Із Синтезу ebook

У пошуках себе і абсолюту модель, яка об’їздила безліч країн, намагається врятуватись від внутрішньої порожнечі й перетнути межі реальності. І стати ідеальним зображенням завдяки своєму цифровому аватару. За футуристичними деталями високотехнологічного майбутнього ховається тотальна самотність дитини, сімейні драми й ескапізм. Це історія тіла і відображення, утворення та розпаду, загадка досконалого образу, незважаючи на смертність плоті. Авторка занурює читача в розповідь надзвичайної естетики та чистоти, яка змінює уявлення про свідомість і душу.

Каролін Жорж – сучасна канадська письменниця, народилася 1970 року у Монреалі. Вивчала міждисциплінарне мистецтво в Університеті Квебеку в Шикутімі й історію мистецтв в університеті Квебеку в Монреалі. Здобула Премію Жака-Броссара та Премію Генерал-губернатора Канади (2018),  FutureFest Art Prize у Великій Британії (2016), Премію Ради літератури і мистецтв Квебеку (2012) за мистецьку творчість.

ISBN 978-617-7654-29-1

© Karoline Georges, 2017

© Éditions Alto, 2017

This edition published by arrangement with Éditions Alto in conjunction with their duly appointed agent L’ Autre agence, Paris, France. All rights reserved

© Ростислав Нємцев, український переклад, 2019

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2020

Каролін Жорж

Із Синтезу

Тобі, мамо 

Я народилася між виданням Походження видів Дарвіна і моментом, коли Voyager 1 покидає сонячну систему, мимохідь малюючи стрілу еволюції у часі-просторі.

Я зробила свій перший вдих у бульці, яка прискорено роздувається з кінця дев’ятнадцятого століття, — бурливий електричний мальстрім із вбудованих плат, із перероблених машин і матеріалів, із до всього придатних ґаджетів, пухир із інформації, з її передання, гіпертрофія у формі гриба, схожого на димчате тіло Цар-бомби за кілька секунд після її детонації. У зображенні найбільшого за всю ядерну історію вибуху — усе двадцяте століття, яке підноситься аж до Місяця, а звідти потім мандрує Чумацьким Шляхом у прискіпливих пошуках походження Всесвіту.

Епоха, що стала свідком мого народження, схожа на мухомор, що намагається розширити поле свого сприйняття, щоб обійняти мікрокосмос з макрокосмосом водночас, і щоб потім вивергнути все через медійного рота, перед яким я завмирала значну частину свого існування, сидячи зі схрещеними ногами, в одному положенні, ще з дитинства, плескаючи в долоні перед мультиками чи затуляючи ними розкритого у мовчазному крикові рота, коли падали вежі Всесвітнього торгового центру.

Отже, серед усіх відкриттів, електронні технології та інші наукові дива незворотно змінили все протягом двох століть, тепер я за допомогою маски і пари рукавиць визначаю горизонти своєї еволюції. Впродовж майже десятиліття я щодня знаходжусь у віртуальній реальності, віч-на-віч із моїм дублером із пікселів, намагаючись через неї отримати тіло.

Мені майже вдалося.

А потім моя мати почала розкладатися.

Навколо мене — жодних меблів чи предметів. Лише сотня зелених рослин вишикувалася під стінами, які обмежують мою майстерню. В кінці кімнати стіна зі скла відкриває горизонт, напрямок на захід. Тисячі житлових кубиків сягають в далечінь, кінця їм не видно.

Між стіною зі скла і мною — моя мати.

Повернута до мене спиною. Мене це влаштовує.

Ніколи не думала, що знову ділитимуся з нею своїм сокровенним.

Я добре знаю, що після мого народження нас ізолювали разом. Ми мусили провести деякий час, ні на що не сподіваючись, зайняті лише тим, щоб довірливо пізнавати одна одну без будь-яких побоювань. Я мала спостерігати звідти за пляшечкою штучного молока, яку вона намагалася прилаштувати між нашими обличчями. Звісно, вона нашіптувала мені на вухо усю любов, яку відчуває мати до новонародженої дитини. І я теж мала обожнювати її з абсолютною винятковістю найпершої любові.

Можливо, це пояснює, чому я так і не змогла покинути її.

В усякому разі, не зовсім.

———— ———

Сьогодні падає сніг. Із центру своєї майстерні, де я влаштувалася, мені видно лише білу поверхню зовні, сповнену гудінням, як екран телевізора після завершення передач півстоліття тому.

Я ніколи не дивлюся надвір, але присутність матері змушує мене автоматично і регулярно підводити очі, неначе мої сенсори відчувають поблизу небезпечну комаху.

В моєму дитинстві тривалий час, коли я зависала перед телевізором, мати могла наближатися до мене, а я не відчувала її присутності. Тож їй доводилося разів зо три-чотири нетерпляче повторювати моє ім’я, поки я не поверталася до того, що вона називала «реальність».

———— ———

Щодня я дезинфікую свою робочу маску й рукавиці. Я кажу рукавиці за звичкою, але то більш схоже на тоненькі присоски на кінчиках пальців. Маска, така ж тендітна, закриває зону бачення на кшталт оправи окулярів, яка чіпляється за вуха, з тією лише різницею, що обидві дужки замінено провідниками звуку. Усе це важить менше трьох грамів. Я могла б користуватися лінзами для під’єднання, щоб повністю звільнити обличчя; я постійно пробую нові моделі, що з’являються на ринку, та не можу терпіти найменшого стороннього тіла на своїй рогівці.

Щодня я зволожую лице і долоні, потягуюся. Ковтаю плитку протеїнів, запиваю півлітром води. Переконуюся, що підлога в майстерні чиста; розкладаю на ній свій килимок для переміщення. Одягаю маску й рукавиці.

І перетинаю.

Я входжу у віртуальну реальність і зустрічаю Анук, мого аватара, складеного з клаптиків фотографічної текстури з роздільною здатністю 16К, яка постійно знаходиться там, переді мною. Її шкіра здається реальнішою за мою. Її погляд ясніший. Дихання її завжди розмірене. Глибоке. Коли відпочиває, вона переносить свій центр ваги з однієї ноги на іншу, злегка рухаючи тазом. Вона підводить голову, кліпає очима, зчеплює долоні на животі. Потім неквапним і витонченим рухом веде руками вздовж свого тіла, стаючи на кілька секунд на носочки. І знову починається оживлення. Часто, тільки-но вона з’являється в полі мого зору, бажання змінити її обличчя чи її тіло визначає напрямок пошуку.

Сьогодні маю багато зробити, щоб завершити материне облаштування в моїй квартирі.

Але маю перезавантажитися.

Я створюю мінімалістичне завдання: роздягнути Анук, зберегти її існуючу шкіру, її очі, та навіть татуювання, яке вкриває її лопатку вже тиждень — ловець снів, найдовше перо якого спускається аж до місця народження її стегон. Я заміню її чорну перуку класичним шиньйоном, можливо, сріблястого кольору. А тепер облаштувати її в білому оточенні, з одним-єдиним джерелом світла, перпендикулярним. Щось простеньке. Щоб зуміти віднайти свій спокій.

Зменшую до нуля усі зміни рис настрою на її обличчі. Очистити його від усіх її емоцій. Аж поки мої теж не зникнуть.

Останні тижні я провела багато часу поза системою, далеко від цифрового ефіру; я почала задихатися.

Я маю стати картинкою, якнайшвидше.

Я стала зображенням жінки задовго до настання пубертатного періоду. В тринадцять років, задовго до цього я мріяла з’явитися на ґлянцевому папері.

Щотижня я підіймалася сходами, що вели до квартири моїх бабусі й дідуся, із прудкістю гепарда, щоб подивитися нові номери журналів Magazine illustré та Lundi, які бабуся клала посеред кухні під кришталевою люстрою, на антикварному столику, накритому італійською мереживною серветкою. У моїх предків не було жодної книжки. Лише дідові журнали з дупами. Який виставляв свою любов до пін-ап із сумішшю гордості й шалапутства, і отримував задоволення від того, що показував мені своє тогочасне захоплення, добре видиме на його перекидному календарі компанії Snap-on, що висить на кухонній стіні поряд із буфетом, такий собі постійно оновлюваний витвір мистецтва. Простакуваті блондинки, здавалося, перетворюються на соковитих брюнеток, які світлішали наступного місяця до норовливих рудих, із тим, щоб потім віднайти свою блондинистість, часто платинову. Щомісяця мій дід зауважував щодо нової пасії: поглянь на цей вигин, це ж справжня поезія, ти ніколи не побачиш просто на вулиці таких витончених округлостей, узагалі ж, самих лише губ цієї симпатичної лялечки було б достатньо, але в поєднанні з апетитними сосками, щоб завершити портрет, — просто вершина мистецтва. А моя бабуся заливалася веселим сміхом, тоді як моя мати щоразу здавалася відсутньою і навіть дещо присоромленою.

Моя бабуся полюбляла чутки про зірок, про яких достеменно нічого не знала, — ні їхні твори, ні їхній талант, — а тільки про їхню присутність на сторінках журналів. Вона не дивилася телебачення й не слухала радіо, нічого не знала про кіно, та відкривала знаменитостей, читаючи їхні бліц-інтерв’ю. Вона передплачувала також Nous deux, — дивний журнал із фотороманами, які розповідали коротесенькі сентиментальні нудні заколисуючі історії, втілені італійськими актрисами, які могли б стати частиною календарів мого діда, настільки всі вони були схожими. Дідове захоплення пін-апом і бабусине — голлівудськими зірками складають успадковану основу моєї сімейної культури. Я дуже рано зрозуміла таємну цінність зображення жіночості.

Найвідоміші жінки світу були повністю знерухомленими на сторінках журналів. Чи божественними на екрані. Або вставленими в рамку для вічності в музеях, їх я відкрию дещо пізніше.

Я ж стала зображенням, не усвідомлюючи цього.

Була середина вісімдесятих, — часи усього вражаючого, material girls, моди як абсолюту. Тоді ще був той конкурс манекенниць, у старшій школі. Головний приз — потрапити на афішу Vrai Coton, мережі бутіків, про яку говорили по всій країні, мультинаціональної компанії, яка продавала тільки футболки, камісолі й лосини флюоресцентних кольорів.

Я б ніколи не брала участі у таких конкурсах. Я була сором’язливою, майже німою, і проводила дні в пошуках стратегії, щоб не викликати ні глузувань, ні заздрощів, нічого. У мене були дві подруги, з якими я спостерігала за тими, хто вмів себе показати. Ми трималися на відстані від нервових ватаг, в яких дівчата й хлопці бравували після обміну злими дошкульними підколками, які переривалися каскадами дурнуватого гигикання і провокативного гумору на межі із залякуванням.

Я була невидимою. Близькість інших робила мене нещасною, я не вміла інтегруватися, у мене не було хоч якоїсь опори. Я вміла тільки спостерігати. Чути і не рухатися. Найкраще — перед екраном телевізора. Та я вміла розчинитися в масі, щоб зникнути. І через те, що я трохи горбилася, щоб мене менше бачили, важко було помітити, що я була вищою від решти, а також тендітнішою.

І для того, щоб розчинитися в масі, я записалася на конкурс, щоб зробити точнісінько, як усі дівчата. Точнісінько так, як щоранку я докладала зусиль, щоб начесати свою гриву, збризнуту хмарою фіксатора для волосся, а потім побризкати все тіло несправжнім парфумом «Імпульс». Тож я слідувала за хвилею і без усякого захвату опинилася у світлі софітів театральної зали старшої школи.

Пізніше я дізналася, що вираз абсолютної нейтральності на моєму обличчі заворожив журі. Оскільки я уникала будь-чиїх поглядів, то здавалася відсутньою, без якоїсь власної особистості. Обличчя моє могло набувати будь-якого кольору, не накладаючи обмежень власним. І, уміючи фіксувати погляд на телеекрані й не рухатися, з розслабленою нижньою частиною обличчя й широко розплющеними, як у гіпнозі, очима, я досягла здатності існувати майже як мінерал. Я вже не була справді живою; я скидалася на статичну картинку, яка безшумно пропливала проходом.

———— ———

Я хотіла бути картинкою ще задовго до того, як зрозуміла, що маю вибрати професію і, можливо, навіть вчитися, щоб опанувати її.

Якби я народилася на двісті років раніше, то ще з дитинства знала б, ким мала стати, бабуся часто повторювала це мені. Я б навчилася обробляти землю своїх предків, підтримувати лад у будинку, гратися ляльками, щоб уміти тримати на руках когось меншого за себе. Якби я народилася принцесою, то неодмінно наслідувала б королеву, ходячи по колу до повного виснаження з короною на голові, ізольована у неприступній фортеці свого майбутнього королівства.

Але народилася я у передмісті, у спальному місті-супутнику. Росла в бунгало, нашпигованому всіма можливими електроприладами. І моя мати залишилася там сидіти перед вікном під гудіння посудомийної машини і споглядати виднокіл з такими ж бунгало, палячи сигарету. Вона була майже такою ж статичною, як жінки в журналах моєї бабусі, але без макіяжу і зачіски, і без фірмового одягу. Вона, напевне, оживала в той час, коли я була на уроках, а може, вночі; я ніколи не знала достеменно. Та пополудні, коли я поверталася зі школи, вона вже була біля вікна, палила, мовчки. А пізніше увечері вона сходила у вітальню в напівпідвальному поверсі, вмощувалася на канапі перед телевізором зі склянкою вина, іноді з книжкою, і більше не рухалася. Влітку, коли бувала вагітною, вона виходила на ґанок подихати повітрям; ми обходили квартал, вона палила сигарету, а я їла заморожений сік. А потім у неї траплявся викидень, і вона поверталася до вітальні, зі своєю склянкою вина.

Мати була вагітною усе моє дитинство.

Її живіт роздувався протягом трьох чи чотирьох місяців, а потім вона цілий тиждень плакала. Я чула, як вона шепотіла батькові, що вона не розуміє, чому. А батько перехиляв велику склянку джину.

У мене могло бути дев’ять братів і сестер. А то й більше.

А були тільки ляльки з мене зростом, які я розмістила у вітальні. Навпроти екрану. Думала, що так розраджую матір. Що перебування серед нашого гурту втішає її. Та ніщо не могло зрівнятися за глибиною з тим смутком, який вганяв її в летаргію, майже з таким, як у моїх ляльок, нерухомим поглядом.

Якби не було телевізора, який панував у вітальні, з його нескінченними передачами і фільмами, що створювало враження постійної активності в бунгало, і біля якого я завмирала якомога частіше, то мені би повірилося, що я вже досягла царини зображення.

———— ———

Значну частину свого існування я провела, спостерігаючи за зображеннями. Або створюючи їх у своїй голові, читаючи романи. Ще до того, як пішла до підготовчого класу, я проводила дні, без упину переглядаючи японські мультики, як-от Маленький принц-сирота[1], розповідь про Гучі — бджолу, яка вже тоді розказала мені про самотність, з якою я зіткнуся за кілька років, а ще про страхітливу відсутність матері як такої; його мати зникла десь на просторах ворожої природи, моя ж була брутально зламана тягарем смерті в її лоні.

Я згадую, як облітала з Гучі заражені лихими створіннями болота. Пірнала разом із ним під латаття. Спала, закутана в самому серці тюльпану. Танцювала з метеликами. Билася з монстрами з гігантськими клешнями, плачучи і волаючи від жаху. Але я також знаю, що мої сльози висихали за кілька хвилин разом із американським супергероєм, здатним врятувати Землю між двома рекламними випусками, чи з усією бандою Баґз Банні[2], чия легковажність і пустотливість могла зрівнятися лише з його спокійною самодостатністю. Потім я любила розтягнутися на підлозі й гортати ілюстровані альбоми з батьківської колекції, один ряд на книжковій полиці був присвячений історії воєнних звірств, а інший — мафії й смертній карі. Перш, ніж навчитися читати, я проводила довгі години, вивчаючи фотографії гільйотин, шибениць й інших інструментів і технік тортур Середньовіччя, як-от конструкцій для підвішування за зв’язані за спиною руки чи для розчавлювання голів, знаряддя, які були наявні у макіавеллівських планах Хитрого Койота, у його потугах спіймати Дорожнього Бігуна[3]. Я чергувала пригоди Астерікса Ґаллійського[4] з пригодами Атомаса — атомної мурахи[5], й фотографіями поховань Другої світової війни.

Я відкривала неймовірне й жахливе. Вимисел і реальність упереміж.

Тож, усі мої тривоги розсіювалися грою яскравого світла на екрані. У нескінченному ряду мультфільмів, що прокручувалися переді мною, я помічала відверте глузування з реальності; смерть завжди була точкою зупинки на кілька секунд, перш ніж мої ідоли, знову переповнені енергією, готові були продовжувати переслідування й знову вибухати божевільним сміхом.

Роками я мала повертатися, дедалі частіше, до цієї безкінечної розваги, яка суперечила всьому, що я мала зрозуміти про світ поза його зображенням.

———— ———

Мої перші бажання усі були пов’язані з вимислом. Я хотіла пройти крізь екран, аби приєднатися до Фанфрелюш[6] — ляльки, яка вміла своїм тілом проникати в літературний матеріал. Слідувати за нею по відомих книжках, до яких вона проникала, щоб змінити перебіг подій в історії, яку вона читала.

У мене вже виникало бажання телепортуватися, змінити шкіру, тіло. Бути множинною, мінливою. Мати крила чи кінцівки робота. Відкрити свої надприродні можливості чи власне позаземне походження. Подорожувати у часі.

З огляду на захопленість мультиками, з огляду на захопленість лише ними, я дуже рано втратила смак до реальності.

Ще до початку навчання у підготовчому класі, я почала бачити науково-фантастичні кошмари, в яких я літала, сидячи на палиці, як Маленька Фея[7], але не могла управляти своїми рухами. Протягом часу, який мені здавався довгими годинами, я намагалася утримувати своє тіло на висоті два-три метри над землею, чи піднятися вище, рухатися горизонтально, уникати будівель, дерев, та мене жадала земля, яка загрожувала проковтнути мене. У мене не виходило звільнитись, і я прокидалася спітніла, змучена маневрами. Спомини про ці польоти й досі живі; для мене немає різниці у спогадах про сни і про справжні події. Я справді маю досвід польотів такий самий, як вміння плавати в морі. Насправді я літала частіше, ніж плавала.

І чіткіше згадую про це.

———— ———

Дитиною я не хотіла визнати різницю між справжнім і симулякром. Те, що відбувалося на екрані чи поміж рядків у романі, і було для мене ціннішим за реальність. Що я відчувала, читаючи й дивлячись телевізор — захоплення, задоволення, цікавість, здивування — досягали незаперечної інтенсивності. Та я зрозуміла дуже рано — може, занадто рано — що перебувала не з того боку екрану.

У дитинстві я проводила кожне літо у спальні у напівпідвалі, з опущеними шторами, ковтаючи два-три романи за день. Мої тодішні спогади обмежуються простором дев’ятиметрової спальні і вітальнею, трохи більше одинадцяти квадратних метрів. От там батько і пив свій коктейль ром-кола[8], слухаючи хіти шістдесятих, в оточенні своєї колекції вогнепальної зброї, яку він чистив один раз на рік і яка збирала пил протягом усіх інших днів, поки він хропів під постійні вибухи у документальних фільмах про історію воєн. Мати ж влаштовувалася на кухні, щоб читати Мішеля Трамбле[9] і Даніель Стіл[10]. З незмінними сигаретами дю Морьє й італійським вином. Кожен з нас замикався у власному коконі зі слів, із зображень, із музики.

Після полудня, пізніше, коли батько був на роботі, я відчиняла двері своєї кімнати, щоб умоститися перед телевізором, моїм джерелом щоденного світла. На початку вечора я виходила з дому до маленької муніципальної бібліотеки, щоб знайти нові, ще не ходжені світи. Передусім — науково-фантастичні. Чи фантастичні. Найсправжнісінький вимисел, найправдивіший, наймогутніший. Я поверталася до себе в кімнату, відкривала штори, щоб бачити місячний ріжок, і поринала у книжку.

Я швидко перейшла від історій маленьких нещасних дівчаток-прикладів для наслідування Графині Сеґюр[11] до колекції «Фантастичні маски»[12] та книжок видавництва «Фльов нуар», в яких зіткнулася з незліченними жахливими сутностями. Я нічогісінько не знала про літературу, не знала навіть самого слова, значення якого мені довелося вивчити за кілька років на заняттях з французької у старшій школі. Не розуміла цінності написаного в книжках, які я випадково вибирала в бібліотеці, та я була надзвичайно допитливою. Найдивакуватішою, мало пов’язаною з дійсністю, найжадібнішою була я. Вже тоді мені подобалося жити в паралельних реальностях, напівутіленою в багатьох снах-пробудженнях водночас. Я пірнала у готичний світ Дракули вранці, щоб з настанням ночі вже переметнутися в майбутнє, десь за шістсот дванадцятою карофовою[13] галактикою.

Я навчилася, приходячи у цей світ, ставати свідком вимислу, який розгортався по той бік вікна, перед яким я стояла навколішки з таким же трепетом, як церковники перед вівтарем. Я провела набагато більше часу за вивченням еволюції фантастичних персонажів, аніж за спостереженням за власними батьками. Моя присутність у світі завжди була звернута назовні. До Іншого. Оця мерехтлива істота в телевізорі, отой оповідач, який розказував мені свої пригоди мовою і словами у тисячу разів багатшими, ніж ті кілька односкладових слів на жуаль[14], які звучали вдома.

Я дуже рано зрозуміла, що справжнє життя відбувалося там, на екрані. Чи поміж сторінками книжки. Усе ж інше — нудота, якої потрібно швидко здихатися, щоб якомога частіше бувати у неймовірних світах, спійманих антеною чи видрукуваних на папері.

———— ———

Поки мати не пояснила мені, я тривалий час вважала, що все, що бачила на екрані, справді відбувалося десь, наживо. Що телевізор був такою собі завчасною вебкамерою.

Потім, майже інтуїтивно, я знайшла своє місце десь між фантастичними героями й відомими знаменитостями із зіркової системи. Я бачила їхні палаци в журналах, почала стежити за церемоніями вручення нагород і дефіле червоною доріжкою, запам’ятовувати, хто з ким заручився, хто з ким розлучився, хто був затятим холостяком. Але те, що мене заворожувало передусім, були не слава чи багатство знаменитостей, а радше оті персонажі, яких вони грали. Оті всі люди, які, можливо, теж жили у передмісті, як і я, які також завмирали перед телевізором, їх було обрано, щоб стати вічними істотами на екрані. Тож абсолютним престижем було існувати там, з того боку гарячого скла, на яке я часто клала руки, щоб доторкнутися до своїх ідолів.

От таким він був, мій перший вибір кар’єри.