованих «оксфордів»5, то по цій лінії Леффертс вважався справжнім знавцем.

«О Господи!..» — знову мовив він, мовчки передаючи бінокль старому Сіллертону Джексону. Ньюланд Арчер простежив, куди дивився Леффертс, і виявив, що ці його вигуки викликала поява незнайомки в ложі місіс Мінґотт. То була якась струнка молода жінка, трохи нижча на зріст від Мей Велланд, з густим кучерявим каштановим волоссям, перев’язаним вузькою стьожкою в діамантах. Ця зачіска й фасон темно-синьої оксамитової сукні, вище талії підперезаної поясом з великою старомодною пряжкою, надавали образу жінки деякої театральності. На мить вона зупинилася посеред ложі, обираючи місце, і, не звертаючи жодної уваги на жвавий інтерес публіки до своєї персони, висловила сумнів: мовляв, їй, напевно, не варто займати вільне місце поряд з міс Велланд. Потім, ледь усміхнувшись, опустилася в крісло у протилежному кутку, де сиділи місіс Лавелл з невісткою місіс Велланд.

Містер Сіллертон Джексон віддав бінокль Лоуренсу Леффертсу. Усі, хто був у клубній ложі, витріщилися на старого, чекаючи на його вердикт — містер Джексон був таким же незаперечним авторитетом по лінії «родинних зв’язків», як і Лоуренс Леффертс щодо «доброго тону».

Він досконально знав родоводи усіх аристократичних родин Нью-Йорка, і ніхто крім нього не міг пролити світло на такі складні питання, як зв’язок сім’ї Мінґоттів із Далласами з Південної Кароліни, чи родинні перехрещування старшої гілки філадельфійських Торлі із Чіверсами з Олбані. А ще Джексон міг розповісти і про головні відмітні риси кожної сім’ї. Так, він знав, що молоде покоління Леффертсів з Нью-Айленда — насправді фантастичні скнари, а Рашворти мають просто фатальну схильність до безглуздих шлюбів. Йому було відомо навіть те, що в кожному другому поколінні олбанських Чіверсів обов’язково народжується психічнохворий нащадок, і саме тому кузини й кузени з Нью-Йорка уникають шлюбів з олбанськими родичами, а якщо згадати катастрофічні наслідки одруження Медори Менсон, яка (хто про те не знає?)… утім, нема чого казати, адже її мати була з роду Рашвортів!

На додачу до цих тонкощів генеалогії поміж запалими, вкритими сивим пухом скронями Сіллертона Джексона зберігалося безліч скандальних історій і таємниць, що накопичилися під незворушною поверхнею нью-йоркського товариства за останні півстоліття. Ця інформація була такою всеосяжною, а його пам’ять такою міцною, що Джексон, здається, був єдиною людиною, котра могла б повідати про таємницю Джуліуса Бофорта, банкіра, а ще про те, що сталося з красенем Бобом Спайсером, батьком старої місіс Менсон Мінґотт, який так загадково зник (із чималою сумою довірених йому грошей) уже через місяць по одруженні, а саме — того дня, коли якась чудова іспанська танцівниця, котра до того збирала аншлаги в залі старої Опери, виїхала на Кубу.

Утім, ці таємниці, як і багато інших, пам’ять містера Джексона зберігала надійно — загострене почуття власної гідності не дозволяло йому розкривати чужі секрети. До того ж, він чудово розумів, що його репутація як людини певної і є тим найкращим засобом, з допомогою якого він може з’ясувати все, що його цікавить.

Ось чому всі у клубній ложі напружено прикипіли до місць, чекаючи, доки старий Сіллертон Джексон поверне Лоуренсу Леффертсу театральний бінокль. Ще кілька секунд Джексон мовчки з-під зморшкуватих повік поводив навкруги своїми каламутно-блакитними очима на молодь, що чекала його реакції, потім задумливо покрутив вуса і мовив:

— Ніколи не думав, що Мінґотти зважаться на таке…

Глава 2

Цей короткий епізод спершу якось дивно збентежив Ньюланда Арчера. Справді, що гарного в тому, що пильна увага чоловічої половини Нью-Йорка зараз звернена саме до тієї ложі, де поруч з матір’ю і тітонькою сидить його наречена? Якусь мить він не впізнавав жінку, вбрану в сукню у стилі ампір, тож не розумів, чому її поява викликала такий ажіотаж. А далі, зрозумівши, хто вона, від обурення аж почервонів.

Авжеж: як ці Мінґотти посміли!

Та вони посміли, ще й як! Коментарі, які долинали до його вух, розвіювали сумніви: так, молода незнайомка в ложі — це кузина Мей Велланд — та сама, яку в родині називали «бідолашка Еллен Оленська». Арчер знав, що вона кілька днів тому несподівано повернулася з Європи; він навіть чув, як місіс Велланд говорила, що збирається навідати «бідолашку Еллен» у старої місіс Мінґотт, у котрої та зупинилася. Загалом, Арчер нічого не мав проти сімейної солідарності, і однією з рис, притаманних Мінґоттам, яка завжди викликала у нього захоплення, була рішучість, з якою сім’я захищала «заблукану вівцю», що затесалася до їхньої бездоганної отари. Шляхетний і щедрий від природи, глибоко в душі він тішився з того, що його майбутня дружина — не соромлива святенниця і добре ставиться до своєї нещасної кузини. Але хіба можна порівняти? Родинне коло — це одне, а вивозити графиню Оленську у світ, тим паче в Оперу, садовити в одну ложу з молодою дівчиною, яка зовсім скоро, вже за кілька тижнів, має заручитися з ним, Ньюландом Арчером,— це вже зовсім інше. Тож Арчер цілком поділяв думку старого Сіллертона Джексона — справді, як вони посміли, ці Мінґотти, зайти так далеко!

Йому, звичайно, було відомо: все, на що може зважитися чоловік із П’ятої авеню, на те саме здатна відважитися й стара місіс Менсон Мінґотт, найголовніша в родині. Вона була гідною того, щоб викликати його захоплення,— ця амбітна і владна стара, уроджена Кетрін Спайсер із Стейтен Айленд, батько якої зганьбив себе за таємничих обставин, а вона — без грошей і становища в суспільстві — змогла не лише змусити всіх прикусити язика і забути про це, а й домогтися того, що її чоловіком став голова впливового і багатого клану Мінґоттів. Удало видавши обох доньок заміж за «іноземців» — італійського маркіза та англійського банкіра, вона, знехтувавши суспільною думкою, звела собі особняк з ясно-кремового (нечуване зухвальство!) каменю на пустирі поблизу Центрального парку. Адже правила пристойності тих часів категорично вимагали використовувати у будівництві лише бурий піщаник — точнісінько так, як і вдягатися в сюртук для пообідньої прогулянки.

Старші доньки-«іноземки» місіс Мінґотт стали легендою. За весь час вони жодного разу не з’явилися в Нью-Йорку, не провідали матір. Вона ж, маючи жвавий розум та сильну волю, але схильна, як багато хто, до малорухливого способу життя, з часом ставала все огряднішою, сприймаючи цей факт, здається, з філософською покірливістю, і жила самотиною. Проте її кремового кольору особняк, спроектований, як подейкували, на взірець будинків паризьких аристократів, залишався відчутним доказом її незалежності, а вона — єдиною абсолютною володаркою в ньому — серед старовинних меблів і дрібничок часів Луї Наполеона6.

Усі, і Сіллертон Джексон також, погоджувалися з тим, що стара Кетрін ніколи не пишала вродою — тим даром небес, який в очах нью-йоркського товариства вважався неодмінною запорукою успіху і дозволяв загладжувати будь-які промахи. Гострі язики подейкували, що вона, так само як її тезка-імператриця, досягла успіху лише завдяки силі волі, бездушності, зарозумілості та самовпевненості, тож виправдати її могли хіба що глибока порядність та почуття власної гідності.

Містер Менсон Мінґотт помер, коли їй було лише двадцять вісім. Проте він не довіряв нікому зі Спайсерів, тому перед смертю наклав певні обмеження на право розпоряджатися його грошима. Втім, його дружина без будь-якого страху долала свій шлях, оберталася серед іноземців, знайшла серед них женихів своїм донькам, приятелювала з герцогами і послами, надто фамільярно поводилася з католицькими сановниками, приймала в себе оперних співаків і була близькою подругою самої Тальоні7. І за весь цей час вона жодним чином не заплямувала своєї репутації — саме цим, зазвичай наголошував Сіллертон Джексон, вона відрізнялася від своєї тезки Катерини Великої.

Місіс Менсон Мінґотт давно домоглася права розпоряджатися статком покійного чоловіка і вже півстоліття не знала скрути. Але вона так і не змогла забути ті гострі нестатки, яких зазнала замолоду, тому була надзвичайно ощадливою. І хоча речі, які вона купувала: сукні чи якісь меблі, неодмінно мали бути найвищої якості, все ж вона не могла змусити себе витратити зайвий цент на якісь миттєві забаганки, а надто на трапезування. Тож її убогі обіди в жодному разі не можна було назвати щедрими, і навіть вина їх не рятували. Усі в родині вважали, що такий надмірний аскетизм дискредитує добре ім’я Мінґоттів, яке завжди асоціювалося з гостинністю та заможністю.

Утім, гості й далі навідувалися до неї, попри «готові страви» і звітріле шампанське, а те, що її син Лавелл напучував матір, намагаючись нав’язати їй найкращого кухаря Нью-Йорку, могло хіба що розсмішити місіс Мінґотт: «Який сенс тримати добрих кухарів, якщо дівчаток я вже повидавала заміж, а щоб смакувати французькі соуси самій — на те вже не стає здоров’я?»

Міркуючи над цим, Ньюланд Арчер ще раз кинув погляд на ложу місіс Мінґотт. Він помітив, як міс Велланд із невісткою відповідають на осудливі погляди публіки з тим самим «мінґоттівським апломбом», який стара Кетрін прищепила геть усім членам свого клану. Тільки розпашілі щоки Мей Велланд зраджували її хвилювання. Що ж до самої винуватиці цього переполоху, то вона сиділа собі в кутку ложі, не спускаючи очей зі сцени і ледь посунувшись уперед; її плечі й груди були оголені трохи більше, ніж це диктували тутешні правила пристойності.

Не так-то й багато речей у світі вважав Ньюланд Арчер більш жахливими, ніж прогрішення проти «смаку», цього захмарного божества, при якому «добрий тон» у нью-йоркському товаристві був усього лише намісником. Бліде, серйозне обличчя пані Оленської пасувало, на його думку, її нещасливій долі, й було ознакою «доброго тону», але ж сукня!.. Її крій, оголені плечі… Усе це шокувало молодого чоловіка, бентежило, непокоїло його. Арчеру була огидною навіть думка про те, що Мей Велланд може підпасти під вплив молодої особи, якій, здається, плювати на правила доброго смаку!

— А що, власне, сталося? — почувся голос юнака, що сидів позаду (під час дуету Мефістофеля і Марти в залі зазвичай знову починалися розмови).

— Ну… Вона його покинула. Ніхто навіть не заперечив з цього приводу.

— А що, направду — він закінчений негідник? — не вгавав, допитуючись, юнак з роду Торлі (здається, він сподівався стати першим у списку кавалерів дами, про яку йшлося).

— Ба, навіть гірше. Я зустрічав його в Ніцці,— авторитетно заявив Лоуренс Леффертс.— Сивий, гострий на язик лобуряка з аристократичного роду — густі довгі вії, вродливий, породистий екземпляр… Такі, якщо не волочаться за жінками, то колекціонують рідкісну порцеляну. І при цьому не шкодують грошей — як на одне, так і на інше.

Усі засміялися, а юний ловелас поцікавився:

— А що ж було далі?

— Далі? Вона втекла з його секретарем.

— Справді? — сторопіло вигукнув юнак.

— Втім, це тривало недовго. Подейкують, вже за кілька місяців вона мешкала у Венеції сама. Здається, Лавелл Мінґотт їздив по неї туди. Він стверджує, що вона страх яка нещасна. Ну, хай і так. Але ж з’являтися з нею в Опері — це вже занадто!

— Можливо,— висловив припущення юний Торлі,— вона така нещасна і скута страхом самотності, що їй несила залишатися вдома?

У відповідь на це його зауваження пролунав зневажливий сміх, а юнак, зашарівшись, удав, ніби його співчутливі слова мають, як полюбляють казати дотепники, таку собі «приховану підкладку».

— Добре, але нащо тоді було привозити з собою міс Велланд? — стиха мовив один з присутніх, зиркнувши скоса на Арчера.

— О, та це ж частина наступальної операції, та ще й напевно під орудою голови родини! — засміявся Леффертс.— Коли вже старенька до чогось береться, то обома руками.

Дія добігала кінця, у ложі виникло пожвавлення. Ньюланд Арчер зрозумів нарешті, що він мусить зробити: так, потрібно діяти рішуче. Він зараз же піде до ложі місіс Мінґотт і першим оголосить (адже всі давно цього чекають) про заручини з міс Мей Велланд. Здається, це допоможе їй виплутатися з двозначної ситуації, в яку вона вскочила через раптову появу кузини.

У щирому пориві до дії він відкинув усі свої вагання і, полишивши чоловіче товариство, поспішно подався червоною килимовою доріжкою по коридору — у віддалений кінець театру.

Щойно увійшовши до ложі, він стрівся поглядом з Мей Велланд і зрозумів, що вона миттю вгадала його наміри. Втім, родинні традиції та неписані правила товариства, до якого вони обоє належали і які цінували надто високо, ніколи б не дозволили їй зізнатися в цьому. Люди з їхнього кола наразі жили в атмосфері легких натяків, витонченої делікатності, тому це раптове мовчазне порозуміння, здається, зблизило їх сильніше, ніж будь-які пояснення.

«Ви ж розумієте, чому мама взяла мене з собою?» — спитали її очі, а його відповіли: «Найменше, чого б я хотів — це бачити вашу поразку».

— Ви знайомі з моєю небогою, графинею Оленською? — спитала місіс Велланд, вітаючись зі своїм майбутнім зятем.

Арчер уклонився, не подаючи руки, як і належить чоловікові, якого рекомендують дамі. Еллен Оленська схилила голову в легкім поклоні. Він помітив, як її руки в світлих рукавичках нервово стискають величезне віяло з орлячого пір’я. Привітавшись також із місіс Лавелл Мінґотт, огрядною білявкою в шелесткій сукні з атласу, він сів поряд з нареченою і стиха промовив:

— Сподіваюся, ви сказали пані Оленській, що ми заручені? Я хочу, щоб це стало відомо всім. Ви дозволите мені оголосити цю новину нині ввечері, на балу?

Зашарівшись, як маків цвіт, міс Велланд звела на нього сяйливий погляд.

— Якщо ви зможете переконати маму,— відповіла вона.— Та чи варто змінювати наші плани?

Арчер промовчав, але його погляд був красномовнішим за будь-які слова. Міс Велланд провадила далі — вже більш упевнено:

— Ви можете самі сказати моїй кузині про наші заручини, я вам дозволяю. До речі, вона розповідала мені, що в дитинстві ви з нею часто гралися разом.

Вона трохи посунулась, звільняючи прохід, і Арчер підкреслено демонстративно, щоб усі присутні в залі бачили, що він робить, сів поруч з графинею Оленською.

— Авжеж, ми були знайомі в дитинстві,— потвердила графиня. Сумний погляд її очей вражав глибиною.— Ви були капосним хлопчиськом, і одного разу поцілували мене за дверима. А ваш кузен Венді Ньюланд — той мене просто не помічав, а я ж була до нестями в нього закохана.— Вона обвела поглядом ложі, розташовані дугою, у вигляді підкови.— Ах, як же все тут нагадує мені про той час, коли всі ці люди бігали в коротких штанцях і мереживних панталончиках! — У її голосі вчувався ледь помітний акцент.

Графиня знову звела очі на Арчера. І хоча її погляд сяяв доброзичливістю, юнака шокували слова жінки. «Що може бути більш нетактовним, ніж недоречна легковажність, яка так очевидно вказує на брак смаку»,— подумав він і сухо буркнув у відповідь:

— Так, вас і справді не було тут надто довго.

— О, цілу вічність! Так довго,— одразу згодилася графиня,— що мені здається, ніби я вже дуже давно померла, а цей старий добрий театр і є справжнє царство небесне.

І в цих її словах, Арчер, мабуть, не зміг би пояснити, чому саме, йому почулися презирство й неповага до нью-йоркського вищого світу.

Глава 3

Не існувало нічого, що могло б змінити раз і назавжди визначений порядок життя нью-йоркського вищого товариства.

Навіть у день щорічного балу, який місіс Джулія Бофорт справляла неодмінно, вона будь-що з’являлася в Опері. Здавалося, вона зумисне призначала бал на вечірню пору, коли давали прем’єру, ніби підкреслюючи: їй геть байдуже до домашнього клопоту, адже має достатній штат прислуги, яка здатна впоратися з усіма клопотами майбутнього святкування.

Будинок Бофортів один із небагатьох у Нью-Йорку мав справжню танцювальну залу. Вже тоді вважалося «провінційним» виносити нагору всі меблі з вітальні і застилати паркет грубим полотном на час балу. Той факт, що в домі була бальна зала, в якій відбувалися самі тільки танці й більше нічого, де вікна були затулені віконницями цілісінький рік і одтулялися лише на один день, де позолочені стільці стояли, зсунуті в куток, а люстру було запнуто серпанковим чохлом, означав неабияку гідність його господаря. А отже, шанобливе визнання його заслуг відпокутувало геть усі темні плями, що були на біографії містера Бофорта.

Місіс Арчер, яка полюбляла афористичні вислови, одного разу про соціальний устрій суспільства сказала так: «У кожного з нас є свої любимчики-плебеї», і хоча мовлена ця фраза була доволі ризиковано, все ж вона припала до смаку багатьом з вибраного кола.

Утім, Бофорти не були простолюдинами, хоча дехто вважав членів сім’ї банкіра навіть гіршими за плебеїв. Місіс Бофорт походила з однієї з найбільш знатних і поважних родин Америки. Дівчиною вона звалася Реґіною Даллас — із тих Далласів, що загніздилися в Південній Кароліні, і була красунею, не маючи при цьому в кишені ані цента. До нью-йоркських вищих кіл її ввела кузина, екстравагантна Медора Менсон, відома своїми безглуздими вчинками, які завжди робила, спонукувана якнайщирішими намірами. Зрозуміло, будь-хто з рідні Менсонів і Рашвортів мав, так би мовити, «права громадянства» в нью-йоркському товаристві, але хіба Реґіна Даллас не була позбавлена цих прав, коли вийшла заміж за Джуліуса Бофорта?

Проблема полягала в тому, ким саме був цей Бофорт. Він уважався англійцем, був люб’язний, вродливий, запальний, гостинний і дотепний. До Америки він прибув, маючи при собі листи-рекомендації від зятя-банкіра старої місіс Менсон Мінґотт, тож швидко зайняв помітне становище у ділових колах. Проте життя його було гультяйським, слова — ущипливими, а щодо походження, то достеменно про нього ніхто не знав. Отож, коли Медора Менсон оголосила про заручини своєї кузини з цим добродієм, це було сприйнято як чергову дурість у довгій низці екстравагантних учинків бідолахи Медори.

Але ж відомо, що дурість так само часто допомагає своїм дітям, як і мудрість. Отже, вже за два роки після весілля юна місіс Бофорт стала господинею дому — найвишуканішого в Нью-Йорку. Ніхто як слід не знав, як могло статися таке диво, що ледача, байдужа до всього дівиця, про недалекий розум якої пащекували злі язики, раптом постала перед товариством в образі білявої, пишно вбраної, обвішаної коштовностями богині, котра, здавалося, що не рік, то робилася все молодшою і вродливішою. Вона була справжньою володаркою в палаці з брунатного каменю, який звів Бофорт. Для того щоб змусити все світське товариство обертатися навколо себе, красуні не довелося поворухнути й пальцем — тендітним, унизаним перснями, пальчиком…

Люди обізнані розповідали, що Бофорт власноруч муштрує слуг, навчає кухаря готувати нові страви, а садівників — які квіти вирощувати для оздоблення обіднього столу та віталень, сам складає списки гостей, варить пообідній пунш і диктує тексти записок, які його дружина надсилає друзям.

Якщо все й відбувалося саме так, то за щільно зачиненими дверима, а в салон до гостей виходив гостинний, безжурний мільйонер, який міг байдужним тоном сказати: «Вам не здається, милі дами, що глоксинії моєї дружини просто чудові? Гадаю, квіти їй надсилають прямо з лондонського К’ю8».

Секрет містера Бофорта, як усі вважали, ховався в тому, що банкір умів виплутатися з будь-якої ситуації з найбільшим зиском для себе. Ходили чутки, що покинути Англію йому «допоміг» один міжнародний банк, у якому він служив, але Бофорт не зважав на них, ігноруючи, як і безліч інших пліток, і завжди виходив сухим з води. Отож, хоча совість ділового Нью-Йорка була так само вразливою, як і моральні засади, міська знать навіть не думала цуратися дому цього пана. Вже майже два десятиліття поспіль люди промовляли фразу «ми збираємося до Бофортів» таким буденним тоном, ніби сповіщали про наміри навідати місіс Менсон Мінґотт. До того ж, ці слова лоскотали в роті, збуджуючи приємне передчуття: адже там, на столі, на гостей чекали не злиденне частування із розігрітих крокетів та дешевого шампанського, а смажена по-пекінськи качка й вишукані французькі вина.

Місіс Бофорт, як зазвичай, з’явилася у своїй ложі перед виконанням «арії з коштовностями». Коли ж наприкінці третього акту вона підвелася, накинула на свої точені плечі елегантне манто і зникла, увесь Нью-Йорк знав: це означає, що бал почнеться за півгодини.

Ньюйоркці пишалися будинком містера Бофорта. Вони гордо показувати його іноземцям, особливо в день щорічного балу. Бофорти одні з перших стали власниками червоного оксамитового килима, який на східцях коло під’їзду розстилали їхні власні лакеї, а не взяті напрокат разом з бальними стільцями й вечерею з ресторану. Бофорти також започаткували правило для дам: знімати манто в холі, а не перти їх нагору, до спальні господині, як було заведено за старих часів, де дамам ще й доводилося штовхатись у тисняві, причепурюючись і накручуючи локони щипцями, розпеченими на газовому пальнику. Дехто божився, що на власні вуха чув, як Бофорт, мовляв, казав дружині, що всі її подруги мають покоївок, і подбати про зачіски своїх хазяйок перед від’їздом з дому — це їхній клопіт.

Особняк було сплановано так чудово, що гості тут не мали потреби протовплюватися тісним коридором до бальної зали. Вони поважно ступали, проходячи анфіладою веселкових віталень — кольору морської хвилі, стиглої малини та ясного жовтцевого цвіту. Запрошені вже здалеку могли бачити тремтячі відблиски свічок на лискучому паркеті, а в глибині оранжереї, де темне листя камелій спліталося з розкішною зеленню деревоподібних папоротей, їх так і вабили до себе затишні куточки — з чорними та золотавими бамбуковими кріслами.

Ньюланд Арчер своїм звичаєм трохи спізнився і прибув невдовзі після того, як бал уже почався. Скинувши пальто на руки лакеям, одягненим у шовкові панчохи (ще одна забаганка містера Бофорта), він зазирнув до бібліотеки. Приміщення мало розкішне оздоблення з тисненої іспанської шкіри й обставлене меблями у стилі «буль», інкрустованими малахітом. У бібліотеці, неквапом натягуючи бальні рукавички, перемовлялися кілька чоловіків. Потім Ньюланд Арчер присусідився до гурту гостей, яких місіс Бофорт зустрічала на порозі малинової вітальні.

Арчер нервувався. Сьогодні він не повернувся до клубу по закінченні вистави (як зазвичай робили молоді гульвіси), а пройшовся неквапом вулицею — аж до кінця П’ятої авеню, адже вечір був чудовий, і вже по тому рушив до особняка Бофортів. Молодий чоловік боявся, що Мінґотти можуть піти ще далі — адже старій місіс Мінґотт зовсім не важко наказати їм, щоб і на бал доправили графиню Оленську…

Зважаючи на розмови у клубній ложі та їхній тон, Арчер розумів: приїзд графині стане жахливою помилкою, і хоча він усе ще був сповнений рішучості, але тепер почувався далеко не так упевнено, як раніше, до короткої розмови з кузиною своєї нареченої в Опері.

Проминувши жовту вітальню, де Бофорт ризикнув почепити «Любов усеперемагаючу» живописця Буґро9 (відверто скандальне ню), він помітив місіс Велланд із донькою — вони стояли при вході до бальної зали. Пари вже плавно пливли по паркету, підхоплені хвилями музики, тепле світло воскових свічок осявало мереживо вечірніх суконь, дівочі голівки, прикрашені скромними бутоньєрками з живих квітів, ефектні егретки10 та коштовні прикраси на зачісках молодих заміжніх дам, туго накрохмалені, лискучі, мов мармурові, манишки кавалерів та їхні свіжі бальні рукавички.

Міс Велланд, усе ще з букетом конвалій у руках, вже й сама готова була приєднатися до танцюючих пар, та затрималася на порозі. І хоча її обличчя здавалося трохи блідим, в очах іскрилося радісне хвилювання. Галаслива, весела зграйка молоді обступила її — юнаки й дівчата тиснули руку, жартували, а місіс Велланд стояла оддалік і, здається, схвально усміхалася.

Арчер одразу зрозумів, що міс Велланд уже встигла розповісти гостям про свої заручини, а її мати з такої нагоди зараз намагається показати, яка вона збентежена, як і належить батькам нареченої.

Молодий чоловік якийсь час перечекав. Так, це було його бажання — якомога швидше сповістити про заручини всіх, проте він хотів, щоб це відбулося трохи інакше. Оголошувати про такі речі посеред галасу бальної зали означало позбавити цю звістку інтимності — обов’язкової для цієї радісної події. І хоча втіха Арчера була такою безмежно-глибокою, що подібні, не зовсім приємні, брижі на її гладіні були безсилі затьмарити його почуття, та все ж він не хотів би бачити на ній і найменшої хвильки.

Утішило його те, що й Мей Велланд, здається, поділяла це почуття. Вони зустрілися поглядами, і в її очах, сповнених благання, він прочитав: «Ти мусиш зрозуміти: ми робимо так, бо інакше не можна».

Арчеру одлягло від серця — адже вони знову думали і відчували однаково, але краще б усе це відбувалося з якогось іншого, більш урочистого приводу, ніж злощасний приїзд цієї Еллен Оленської.

Помітивши Арчера, гості, які допіру вилися навколо міс Велланд, розступилися, багатозначно усміхаючись, і Арчер, так само почувши вітання на свою адресу, підхопив наречену за талію й закружляв з нею посеред зали.

— Нарешті можна помовчати,— мовив він, з усмішкою вдивляючись у чисті, невинні очі коханої, і молода пара здалася на волю чарівливих хвиль «Блакитного Дунаю».

Дівчина промовчала. Її уст торкнулася легенька усмішка, але погляд блукав десь далеко і лишався й далі серйозним.

— Люба! — прошепотів Арчер, міцніше пригортаючи наречену до себе. Він раптом спіймав себе на думці, що перші години після заручин, навіть якщо провести їх серед натовпу в бальній залі, все ж містять у собі щось таємниче і священне. Зовсім скоро почнеться нове життя, у якому поруч з ним, Арчером, завжди буде сама довершеність — це дивовижне, чисте створіння, що випромінює доброту!

Музика змовкла, і молоді люди, які відтепер вважалися зарученою парою, залишили залу і попрямували до оранжереї. Сховавшись від сторонніх очей у тіні папоротей і камелій, Ньюланд ніжно торкнувся устами її пальців у тонкій рукавичці.

— Бачте, я зробила все так, як ви просили,— промовила вона.

— Так, я більше не міг чекати,— сказав Арчер, усміхнувшись. І додав: — Я тільки хотів, щоб про заручини оголосили не на балу.

— Я знаю,— дівчина звела на Арчера проникливі очі.— Але ж навіть і тут ми все одно тільки вдвох, ніби довкола нікого немає, правда?

— О, кохана, звичайно! — вигукнув молодий чоловік.

Яке щастя! Арчер більше не сумнівався — вона завжди зрозуміє його, завжди підтримає. Це відкриття наповнило його блаженством, і він з натхненням провадив:

— Найгірше те, що я хочу поцілувати вас, але не смію…

Сказавши так, він швидко окинув поглядом зимовий сад і, переконавшись, що ніхто їх не бачить, швидко пригорнув дівчину до себе й обережно поцілував її уста. Потім, ніби бажаючи пом’якшити зухвалість свого вчинку, повів Мей до бамбукової лави в оранжереї, що стояла не в такім відлюднім місці, і сів поруч. Висмикнувши з букета нареченої стеблинку конвалії, мовчки теребив її в руках.

Мей також мовчала. Здавалося, весь світ, мов залита літнім сонцем долина, стелиться їм зараз під ноги.

— Ви вже сказали кузині Еллен про наші заручини? — немов у півсні промовила дівчина.

Арчер одразу згадав: ні, він нічого не казав. Йому раптом стало бридко від самої думки, що мусить говорити про такі речі з малознайомою особою, до того ж, іноземкою.

— Ще ні. Просто… не трапилося слушної нагоди,— поспішно відказав він.

— Он як…— якось розчаровано протягнула Мей, а далі м’яко, але наполегливо, сказала: — Однак ви мусите це зробити, адже я так само нічого їй не сказала, і мені б не хотілося, щоб вона думала…

— Ну, звісно! Але мені здалося, було б краще, якби вона дізналася про заручини від вас.

Дівчина на мить замислилася.

— Справді, якби я зробила це раніше. Але якщо вже цього не сталося, саме ви повинні пояснити Еллен, що я просила вас повідомити її про заручини ще в Опері — до того, як ми збиралися оголосити це привселюдно. Адже вона може подумати, що я забула про неї. І хоча кузини доволі довго не було, але ж вона наша родичка. І ще й така… вразлива.

Арчер захопленим поглядом дивився на свою наречену.

— Люба моя, ви справжній ангел! Я скажу їй обов’язково.— Він скоса глянув у бік переповненої зали.— Але я ще й досі не бачив графиню. Вона тут?

— Ні, кузина збиралася приїхати, але останньої миті чомусь передумала.

— Передумала їхати? — необережно перепитав юнак, не зумівши приховати свого подиву. «Та як вона взагалі наважилася думати про таке?»

— Авжеж, адже вона страх як любить танцювати,— простодушно відповіла дівчина.— Еллен раптом вирішила, що її сукня не пасує до обстановки балу, хоча нам вона дуже сподобалася. То ж тітонька відвезла її додому.

— Ну що ж…— з удаваною байдужістю мовив Арчер, приховуючи радість. Тверда рішучість нареченої ігнорувати «прикрі моменти» викликала в нього радісний захват. Вони з Мей — таки люди одного кола!

«Вона, як і я, чудово розуміє, чому її кузина вибрала дім, а не бал,— подумав юнак.— Але ж я за жодних обставин не смію навіть натякнути їй, що на репутації Еллен Оленської лежить якась темна тінь».

Глава 4

Наступний день після заручин, як і належало, присвятили візитам, адже цей ритуал був обов’язковим. Тож Ньюланд Арчер спочатку вирушив з матір’ю та сестрою до місіс Велланд, після чого він, місіс Велланд і Мей поїхали до старої місіс Менсон Мінґотт — щоб їх благословила шановна голова роду.

Арчер завжди сприймав візити до місіс Менсон Мінґотт як таку собі розвагу. Її будинок уже сам по собі нагадував музейний експонат, хоча й не такий давній, як деякі інші старовинні родинні особняки на Юніверсіті-плейс та в нижній частині П’ятої авеню: у тих якось похмуро-гармонічно поєднувалися заткані махровими трояндами килими і палісандрові консолі, арочні каміни з чорного мармуру і величезні засклені книжкові шафи з червоного дерева. Оскільки ж місіс Мінґотт збудувала свій дім пізніше, то викинула геть громіздкі меблі часів своєї юності, створивши в ньому неймовірну мішанину із залишків спадщини предків та фривольних французьких гобеленів часів Другої імперії. Зазвичай вона бавила час, сидячи біля вікна вітальні на першому поверсі, звідки незворушно спостерігала за бурхливим потоком життя, який час від часу підкочувався до дверей її самотнього пристановища.

О ні, вона зовсім не бажала, щоб цей потік прискорював свій плин: тверда впевненість у собі зробила її також надзвичайно терплячою. Місіс Мінґотт знала напевне: настане час — і похилені огорожі, каменоломні, брудні салуни, напівзруйновані теплиці в занедбаних городах і навіть пагорби, з яких тутешні кози споглядали тепер навколишній краєвид, безслідно зникнуть — їх витіснять такі самі, як її, а може, ще величніші палаци. Бруківку, якою нині торохтять старі омнібуси, замінить гладенький асфальт,— такий самий, як на паризьких вулицях. А наразі ті, кого вона бажала бачити, й так любісінько собі добиралися до місіс Мінґотт, тож вона анітрохи не страждала від свого географічного усамітнення. Більш того: вона могла наповнити свій дім гостями так само легко, як і Бофорти, навіть не завдаючи собі труду різноманітити звичне буденне меню бодай якоюсь новою стравою.

Власні тілеса місіс Мінґотт, що набули до середини життя жінки велетенських розмірів, перетворили цю енергійну пампушечку з тендітними ступнями і точеними щиколотками на такий собі величний природний феномен. А втім, вона своїм звичаєм поставилася до цієї метаморфози по-філософськи: так само, як і до всіх інших своїх пригод. Зате нині, на старості літ, місіс Мінґотт мала таки гідну винагороду: у дзеркалі вона бачила гладеньку, ясну, біло-рожеву шкіру свого мініатюрного моложавого личка, а на ньому — жодних ознак зморшок. Однак нижче багатоярусне підборіддя рясними фалдами спадало в запаморочливі глибини її неосяжних грудей, прикритих білосніжним мереживом,— його скріплювала брошка з мініатюрним портретом покійного містера Мінґотта, а ще нижче хвилі чорного шовку переливалися через поруччя широкого, глибокого крісла і на хребтах тих хвиль, мов чайки, біліли дві крихітні руки.

Тягар власного тіла вже давно не дозволяв місіс Менсон Мінґотт спускатися й підніматися сходами, тому вона, як завжди,— не вагаючись, перенесла кімнати для прийомів нагору, а сама, зухвало порушивши місцеві уявлення про пристойність, розташувалася на першому поверсі. Тому, сидячи поруч із нею біля вікна вітальні, ви могли бачити в прорізі завжди відчинених дверей, облямованих жовтими штофовими портьєрами, її спальню зі здоровенним присадкуватим ліжком, туалетний столик з легковажними мереживними фестончиками і дзеркало в золоченій рамі на стіні.

Гості місіс Мінґотт дивувалися з цього «закордонного» розташування кімнат і захоплювалися ним. Воно нагадувало їм сцени з французьких романів, де, як відомо, навіть архітектура підохочує до такої аморальності, яку простодушному американцю годі й уявити. Саме в таких апартаментах мешкали гріховодниці-дами з нечестивого Старого Світу — ті, що мали коханців: усі кімнати було розташовано поряд на одному поверсі у надзвичайно тісному — за межами пристойності — сусідстві одна з одною.

Ньюланд Арчер часто мав собі таку розвагу: він подумки переносив до спальні місіс Мінґотт фривольні сцени, про які вичитав у французьких авторів, тим часом знаючи напевно: якби ця безстрашна жінка насправді потребувала коханця, то завела б його неодмінно.

Коли заручена пара з’явилася з візитом, графині Оленської, на щастя, не було у вітальні її бабусі. Місіс Мінґотт сказала, що Еллен вирішила прогулятися, але така прогулянка — у полуденну спеку, коли, як правило, щось купують,— вже сама по собі видавалася неделікатністю з боку скомпрометованої жінки. А втім, її відсутність звільнила всіх від прикрої ніяковості навіть смутної тіні нещасливого минулого, яка могла б затьмарити піднесений настрій новоспечених наречених.

Візит, як і слід було сподіватися, виявився успішним. Що й казати, стара місіс Мінґотт надзвичайно зраділа звістці про заручини (адже вся рідня вже давно передчувала такий розвиток подій і навіть схвалила його на сімейній раді), а ще їй страшенно сподобалася майстерно зроблена обручка нареченої — з величезним сапфіром, який утримували в гнізді зовсім невидимі лапки.

— Звичайно, ця новомодна оправа робить камінь значно ефектнішим на взір, але для ока, звиклого до старовинних прикрас, він видається якимсь голим,— зауважила місіс Велланд, скоса поглядаючи на майбутнього зятя.

— І чиє це тут око звикло до старовинних прикрас, га? Чи не на мене натяк, золотко? Бо особисто я обожнюю все нове! — мовила голова родини і піднесла обручку до своїх маленьких зірких оченят, що ніколи не знали окулярів.

— Надзвичайно гарно,— додала вона, повертаючи перстень Мей.— Просто розкішно. За часів моєї молодості достатньо було й камеї в перловій оправі. Але ж не персні красять руки, чи не так, дорогий містере Арчер? — і помахала своєю крихітною ручкою з гострими нігтиками і товстими складками жиру, що охоплювали зап’ястки, мов браслети зі слонової кістки.— З моєї руки якось робив зліпок один відомий скульптор у Римі. Вам також варто було б замовити в нього зліпок руки Мей, я впевнена, він з цим чудово впорається, цей Фарріджані. У Мей руки великі — від сучасного спорту суглоби розростаються вшир, але шкіра чудова — гладенька, біла…— І раптом спитала, гостро глянувши в обличчя Арчера і миттєво змінивши тему розмови: — То коли ж у нас весілля?

— Н-ну…— невпевнено почала місіс Велланд, а молодий чоловік, усміхнувшись нареченій, тим часом відказав:

— Якнайшвидше, а надто якщо ви підтримаєте мене в цьому, місіс Мінґотт.

— Мамо, їм потрібен час, щоб… краще пізнати одне одного,— зауважила місіс Велланд, з усієї сили вдаючи належний у подібних випадках сумнів.

Стара матрона відразу ж обурилася:

— Пізнати одне одного? Що за нісенітниця! У Нью-Йорку і так усі знають одне одного, тож дозволь молодому чоловікові чинити на власний розсуд, не чекай, доки шампанське видихається. Нехай одружаться до початку Великого посту, бо щоразу взимку я чекаю, що мене от-от звалить пневмонія, а так хотілося б улаштувати весільний сніданок!

А далі вияви радості, зачудування і вдячності поступово перевели розмову в приємне напівжартівливе русло, аж раптом двері відчинилися і до кімнати увійшла графиня Оленська в хутряній накидці та капелюшку, а слідом за нею несподівано з’явився Джуліус Бофорт.

Поки кузини радісно вітали одна одну, місіс Мінґотт простягла банкірові маленьку білу руку, що колись була за модель для великого скульптора, і вигукнула:

— О! Бофорт! Якої надзвичайної честі ми удостоїлися!

У неї була дивна манера звертатися до чоловіків на прізвище — очевидно, закордонна.

— Дякую. Я й сам не проти того, щоб бувати тут частіше,— недбалим тоном, самовпевнено відказав гість.— Але ж справи — вони вічно стають на заваді… А нині зустрів графиню Еллен на Медісон-сквер, і вона люб’язно дозволила мені стати її супутником аж до вашого будинку.

— Сподіваюся, тепер, коли Еллен повернулася, в домі стане веселіше! — вигукнула місіс Мінґотт, як завжди неперевершена у своїй безпосередності, чи то пак — безцеремонності.— Сідайте, сідайте, Бофорте,— припрошувала вона.— Присуньте ближче це жовте крісло і, якщо вже ви тут, то потіште мене свіжими плітками. Подейкують, ніби бал був чудовий, і, здається, цього разу ви запросили на нього місіс Лемюел Стразерс? Я теж не від того, щоб побачити цю особу…

Захопившись розмовою, вона вже геть забула про родичів, які пішли до холу. Супроводжувати гостей узялася Еллен Оленська.